Українці Сьогодні

Приходжу, а автобус тільки-но задніми колесами мені слідом вильнув і поїхав. Запізнилася! Усього на дві хвилини запізнилася. Наступний — аж через три години. Стою я на тій зупинці, спека починає припікати, коробки з розсадою важкі, руки відтягують, і так мені прикро стало. Думаю: «Ну от що робити? Сдіти тут три години на лавці чи вертатися додому?» І тут біля самісінької зупинки повільно пригальмовує машина. І яка машина! Велика, темна, блискуча, вимита до блиску, аж сонце від капота відбивається. У нас на такі дачні зупинки зазвичай старенькі «жигулі» чи «москвичі» завертають, а тут — справжня іномарка. Я спочатку навіть крок назад зробила, коробку з помідорами притиснула до себе. Подумала: «Та хіба такий чоловік буде когось підбирати? Мабуть, зупинився по телефону поговорити чи дорогу запитати». Але скло з боку пасажира повільно опустилося. За кермом сидів чоловік — поважний, сивий, у чистому білому поло, з приємним, затишним обличчям. Він подивився на мене, посміхнувся і каже: — Пані, ви на дачі їдете? Може, вас підвезти? Я якраз у той бік прямую. Я аж розгубилася. Подивилася на свої старенькі кросівки, на коробки з грою: — Та ви що, пане… Дякую, але я ж із розсадою! Вона у мене в землі, ще, не дай Боже, салон вам вимажу. Я вже якось наступного автобуса почекаю

Кажуть, що доля знаходить людину тоді, коли вона на неї зовсім не чекає. У

Життєві історії 0

Соломія дістала з шухляди старий зошит у клітинку, де зазвичай записувала поточні хатні витрати, й поклала перед сином чистий аркуш та простий олівець. — Пиши. — Що писати? Я не хочу нічого писати. — Пиши, якщо ти вже поводишся як дорослий і оперуєш дорослими поняттями. Перший пункт: комунальні послуги. Світло, гаряча й холодна вода, опалення взимку, прибудинкова територія, вивіз сміття, газ. Інтернет і мобільний зв’язок поки не чіпаємо, порахуємо окремо. Назар, щось бурмочучи собі під ніс, відкрив у телефоні застосунок із платіжками й вивів першу цифру. Вона виявилася досить відчутною для одного місяця. — Це лише для того, щоб у тебе була дах над головою, світло в кімнаті та тепло, — зауважила Соломія. — Тепер пункт два: їжа. Відкривай застосунок банку й дивись наші щотижневі витрати на продукти. Хліб, молоко, м’ясо, масло, овочі, фрукти, сир, твої улюблені пластівці, соки. Склади все це докупи за чотири тижні. Хлопець почав рахувати на калькуляторі в телефоні. Його пальці рухалися по екрану вже не так впевнено. Цифра вийшла значно більшою за першу

— Тато сказав, що аліменти — це мої гроші, а ти купуєш собі новий

Життєві історії 0

Ти руйнуєш шлюб через гроші? — Ні, не через гроші. Через те, що в цьому шлюбі немає місця для мене. Тут є ти, твоя мати, твоя сестра, але немає нас. Він намагався її зупинити, брав за руки, щось швидко говорив про любов, про спільне майбутнє, про те, що все можна виправити. Але вона вже не чула його. Всередині було порожньо. За пів години валіза була зібрана. Вона стояла в передпокої з ключами в руках. — Подумай добре, — сказав він біля дверей. — Якщо ти зараз підеш, вороття може не бути. — Я вже все обдумала, — відповіла вона. — Бувай. Вона вийшла на вулицю. Свіже вечірнє повітря приємно освіжило обличчя. Вона йшла повільно, не поспішаючи, тримаючи в руках легку валізу. Попереду чекало невизначене майбутнє, але вперше за багато років вона відчула, що керує власним життям сама

— «Ти знову віддав всі гроші своїм родичам?» — пролунало на кухні настільки раптово

Життєві історії 0

Я знайду гроші, чесно! — палко запевнив Тарас. — Я завтра ж на роботі з хлопцями побалакаю. У нас колектив добрий, дружній. Вони скинуться, позичать мені під майбутню зарплату чи премію. Вони ж знають про Софійку, не відмовлять у такій біді. — У чужих людей він позичати зібрався… — Катерина безсило опустила руки. — Власний батько віддає забаганкам матері гроші своєї дитини, а потім іде по світу з простягнутою рукою. Якби ти не віддав наші заощадження, у нас взагалі не було б жодних проблем! Свекруха Галина Петрівна завжди мала особливий талант влаштовувати своє життя за чужий рахунок. Ця звичка сформувалася в неї ще в молоді роки. З чоловіком вона розлучилася давним-давно, коли діти були зовсім маленькими. З того часу жінка зробила зі свого самотнього материнства справжній прапор, яким розмахувала при кожній зручній нагоді. — Я вас сама на ноги піднімала! — полюбляла повторювати вона за кожним родинним столом, витираючи хусточкою сухі очі. — Ночей не спала, усьому собі відмовляла, аби ви мали шматок хліба та були вдягнуті не гірше за інших. Батько ваш зібрав речі й поїхав у кращі краї, а я одна залишилася з двома дітьми. При цьому Галина Петрівна зазвичай скромно замовчувала, що після розлучення ще кілька разів намагалася влаштувати долю з різними чоловіками, але жоден із них довго не затримувався в її квартирі через її складний характер і постійні фінансові претензії

— Катю, ти тільки не заводися одразу, але тих грошей у нас на картці

Життєві історії 0

Вже за кілька днів Любов зателефонувала Назарові й заявила, що вимагає збільшити суму, яку він їй надсилає. — Тітонько Любо, але ж я й так надсилаю вам цілком достатньо. Бабуся ж майже не витрачає свою пенсію, ви всіма коштами розпоряджаєтеся самі, — здивувався хлопець. — А ти знаєш, скільки зараз коштують продукти та ліки?! Вона з кожним днем усе вибагливіша стає, то їй одне подай, то інше! За такі дрібниці я бігати не збираюся. Якщо не додаш грошей — шукай когось іншого! — обурилася родичка. Назар розумів, що знайти чужу людину в селищі буде важко, та й родичці він усе ж вірив більше. Тому погодився надсилати більшу суму, хоч це й стало відчутним ударом по його власному бюджету. Він сподівався, що бабуся отримує належний догляд і нічого не потребує. Коли він телефонував, Ярослава Василівна завжди раділа його голосу, але вже через п’ять хвилин забувала, про що вони розмовляли. Назар спокійно працював, іноді виїжджав у тривалі відрядження, будучи впевненим, що вдома все під контролем. Гроші він переказував регулярно. Після чергової важкої поїздки вони з Богданою вирішили зробити бабусі сюрприз і навідати її без попередження. Назар зателефонував тітці, щоб повідомити про приїзд

— Як же ти тут сама даси собі раду, бабусю, коли я поїду? —

Життєві історії 0

Мама віддала своє майно Наталці, а жити йде до нас? У нашу квартиру? Я правильно розумію цю ситуацію? Богдана Степанівна зрозуміла, що син — слабка ланка, і миттєво переключила увагу на невістку. — Ого, яка розумна знайшлася! — мовила вона, нахиляючись через стіл. — Рахувати вона вміє! Я Ярославові все життя присвятила, ця квартира — і мого сина також! А ти хто така? Прийшла на все готове! Соломія підхопилася з місця. Вона мовчки почала збирати зі столу тарілки. Руки трохи тремтіли, але вона намагалася цього не показувати. «На все готове» — це була їхня спільна позика на п’ятнадцять років, яку вони виплатили лише торік. «На все готове» — це був тривалий ремонт, який Соломія тягнула практично самотужки, поки чоловік шукав нову роботу, сидячи вдома. — Богдано Степанівно. Я вас поважаю, — мовила Соломія спокійним голосом, дивлячись свекрусі просто в очі. — Але жити з нами ви не будете. Ніколи. — Та як ти смієш… Та я… — Ярославе, — Соломія повернулася до чоловіка. — Проведи маму. Вона, мабуть, втомилася після такої розмови. Ярослав подивився на неї з образою. Він мовчки встав, узяв мамин плащ із вішалки й простягнув їй

— І тому, Ярославчику, я все вирішила: хату в селі я переписала на Наталку,

Життєві історії 0

На дачу треба, там роботи повно! Які ще курорти? І нічого даремно гроші тринькати на дурниці, коли вдома господарство стоїть! — відрізала свекруха, перехопивши ініціативу. Соломія поклала кухонну серветку на край раковини. Дуже акуратно, не поспішаючи. І мовила — тихо, але без жодного роздратування чи тремтіння в голосі: — Я подумаю. Свекруха від такої відповіді аж рота відкрила. Вона звикла лише до двох варіантів поведінки: або Соломія покірно погоджується з усіма її вказівками, або просто мовчки ковтає образу й іде в іншу кімнату. Рішуче «я подумаю» пролунало як щось абсолютно нове й несподіване. Увечері, коли Галина Степанівна нарешті зібрала свої речі й пішла додому, Тарас довго ходив кімнатою з кутка в куток. Він то відкривав вікно, то закривав його, поправляв подушки на дивані й виглядав надзвичайно збентеженим. Нарешті він присів поруч із дружиною. — Солю, ну ти ж усе розумієш. Мама одна, їй важко. Дача — це ж теж непогано. Свіже повітря, город, власні овочі, тиша… Соломія дивилася на нього. Вона дивилася на це рідне обличчя, яке зараз виражало глибоку сором’язливість і провину. Вона знала його занадто добре, вивчила кожну зморшку. Вона знала, що зараз він почне просити її вступитися, пожаліти матір і відкласти власні мрії. — Тарасе, — мовила вона дуже спокійно. — У нас уже куплені квитки. — Їх можна здати назад. — Ні, ми нічого не будемо здавати

— Якщо ти зараз же не прибереш це ганчір’я з балкона, я викину його

Життєві історії 0

Галю, ти вже була у нотаріуса? — Ще ні. А навіщо поспішати? — Не їдь поки нікуди. Чуєш мене? Не поспішай із паперами. Галина відсунула телефон від вуха, подивилася на екран і знову приклала до вуха. — Це ще чому? — Тому що ти гадки не маєш, що там насправді. У тій квартирі. Вона ж від тебе останні роки половину життя приховувала. Це була правда. Відколи Галина вийшла заміж і переїхала в інше містечко, спілкування стало рідшим. Не гіршим, ні. Просто побут затягнув. Мати телефонувала щонеділі, запитувала про онука, про роботу, про здоров’я. Галина відповідала коротко: «Все добре, працюємо, ростемо». Інколи вона приїздила. Раз на місяць, а то й рідше. Привозила пакети з продуктами, мила підлогу, слухала на кухні материні розповіді про місцеві новини. Як сусідка купила нову пральну машину, як у магазині знову підняли ціни на сир, як двірник знову забув вимести листя. Галина кивала, слухала і поверталася додому. Не тому, що не любила. Просто не вміла бути ближчою. — Зіно, про що ти взагалі кажеш? — Я кажу про те, що ти спочатку розберися з речами. А вже потім оформлюй папери. — А що там розбиратися? Стара двокімнатна квартира. Що ще вона могла залишити? — От саме це ти й дізнаєшся. Не поспішай

«Які ще документи, Галю? Ти навіть не уявляєш, який подарунок тобі залишила мати за

Життєві історії 0

Ви з Тарасом бідкаєтеся, що вам немає за що жити, а ти купуєш такі дорогі сукні й туфлі! Я свою пенсію вам несу, а ти сюди гроші тисячами викидаєш! Обличчя Софії залилося фарбою. Вона ступила крок у кімнату. — Якого права ви маєте мені докоряти? — її голос задрижав від образи. — Ви знаєте, скільки я працюю? Ви знаєте, скільки ночей я не спала? У цей момент до кімнати забіг Тарас. Він переводив тривожний погляд із мене на дружину, не розуміючи, що відбувається. — Що тут за шум? Мамо? Софію? Що сталося? — Подивися, Тарасе! — я вказала на коробки на ліжку. — Подивися, чим займається твоя дружина, поки ти на роботі жили рвеш! Ми думаємо, як вам допомогти з виплатами за квартиру, а вона закуповується в дорогих бутиках! Тарас подивився на коробки, потім на дружину, а потім закрив обличчя руками. Це був його давній жест — так він робив завжди, коли відчував неймовірну втому і не знав, як діяти. — Мамо, благаю тебе… поклади туфлі в коробку, — тихо сказав він. — Давай спокійно розберемося. — А що тут розбиратися?! — гарячкувала я. — Все ж видно

— Я ж просто хотіла як краще, а мене виставили чужою у власній родині!

Життєві історії 0

Відчиняй, не роби з себе ображену! — знову лунав голос свекрухи, який перекривав навіть шум машини на вулиці. — Ми ж про майбутнє дбаємо, а ти зачинилася і мовчиш! Найгірше було те, що їй вторувала моя власна ненька. Дві жінки, які все життя знаходили привід для суперечок, зараз виступали одним злагодженим хором. — Людочко, схаменися! — гукала мати. — Ми ж для тебе стараємося, а ти ховаєшся, мов дитина. Нам треба все вирішити за законом і за совістю. Вони стояли там, за дверима, і вимагали, щоб я відчинила. А я відчувала, що один їхній крок через цей поріг знесе мою решту сили на дрібні шматочки. Згадки про те, як розгорталася ця історія, виринали в моїй пам’яті одна за одною. Минуло рівно пів року з того дня, як не стало мого Ярослава. Все сталося раптово, серед білого дня, коли нічого не віщувало лиха. Зранку він поцілував мене перед виходом на роботу, пообіцяв увечері купити мого улюбленого чаю з чебрецем, а вже за кілька годин мені зателефонували з лікарні

— Ти ж повинна розуміти, що сама в таких хоромках довго не простягнеш! —