Українці Сьогодні

Степанчику, ти тільки подивись, яке воно блакитне. Начебто ціле небо впало на землю і хвилюється, котить білі гребені аж до самого берега, — Ганна заворожено дивилася в екран старенького телевізора, де показували якийсь сюжет про морське узбережжя. Степан, кремезний чоловік із засмаглими до бронзового відтінку руками та сивиною в чубі, важко опустився на лаву біля столу. — Ой, Ганнусю, знайшла про що думати серед білого дня, — усміхнувся чоловік. — Те море — то ж просто вода, тільки солона й гірка. Що ти там не бачила? У нас он став за садом який красивий! Верби над водою схилилися, ряска зеленіє, лілії цвітуть. А на морі що? Пісок у взуття наб’ється, сонце голову напече, та й усе. Та й не на часі воно зараз, Ганю. Ти ж знаєш, куди копійка потрібна. — Та я ж не про став, Степанчику. Я про справжнє море. Щоб вранці вийти, а перед тобою — безкрайній горизонт, і дихати тим повітрям, що пахне йодом і волею. Ми ж із тобою ніде далі нашого районного центру й не були за все життя. Тридцять років разом, а все тільки город, хата, ферма. — Не вигадуй, жінко! Ми добре живемо, заздрить все село. Що тобі ще треба

— Степанчику, ти тільки подивись, яке воно блакитне… Начебто ціле небо впало на землю

Життєві історії 0

Надіє, скільки можна тобі повторювати одне й те саме? — розійшлася свекруха. — Ти знову залишила чашку на столі, ніби навмисно хочеш мене злити! Це моя квартира, я тут господиня, а ти тут лише тимчасово, на моєму хлібі та на всьому готовому! — голос Тамари Вікторівни дзвенів у маленькій кухні. — Тамаро Вікторівно, я просто забула забрати її, бо поспішала на роботу. Я ж одразу приберу, — спокійно відповіла невістка, намагаючись стримати емоції. — Ой, не треба мені тут твоїх виправдань! Ти прийшла на все готове, живеш тут за наш рахунок, а поводишся так, ніби володієш цим світом. Мій син тебе утримує, прихистив, а ти й палець об палець не вдариш, щоб заслужити хоч трохи поваги до мого дому! У цей момент на кухню зайшов Максим, чоловік Надії. Він виглядав втомленим і розгубленим. Він перевів погляд з матері на дружину, втім, звичним рухом опустив очі додолу. — Мамо, ну годі вже, не починай, — тихо промовив він, намагаючись загасити конфліктом полум’я, але уникаючи дивитися в очі Надії. — А що я такого сказала?! Я правду кажу! Невдячна дуже твоя дружина

— Надіє, скільки можна тобі повторювати одне й те саме? Ти знову залишила чашку

Життєві історії 0

Ти знову взяла масло з моєї полиці, Надіє? Я ж просив купувати собі окремо, бо в кожного має бути свій порядок! Валерій стояв біля відчиненого холодильника і сердито перекладав пакунки. Його очі бігали по пластикових контейнерах, наче він шукав нестачу на великому складі. — Валеро, та я лише крихту відщипнула, щоб мамі кашу заправити, — тихо відповіла дружина, опускаючи очі. — Пенсія в неї тільки через три дні, а крупа зовсім суха. — А мене це не обходить, — сухо відрізав чоловік. — У нас родина, а в неї своя кишеня. Потрібно вміти розраховувати копійку, а не сподіватися на інших. У кутку кухні, біля вікна, сиділа Софія Михайлівна. Вона не сказала жодного слова. Тільки поправила теплий вовняний платок на плечах і дивилася у двір, де осінній вітер кружляв жовте листя. Перед нею стояло горнятко з гарячою водою, куди вона вкинула гілочку сушеної м’яти. Поруч лежав окраєць сірого хліба. Колись цей великий будинок був найгостиннішим у всьому селі. Його збудував покійний чоловік Софії Михайлівни, Петро Семенович. Він працював майстром на лісопильні, знав ціну кожній дошці та кожному цвяху

— Ти знову взяла масло з моєї полиці, Надіє? Я ж просив купувати собі

Життєві історії 0

Сусідко! Ви серйозно збираєтеся віддати останнє за безцінь, тільки щоб слухати оці щоденні дорікання від сина, який усе життя тільки й робить, що просить гроші? — різко кинула сусідка Марія Павлівна, заходячи до двору та тримаючи в руках торбинку зі свіжими пиріжками з вишнями. Стефанія здригнулася від несподіванки. — Маріє, не починай знову, прошу тебе, — вголос відповіла Стефанія, намагаючись зберегти хоча б видимість спокою, хоча всередині все давно кипіло від образи й тривоги. — Це не просто майно чи шматок землі на мапі. Це пам’ять. Це єдине місце, де я ще можу дихати на повні легені, де кожен цвях забитий руками мого покійного чоловіка Остапа, де кожна гілочка в садку нагадує про найкращі роки нашого спільного життя. — Пам’ять у серці житиме, а не в цих похилених стінах та бурянах, які ти щоліта сама сапаєш до сьомого поту! — не вгамувалася сусідка. — Твоєму Дмитру плювати на твої спогади. Йому треба розрахуватися з черговими боргами, прикриваючись красивими словами про онука та турботу про твоє здоров’я. Подивися правді у вічі, поки не пізно. Він гроші забере і знову піде

— Сусідко! Ви серйозно збираєтеся віддати останнє за безцінь, тільки щоб слухати оці щоденні

Життєві історії 0

Світлано, ви ж у суботу з лопатами приїдете, як завжди? Бо там земля якраз м’яка після дощу, треба встигнути перекопати, — пролунав у слухавці бадьорий голос свекрухи. Світлана саме стояла біля каси в місцевому насіннєвому магазині, тримаючи в руках дві пари цупких бавовняних рукавиць із гумовим покриттям. — Маріє Василівно, ми ще не думали про вихідні. Василь хотів машину подивитися, та й удома шафу треба доробити, — спокійно відповіла вона. — Ой, та яка шафа серед осені? Земля чекати не буде. Тетянка теж буде, пиріжків напече. Вона ж тепер господиня, мусить звикати, — свекруха тихо засміялася, ніби сказала щось дуже звичайне. Світлана застигла, переклавши слухавку до іншого вуха. — До чого звикати? — Ну як до чого? До своєї ділянки. Я ж іще влітку все на неї переписала, через нотаріуса, як годиться. А тобі хіба Василь не сказав? — Ні. Не сказав. — От забудько. Ну, в суботу на городі все й обговоримо. Чекаємо на дев’яту, лопату Василеву візьміть, бо в нас одна держак зламала. Зв’язок перервався. Світлана розрахувалася за рукавиці, поклала решту до гаманця і вийшла надвір

— Світлано, ви ж у суботу з лопатами приїдете, як завжди? Бо там земля

Життєві історії 0

Марічко! Не мотай мені нерви своїми вигадками! Я нікуди не поїду з села! — роздратовано кинув Степан Васильович. — Тобі аби тільки перевезти мене у свою кам’яну коробку на шостому поверсі, де й дихнути нічим, окрім вихлопних газів і сусідського телевізора! Марія аж задихнулася від обурення. — Тату, до чого тут це?! На носі вже справжні морози, у тебе в хаті ледве тримається тепло, бо дрова сирі й рубати їх нікому, а ноги від слабкості ледве слухаються! Телефони в мене розриваються від дзвінків звідусіль — усі родичі кричать, що я погана донька, бо кинула старого батька самого замерзати в глушині! Ти хоч на секунду подумай, як мені щодня розриватися між роботою в місті, власною родиною та твоїм категоричним небажанням навіть вислухати будь-який розумний аргумент! — А ти подумала, що я робитиму в тій вашій тісній квартирі, де для мене немає навіть куточка, окрім ліжка у проході? Я тут господар, кожне дерево в садку посаджене моїми руками, кожна дощечка в цій хаті пам’ятає мій піт, а ти хочеш вирвати мене звідси й перетворити на кімнатну рослину! Не буду я нікуди їхати, і навіть не проси

— Марічко, не мотай мені нерви своїми міськими вигадками, я нікуди не поїду з

Життєві історії 0

Ти взагалі бачила ці квитанції? Уляно, ти мені поясни, як таке можливо?! — різкий голос Сергія рознісся по передпокою. Його обличчя розчервонілося від дороги, а в руках він стискав дві квитанції, ніби це були не звичайні розрахунки за комунальні послуги, а якісь секретні документи. — Не кричи, будь ласка, мама тільки-но заснула, — тихо, але дуже твердо відповіла Уляна. — Які папери? Скажи людською мовою, а не махай ними перед очима. — Ось ці! — Сергій тицьнув пальцем у верхній рядок. — Оце — рахунок сусідки, баби Галі. Три тисячі чотириста за січень! За газ! А оце — нашої матері. Чотириста тридцять одна гривня! Чотириста тридцять одна, Уляно! Вона що, його на годину на місяць вмикає? Ми на біса сюди найсучаснішу систему газову поставили, гроші такі вгатили, а вона далі у куфайці по хаті ходить? Уляна зітхнула, опустивши плечі. Вона дізналася про ці цифри трохи раніше, ще на початку лютого, у той самий день, коли платила за материнські послуги через банківський додаток у телефоні. Вона знала все і починала розуміти правду, але братові вирішила не казати. А все через гроші

— Ти взагалі бачила ці квитанції? Уляно, ти мені поясни, як таке можливо?! —

Життєві історії 0

Ти знову просиш у мене гроші на комуналку й ліки, мамо, хоча я сама ледве зводжу кінці з кінцями, маючи малу дитину й іпотеку на голові?! — голос Олени зривався на крик. Марія Петрівна опустила очі в чашку з чаєм. — Не кричи на мене, я тобі не якась чужа тітка на вулиці, я твоя мати! Пенсія копійчана, ціни в магазинах шалені, а ти за дві тисячі гривень заходишся в істериці, ніби я в тебе останній одяг знімаю! Тобі шкода для рідної матері якихось грошей, на хліб і ліки не вистачає, а ти тут влаштовуєш концерти. Олена щомісяця намагалася викроїти з і без того скромного сімейного бюджету певну суму, яку стабільно віддавала матері. Марія Петрівна вміло маніпулювала почуттям провини, щоразу зітхаючи так важко. Донька щиро вірила кожному слову, відмовляючи собі у найнеобхіднішому, купуючи найдешевші продукти харчування та жорстко економлячи. Але правда, як заведено говорити, має дивну і невідворотну властивість випливати на поверхню саме у найбільш неочікуваний момент

— Ти знову серйозно просиш у мене гроші на комуналку й ліки, хоча я

Життєві історії 0

Ну… треба якось по-людськи все владнати, Святославе. Щоб по совісті вийшло. — По совісті? — озвалася Настя. Її голос тремтів від образи, що раптово підступила до грудей. — Мамо, про яку совість ви говорите? Про яку хату? Про ту розвалюху, яку ми зі Святославом сім років до пуття доводили? — Саме про ту, Настуню, — свекруха навіть оком не моргнула. — Земля була записана на мого батька, потім перейшла на Василя Івановича. Документи в нас. І цю ділянку родина тримала десятиліттями. А те, що ви там господарювали, то була ваша добра воля. Ніхто вас силою не змушував. — Наша добра воля? — Святослав підняв голову, і в його погляді зʼявився гіркий біль. — Тату, невже ти забув, що там робилося сім років тому? Батько лише нижче опустив голову і промовчав. — Там покрівля на землю падала, — вів далі Святослав. — Бурʼяни стояли вищі за паркан. Світла не було, стовп підгнив і перекосився. Ми з Настею кожну зайву копійку туди вкладали. Мої підробітки, всі премії, допомогу на дитину, відпускні. — Не згущуй барви, сину, — перебила мати. — Я не згущую! Я щосуботи старим бусом возив дошки, сам місив розчин, сам мурував. Я спину зірвав, коли заливав новий підмурок під ґанок, місяць ледве ходив! Ми будували, щоб виїхати туди жити. А тепер ви кажете,що все треба продати? І кому? Ромчику? Марія Степанівна підтиснула тонкі губи й поклала долоню на стіл. — Не смій докоряти батькам тим, що робив на нашій землі. А допомога справді потрібна твоєму братові

— Навіщо вам із Настею та дідова хата в селі, якщо Ромчик без власного

Життєві історії 0

Надійко, дитино, ти не гнівайся, — лагідно заговорила свекруха. — Люба просто дбає про мене. Вона каже, що все повинно бути по-людськи. Я ж стільки сил вклала у твою родину. Хіба ж я чужа? У мене всередині все захололо. Ту садибу я купила на власні заощадження. Кілька років я брала додаткові замовлення на вишивку та шиття, сиділа за швейною машинкою ночами, поки всі спали, відкладала кожну вільну гривню. Будинок був старенький, двір зарослий бур’янами, але для мене це було місце спокою, маленький острівець надії, куди можна було приїхати й видихнути після важкого робочого тижня. Документи були оформлені на мене, бо я купувала цю землю ще тоді, коли в нашій родині ледве сходилися кінці з кінцями. — Любо, але це моя особиста покупка, — промовила я якомога спокійніше. — Я заробила на неї сама, ще до того, як справи пішли вгору. Маркіян тоді мав свої фінансові клопоти, віддавав позику за автомобіль. Ми про це говорили відкрито. — Ой, Надіє, не починай рахуватися, — махнула рукою зовиця. — Автомобіль брат брав для вашої родини, ви ж на ньому дитину возили! А мама п’ять років свого життя поклала на те, щоб ти могла спокійно заробляти. Щодня приходила, сиділа з хлопчиком, годувала, гуляла. Ти знаєш, скільки зараз беруть наймані помічниці за таку роботу? Та якщо все перерахувати, то цієї хати навіть замало буде, щоб розрахуватися з мамою

— Ми вважаємо, що тобі варто переписати хату на маму, або ж продати її