Українці Сьогодні

Тату, ну не мовчи! Я виходжу заміж! — вигукнула вона, і в її очах було стільки іскор, що можна було б розпалити камін без сірників. Тимофій повільно поставив чашку. Усередині в нього все тьохнуло. Його маленька Поля, яка ще вчора просила заплести їй «колоски», сьогодні оголошує про весілля. — Заміж? — перепитав він, намагаючись надати голосу суворості, яка йому зовсім не личила. — Це за того твого Сашка? Та ви ж знайомі всього нічого! Місяць, здається? І вже під вінець? Полінко, це ж не за хлібом сходити. Донька хитро примружилася, підійшла ближче і поклала підборіддя йому на плече. — Татусику, а ти не забув, як ви з мамою побралися? Скільки ви були знайомі до того, як подали заяву? Нагадати? Тимофій відчув, як на обличчі сама собою розпливається посмішка. Проти цього аргументу в нього не було що сказати

— А знаєте, тату, я так і не зрозуміла: ви з мамою тоді справді

Життєві історії 0

Ти зараз рахуєш кожну копійку? — голос чоловіка став жорсткішим. — Ти мені зараз докоряєш за те, що я хочу допомогти родині? — Я докоряю тобі за те, що ти вирішив це сам. Не спитав, не порадивсь. Просто поставив перед фактом: «Завтра приїдуть». Ти хоч уявляєш, скільки зараз коштує забити холодильник на шістьох людей? Ти знаєш, скільки разів на день мені доведеться мити підлогу, щоб у хаті не було бруду від такої кількості народу? В цей момент у двері кухні зазирнула Софія. Вона була в навушниках, але, судячи з напруженого обличчя, все чудово чула навіть крізь музику. — Мам, тату, ви знову через родичів сваритеся? — вона зітхнула і підійшла до столу. — Якщо Богдан знову займе мій стіл зі своїм ноутбуком, я просто піду жити до Каті. Мені треба курсову дописувати, а він минулого разу навіть чашку за собою не помив. Святослав відвів очі. — Софійко, ну потерпи трохи. Він подорослішав, тепер він інший

— А знаєш, Славко, я теж людина, і моє терпіння має межі, тому з

Життєві історії 0

Маріє, ти бачила, яка в нас нова сусідка? — запитав якось Степан, ніби між іншим, розв’язуючи шнурки в коридорі. — Бачила. Звичайна жінка, — відповіла я, подаючи йому капці. — Ну, не скажи. Енергійна така. Все про якісь виставки розпитує, про інтернет… Тоді я лише посміхнулася. Ну куди йому, моєму Степану, до виставок? Його найбільша розвага — це перевірити, чи добре вродила картопля в батьківському селі. Але через місяць я помітила, що Степан почав зникати. — Я до сусіда зверху, треба з краном допомогти, — казав він. А повертався через три години. Без запаху мастила, зате з якимось дивним блиском в очах

— Вибачте, а ви не підкажете, де тут записують у «нове життя», чи мені

Життєві історії 0

Слухай, я не хотіла бути тією, хто приносить погані новини. Але коли бачиш людину щочетверга в одному й тому самому магазині з жінкою, яка точно не ти… стає якось ніяково. — З ким він був? — Як би тобі сказати… Пам’ятаєш Ганну? Ну, ту, з довгим волоссям, що в нас у відділі працювала? Дружина вашого кума Максима. Марина відчула, як у роті пересохло. Ганна. Ганнуся. «Красуня-волошка», як її колись жартома називали в їхній компанії. Вони ж разом на свята збиралися, разом дітей у табори відправляли. Сергій і Максим дружили ще з інституту. — Вони купують вино, якісь закуски, фрукти… — продовжувала Олена, вже не криючись. — Виглядають дуже щасливими. Я спочатку думала, може, ви розійшлися, а я просто не в курсі. Бо серед людей так не поводяться, коли вдома чекає законна половина. Марина поклала слухавку. Вона дивилася на стіни своєї квартири і не впізнавала їх. Оці шпалери вони вибирали разом. Цей диван купували, коли Сергію дали премію. Все навколо було просякнуте його присутністю, яка тепер здавалася непотрібною

— А що я мав зробити? Подзвонити тобі та сказати, що наші половинки стали

Життєві історії 0

Мама завжди ставила тебе за приклад. Казала, що ти в неї — найнадійніша. Що інші невістки у своїх родинах тільки на свята з’являються, а ти… ти ж людина. Ти ж завжди була поруч. Що змінилося, Оленко? — Надійна? — вона повернулася до чоловіка, і її голос, зазвичай м’який, зараз звучав сухо й ламко. — Максиме, я це слово чую частіше, ніж власне ім’я. Ти знаєш, як пройшла моя минула субота? Поки ти був на рибалці, я була у Ганни Іванівни. Я вимила там кожен сантиметр. Я чистила килими тим допотопним агрегатом, який важить більше за мене. Я перебрала всі антресолі, перепрала штори й наготувала їжі на тиждень вперед, щоб вона, не дай Боже, не перевтомилася біля плити. Вона зробила паузу, намагаючись вгамувати серцебиття. — А знаєш, що було потім? Ганна Іванівна сіла на диван, набрала твою сестру Світлану і пів години солодким голосом розказувала їй, яка та «золота дитина»

— Ти серйозно зараз це кажеш, чи просто хочеш мене розізлити? — Максим відставив

Життєві історії 0

Знаєш, Таю, я навіть вдячний, що ти так невчасно прийшла, — Денис стояв біля вікна офісу, розглядаючи панорамний вид на місто, і навіть не спромігся повернутися. — Принаймні, тепер не треба вигадувати дурні виправдання, чому я затримуюся на «нарадах». Таїсія заціпеніла на порозі, стискаючи в руках паперовий пакет з обідом. Вона проїхала через усе місто, щоб привезти йому домашні сирники, які він так любив. У пакеті ще зберігалося тепло, але всередині в неї все вкрилося кригою. За столом Дениса сиділа Ілона — молода помічниця з юридичного відділу. Вона демонстративно повільно поправляла спідницю, навіть не намагаючись приховати задоволену посмішку. — Ми ж дорослі люди, — нарешті повернувся Денис. Його голос був пласким, позбавленим будь-яких емоцій, наче він обговорював умови оренди складу. — Весілля не буде

— Знаєш, Таю, я навіть вдячний, що ти так невчасно прийшла, — Денис стояв

Життєві історії 0

Ти бач, моду взяла — мої гроші рахувати! — Крикнула мати. — Може, мені ще звіт тобі приносити за кожну витрачену гривню? — Олена Петрівна обурено сплеснула руками, від чого її золоті браслети мелодійно задзеленчали. — Я все життя на тебе поклала! Мої відпустки минали на городі під пекучим сонцем або біля плити, щоб ти була сита й одягнена. Невже я не маю права бодай на старості літ пожити як людина? Відпочити нормально, світ побачити? Чи я мушу до останніх днів вам усім носи підтирати? Світлана, її донька, міцно стиснула краї дерев’яного столу. — Мамо, гроші твої, ніхто на них не зазіхає, — голос Світлани тремтів. — Але в тебе дивні пріоритети. Для маленької Даринки море — це не розвага, це вимога лікаря, питання її імунітету. А для твого Ігоря — це просто безкоштовне ігристе в готелі та пляжний шезлонг. І ти все одно обираєш його комфорт, а не здоров’я власної онуки. — Не смій так про Ігоря! Це мій чоловік, зрештою! А в дитини є мати. Ти її народила — ти про неї й думай

Листопад у Вінниці того року видався на рідкість похмурим. Важкі сизі хмари, здавалося, зачепилися

Життєві історії 0

Галю, не роби з цього трагедію. Суд постановив — квартира моя. Машина теж. А той будиночок у селі… ну, він твій. Там чудовий чорнозем, чисте повітря. Для твого віку — те, що треба. Віктор навіть не підвів голови від свого планшета. Він гортав стрічку новин, і відблиск екрана робив його обличчя чужим, майже кам’яним. — Для мого віку? — вона гірко всміхнулася. — Мені п’ятдесят вісім, Вітю. Я все життя поклала на те, щоб у тебе були чисті сорочки і гарячі обіди. А тепер ти виставляєш мене за двері, бо в тебе з’явилася «нова енергія» в особі тридцятирічної Ілони? — Ілона тут ні до чого, — нарешті буркнув він. — Просто ми стали різними. Ти застрягла в минулому, а я хочу дихати. Все, розмова закінчена. Ключі від хати на столі. Завтра приїде вантажівка, забере твої речі. Галина дивилася на ці ключі — старі, поїдені іржею, на витертому ремінці. Вони здавалися символом її майбутнього: такого ж потьмянілого і нікому не потрібного

— Ти що, справді думаєш, що я там зможу жити, чи просто хочеш, щоб

Життєві історії 0

Людмило! Подивися на мене, — тихо сказав чоловік. — Я сьогодні заходив у мобільний банкінг. Хотів перевірити, чи прийшли гроші. Людмила не ворухнулася. Вона продовжувала дивитися у вікно на блискучі нитки доріг. — І як? Прийшли? — запитала вона. — Прийшли. Але справа не в них. Куди зникли дванадцять тисяч гривень із нашого спільного ощадного рахунку? Ті самі, що ми відкладали на нову морозильну камеру, бо стара вже ледь дихає? Людмила нарешті повернулася. Її обличчя було блідим. — Я купила дещо необхідне для дому, Іване. Ти ж знаєш, ціни зараз ростуть щодня. Потрібно було зробити запаси. Іван повільно поставив пакет на стілець. Він почав розстібати куртку, не зводячи з неї очей. — Запаси? На дванадцять тисяч? Людмило, я не дитина. Я бачу наш холодильник. Я бачу полиці в коморі. Там немає запасів на таку суму. Зате я бачив сьогодні нове сторіз твоєї сестри Марії. Вона хизувалася новими меблями в дитячій. Дивний збіг обставин, чи не так

Ця історія бере свій початок у звичайній київській квартирі, де вечірні сутінки повільно ковтали

Без рубрики 0

Ну от, я так і знала… — Галина Петрівна з силою втиснула вказівний палець у кнопку дзвінка. — Не відчиняють. Власну матір на поріг не пускають! Вона стояла на сходовому майданчику, важко дихаючи. У правій руці відтягувала плече важка сумка з домашніми пирогами та банкою варення, яку вона перла через усе місто. У під’їзді пахло вологою та чужими обідами, а за дверима синової квартири панувала глуха, образилива тиша. — Та вони ж вдома, я точно знаю, що вдома! — пробурмотіла вона, прикладаючи вухо до оббивки дверей. — Я ж бачила, як у вікні світло блимнуло, коли з маршрутки виходила. Вона натиснула ще раз. Довго, настирливо. Звук дзвінка розрізав тишу всередині, але кроків так і не почулося. — Невістка точно вдома. Я ж знаю, що вона сьогодні не працює… Спеціально не відчиняє, зміюка, — просичала Галина Петрівна

— Ну от, я так і знала… — Галина Петрівна з силою втиснула вказівний