Ой, Галю, нащо ти так мучишся на тій землі? У твої роки на городі спину гнути? Я Тарасові казала: здасться вона скоро. Чоловік же при грошах, при квартирі, а ти тут у землі копирсаєшся. Галина тільки спокійно обтрушувала землю з рук: — Дякую, Катерино. Земля мене не образить. — Ну-ну, побачимо, скільки ти витримаєш, — хмикала та й ішла собі. А земля відповіла на турботу. Уже на початку літа в Галини зеленіли рівні, доглянуті грядки. Зелень росла соковитою, міцною. Потім пішли перші огірки — хрусткі, солодкі, пухирчасті. Достигла ароматна малина. Онука Надії, школярка Софійка, яка приїхала на канікули, одного разу побачила кошики, повні добірних овочів та ягід. — Галино Василівно, вони ж у вас такі свіжі, ніби з картинки! Можна я сфотографую й викладу в наш районний чат? Там міські постійно шукають справжні домашні овочі без добрив. — Та хто по це поїде в таке далеке село? — здивувалася Галина. — Ніхто не поїде, ми самі передамо рейсовим автобусом на місто або в райцентр, — упевнено сказала дівчина
— Скажи спасибі, що я взагалі залишив тобі цей дах над головою, а не
В той день Галина просто пішла на ринок за продуктами і не сподівалася, що саме там побачить свого колишнього чоловіка. Галина стояла за два кроки від нього, тримаючи в руках полотняну торбинку зі свіжими ягодами смородини. Її погляд був спокійним, прямим і дивовижно глибоким — без докору, без образи, але з тією особливою проникливістю, яка буває лише в людей, котрі разом пережили чимало літ і знають одне про одного геть усе. Назар завмер біля прилавка. Рука з великим червонобоким яблуком так і зависла над плетеним кошиком літнього господаря. — Галино? — тихо видихнув він, немов боячись сполохати марево. — Я. Не впізнав одразу? — Впізнав. Просто не сподівався побачити тебе тут. Вони дивилися одне на одного серед галасливого натовпу звичайного продуктового ринку. Навколо вирувало суботнє життя: господині ретельно вибирали сир та свіже масло, літні жінки розкладали пахучі пучечки м’яти й чебрецю, дідусі пропонували домашній мед у скляних слоїках, а покупці голосно торгувалися за мішки з картоплею на зиму. Пахло свіжовипеченим хлібом, кропом, стиглими садовими грушами й прохолодною землею. А вони двоє стояли посеред цього живого руху, наче випадковий острівець, довкола якого без упину текли людські долі
В той день Галина просто пішла на ринок за продуктами і не сподівалася, що
Я пішов і написав заяву на розлучення, — сказав чоловік прямо з порога і навіть не роззувся. Галина стояла біля плити. У великій виварці кипіли банки з томатною заправою на зиму, пара осідала на шибках, а пальці ще пекли від гарячих кришок. Вона повільно обернулася, думаючи, що недочула. По радіо на холодильнику якраз грала якась знайома спокійна мелодія. — Степане, ти жартуєш? — вона спробувала посміхнутися, але губи не слухалися. — Йди роздягайся, руки мий. Я якраз останню банку закручую. Вечеря на столі. Степан не рушив з місця. Він стояв у зимовому пальті, яке вони разом вибирали на ярмарку років вісім тому, у мокрих черевиках прямо на світлому лінолеумі. Під ногами повільно розтікалася брудна калюжка. — Я не жартую, Галю, — відповів він глухо. Він назвав її Галею. Не Галинкою, не матір’ю, як називав усі ці роки після появи сина, і навіть не Галиною Дмитрівною, як жартував перед знайомими. Просто Галею. Так він кликав її колись у юності, ще до весілля. Більше сорока років тому. Галина поставила ключ для консервації на край столу. Метал брязнув об дерево. — Яке розлучення, Степане? Ми з тобою все життя разом. Онуки вже до школи ходять. Люди подивляться і пальцем біля скроні покрутять. Що на тебе найшло
— Я пішов і написав заяву на розлучення, — сказав чоловік прямо з порога
Життя Надії змінилося напрочуд швидко і несподівано навіть для неї самої. Раніше її ранок починався о шостій: треба було зварити каву чоловікові, посмажити яєчню або наліпити свіжих сирників, зібрати йому обід на роботу, попрасувати сорочку. Тепер вона прокидалася о пів на восьму від сонячного променя, що падав на подушку. Пила зелений чай повільно, дивлячись у вікно на старі клени. Ніхто не квапив, ніхто не бурчав через недосолений суп чи не так складену газету. Звісно, грошей стало менше, адже зарплата бібліотекарки ніколи не була великою. Але, як з’ясувалося, і витрат без дорослого вибагливого чоловіка стало значно менше. Їй самій вистачало простої їжі: трохи сиру, свіжих овочів, каші, фруктів. Одного дня до бібліотеки зайшла її давня знайома, пані Лариса, яка тримала невелику майстерню з пошиття штор та домашнього текстилю. — Надійко, виручай, — сказала вона, розглядаючи полиці з книгами. — У мене помічниця поїхала доньці допомагати з дітьми, а замовлень повно. Я пам’ятаю, ти колись такі вишивки неймовірні робила, і шиєш чудово. Можеш узяти кілька замовлень додому на підробіток? Оплату гарантую добру
— Надіє, твій Василь щойно зайшов у третій під’їзд під руку з тою рудою
Брат чи не брат, а совість треба мати, — відрізала Галина Степанівна. — Ми не настільки заможні, щоб годувати дорослого парубка, який цілими днями лежить перед телевізором. Дарина промовчала, бо знала: якщо підтримати розмову, свекруха розійдеться на пів дня, а в хаті й без того панувала напруга. Цю стару батьківську садибу Тарас оформив на себе кілька років тому, одразу після їхнього весілля. Будинок був просторим, але вимагав чимало рук і коштів: протікав дах на веранді, треба було міняти старі вікна, підправляти паркан. Тарас працював на двох роботах, щоб поступово привести все до ладу, а Дарина вела господарство та займалася городом. Коли приїхав Назар, його спершу поселили в облаштованій літній кухні біля двору. Проте гість дуже швидко зметикував, що плита і холодильник розташовані в головному будинку. Він перебрався до вітальні, де стояв великий диван і сучасний телевізор, і виходив звідти лише тоді, коли з кухні починало смачно пахнути. Найбільше Дарину бентежила поведінка гостя. Назар нітрохи не соромився свого становища. Він не пропонував допомоги по господарству, не намагався нарубати дров чи скопати грядку, зате охоче повчав, як треба жити
— Якщо людина з’їдає за ніч тижневий запас продуктів на всю сім’ю, це ще
Тобі й цього забагато. Бери ділянку на самісінькій околиці села. Там суцільні хащі, похилений сарай і стара занедбана криниця. Будеш саджати цибулю з картоплею й дякувати мені за мою щедрість. Він повільно відкинувся на високу спинку масивного шкіряного крісла, склавши руки на грудях. У його погляді читалося очікування звичної сцени: сліз, докорів, благань поділити нажите порівну, поділити квартири чи грошові заощадження. Він щиро сподівався побачити розгубленість і безпорадність. Але я не зронила жодної сльози. Час для сліз минув ще тоді, коли наш шлюб перетворився на низку холодних розпоряджень і зневажливих зауважень. — Діти залишаються зі мною. Це моє єдине й беззаперечне правило, — твердо вимовила я, дивлячись йому просто у вічі. — Забирай хоч обох, — байдуже стенув плечима Ярослав. — На селі їм якраз буде корисно побути. Фізична праця на городі швидко виб’є з голови міські примхи. Мені ж легше буде дихати
— Забирай ці папери й вимітайся геть, бо більше ти від мене нічого не
Мамі сімдесят два, вона геть сама, і ми маємо забрати її до нас, ти ж розумієш, що іншого виходу немає? – Іван поставив горнятко на стіл і навіть не подивився в мій бік. Я розуміла. Я розуміла це вже пів року, від того самого дня, як не стало його батька. Свекруха залишилася у своїй великій квартирі на іншому кінці міста, і Іван їздив до неї щовихідних. Спочатку просто провідував, потім почав возити пакети з продуктами, потім викликав майстрів, розбирався з платіжками, а далі просто сидів у неї до вечора. Бо «вона ж там одна, Світлано, ти взагалі уявляєш, як це – цілий день дивитися у вікно». Я уявляла. Моя мама теж живе сама. Але вона при справах, має коліжанок, свої клопоти, дачу влітку і в’язання взимку. А Катерина Миколаївна – це зовсім інакша історія. Я сполоснула горнятко, закрила воду і повернулася до чоловіка. – Іване, ти хочеш, щоб вона переїхала до нас. Він не запитував. Він стверджував. Тільки інтонацію зробив таку м’яку, майже благальну. – Світлано, ну а який вихід
– Мамі сімдесят два, вона геть сама, і ми маємо забрати її до нас,
Допомоги від рідних чекати не випадало. Мама Дарини мешкала далеко в селищі, працювала вчителькою на дві ставки й доглядала літню бабусю, тож могла передати хіба що посилку з домашніми яблуками та варенням. Свекруха, Ніна Петрівна, яка жила в тому ж районі й перебувала на заслуженому відпочинку, категорично відмовилася від ролі няньки. – Навіть не розраховуйте, дорогі мої, я ще повна сил, відвідую виставки, басейн і маю насичене особисте життя. Який я маю вигляд перед знайомими, коли мене почнуть кликати бабусею? Дитину ви народжували для себе, от і виховуйте самі. Дарина не нарікала. Вона навчилася все встигати самотужки, хоча втома накопичувалася щодня. Єдиною віддушиною були рідкісні дзвінки від колег. До декрету вона успішно працювала аналітиком у великій компанії, любила свою професію та почувалася впевненою фахівчинею. Одного дня пролунав дзвінок від колишнього керівника. Компанія розширювала відділ, і Дарині запропонували повернутися до обов’язків раніше запланованого терміну, гарантуючи зручний гнучкий графік. Ця новина окрилила її. Увечері, коли Богдан повернувся з роботи й сів вечеряти, вона вирішила поділитися радістю
– Ти знову просиш кошти? Ви що, ті підгузки замість каші їсте? – Богдан
Степане, ти жартуєш? — тихо запитала вона, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Яке «сама винна»? Ми прожили разом двадцять два роки. У нас спільний дім, дорослий син, спільне життя. Що ти взагалі робиш? — Оце й роблю, що рятуюся! — він нервово застібав блискавку на старій куртці. — Я втомився від цього суцільного обов’язку. Кожен день тільки й чую: треба заплатити за комуналку, треба докласти до ремонту, треба допомогти синові, треба купити продукти. Я живу як за розкладом! Мені потрібне повітря, розумієш? Я хочу пожити просто для себе! — А я для кого жила весь цей час? — Надія дивилася на нього і не впізнавала. Перед нею була людина, з якою вони колись починали з орендованої кімнатки, рахували копійки на хліб, раділи кожній купленій дрібничці. — Ти жила так, як сама хотіла, — кинув він холодно. — А мене в усьому цьому просто не було. Він схопив сумку, відкрив телефон, швидко щось перевірив на екрані й зробив кілька рухів пальцем. — Я йду. І не треба мені дзвонити, влаштовувати сцени чи просити повернутися, — сказав Степан, ставши на порозі
— Ти сама винна, що я йду саме сьогодні, у твоє свято! — Степан
У день вінчання Галина прокинулася першою. Вмилася холодною криничною водою, гладко заплела косу, одягла свою найкращу блакитну сукню з білим комірцем. Ту саму, яку берегла для власного свята. Іванка крутилася коло дзеркала, поправляючи вінок і довгу фату: — Галю, глянь, чи рівно лежить? — Дуже гарно, сестро, — спокійно мовила Галина. — Ти сьогодні найкраща наречена. — А квіти? — спохопилася Іванка. — Треба ж великий букет нарвати з нашого квітника! Там якраз розцвіли айстри, жоржини та гладіолуси. Галю, назбирай, будь ласка, бо я зовсім не встигаю. Галина взяла кошик і вийшла в сад. Квітник горів яскравими барвами. Вона підходила до кожного куща, дбайливо відбирала найпишніші пуп’янки, вкорочувала стебла, щоб букет вийшов пишним і рівним. Кожна квітка лягала до рук важко, наче спогад про нездійснені мрії. Але вона збирала їх одна за одною, складаючи барвистий оберемок для чужого весілля
— Галю, ти тільки не гнівайся, але твій Ярослав заміж мене кличе, — сказала

You cannot copy content of this page