Українці Сьогодні

У кабінет нотаріуса Максим і Тамара прийшли першими. Вони сиділи в кріслах з таким виглядом, ніби вже виграли в лотерею. Тамара тримала в руках папку зі зразками штор і шпалер, жваво обговорюючи з чоловіком, куди вони поставлять новий диван.— Ну що, — почав Максим, щойно ми з Сергієм переступили поріг. — Маринко, давайте швидко підпишемо ці формальності. Хату на мене, вам — ваш собака (як він там, ще не здох?), і розбіжимося. У нас там бригада чекає, дах перекривати треба. Пан Степан повільно дістав папку з документами, поправив окуляри на переніссі і довго мовчав, дивлячись на Максима. — Ваш батько, Петро Іванович, був людиною мудрою і дуже передбачливою, — почав він густим басом. — Він прийшов до мене за місяць до своєї кончини. Він уже знав свій діагноз, але розум у нього був світлий, як ніколи. Він залишив заповіт

— Ти, Віталику, навіть не розраховуй, — заявив мій брат Максим, впевнено відсуваючи тарілку

Життєві історії 0

Викидайте цей мотлох прямо під ворота, і мені байдуже, що вона скаже! — мій голос зірвався на крик, перекриваючи гуркіт старого вантажного двигуна. Водій у вицвілій кепці недовірливо глянув на мене, переводячи погляд із обшарпаної шафи в кузові на дорогий паркан котеджного містечка. — Господине, ви впевнені? — перепитав він, чухаючи потилицю. — Тут проїзд вузький. Сусіди нарікатимуть, та й власники будинку навряд чи зрадіють такій «барикаді». — Впевнена, як ніколи в житті, — відрізала я, стискаючи в кишені ключі від нашої нової оселі. — Це не сміття, це «антикваріат», як стверджує моя свекруха. От нехай вона ним і насолоджується. Вивантажуйте

— Викидайте цей мотлох прямо під ворота, і мені байдуже, що вона скаже! —

Життєві історії 0

Мирославонько! Невісточко моя золота! А навіщо ти переставила мої фіалки? — пані Софія, свекруха, з’явилася в дверях кухні з горщиком у руках. Її тон був бездоганно ввічливим, проте невістка здригнулася. Вона точно пам’ятала, що вчора ці квіти стояли у їх спальні на підвіконні. — Я їх не чіпала, мамо, — розгублено відповіла вона, витираючи руки об лляний рушник. — Може, Остап переніс, коли витирав пил? — Остапчик? Мій син ніколи не відрізняв фіалку від кактуса. Дивно. Мирослава відчула, як легкий холодок пробіг спиною. Питання було не в квітах. Питання було в тому, як свекруха опинилася у їхній спальні о дев’ятій ранку, коли молода пара ще пів години тому бачила сни. — А ви, заходили до нашої кімнати? — обережно запитала Мирослава, намагаючись зберегти спокій. — Ой, дитино, ну що ти таке кажеш! Я просто проходила повз, двері були прочинені, от я і побачила. Але Мирослава відчула, що свекруха бреше

Листопадовий ранок у передмісті Києва видався сирим та похмурим. Мирослава стояла біля кухонної мийки,

Життєві історії 0

Я була неправа, Софійко. Я думала, що роблю добро для всіх, а насправді ледь не зламала синові життя. Він зараз дуже змінився. Став жорсткішим, зі мною майже не говорить про особисте. Тільки «як здоров’я» і все. — Це його вибір, Валентино Петрівно. Він вчиться жити самостійно. — Я знаю, що ти його не вибачиш. І не треба, напевно. Ти сильна, ти молодець. Я просто хотіла, щоб ти знала: я більше не втручаюся. Я навіть хату ту в селі продала, щоб частину його боргу закрити. Переїхала в маленьку кімнатку в передмісті. Софія була здивована. Це було останнє, чого вона чекала від цієї жінки. — Чому ви це зробили? — Бо коли Максим прийшов до мене в той день, коли ти пішла… я вперше побачила в його очах не любов до матері, а справжню порожнечу

— Ти ж розумієш, що зараз ти обираєш не між грошима і спокоєм, а

Життєві історії 0

Стефо! Стефаніє, відчини! Це я, Анатолій! — біля хвіртки тупцював колишній чоловік, а сусідські собаки щосили гавкали. — Голос за дверима здався Стефі привидом із минулого життя, яке вона поховала під товстим шаром забуття 20 років тому. Вона повільно підійшла до вікна, відсунула фіранку і в напівтемряві двору побачила колишнього чоловіка. — Чого тобі треба, чоловіче? — Стефцю, рідна, пусти переночувати. Зовсім біда притисла, нікуди мені йти, — голос Анатолія тремтів. Стефанія прихилилася лобом до холодної шибки. Рівно 20 років минуло з того дня, як він, сяючи від власної «сміливості», оголосив, що зустрів справжнє кохання — молоду красуню Риту, і що Стефанія для нього — «прочитана книга», «старі меблі», яку час віднести на смітник. Тоді він пішов, не озираючись. — Йди до своєї Рити! Чого сюди приплентався? — Стефо, Маргарити немає. Не стало три роки тому. А її діти мене виставили за двері. Кажуть, що я їм ніхто, і нехай перша дружина тепер мною опікується

Листопадовий вечір дихав у вікна сирим холодом, обіцяючи перші приморозки. У затишній кухні пані

Життєві історії 0

Світлано, де мої термошкарпетки? І приготуй мені бутерброди з шинкою, побільше. — Сергію, шкарпетки в комоді. А бутерброди зроби сам. Я йду. — Куди це ти йдеш? У суботу? — він аж присів від несподіванки. — До подруги. Будемо каву пити. Повернись сам погодуй дітей, у холодильнику є суп. Він хотів щось крикнути, але мама вже зачинила двері. Тато стояв посеред коридору, розгублений і злий. — Зовсім розперезалася, — пробурчав він нам. — Це все ці її «подруги». Навчать дурні, а мені потім розгрібай

— Тільки не кажи, Сергію, що ти знову забув про мої ліки, — Світлана

Життєві історії 0

Невістко! А про мою кімнату ви вже подумали? — запитала свекруха. — Де саме я буду жити у домі, який ви збираєтеся купити собі? У кухні вмить стало тихо. Олена відчула себе недобре. Марко завмер із чашкою в руці. — Про про яку кімнату, мамо? — повільно перепитав син. — Як це про яку? — Галина Петрівна щиро здивувалася. — Коли ви переїдете в дім, мені знадобиться своя кімната. Бажано на першому поверсі, бо коліна вже не ті, щоб по сходах бігати. І обов’язково на сонячний бік — моїм фіалкам потрібне світло. Ви ж будете в саду поратися, а я візьму на себе город. Я вже й гроші на меблі відклала. Пригледіла собі зручне ліжко з ортопедичним матрацом і комод. Будемо жити однією великою родиною. Олена відчула, як підлога під ногами стає хиткою. — Мамо, — голос Марка став на тон вищим. — Ми ніколи не обговорювали, що ти переїдеш до нас. Ми не хочемо тебе забирати до себе

Це була мрія, виплекана в тихих розмовах під час вечірніх прогулянок спальними районами, де

Життєві історії 0

Несторе? Звідки у тебе такі гроші?! — крикнула дружина. — Та я просто хотів зробити тобі сюрприз на 8 березня. Ти ж на знос працюєш, я бачу, як ти згасла. Треба ж іноді робити паузу, давати собі розрядку, у нас все ж таки сьогодні 8 березня. І ці тюльпани для тебе, — сказав чоловік, даруючи дружині шикарний букет рожевих її улюблених тюльпанів. — Несторе, — Олена ледь не заплакала. — Де ти взяв гроші? Це 8 березня нам не по кишені. Ти що, дивом зцілився і розвантажив три фури за ніч? Тиша, що запала на кухні, стала настільки важкою, що здавалося, стіни зараз почнуть тріщати. — Я взяв ще одну позику, — випалив він, різко відвернувшись. — Тільки не починай! Це дрібниці, всього двадцять п’ять тисяч гривень. Ми трохи відпочинемо, наберемося сил, а там я руку підлікую, вийду на зміну і закрию все одним махом! Олена відчула, як світ навколо неї починає хитатися

Світло ліхтарів за вікном кидало довгі, ламані тіні на стіни під’їзду, коли Олена повільно

Життєві історії 0

Олю! Ти що таке робиш? Хіба ж так штору чіпляють?! — голос свекрухи розкотився всією квартирою, наче грім. Ольга мимоволі здригнулася. Вона стояла на стільці біля вікна, вже другу годину поспіль намагаючись догодити свекрусі. Свекруха стояла у дверях кухні, схрестивши руки. — Клавдіє Петрівно, я ж просто хотіла, як краще для вас. — Хотіла вона! Тюль має спадати рівною хвилею, як у порядних людей! Ось так! — вона почала смикати тканину. — А це підвіконня? Ти його щіткою шкребла чи просто вологою ганчіркою погладила? Ольга відчула себе недобре . — Я мила його засобом, як ви вчили. — Засобом! — пирхнула Клавдія Петрівна. — То все хімія для лінивих! Тут житловий будинок, а не офіс якийсь скляний. Сода, оцет, господарське мило — ось секрет блиску! А ти розвісила шмаття, а під ним — бруд. Сором перед сусідами, якби хто зайшов

Це була звичайна субота в одній із тих панельних багатоповерхівок на Оболоні, де стіни

Життєві історії 0

Та ви що! Це ж наша машина! Як це — в гараж? Нам на роботу їздити! Світлана, яка досі мовчала, раптом вискочила з-за кутів сараю. — На яку роботу, Світланочко? — Олена підійшла до сестри і обійняла її за плечі, наче втішаючи. — Ви ж самі казали — Павла скоротили, у тебе замовлень немає. Навіщо вам машина? Щоб під під’їздом іржавіла? А так — буде стимул. От побачиш, як тільки Павло відчує під ногами землю замість педалей, у нього відразу таланти прокинуться. Може, навіть до Олега в бригаду піде підсобником. Олег, візьмеш родича? Олег серйозно кивнув, ледь стримуючи сміх: — Чому ні? У мене якраз вакансія відкрита — цеглу тягати, розчин замішувати. Свіже повітря, фізична праця, повний соцпакет у вигляді мого суворого нагляду. Плачу вчасно, халявників не тримаю

Тамара Павлівна вийшла з машини так, ніби це був не фургон з їжею, а