Українці Сьогодні

Оксано! Ти собі щось навигадувала, а мені тепер розгрібай? Я взагалі нічого тобі не винен і ніякого весілля не буде. Він навіть не дивився їй в очі, квапливо закидав до своєї валізи випрані нею ж сорочки. — Що мені людям казати? — ледь чутно спитала вона. — Та мені байдуже, що ти там скажеш. Бувай здорова, мені на поїзд час. Двері плеснули, і в хаті запала порожнеча. Оксана стояла посеред кімнати, дивлячись на порожній табурет, де ще пів години тому лежали його речі. Їй було вже далеко за тридцять. У селі в такому віці жінку без чоловіка вже майже записували в старі дівки, у яких попереду лише город та самотня старість. Народилася донечка. Назвала її Соломією, лагідно кликала Солею. Дівчинка росла на диво тихою, сумирною і спокійною. Не вередувала без причини, годинами могла сидіти на долівці й перебирати дерев’яні котушки від ниток. Оксана доньку доглядала як належить: пелюшки завжди були сухими й випрасуваними, каша звареною, черевички начищеними. Але справжнього материнського тепла дівчинка майже не бачила. Мати жила з постійною образою на весь світ, яка зачерствіла в її грудях важким каменем

— Оксано! Ти собі щось навигадувала, а мені тепер розгрібай? Я взагалі нічого тобі

Життєві історії 0

Мамо, скільки разів вам можна повторювати одне й те саме?! Ви знову їли яйця! — Злата різко кинула ключі від автомобіля на кухонний стіл і сердито глянула на свекруху. — Я ж чітко і неодноразово казала: міське життя навчило мене цінувати кожну копійкуі кожну можливість заробити! Ви думаєте, що якщо ми приїхали до вас у село, то все навколо автоматично стає безкоштовним? Зовсім ні! Я не звикла горбатитися на городі з ранку до ночі, терпіти мозолі від сапи і вдихати цей пил тільки для того, щоб ви тут сиділи і бездумно переводили продукти на харчі, які я можу вигідно відвезти на суботній ринок і продати за живі гроші! Марія Петрівна, літня і вже змучена постійними докорами невістки, мовчки стояла біля білої емальованої плити, опустила втомлені очі додолу і тихо відповіла: — Донечко, та я ж тільки кілька яєць узяла, зранку так хотілося посмажити яєчню, бо голова від тиску болить, сил зовсім немає. — Ой, тільки не треба мені тут розказувати про тиск і слабкість! — перервала її Злата. — Менше треба їсти цих калорійних страв та овочів, менше пити свіжого молока і менше переводити домашні яйця на свої сніданки! Я все це завтра ж ретельно спакую, зранку завантажу повний багажник нашої машини і повезу на ринок продавати, бо мені треба нові чоботи купувати, а не спостерігати, як ви тут усе моє майбутнє проїдаєте

— Мамо, скільки разів вам можна повторювати одне й те саме?! Ви знову залишили

Життєві історії 0

Оксано, облиш цей цирк, — почав чоловік благальним, але водночас повчальним тоном. — Ну погралися і досить. Я бачу, що зробив дурницю. Поспішив, погарячкував. Ми ж стільки років разом прожили, усяке бувало. Давай я викуплю назад свою частку в цих приїжджих, доплачу їм трохи, вони заберуться геть, і ми спробуємо почати спочатку? Я зрозумів, що ти для мене значиш. Оксана дивилася на чоловіка, з яким прожила стільки років, і не відчувала нічого, крім легкого подиву. Де були ці слова раніше? Де була ця турбота, коли вона просила його про підтримку, коли плакала вечорами від його байдужості? — Тарасе, ти не мене повернути хочеш, — тихо сказала вона. — Тобі просто допікає, що твоя дріб’язкова помста обернулася проти тебе. Ти не терпиш поразки. Якби я зараз сиділа тут замучена, заплакана і просила грошей, ти б радів і повчав мене. А побачив, що мені добре, і в тобі заговорила звичайна заздрість. — Та ти пропадеш із ним! — зірвався на крик колишній. — Хто він такий? Сидить цілими днями в хаті, матері за спідницю тримається! — Добрий день, шановний, — позаду Тараса почувся спокійний голос. Богдан піднявся сходами, тримаючи в руках паперовий пакет з ліками. Він був на голову вищий за Тараса і значно ширший у плечах, але стояв абсолютно спокійно. — Ви щось шукаєте? — запитав Богдан, дивлячись на непроханого гостя через скельця окулярів

— Я продав свою частку у квартирі, чекай на сюрприз із речами, — це

Життєві історії 0

Свекрухо, ви чого сюди прийшли? Ви мені тепер ніхто, я колишня ваша невістка, — здивувалася Поліна. — Подивіться на свої туфлі в болоті, ви ж усе забруднили, а тут між іншим щойно прибрано! — Ой, не починай мені тут про свій порядок, Поліно! Начебто тут музей, а не квартира мого сина! — жінка різко скинула бордовий плащ і гучно кинула його на стілець. — Яка різниця, де болото, коли в родині така біда сталася? Янка з чоловіком розлучилася, вигнав її просто на вулицю серед білого дня, уявляєш?! Навіть речі в коробки покидав і на сходи виставив, як якусь непотрібну річ! Моїй доньці тепер ніде голову прихилити, а ти тут влаштувала свої порядки! Дві жінки під одним дахом, звичайно, не уживуться, тому збирай свої речі, до вихідних тут має бути порожньо! — З якої це радості ваша Яна має жити в моїй квартирі? — Поліна спокійно дивилася на свекруху, яка вже відкрила дверцята холодильника й зазирнула туди так, ніби він належав їй за всіма законами Всесвіту. — З такої! — гаркнула Ганна Миколаївна. — Квартира куплена в офіційному шлюбі! Половина Іллюшина по праву! Він благородно поступається своєю часткою рідній сестрі, поки вона не стане на ноги! Тож давай, не витрачай мій час, збирай свої манатки та шукай собі якесь інше житло

— Ганна Миколаївна, ви дійсно вважаєте, що це найкращий час для таких сюрпризів? Подивіться

Життєві історії 0

Маріє Степанівно, я ж не на ринок прийшла торгуватися, а до вас у гості на свято, то чому ви знову зустрічаєте мене так, ніби я вашому синові чужа людина? — спокійно запитала невістка. — Гості бувають різними, Соломію, — нарешті озвалася свекруха. — Дехто приходить у дім відпочити від турбот і розділити радість сімейного свята, а дехто приносить із собою всю атмосферу свого колишнього села, наче намагається перетворити нашу міську квартиру на сільську хату. Я ж просила Тараса пояснити тобі, що в нас не прийнято тягнути в дім усякі домашні закрутки, коли все необхідне можна вільно купити в найближчому супермаркеті за рогом. У цю хвилину з кухні вийшов Тарас. — Мамо, ну знову ти починаєш із цього? Ми ж домовилися, що сьогодні свято, у батька ювілей, шістдесят п’ять років! Навіщо ти знову чіпляєшся до Соломії? — Я не чіпляюся, синку, я просто говорю правду, яку ви обоє чомусь вперто не хочете помічати, — відказала Марія Степанівна. — Я мовчки терплю це вже другий рік, сподіваючись, що ти сама зрозумієш різницю між нашими світами. Але бачу, що марно. Твоя дружина щиро вважає, що якщо вона добра і працьовита дівчина, то цього достатньо, щоб почуватися своєю серед людей, які звикли зовсім до іншого рівня життя

— Маріє Степанівно, я ж не на ринок прийшла торгуватися, а до вас у

Життєві історії 0

Невістко моя! Я заслужила мати нову усмішку, а ти просто віддаш гроші бо справу вже зроблено! — спокійно сказала Олена Василівна, присуваючи прозору папку з документами просто до тарілки із запеченими яблуками. — А до зими щомісяця перекидатимеш мені на картку певну частку. Ми зі Славою вже все обміркували, так буде справедливо. Марина завмерла з виделкою в руці й сторопіло подивилася на свекруху. Олена Василівна тим часом абсолютно невимушено взяла з полумиска шматочок домашнього пирога і з явним апетитом відправила його до рота. Жувала вона легко, жваво, ніби й не бідкалася ще вчора, що їй боляче навіть хліб прикусити. Ярослав, законний чоловік Марини, сидів біля вікна. Почувши голос матері, він миттєво втупився поглядом у власну тарілку з кашею, наче вивчав там щось надзвичайно важливе й термінове. Марина повільно опустила виделку. Сіла рівніше й уважно поглянула на папери через стіл. Ще на початку тижня вона власноруч відвела свекруху до приватної стоматологічної лікарні неподалік від їхнього будинку, бо та дуже просила допомогти

— Невістко моя! Я заслужила мати нову усмішку, а ти просто віддаш гроші бо

Життєві історії 0

Донечко, ти ж доросла, розумна жінка. Тобі треба піти до нотаріуса й офіційно відмовитися від своєї частки на користь Іринки, — повчально мовила Галина Василівна. — Тобто подарувати? Просто так узяти й віддати своє житло? — Чому відразу подарувати? Допомогти родині! Та й яке це твоє житло? Ти тут уже три роки не ночуєш, живеш у чоловіка, лиха не знаєш. — Мамо, ми з Андрієм тулимося в його крихітній однокімнатній оселі, яку він придбав ще задовго до нашого знайомства. Це його власність, а не моя. — Ну то й що? Він же твій законний чоловік! Він тебе на вулицю не вижене, хлопець спокійний, роботящий, надійний, — перебив батько. — Андрій надійний, так. Але ж і нам хотілося б колись мати трохи більше місця. Якщо ми плануємо діточок, то де нам усім тіснитися в одній кімнатці? — Не вигадуй зайвих клопотів на рівному місці, — насупився Михайло Іванович. — Андрій молодий, заробить.Візьмете собі позику в банку, будете потроху виплачувати щомісяця. А Ірині зараз найважче. — Чим же їй важче за мене, тату? — Тим, що її обранець — хлопець спритний, але без копійки за душею. Ми йому не довіряємо. Не дай боже щось у них не складеться, вона повинна мати за спиною власні стіни

— Віддай свою частку меншій сестрі просто так, перепиши документи, бо вона заміж виходить,

Життєві історії 0

Мамо? Ти ж казала по телефону, що гучно святкувати взагалі не плануєш, — здивувався син. — Казала, пенсія зараз не гумова, часи непрості, посидимо легенько з Томою удвох, вип’ємо по чашці чаю з цукерками, та й годі. Зінаїда Петрівна сиділа на самому чолі столу в елегантній сукні кольору стиглої вишні. — Ну от. Ми й сидимо. — Удвох? — Оксана здивовано обвела поглядом усю залу. Тітка Галина з Чернігова, двоюрідний брат Тарас зі своєю дружиною, сусідка по дачі пані Люба у пишній сивій перуці та з яскравою помадою. — Оце ви називаєте «удвох»? А всі ці люди довкола — це що, випадкові перехожі чи масовка для красивого кадру? — Назарчику, синку! — сплеснула руками тітка Галина. — А нам Зіночка сказала, що ви з Оксаною зараз відпочиваєте десь у Карпатах, у санаторії, мабуть, лікуєтеся! — У Карпатах, тітко Галино, ми востаннє були ще років з десять тому, — сумно посміхнувся Назар, струшуючи з рукава краплі дощу. — Оксана там тоді ще капелюшка у гірську річку впустила, ледве зловили. — Назаре, припини соромити матір перед гостями, — суворо перебила його Зінаїда Петрівна, не піднімаючи очей від своєї тарілки. — Прийшли — то вже сідайте, раз приперелися. Тамаро, піди попроси офіціанта принести додаткові стільці

— А вас сюди хто взагалі гукав? Тамара підхопилася з-за столу так рвучко й

Життєві історії 0

Сергію, ми не потягнемо цей ремонт і дорогу, — сказала я ввечері, коли ми повернулися додому без сил, чорні від пилу. — До міста їздити на роботу бензину піде більше, ніж ми за оренду платимо. — Оксано, ну це ж своє! Мати подарувала, старалася. Невже ти не можеш потерпіти трохи? Наступні вихідні повторилися під копірку. Тільки цього разу свекруха приїхала слідом за нами на автобусі. Вона не взяла до рук навіть віника, зате ходила по подвір’ю з блокнотом і вказувала пальцем: — Тут грядку під помідори зробите, тут треба завезти гною. Оксано, чому вікна не вимиті? Хазяйка повинна з вікон починати! А тюль чому стара висить? Я вам хату віддала в руки, а ви лінуєтеся! Я тоді ледь стрималася, щоб не кинути ганчірку просто їй під ноги. Я працювала п’ять днів на тиждень так само, як і чоловік. Мені хотілося на вихідних виспатися, сходити з подругою на каву або просто посидіти в тиші з книжкою.Замість цього я мала вислуховувати докори й дихати старим пилом. Усе вирішилося через місяць. Сергій поїхав у відрядження на три дні, а свекруха зателефонувала мені й безапеляційним тоном заявила: — У суботу приїде тракторист орати город. Будь там до восьмої ранку, відчини ворота й заплати йому, я з ним домовилася. — Галина Іванівна, я в суботу чергую на роботі, — спокійно відповіла я. — Поміняйся! Город чекати не буде! Якщо земля простоїть, нащо я вам усе це віддавала? Ти тільки й знаєш, що свої манікюри берегти

— Якщо свекруха робить дорогий подарунок, чекай підступу, — сказала мені подруга ще перед

Життєві історії 0

Та хто її годує, мою Марину? Я годую! — Микола стукнув виделкою по краю тарілки, і холодець у ній дрібно затремтів. — Тридцять років на власному горбі тягну, і нічого, не скаржуся. Рідня за столом схвально загули. Свекруха, Катерина Петрівна, промокнула губи паперовою серветкою і подивилася на мене так, ніби я в неї особисто останню пенсію витягла з гаманця. — Пощастило тобі, Оксано, — простягнула зовиця Світлана, накладаючи собі третій шматок пирога з м’ясом. — Сидиш удома, у комп’ютері. А чоловік гарує. — Мамо, а пам’ятаєш, як я Оксані шубу купив? — Микола розійшовся. — Норкову! Сам вибирав! Шубу я купила сама. Вибирав він — це правда. — Миколка у нас завжди годувальником був, — свекруха погладила сина по рукаву. — Весь у батька. — А квартиру Артему хто допоміг узяти? — не вгамовувався Микола. — Перший внесок — хто? Батько! Син Артем, який сидів навпроти з дружиною, дивився в тарілку. Артем знав. Він єдиний знав, що я переводила йому з карти, про яку Микола в житті не чув. — Ой, ну раз ти у нас такий багатий, — Світлана відклала виделку і склала долоньки човником, — Миколо, у Зіни весілля в червні. Ресторан, сукня, те-се. Ми з Олегом не тягнемо. — Скільки? — запитав Микола. Так запитав, ніби в нього в коморі друкарський верстат стоїть. — Ну тисяч сімдесят хоча б. Тиша. Навіть свекруха перестала жувати. Я дивилася на чоловіка і чекала: зараз засміється, скаже — Світланко, ти з дуба впала? — Дам, — сказав Микола. — Чого для рідної родини не зробиш. З картки зніму

— Та хто її годує, мою Марину? Я годую! — Микола стукнув виделкою по