Українці Сьогодні

Мамо, ну скажи чесно, навіщо тобі стільки помідорів? – тихо запитала донька, обережно поправляючи крихкий листочок. – Ти ж тепер сама живеш. Навіщо так виснажуватися? – Як це – сама? – щиро здивувалася Ганна Василівна, навіть роботу припинила. – А сусіди? А ти з Тарасом? Мені що, тільки для власного рота старатися? Я ж хочу, щоб усе своє було, натуральне, без хімії. Щоб дитині твоїй було що зірвати прямо з куща. – Але ж ми приїжджаємо раз на місяць у найкращому випадку, – лагідно заперечила Олена. – У Тараса на вихідних свої справи, він від того городу далекий, каже, що простіше все на ринку купити, ніж вихідні на грядках проводити. – Отож-бо й воно! – зітхнула мати, і в її голосі прозвучала давня образа. – Я туди щотижня автобусом, з важкими сумками, спину не розгинаю, купу грошей на добрива та підживлення витрачаю, а ви навіть носа не показуєте. Тільки й чую, що вам простіше купити. Олена замовкла. Вона знала, що ця розмова не приведе ні до чого хорошого. Ганна Василівна дійсно щосуботи, попри будь-яку погоду, їхала на свою дільницю, а поверталася в неділю ввечері – втомлена, зі смаглявими від сонця руками й тихим смутком ув очах. Проте всі спроби Олени найняти когось для допомоги чи просто привезти готові овочі завершувалися однаково: мати казала, що чужим людям на городі робити нічого, а потім знову нарікала на те, що все тягне сама

– То виходить, ми для тебе просто безкоштовна робоча сила на цих грядках? –

Життєві історії 0

Так, Людочко, не зможу сьогодні вийти на каву, — бідкалася свекруха у слухавку. — У мене ж удома тепер усе на мені. Дехто вирішив відпочити від домашніх обов’язків, лежить і відпочиває, а я маю сама і їсти варити, і за порядком стежити. Ну нічого, така вже моя доля — усе життя тягнути все на собі. Тарас, Оленин чоловік, опинився у складній ситуації. Він щиро любив дружину, бачив її бліде обличчя і розумів, що вона дійсно почувається зле. Проте авторитет матері, яка виховувала його сама і завжди вважала себе головною в родині, тиснув на нього з неймовірною силою. — Оленко, ну ти ж знаєш мою маму, — тихо говорив він увечері, приносячи дружині склянку теплої води. — Вона людина іншого покоління, для неї хвороба — це коли вже зовсім з ліжка підвестися не можеш. Вона просто не розуміє твого стану, не ображайся на неї, вона не зі зла. — Вона не просто не розуміє, Тарасе, вона вважає, що я її дурю, — з гіркотою в голосі відповідала дружина, відвертаючись до стіни, щоб чоловік не бачив її розчарування. Зрозумівши, що домашній чай та звичайні ліки з аптечки не допомагають, Олена вирішила діяти самостійно. У п’ятницю зранку вона зателефонувала до місцевої амбулаторії і дивом змогла записатися на прийом до сімейного лікаря на третю годину дня. Це було єдине вільне місце, і вона була щаслива, що зможе нарешті отримати кваліфіковану консультацію

— Хіба я могла подумати, що рідна людина здатна на таку підлість і скасує

Життєві історії 0

У тебе хтось з’явився? — запитала Олена, дивлячись йому прямо в очі. Олег не став відводити погляду. У його очах читалася якась дивна, майже дитяча гордість за свій вчинок. «Так, з’явилася. Її звати Аліна. Вона значно молодша за мене, працює в нашій сфері. З нею я знову відчув себе живим і потрібним», — зізнався він. «Значно молодша — це на скільки?» — Олена відчула, як у грудях стає холодно й пусто. «На двадцять років. І знаєш, вона не скаржиться на втому. Вона радіє життю, планує майбутнє, подорожі, розвиток. З нею легко». Олена гірко посміхнулася. Легко бути веселою та безтурботною, коли тобі трохи за тридцять, коли твоє тіло ще не знає втоми від важкої праці, а серце не болить за майбутнє дорослих дітей. «Аліна знає, що ти залишаєш дружину, яка зараз потребує підтримки?» — запитала Олена. «Вона знає, що я нещасливий у цьому шлюбі. І що ми з тобою вже давно стали просто сусідами, які ділять спільний побут і обговорюють комунальні платежі». Ці слова зачепили Олену найболючіше. Спільний побут? Вони ділили все: і радість від перших заробітків, і скрутні часи, коли доводилося економити на всьому, щоб купити дітям зимове взуття. «Ми не просто сусіди, Олегу. Ми родина. Принаймні, я так думала до сьогоднішнього вечора», — сказала вона, дивлячись на свої руки

«Я забираю свої речі і йду, бо більше не хочу жити в цій атмосфері

Життєві історії 0

Будинок справді гарний вийшов. Ви великі молодці. Але я тут подумала… Вам удвох так багато місця не потрібно. Свекруха зробила паузу, поправила хустку на плечах і продовжила. — У Олени є своє житло в місті, звідти й на роботу ближче їздити. А от Наталці з дітьми дуже важко. У місті дихати нічим, малі постійно слабують. Олена відчула, як усе всередині починає холонути. Повисла неприємна мовчанка. — Короче кажучи, — спокійно додала свекруха. — Наталя свою міську квартиру вже продала, щоб закрити питання. А я цю ділянку разом із будинком переписала на неї. Документи вже готові. Наталочка тепер тут господарюватиме. Ганна Петрівна посміхнулася Олені. — А ви, дітки, приїжджайте в гості на вихідні. Ми вам і грядку окрему виділимо під зелень. Наталя в цей час спокійно продовжувала вечеряти, навіть не підводячи очей. Олена повільно повернулася до чоловіка. Ігор дивився кудись у підлогу й наполегливо розглядав малюнок на скатертині

— Світлані з дітьми у двокімнатній тісно, а Олена сама в просторій квартирі розкошує,

Життєві історії 0

Олег прийшов не сам, а зі своєю дружиною Аліною. Вони навіть не встигли роззутися, як розмова одразу зайшла про гроші та спадщину. — Слухай, Даро, ми тут порахували, що ти непогано влаштувалася, — з порога заявив Олег, проходячи до вітальні. — Мама колись казала, що житло наше спільне. Нас троє у батьків. Значить, і прибуток маємо ділити на трьох. Все чесно. Аліна тим часом уже тримала в руках телефон, щось зосереджено вираховуючи на екрані. Вона кивала головою на кожне слово чоловіка. Дарина спокійно відклала книжку, яку читала до їхнього приходу, і підвелася з дивана. Вона очікувала цієї розмови вже дуже давно, тому внутрішньо була готова. — Який саме прибуток ти маєш на увазі, Олегу? — запитала вона тихим, але впевненим голосом. — Ну як який? — здивувався брат. — Сусіди кажуть, що до тебе постійно люди приїжджають. Хто на вихідні, хто у відрядження. Ти ж кімнати здаєш подобово. Гроші заходять щомісяця. А ми з Христиною наче й не рідні тобі, сидимо без копійки

Олег прийшов не сам, а зі своєю дружиною Аліною. Вони навіть не встигли роззутися,

Життєві історії 0

Родино! Увага! У мене є важлива новина! — проголосив Андрій, самовдоволено озираючись. — Ми з Тетяною, моєю дружиною, вирішили зробити нашій іменинниці, моїй сестричці, царський подарунок. Ірино, ти ж так мріяла про власну ділянку? Про затишок? Тетяна завмерла і розхвилювалася дуже. — Ми обговорили це і вирішили, — Андрій широким жестом обвів територію, — ця дача відтепер твоя! Дарю від чистого серця! Гості завелися оплесками. Ірина раділа, а пані Валентина, її мати, витирала сльози розчулення, дивлячись на сина. — Я тут знесу ці кущі, — голос Ірини звучав тріумфально, — тут буде альтанка, а там, де туї — теплиця! Тетяна ледь помітно посміхнулася, але в її очах не було жодного натяку на радість. — Андрію, з яких це пір ти розпоряджаєшся нерухомістю, до якої не маєш жодного юридичного стосунку? Цей будинок — власність мого батька, яка перейшла мені за дарчою ще задовго до нашого шлюбу. За столом раптово запала тиша. Гості замовкли, втупившись у тарілки. — Що ти верзеш? — Андрій почервонів. — Я сказав — дарую, значить дарую! Я тут чоловік, я тут господар! Моє слово — закон для нашої сім’ї

Сонце ледь торкалося верхівок сосен, що оточували затишне містечко під Києвом, але повітря вже

Життєві історії 0

Ви подивіться на неї! — реготала Одарка на все подвір’я, тримаючи в руках склянку з узваром. — Прийшла на свято в лахах, які ще її бабця носила. А хата їхня? Та то ж не хата, а курінь на курячих ніжках! Страховище на всю вулицю. Одразу видно, які там господарі — один за комірець закладає, а інша тільки сльози витирає. З того весілля я пішла іншою людиною. Наступного ранку подала на розлучення, подзвонила подрузі в Рим і за два місяці вже поїхала. Ті в’їдливі слова Одарки мені так в’їлися в душу, що стали стимулом: я справно відправляла кожну копійку додому, і тепер у мене найкращий будинок не лише на вулиці, а й в усьому селі. Коли Уляна підросла, то взяла управління будівництвом у свої руки, і ми втрьох із моєю мамою непогано справлялися. Я лише мріяла, коли в цю нову хату прийде достойний зять. І от донька ошелешила мене новиною: до неї сватається син тієї самої Одарки, Олег. Мені це одразу не сподобалося, але я пообіцяла приїхати на Петра додому й влаштувати сватання. Подумала, що діти не мають відповідати за батьків, і син Одарки може бути зовсім іншим

Ще в травні мені зателефонувала донька в Італію і сказала, що планує виходити заміж.

Життєві історії 0

Світлано! Чому ти так погано готуєш? — чоловік видав звук, що нагадував зітхання. — Це настільки несмачно, що я навіть не знаю, як це назвати. Невже так важко бодай трохи спецій додати? Чи тобі шкода для власного чоловіка? Світлана застигла. — Юрію, я ж клала і перець, і спеції. Ти ж сам казав, щоб не було гострого, — спробувала вона захиститися. — Я казав не робити «помиї», — відрізав він, зневажливо кинувши серветку на стіл. — Ти знову все переплутала. Взагалі, останнім часом ти стала якоюсь незібраною. Може, тобі варто повчитися у моєї матері? У неї все смачніше. А ти, як завжди. Світлана відчула, як у горлі став клубок. — Знаєш що, — Світлана спокійно подивилася йому в очі. — Якщо тобі так подобається готування твоєї матері, то двері навстіж. Завтра вихідний, автобуси ходять чудово. Їдь і снідай, обідай та вечеряй там, скільки влізе. А мою працю прошу більше не критикувати. Я не в ресторані працюю, а вдома

Місто Буча, вечір, за вікном будинку, що потопає в тіні старих лип, поволі гасне

Життєві історії 0

Проходь, не стій у дверях, — голос Оксани, колишньої дружини її чоловіка, звучав несподівано спокійно й навіть привітно. — Нам усім треба серйозно поговорити. — Ти пропонуєш мені пройти у моєму ж домі? — Христина ледь помітно усміхнулася, але в кімнату все ж зайшла, поставивши важкі сумки біля дивана. — Сергію, може, ти хоч щось поясниш? Сергій стояв біля вікна, уважно розглядаючи двір. Його плечі були сильно напружені, а руки сховані в кишенях. — Я прийшла сама, — тихо мовила Оксана, опустивши очі. — Сергій не знав, що я з’явлюся саме сьогодні. — Знижував імовірність, але знав, що цей день настане, — нарешті обернувся Сергій. Його погляд був утомленим. Христина дивилася то на чоловіка, то на його колишню, намагаючись зрозуміти, що змусило цю жінку вперше за довгі роки переступити поріг їхньої квартири. За весь час їхнього шлюбу Оксана ні разу не заходила далі подвір’я, навіть коли передавала речі для спільного сина Дениса. — То що сталося? — Христина присіла на краєчок крісла. — Навіщо ці таємниці

— І давно твоя колишня дружина хазяйнує на моїй кухні? — Христина завмерла на

Життєві історії 0

Катрусь, у тебе такий класний гардероб! Можна я буду брати деякі твої речі? Тобі ж не шкода? — з милою посмішкою запитала вона. — Надю, але ж ти привезла багато свого одягу. Та й стиль у нас трохи різний, мої речі більш строгі, класичні, — спробувала заперечити Катя. — Та ну, яка класика, ти ж не на пенсії! На мені ця сукня виглядає навіть цікавіше. А моє все вже набридло, хочеться чогось нового, — легковажно відповіла дівчина. Катя вирішила не сперечатися через одяг, але знову спробувала повернути розмову до серйозних речей. — Надю, і все ж таки, яке у тебе бачення майбутнього? Не можна просто сидіти вдома. — Катю, ну яка робота за копійки? Я не створена для того, щоб тяжко працювати з ранку до вечора. Жінка має прикрашати життя, надихати. Моя мета — знайти надійного чоловіка, який зможе забезпечити мені гідний рівень. Як твій Олексій, наприклад, тільки успішнішого. А для цього треба мати відповідний вигляд, щоб на мене звертали увагу серйозні люди, а не бідні студенти. Катя лише похитала головою. Вона вирішила, що якщо сестра позичить кілька суконь, то нічого страшного не станеться

— Олексію, ну як я можу її там залишити? Вона ж зовсім розгублена, закрилася