Українці Сьогодні

Степанчику, ну які Карпати? — умовляла мати сина, вкладаючи в голос усю тугу світу. — Ти ж бачив ті дошки в мене на дачі? Перша злива — і дах впаде, все згниє. Я зі своєї пенсії по троху відкладаю, але ж ти знаєш, скільки зараз матеріали коштують. — Мамо, ми три роки ніде не були, — втомлено відповідав Степан. — Оксана працює без вихідних, я теж виснажений. Нам треба просто відпочити трохи. — А дача — це що, не відпочинок? — не вгамовувалася мати. — Свіже повітря, малинка своя, огірочки без нітратів. — Мамо, на дачі треба не відпочивати, а «пахати». Ми допоможемо з ремонтом, але пізніше. Зараз ці гроші — на поїздку. — Зрозуміло. Значить, гори вам дорожчі за матір. Дружина дорожча за рідну людину. Звісно, вона молода, їй розваги подавай. А мати — стара непотрібна річ, яку згадують, тільки коли борщу захочеться. — Мамо, припини. Ми просто хочемо пожити своїм життям. Ми маємо на це право. — Маєте, маєте! А я от права не маю. Вибирай: або ти допомагаєш з верандою зараз, або ви мені більше не діти! Вона була впевнена: син відступить. Завжди відступав. Але цього разу, він відмовив матері

День у спальному районі Черкас видався вологим і туманним. Антоніна Петрівна з надмірним зусиллям

Життєві історії 0

Знову порожня плита? — чоловік, повернувшись додому, невдоволено буркнув Олені. Григорій жбурнув потертий сумку на диван. — Я цілий день на ногах, гарую як віл, а ти що? Руки склала й на квіточки витріщаєшся? Дружина мовчала. — Ти мене чуєш, чи зовсім задерев’яніла? Шевелися! За пів години кум прийде, ми по роботі маємо перетерти. Накрий на стіл хоча б якусь нарізку! Вона повільно повернулася. — Григорію, а ти пам’ятаєш, чий це дім? — голос її був тихим, але напрочуд чітким. Він насупився, не розуміючи запитання: — Яка різниця? Наш дім. Сімейне гніздо. Наша фортеця. — Ні. Це дім моєї бабці Стефанії. Вона заповіла його мені особисто. Твого імені в дарчій немає. І в праві власності теж. — Ти що говориш? Ну то й що? Ми ж вінчані! Все спільне! Совість май! — Спільне? Чому ж тоді дах я латала за власні преміальні? Чому за газ і світло плачу я зі своєї картки? Чому ремонт у цій кухні я робила сама, поки ти «шукав себе» на дивані

Ранок у старому передмісті Вінниці видався парким. Олена стояла біля вікна, дивлячись на сусідський

Життєві історії 0

Таню, у тебе на люстрі, здається, якась брудна пляма чи то стара павутина висить — ти б глянула, бо воно ж на голову капне, — голос Алли Федорівни прозвучав із тією специфічною солодкуватою турботливістю, від якої в мене зазвичай починає сіпатися ліве око. Я навіть не обернулася від плити. Свекруха, як завжди, виникла в моєму коридорі без попередження, скориставшись дублікатом ключів, який «випадково» завалявся в її сумочці після минулого візиту. Вона вважала це не порушенням кордонів, а «сімейною довірою». — Це не павутина, Алло Федорівно, — спокійно відповіла я, перегортаючи відбивні. — Це талісман на удачу. Чим більше пилу, тим менше нас бачать податкові інспектори. Свекруха заціпила, не донісши свою фірмову білосніжну серветку до верхньої полиці шафи. Вона завжди приходила з цією серветкою, наче ревізор на занедбаний склад, готовий винести вирок моєму вмінню тримати дім у чистоті. — Жартуєш усе, — процідила вона, але на люстру про всяк випадок подивилася з підозрою. — Я ж як краще хочу. Порядок у хаті — порядок у голові. А у Володі, бачиш, справи на роботі не дуже ладяться. Може, то через енергетику таку

— Таню, у тебе на люстрі, здається, якась брудна пляма чи то стара павутина

Життєві історії 0

— Зліпи пельменів, наріж салатів. Ти ж у нас господиня, придумай щось. Як це тобі не вистачить тисячі гривень на трьох чоловіків? — Павло навіть не повернув голови, продовжуючи зосереджено клацати пультом телевізора. — Павле, ти взагалі чуєш, що ти кажеш? — голос Галини був дивно спокійним, хоча руки ледь помітно тремтіли. — Я розписала весь бюджет до зарплати. Цієї суми нам ледь вистачить на хліб і молоко, а ти хочеш м’яса, напоїв і свята? — Ой, Галю, не починай оцю свою бухгалтерську пісню, — відмахнувся він, нарешті знайшовши футбольний матч. Чоловікам багато не треба, аби компанія була гарна. Вона дивилася на його широку спину в домашній футболці й не впізнавала чоловіка, з яким прожила п’ять років. Куди подівся той уважний хлопець, що колись приносив їй квіти просто так і вмів слухати

— Як це тобі не вистачить тисячі гривень на трьох чоловіків? — Павло навіть

Життєві історії 0

Де гроші?! — голос Олени зірвався на крик, коли вона забігла на кухню, кинувши порожній папірець на стіл. Конверт, наче невагомий докір, ковзнув по поверхні й упав на підлогу. Олег навіть не здригнувся. Він сидів перед телевізором, дивився футбол. — Які гроші, Лесю? Не кричи, дай гру додивитися, там якраз вирішальний момент. — Не прикидайся! Сорок тисяч гривень. Мої гроші, які я відкладала на пралку! Де вони? Олег зітхнув, з явним роздратуванням. — А, ти про ті копійки. Ну, я взяв. Навіщо такий крик піднімати? — Ти взяв? Ти просто заліз у мою схованку, забрав усе до копійки і навіть не спромігся мені про це сказати? — Слухай, ну ми ж сім’я. Яка різниця, у чиїй кишені вони лежали? У нас усе спільне. Чи ти вже почала рахунки ділити? — Різниця величезна! Я ці гроші не в лотерею виграла! Я працювала на півтори ставки, я не купувала собі черевики, хоча старі вже просять каші! Ти бачив, як та пралка смикається? Вона завтра згорить! — Олено, ну май совість. Мама зателефонувала, у неї знову серце. Потрібні були ліки, якісь там нові німецькі препарати, плюс обстеження в приватній клініці. Ти ж знаєш, яка в неї пенсія. Олена опустилась на стілець

Листопадовий вечір у Львові дихав вогкою прохолодою, що просочувалася крізь щілини старого підвіконня. Олена

Життєві історії 0

Ганько! Ну хто ж так робить? — голос Тамари Андріївни, її свекрухи, прозвучав наче вирок. — Картоплю спочатку треба було в крижаній воді потримати, щоб крохмаль зайвий вийшов. Хіба я тебе не вчила? Анна здригнулася. — Тамаро Андріївно, я завжди готую саме так. Олегу подобається, виходить золотиста і хрустка. — «Подобається», — свекруха скептично зиркнула. — Олежик мені минулого тижня по секрету казав, що вона в тебе то всередині сира, то на кашу схожа. Ти б дослухалася до старших, дитино. Ми життя прожили, ми знаємо, як догодити чоловікові, щоб він на бік не дивився. Олег, той самий коханий чоловік, заради якого Анна щодня намагалася стати ідеальною господинею, сидів у вітальні за ноутбуком. Почувши напружені нотки в розмові, він на мить відірвався від роботи і крикнув, не заходячи на кухню: — Аню, ну справді, мама ж поганого не порадить. Зроби, як вона каже, чого ти знову починаєш суперечку на рівному місці

Ранок у затишній київській квартирі на Оболоні почався не з аромату свіжої кави, а

Життєві історії 0

А за чий рахунок цей банкет, дозволь запитати? — Ганна стояла посеред кухні, тримаючи в руках порожній гаманець, і дивилася на чоловіка, який щойно «порадував» її новиною про вечірні посиденьки з друзями. Павло навіть не відірвався від телевізора, де футбольні коментатори змагалися у красномовстві. Його поза випромінювала такий спокій, ніби він щойно виграв мільйон у лотерею, а не поставив дружину перед фактом, що за три дні до зарплати до них прийдуть гості, яких треба чимось годувати. — Ганнусю, ну чого ти починаєш з самого ранку? Це всього лиш пачка пельменів і кілька пляшок пінного. Друзі ж прийдуть, не чужі люди. Андрій з Сергієм, сто років не бачилися. Посидимо по-людськи, згадаємо молодість. — По-людськи — це коли є за що купити те м’ясо, яке твій Андрій змітає за три хвилини

— А за чий рахунок цей банкет, дозволь запитати? — Ганна стояла посеред кухні,

Життєві історії 0

Чого ти розкричалася, це всього лиш баночка парфумів, — кинув Павло, навіть не підводячи очей від екрана свого ноутбука. Світлана відчула, як у неї всередині все обірвалося. Ця баночка була для неї не просто косметикою. Це був символ її вихідних без відпочинку, її переробок і маленької жіночої радості, на яку вона нарешті назбирала. Тепер порожній скляний флакон валявся на підлозі спальні, ніби покинута напризволяще надія. — Я не зобов’язана утримувати твою сестру і мовчки спостерігати, як вона тягне з дому все, що їй заманеться! — промовила вона тихо, але так чітко, що Павло нарешті відірвався від роботи

— Чого ти розкричалася, це всього лиш баночка парфумів, — кинув Павло, навіть не

Життєві історії 0

А чому ви так і не одружилися вдруге? — раптом запитала свата Анна. Це було пряме запитання, але воно не звучало грубо. Василь пригальмував біля узбіччя. Він довго дивився на свої руки на кермі. — Боявся, — зізнався він чесно. — Боявся принести в дім людину, яка не полюбить моїх дітей як своїх. А ризикувати ними я не міг. А ви? — А я просто не зустріла того, кому б могла довіритися, — тихо відповіла вона. — Знаєте, після років самотності вже не хочеться просто «аби було». Хочеться тиші. Справжньої. Того вечора Василь довго не міг заснути. Він думав про Анну. Про те, як вона поправляє пасмо волосся, як сміється, як дбає про свого сина. Весілля дітей пройшло чудово. Було багато сміху, танців і щирих побажань. Але коли гості почали розходитися, Василь і Анна залишилися в саду. На небі висипали зорі — такі великі, які бувають тільки в серпні. — Життя дивна річ, — сказала Анна, дивлячись на вогні в хаті, де молодята святкували свою нову історію. — Ми стільки сил віддали їм. А тепер вони підуть своєю дорогою. — І ми залишимося самі, — підхопив Василь

Василь ніколи не вмів жалітися. Він вважав, що скарги — це як дірка в

Життєві історії 0

Маріє, ти знову купила той дешевий хліб? — запитала свекруха, ледь торкнувшись скибки. — Від нього в мене печія. Невже важко зайти в іншу крамницю, де печуть нормальний? — Ви знаєте, я ледве встигаю після роботи встигнути до закриття найближчого магазину, — виправдовувалася я. — Хто хоче — шукає можливості, — повчально піднімала вона вгору вказівний палець. — А підлога в коридорі знову в розводах. У мої часи господині мили на колінах, а не цими сучасними швабрами, що лише бруд розмазують. Олексій, повертаючись з роботи, першим ділом ішов до мами. Він сідав на край її ліжка, гладив її по руці, розпитував про кожен прожитий день. Потім він ішов на кухню, де я вже чекала з гарячою вечерею. Він їв швидко, втупившись у новини, і на мої спроби розпочати розмову лише втомлено відмахувався. — Льоша, вона постійно незадоволена. Що б я не зробила — все не так, — наважилася я сказати одного разу

Бути «зручною» дружиною — це як носити взуття на два розміри менше: спочатку просто