Українці Сьогодні

То давай купувати двох курей! — не втримався Богдан. — Одну курку на звичайний бульйон, а іншу — на повноцінне друге! Навіщо ми самі заганяємо себе в цю бідність? Ми ж не в скрутні часи живемо! У нас є якісь заощадження, просто ми витрачаємо їх абсолютно неправильно! Ми звикли жити в постійному страху, у постійному доїданні й хованні своїх бажань. — Ах, це я неправильно витрачаю?! — Дар’я різко підхопилася з лави. — А хто мені щомісяця каже: «Дашо, давай зачекаємо з новою пральною машиною, давай ще відремонтуємо стару, давай відкладемо на чорний день»? Ти! Ти сам постійно створюєш цю атмосферу, ніби нам нічого не вистачає! А тепер тобі їжа в горло не лізе, бо вона бачте вчорашня? — Я створюю?! — Богдан теж устав з-за столу. — Я дбаю про те, що буде завтра! Бо я боюся, що завтра ми опинимося без копійки, якщо сьогодні почнемо бенкетувати! Але в цьому й полягає наша найбільша помилка! Ми постійно живемо в очікуванні лиха, а не в сьогоденні. Насправді ми можемо дозволити собі нормальний обід, але свідомо позбавляємо себе цього, заспокоюючи себе ілюзією економії

В той день нерви Богдана не витримали, він вважав, що далі так тривати не

Життєві історії 0

Як ти живеш, Галинко? — Усе добре, — тихо збрехала вона. — Не вигадуй, — Наталія Степанівна похитала головою. — Я ж усе знаю. Мій Олег зовсім розум утратив. Хіба ж так можна чинити? Галина затамувала подих від несподіванки. — Ви… ви не виправдовуєте його? — А як це можна виправдати? — сплеснула руками свекруха. — Тридцять років разом прожити, а потім забрати все майно і виставити людину геть? Ти де зараз тулишся? — Кімнату орендую. На околиці. — Працюєш десь? — Поки ні, — Галина опустила погляд. — У пошуках. Наталія Степанівна важко зітхнула. — Галинко, скажу тобі чесно. Олег — мій син, але вчинив він ганебно. Я йому це в очі сказала

Телефон на столі знову почав вібрувати. Екран висвітив ім’я, яке ще зовсім недавно викликало

Життєві історії 0

Мамо, я зараз приїду. Треба серйозно поговорити про твою квартиру. — Про що саме? — здивувалася Галина Володимирівна. — Ну як про що? Навіщо тобі одній така велика двокімнатна квартира? Ми з чоловіком порадилися — краще її продати, купити тобі щось менше й простіше, а решту грошей вкласти в справу. Або переберешся до нас, будеш під наглядом. — Іро, ми ж це вже проходили. Я нікуди не збираюся переїжджати. Це мій Дім. — Мамо, ну не будь дитиною! Тобі вже важко самій прибирати, готувати. Ти ж зовсім одна! — Я вже не одна, — невпевнено випалила Галина Володимирівна. — Це як розуміти? — Приїжджай — побачиш. І ось тепер вони сиділи на кухні. Повітря між ними можна було здавалося відчути на дотик — настільки воно було натягнуте. — Коротше так, — Ірина рішуче підхопилася з стільця. — Я зараз знайду через інтернет якийсь притулок чи оголошення. Віддамо його, і тоді спокійно поговоримо про продаж житла

— Тобі взагалі вже все одно, що буде далі?! Чому ти приймаєш такі необдумані

Життєві історії 0

Провівши кілька тижнів у роздумах та жалісті до себе, харчуючись найдешевшими продуктами, Тарас раптом згадав про Надію. Згадав її смачні домашні обіди, чисті сорочки, які завжди чекали на нього в шафі, її терпіння та вміння розпоряджатися навіть найскромнішим бюджетом так, щоб у домі завжди був затишок. «А адже вона досі любить мене, — подумав Тарас, сидячи на старому дивані. — Кому вона потрібна з дитиною? Сидить там, мабуть, сумує в самотності. Прийду, вибачуся, куплю квіти. Вона поплаче та й поверне все назад. Жили ж нормально». Переконавши себе у власній незамінності, Тарас у найближчу суботу придбав скромний букет червоних троянд у кіоску біля зупинки і попрямував до свого колишнього будинку. Він йшов знайомим подвір’ям і уявляв, як зараз побачить сумну Надію. Як вона зрадіє його приходу. Як він дозволить їй приготувати вечерю та налити чаю. Тарас рішуче натиснув на кнопку дзвінка. За дверима почулися кроки, але якісь впевнені та важкі. Клацнув замок. Двері відчинилися, і Тарас завмер від несподіванки. На порозі стояв високий, міцний чоловік у домашній футболці. В одній руці він тримав інструмент, а через плече було перекинуте домашнє рушник. З квартири доносився надзвичайно апетитний запах запеченого з часником та травами м’яса

— Та кому ти будеш потрібна з дитиною? Жінка після розлучення вже нікому не

Життєві історії 0

Мамо! Алло! — кричав син в телефон на весь під’їзд — Миколчику! Ви вже повернулися? Ну як відпочили? Я дивилася ваші фотографії, такі гори красиві! — Мам, ми стоїмо біля квартири. — То заходьте, чого мені телефонуєш? — Не можемо. У слухавці запала маленька пауза. — Чому? — Бо замок інший. Ще одна пауза. А потім Валентина Петрівна заговорила надзвичайно спокійно: — А, то ви вже побачили. Я його замінила. Олена заплющила очі. — Мам, навіщо? — Бо ваш старий був ненадійний. Я одного дня прийшла, а ключ якось туго повернувся. Я подумала: вас немає, раптом щось станеться, а двері нормально не відчиняться. Викликала хорошого майстра, він усе зробив. — Мамо, ми біля дверей із валізами. — Ну я ж не знала, що ви сьогодні так рано приїдете. Олена не витримала. — Валентино Петрівно, де ви зараз? — У сестри в Брюховичах. — Коли будете вдома? — Та завтра після обіду, мабуть. Оленко, не роби з цього катастрофи. Переночуйте в готелі. Ви ж тільки з відпочинку, не думаю, що одна ніч десь ще вас дуже втомить

Коли Олена втретє вставила ключ у замкову щілину й він знову не повернувся навіть

Життєві історії 0

Я вже все обдумала. У мене є дещо відкладено. Ми знайдемо помічницю, а потім переведемо маму до гарного відновлювального закладу. Мені коліжанка розповідала про один такий. Там чутливий персонал, гарні умови. Це коштує певних витрат, але ми вирішимо це питання. Мамине житло можна тимчасово віддати в оренду, щоб перекрити витрати. Це ж не назавжди. Кілька місяців, і вона знову… — Софіє, — тихо мовив чоловік. Він сказав це дуже спокійно, але вона одразу замовкла на пів слові. Він взагалі говорив рідко, зазвичай залишаючи право висловитися їй. Але коли він вимовляв її ім’я саме таким тоном, вона завжди зупинялася. — Ми забираємо маму до себе, — сказав Тарас. Вона подивилася на нього з щирим здивуванням. — Як це — до себе? — У прямому розумінні. До нас у хату. В кімнату Ярини. — Ярина буде просто «щаслива», — з гіркою посмішкою мовила Софія. — Ярина поставиться до цього з розумінням. Поставимо перегородку чи шафу. Місця усім вистачить

«Я більше не хочу жити з тобою, бо мені з тобою занадто спокійно», —

Життєві історії 0

Роза почала часто ходити до центру містечка. Одночасно вона придивлялася до оголошень на стовпах та до ріелторських вітрин. Вона звернула увагу на невелику квартиру в новобудові неподалік: два спокійні світлі покої, затишна кухня з балконом і, головне, зручний ліфт. А ще зовсім поруч жила її давня подруга Галина, з якою вони ділилися секретами ще з юності. Роза зробила перший крок: пішла до агентства нерухомості, поспілкувалася з фахівцем і оглянула житло. Коли вона ступила на поріг тієї нової, чистої квартири, де крізь панорамні вікна лилося тепле сонячне світло, вона відчула дивовижну легкість, якої не знала вже багато років. Рішення було прийнято. Це не був імпульсивний крок, а результат кількох місяців тихих, зважених роздумів. Настав час розмовляти з дітьми. Неділя завжди була святим днем для їхньої родини. Цій традиції було вже понад тридцять років. Попри те, що діти давно мали власні сім’ї, роботу та нескінченні справи, принаймні двічі на місяць вони збиралися за великим дерев’яним столом у батьківській хаті. Того дня обід був традиційно багатим. Роза приготувала домашній борщ із пампушками, запекла курку з картоплею та спекла свій фірмовий яблучний пиріг. На столі залишалися брудні тарілки, недопитий глечик із узваром і крихти запашного тіста. Усі троє дітей були поруч

Будинок на околиці селища під Києвом був не просто спорудою з цегли та цементу.

Життєві історії 0

Мама каже, що ти єдина, хто може допомогти, — мовив Сергій кілька тижнів тому, зайшовши увечері на кухню. — У тебе ж є заощадження на рахунку. — Ці заощадження я збирала роками власною працею, — спокійно відповіла Наталя, хоч усередині все закипало. — Василь дорослий чоловік, він сам пішов на ризик. Чому я маю віддавати власні кошти за чужі помилки? — Але ж він мій брат, — Сергій лише розвів руками. — Ми ж рідня. — Рідня — це ми з тобою, — м’яко, але твердо зауважила Наталя. — А проблеми твоєї родини не повинні вирішуватися моїм коштом. Розмова тоді зайшла в кут. Свекруха телефонувала майже щодня: то просила, то докоряла, то згадувала, скільки всього вона зробила для синів. Сергій після кожного спілкування з матір’ю повертався до дружини з тим самим проханням — дати хоча б частину. Наталя давно помітила дивну рису чоловіка: він ніколи не перечив матері, уникав гострих кутів і просто перекладав увесь тиск на дружину. Йому було простіше умовити Наталю поступатися, ніж один раз сказати матері тверде «ні»

— Ти повинна віддати ці гроші, бо ми — одна родина, а ти думаєш

Життєві історії 0

Соломіє, я тобі ще раз пояснюю, щоб у суботу не було ніяких непорозумінь, — повчала мати чоловіка. — Ви з Андрієм приїдете не о четвертій разом з усіма, а об одинадцятій. Андрій поїде на вокзал зустрічати тітку Галину, а ми з тобою приготуємо стіл. Треба накрутити голубців, зробити дві великі миски салату, перемити келихи, попрасувати скатертину і пройтися по підлозі. Я одна цього всього не потягну. Голос Лідії Василівни в телефоні звучав упевнено. Соломія стояла біля кухонного вікна своєї квартири у Львові, свекруха зателефонувала сама. — Лідіє Василівно, ми приїдемо о четвертій, як ви й запрошували усіх. А тітку Галину можна зустріти на таксі. Якщо потрібно, ми з Андрієм його оплатимо. У слухавці запала тиша. — На таксі? — нарешті перепитала свекруха. — Ти пропонуєш сімдесятирічній жінці самій їхати з вокзалу? — Водій забере її біля входу і привезе просто під ваш будинок. — А стіл хто мені допоможе накрити? — Можна замовити частину готових страв. Зараз це не проблема. — Соломіє, ти себе чуєш? Я двадцять п’ять років збираю родину за одним столом. У мене ніколи на сімейному святі не стояли магазинні салати

— Соломіє, я тобі ще раз пояснюю, щоб у суботу не було ніяких непорозумінь.

Життєві історії 0

Люба, я пораюся на кухні сорок років, — зверхньо посміхнулася Софія Іванівна. — Мій досвід дещо та означає. Вона прийнялася господарювати, коментуючи кожний свій рух, ніби навчала малу дитину. Із вітальні доносився гучний сміх Христини та басовитий голос Степана Петровича, що перекривав звук телевізора. Михайло сидів із ними, час від часу підхоплюючи сімейні жарти. — А пам’ятаєш, як ти в дитинстві з’їв цілу банку варення і потім увесь день… — чергова історія з минулого Михайла викликала в кімнаті регіт. Дар’я відчула себе чужою у власному будинку. Вона вийшла на ґанок, глибоко вдихаючи прохолодне повітря. Зорі вже почали проступати на темному небі. Десь удалині кричав нічний птах, і цей звук відгукнувся в душі важким сумом. Двері за спиною рипнули. На ґанок вийшов Михайло. — Ти чого втекла? — запитав він, обнімаючи її за плечі. — Мама вже закінчує із салатом. — Твоя мама господарює на моїй кухні, — повільно мовила Дар’я. — У моєму будинку. Куди ви всі приїхали без жодного попередження. Михайло зітхнув. — Знову починається… Дашо, вони ж не чужі люди. Це моя родина

«Ось і все, шановна родина, тепер ви будете жити за моїми правилами, або не