Годинник на кухні цокав монотонно, відмірюючи секунди в густій, важкій тиші. Свекруха, Галина Петрівна,
Автобус «Неаполь – Чернівці» глухо гудів мотором, розгойдуючись на вибоїнах уже десь під Тернополем.
— Іване, збирай свої речі й іди звідси. Світлана сказала це напрочуд рівно. Навіть
— Скажи тільки одне: скільки часу це тривало? — Я не хотіла, щоб усе
— Галино, ти взагалі розумієш, скільки я на тебе свого життя поклав? Двадцять п’ять
Ключ у замку провернувся з глухим знайомим клацанням. Двері старої трикімнатної квартири на четвертому
— Жінко, а ви до кого прийшли і чому в моєму халаті сидите? Тетяна
— Тату, тобі шістдесят один рік, яке ще немовля, ти взагалі при своєму розумі?
Коли мій брат Володя заглушив свій бус біля воріт у нашому райцентрі, я сиділа
— Тобі все одно доведеться поступитися, бо для рідної матері та сестри мої двері