Українці Сьогодні

Твій чоловік — просто золота людина, — казала мені мама кожного разу, коли Костя привозив нам сітки з овочами чи допомагав з ремонтом. Я теж так думала. До того самого вівторка, поки не опинилася в пологовому будинку, де стіни пахнуть стерильністю, а правда вилазить назовні так само стрімко, як нове життя. Я лежала в палаті номер сім. Ліжко праворуч від вікна, з якого видно старий каштан. А вона лежала ліворуч. Теж після пологів. Теж із сином. Ми не знайомилися перші два дні. Які там знайомства, коли все тіло ниє, а ти вчишся правильно тримати цей маленький теплий згорток? Ми просто співіснували: годували, заколисували, мовчали. Кожна у своєму всесвіті. А потім прийшов Костя

«Ти знаєш, Аліно, твій чоловік — просто золота людина», — казала мені мама кожного

Життєві історії 0

Оксано, що ти собі дозволяєш? Світланка в сльозах! Ти що, забула, хто вам допоміг з першим внеском на цю квартиру? Хто вам передачки з села сумками возить? Ти невдячна! Ти просто не хочеш допомогти рідні у важку хвилину. Совість у тебе є? Я не стала сперечатися. Я не стала виправдовуватися, що ми цей внесок уже три роки як повернули до копійки. Я просто поклала слухавку на стіл і вимкнула звук. Увечері, коли Артем прийшов з роботи, він застав мене посеред порожньої кухні. Я не готувала вечерю. Я не прибирала іграшки. Я просто сиділа і дивилася в одну точку. — Артеме, слухай мене уважно, — сказала я тихо. — Або ти сьогодні, зараз, ставиш межі своїй родині й пояснюєш їм, що я — не їхня власність і не безкоштовна няня, або завтра вранці я збираю речі Дениса і їду до своїх батьків. Назавжди. Мені байдуже на «сімейний обов’язок», який працює тільки в один бік. Моя рішучість, а головне — мій холодний, абсолютно позбавлений емоцій тон, його налякали. Він вперше побачив не зручну дружину, а жінку, яка готова спалити мости заради власного виживання

Знаєте, бувають такі моменти, коли ти начебто живеш своє звичне, розмірене життя: вариш борщ,

Життєві історії 0

Навіщо мені гроші на тому світі? — Віра Михайлівна поставила конверт. Якось вони поїхали до тієї старої квартири востаннє, забрати старі фотоальбоми. Андрій ходив по величезних кімнатах, де пахло історією. — Тут ми з чоловіком ялинку ставили… — згадувала Віра Михайлівна. — Весело було. А потім сварки, гордість… Твій батько, Андрію, був такий самий впертий, як ти. Ми посварилися через дурницю. Він вважав, що я його повчаю. А я просто хотіла як краще. І от — сорок років втраченого часу. Вона взяла альбом з фотографіями молодого чоловіка, дивовижно схожого на Андрія. — Не повторюй наших помилок. Не дозволяй грошам чи гордості ставати між тобою і тими, хто тобі дорогий. Андрій обняв її за плечі. — Ми вже цей урок засвоїли, Віро Михайлівно

Цікаво, скільки коштує «спокійна старість» у перерахунку на квадратні метри, якщо твій зять —

Життєві історії 0

Ганно! А коли твоя Світлана востаннє довідувалася до тебе? — Люба, сусідка по поверху, притулилася до одвірка. — Та от, намагаюся згадати, — Ганна завагалася, перераховуючи дні. — Місяць, мабуть, уже минув. — Місяць?! А дарчу на квартиру коли ви в нотаріуса оформлювали? — Півтора місяця тому. — Ну й справи. А я ж гадала, вона тебе щодня обіймами засипає та дякує. Ганна поставила чайник на вогонь. Її руки тремтіли — і не від віку, а від тієї липкої тривоги, що гризла серце вже кілька тижнів поспіль. — Любо, а може, вона просто замоталася? Робота, діти, побут. — Замоталася? — Люба пирхнула. — Коли треба було документи підписувати, час знайшовся миттєво. Пам’ятаю, як вона тут ледь не танцювала: «Мамо, ти нас врятувала! Тепер ми закриємо той клятий кредит і заживемо!» А як тільки папери опинилися в її сумці — одразу стала «зайнятою пані». Ганна мовчала. Спогади про той день виринали болісно й яскраво

Березневий вечір у старому районі Житомира видався напрочуд сирим. Ганна Миколаївна стояла біля кухонного

Життєві історії 0

Вона краща за тебе! — фраза чоловіка прозвучала в пам’яті з новою, майже містичною іронією. Павло мав на увазі коханку. А «вона», яка справді виявилася кращою, — це була її нова реальність, прихована за старими стінами та залізним ключем. Олена стиснула ключ у долоні. Метал був холодним, але в глибині грудей, де ще мить тому панувала крижана пустка, щось ожило. Це не була радість. Це було відчуття твердої землі під ногами. Дзвінок пролунав о четвертій ранку. Олена вже знала, хто це, тому підняла слухавку і спокійно сказала: — Вона не пробачить. На тому кінці запала тиша. Було чути лише важке, уривчасте дихання. Його подих. — Олено… — нарешті видавив Павло. Голос був хрипким, наче він довго кричав або не спав кілька діб. — Ти… не спиш? — Сплю, — відповіла вона. — І мені сняться дуже гарні сни. Не заважай мені

Ця історія про те, що іноді найбільшим подарунком долі стає не те, що ми

Життєві історії 0

Олено, ти тільки не ображайся, — Настя повернулася до мене, поправляючи ідеально вкладене пасмо. — Але чоловіка треба підтримувати.У мене брат такий самий: якщо вчасно не нагодувати гаряченьким — стає похмурим і злим. Треба ж якось балансувати, жіноча мудрість, знаєш… — Настю, — я нарешті знайшла в собі сили поставити пакети на підлогу, — як ти гадаєш, а в мене вистачило б «жіночої мудрості» готувати по три страви на день після того, як я встаю о шостій ранку, їду годину в забитому транспорті, а потім розгрібаю затримки фур на митниці? Я ледь не додала про її непрохані поради, але стрималася. Ми ж сусіди. У нашому будинку всі звикли вітатися, знати, хто де працює, і допомагати в разі чого. Але ця допомога вже почала виходити за межі пристойності. — Олено, ну чого ти починаєш? — Сергій підвівся з дивана з виглядом незаслужено ображеної людини. — Настя ж від щирого серця. Людина старалася, пекла. Настя лише зітхнула, опустивши вії

Коли сусідка зверху з’явилася на моєму порозі з тарілкою ще теплого домашнього печива і

Життєві історії 0

Ти що, її захищаєш? — свекруха підхопилася з місця. — Цю жінку, яка вважає себе вищою за нас лише тому, що в неї в сумочці більше папірців? Яка дозволяє собі приходити в мій дім і диктувати умови? — Я не диктую умови, — голос Аліни став зовсім тихим. — Я просто хочу спокійно жити. Мені набридло приходити сюди, як на допит у справі «непокірної невістки». Я не прокурор і не підсудна. Я просто жінка, яка втомилася бути для всіх зручною. Вона різко схопила свою сумку, що висіла на спинці стільця. Тонкий шкіряний ремінець зачепився за дерев’яний виступ, і коли Аліна смикнула сильніше, він із глухим тріском лопнув. У кухні запала мертва тиша. Всі дивилися на цей порваний шматок шкіри, що безпорадно звисав з її руки. — Ось і все, — прошепотіла Аліна. — Як у житті. Те, що мало бути міцним і тримати все разом, просто рветься, бо його занадто довго перетискали. Вона подивилася на чоловіка. У її погляді вже не було гніву — лише глибоке, майже материнське співчуття

Ви коли-небудь відчували цей специфічний запах на кухні у свекрухи? Це не аромат свіжої

Життєві історії 0

Ти розумієш, що ти нас усіх зараз підставив? — Тамара Іванівна почала нервово різати огірок для салату. Шматочки виходили нерівні, криві, як і вся ця розмова. — Ми з батьком думали, що виростили чоловіка, а ти стоїш і очима кліпаєш, поки вона нам тут істерики влаштовує. — Мамо, це була не істерика, — тихо сказав Дмитро. — Це був фінал. Ви просто не помітили, як вона рік за роком вигорала. Ви ж її не сприймали як людину. Тільки як ресурс. Кредит на ремонт, допомога з дачею, «Аліно, підвези», «Аліно, купи». — А що в цьому такого? — мати розвернулася до нього. — Ми сім’я! Вона має допомагати! Чи вона думала, що ввійде в наш дім і буде тільки вершки знімати? Вона на тобі паразитувала, Дімо! Забрала твій час, твою енергію, твою молодість! Дмитро раптом розсміявся. Це був невеселий, сухий сміх, від якого Ігор Петрович навіть відклав газету. — Паразитувала? Мамо, ти серйозно? Вона платила за все. Вона працювала ночами, щоб ми могли поїхати до моря. А я що? Я просто був поруч. Зручним фоном. Ти кажеш «вона тебе крутить», а насправді це ви намагалися крутити нею через мене

Ця історія про те, як один старий шкіряний ремінець на сумці може важити більше,

Життєві історії 0

Тату, ти що, жартуєш? Тобі примарилося? — я відчула, як у мене починає сіпатися око. — На власні очі бачив. Не треба з мене дурня робити. Я ще при своєму розумі, хоч вона, мабуть, думає інакше. Він налив собі ще. Його рука більше не тремтіла — вона заціпеніла. Степан Михайлович завжди був скелею. Спокійний, розважливий інженер, який кожну проблему вирішував логічно. А зараз переді мною сиділа велика ображена дитина, якій зламали улюблену іграшку. — Тату, мама тебе любить понад усе на світі. Вона ж дихати без тебе не може… — Любить! — він раптом гупнув кулаком по столу так, що забряжчав посуд. — Так любить, що з Левком плутається! У нашій квартирі! — З яким Левком? З твоїм другом? — я відчула, як світ навколо починає хитатися. Левко — це був батьків найкращий друг ще з інституту. Вони разом ходили на риболовлю, разом робили ремонти, разом святкували всі ювілеї. Це було не просто неможливо, це звучало як сценарій дуже поганого і дешевого серіалу

Ви колись бачили, як руйнується цілий світ через одну стару футболку з безглуздим принтом?

Життєві історії 0

Галочко? Невже це ти? — почувся до болю знайомий голос. — Вона обернулася. Горнятко вислизнуло з рук і кава розплескалася. Перед нею стояв чоловік, чиє ім’я колись було для неї солодшим за мед і гіршим за полин. — Ігор! Три десятиліття промайнули, як один затяжний сон. Він змінився: скроні вкрив іній сивини, навколо очей зібралися глибокі «промінчики», але той самий погляд — трохи винуватий і безмежно рідний. — Вибач, я не хотів тебе налякати. Давай я куплю тобі нову каву. — Не варто, Ігоре. Кава тут ні до чого. Як ти тут опинився? — Повертаюся з родиною. Відпочивали в Туреччині, зараз чекаємо на рейс до Львова. А ти? — А я додому. У Дніпро. Ховала Зінку. Єдина людина, яка тримала мене на цій землі, пішла. Ігор здригнувся. Він пам’ятав Зінаїду. — Мені шкода, Галю. Вона була неймовірною жінкою. Він озирнувся назад. Там, біля вітрин магазинів, Галина помітила жінку з двома дітьми-підлітками. Жінка була доглянутою, з приємним обличчям. — Твої? — кивнула Галина в бік родини. — Так. Дружина Олена, син Степан та донька Юля. Життя, знаєш, тече своїм руслом. — Знаю, — коротко відповіла вона

Осіння мряка над аеропортом «Бориспіль» висіла важкою сірою ковдрою, наче сама природа намагалася приховати