Українці Сьогодні

Ти чого приперлася? — голос Вікторії був різким, а в очах не було жодної привітності. — Я приїхала до тітки Марії. Вона ж занедужала. Де вона? І що тут відбувається? — Оксана намагалася пройти всередину, але сестра перегородила їй шлях. — Тітка відпочиває. Їй потрібний спокій, — Вікторія навіть не приховувала роздратування. — І не кричи тут, мій син Артемко спить. З-за спини Вікторії вийшов її чоловік — Тарас. Високий, плечистий, з холодним поглядом, він поглянув на неї не дуже привітно. — Оксано, давай без сцен, — сказав він, дивлячись на неї. — Марія Іванівна переписала на нас квартиру. Усе законно. Дарча. У нас документи на руках. Ти тут більше ніхто. Оксана відчула, як всередині все холоне. — Яка дарча? Вона ж мені обіцяла, що це житло залишиться в родині

Містечко на Хмельниччині зустріло Оксану сірим жовтневим небом. Коли вона піднялася на третій поверх

Життєві історії 0

Марто, ти мені скажи… а ресторан у нашому селі ще працює? Марта якраз стояла біля плити, нарізаючи соковиті яблука для пирога. Від несподіванки ніж ледь не зісковзнув. Вона обернулася і здивовано подивилася на свою бабусю — Анну Іванівну. Та сиділа біля вікна, затишно вмостившись у своєму улюбленому кріслі, і з особливою ретельністю розгладжувала на колінах хустинку. — Працює, бабусю. «Золота нива», той, що біля сільради. А навіщо він вам? Ви ж завжди кажете, що краще за домашні вареники нічого немає. Бабуся підняла очі. У її зморшках, як у глибоких річкових руслах, заграло весняне сонце. Очі в неї були особливі — кольору вицвілих незабудок, але з таким живим блиском, якому позадрив би й підліток. — Та я ось думаю… треба вже місце там замовляти. Завчасно, щоб ніхто не перехопив. — Яке місце? Навіщо? — Марта витерла руки об фартух і підійшла ближче

— Марто, ти мені скажи… а ресторан у нашому селі ще працює? Марта якраз

Життєві історії 0

Василю, ви ж тоді мене просто вигнали на дощ… Оксано, ти знову за своє? — Лариса відставила чашку з недопитою кавою і лагідно усміхнулася. — Двадцять п’ять років минуло, діти виросли, он Сергій твій пилинки з тебе здуває, а ти все згадуєш той старий дощ. Оксана поправила пасмо волосся, що вибилося із зачіски, і подивилася у вікно. Надворі була весна — тепла, сонячна, зовсім не схожа на ту холодну осінь її молодості. — Не просто згадую, Ларисо. Воно мені ніби під шкірою сидить. Я тоді стояла з тією клятою важкою валізою, у якій ручка відірвалася, і думала: «Ось і все. Я нікому не потрібна». Рідна сестра — і та двері перед носом зачинила. У будинку Лариси пахло свіжою випічкою та затишком. Саме сюди Оксана приїхала, щоб обговорити деталі меню на їхнє з Сергієм срібне весілля. Це мало бути велике свято: ресторан, жива музика, усі родичі. Але тінь того давнього вечора раптом знову накрила її, щойно вона переступила поріг сестриного дому. — Давай краще про меню, — спробувала перевести тему Лариса. — Ти казала, сини хочуть щось сучасне? Мій Василь каже, що без домашньої ковбаси та холодцю — то не свято, а так, перекус. Оксана кивнула, але думками була далеко

— Василю, ви ж тоді мене просто вигнали на дощ… Оксано, ти знову за

Життєві історії 0

Галино, присядь… нам треба поговорити. Вадим встав з-за столу і почав ходити кухнею. У руках він нервово м’яв ключі від машини. Галина повільно витерла руки об фартух і сіла на край стільця. Серце стиснулося від недоброго передчуття. — Що сталося, Вадиме? З дітьми щось? Чи на роботі проблеми? Він кашлянув, зупинився біля вікна і почав роздивлятися щось на вулиці, хоча там не було нічого цікавого, окрім старого каштана. — Розумієш… як би тобі сказати… ти не поїйдеш на весілля до племінника. Галина застигла. Кілька секунд у кухні панувала така тиша, що було чути, як цокає старий годинник у вітальні. — Як це — не поїду? — тихо запитала вона. — Нас же обох запросили. Твоя сестра Оксана ще місяць тому дзвонила, казала, що чекає. Ми ж уже подарунок обговорили, гроші відклали

Ранок почався як зазвичай, але в повітрі вже відчувалася якась напруга. Вадим пив каву

Життєві історії 0

Маріє! Де рис та м’ясо? Я ж казав, що хочу сьогодні плов, — голос чоловіка пролунав сухо, без будь-якого натяку на вдячність чи турботу. Марія завмерла. Вона згадала, як рано-вранці, коли місто ще спало, вона йшла на ринок, рахуючи кожну гривню, щоб купити хоч трохи свіжих овочів. Її коліна, які боліли після кожного кроку, здавалося, не витримають. — Петре, в гаманці лишилося всього двісті гривень до кінця тижня, — тихо промовила вона, намагаючись не підвищувати голос, щоб не провокувати чергову сварку. — Я купила основне: хліб, молоко, трохи картоплі. На м’ясо для плову просто не вистачило. Завтра треба сплатити за опалення, ти ж знаєш, яка квитанція прийшла цього місяця. — І що ти пропонуєш? Мені тепер голодувати? — він нарешті повернув голову, і в його очах Марія побачила лише звичне роздратування. — Ти, мабуть, знову приховала гроші? Може, відкладаєш собі на «чорний день», поки я тут сиджу без копійки за душею

Місто Біла Церква, омите вечірніми березневими дощами, виблискувало вогнями, що відбивалися у калюжах, наче

Життєві історії 0

Свахо, ви не можете вигнати мою дочку з квартири. Вона з дітьми мусить там залишитися. Їй нема куди йти, ви це розумієте чи ні? Я стояла на кухні, притиснувши телефон до вуха так сильно, що пластик врізався в шкіру. Голос свахи, Марії Іванівни, зазвичай спокійний і навіть трохи улесливий, зараз дзвенів від сталі й прихованого відчаю. Я відчула, як усередині мене все похололо. — Маріє, почекай, — мій голос тремтів. — Ніхто нікого ще не виганяє. Я сама тільки вчора дізналася, що Руслан подав на розлучення. Я ще не прийшла до тями. — Ви дізналися вчора, а вона сьогодні вже на валізах сидить, бо ваш син заявив: “Квартира материна, збирай манатки”! — майже кричала сваха. — Галина Петрівно, ви ж жінка! Ви мати! Ви бабуся, зрештою! Куди вона піде з двома малюками? У мою однокімнатну хрущовку, де ми з дідом ледь розвертаємося? Я мовчала. Що я могла відповісти? Поклавши слухавку, я сіла на стілець і просто дивилася на свої руки — старі, загартовані важкою працею на італійських фермах та в будинках багатіїв. Кожна тріщинка на цих руках була оплачена роками розлуки з домом, недоспаними ночами й кожною копійкою, яку я відкладала на ту саму трикімнатну квартиру

— Свахо, ви не можете вигнати мою дочку з квартири. Вона з дітьми мусить

Життєві історії 0

Збирай речі і вимітайся! — з порогу сухо сказала свекруха. — У тебе рівно шістдесят хвилин, щоб залишити моє помешкання! Марина мимоволі здригнулася, впустивши на килим телефон. — Антоніно Іванівно, що знову сталося? Я нічого не розумію? Чому такий крик? Свекруха, не звертаючи уваги на запитання, підлетіла до вітрини з посудом і почала вказувати тремтливим пальцем на край розбитої склянки. — Ось! Бачиш? Мій кришталевий набір, який передавався в нашій родині трьома поколіннями! Ти його розбила! — Я не чіпала ваш сервіз, мамо. Ви самі казали, що переставили його у верхню шафу. Можливо, воно там тріснуло від часу. — Мовчи! Не смій мені тут байки розповідати про «час»! Три роки! Цілих три роки я терплю ваш безлад, ваші дитячі крики та постійні витрати на продукти, за які ви «нібито» платите, а тер маю отаке

Місто Рівне зустрів вечір пронизливим вітром, який розганяв похмурі хмари над багатоповерхівками спального району.

Життєві історії 0

Олю, ну глянь, він уже п’яту хвилину дрижить, як припадочний! Ти або вимкни звук, або візьми вже ту слухавку, бо в мене дебет з кредитом не сходиться від цього гудіння! — Марія Іванівна, головна бухгалтерка, поправила окуляри й суворо зиркнула поверх монітора. Ольга зітхнула так тяжко, ніби на її плечах лежав увесь річний звіт компанії. Вона повільно простягнула руку, схопила смартфон і, навіть не дивлячись на екран, перевернула його “обличчям” до столу. Вібрація припинилася, але в повітрі зависла напружена тиша. — Мама… — коротко кинула Оля, роблячи ковток уже холодної кави. — Хто ж іще. — І що, знову “державна зрада”? Не зателефонувала вчора ввечері? — усміхнулася молода секретарка Катя, крутячись на кріслі. — Гірше, Катю. Набагато гірше. Насувається субота. А субота в розумінні моєї мами — це не манікюр, не шопінг і навіть не сон до обіду. Це священна битва за врожай. Оля відкинулася на спинку крісла й почала активно жестикулювати. Її обличчя почервоніло від обурення, яке збиралося в ній уже кілька тижнів. — Дівчата, ну ви уявляєте? Весна надворі! Я цілий тиждень в офісі, світла білого не бачу. Думала, піду в суботу в парк, кави поп’ю, книжку почитаю. А мама телефонує: “Олечко, сонечко, вже земля прогрілася. Треба приїхати, город поорати, картопельку кинути, цибульку… Сусіди вже он посадили, а ми що — гірші?”

— Олю, ну глянь, він уже п’яту хвилину дрижить, як припадочний! Ти або вимкни

Життєві історії 0

Невістко! Досить влаштовувати цей цирк через якусь пасію чоловіка! — гордовито скомандувала свекруха. — Ти маєш бути мудрішою, ти ж дружина. Ірина повільно поклала ганчірку на стіл. Її руки злегка тремтіли. — Що ви сказали? Повторіть, будь ласка, я, мабуть, не до кінця зрозуміла. — Ти все прекрасно почула, — Валентина Сергіївна ледь помітно зітхнула, наче втомилася від нетямущої невістки. — Андрій мені все розповів. Зрада, так зрада. Він не хотів, щоб це дійшло до тебе, але раз ти вже довідалася. Ну, то й що? — І що ж саме він розповів? Що це «невелике хобі»? Чи, можливо, «вимушена необхідність»? — голос Ірини здригнувся, але вона продовжувала дивитися свекрусі прямо в очі. — Він сказав, що це просто невелика пригода, щоб відволіктися від буденності. Чоловікам потрібна перезагрузка, Іро. Андрій же повертається додому! До тебе, до борщу, до затишку. Це головне

Житомир зустрів вечір густим, майже відчутним на дотик туманом, що огортав старі будівлі в

Життєві історії 0

Ну що, — голос дружини пролунав несподівано різко, — знову віддав гроші Богдану Вікторовичу? Олексій, чоловік, здригнувся. Він сподівався, що дружина ще не перевіряла рахунки. — Марино, ти про що? — Я про ті двадцять тисяч гривень, які щойно випарувалися з нашої спільної картки, Олексію. Не роби з мене дурепу. Я бачила виписку. Олексій важко зітхнув, зняв куртку і пройшов на кухню. Він упав на стілець, кинувши ключі від авто на кухонний стіл. Його обличчя виглядало сірим, а очі — глибоко втомленими. — Богдану було конче потрібно. Терміново. Справа життя, Марино. — А нам, Олексію, не терміново? — Марина вимкнула плиту і з гуркотом поставила сковорідку на стіл. — Нам не терміново ставити брекети Софійці? Це теж почекає? А гума? Ми їздимо на «лисій», бо ти минулого разу «допоміг» братові з черговою «геніальною» ідеєю. Це теж почекає. Як ми тепер будемо жити далі

Місто Ірпінь, яке ще пам’ятало гуркіт далеких подій, поступово ставало спокійнішим. У новому житловому