Українці Сьогодні

Ну що, сестро, наступного вівторка зустрічаємося біля нотаріуса? — Тарас, після поховання матері, втомлено потер перенісся. Він виглядав значно старшим за свої сорок два, обличчя покрили зморшки турбот про власний бізнес та кредит на нове авто. — Треба швидше оформити спадщину, оцінити житло й виставити на продаж. Сама розумієш, мені зараз кожна копійка важлива, та й тобі ремонт у новій квартирі не завадить. — Звісно, — кивнула Ірина, роздивляючись тріщинку на маминому улюбленому горнятку. — Я тільки не зрозуміла, куди це пані Марія так раптово зникла? Після цвинтаря я її більше не бачила. Навіть на обід не зайшла. — Випарувалася, — хмикнув Тарас. — Свою справу зробила, гроші за останній місяць я їй учора ввечері віддав до копійки, тож ми тепер квиті. Більше нас нічого не пов’язує. Пані Марія, тиха жінка шістдесяти років із Тернопільщини, доглядала за їхньою матір’ю останні три з половиною роки

Коли останні родичі та сусіди розійшлися після поминок, у квартирі матері запала така тиша,

Життєві історії 0

Подивися мені в очі, Андрію, — голос дружини зривався на крик. Чоловік навіть не здригнувся. Лише повільно перевів погляд з екрана на дружину. — Що знову не так, Соню? Ти знову прийшла з’ясовувати стосунки? Я втомився, у мене був важкий день у майстерні. — Важкий день? — Софія кинула конверт йому на коліна. — Читай. Це повідомлення про виселення. Тепер це офіційно. Нас виганяють на вулицю через твої борги. Андрій неквапливо взяв папір, розгорнув його. Його обличчя на мить здригнулося. Він пробіг очима по рядках, і папір у його руках почав помітно тремтіти. — Це якась помилка. Я розмовляв з банком минулого тижня. Вони обіцяли почекати. — Помилка? Єдина помилка тут — це те, що я вірила тобі п’ять років! Коли ти заклав нашу квартиру, щоб відкрити цей клятий меблевий цех, ти присягався, що все під контролем. Ти казав, що це наш шанс на гідне життя. І де це життя

Листопадовий вечір у Хмельницькому видався напрочуд колючим. Холодний вітер безжально ганяв опале листя вздовж

Життєві історії 0

Де моя синя сорочка? Та, що в тонку смужку, я її на корпоратив одягав! — голос Олега долинав зі спальні, і в ньому відчувалися нотки роздратування, які останнім часом стали постійним фоном їхнього життя. Олена стояла на кухні, витираючи тарілку. Знову цей тон. Ніби вона — не дружина, з якою прожито двадцять років, а недбайлива покоївка, яка не виконала наказ. — Вона в пранні, Олеже, — спокійно відповіла вона, намагаючись не додавати у голос зайвих емоцій. — Ти ж її три дні поспіль носив. Візьми блакитну, вона тобі дуже пасує, освіжає обличчя. Олег з’явився на порозі кухні. Сорочка була розстебнута, волосся скуйовджене. — Мені не треба «освіжати обличчя»! Мені потрібна саме та сорочка! Скільки разів казати: стеж за речами вчасно! У мене сьогодні важлива зустріч, а я маю шукати, у чому вийти з дому! — Можна подумати, у тебе в шафі одна сорочка, — та справа, як виявилося, була зовсім не в цьому

«Мій чоловік уже два місяці як розлучився зі мною у своїй голові, поки я

Життєві історії 0

Банк нарешті дав добро. Сума була накопичена, плани складені. Залишалося тільки підписати папери. Замок клацнув рівно о шостій. Андрій завжди був пунктуальним. Марія вийшла в коридор, сяючи від радості. Вона хотіла з порога ошелешити його новиною про банк, але слова застрягли в горлі. Чоловік виглядав дивно. Він не роззувся одразу, а стояв, притулившись до стіни, з якимось дивним блиском в очах — суміш тріумфу та провини. Так виглядає людина, яка виграла в лотерею, але знає, що квиток поцупила у найкращого друга. — Привіт, — тихо сказала Марія. — Ти чого такий? Вечеря вже на столі, проходь. У мене є новина, від якої ти підстрибнеш. Андрій не ворухнувся. Він витяг із внутрішньої кишені куртки якісь папери й мовчки пройшов до кімнати. Сів на диван, поплескав рукою поруч із собою, запрошуючи її сісти. — Марічко, нам треба поговорити про плани. Забудь про ту іпотеку. Ми її не братимемо

Бути додатком до чужого майна — це не та роль, на яку я підписувалася,

Життєві історії 0

Рито, вибач. Я полюбив іншу. Нам треба розлучитися. Олексій. Не намагайся дзвонити, мені потрібен час. Я відключу телефон. Олексій повернувся наступного вечора, втомлений, але задоволений собою. Навіть купив величезний букет троянд і коробку цукерок — як «приз» за пережите хвилювання. Ключ у замку повернувся легко. Але двері відчинилися з якимось дивним, порожнім звуком. Олексій переступив поріг і завмер. У передпокої не було ні тумби для взуття, ні дзеркала. Тільки гола стіна. Він зробив крок у вітальню. Пустота. Тільки світло ліхтарів із вулиці падало на лінолеум, де колись стояв їхній розкішний диван. — Рито? — крикнув він, і власний голос налякав його своєю гучністю. Він забіг на кухню. На підвіконні самотньо стояв його «спадок»: тарілка, ложка, сковорідка. У спальні — тільки його рибальське крісло. Гардероб був відчинений: його сорочки самотньо висіли на штанзі, половина Рити зяяла порожнечею

Буває, що один безглуздий жарт може стати тим самим лакмусовим папірцем, який показує: ви

Життєві історії 0

Аню, ми знайшли вам дачу! — кричала свекруха. — Це просто скарб! Село під Борисполем, сорок хвилин від метро, хата міцна, ділянка величезна! Батько вже з кумом переговорив, ціна — майже задарма! Вам треба тільки приїхати й підписати документи! Коли Ганна з Артемом побачили цей «скарб», у дівчини всередині все обірвалося. Перекошена мазанка з облупленою вапною самотньо стояла посеред десяти соток, порослих бур’яном у людський зріст. Паркан подекуди згнив і просто впав у кропиву, а з усіх зручностей на подвір’ї чорнів лише дерев’яний «шпаківня»-туалет із діркою в підлозі. — Мамо, та це ж купа мотлоху, — пригнічено пробурмотів Артем. — Артемчику, ти нічого не тямиш у справжньому житті! Місце яке! Річка через дорогу! Повітря! А хату підлатаєте. Руки-ноги є. Ми ж для вас старалися, ночами не спали! Ганна мовчки обходила ділянку. Серце стискалося від туги, але раптом вона зупинилася і заплющила очі

Анна завжди марила власною дачею. Але в її уяві це не були нескінченні шість

Життєві історії 0

Марія пам’ятала все до дрібниць. Відхід Андрія був як грім серед ясного неба. Він був старшим за неї на п’ятнадцять років, кремезний, впевнений у собі чоловік, який обіцяв, що «ми разом збудуємо наш замок». І вони будували. Працювали на трьох роботах, облаштовували квартиру, мріяли. А потім його серце просто зупинилося. На похороні його старші сини від першого шлюбу стояли осторонь, наче сторонні спостерігачі. Жодного слова співчуття. Тільки холодні погляди в бік Марії, у яких читалося: «Прийшла на все готове, а тепер ще й спадок забереш». Хоча від того «готового» була лише стара коробка квартири, яку вони з Андрієм виплачували в кредит роками. Його сестра, Ганна, підійшла тоді до Марії лише раз. — Ну що, Машо, — процідила вона, не дивлячись в очі. — Тепер сама крутись. Андрій завжди був занадто добрим до випадкових людей

Осінній дощ невпинно стукав у шибку, нагадуючи Марії ритм старого годинника, що колись стояв

Життєві історії 0

Що приготувати на вечерю, Маркіяне? — запитала дружина, не обертаючись. Голос звучать сухо, майже механічно. — Мені байдуже, Оленко. Що зробиш, те й з’їм, — відповів він, не відриваючи очей від телефону. Ця відповідь викликала в неї напад нудоти. «Мені байдуже». Це була його головна фраза останні п’ять років. Йому було байдуже, що їсти, куди їхати у відпустку, якого кольору будуть шпалери в спальні. Він просто споживав життя, яке вона для нього готувала, не отримуючи від нього жодного задоволення. «Коли ж це почалося?» — вкотре запитувала себе Олена. Адже колись усе було зовсім інакше. Олена заплющила очі й перенеслася на десять років назад. Старий парк біля університету. Була весна, повітря пахло бузком і надією. Вона побачила його випадково — він сидів на траві зі стареньким мольбертом і малював аквареллю київські каштани

Олена стояла біля вікна їхньої квартири на Оболоні, спостерігаючи, як сонце повільно відбивається в

Життєві історії 0

Минув тиждень. Надія більше не з’являлася в тому вагоні. Андрій уже почав думати, що та зустріч була просто випадковим подарунком долі, який він не втримав. Аж раптом, виходячи з роботи, він побачив її біля супермаркету. Вона йшла не сама. Поруч дріботів хлопчик років шести, а в руках у неї був важкий пакунок з продуктами. У Андрія всередині все похололо. “Дитина. Значить, заміжня. Або має когось… Оце і вся твоя романтика”, — промайнуло в голові. Але якась невідома сила змусила його піти слідом. Не як переслідувач, а як людина, яка не може просто так поставити крапку. Він бачив, як вони зайшли у двір старенької п’ятиповерхівки. Біля під’їзду на лавці сиділа місцева “служба безпеки” — літня жінка в охайній хустці. Андрій вирішив діяти ва-банк. — Доброго вечора! — ввічливо звернувся він до бабусі. — Підкажіть, будь ласка, а та дівчина, що щойно з дитиною пройшла, вона тут мешкає? Ми колись разом навчалися, хотів сюрприз зробити, квіти передати, а номер квартири забув

Хто сказав, що в електричках їздять лише втомлені люди з похмурими думками? Насправді саме

Життєві історії 0

Натусь, ну що ти таке верзеш… — Олексій опустив очі, ніби сподівався, що коли він помовчить, її слова просто розчиняться в повітрі, як пара над каструлею. — Нічого я не верзу, — Наталя стиснула пальці до білого, нігті вп’ялися в долоні. — Я все бачу. По очах бачу. По тому, як ти телефон ховаєш під подушку, коли лягаєш. По тому, що у вихідні ти постійно «в мами». Мати в тебе раптом стала центром всесвіту? Шість годин у суботу, п’ять у неділю… Ти раніше туди раз на місяць заїжджав на пів години. Він важко видихнув, скривився, відставив склянку з чаєм. — У неї тиск знову стрибав, я ж казав. Стара людина, їй увага потрібна. — Тиск у неї стрибає останні десять років, Олексію. Але саме зараз, просто дивним чином, він почав стрибати щосуботи рівно о дев’ятій ранку. Зручно, правда? Дуже зручно

— Та ти просто боїшся зізнатися, що в тебе давно інша! — сказала вона