Ввечері Сергій пішов в ресторан готелю, і побачив, що за сусіднім столиком сидить Оксана в оточенні кількох своїх подруг. Він зрозумів, що вони святкують її 55-річний ювілей. Сів за крайній столик і став спостерігати. Усі вітали Оксану і бажали їй справжнього жіночого щастя. “Вона неодружена! Не можуть же одруженій жінці бажати жіночого щастя. У мене є шанс”, – настрій у Сергія значно піднявся. Він покликав до себе офіціанта і запитав, чи не може той йому порадити доставку квітів. Офіціант відразу посміхнувся і дав номер телефону. – Вам який букет потрібний? – запитав милий жіночий голос на тому кінці дроту. – Найкращий
– Оксано, зачекай, це ти? – Сергій не міг повірити своїм очам, що після стількох років доля їх знову звела, і хто б міг подумати де – на
А мені байдуже, я твій рідний син, і мені належить тут частка, яку я хочу отримати, – наполягав на своєму Валерій. Оскільки у нього нічого за душею не було, він не придумав нічого кращого, як повернутися до батьків, а що, він син рідний, і мама його з хати точно не вижене. Нема спокою через це в хаті, тому Стефа і тікає то на город, то в магазин, аби лише картання сина не чути. Важко літній матері, бо вибір і справді непростий, вона обом дітям на старті нічого не дала, бо сама нічого не мала, а тепер має прийняти якесь рішення. От тільки яке
– Стефо, сніг ще не зійшов, що ти вже по городі ходиш? – питає літню жінку сусідка. – Та ось, вдома не сидиться, хочу подивитися що тут і
Заносьте сумки за хвіртку, зараз наберу чоловіка, нехай мене зустріне, – кажу я водію буса, який привіз мене з Італії додому. Сама беру телефон, щоб набрати свого Івана, я ж йому сюрприз зробила – приїхала додому без попередження, як тут раптом відчиняються двері мого будинку, і з моєї хати виходить моя сусідка Ніна, в руках у неї була миска з випраним одягом, який вона збиралася розвісити на вулиці. Коли Ніна мене побачила біля воріт, то у неї та миска з рук випала
– Заносьте сумки за хвіртку, зараз наберу чоловіка, нехай мене зустріне, – кажу я водію буса, який привіз мене з Італії додому. Сама беру телефон, щоб набрати свого
Ти не розумієш, Тамаро, яка це відповідальність. У тебе ж двоє своїх дітей, навіщо тобі ще чужі діти? – чоловік не міг стримати емоцій, коли Тамара йому повідомила, що відтепер племінники будуть жити з ними. – Вони не чужі. Це діти мого рідного брата, і вони не можуть залишатися самі, – якомога спокійніше намагалася пояснити Тамара. Вона і сама розуміла, що прогодувати четверо дітей їм з чоловіком буде непросто, але по-іншому вчинити не могла
– Ти не розумієш, Тамаро, яка це відповідальність. У тебе ж двоє своїх дітей, навіщо тобі ще чужі діти? – чоловік не міг стримати емоцій, коли Тамара йому
Мурчику, неділя сьогодні, кого б це до нас принесло в таку завірюху? – Василина неохоче пішла відчиняти двері, бо почула, що рипнула її хвіртка. На порозі стояв Михайло з конвертом у руках. Він завжди приходив до неї раз в квартал, приносив гроші, які син Василини передавав їй з Америки. На картку скидати гроші було незручно, бо найближчий банкомат аж в райцентрі. А Михайло все життя пропрацював на пошті, він в тому розуміється, тому син передавав гроші йому, а він вже заносив їх Василині
– Мурчику, неділя сьогодні, кого б це до нас принесло в таку завірюху? – Василина неохоче пішла відчиняти двері, бо почула, що рипнула її хвіртка. На порозі стояв
А ти думала, що я тебе вічно чекатиму з тої Італії? Вибач, Люба, але це занадто. Ти 15 років там сидиш, а мені що робити? – Степан зовсім не почувався винним. – І, до речі, не вигадуй собі нічого, – додав він і кудись пішов. Я розкладала речі з сумок, бо лише вранці переступила поріг рідного дому, але в душі моїй не було радості, яка завжди була присутня, коли я приїжджала додому. Цього разу у мене була така дилема, що я просто не знала, що мені робити. Я зрозуміла, що у мого чоловіка на стороні є дитина
– А ти думала, що я тебе вічно чекатиму з тої Італії? Вибач, Люба, але це занадто. Ти 15 років там сидиш, а мені що робити? – Степан
І оце все, так просто? Миколо, я не розумію, як ти міг так легко проміняти мене на неї? Ти ж казав, що любиш мене, – Віра дивилася на свого нареченого і не могла повірити в те, що він їй зараз каже. – Вибач. Вона дитину чекає. Негоже, щоб дитя без батька росло. А ти розумна, ти ще знайдеш своє щастя. Микола говорив спокійно, але було видно, і що йому зараз ой як нелегко. З Вірою вони зустрічалися вже два роки, і він сам зробив їй пропозицію, вже і дата весілля була призначена. І тут, наче грім серед ясного неба, Микола заявив, що весілля треба відміняти
– І оце все, так просто? Миколо, я не розумію, як ти міг так легко проміняти мене на неї? Ти ж казав, що любиш мене, – Віра дивилася
Мені треба повернутися туди. Я не можу його там залишити. Оля в голові перебирала різні варіанти, що вона має придумати, щоб поїхати в торговий центр і переконатися, що це таки був він, Іван Павлович, чоловік, який її виростив, а зараз жебракує на вулиці. – Олю, ти чого засумувала? Тобі що, не сподобався подарунок? – Богдан бачив незрозумілу тривогу в очах коханої дружини, і не міг зрозуміти, що трапилося. – Богдане, мені треба ще раз в торговий центр, той, де ми були в обід, – сказала Ольга, і опустила очі. Чоловік зрозумів, що його подарунок таки дружині не сподобався, і вона вирішила його обміняти. Вони разом вже 6 років, і Богдан завжди вгадував з подарунками, та цього разу щось пішло не так
“Мені треба повернутися туди… Я не можу його там залишити…” Оля в голові перебирала різні варіанти, що вона має придумати, щоб поїхати в торговий центр і переконатися, що
Дякую, доню, за гостинці, навіть не знаю, що б я без тебе робила? – мама стояла на порозі свого будинку і не знала, як мені надякуватися. Але щось в її голосі мене насторожило, на мить мені здалося, що вона хоче, щоб я пошвидше поїхала. Та я швидко відкинула ці нехороші думки, чого б це мамі хотілося мене випровадити? Я їй допомагаю, і то дуже, бо мама на пенсії, і не може сама себе забезпечити навіть у найнеобхідніших речах. Тому ми з чоловіком порадилися і вирішили, що будемо мамі допомагати
– Дякую, доню, за гостинці, навіть не знаю, що б я без тебе робила? – мама стояла на порозі свого будинку і не знала, як мені надякуватися. Але
Валентино, вибач, але я сьогодні на вечерю не прийду, справ багато, – Іван намагався бути стриманим, і заздалегідь попередив дружину про те, що він прийде додому пізно, тому нехай вона його не чекає. – Але ж Іване… – Знаю, люба, але вибач, справи. Сказати, що Валентина була засмучена, це нічого не сказати. Адже сьогодні була 10-та річниця їхнього шлюбу, і вона сподівалася, що вони з чоловіком це якось відзначать, але очевидно Іван забув про цю подію, або для нього це стало не важливим
– Валентино, вибач, але я сьогодні на вечерю не прийду, справ багато, – Іван намагався бути стриманим, і заздалегідь попередив дружину про те, що він прийде додому пізно,

You cannot copy content of this page