Невістко, не вигадуй! Якщо подарувала від щирого серця, то яка різниця, у кого пральна машина тепер стоїть? Ці слова свекрухи прозвучали так просто й буденно, ніби мова йшла про зайву банку варення, а не про дорогу річ, на яку пішла майже вся моя піврічна премія. Я стояла у ванній кімнаті зовиці й дивилася на знайому білу поверхню. Сумнівів не було жодних. На бічній панелі темніла тонка подряпина — її залишили хлопці зі служби доставки, коли протискували коробку крізь вузькі двері. Я тоді хотіла скласти акт і повернути техніку на склад, але свекруха вчепилася мені в лікоть і довго вмовляла: «Доню, не треба, вона ж збоку, під стінкою стоятиме, ніхто й не помітить, аби лиш працювала добре». І ось тепер ця сама річ стояла у квартирі Мар’яни, молодшої сестри мого чоловіка. Мар’яна діловито витягувала з кошика постільну білизну й закидала її в барабан, навіть не озираючись на мене. — Мар’яно, а звідки вона тут? — я намагалася говорити спокійно, хоча всередині все холонуло. — Мама віддала. Сказала, що мені з двома дітьми прати треба щодня, а їй на пенсії і старенької вистачить. — Як віддала? Я ж купила її спеціально для Ганни Василівни, бо вона пів року жалілася, що пере руками. — Ну, то вона так вирішила. Я ж її за руку не тягнула. Чого ти тепер на мене так дивишся? Я вийшла в коридор. Мій чоловік, Тарас, стояв біля вішалки й зосереджено роздивлявся шнурки на своїх кросівках. Він знав. Цей винуватий вираз обличчя я вивчила за сім років
— Невістко, не вигадуй! Якщо подарувала від щирого серця, то яка різниця, у кого
Мамо, скільки можна мовчати й робити вигляд, що все справедливо?! — голос Світлани дзвенів від образи та гіркоти. — Я витрачаю на вас усі свої вихідні, усі гроші й усі свої нерви! Ми з Андрієм оплачуємо ліки, купуємо продукти, возимо вас по лікарнях, сидимо під палатами, коли Тетяна навіть слухавку не бере, бо в неї ж «троє дітей і вічна втома»! А тепер скажіть мені чесно: чому моя праця, мій час і моє життя оцінюються нулем, а квартира має ділитися навпіл із тією, яка про вас згадує лише тоді, коли треба щось випросити чи скинути на вашу голову свої проблеми?! Я хочу чесності прямо зараз: якщо доглядаю вас я і вкладаюся у ваше здоров’я я, то й квартира має бути оформлена на мене вже сьогодні! Це не жадібність, це елементарна справедливість! Мати, Марія Іванівна тремтячими руками притискала до обличчя стару ситцеву хустинку. — Свєточко, доню, ну як же ти так. Ви ж рідні сестри з Тетянкою. Як я можу обділити одну дитину на користь іншої? Вони ж обидві мої обоє. Обидві мої дівчинки. — Рідні сестри?! — гірко усміхнулася Світлана, і в її очах блиснули сльози. — Мамо, не смійте мені казати про сестринство! Де була ваша Тетяна, коли батько лежав у лікарні і ви хворі були
— Мамо, скільки можна мовчати й робити вигляд, що все справедливо?! — голос Світлани
Максиме! Ти взагалі розумієш, що твоя мати перейшла всі межі?! — Олена не добирала слів. — Вона знову приходила! І не просто приходила, а влаштувала тут генеральне перебирання! Вона знову переставила всі баночки зі спеціями на кухні, викинула половину моїх паперових пакетів і, уяви собі, зазирнула навіть у мою шафку з білизною! Скільки можна терпіти це втручання в наш особистий простір?! Максим сидів на дивані у вітальні. — Знову ти за своє, Олено, — спокійно, але з металевими нотками в голосі відповів він. — Вона ж не нашкодити хоче. Вона приходить, тому що турбується про нас, тому що хоче допомогти. Мама просто хоче, щоб у домі був порядок, поки ми на роботі й заробляємо гроші. Тобі важко просто сказати «дякую» замість того, щоб щоразу влаштовувати істерику? — Допомогти?! — Олена аж задихнулася від обурення. — Ти називаєш допомогою те, що чужа жінка — хай і твоя мама — щодня господарює в моєму домі без нашого дозволу?! Я просила в тебе ключі? Я просила її приходити щодня?! Це моя квартира, мій дім, мій простір! А я почуваюся тут якоюсь гостею чи служницею, за якою постійно хтось підтирає і перевіряє, чи правильно складені рушники! Вона вже набридла мені далі нікуди! Я більше не можу дивитися на це
— Ти взагалі розумієш, що вона перейшла всі межі?! — голос Олени зривався на
Мамо! Ну звідки я тобі гроші ті візьму?! — гнівалася донька. — У мене що, власна друкарська машинка вдома стоїть чи грошове дерево на балконі росте?! — викрикнула в слухавку Ірина. — Ти уявляєш, скільки зараз коштує матеріали закупити? А майстрам заплатити? Ми тільки-но плитку в ванну іспанську завезли, ламінат німецький постелили, кухню під замовлення чекаємо! У нас кожна копійка на рахунку. Немає в мене грошей, чуєш? Зовсім немає! Тож навіть не розраховуй на мене і не псуй мені нерви своїми проблемами, у мене своїх клопотів вище даху! Галина Петрівна мовчки тримала слухавку біля вуха. Рука її дрібно тремтіла. — Ірочко, донечко. Але ж це ті самі сорок тисяч гривень, які ти в мене торік позичала. Ти ж обіцяла повернути. Мені лікар сказав, що зір дуже падає. Якщо протягом місяця не зробити операцію на правому оці, я взагалі перестану бачити. — Ой, мамо, не починай знову цю драму! — перебила її донька. — Ти завжди вміла згущати фарби і робити з себе жертву. Нічого з тобою не станеться, почекаєш трохи! Що ти там не бачила у своїй квартирі? Усі меблі на тих самих місцях п’ятдесят років стоять, наосліп дійдеш. А в мене ремонт — це вкладення в майбутнє, це якість життя! Все, мені ніколи теревенити, робітники приїхали. Не дзвони мені з цього приводу більше
— Мамо! Ну звідки я тобі гроші ті візьму?! У мене що, власна друкарська
Оксаночко, доню! Невісточко моя — тремтячим голосом промовила Надія Андріївна. — Донечко, я тут почула, як смачно котлетки шкварчить на сковорідці. Ти такі чудові котлетки приготувала, рум’яненькі, соковиті. Мені б хоч одненьку спробувати, зовсім трішки, бо шлунок зранку зовсім не приймає порожній чай, а від аромату аж у роті слинка тече. Хіба ж важко старій людині дати хоч шматочок? Оксана різко обернулася від плити. — Надіє Андріївно, скільки можна вам повторювати одне й те саме?! Ці котлети розраховані чітко на дві порції — для мене і для Віктора, коли він стомлений повернеться з роботи. Ми молоді люди, нам потрібне повноцінне, калорійне харчування, а не перекуски на бігу. Спочатку ми з чоловіком нормально поїмо, а вже якщо після нашої вечері щось залишиться на сковорідці — ось тоді, може бути, ми вам щось і виділимо. Але зараз — нічого чіпати не смійте! Усе розписано до грама, і не треба тут стояти над душею та збивати мене з пантелику своїми проханнями. Старенька Надія Андріївна опустила очі додолу, її зморшкуваті руки зсунули хустку на голові, а плечі похилилися ще більше від образливих слів невістки
— Оксаночко, доню! Невісточко моя — тихим, тремтячим і до неможливого вибагливим голосом промовила
Я більше з внуками сидіти не буду! — різко випалила Олена, поставивши важку чавунну каструлю з гречаною кашою прямо на яскраво-жовту клейонку. За тридцять років спокійного подружнього та сімейного життя вона ніколи собі такого не дозволяла. — Ой, мамо, ви це кожного тижня говорите, як заїжджена платівка, — махнув син рукою, не підводячи очей. — А потім середа настає, і хтось біжить Соню з садочка забирати, бо ми з Катею затримуємося на нараді. — Забирала. Саме ключове слово тут у минулому часі, Максиме. За-би-ра-ла. Тепер крапка, — спокійно, але дуже твердо відповіла жінка. Катя, яка якраз вийшла з коридору, невдоволено зсунула брови і голосно зітхнула: — Мам, ну починається знову драма на рівному місці. Ну втомилися — відпочиньте в неділю, поспіть довше. Олена повільно підійшла до краю старого кухонного табурета і присіла. — У неділю? — її голос звучав тихо, але в ньому бриніла така сталь, що Катя на мить замовкла. — У цю неділю у вас корпоратив від фірми. У минулі вихідні подруга заміж виходила, і ви просили посидіти з до ранку. А до того ви на два дні на заміську базу відпочинку їздили, перезавантажуватися. Я, мій любий синочку, теж хочу перезавантажитися. Хоч разок за шість років пожити для себе
— Я більше з внуками сидіти не буду! — різко випалила Олена, поставивши важку
Мамо, чуєш! Я не зможу сам, грошима допоможи, — лунав у телефоні стурбований і трохи напружений голос Дмитра, старшого сина Галини. — Орендодавці вимагають оплату наперед, комунальні послуги знову зросли, а до зарплати ще цілий тиждень, і я вже мовчу про постійні транспортні витрати. Якщо я зараз здадуся і повернуся назад у наше маленьке містечко, то назавжди втрачу ту перспективну роботу, про яку мріяв усе життя. Ти ж хочеш, щоб я реалізував себе? Допоможи мені протриматися всього кілька місяців, поки керівництво не перегляне мій оклад після випробувального терміну. Галина сиділа на кухні своєї затишної двокімнатної квартири, тримаючи телефон у руці, і відчувала, як тривога стискає серце. Їй було вже п’ятдесят вісім років. Вона багато років працювала завідувачкою складу у великій компанії з продажу побутової техніки, заробляючи близько тридцять тисяч гривень на місяць. Життя після розлучення навчило її розраховувати виключно на власні сили. — Ти ж розумієш, синку, що мені теж нелегко, — намагалася іноді нагадати про себе Галина під час телефонних розмов. — Мамо, ну кому зараз легко? — незмінно відповідав Дмитро. — Ти доросла людина з власним житлом, а я тільки починаю будувати своє доросле життя в чужому місті. Мені потрібна підтримка найближчої людини. Щоб щомісяця вкладатися в суворий сімейний бюджет, Галина була змушена піти на чималі жертви
— Мамо, чуєш! Я не зможу сам, грошима допоможи, — лунав у телефоні стурбований
Свекрухо! Забирайте свої сумки і виходьте за двері! З мене досить! Голос Ольги тремтів. Свекруха, Галина Василівна, так і зупинилася посеред невеликого передпокою з важкою пластиковою мискою, накритою чистим полотняним рушником. — Олю, дитино, ти що це вигадуєш? — розгублено закліпала вона очима, переводячи погляд із невістки на сина, який саме роззувався біля порога. — Ми ж просто на хвилинку зайшли, я пиріжечків з вишнями насмажила, сиру свіжого від сусідки привезла, домашнього… Хіба ж так рідню зустрічають? Ти ж сама казала, що вранці нічого варити не встигаєш! Поруч із матір’ю стояла зовиця Оксана, молодша сестра чоловіка. Вона вже встигла скинути свої черевики просто посеред проходу, поклала куртку на білу тумбу й шукала очима, куди б увімкнути зарядний пристрій від телефона. — Олю, та заспокойся, чого ти відразу кричиш? — спокійно, навіть трохи байдуже промовила Оксана. — У мене просто пара закінчилася раніше, я маму біля зупинки зустріла, думаю, посидимо у вас, поки перерва. Мені якраз на третю годину на співбесіду, треба трохи вмитися і волосся до ладу привести
— Свекрухо! Забирайте свої сумки і виходьте за двері! З мене досить! Голос Ольги
Дружино, я тут господар! Мама житиме в нас, це вже вирішено, а твою швейну машинку винесемо в комору, — заявив Тарас прямо з порога, ставлячи на килимок велику картату сумку. Я стояла у передпокої з голкою в руці й дивилася на свого чоловіка так, ніби він щойно повідомив про приліт марсіан. Позаду нього тупцювали двоє: свекруха, Галина Степанівна, яка міцно притискала до грудей горщик із кучерявим вазоном, і свекор, Василь Петрович. У руках свекра була ще одна торба, з якої зрадницьки стирчав новенький віник. Я перевела погляд на свекра. Той ледь помітно моргнув, а я ледь ворухнула губами: — Попалася. Василь Петрович стиха кашлянув у кулак і опустив очі. Ми з ним мали таємну змову ще від учорашнього вечора.Тоді він зателефонував мені пошепки з літньої кухні й зізнався, що майже сорок років прожив із жінкою, яка бере все на себе і нікому не дає навіть ложки помити, а тепер раптом образилася на весь білий світ. — Оленко, прийми її на кілька днів, — просив учора свекор. — Тільки благаю: не скачи біля неї. Не роби так, як я всі ці роки робив. Я вдома сам спробую якось раду дати, а вона хай побачить, що світ не впаде, якщо вона хоч день руки складе. Бо вона ж щодня каже, що поїде від мене, а я боюся, що колись візьме та й справді не повернеться. Я тоді погодилася лише з однією умовою: свекруха не перетвориться в нашій квартирі на куховарку для мого чоловіка. Бо мій Тарас чомусь щиро вірив, що чисті шкарпетки самі собою виростають у шухляді, а суп вариться сам, поки він дивиться новини
— Дружино, я тут господар! Мама житиме в нас, це вже вирішено, а твою
Ой, Катько! І не кажи, сил моїх уже немає з цією невісткою! — голос Тамари Дмитрівни звучав різко, злостиво і зовсім не лагідно. — Така недобра невістка мені попалася, просто біда! Я щодня через неї сумую, плачу в подушку, бо життя мені не миле з такою людиною, Наталка в мене ще та. Вона ж бо й склянки води мені у старості не подасть, ледача і черства, хоч я перед нею і так і сяк стелюся, всю душу вкладаю! Сусідка співчутливо зітхнула, підтакуючи: — Ой, сусідко, співчуваю тобі серцем. Молодь зараз пішла така невдячна, ніякого совісті немає. Тільки про себе й думають. — Отож бо й воно! — продовжувала Тамара Дмитрівна, не стримуючи емоцій і геть забуваючи про будь-яку порядність. — Завжди приходить з таким кислим виразом обличчя, ніби робить мені велику послугу. Нічого по дому нормально зробити не може, все з-під палки, все через силу! А я ж до неї з усією душею, а за плечима — одні збитки та прикрощі. Як згадаю, що мені доведеться від неї допомоги чекати, аж моторошно стає. Зовсім чужа людина, невдячна! Наталя стояла біля паркану, мов німа. Свекруха до неї така добра та лагідна всі роки була, а тут так злісно пліткувала
— Тамаро Дмитрівно, ну що ви знову все самі та самі робите? — лагідно

You cannot copy content of this page