Українці Сьогодні

Слухай, тут така справа назріла, — Максим незграбно потер перенісся. — У мами ж скоро ювілейний день народження. 55 років. — Я чудово пам’ятаю, — Оксана навіть не відірвала погляд від екрана телефона. — Я вже заклала три тисячі гривень на гарний букет і подарунковий сертифікат у парфумерний магазин. — Який ще сертифікат, Оксано? — чоловік роздратовано відсунув тарілку. — Це ж ювілей! Кругла і солідна дата. Вона все своє життя поклала на моє виховання. Коротше кажучи, я пообіцяв подарувати їй путівку до санаторію в Трускавець. Оксана повільно відклала телефон на стіл. — Яку саме путівку? За які такі гроші ми можемо це дозволити? — Ну, візьмемо частину з тих грошей, що ми відклали на дострокове погашення іпотеки, — він відвів погляд на темне вікно. — Я потім трохи підроблю у вільний час і обов’язково поверну назад. — Із нашої подушки безпеки? — голос Оксани став тихим. — Максиме, ми ці гроші збирали пів року у найжорсткішій економії. Я спеціально брала додаткові робочі зміни у вихідні, щоб сформувати цю суму. А ти хочеш спустити її на санаторій? — Їй же здоров’я рятувати треба! — Максим різко перейшов на підвищені тони. — Вона мені сама прямо сказала: синку, так сильно хочеться відпочити по-людськи, старі ноги погріти на водних процедурах. У неї ж постійно суглоби болять. Я що, рідній матері маю відмовити

— А ремонт у вашій ванні вже зовсім запущений, Оксано, між плиткою бруд збирається,

Життєві історії 0

Щороку в жовтні Ніна Степанівна збиралася до Тернівки — провідати куму Любу. Рейсовий автобус із Лубен повз поворот на Тернівку ходив двічі на добу, старий, із деренчливими шибками та запахом солярки й пилу. Село розкинулося широко, вздовж пологих полтавських пагорбів, і найзручніше було б доїхати до кінцевої — прямісінько під магазин, звідки до Любиної садиби рукою подати. Але Ніна щоразу виходила раніше, на розвилці біля старої верби, і далі йшла пішки довгою Садовою вулицею. Петро Іванович ніколи не розпитував, чому вона їздить саме у жовтні, коли з дерев уже сиплеться мокра глиця й земля пахне прілим листям, і чому не можна просто погомоніти з кумою по стаціонарному телефону, крутячи круглий диск. Він мовчки діставав із шафи її теплу хустку з вовняними торочками, вкладав у кишеню пальта акуратно складені купюри на дорогу й казав, дивлячись кудись убік: — Ти там тільки не барися. Сутеніє зараз швидко. Вона й не барилася. Простувала знайомою вулицею, де кожен вигин дороги, кожна груша-дичка пам’ятали її молоді кроки. Біля хати під номером дванадцять сповільнювала ходу. Зупинялася біля паркану, поправляла край хустки й дивилася на вікна. Один раз. Потім ще раз. Потім переводила подих, опускала очі додолу й рушала далі — наче просто спинилася струсити з черевика рудий пісок. Так тривало тридцять років

— Продамо хату, — рішуче сказав Петро. Сказав це настільки рівно й буденно, немов

Життєві історії 0

Твої слова, Василю. До останньої коми твої. Ті самі, що ти вчора біля паркана сусідам розповідав, поки шашлик смажився. У слухавці запала довга пауза, потім пролунало важке сопіння, перебите луною великого автосалону, де фоном грала тиха музика й шелестіли папери. — Мирославо, годі вигадувати дурниці. Тут солідні люди довкола. Я сиджу в автосалоні, чекаю оформлення. Мені вже вдруге каву принесли, працівники косо дивляться. Де той папірець, що лежав у бардачку? Де довіреність від нотаріуса? — У мене вона, Василю. У рюкзаку за плечима. — У якому ще рюкзаку? Навіщо ти її з машини витягла? У мене ж бронь на автомобіль згорить, люди чекати не будуть! А почалося все напередодні, у суботу ввечері, коли до їхнього заміського будинку приїхали сусіди — Ігор із дружиною Галиною. Вечір був теплим, пахло смаженим м’ясом і маринованою цибулею. Василь метушився біля цегляного мангала, який сам змурував позаторік, хоч і криво, зате з великим розмахом, запевняючи кожного, що то особливий задум майстра. У руці він тримав лопатку, перевертав шматки свинини й повчав сусіда з виглядом великого начальника

— Жінці нова машина взагалі ні до чого, Ігорю, пішки ходити значно корисніше. Мирослава

Життєві історії 0

Сто чотирнадцять тисяч! Ти чуєш, Ольго? Сто чотирнадцять! — Вадим кинув паперову квитанцію на стіл. Ольга обережно підчепила папірець за самий краєчок. Квитанція була яскраво-рожевою, а зверху красувався жирний червоний штамп — офіційне попередження про тимчасове припинення постачання електроенергії через величезні заборгованості. — І чого ти мені її підсовуєш? Квартира мамина, живете ви там з дружиною, а комунальні послуги чомусь рахують на всіх. — Ми?! — з-за його широкої спини випливла Жанна у яскравому пуховику кольору фуксії, міцно стискаючи в руках телефон, ніби збиралася вести пряму трансляцію. — Ми, Олю, там зовсім не живемо. Ми там жалюгідно тулимося. У прохідній кімнаті, як якісь студенти у переповненому гуртожитку. — Шостий рік поспіль тулитися, між іншим. Можна було б уже й звикнути або щось змінити в житті. — Ти тут не докоряй мені! — Вадим розлючено ткнув пальцем у рожевий папірець. — Ти ж дочка. Ти старша за мене. Де ти була всі ці місяці, коли матір накопичувала ці скажені борги? — А ти сам де весь цей час перебував? У сусідній кімнаті перед великим екраном телевізора? Тобі до лічильника йти всього три кроки, Вадиме. Три кроки

— Сто чотирнадцять тисяч! Ти чуєш, Ольго? Сто чотирнадцять! — Вадим кинув паперову квитанцію

Життєві історії 0

Якщо тебе так зачепила та давня історія з кавоваркою, треба було сказати мені прямо, – зауважила Надія. – Але я досі не розумію, яке відношення це має до маминого ювілею. – Справа не тільки в Настуні. Тобі завжди треба мати рацію. Хто скільки дав, хто що сказав, хто не так пожартував. Люди просто хочуть посидіти по-домашньому, випити, поговорити про життя й відпочити, а не зважувати кожне слово. – Тобто для того, щоб усім було спокійно й весело, мене за тим столом бути не повинно? Михайло помовчав кілька довгих секунд, потер підборіддя й нарешті вимовив те, навколо чого так довго кружляв: – На маминому святі тобі краще не бути. Посидь цей день удома, щоб нам обом було спокійніше і не довелося ні перед ким ніяковіти. Один вечір нічого не змінить, а нерви будуть ціліші. Ці слова прозвучали дивовижно буденно, без підвищених тонів і без суперечки. На вулиці проїхала машина, десь у під’їзді хлопнули двері, а чоловік сів на стілець так спокійно, немов найскладніша справа вже успішно вирішена. Надія уважно подивилася на нього, а тоді підійшла до плити й вимкнула вогонь. – Добре. Тоді завдаток за заклад ти теж заплатиш сам

– Ти гроші на заклад скинеш прямо зараз чи чекатимеш вечора? Там тримають дату

Життєві історії 0

Ти ж не чужа людина, Маріє! Куди мені їх подіти? На два тижні всього, до кінця місяця. Ти ж добра душа, невже відмовиш дітям? Марія притискала слухавку плечем до вуха, перебираючи на ґанку свіжі огірки. Дзвонила не зовиця і не свекруха, а Ліля — дружина брата її чоловіка. І ті два тижні стосувалися трьох Лілиних дітей, яких вона з новим чоловіком збиралася привезти до них у село. На ту саму садибу, яку Марія з Михайлом будували чи не все своє спільне життя. — А Михайло що на це каже? — тихо запитала Марія. — Та Михайло тільки за! Ми ж учора говорили, він сам сказав: везіть, місця всім вистачить. Місця вистачить. Будинок просторий, два поверхи, сад, город, літня кухня. Усе це зводилося роками, кожна копійка з двох скромних зарплат відкладалася на цеглу, на дошки, на вікна. Марія добре пам’ятала, як усе починалося. Перші роки вони тулилися в маленькій старій хатині на краю ділянки, поки закладали фундамент. Михайло сам клав стіни після основної зміни, а вона вечорами носила пісок і воду. Відмовляли собі в усьому, про море навіть не мріяли. А Ліля за всі ті роки з’явилася у селі лише два рази. Обидва рази приїжджала з порожніми руками, зате з повними сумками брудної одежі, яку одразу складала до пральної машини. — Добре, — видихнула Марія. — Нехай приїжджають

— Ти ж не чужа людина, Маріє! Куди мені їх подіти? На два тижні

Життєві історії 0

Я не продаватиму хату, — твердо сказав Роман у слухавку. — Що? — перепитала вона, ошелешена. — Ти жартуєш? А позика? А наше життя в місті? — З позикою розберемося, я візьму додаткову роботу, впораємося. Але цей дім продавати не можна. Сюди влітку треба привезти нашу доньку. Вона повинна знати, де її коріння. Тут справжнє життя, розумієш? Не метушня, а життя. Приїжджай і ти. Хоч на кілька днів. Дружина кинула слухавку. Але в липні вона таки приїхала. Спочатку сердилася на незручності, на комарів, на літню спеку. Проте минув тиждень, і одного сонячного дня Роман побачив неймовірну картину: на лавці біля хатинки із зеленими віконницями сиділа його дружина з донькою. Тітка Марійка показувала малій, як виплітати віночок із польових квітів, а поруч на траві ліниво розлігся Буран, дозволяючи дівчинці гладити себе за вухом. І ніякого кашлю від шерсті не було. А те просте оголошення на дверях сільської крамниці так ніхто й не зняв

— Тобі собака дорожчий за власну сім’ю чи ти просто з глузду з’їхав? Ці

Життєві історії 0

Завтра після зміни підеш до банку і знімеш усі свої збереження, бо мені треба закрити давній борг! Ми ж одна родина! Віктор спокійно відсунув порожню тарілку й витер губи рукою. Марія стояла біля кухонного столу і чистила картоплю. Руки самі собою завмерли. Вона повільно опустила картоплину у воду й повернулася до чоловіка. — Який ще борг, Вітю? — Який, який… Звичайний! — чоловік навіть бровою не повів. — Виконавча служба наклала арешт на бус. Якщо до кінця тижня не закрию старі виплати на сина, машину заберуть на штрафний майданчик. А як я зароблятиму без коліс? Сама подумай головою. Марія відчула, як у грудях защеміло від прикрості. — Які ще виплати? Ти ж казав, що сам усе закрив ще кілька років тому! Ти божився, що нікому нічого не винен. — Мало що я казав! — він насупився й відвів очі вбік. — Хлопцеві вже вісімнадцять виповнилося. Здоровий парубок, сам уже підробляє. А його мама подала папери до суду за минулі роки, ще й купу відсотків нарахували. Він нервово смикнув ногою під столом. — Набігла чимала копійка. Твоїх відкладених якраз вистачить, тютелька в тютельку

— Завтра після зміни підеш до банку і знімеш усі свої збереження, бо мені

Життєві історії 0

Мама моя вже стара та немічна жінка, ти зобов’язана їй допомагати, підтримувати та йти на поступки, — сказав Максим про свою матір, яка лише кілька хвилин тому влаштувала гучний скандал із криками та сльозами на порозі чистої кухні. Інтонація, з якою він це вимовив дружині, була наскрізь просякнута тією дивною сумішшю безпорадності та впертості, притаманною чоловікам, які чомусь опинилися поміж двох вогнів і щиро вірять, що зможуть загасити полум’я звичайним кухонним рушником. Олена стояла біля кухонного столу. — Стара і немічна? — перепитала вона, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Максиме, вона ж бо цілу годину кричала на мене! — Мама просто надто емоційна, у неї віковий тиск, — Максим спробував заспокоїти дружину. — Ну ти ж розумна, Олено, доросла жінка. Будь вищою за ці побутові дрібниці. Їй уже йдуть роки, суглоби ниють перед кожною зміною погоди, та й власна квартира через той ремонт перетворилася на склад будматеріалів. Куди їй подітися зараз? Олена подивилася на чоловіка довгим, глибоким поглядом, у якому читалася не образа, а виснажливість багатьох місяців мовчазного терпіння

– Мама моя вже стара та немічна жінка, ти зобов’язана їй допомагати, підтримувати та

Життєві історії 0

На початку осені несподівано обізвався Віталій. Написав, що їде через наш район у справах і хотів би заскочити на кілька хвилин. І от тепер він стояв перед моїм порогом, ковзаючи поглядом по паркану, по молодих туях біля доріжки та по великому вікну моєї майстерні. — Так це все твоє? — повторив він своє питання, коли пауза затягнулася надто надовго. — Моє, Віталику. Проходь, якщо вже приїхав. Він повільно зайшов у двір, оглядаючись довкола так уважно, ніби оцінював якість кладки та паркану. Скроні в нього помітно посріблилися, живіт трохи округлився, а хода стала важчою, ніж колись. — Привіт, Надіє, — нарешті вимовив він і ніяково простягнув мені руку. — Вибач, що так з порога спитав. Просто не сподівався побачити таку садибу. Я провела його до будинку. Ми зайшли на кухню — світлу, з новими дерев’яними шафками, які я замовляла в місцевого столяра в обмін на пошиття чохлів для його авто. Я поставила чайник на плиту, дістала дві чашки, виклала на тарілку домашнє печиво. Віталій сів на стілець біля вікна, потер долоні й почав розповідати про свої новини. На його складі все було по-старому, хіба що змінилося керівництво, додалося паперової тяганини, а спина стала більше боліти від навантажень. З новою дружиною в нього якось не склалося, розійшлися через рік після нашого розлучення, і зараз він жив сам у тій самій батьківській квартирі

— То це все справді твоє, чи ти просто пустила чутки, щоб переді мною