Коли я одружувався, я сподівався, що моя дружина буде підтримувати в домі порядок. Ти справді вважаєш, що в цьому домі можна жити? — голос Максима, тихий і ніби позбавлений будь-яких емоцій, заповнив кухню, де Мар’яна щойно закінчила прибирання. Він не кричав. Максим ніколи не кричав. Його сила була в іншому — у вмінні дивитися так, ніби перед ним не дружина, а прикре непорозуміння, яке заважає йому насолоджуватися ідеальним світом. Мар’яна повільно відклала планшет. Очі пекли від утоми. Вона повернулася з роботи дві години тому, і за цей час встигла розібрати торби, завантажити пральну машину, зварити вечерю та протерти кожну полицю у вітальні. У повітрі ще витав аромат свіжої м’яти від засобу для меблів. Вона знала, що він прийде і почне «техогляд». Це стало їхнім ритуалом. Недільним, вечірнім, щоденним — неважливо. Кожен його візит додому нагадував візит суворого ревізора до занедбаної сільської їдальні. Максим стояв посеред кімнати у своєму бездоганному світлому костюмі. Він навіть не роззувся, хоча Мар’яна щойно вимила підлогу. В одній руці він тримав шкіряний портфель, іншою вказував на обідній стіл зі світлого дуба. — Підійди ближче. Подивися сама, — скомандував він
— Коли я одружувався, я сподівався, що моя дружина буде підтримувати в домі порядок.
Діти! Дачу продано, — спокійно вимовила мати. — Реєстрація власності завершилася вчора. Нові господарі вже там. Новий замок на хвіртці, який ти, сину, так і не спромігся замінити, я поставила сама й віддала ключі людям, які знають ціну праці. Гроші — на моєму особистому рахунку. Вони підуть на моє здоров’я, яке ви успішно експлуатували всі ці роки. У передпокої запала тиша. — Ви продали нашу дачу?! — Інга, невістка, почервоніла від люті. — Ви позбавили дитину дитинства! Ви егоїстка! Ви про себе тільки думаєте! — Інго, «усвідомленість», про яку ти так багато говориш — це коли ти сама платиш за свої бажання. Софійці корисне повітря? Орендуйте будинок. Я свою зміну відпрацювала. Архів закрито. Я йду на заслужений відпочинок. — Мамо, ти серйозно? Продала родинне гніздо? — Денис дивився на неї як на чужу людину. — Куди я тепер все це діну?! Басейн, м’ясо для шашликів. Ми ж на тебе розраховували! — Куди хочеш, синку. Тільки вже без мене, — Олена Дмитрівна кивнула на розсипану землю з вазона Софійки. — І землю прибери. Таксі вже під’їхало. Бувайте
На околиці мальовничого містечка Теребовля, що на Тернопіллі, де старі мури замку пам’ятають ще
Тетянко, тут лише п’ятсот євро. Де решта? Ти їх переклала чи, може, купили щось велике і не сказали мені? Може, машина зламалася чи що? Донька навіть не здригнулася. Вона спокійно поставила пакети на стіл, виклала хліб і глянула на мене з якимось дивним роздратуванням. Наче це я в неї щось вкрала, а не вона в мене. — Мамо, ти що, приїхала гроші рахувати чи нас побачити? — кинула вона через плече. — Життя зараз дороге, ціни бачила? Я все витратила. Тобі що, ці папірці дорожчі за щастя власної доньки? Я заніміла. Слова застрягли в горлі. — Дорожче за щастя? Тетяно, там було понад десять тисяч! Куди можна було витратити такі гроші в селі, маючи своє господарство і не платячи за оренду? Десять тисяч — це роки мого життя! Це мої безсонні ночі! — Ой, почалося! — спалахнула вона, розвертаючись до мене всім тілом. Обличчя її почервоніло. — То взуття треба було купити, то в хату щось, то з кумами посидіти. Ти ж сама в магазин ходила, бачила, які ціни. Ну чого ти всім настрій перед святами псуєш? Вистачить тобі й тих п’ятисот євро на відпустку. А після Різдва поїдеш у свою Італію і ще заробиш. Ти ж там звикла
Усі ці роки я була для своєї родини «золотою антилопою». Я заробітчанка, працюю в
Мамо! Ти що, серйозно поїдеш до чужого чоловіка в село? — запитав її син Павло, коли вона за вечерею ошелешила його цією новиною. — Покинеш місто заради якогось хутора? А квартира? Ти ж знаєш, як нам важко. Павло зі своєю дружиною Аліною вже п’ятий рік тулилися в орендованій «одиничці» на околиці. — А що квартира? — вона поправила хустку. — Квартира — це стіни, вона нікуди не дінеться. Поживете поки тут, за квітами моїми приглянете. А я трохи на природі побуду, може, й назавжди там залишуся. Микола чоловік хазяйновитий, у нього там і пасіка, і корова. Повна чаша! Аліна, невістка, миттєво пожвавішала. Перспектива переїхати в центр міста в трикімнатну квартиру здавалася їй виграшем. — Звісно, Раїсо Павлівно! — защебетала вона, витираючи стіл. — Ми за всім простежимо, кожну порошинку витремо. Ви відпочивайте, насолоджуйтеся краєвидами. Ми тільки дякуємо! Павло не міг повірити. — Дивись, мамо. Якщо щось не так — двері завжди відчинені. Місця вистачить. — Ой, не каркай під руку! — відмахнулася мати
Вижниця, що на Буковині, де гори дихають прохолодою, а Черемош весело котить свої води
Невістко! Значить так! Або ти до кінця тижня знаходиш роботу, або я міняю замки в дверях, — несподівано сказала свекруха. — Крапка. Оксана повільно підняла очі. У її погляді читалася суміш здивування. — Що ви кажете? — Те, що чуєш. — Галина Петрівна схопила серветку й почала витирати розлитий чай. — Три роки. Рівно три роки я спостерігала за цим театром одного актора. Досить. Моє терпіння вичерпалося. Оксана відставила телефон. — Галино Петрівно, ви з самого ранку починаєте конфлікт. Навіщо це? — Я з самого ранку вже встигла напекти млинців для малого, вимити підлогу в коридорі та випрати твій спортивний костюм, який ти просто кинула посеред ванної. Посеред ванної, Оксано! Там, де люди мають бачити чистоту. — Я планувала прибрати пізніше. — Коли? На Різдво наступного року? Оксана зітхнула, зробила ковток кави й відвернулася до вікна. — Андрій сказав, що моя допомога вдома неоціненна. Що я займаюся сім’єю. — Мій син — ідеаліст і подекуди занадто м’яка людина, — спокійно відрізала Галина Петрівна. — Я йому про це теж скажу, не хвилюйся. Він просто не бачить, як ти «займаєшся сім’єю» з восьмої ранку до шостої вечора, поки він на роботі
Буча — це місто, яке колись славилося своїми спокійними парками та високими соснами, стало
Я покохав іншу жінку. Вона чекає на дитину, — сказав чоловік. Я йду до неї. Віта, яка в цей момент мила посуд, на мить завмерла. Її обличчя було блідим, але дивно спокійним. — Це та дівчина, що торгує яблуками на нашому базарчику? Тоня, здається? — запитала вона. Степан здригнувся. Він очікував істерики, битого посуду, прокльонів, але не цього крижаного знання. — Ти знала? — він підняв на неї очі. — Милий мій, за 10 років я вивчила кожен твій подих. Ти зовсім не вмієш брехати. Твої раптові затримки «на кафедрі», запах дешевих парфумів і цей твій винуватий погляд. Звісно, я знала. Скажи тільки одне: ти справді її любиш чи йдеш лише тому, що вона дитину чекає? Степан опустив голову. — Пробач мені, Віто. Просто пробач. — Ти збираєшся з нею одружуватися? — запитала дружина. — Не зараз. Поки що ні. — Тоді давай домовимося. Ми обоє працюємо в інституті, на одній кафедрі. Я не хочу, щоб по кутках шепотілися і розпускали плітки. Поки що поводься так, ніби нічого не сталося. — Згоден, — Степан швидко підвівся. — Тоді я піду
Миргород, що на Полтавщині, містечко чарівне. Там, де повітря пахне сосновою хвоєю та цілющою
Та що ж це коїться, Господи? — зітхнула Лідія в порожнечу кухні. — Чотири місяці. Навіть фотографії з весілля ще не всі забрали, а вони вже біжать у різні боки, вже донька розлучатися хоче. І все моя Інна. Жити на орендованій квартирі їй «не престижно», з нами в приватному секторі — «не комфортно». Сама не працює, а Степан у неї — «невдаха», бо не став мільонером за перші пів року шлюбу. Лідія згадала, як вони з Петром починали своє життя. Це було в інший час, але люди були ті ж самі. Вони жили в маленькій кімнатці в гуртожитку, де спільна кухня була на двадцять родин. Потім знімали кутки у стареньких бабусь, економили на всьому, щоб купити першу каструлю. І були щасливі, бо дивилися в один бік. А Інна, здобувши диплом менеджера, вирішила, що світ має впасти до її ніг без жодних зусиль. Раптом у двері наполегливо постукали. Лідія глянула у вічко — там стояла Жанна, її давня подруга та сусідка, жінка енергійна та небайдужа до чужих справ. Вона тримала в руках пачку вівсяного печива, що було вірною ознакою — Жанна прийшла не просто в гості, а на «серйозну нараду»
Містечку Буча, що на Київщині, бачило чимало за останній час, але в ньому завжди
Ніно! Сядь, нам треба поговорити, — почала Тамара, зовиця. — Ми тут з Олегом порадилися. Ти якась дивна останнім часом. Може, тобі до лікаря сходити? Якісь ліки попити? Жінка в твоєму віці не може так раптово змінюватися без причини. — Якої причини, Тамаро? — тихо запитала Ніна. — Ну, ти сама подивись на себе! Мовчки приходиш, мовчки йдеш. Якась блузка нова, якісь нові креми. Ти про сім’ю думаєш? Про чоловіка? — Ось саме, — вставив Олег, вперше за вечір відірвавшись від роздумів. — Ти зовсім перестала приділяти мені увагу. Ніна мовчки встала. Пройшла в спальню. Дістала стару дорожню сумку, в яку колись пакувала речі для поїздки в санаторій. Почала складати одяг. — Ти що робиш? — голос Олега пролунав від дверей спальні. — Я йду, Олеже. — Куди? Чому? Що за істерики на рівному місці? Ніна застебнула блискавку. Вона вийшла на кухню, взяла горщик із квіткою і міцно притиснула його до серця. Через багато років шлюбу, вона таки наважилася піти від чоловіка
У невеликому, затишному містечку Дубно, що на Рівненщині. Там, де величні стіни старого замку
Знаєш, Дарино, я довго мовчав, але сьогодні мама має рацію — тобі справді краще зібрати речі й трохи пожити в іншому місці, — ці слова чоловіка стали крапкою в десяти роках спільного життя. Дарина стояла посеред кухні, де кожен куточок був вимитий її руками, і не вірила власним вухам.  Вона дивилася на Павла, надіючись побачити в його очах бодай тінь жалю чи сумніву, але він наполегливо вивчав візерунок на скатертині. На тій самій скатертині, яку вона купувала на їхню п’яту річницю, вибираючи саме той відтінок льону, який би йому сподобався. Поруч, на стільці, велично сиділа свекруха, пані Марія. Вона тримала горнятко з тонкої порцеляни так обережно, ніби це був святий ґрааль, і демонстративно перемішувала ложечкою чай. Дзенькіт металу об стінки чашки був єдиним звуком, що порушував цю жахливу тишу. «Ми не виганяємо тебе на вулицю, дитинко, просто ми з сином зрозуміли, що ви різні люди. Ти надто… повільна для нашого темпу життя. Ну і сама розумієш, внуків ми так і не дочекалися», — додала жінка солодким, але холодним голосом. Дарина перевела погляд на Павла. — Павле? Ти справді так думаєш? — її голос здригнувся, але вона намагалася триматися
Знаєш, Дарино, я довго мовчав, але сьогодні мама має рацію — тобі справді краще
Мар’яно, давай тільки без сцен. Ми сучасні люди, ти ж сама бачиш: я рухаюся вперед, відкриваю нові горизонти, росту як особистість. А ти… ти просто затишна. Як теплий плед, у який приємно загорнутися ввечері. Але зараз мені хочеться драйву, швидкості, іншого масштабу. Я дивилася на нього і не впізнавала. Чоловік, з яким ми ділили одну подушку, разом рахували кожну гривню на перше вживане авто і мріяли про велику родину, раптом став чужим. Його обличчя здавалося висіченим з холодного каменю. — Тобі буде краще залишитися тут, — впевнено говорив Вадим, оглядаючи нашу простору вітальню. — Квартира велика, я закрию всі борги за неї найближчим часом. Вважай це моєю вдячністю за те, що ти була поруч весь цей час. А мені час. На мене вже чекають. — Хто чекає? — мій голос був таким слабким, що я сама його ледь почула. — Та сама енергія, якої мені так не вистачало, — Вадим усміхнувся кутиком рота, і ця усмішка була мені зовсім невідома. — Її звати Вікторія. Вона інша. Вона не запитує, чи одягнув я шапку і чи пообідав я вчасно. Вона надихає мене підкорювати цей світ, бути кращою версією себе
— Знаєш, я просто переріс наш шлюб, як стару шкільну форму, яка тепер тисне

You cannot copy content of this page