Українці Сьогодні

О, господарі приїхали! — голосно й навіть радісно вигукнув Богдан, опускаючи важкий ящик просто на сходинки. — А ми думали, ви аж увечері будете. — Доброго дня всім, — я зупинилася біля хвіртки, уважно розглядаючи все це зібрання. — Я дивлюся, поливання помідорів у нас тепер вимагає великої бригади й перекусу на свіжому повітрі? Юля, яка працювала майстром у салоні краси й завжди дуже переймалася своїм виглядом, випросталася і зневажливо знизала плечима. — Галю, ну чого ти починаєш? — скривилася вона. — Городина ж сама по собі в землі росте. Це ж не стрижки чи складні зачіски робити, де треба мати смак і витримку. Кинув насіння навесні, дощ полив, сонце пригріло — от воно й виросло. Я оце лечо для моєї донечки беру. Вона в офісі цілими днями сидить, їй вітаміни треба, а ти собі ще накрутиш. — Юлю, — я намагалася говорити якомога спокійніше, хоча руки мимоволі стискалися в кулаки. — Якби все росло саме, люди б не гнули спину від світанку до заходу сонця. Помідори треба вчасно посадити, підв’язати,обірвати зайве листя, вберегти від хвороб і поливати щовечора теплою водою. Повір, це забирає набагато більше сил, ніж нанести фарбу на волосся. — Ой, тільки не треба з себе мученицю робити! — фиркнула зовиця. — Подумаєш, пару банок перцю взяли. Ми ж не чужі люди, ми родина

— Галю, що у вас на дачі відбувається? Ви там її продали чи благодійну

Життєві історії 0

Мамо, ви тільки не ображайтеся, але ми з Надією хотіли б попросити вас більше не приїжджати без попередження, — спокійно сказав Богдан, дивлячись кудись повз її очі. Галина Іванівна опустила руки на стіл. Пальці мимоволі торкнулися пластикового контейнера з іще теплими голубцями, які вона везла через усе передмістя з двома пересадками. — Тобто як це — без попередження, синку? — перепитала вона тихо, думаючи, що недочула через шум вуличного руху за вікном. — Я ж завжди по суботах приїжджаю. Скільки років уже так повелося. — Раніше все було інакше, — так само м’яко, але твердо відповів син. — Тепер нас двоє. У нас свої плани, втома після роботи. Надія хоче у вихідний просто побути в хаті, не збираючись поспіхом зустрічати гостей. Слово «гостей» обпекло найбільше. Ще пів року тому Галина Іванівна не була тут гостею. Вона почувалася людиною, яка має повне право відчинити двері, розкласти в холодильнику сир, сметану та свіже м’ясо, зняти з плити чайник і відчувати спокій за дитину. Десять років вона жила з календарем у голові, де кожен двадцятий день місяця був обведений червоним олівцем.Саме тоді з її картки списувалася частина банківської виплати за цю саму квартиру. Без її допомоги Богдан у молодості ніколи б не наважився взяти житло у кредит

— Мамо, ви тільки не ображайтеся, але ми з Надією хотіли б попросити вас

Життєві історії 0

Ти де там подівся, сину? Йди допоможи матері затягнути клунки в залу, бо в мене спина ниє від тих сходів! З дверей спальні неквапливо вибрався Богдан у домашніх штанах і м’ятій футболці. Він потер потилицю і став розглядати капці на підлозі, уникаючи погляду дружини. — Мартусю, ну ти тільки не починай сваритися з порога, — винувато пробурмотів чоловік. — Мама вчора все оформила. Папери підписані. Не лишати ж рідну матір просто неба! — Стривай, Богдане, — Марта акуратно поклала лопатку на поличку для взуття. — Як це вчора підписали? А чому я дізнаюся про все останньою, коли твоя мама вже заносить сюди своє майно? — А чому ми маємо перед тобою звітувати? — втрутилася свекруха, важко опускаючись на пуф і розстібаючи блискавку на чобітках. — Моя квартира — що хочу, те й роблю з нею! У доньки сім’я молода, їм треба десь починати. А ми тут якось уживемося, родина ж! — Де уживемося? — у Марти перехопило дух. — У вітальні стоїть мій робочий стіл, комп’ютер, усі мої папери та звіти. Там диван, де ми проводимо вечори! — Перенесеш свій комп’ютер на кухню, поставиш біля холодильника, тай по всьому, — махнула рукою гостя і попрямувала прямісінько до кухні. — Будеш рахувати свої накладні біля плити, нічого з тобою не станеться. А мені потрібне світле приміщення, я все життя прожила в просторій квартирі, мені треба повітря. Свекруха вже встигла обійти довкола кухонного столу, зазирнула в навісну шафку і незадоволено похитала головою

— Свою двокімнатну я вже на доньку переписала, тож тепер прописуй мене до себе,

Життєві історії 0

Синочку мій! Схаменися! Скажи мені чесно, твоя поїздка справді важливіша за моє здоров’я? — з абсолютно претензійним виразом обличчя кричала Валентина Сергіївна, навіть не привітавшись із сином, коли той підняв слухавку. Голос її дзвенів від образи, а інтонація не терпіла заперечень. — Мені потрібні кошти на ліки, на нові вітаміни, бо після тих старих волосся сиплеться жмутами! А ще лікар прописав дієту, яка коштує чималих грошей. Я просто не витягну все це самотужки! Дмитро розгублено кліпав очима, тримаючи телефон біля правого вуха, і намагався підібрати хоч якісь аргументи. — Мамо, але ми ж із Соломією чотири місяці збирали на цю відпустку, ми ж бозна-як економили на кожному кроці, ти ж знаєш, — жалібно промовив він, зиркаючи на мене з кута кімнати. — Ой, звичайно! — перебила його матір із театральним зітханням. — Звісно, якісь морські курорти для вас набагато важливіші, ніж рідна мати, яка ночами не спить через тиск! Гаразд, витрачайте свої гроші, розважайтеся, а я тут якось дотягну до останнього. Сказавши це, вона різко скинула дзвінок. Дмитро важко зітхнув, засунув телефон у кишеню й підійшов ближче. Я стояла біля вікна, схрестивши руки, і відчувала, як усередині закипає лють

— Синочку мій! Схаменися! Скажи мені чесно, твоя поїздка справді важливіша за моє здоров’я?

Життєві історії 0

Люба! Без мого дозволу відпочивати не поїдеш, спочатку матері стіл накрий, а тоді роби що хочеш! — заявив чоловік після цілого тижня глухого мовчання. — Я тебе вже на завтра записала, Любочко! — пролунав слідом упевнений голос свекрухи. Ганна Василівна з гуркотом поставила на кухонний стіл дві величезні плетені торби, ледь не перекинувши цукорницю. — Завтра до першої години дня щоб усе парувало в мене в хаті! Люба застигла на порозі коридору з плащем у руках. Вона вже одягла черевики й тримала сумочку напоготові. З однієї торби визирав розмашистий аркуш у клітинку, вирваний зі шкільного зошита. З іншої стирчав замерзлий хвіст велетенського товстолоба. — Куди це ви мене записали, мамо? — спокійно запитала Люба, навіть не думаючи роздягатися. — Як куди? До плити! — свекруха поправила комірець святкової кофти з круглими ґудзиками й торкнулася намиста. — До мене завтра дівчата з нашого церковного хору прийдуть. Сім жінок буде, ще й регентка обіцяла завітати. — Посидимо, заспіваємо, мої минулі іменини відзначимо

— Люба! Без мого дозволу відпочивати не поїдеш, спочатку матері стіл накрий, а тоді

Життєві історії 0

Не роби проблеми з нічого, дружино! Візьмеш гроші з подарункових конвертів і сама все закриєш, мені ніколи рахувати! — буркнув Тарас, гарячково натягуючи куртку просто посеред дитячого свята. — Ти при своєму розумі? — Олена завмерла біля стійки із запальничкою в руці. — За хвилину торт виносять! У Мар’янки день народження, їй сім років виповнилося, вона тебе щомиті шукає очима! — Та який торт, Олено, схаменися! — засичав чоловік, зиркаючи по боках. — Мені кум дзвонив, у нього колесо на виїзді з траси вирвало, машина на бордюрі висить, патрульні вже під’їхали! Треба негайно вирушати, підсобити людині! — І без тебе там ладу не дадуть? — стишила голос Олена, щоб не привертати увагу батьків інших дітей. — Свято тільки почалося. Аніматори якраз дітей у коло зібрали. — Чужа біда на дорозі не чекає! — різко кинув Тарас, застібаючи замок до самого підборіддя. — А ви тут і без мене тортом перемажетеся. Свекруха, Стефанія Броніславівна, яка сиділа на почесному місці у святковій оксамитовій блузі та важких коралях, тут же підхопила: — Біжи, синочку, біжи! Чоловіче побратимство — то велика справа, людям треба помагати! А свічки ми й самі загасимо, діло нехитре! Олена лиш зітхнула, намагаючись втримати спокій. Щоб улаштувати доньці свято перед першим класом, вона два місяці відкладала зі своїх підробітків та премій за бухгалтерські звіти

— Не роби проблеми з нічого, дружино! Візьмеш гроші з подарункових конвертів і сама

Життєві історії 0

Ви хату хотіли! Ви ж не просто так сюди щосуботи як на роботу їздили, сину. Ви кожен цвяшок у голові тримали, кожну копійку пам’ятали, щоб потім дім собі забрати. А Яринка ніколи й слова зайвого не сказала, вона в нас добра дитина, без задньої думки. Слова Галини Петрівни впали на стіл і неначе придавили все навколо. На кухні пахло смаженою цибулею та свіжим борщем. За вікном шумів осінній вітер, у коридорі ледь чутно гудів новий газовий котел, а в кімнаті працював телевізор. Саме цей котел мій чоловік Тарас купував торік перед самими морозами. Сам шукав майстрів, сам вивантажував труби, сам стояв над душею в робітників, поки його мама пила чай і нарікала, що в хаті зимно. Тарас сидів навпроти мене, стискаючи в руках виделку. Він дивився на матір так, ніби почув щось зовсім чужою мовою. Потім він перевів погляд на сестру. Яринка сиділа край столу, спокійно перегортала стрічку в телефоні й лише зрідка поправляла свій бездоганний манікюр. Вона справді нічого вголос не вимагала. Їй усе приносили на тарілочці

— Ви хату хотіли! Ви ж не просто так сюди щосуботи як на роботу

Життєві історії 0

Мамо! Припини влаштовувати цей концерт з самого ранку, — втомлено сказав Андрій, намагаючись говорити якомога спокійніше. — Я не на дурниці витратив гроші. Це моє здоров’я. Лікар чітко сказав, що якщо я зараз же не пройду нормальний курс відновлення в санаторії, то наступного року можу взагалі забути про нормальну роботу. Ти хочеш, щоб я ліг у ліжко і ми залишилися зовсім без копійки? У цей момент із коридору до кухні швидким кроком зайшла Оксана, дружина Андрія. Її обличчя палало від обурення, очі блищали від стримуваних сліз схованої образи. Вона підійшла до чоловіка і тицьнула пальцем у бік розкладених на столі паперів. — Здоров’я?! Тобто твоє здоров’я важливіше за майбутнє наших дітей?! — її голос перейшов на крик. — Ми планували оновлення опалення в будинку перед зимою, ми обіцяли малому купити новий ноутбук для навчання, а ти тишком-нишком оформив путівку! Ти взагалі розумієш, у якому ми становищі? Ти ж навіть не запитав нас із мамою, чи можемо ми собі це дозволити! Ти думаєш тільки про себе! Андрій різко поставив чашку на стіл так, що рідина бризнула на поверхню. Його терпіння, яке він так ретельно тренував останні тижні, остаточно луснуло. — А ви думаєте тільки про свої побутові потреби! — крикнув він у відповідь. — Я працюю на знос із ранку до ночі! Я не бачу ні вихідних, ні свята! І коли я вирішив подбати про себе, то одразу став ворогом номер один у власному домі! Чудово! Просто чудово! Галина Петрівна повільно підійшла до столу, опершись на нього змученими руками. У її очах читався не скільки гнів, скільки глибокий біль від відчуття власної непотрібності

— Та скільки можна мовчати й робити вигляд, що нічого навколо не відбувається?! —

Життєві історії 0

Я все розумію, мамо. У тебе були свої плани. Але ти ж розумієш, що я твоя дочка. І заради мене ти можеш ті плани змінити. Я мовчала. Бо вже знала, до чого йде розмова. Трубка в руці нагрілася, голос Оксани долинав крізь шум італійського передвечірнього міста. За вікном вузької кухні синьйори Елеонори шуміли скутери, хтось голосно сварився біля овочевої крамниці, а в мене перед очима стояла наша хата під старими яблунями. — Мамо, нам треба десять тисяч євро. Ми думали, що самі впораємося, але все так подорожчало… Десять тисяч євро. Саме стільки я відклала за останній рік. Уперше за багато років не для дочки, не для хати й не для чужих потреб, а для себе. В Італію я поїхала давно. Дочка тоді тільки школу закінчила. Вчилася вона добре, хотіла вступати до університету. А ми жили так бідно, що я іноді не знала, де взяти гроші навіть на автобус до міста. Зарплату в сільській школі, де я працювала прибиральницею, затримували місяцями. Петро, покійний мій чоловік, перебивався випадковими заробітками: десь паркан полагодить, десь дрова сусідам поколе. Але тих копійок ледве вистачало на хліб, олію та найдешевші макарони. Коли Оксана склала іспити, ми сиділи на веранді. Був теплий серпневий вечір, пахло сухим полином і паленим бадиллям. Дочка тримала в руках довідку про зарахування й плакала

— Я все розумію, мамо. У тебе були свої плани. Але ти ж розумієш,

Життєві історії 0

Не треба квітів, Тарасе. Купи собі щось корисне для роботи або нове тепле взуття. Мені приємно, що ти виявився порядною людиною і стримав слово. На цьому нехай наша історія буде завершена. Успіхів тобі». Він відповів простим знаком згоди й більше не наполягав. Одного дня Оксана знову забігла до Лариси на роботу. Вони пили каву в затишному кабінеті магазину, роздивлялися нові зразки тканин для майбутньої колекції та базікали про дрібниці. — Слухай, — раптом згадала Оксана, хитро мружачись. — А що там твій мандрівник? Більше не з’являвся з торбами? — Ні. Повністю повернув усе, що я за нього сплатила. До копійки.Оксана аж брови підняла від здивування. — Та ти що? Сам віддав? Без нагадувань? — Сам. Трьома частинами переказав. Працює, живе в тій кімнаті, налагоджує свій побут. — Ну треба ж… А я думала, що він знову впаде тобі на шию. Невже ти зовсім не шкодуєш, що тоді допомогла йому? Лариса підійшла до великого вікна, з якого відкривався чудовий краєвид на затишну алею з золотим осіннім листям. — Ні, Оксано, ні на краплю не шкодую. Знаєш, я зробила це не заради нього. Я зробила це заради себе. Щоб остаточно закрити ту стару сторінку без гіркоти й образ. Він дійсно був у біді й потребував поштовху, щоб не впасти остаточно. Я мала можливість допомогти — і допомогла. Але межу провела чітко. — А якщо знову прийде й попросить більшого? — Не прийде. Він усе зрозумів. А якщо й спробує, то почує те саме, що й біля під’їзду

— Ти двадцять років про мене не згадував, а тепер стоїш на порозі й