Українці Сьогодні

Алло, мамо? Ти вже на дачі? — здивовано почала донька. — Ми бачимо, що роутер у мережі. — Приїхала, — коротко відповіла Катерина. — Раніше вирішила. — Ой, ну і добре! Ти ж бачила, ми там трохи «оноалення» зробили? Юрій каже, що треба жити по-сучасному. Старі меблі вже тільки місце займали. Ти ж не проти? — Я бачу сині штори, Олено. І я бачу, що мій стіл винесено на смітник. — Ну, мамо, не починай! Це ж для твого блага. Тобі важко за старим деревом доглядати, а пластик протер — і готово. Тобі подобається мікрохвильовка? Тепер не треба з плитою мучитися. Катерина мовчала. Вона дивилася на фотокартку, що стояла на полиці. Раніше там було фото Софійки в її саду. Тепер у рамці було нове фото: Олена, Юрій і якась незнайома жінка — з самовпевненим обличчям і хижим поглядом. Вони стояли на фоні Катерининої веранди, і та жінка тримала в руках чашку, яка належала Катерині. — Хто ця жінка на фото, Олено? — тихо запитала мати. — А, це Ірина Семенівна, мати Юрія, ви ж один раз всього лише на весілля бачилися багато років тому, вона змінилася дуже. Вона теж дуже любить твою дачу. Ми подумали, що вам було б весело разом проводити час. Вона жінка ділова, досвідчена

Селище Брюховичі, що під самим Львовом, завжди було особливим місцем. Тут повітря густе від

Життєві історії 0

Оленко, привіт! — голос Галини Петрівни був незвично бадьорим, аж занадто солодким. — Слухай уважно. У моєї сестри Марії ювілей, п’ятдесят років. Це ж дата! Ми всі запрошені. — Ой, вітаю Марію Гнатівну, — відповіла я, притискаючи трубку плечем, поки мила посуд. — А де святкуватимуть? — На дачі, за містом. Але ти послухай головне: на подарунок ми всі скидаємося порівну. По чотири тисячі гривень з кожного дорослого. Гроші передасте мені, я куплю один великий подарунок від усієї родини, щоб солідно виглядало. Чотири тисячі… Для нас з Остапом це була відчутна сума. Це фактично тижневий бюджет на продукти або кілька походів до стоматолога, про які ми мріяли. Але сперечатися я не стала. Родина — це родина. Я витерла руки і зітхнула, дивлячись на скриньку з грошима. «Ну, Марія Гнатівна добра жінка, — заспокоювала я себе, — раз на п’ятдесят років можна й розщедритися». Проте за три дні до торжества Галина Петрівна зателефонувала знову. Цього разу її тон був діловим, як у генерала перед наступом. — Оленко, я тут подумала… Гості збираються на третю годину дня. Але ви з Остапом приїжджайте раніше, десь о дев’ятій ранку. Треба Марії допомогти. Сама розумієш, п’ятдесят людей — це не жарти. Овочі почистити, столи розставити

З мамою мого чоловіка ми перетиналися не часто. Ми з Остапом жили окремо, в

Життєві історії 0

Продати? Петре, як ти можеш про це говорити? А куди ж ми приїдемо влітку? Де ми будемо збиратися на Різдво чи Великдень? Продати легко — один підпис, і все. А от де взяти нове таке місце, де кожен цвях пам’ятає тепло бабусиних рук? Ти хочеш, щоб через рік ми стали чужими людьми, які бачаться раз на п’ять років на заходах? — Мамо, але ж ми можемо збиратися в ресторані чи орендувати дачу, — невпевнено сказав мій кузен Ігор. — Ресторан — це не дім, — відрізала мама. — Там немає нашого коріння. Там немає отого саду, який дідусь садив для нас. Я бачив, як мої кузени переглядаються. Всі ми виросли тут. Тут ми вперше впали з велосипеда, тут ми вперше закохалися, тут ми ховалися від дощу на горищі, розповідаючи один одному страшні історії. Кожен куточок цього будинку був наповнений спогадами. — Давайте не будемо продавати, — раптом сказав мій молодший брат Сашко. Його голос звучав тихо, але дуже впевнено. — Давайте зробимо так, щоб дім жив. Нехай він буде нашим спільним місцем відпочинку. Місцем, куди кожен може приїхати, коли йому важко на душі або коли просто хочеться тиші. Ми ж сильні, коли ми разом. Поодинці ці гроші розлетяться за місяць, і ми нічого не згадаємо. А цей дім — це наша спільна фортеця

На Великдень в село з’їхалася вся наша велика дружна родина. Ледве всі помістилися в

Життєві історії 0

Оленко, золота моя! Вітаю ще раз. Яка ж це радість для всієї родини. Я вчора в церкві була, свічку поставила. Бог побачив, яка ти працьовита, і послав тобі таку нагороду через тітку. — Дякую, Маріє Степанівно. Це справді велика допомога для нас. — І що ви вже вирішили? — голос свекрухи став діловим. — Продавати таку красу не будете, сподіваюся? — Ні, навіщо? Будемо здавати. — Здавати? Ой, Оленко… — свекруха тяжко зітхнула. — Ти ж знаєш, які зараз люди. Чужі — вони і є чужі. Насмітять, поламають меблі, сусідам будуть заважати. А потім ще й не заплатять і з’їдуть серед ночі. Це ж такий головний біль! Зі своїми воно надійніше. Олена міцніше стиснула телефон. Вона знала, куди веде ця розмова. — А хто ці “свої”, Маріє Степанівно? — Ну як хто? Ірочка! Рідна сестра твого чоловіка. Їй так погано зараз, дитино. Діти ростуть у тісноті, вона сама виснажена. А там би вони ожили. Іра — вона ж охайна, вона за квітами буде доглядати, пил витирати. Квартира буде під наглядом рідної людини. — Маріє Степанівно, — Олена намагалася говорити якомога м’якше. — Ми з Андрієм плануємо здавати квартиру за ринковою ціною. Нам потрібно гасити наш кредит. Це пріоритет для нашої сім’ї

Ранок понеділка в родині Олени розпочався як зазвичай: шум кавомашини, швидкі збори доньки до

Життєві історії 0

Мамо, та нащо нам те село? — Юрко, старший син, сидів на лавці під яблунею, нервово крутячи в руках ключі від машини. — Ми вам квартиру здамо у Вінниці! Усе ближче до лікарів, до магазинів. Ну погляньте на ці стіни — їх же щороку білити треба. А спина? Спина ж у вас не залізна. Марія дивилася на його руки. Великі, міцні руки сина, якого вона колись годувала з ложечки, привозячи з-за кордону найкращі вітаміни та одяг. — Юрчику, сину, — тихо почала вона, — у місті небо не таке. Там воно затиснуте між дахами. А тут я вранці вийду — і дихаю. — Мамо, ну яке небо? — втрутилася Оксана, молодша. Вона стояла біля квітника, тримаючи телефон так, ніби він був її єдиним зв’язком із реальністю. — У вас тут город, кури, ці лелеки… Вам важко вже! Ми з Юрком порадилися. Продамо хату, додамо трохи — і буде вам чудовий затишний куточок у місті. Там ліфт, гаряча вода… Марія похитала головою. — Не продається ця хата, Оксанко. Тут кожен цвях батьком забитий. Тут рушники, що ще бабця вишивала. Як я їх у квартиру заберу? Там їм місця не буде. Але Марія вперто залишалась. Не тому, що любила важке життя чи ранні підйоми до худоби, а тому, що саме тут, у тій хаті з вишитими рушниками, пройшло її справжнє життя. Тут були її справжні сльози, коли подушка ставала мокрою від невідомості; тут була її справжня любов, яка колись здавалася вічною; тут була справжня зрада, що випекла серце до попелу, і справжнє прощення, яке прийшло лише з сивиною

У селі Марію люди називали «Маруся-лелечиха», бо біля її хати щовесни оселялись лелеки. Вони

Життєві історії 0

Ви розумієте, що позбавляєте рідних племінників майбутнього? — запитав адвокат Тараса під час одного з засідань. — Я лише виконую волю своєї матері, — твердо відповіла Ніна. — Моя мати знала, що робить. Вона бачила, хто був поруч, а хто — ні. Тарас мав багато можливостей допомогти, але він обрав інший шлях. Тарас на суді поводився інакше. Він розповідав, що мама його дуже любила, що обіцяла йому частку, що сестра все “провернула нишком”, поки він був далеко і працював на благо родини. Його адвокат намагався виставити Ніну маніпуляторкою, яка спеціально відсторонила брата від спілкування з матір’ю. Ніні було гидко слухати цю брехню. Вона згадувала, як дзвонила Тарасові, коли мамі стало зовсім погано. — Тарасе, приїдь, мама просить побачити тебе, — казала вона в трубку. — Ой, Ніно, ти ж знаєш, зараз посівна, не можу. Поцілуй її від мене, — відповідав він і клав слухавку. А тепер він стояв у залі суду і казав, що йому не давали бачитися з рідною матір’ю

Ніна жила з мамою у великій трикімнатній квартирі в центрі міста. Не одружилась, дітей

Життєві історії 0

Мамо, а ви бачили, які Галя фіранки купила? — шепотіла Ольга, навмисне голосно, щоб було чути в хату. — Такі яскраві, наче в клубі якомусь. Несмак та й годі. — Та бачу, доцю, бачу, — піддакувала свекруха. — Гроші на вітер пускає, а Василь мій на роботі спину гне. Галина зітхала вечорами, дивлячись у вікно на тепле світло в хаті зовиці: — Господи, хіба ж так можна? Ні кроку без ока свекрухи. Ну що ж це за життя, коли вдома почуваєшся наче під мікроскопом? Чоловік її, Василь, був чоловіком непоганим — не пив, працював на пилорамі, але в сімейні суперечки ніколи не втручався. — Василю, ну скажи ти їм, — просила Галина, коли терпець уривався. — Чому вони цілий день перемивають мені кістки? Я ж і по господарству все встигаю, і діти доглянуті. — Та не зважай, Галю, — відмахувався він, не піднімаючи очей від газети чи телевізора. — Мама така людина, що без контролю не може. Вона ж старенька вже, хоче як краще. Потерпи. Але терпіти ставало дедалі важче. Кожна дрібниця ставала приводом для докору. Як не борщ занадто густий, то білизна не за тим кольором на шнурку висить. Галина відчувала, як її життєва енергія витікає крізь пальці, немов пісок. Одного разу до них зайшла сусідка Ганя. Вона щойно повернулася з-за кордону, виглядала впевненою, у новій яскравій хустці та з гарною сумкою

Галина ніколи не думала, що стане заробітчанкою, але доля так завернула, що іншого шляху

Життєві історії 0

Твоєї хати тут немає, Маріє. Поки ти там по Італіях роз’їжджала, ми все оформили як слід. Галя зробила документи, я все на неї переписала. І землю, і велику хату, і ту маленьку. Тепер там живе Галін старший син, він оженився. А Оксанка твоя… ми її речі в сарай склали, хай забирає. Я відчула, як земля пливе з-під ніг. Всі ці роки праці, всі ці євро, вкладені в дах і стіни — все це тепер належало Галі. — Але ж я давала гроші на ремонт! Я вікна ставила! — вигукнула я. — Хто бачив ті гроші? — засміялася Галя, виходячи з великої хати. — Ти їх мамі дарувала, а мама — мені. Все по закону. Ти тут більше ніхто. Прописку ми тобі анулювали, бо ти більше шести місяців не жила за місцем реєстрації. Бувай здорова, родичко

Заміж я вийшла 40 років тому, і відтоді переїхала жити до чоловіка в сусіднє

Життєві історії 0

Дівчата, я більше не буду висилати гроші щомісяця. Квартири у вас є, ви працюєте, чоловіки ваші теж не ледачі. Тепер я буду збирати собі на старість. Мені теж треба десь прихилити голову, коли повернуся. Оксана тоді підібгала губи: — Мамо, але ми ж планували машину змінити… Вадим розраховував на твою допомогу. А Марина додала: — І нам би ремонт на кухні доробити, ти ж знаєш, які зараз ціни. Мені стало прикро. Ніхто не спитав: «Мамо, а як ти там? Чи не болять у тебе ноги від постійного прибирання? Чи не хочеш ти просто відпочити?» Вони бачили в мені лише джерело доходу. У мене був складний вибір. В Італії я заробила ще трохи грошей. Могла б купити собі невелику квартиру в місті, поруч із ними. Або повернутися в село і відремонтувати мамину хату. Мами не стало п’ять років тому, і відтоді будинок стояв пусткою. Мені боліло серце, коли я приїжджала і бачила облуплену фарбу на вікнах та заросле бур’янами подвір’я

Своїм дітям я перестала висилати гроші ще кілька років тому. Це рішення далося мені

Життєві історії 0

Мамо! Ти сама так хотіла, тепер не скаржся мені, — ображено кричала донька по телефону на матір. — Юлю, доню, ну як же так? — голос Тамари тремтів. — Лікар сказав, що ці ліки треба почати приймати вже сьогодні. Я ж не прошу їх мені дарувати, я гроші віддам, у мене на картці є заощадження. Мені просто важко самій дійти до аптеки, я ще зовсім слабка. На іншому кінці запала холодна тиша, яку перервав різкий голос доньки: — Сама винна, мамо! Сама заварила цю кашу — сама і розхльобуй! — Юля майже вигукувала слова в слухавку. — Ти ж так хотіла свободи? Ти ж так мріяла пожити «для себе»? Ну то насолоджуйся тепер! Хто тобі заважає? Сама собі господиня, от і шукай вихід сама. — Але ж я в лікарні, Юлечко. Яка тут свобода? — Тамара Леонідівна відчула, як на очі накочуються сльози. — Вільна від нас, від онуків, від обов’язків! — відрізала Юля. — Все, мені ніколи, я дітей на тренування везу. Бувай

У Миргороді вечірнє сонце зазвичай сідає повільно, забарвлюючи річку Хорол у золотаві кольори. У