Українці Сьогодні

Це мій телевізор! Ви його не купували, ви за нього жодної копійки не дали! — продовжила Софія, не зводячи очей із мокрого від поту обличчя свекрухи. — Мені байдуже, що вам нудно! Ідіть до магазину й купуйте собі новий за власні заощадження, а з моїх речей я вам навіть зламаний пульт забрати не дозволю! Софія зрозуміла, що звичайні слова тут не подіють. Світлана Петрівна дивилася на неї з такою упертістю, ніби тримала в руках не чужу дороговартісну річ, а щось своє особисте, що мусить винести за будь-яку ціну. — Відпусти негайно! — вигукнула Софія і зробила крок назустріч. Вона випростала руки й міцно вчепилася пальцями в пластикову рамку з протилежного боку. Пальці ковзали по гладкій поверхні й уперлися в ребра на задній панелі. Телевізор відчутно хитнувся, коли дві жінки одночасно потягнули його кожна до себе. — Оце так жадібність! — скрикнула Світлана Петрівна, стискаючи руки на тонкому корпусі. — Руки прибрала від мого телевізора! Твого тут нічого немає! Ви все на гроші Тараса купуєте, а отже, це й моє також! — Я цей телевізор купувала за власну премію! — мовила Софія, з силою тягнучи техніку на себе. — Відпустіть, бо ми його просто впустимо! Телевізор, затиснутий між двома жінками, перетворився на предмет дивного перетягування каната просто серед коридору. Широкий екран став перепоною, що розділяла їх

«Коли власна свекруха тягне з твоєї спальні телевізор, найменше очікуєш почути, що ти ж

Життєві історії 0

Синку, я навіть не знаю, як сказати, — тягнула мати. — Мені тут запропонували одну справу. Дуже вигідну. Треба швидко вирішувати, бо перехоплять. — Яку справу, мамо? — запитав Тарас. — Та там із ділянкою біля хати. Потім розкажу, не по телефону. Але треба фінансова підтримка. Сама я не стягну. Софія тоді підвела очі від книжки: — А що це за підтримка? Свекруха наче тільки тоді помітила, що невістка поруч. — Ой, Софійко, доброго дня. Та ти не хвилюйся, я ж у тебе нічого не прошу. Після тієї розмови Софія запитала чоловіка прямо: — Про які кошти йшла мова? — Та я ще сам не знаю. — Як дізнаєшся — спочатку поговори зі мною. — Звісно

— Переказав мої заощадження своїй матері — тепер пояснюй їй сам, чому повернувся до

Життєві історії 0

Ну і як тобі там, в Італії? Добре живеться? — запитала тітка Анна, зсунувши хустку трохи набік і пильно вдивляючись мені в обличчя. Звучало це запитання ніби з турботою, але по гострому, допитливому прижмуру її очей я одразу зрозуміла: не про Італію вона хоче почути. Їй потрібні були сльози, каяття або хоча б тиха скарга на важку чужину, щоб увечері було що розказати сусідам біля магазину. — Добре, — відповіла я легко, закладаючи за вухо пасмо волосся. — Не скаржуся, тітко Анно. Все гаразд. — А сім’ю тобі не шкода? Стільки років прожили… Дочка доросла, вже свій шлях вибирає… І от так усе кинути та поїхати в чужі краї? А тепер ще й люди кажуть, що ти там заміж вийшла. Справді вийшла чи то просто так, аби балакали? Я тільки усміхнулася. У нашому селі давно все за мене вирішили. Для бабів на кутку, для далеких родичів і навіть для випадкових знайомих я була тією жінкою, якій раптово захотілося закордону, швидких грошей, красивого життя та італійського чоловіка. А мій колишній чоловік, Степан, поставав у їхніх розповідях бідолашним, покинутим ґаздою, якого власна дружина проміняла на євро й чужі пальми. Ніхто з них не знав, як усе було насправді. Та й чи хотіли вони знати? Плітка — вона ж завжди цікавіша й соковитіша за правду

— Ну і як тобі там, в Італії? Добре живеться? — запитала тітка Анна,

Життєві історії 0

Галю… А чому б вам не перебратися до мене зовсім? Навіщо вам щодня їздити через усе місто в ту вашу холодну однокімнатну квартиру на окраїні? Тут місця багато. Будемо жити разом. Галина подивилася на нього своїми розумними, дещо втомленими очима. Вона чудово розуміла, що ховається за цим “перебратися”. Це означало: готувати тричі на день, прати, прасувати, міряти йому тиск, стежити, щоб він вчасно приймав ліки від серця, купувати продукти. Тільки тепер — без тієї скромної зарплати, яку їй щомісяця надсилали його сини. Бо яка ж зарплата може бути між людьми, які живуть під одним дахом? — Павле Івановичу, — спокійно сказала вона. — Просто так я до вас жити не піду. Павло аж розгубився. Він сподівався на іншу відповідь. — Як це — “просто так”? Чому? — А тому, Павле Івановичу, — мовила Галина, — що сьогодні я вам потрібна. Мені з вами добре, і вам зі мною затишно. Але завтра, не дай Боже, з вами щось станеться — і хто я в цьому домі? Ніхто. Чужа жінка, яка кілька років прала вам сорочки та варила борщі. Ваші сини прийдуть, подякують, виставлять мої валізи за двері й будуть праві. Бо за законом і за совістю я тут ніхто. Я не хочу на схилі літ почуватися тимчасовою прислугою, яку в будь-який момент можуть попросити на вихід. — А якщо ми одружимося? — нарешті запитав він, підвівши очі. — Якщо одружимося — це інша справа. Це означає, що ви берете за мене відповідальність, а я — за вас. Не як наймичка, а як дружина

Триповерховий будинок із високими стелями та важкими дерев’яними дверима стояв у самому центрі міста,

Життєві історії 0

Синочку! Невісточко! Навіщо вам витрачати стільки грошей? — пританцьовувала свекруха. — У мене є ділянка в хорошому місті. Стоїть порожня вже років десять. Будуйтеся. Марта одразу запитала: — А як оформимо землю? Свекруха навіть образилася. — Господи, Марто! Яке «оформимо»? Павло — мій син. Кому вона колись залишиться? — Я просто хочу, щоб усе було зрозуміло. Павло тоді взяв дружину за руку. — Марто, мама робить нам подарунок. Не шукай проблем там, де їх немає. — Я не шукаю проблем. Я не хочу вкладати великі гроші в будівництво на чужій землі. — Якій чужій? — обурилася свекруха. — Я вам чужа? Розмова закінчилася тим, що Павло ще кілька днів переконував дружину погодитися. Марта погодилася. Але одну річ зробила по-своєму. Замість звичайного капітального будинку вона замовила сучасну модульну конструкцію в українського виробника. Чотири готові секції виготовили на підприємстві, привезли на платформах і змонтували на підготовлених опорах. Свекруха дивилася косо, а чоловік дивувався щодня

Коли Марта звернула з траси на вузеньку дорогу до дачного масиву під Львовом, вона

Життєві історії 0

Оксано! Тільки не смійся, але твоя свекруха щойно запитала мене, о котрій годині в суботу приїжджати до вас на новосілля, — схвильовано, поспішаючи, говорила подруга Людмила. — Я спочатку подумала, що вона мене з кимось переплутала, а потім вона сказала, що буде чоловік тридцять і треба приїхати раніше, бо біля вашого будинку всім місця для машин не стане. Оксана завмерла посеред кухні з рушником у руках і кілька секунд просто дивилася на телефон. — Людо, повтори, будь ласка. Скільки людей? — Каже, близько тридцяти. Я ще пожартувала, чи ви там ресторан відкрили, а вона відповіла: «Ні, просто нормальне українське новосілля». Оксано, ти ж сама казала, що кличете тільки нас, твою сестру і ще двох друзів. — Саме так і було. — Тоді я, здається, зараз сказала тобі щось дуже неприємне. — Навпаки. Добре, що сказала і попередила мене. Я передзвоню свекрусі. Де вона взяла таку наглість

— Оксано, тільки не смійся, але твоя свекруха щойно запитала мене, о котрій годині

Життєві історії 0

Ми чого прийшли. Мама бідкається, у неї балкон геть старий. Рами дерев’яні, дме з усіх щілин. Скоро холоди. Ми з Тарасом матеріали купимо, а ти б заскочив на вихідних, підправив там усе, пластиком обшив. Там же роботи на день. Хто, як не ти, матері допоможе? Тарас ствердно кивнув, крутячи ключі на пальці. Я відкрив контейнер. Млинці пахли апетитно. Закрив крышку, дістав із кишені невелику картку й простягнув сестрі. — Що це? — не зрозуміла вона. — Це контакт майстра, — мовив я спокійно. — Він робить балкони. Якісно й надійно. Я з ним уже балакав. Скажете, що від мене — зробить невелику знижку. Обличчя Наталі почало змінюватися, вона розгублено перезирнулася з чоловіком. — Ти що, жартуєш? — мовила сестра. — У мами ж пенсія невелика! Які майстри? У тебе ж золоті руки! Тобі для матері одного дня шкода? — Для матері не шкода. Я сам оплачу половину роботи цього майстра. Іншу половину закриєте ви з Тарасом. Матеріали — з вас, як і казала. До кінця тижня все буде готово. — Та як ти можеш усе переводити на гроші! — сплеснула руками Наталя. — Ми ж одна сім’я

«Їж, Миколо, а то ж вистигне!» — сестра сунула мені тарілку так завзято, що

Життєві історії 0

Іване, ти маєш оплатити весілля сестри, — наполягала сердито мати. — І навіть не починай розповідати, що у вас немає грошей, бо я чудово знаю, скільки ви відклали, — Галина Степанівна поставила чашку на кухонний стіл так рішуче, що ложечка дзенькнула об край. — Олеся в тебе одна-єдина сестра. Невже для неї шкода? Марина повільно відсунула від себе тарілку й подивилася спочатку на свекруху, потім на чоловіка. Іван сидів поруч і так старанно вивчав візерунок на скатертині, наче саме там дрібним шрифтом була надрукована інструкція, як урятуватися від сімейної сварки. — Перепрошую, але я правильно почула? — Марина говорила спокійно до свекрухи. — Ви не просите нас трохи допомогти. Ви хочете, щоб ми оплатили весілля Олесі, вашій доньці? — А що тут такого дивного? — свекруха поправила окуляри. — Молодим треба допомагати. У них зараз стільки витрат: ресторан, фотограф, музика, сукня, прикраси, декор. Олеся хоче гарне свято, щоб запам’яталося на все життя

— Іване, ти маєш оплатити весілля сестри. І навіть не починай розповідати, що у

Життєві історії 0

Соломійко, ти золото! Я знала, що ти мене врятуєш, — щебетала зовиця. — Ми швиденько, справді. Максимум дві години, може, дві з половиною. Олеся приїхала через сорок хвилин із чотирма дітьми, трьома рюкзаками, пакетом іграшок, запасними футболками та дворічним Марком, який ще в коридорі вирішив перевірити, наскільки голосно може звучати дитина у двокімнатній квартирі. Старшій, Софійці, було вісім. Вона вже почувалася майже дорослою й постійно намагалася керувати молодшими. Шестирічна Настуня мала дивовижну здатність знаходити те, що лежало найдалі й було найменше призначене для дитячих рук. Чотирирічна Ліза була творчою натурою: якщо поруч траплялися фломастери, крем, варення чи зубна паста, вона обов’язково бачила в цьому художній матеріал. Маркові було два, і він міг за десять хвилин пройти весь шлях від щасливої усмішки до такого голосного протесту, що сусідка знизу починала стукати по батареї. Перші кілька разів Соломії навіть подобалося сидіти з дітьми, але потім все змінилося

Коли Соломія вперше погодилася залишити в себе дітей сестри чоловіка, вона навіть не подумала,

Життєві історії 0

Ось, — я поклала конверт на стіл. — Тут є тільки двадцять тисяч гривень. Більше нічого немає. Інна витріщилася на конверт, а потім на мене. — Як це «більше нічого немає»? Не може бути! Ви ж казали, що відкладаєте на нову машину! — Інно, я щойно власноруч відкрила скриньку й дивилася, — спокійно, але твердо відповіла я. — Тільки ці гроші. — А долари де? — її голос підвищився на октаву. — Я не знаю. Мабуть, чоловік поклав їх у банк або інвестував. Я не перевіряла останнім часом. Інна довго дивилася мені в очі. У цьому погляді не було співчуття чи розуміння. Вона намагалася розгадати, чи я брешу їй, чи справді кажу правду. Вона шукала фальш у моїх інтонаціях. Нарешті, переконавшись, що більше я їй нічого не винесу, вона різким рухом схапала конверт із столу й запхала його до своєї сумочки. — Добре! — буркнула вона з явною незадоволеністю. — Давай хоча б це. Треба хоч з тими майстрами розрахуватися за демонтаж. Але ти обов’язково поговори увечері з чоловіком про решту! Чуєш? Зніміть із банку, мені терміново потрібні ті дві тисячі! Вона розвернулася й пішла, навіть не зачинивши за собою двері до кінця. Я залишилася стояти в коридорі. І саме в той момент мене мала б насторожити її поведінка

— Ти повинна мені дати ці гроші. Я стояла на кухні, тримаючи в руках