Катрусю, доню, нарешті! — щебетала мати. — Я вже думала, що не дочекаюся! — Пані Марія сплеснула руками, намагаючись обійняти доньку, але Катря завмерла на порозі. — Мамо, ти дзвонила п’ять разів. Казала, що справа невідкладна. Що сталося? Здоров’я? — Голос Катерини був сухим. Марія Іванівна опустила руки, її обличчя на мить здригнулося. — Проходь, дитино. Чай уже закипає. Я пиріжків напекла, твоїх улюблених, з маком та вишнею. Посидимо, погомонимо по-людськи. Катя увійшла до помешкання, де не була вже майже три роки. Тут ніби зупинився час: ті самі вишиті рушники на іконах, той самий запах лаванди та ліків. Але стіни розповідали іншу історію. На головному місці в залі — величезний портрет Стаса. Стас у першому класі, Стас на футбольному полі, Стас зі своєю першою машиною. Фотографій самої Катрі майже не було видно. — Сідай, рідна, — Марія метушилася біля плити. — Як дорога з Тернополя? Як твій Андрій? — Мамо, давай ближче до діла. У мене обмаль часу, Андрій чекає на вокзалі. — Катю, я хочу, щоб ти помирилася зі Стасом. Досить уже цієї ворожнечі. Катерина мало не впустила чашку. — Що? Мамо, ти мене заради цього витягла з іншого міста? Ти серйозно
Над старовинною Теребовлею повільно сходив блідий місяць, освітлюючи величні руїни замку на горі. У
Мамо! Тату! Готуйте кімнату. Я повертаюся. З малим, — незадоволено донька повідомила по телефону. — Ігорчик уже підріс, йому треба нормальні умови, а не ці київські зйомні гадюшники. Будемо завтра вранці. Голос Надії був холодним, як лід. Вона не запитувала — вона віддавала наказ. Не було ні «як справи», ні «ми скучили». Лише гола вимога. Степан Петрович повільно підвівся. Його обличчя, вкрите глибокими зморшками важкої праці, стало кам’яним. — Ні, Надіє, — сказав він, і його голос пролунав так твердо, що навіть старий приймач, здавалося, замовк назавжди. — У нас у квартирі вільних місць немає. Ти колись сама зробила свій вибір — ти сказала, що ми для тебе «провінційне болото». От і пливи далі сама. — Ой, тату, ну не починай свої проповіді! — роздратовано вигукнула Надія у слухавку. — У вас три кімнати! Куди ви їх діли? Нехай Катька звільнить свою спальню. Вона ж самотня, без сім’ї, без майбутнього. Їй і на кухні диванчик поставити можна, або в коридорі розкладушку. Вам що, шкода рідної дитини? Я ж не одна, я з внуком вашим
Вечір у Теребовлі завжди мав особливий присмак — запах вогкої трави від річки Гнізни
Ти, доню, сама мені ту квартиру віддала, — замість вітання почала мати. — Шість літ минуло. Невже ти досі тримаєш ту злобу? Навіщо тобі ще одна хата, Катрусю? У тебе ж тут справжній пала! Світло, просторо. Ти ж не можеш виставити рідну матір на вулицю. Катерина мовчала. Вона дивилася на цю жінку і бачила не матір, а привид того страшного минулого, яке вона так старанно намагалася забути. — То як, Катю? — голос Марини Тимофіївни вирвав її з думок. — Ти ж не мовчи. Я вже годину тут розпинаюся. Ой, які меблі в тебе! А плитка. Це ж італійська, мабуть? — вона провела рукою по стіні. — Мені Кристина, сусідка колишня, казала, що ти тепер велика пані. Я спочатку не повірила, думала — бреше. А воно он як. Незнайома баба тобі хату відписала. Пощастило ж. — Ти краще розкажи, де твій Ромчик? Де квартира бабусі Владлени? Мати опустилася на пуф у передпокої і раптом заридала. — Ой, доню. Не питай. Він же ж мене навколо пальця обвів, як останню дурепу. Шість років я йому годила. Всі гроші на нього витрачала, на курорти возила, машину купила, квартиру ту на нього переписала. А він через два тижні привів у квартиру якусь пасію, молодшу за тебе. І каже мені: “Марино, ти тут ніхто. Збирай речі і вимітайся”
Вечірній Чортків повільно занурювався у сизу димку. Над костелом святого Станіслава вже зійшов тонкий
І куди ти підеш, коли навіть за світло сама заплатити не зможеш? Марко навіть не відірвався від екрана свого дорогого ноутбука. Він сидів у кріслі, ідеально випрасуваний, пахнучи успіхом і дорогим парфумом. Олена стояла в дверях вітальні з невеликою валізою, яку колись купила на розпродажі. Вона дивилася на чоловіка, з яким прожила вісім років, і не впізнавала його. Хоча, якщо бути чесною, вона просто нарешті перестала заплющувати очі. — Я вже все вирішила, Марку. Ключі залишаю на тумбочці в коридорі, — її голос був тихим, але напрочуд рівним. Він нарешті підняв погляд. — Слухай, ну досить уже цього театру. Ти йдеш третій раз за ранок. Тобі не здається, що це вже несерйозно? Сядь, заспокойся, випий кави. Ти просто перевтомилася від домашніх справ. Олена міцніше стиснула ручку валізи. Колись вона була успішною ілюстраторкою, малювала обкладинки для книжок і мріяла про власну виставку. А потім з’явився Марко. Він м’яко, крок за кроком, переконав її, що її робота — це «дитячі забави», а головне завдання жінки — створювати затишок для успішного чоловіка. — Я не перевтомилася. Я просто йду. Назовсім. Марко відкинувся на спинку крісла й тонко посміхнувся. — Куди? До батьків у село? Чи до своєї подруги в ту орендовану комірчину
— І куди ти підеш, коли навіть за світло сама заплатити не зможеш? Це
Ми вирішили, що будинок краще виставити на продаж зараз, поки ціни тримаються, а гроші поділимо з мамою навпіл, — сказав мені Сергій, навіть не підводячи очей від своєї тарілки. — Хто це «ми»? — запитала я якомога спокійніше, хоча пальці мимоволі стиснули край скатертини. — Ми з мамою. — Він нарешті глянув на мене. Погляд такий впевнений, наче він щойно озвучив прогноз погоди, а не долю нашого сімейного гнізда. — Ти ж сама бачиш, що там треба все переробляти. Тільки гроші витягує. Краще забрати своє зараз. Марія Іванівна, наша мама, сиділа навпроти й ледь помітно кивала. Вона завжди так робила, коли Сергій щось пропонував — слухала його, як вищу істину. Її руки, покручені роботою і роками, тремтіли, коли вона підносила чашку до губ. — Мамо, — звернулася я до неї, намагаючись зловити її погляд, — а ти пам’ятаєш, як ми оформлювали документи після тата? — Ой, доню, ну звісно… Сергійко всім займався, по чергах ходив, папірці збирав. Я в тому мало що розумію. Ви ж знаєте, мені аби спокій був
— Ми вирішили, що будинок краще виставити на продаж зараз, поки ціни тримаються, а
Мамо, ну невже тобі не шкода дивитися, як ми з Марком тулимося по чужих кутках, поки тут порожніють цілі кімнати? — Ірина відставила порожню чашку і подивилася на свекруху так, ніби та щойно відібрала у неї останню надію на щастя. Марія Степанівна не поспішала з відповіддю. Вона повільно розгладила скатертину, на якій ще виднілися крихти від того самого печива. Вона знала цей погляд невістки. Це був погляд людини, яка вважає, що світ їй винен лише тому, що вона молода. — Іро, я не зовсім розумію, чому ти називаєш мою квартиру порожньою, — спокійно відповіла Марія Степанівна. — Я тут живу. Це мій простір, мій дім, який я створювала роками. Кожна річ тут на своєму місці. Кожна картина на стіні має свою історію, кожен килим під ногами — це місяці моєї праці. — Та яке там живу! — втрутився Марк. Він до цього мовчав, зосереджено розглядаючи малюнок на старій порцеляновій тарілці, яку мати діставала лише для особливих випадків. — Мам, будьмо реалістами. Тобі скоро шістдесят. Самій прибирати таку площу важко, комуналка з кожним місяцем стає дорожчою. А нам з Ірою треба думати про майбутнє. Ми молоді, нам розвиватися треба, а не працювати на оренду, віддаючи половину зарплати чужому дядькові
Це була звичайна субота, одна з тих, коли хочеться просто загорнутися в теплий плед
Аню, збирай речі. Ви наступного тижня переїжджаєте до мене, а в цю квартиру в’їдуть мешканці, — ці слова Раїси Анатоліївни пролунали на моїй затишній кухні як грім серед ясного неба. — Як це — переїжджаємо? — мій голос став хрипким, слова давалися важко. — Раїсо Анатоліївно, це наша квартира. Ми за неї кредит платимо, ми тут кожну стіну власноруч фарбували. Ви ж пам’ятаєте, як ми з Сергієм вечорами після роботи тут підлогу стелили? — А гроші на перший внесок хто давав? — вона прищурилася, і її погляд став холодним. — Я давала! І твої батьки давали. Значить, квартира спільна. Лізі зараз погано, її чоловік покинув, вона з дітьми фактично опинилася в скрутному становищі. Ми з нею все обговорили: ви поживете в моїй двокімнатній, трохи потіснитеся, нічого з вами не станеться. А гроші за оренду цієї квартири я буду забирати і віддавати дочці. Їй зараз на життя зовсім не вистачає
— Аню, збирай речі. Ви наступного тижня переїжджаєте до мене, а в цю квартиру
Оксано? Що сталося? На тобі лиця немає! — скрикнула Надія, впускаючи сестру до хати. Оксана не відповіла. Вона пройшла на кухню, важко впала на стілець і раптом, опустилася на коліна прямо перед сестрою, вхопивши її за край домашнього халата. — Надю, благаю! Ти — моя остання надія! Якщо не ви, то нам кінець! — заголосила вона, захлинаючись сльозами. Володимир, який саме заварював чай, від несподіванки ледь не впустив чашку. — Оксано, встань негайно! Що це за театр? — сухо сказав він, допомагаючи жінці піднятися. — Сідай, випий води і кажи толком. — Нам квартиру треба викупити, — схлипуючи, почала Оксана. — Пам’ятаєте ту двокімнатку біля парку, що ми орендували? Власник терміново продає. Ціна — смішна, суто «для своїх». Але банк відмовив у кредиті. Нам би тільки трохи додати, решту ми назбирали, ще й невеличкі заощадження допоможуть. Надія відчула, як у неї всередині все стислося. Вона знала свою сестру — емоційну, дещо легковажну, але ж рідну! — Скільки вам бракує? — тихо запитала Надія. — П’ятсот тисяч гривень, — випалила Оксана. — Всього п’ятсот тисяч! Для вас це — частина ремонту, а для нас — дах над головою для дітей. Надю, я ж поверну! Клянуся здоров’ям
Мальовниче містечко Бережани, що на Тернопільщині, завжди славилося своїм спокоєм, старовинною архітектурою та особливим
Мирославо, ну що це за вигляд? Це ж не свято, а сільський ярмарок. Там будуть солідні люди в смокінгах і діамантах. Якщо ти збираєшся йти в цьому… краще лишайся вдома. Я скажу, що ти прихворіла. Я чекала, що невістка розплачеться або почне сперечатися. Але Мирослава лише спокійно подивилася на мене. В її погляді було щось таке, від чого мені стало ніяково. — Добре, мамо, я залишуся з малим, — відповіла вона, маючи на увазі мого онука, маленького Сашка. — Йдіть святкуйте. Бажаю вам гарного вечора. І ось тепер, у ресторані, я дивилася, як Василь повільно підходить до нашого столу. Гості почали перешіптуватися. Музика стихла. Він поклав троянди на край білої скатертини. — Привіт, Любо, — сказав він. Його голос став нижчим, грубшим, але в ньому все ще відчувалися ті самі інтонації, від яких у мене колись, у вісімнадцять років, серце билося частіше
— За тридцять років змінилося дуже багато, і я вже не та наївна жінка,
Ну що, сонце, меню склала? Не забудь про голубці та холодець, мама вчора дзвонила, казала, що без них і стіл — не стіл, — Микола заглянув на кухню, де Леся, ледь тримаючись на ногах після робочого дня в бухгалтерії, намагалася швиденько розігріти вечерю. Леся повільно поклала на стіл овочерізку і подивилася на чоловіка. — Колю, який холодець? — тихо запитала вона. — Сьогодні лише середа. Гості приїдуть у суботу вранці. Я працюю до вечора п’ятниці. Коли я маю його варити? Це ж треба ніч стояти біля плити, потім усе розбирати, цідити… — Ну, Лесюню, ти чого починаєш? — Микола невдоволено зморщився. — Ти ж знаєш, мама приїжджає рідко. Ювілей у тітки Ганни, вся рідня збереться. Хіба важко потішити батьків? Ти ж у мене господиня, все встигаєш. Пам’ятаєш, який минулого разу стіл накрила? Твій салат із чорносливом досі всі згадують. Леся згадала той «минулий раз». Два дні в чаду від плити, набряклі ноги, спина, що розламувалася навпіл, і гора брудного посуду, який вона мила до пізньої ночі, поки «дорогі гості» вже давно відпочивали в кімнатах. А вранці свекруха, Марія Іванівна, підтиснувши губи, зауважила, що картопля була трішки недосолена, а нарізка могла б бути вишуканішою. — Колю, нас буде більше десяти людей. Більше десяти! — Леся мимоволі підвищила голос, намагаючись достукатися до чоловіка. — Твоя сестра з сім’єю, тітка з чоловіком, твої батьки, ще якісь родичі здалеку… Це не просто вечеря, це повноцінний бенкет. Я не можу сама нагодувати таку компанію. Може, замовимо готові страви? Зараз є чудова домашня кулінарія, все свіже. Микола аж очі витріщив від подиву
— Ну що, сонце, меню склала? Не забудь про голубці та холодець, мама вчора

You cannot copy content of this page