Українці Сьогодні

Ксюхо! Ти знову за своє? — бурчав в порозі чоловік. — Клеїш свої чоботи. Двері відчинилися, і в коридор зайшов Віктор, тримаючи в руках кілька важких пакетів із логотипами престижного супермаркету. — Оксано, ну це ж просто смішно. Ти виглядаєш як якась жебрачка з цими чоботами. Жінка здригнулася. — А що мені робити, Вітю? Нові ми зараз просто не потягнемо. Ти ж знаєш ситуацію. — Та ладно тобі, не починай оце «не потягнемо», — Віктор з гуркотом поставив пакети. — Вічно ти прибідняєшся. Прямо катастрофа світового масштабу — підошва відклеїлася. Оксана відклала клей і зайшла на кухню. Вона дивилася на дорогі продукти, які викладав Віктор, і відчувала, як усередині все крижаніє. — Вітю, — тихо сказала вона. — У нас за комуналку борг уже майже вісім тисяч гривень. Кредит за машину за цей місяць ще не плачений. Наступного тижня Марійці в садочок треба здати гроші на екскурсію і купити нові демісезонні штани, бо вона з минулих виросла. Де мені на все це взяти кошти? — Ой, знову ця пісня, — Віктор поморщився, відкорковуючи пляшку. — Застаріла мелодія про борги. Послухай, я цілий день на роботі. Я хочу прийти додому і відчути, що я людина, а не раб. Що тобі від мене треба? Щоб я на самих макаронах сидів і на собі економив

Історія розгортається у місті Старокостянтинів, де сиві вежі замку Острозьких стоять над злиттям річок.

Життєві історії 0

Коли обід закінчився, і гості почали збиратися на вечірню прогулянку до річки, я залишилася в хаті під приводом, що треба помити посуд. Нарешті я опинилася одна на кухні. Руки тремтіли, коли я витягла з кишені той згорток. Я розгорнула його прямо над кухонним столом. Гроші. Це були долари. Багато. Я ніколи не тримала такої суми в руках. Навіть коли ми з покійним чоловіком збирали на машину, у нас не було стільки одночасно. У мене перехопило подих, а в очах на мить потемніло. Я відчула, як ноги стають ватяними, і важко опустилася на старий дерев’яний стілець. — Боже мій… — прошепотіла я в порожнечу кухні. Першою думкою було наздогнати брата, запхати ці гроші йому назад у кишеню і сказати: “Я не можу це взяти, це занадто, Люба дізнається — буде біда”. Я вже навіть підвелася, але раптом помітила, що між купюрами лежить складений учетверо аркуш паперу

— Марусю, ходи сюди, хочу тебе щось запитати… Михайло підморгнув мені й покликав начебто

Життєві історії 0

Олено! Ти бачила, що в них там робиться? — мати зателефонувала доньці в суботу вранці. — У них там таке, що я спокійно дивитися не можу на це. — Де саме, мамо? — зітхнула Олена, притискаючи телефон плечем. — У Олега, брата твого і невістки! Я заходила занести пиріжки, поки його не було. Тетяна сидить у навушниках, на столі — якісь папери, горнятка порожні. У холодильнику — один кефір і пів огірка! Хіба так годують чоловіка, який на заводі весь день на ногах? — Мамо, Тетяна теж працює. І Олег не скаржиться. — Бачу я, як він «не скаржиться»! Обличчя змарніло, очі запали. Я ж мати, я бачу! У Ганни Петрівни був універсальний ключ до всіх дверей: «Я мати, я маю право». Право перевіряти чистоту полиць, право критикувати меню, право привозити сумки з їжею, наче вони живуть не в центрі Дунаївців, а десь на краю землі

У Дунаївцях весна завжди приходить якось раптово. Ще вчора вітер гнав холодну мжичку з

Життєві історії 0

Так, сонце! Щось трапилося? — запитала Олена в чоловіка по телефону. —У тебе якийсь голос тривожний, не такий, як завжди. — Я в хімчистці, — голос Олега був дивним. У ньому не було звичної ніжності чи навіть поспіху. Це був голос людини, яка щойно побачила те, що не вкладається в голові. — Тут у кишені папірець. Розрахунковий лист. З твоєї роботи. Олена відчула, як серце зробило важкий удар і десь глибоко оселився холод. — Ти отримуєш зарплати у два рази більше, ніж казала мені всі ці роки, — продовжував він. У телефоні запала важка, гнітюча тиша. — Вісім років, Олено. Вісім років я планував наш бюджет, рахуючи кожну гривню, а ти просто малювала мені зручні цифри. — Олегу, я можу все пояснити, це не те, що ти думаєш. — Поговоримо ввечері, — відрізав він і поклав телефон. Олена залишилася стояти посеред офісу, де життя продовжувало вирувати, але для неї час зупинився

Умань того ранку була схожим на старовинну картину, вкриту легкою патиною туману. Над Софіївкою

Життєві історії 0

Привіт, Іро! Як справи в Кракові? — поцікавилася Олена в сестри. — Ой, важко. Оренда росте, податки. Сама розумієш, — Ірина відвернулася. Нарешті всі сіли до столу. Мама винесла фірмові пироги з грибами, але Олена не могла проковтнути ні шматочка. Вона чекала головної теми. — Ну що, — мати витерла руки об фартух і сіла на чолі столу. — Давайте до діла. Іринка хоче повертатися з Польщі в Україну. До Львова. Там перспективи, робота. — Це добре, — кивнув Олег, зять. — Львів зараз активно забудовується, робота знайдеться. — Добре, та не зовсім, — мати зітхнула. — Ви ж знаєте, які зараз ціни на житло. Оренда — це викинуті гроші. Їй треба своє. Але кредит під такі відсотки їй не дадуть, бо вона офіційно тут не працювала останні роки. Олена напружилася. — То до чого тут ми? — прямо запитала вона. — Оленко, не будь такою різкою. У тебе з Олегом ідеальна кредитна історія. Ви ж тільки-но закрили всі свої борги. Банк дасть вам будь-яку суму. Ми з батьком подумали, що було б добре, якби ви взяли на себе кредит на перший внесок для Іринки. Або навіть іпотеку на кілька років, хай вона живе щасливо. Допоможи сестрі, в тебе гроші є

Червневий вечір у Чорткові був напоєний ароматом лип, що саме розквітли вздовж берегів Серету.

Життєві історії 0

Подивіться на цю невістку, — скаржилася свекруха на весіллі сина. — Хіба це пара моєму Артемчикові? Погляньте на ці плечі, на ці натруджені руки. Обличчя просте. Жодної витонченості. Вона ж селянка в душі, як би вона не маскувалася під бізнес-леді. Ну, а ніс? Ви бачили? Навіть говорити не буду про нього. Олена завмерла. Вода в склянці здригнулася. — Ну що ви, Світлано, — спробувала втихомирити її одна з подруг, пані Надія. — Дівчина ж красуня, очі які світяться! І розумна ж, сама на ноги стала. Артем її кохає, це ж видно. — Кохає? — Світлана Михайлівна видала короткий, сухий смішок, від якого в Олени по спині пробігли сироти. — Та він просто перечікує! Ви ж знаєте, у Артема зараз творча криза, замовлень великих немає, він шукає себе. А ця Оленка — зручний плацдарм. У неї є гроші, у неї є де жити, вона нагодує і приголубить. Мій хлопчик просто вирішив трохи пожити в комфорті за її рахунок. А як тільки він вийде з новим проектом, як тільки з’являться справжні гроші — він знайде собі гідну жінку. Красуню з нашого кола, з породою. А цю «булочницю» він просто забуде. Навіть її носа терпіти не доведеться. Олена не була з тих, хто плаче в кутку, тому відразу рушила до свекрухи

Червневий ранок у Луцьку видався напрочуд лагідним, наче саме місто хотіло зробити подарунок молодятам.

Життєві історії 0

Це тобі, Олю. З ювілеєм! Тільки не кажи, що в тебе вже така є, бо я вибирав найкращу, — Павло поставив на кухонний стіл велику коробку, навіть не знімаючи куртки. Оля повільно розгорнула обгортку. Під папером виблискувала новенька пательня. Звичайна алюмінієва пательня з пластиковою ручкою. На дні біліла наклейка з ціною — цифра була зовсім скромною, такою, яку витрачають на обід у звичайній їдальні. Сорок років. Їй сьогодні виповнилося сорок років. Половина життя, як люблять казати психологи, а в руках — дешевеньке кухонне приладдя, подароване чоловіком, з яким вона прожила п’ятнадцять років. — Дякую, — тихо відповіла вона, хоча всередині все німіло. — Ну, я побіг! — Павло глянув на годинник. — Хлопці вже на заправці чекають. Риба сама себе не зловить, ти ж знаєш. Повернуся пізно, не чекай. Торт залиш мені шматочок, добре? Вхідні двері грюкнули. За мить у дворі забурчав двигун їхнього старенького авто. Оля підійшла до вікна й побачила, як чоловік закидає в багажник вудки та гумові чоботи. Він навіть не глянув на їхні вікна. Просто поїхав. Оля залишилася на кухні одна

— Це тобі, Олю. З ювілеєм! Тільки не кажи, що в тебе вже така

Життєві історії 0

Тетяно, ми вже збираємося і їдемо тебе вітати! — голос свекрухи в слухавці звучав так впевнено, ніби вона щойно оголосила про світову прем’єру. Тетяна завмерла з гребінцем у руці. На дзеркалі у ванній ще осідала пара від гарячої води, а в повітрі пахло її улюбленими парфумами — терпкими, трохи дорослими, які вона дозволяла собі лише у особливі дні. — Софіє Михайлівно, я все розумію, — тихо відповіла Тетяна, намагаючись не збити той крихкий стан внутрішнього спокою, який плекала з самого ранку. — Але ми з чоловіком вже вирішили, як проведемо цей день. — Та що ви там вирішили! — Свекруха навіть не збавила обертів. — Молоді ще, встигнете набалакатись. Ми вже на виїзді. Зі мною батько, твоя зовиця з чоловіком, кума Ганна і ще сусідка наша, пані Марія — вона так хотіла місто побачити, каже, засиділася в чотирьох стінах. — Ти серйозно? — Тарас глянув на два прибори. — Тобто ти їх навіть не посадиш за стіл? — Посаджу. У вітальні на дивані. Можемо запропонувати чай і печиво, яке залишилося з минулого тижня. Але святкової вечері на замовлення не буде. Я сьогодні не кухар. Я — іменинниця. Близько другої години дня під вікнами почувся гучний сигнал автомобіля. Потім — шум у під’їзді. Голос Софії Михайлівни перекривав навіть звук працюючого ліфта. — Ой, Ганно, кажи Людці, щоб сумку з консервацією не забула! Там же компот, він важкий, розіб’є ще в машині! — лунало за дверима. Тетяна спокійно підійшла до дзеркала, поправила локон і пішла відчиняти

— Тетяно, ми вже збираємося і їдемо тебе вітати! — голос свекрухи в слухавці

Життєві історії 0

Павле, йди сюди, мені треба щось тобі показати. Я стояла посеред кухні своєї свекрухи, Олени Сергіївни, і відчувала, як холонуть кінчики пальців. — Це може зачекати? — озвався Павло з вітальні. — Ну, в принципі, може… але я думаю, що тобі самому буде цікаво, — відповіла я, намагаючись, щоб мій голос звучав рівно. Щось у моїй інтонації змусило його насторожитися. — Що сталося? Кран тече? Чи ти знайшла ту стару сервізну чашку, яку мама просила помити? — він почав говорити ще до того, як подивився на стіл. А потім він завмер. На кухонному столі, застеленому клейонкою в дрібну квіточку, стояли три звичайні скляні банки. Але замість круп, цукру чи домашнього варення, які зазвичай наповнювали полиці Олени Сергіївни, у них були гроші. Багато грошей. Акуратно згорнуті в трубочки, перехоплені резинками або просто щільно складені купюри. Там були і сотні, і п’ятисотки. — Звідки це в тебе?.. — Павло зробив крок до столу, ніби боявся, що банки зникнуть, якщо він підійде надто швидко. Він навіть не одразу знайшов слова, просто відкривав і закривав рот

— Павле, йди сюди, мені треба щось тобі показати. Я стояла посеред кухні своєї

Життєві історії 0

Лесю, не будь такою драматичною. Мама — інтелігентна жінка, вона принесе в наш дім культуру. А бабуся… ну, будьмо чесними, вона вже давно не вписується в наш стиль життя. Їй у селі буде краще. Це питання доцільності й комфорту. Тут мене ніби окропом обдали. Я згадала все: і дідусеві квіти, і бабусину хустку з грошима, і її натруджені руки. І подивилася на Назара. — Знаєш, Назаре, — спокійно сказала я, хоча всередині все тремтіло. — Про таких, як ти, колись добре сказали: порожній посуд завжди дзвенить найголосніше. Ти багато говорив про мистецтво, про красу, про високі матерії. Але в тобі немає елементарної людської вдячності. Він почав щось говорити про «провінційну обмеженість», про те, що я його не розумію, почав знову сипати цитатами. Але я вже не слухала. — Ця квартира належить моїй бабусі й мені, — перервала я його потік красномовства. — Якщо твоїй мамі потрібно місце для фортепіано — шукайте його разом. Але поза цими стінами. Збирай речі. Він спочатку не повірив. Думав, що я передумаю, що він знову «заговорить» мене своїми байками. Але коли побачив мою рішучість, його маска остаточно спала. Він наговорив мені багато неприємних речей, звинуватив у невдячності й тому, що я «ламаю його долю». Коли за ним зачинилися двері, у квартирі нарешті настала тиша

— Ти серйозно пропонуєш мені виставити рідну бабусю за двері, щоб звільнити місце для