Михайле, я не можу двері відчинити, – кажу, намагаючись втримати голос, щоб не зірватися на плач. – Я у нас під хатою. Стою на порозі, ключ не крутиться. Що це таке? – Хата уже не твоя. Я її єдиний господар. Тебе я виписав, ключі змінив, – ошелешив мене чоловік. Він сказав це настільки спокійно, ніби повідомив прогноз погоди на завтра або сказав, що купив хліба в магазині. Без жодної нотки провини чи вагання. Я закричала в слухавку, забувши про все на світі: – Як це не моя?! Михайле! Ти з’їхав з глузду? Це ж я на неї десять років спину гнула! Я говорила дуже голосно, мабуть, на всю вулицю. І на мій крик з літньої кухні, що стояла в глибині подвір’я, повільно вийшла свекруха, мама Михайла, Степанівна. Вона не поспішала, обтрусила фартух, склала руки на грудях і зневажливо подивилася на мене. – Чого галасуєш? – крикнула вона ще від порога своєї кухні. – Це подвір’я моє і мого сина, і тобі тут нічого не належить. Тому забирайся звідси
– Михайле, як ти міг? Ти ж змінив усі замки, і я не можу
Мамо, ну не плач, будь ласка! Весілля – це не головне. Навіщо збирати 300 людей, яких ми навіть не знаємо і бачимо раз на десять років? Щоб вони прийшли, поїли, а потім ще й обговорили, що коровай був не такий чи музика затиха? А так, посиділи в тісному сімейному колі, по-сімейному, і все. Нам головне жити щасливо, а не пил в очі пускати. Тоді я для себе твердо вирішила: якщо я весілля гідне своїй дитині не зробила, то я хоч допоможу з житлом. Повернуся, а у нас хата завалюється? Ні, за мої гроші разом впорядкуємо наш будинок. Цю ідею донька підтримала. Коли я їй запропонувала це під час чергового дзвінка у Вайбері, вона аж засвітилася: – Мамо, це було б чудово! Бо взимку в кутках знову цвіль пішла, та й дах весною почав підтікати. Олег каже, що сам багато чого може зробити, руки в нього золоті, тільки на матеріали грошей не вистачає. Ми домовилися, що я буду щомісяця висилати їм свою зароблену тисячу євро, а вони будуть вже господарювати. Я працювала на двох роботах: вдень доглядала за літнім синьйором, а вечорами ходила прибирати в офісах. Кожен євро був зароблений важкою працею, але коли я йшла на пошту і відправляла гроші в Україну, на душі ставало тепло. Я уявляла, як там, удома, кипить робота
– Ларисо, позич мені 5 тисяч євро, – каже мені моя подруга Марина, яка
Мамо, привіт! Ти вже почала готувати? Дивись, ти обов’язково голубці зроби і холодець. Голубці — це суто для мене, я так за ними скучила, за твоїми, зі свіжою молодою капустою. А холодець обов’язково звари для Сергія, зі свинних ніжок, ти ж знаєш, як ми це любимо! І жир зверху зніми, щоб прозорий був. Кондиціонер увімкни на кухні, щоб не скисло нічого. Я тільки зітхнула в трубку: – Олечко, а ти не зможеш приїхати в четвер увечері чи хоч у п’ятницю зранку? Допомогла б мені вікна після весни перемити, терасу протерти, картоплю на салати почистити. Мені важко одній такий об’єм роботи робити на такій спеці, суглоби крутить, та й серце іноді піджимає. – Ой, мамусь, ну ти що! – невдоволено відповіла дочка. – У мене ж робота в офісі, кінець півріччя, потім треба в перукарню встигнути, літній манікюр зробити до вихідних, речі зібрати. Ігор теж втомлюється на роботі. Ми вже в суботу ввечері приїдемо, на все готовеньке. Ти ж у нас господиня, ти все вмієш! Ну все, цілую, чекаємо голубців з молодої капусти! Не встигла я покласти телефон, як за годину дзвонить невістка Аліна, дружина Сергія. Голос такий солодкий, аж приторний: – Віро Андріївно, доброго дня! Ми так раді, що ви приїхали на літо. Хотіла запитати: ви ж спечете свій коронний пляцок «Спартак»? Ну той, з шоколадними коржами і заварним кремом. Сергійко так його хвалив, каже, що ніхто краще за вас його не робить, ми його під каву на свіжому повітрі будемо їсти
– Хочу я, Вірочко, з тобою на Трійцю в ліс поїхати, а потім до
Олено! Ну поясни мені, заради всього святого, як так можна? — Ігор почав енергійно розмахувати штанами прямо перед її обличчям. — Я ж просив, я благав! Стрілки мають бути ідеальними! Ти бачиш це? Одна стрілка кудись «попливла» вбік, тканина пом’ята! Мені завтра о дев’ятій ранку підписувати контракт з інвесторами, а ти пропонуєш мені виглядати як випускник після невдалої вечірки? Що люди скажуть? Що в мене дружини немає? Чи що вона нездара? Олена відчула, як затерпла шия. День у податковій був просто жахливим — нескінченні звіти, нервові перевірки, суперечки з керівництвом. Вона мріяла лише про гарячий чай і тишу. — Ігорю, вибач, будь ласка, — тихо промовила вона, розв’язуючи хустку. — Вчора пізно ввечері прала, мабуть, не дуже рівно повісила, а потім ще й перевтомилася. Давай я зараз швиденько все виправлю праскою, ще не пізно. — Справа не в тому, чи виправить праска це неподобство! — вигукнув чоловік, ідучи за нею на кухню. — Справа в твоєму ставленні! Тобі байдуже. Ти не цінуєш ні моєї праці, ні мого іміджу. Я щоранку йду з дому, щоб тримати на собі весь побут нашої родини, а вдома отримую лише оцю недбалість. Де твої очі, Олено
Боярка, що під Києвом, того дня зустрічала мешканців вогким осіннім вітром. Олена, ледь відчинивши
Не розумію, що таке? Де гроші? Тут лише 500 євро. Ти їх кудись переставила? – питаю я із здивуванням свою дочку. – Облиш, мамо, ти що, приїхала гроші рахувати чи нас побачити? – спокійно відповідає мені донька. – Я гроші витратила. Життя дороге. Мамо, ну що ти починаєш цю розмову, тобі що, гроші дорожчі за щастя рідної доньки? Я була спантеличена, бо розраховувала на те, що в мене є гроші, а виявилося, що в мене їх нема. Я стояла посеред спальні, тримаючи в руках стару бляшану коробку з-під печива, яка роками служила нашим сімейним сховком. Руки мої легенько тремтіли, а в голові панував цілковитий хаос. На свята я приїхала додому у відпустку, відразу заглянула в наш сховок і не могла вірити в те, що побачила. За моїми найскромнішими підрахунками там повинно було бути мінімум 10 тисяч євро, а натомість я тримала в руках 500 євро і не могла збагнути – де решта. Дочка робила вигляд, що нічого не сталося, а мені хотілося плакати. Я останні роки всі зароблені євро доньці висилала, а вона мала їх відкладати – так ми з нею домовилися. Та дочка вирішила витратити все на свій розсуд, і мені нічого про це не сказала
– Що ти там робиш, мамо? – питає мене дочка. – Не розумію, що
Ірино, ти зробила голубці? Щось я їх не бачу, – кажу. – Ні, не зробила, не мала часу, – спокійно відповідає мені донька. Я ж просила тебе по телефону, щоб ти їх приготувала. Скучила я за нашою смачною їжею, – кажу доньці, зайшовши в хату. Я додому приїхала, про свій приїзд всіх заздалегідь попередила, всю дорогу мріяла, як я поїм голубці, а мені навіть картоплі смаженої не запропонували. Стою посеред кухні в куртці, валізи біля порога, на душі така втома після двох діб у дорозі, а в животі аж бурчить від голоду й очікування. Думала, зайду — а там пара стовпом, пахне тушкованою капустою з м’ясом, як колись у дитинстві. — Ой, мамо, ну що ти починаєш з самого порога? — Ірина незадоволено знизала плечима й сіла навпроти. — У мене робота, потім малого з садочка забрати, потім на городі треба було прибрати, бо скоро картоплю садити. Не мала я часу бавитися з тими голубцями. Ти ж тепер удома, відпочиваєш. Візьми та й звари, скільки там тієї роботи. Це стало неприємним фактом для мене, адже зробити голубці не так вже і складно, максимум треба витратити всього дві години часу. Та донька не вважала за потрібне це зробити для мене просто для того, щоб мене потішити
– Ірино, ти зробила голубці? Щось я їх не бачу, – кажу. – Ні,
Сину, ти вже на роботі? — замість привітання запитала мати. — Так, мамо. Тільки каву налив. Щось сталося? — у голосі чоловіка відчувалася втома. — Та ні, нічого нового. Знову думаю про твою Наталю. Скільки можна? Дитина вже ось-ось до школи піде, а вона все вдома. Це ж просто немислимо! Мирон зітхнув, відкидаючись на спинку крісла. Він знав, куди хилить мати, і це розмова дратувала його щоразу більше. — Мамо, ми вже це обговорювали. Вона займається домом, донькою. Це теж робота, і чимала. — Робота? — голос Ніни Вадиміївни злетів на пів тона вище. — Робота — це коли люди приносять реальні гроші в бюджет, коли мають трудову книжку і план на день. А в неї що? Посуд та іграшки? Вона ще сім років тому, коли ви тільки побралися, працювала, і то — недовго. — Вона тоді пішла в декрет, а не просто покинула справу, — спробував захистити дружину Мирон. — Покинула, сину, покинула. А тепер звикла байдикувати. Подивишся, звикне — і ніколи не працюватиме. Слухай, що матір тобі каже, бо потім ще шкодуватимеш. Виганяй її на роботу
Місто Вишгород, що розкинулося на мальовничих схилах біля Київського водосховища, прокидалося під тихий шепіт
Пересолила! Хіба це можна їсти? — бурчав чоловік. — Ти взагалі стежиш за тим, що робиш? Чи в тебе знову думки десь у хмарах літають? — його голос пролунав гнівно. Оксана мовчала. Вона дивилася, як червонувата пляма повільно вбирається у тканину. Вона пам’ятала кожен крок рецепта борщу, якому її колись навчила свекруха: спочатку пасерування овочів, потім томати, і лише наприкінці — буряк. Але сьогодні в середині приготування задзвонив телефон. Це була донька, Леся. Вона розповідала про онука, маленького Михайлика, який знову відмовлявся від вечері в дитячому садку. Оксана тоді лише на мить відволіклася, щоб відповісти. — Вікторе, я перепрошую, я просто відволіклася на дзвінок від Лесі. Я можу все виправити, давай я додам води чи приготую щось інше, — тихо промовила Оксана. Він підвівся, стілець неприємно скрипнув по підлозі. — Ти постійно відволікаєшся! Постійно шукаєш виправдання. То донька, то безкінечні розмови з сусідками, то ще якась дрібниця. Я приходжу з роботи втомлений, голодний, а тут, — він не закінчив, лише махнув рукою. Оксана обережно поклала ополоник на підставку. Вона робила це автоматично, за двадцять років усе стало механічним. — Вікторе, прошу, не треба так. — Знаєш що? — він уже крокував у коридор, на ходу розстібаючи гудзики сорочки. — Я поїду до мами. Там принаймні я зможу поїсти по-людськи
Місто Золотоноша, що затишно розкинулося серед черкаських рівнин, поступово засинало під лагідним осіннім дощем.
Сестро! Половину квартири переписуємо на мене, або ми зустрінемося в суді, — пролунало з порогу. — Це не прохання, це констатація факту, — Марта навіть не привіталася. Олена, яка саме намагалася витягти з духовки форму з вечерею, застигла. — Ти про що, Марто? Про яку квартиру? Ти впевнена, що хочеш говорити про це саме зараз? Марта впевнено крокувала вітальнею. — Я про батькову квартиру, звісно. Ми обидві — його діти. Закон на моєму боці, і я не збираюся відмовлятися від того, що належить мені за правом родини. Олена повільно опустила форму з вечерею на стіл. — Батька не стало вісім місяців тому, Марто. Ти про це згадала тільки сьогодні? Марта байдуже знизала плечим, дістаючи телефон. — Я знаю, коли його не стало. Не треба нагадувати. — Ти навіть не приїхала на прощання, — тихо сказала Олена. — Ти просто зникла, коли він найбільше потребував підтримки. — У мене був важливий проєкт за кордоно, я не могла все кинути. Це було моє рішення. А те, що ти вирішила присвятити себе догляду — це було твоє, — Марта говорила так, ніби обговорювала погоду, а не останні дні рідної людини
Місто Барвінкове, що розкинулося серед мальовничих краєвидів Харківщини, вкрилося раннім снігом. Холодні пластівці падали
Ти знову відправив гроші своїй мамі? — Ірина нарешті перевела погляд на чоловіка, який спокійно снідав. — Олег, ми так більше не витягнемо. Чоловік, не піднімаючи голови від тарілки, відповів сухо, наче читав звіт: — Моя мати — це моя родина. У неї в селі старий будинок, постійно щось ламається. Ти хочеш, щоб вона зимувала в холоді? — Олег, вона отримує пенсію! — Ірина намагалася тримати голос рівно, хоча всередині все закипало. — А моя мама живе в однокімнатній квартирі, де з кожним днем дорожчає комуналка, вже за пару місяців у неї борг назбирався. Я змушена віддавати їй частину своєї зарплати, щоб вона просто могла оплатити рахунки. Чому ми повинні все віддавати, коли самі ледь зводимо кінці з кінцями? — Твоя мама — це твоя відповідальність, — відрізав чоловік. — А те, що вона звикла жити на широку ногу, — це виключно її проблеми. Вона все життя очікувала, що ми будемо її утримувати. — Вона допомогла нам з першим внеском на цю квартиру! Якби не та сума, ми б ще десять років жили по орендованих кутках. Ти це забув? — розсердилася Ірина. — Вона продала все, що мала, щоб ми мали свій дах над головою
Тепле місто Рівне зустріло ранок сірим осіннім небом, яке важко нависало над панельками спальних

You cannot copy content of this page