Українці Сьогодні

Увечері, після того, як Аліса пішла, Валентина звернулася до чоловіка: — Я відчуваю, що ми робимо помилку, — сказала вона тихо. — Може, я і помиляюся, але не можу сказати “ні” Алісі. Вона моя рідна сестра, Валі, я не можу її залишити в біді. — Але ми самі на межі, Михайле! — зірвалася Валентина. — І кожен раз вона стає дедалі більше нахабною, просить гроші, і жодного разу не повертає те, що обіцяє! Через кілька днів на телефон Міші надійшло повідомлення від Аліси. На фотографії вона була в дорогому купальнику, на фоні пляжу в Туреччині. Підпис був коротким: «Зустрічайте літо! Найкраща відпустка!» Валентина не витримала. Вона показала це Михайлу. — Ось, на що пішли наші гроші! — сказала вона з розпачем у голосі. — Я розумію, — Міша впав у глибокі роздуми, дивлячись на фотографії

У квартирі було тихо, навіть занадто. Михайло сидів на дивані, уважно переглядаючи рахунки, в

Життєві історії 0

Я різала на кухні якраз цибулю. Сльози котилися по щоках, я хотіла приготувати і суп, і пюре, і рагу. Це була субота. Планів — море. Думаю: «От за суботу наготую, щоб на тиждень вистачило». Мій чоловік, до речі, дуже любить поїсти. Я завжди старалась, щоб він був ситий, задоволений, щоб удома було тепло, чисто, затишно. І тут заходить Володимир. Якось так тихо, без звичного «Привіт, кохана». Сів за стіл, глянув на мене і каже: — Чого ти плачеш? — Не бачиш — цибулю ріжу, — кажу. — Нам треба поговорити. Я застигла. У повітрі — запах обсмаженої моркви й чогось недоброго. — Про що? — питаю, хоча всередині вже все похололо. — Я йду від тебе

Я різала на кухні якраз цибулю. Сльози котилися по щоках, я хотіла приготувати і суп,

Життєві історії 0

У суботу я вирішила прибирати, пішла за новими простирадлами — у спальню. Відкинула кут простирадла й побачила: кут шафи припертий коробкою. Ніколи раніше тут нічого не валялося. Дивно. І ось вона — знайома жіноча цікавість. Напевно, кожній хочеться дізнатися, як її кохана людина живе, коли думає, що її не бачать. Через двадцять п’ять років шлюбу це питання все так само лоскоче серце, як і в тридцять. Коробка була не новою, з витертим логотипом магазину. Важка. Я потягнула її до себе, швидко поглянувши на двері (раптом він зараз повернеться?). Відкрила. Нагорі була стара бабусина хустка. Я усміхнулася, згадуючи, як свекруха подарувала її мені на першу річницю весілля: «Тримай, пригодиться… Чоловіків треба берегти, дівчинко…» А під хусткою — купа жовтих листів

Будинок спочив у тиші — чітко чути, як годинник у вітальні відбиває свої хвилини,

Життєві історії 0

Вадим прийшов додому злий і втомлений. — Фу, не можу твою їжу їсти! Знову гроші мої витрачаєш на це? Я буду у мами харчуватися, а не їсти твої помиї, — з досадою промовив чоловік. — Що тобі не так? Стільки років їв і нічого не казав! — випалила Світлана. — Що змінилось? — Стомився від тебе, нам потрібно розлучитися. Ти поїдеш до мами, а квартиру я заберу собі, — заявив Вадим, виказуючи права на квартиру Світлани. — Я її купила! Мої гроші тут вкладені, і просто так я не піду! Якщо завів іншу — сам і йди! — відповіла Світлана. — Добре, — Вадим потирав руки. — Значить, будемо боротися. Я тобі нічого не віддам! Кредит на мене оформлений, значить, я господар. — Кредит твій я давно виплатила, швидше за все, ніж ти! Ти не маєш прав! — вигукнула Світлана. — Загуляв — так і скажи

Після того, як Вадим зник на два дні, він увійшов у квартиру, відчинивши двері

Життєві історії 0

Першою приїхала Тамара Йосипівна. Не увійшла — вкотилася в передпокій, мов куля для боулінгу, за нею — Данило, навантажений двома картатими торбами і старою, але доглянутою валізою на коліщатах. — Приймайте гостю! — оголосила з порога, окидаючи помешкання хазяйським оком. — Данилку, валізу одразу в кімнату, торби — на кухню, там харчі, щоб не зіпсувались. Ладо, а це що за пил у кутку? Треба протерти. Вона діяла напористо, без пауз, заповнюючи простір собою. Її енергія була схожа на стихію — гучна, всеохопна, не терпить заперечень. Одразу — на кухню: відчинила холодильник, поцокала язиком, побачивши напівпорожню полицю, і заходилася діставати домашні заготовки, рішуче відтісняючи баночку з Ладиними оливками у найдальший кут. Дозволів не питала — встановлювала свій єдино правильний порядок. За годину продзвонив другий дзвінок. На порозі безшелесно з’явилась Олена Марківна. Елегантне пальто, в руці невеликий витончений саквояж. Повна протилежність Тамарі Йосипівні — не цунамі, а рівень води, що неухильно піднімається, і помічаєш це, коли вже по коліно

— Мама завтра переїжджає, — сказав Данило, із задоволенням закидаючи до рота шмат запеченої

Життєві історії 0

Михайло був із села. І коли після весілля сказав: — Поїхали додому, до мами, трохи поживемо, поки назбираємо грошей, — Лариса лише кивнула. Так вона опинилася серед запаху сіна, курей і нескінченної тиші. Його мама зустріла її привітно, але холод у голосі відчувався. Сільські жінки завжди бачать, хто з міста, а хто — «своя». Лариса допомагала по господарству, вчилася доїти корову, сапати город, пекти хліб у печі. Вона не нарікала — просто жила, день за днем, мовчки, терпляче. Михайло ж потроху їздив на заробітки, привозив гроші, купував щось у хату. А потім одного разу сказав: — Ми скоро матимемо квартиру в місті. Я вже домовився. Лариса тоді посміхнулася, але серце її стислося. Бо саме тоді в її життя увійшов він. Сусід — Святослав

Лариса завжди вміла виглядати стримано. Навіть коли в серці здіймалася буря, обличчя її залишалося

Життєві історії 0

І це все? — Розглядаючи яскраву коробку з новорічним дарунком, невдоволено буркнула Галина Петрівна. — А де конвертик? — Мамо, який ще конвертик? Що ти знову вигадуєш? — обурився Орест. — Подарунок чудовий. Марка відома. Ти ж сама просила тостер на Новий рік. Забула вже? Якщо з пам’яттю негаразд — таблетки пий, а не мотай нерви рідним. — А що це за тон з матір’ю? Я тебе такому вчила? Тостер — то тостер, не сперечаюсь. Купив — молодець. А де надбавка до пенсії? Святкова, так би мовити. Невже мати стільки років не заслужила? На ікорку, на ананас до столу, на улюблений тортик. Як же так, синочку? — Мамо, я ж даю тобі щомісяця. Це не рахується? Думаєш, гроші мені з неба сипляться

— І це все? — Розглядаючи яскраву коробку з новорічним дарунком, невдоволено буркнула Галина

Життєві історії 0

Коли Олександра запросила маму й дочок у Італію, ті приїхали з хвилюванням. У вітальні стояв Лучано — підтягнутий, елегантний, із м’якими очима, що випромінювали повагу. — Мамо, — почала Олександра тихо, — я хочу, щоб ви знали. Ми з Лучано вирішили одружитися. Мати знітилася. — Доню… навіщо тобі це? Він же, як твій тато! Ну, старший, розумієш? Що люди скажуть? — Люди не жили мого життя, — відповіла Саша. — Вони не знають, як важко бути самій. Дочки мовчали. Лише старша, Олена, зітхнула: — Мам, якщо ти щаслива, ми з тобою. А середня додала жартома: — І квартири не забудь, — і всі засміялися крізь напруження

Олександрі було всього 42, коли життя підкосило її, мов буря молоде дерево. Раптово не

Життєві історії 0

Коли справа дійшла до весілля, Олена дуже хвилювалася, що скажуть батьки Кирила, адже вона старша за нього, ще й має сина. – Віро Іванівно, якщо вам щось не подобається, скажіть, будь ласка, одразу! Щоб потім неприємних сюрпризів не було. Їх у моєму житті і так вистачає! – сказала вона свекрусі відразу. – А я тут до чого? Ви ж з моїм сином весілля плануєте і жити будете з ним. Це ж ваше життя. Мені діла немає до тебе, – здивовано відповіла та

На жаль, дуже часта тема в українських родинах – відносини між свекрухою та невісткою,

Життєві історії 0

Я стояла на кухні і не могла повірити, що прожила вісімнадцять років із таким дріб’язковим чоловіком. Дріб’язковим до кісток, до абсурду. Він стояв посеред кухні, мов бухгалтер на ревізії, і перераховував виделки. — Три тобі, три мені, — сказав холодно. Я стояла, тримаючи рушник у руках, і дивилася, як він ділив наші речі, ніби то не ми ними користувалися разом, а чужі люди на базарі торгували. — Петре, ти серйозно? Виделки? — не витримала я. — Все має бути по-чесному, — відповів він, навіть не глянувши в мій бік. Він забрав навіть спеції. Спеції! Людина, яка за всі роки нашого шлюбу жодного разу не зварила супу, не підсмажила яйця, забрала приправи

Я стояла на кухні і не могла повірити, що прожила вісімнадцять років із таким