Мамо! Ти сама так хотіла, тепер не скаржся мені, — ображено кричала донька по телефону на матір. — Юлю, доню, ну як же так? — голос Тамари тремтів. — Лікар сказав, що ці ліки треба почати приймати вже сьогодні. Я ж не прошу їх мені дарувати, я гроші віддам, у мене на картці є заощадження. Мені просто важко самій дійти до аптеки, я ще зовсім слабка. На іншому кінці запала холодна тиша, яку перервав різкий голос доньки: — Сама винна, мамо! Сама заварила цю кашу — сама і розхльобуй! — Юля майже вигукувала слова в слухавку. — Ти ж так хотіла свободи? Ти ж так мріяла пожити «для себе»? Ну то насолоджуйся тепер! Хто тобі заважає? Сама собі господиня, от і шукай вихід сама. — Але ж я в лікарні, Юлечко. Яка тут свобода? — Тамара Леонідівна відчула, як на очі накочуються сльози. — Вільна від нас, від онуків, від обов’язків! — відрізала Юля. — Все, мені ніколи, я дітей на тренування везу. Бувай
У Миргороді вечірнє сонце зазвичай сідає повільно, забарвлюючи річку Хорол у золотаві кольори. У
Леся, ти молодець! Таке господарство зробила, таку хату поставила! Євроремонт, паркан високий — справжня пані. Не дарма стільки років на чужині була. — Та що там… — відмахувалася вона, підливаючи гостям чаю. — Головне, щоб дітям було де жити. Вона справді не шкодувала про витрачені зусилля. Дивлячись на Христину, вона бачила плід своєї праці. Донька виросла доброю, зять Петро — господарний, ні хвилини не сидить без діла, а онука — як справжнє сонечко, що бігає по подвір’ю в маленькій вишиванці. Все склалося саме так, як вона планувала в ті довгі італійські вечори, коли єдиною розрадою був телефонний дзвінок додому. Тільки от серце сьогодні не на місці. Воно наче вимагало чогось іншого, чого не купиш за жодні гроші, не привезеш у великій валізі з Неаполя. Христина вже не раз просила під час їхніх довгих розмов у вайбері: — Мамо, залишайся вдома. Скільки можна по тих заробітках? Оленка вже росте, їй бабуся потрібна. Ми з Петром самі впораємося, грошей вистачає. А Леся все відкладала, боячись зупинитися: — Ще трохи, Христю… ще на машину вам назбираю, щоб у район не автобусом їздили… щоб вам легше було, ніж мені колись… Вона боялася повертатися, бо знала: щойно вона перестане працювати, її наздоженуть спогади. А спогади — це те, від чого вона тікала п’ятнадцять років
— Мамо, про що ти думаєш постійно? — Христина подивилася на Лесю тим уважним
Маріє! — пролунав із кімнати різкий голос. — Чому ти так довго? Сніданок сам себе не приготує! То була сеньйора Еліна — дев’яносторічна італійка, яку Марія доглядала вже кілька років. Стара, але ще бадьора, завжди з претензіями, завжди з вимогами. Її голос був наче наждачний папір, що щодня тер по душі Марії, залишаючи дрібні, але болючі подряпини. Марія на мить заплющила очі, намагаючись вхопити ту мить спокою, яка ще залишалася в кімнаті. Вона глибоко вдихнула повітря, просякнуте ароматом італійської кави та старовини, якою дихав цей будинок. — Ну що ж, Марія… Христос Воскрес, — тихо сказала сама до себе, ледь ворушачи губами. Сьогодні був Великдень. Український. Її Великдень. В Італії це свято вже минуло тиждень тому, і для всіх навколо це була звичайна неділя. Сусіди вже давно прибрали святкові скатертини, магазини працювали у звичному режимі, а на вулицях Риму вирувало буденне життя. Але для неї — ні
Марія стояла біля дзеркала і поспіхом заколювала волосся. Руки трохи тремтіли — чи то
Пробач мені, Наталко! Не можу я більше так. Не люблю. Розумієш? — як відрізав чоловік. — Серцю не накажеш! — голос Юрія тремтів, але в ньому відчувалася впертість людини, яка вже все вирішила. Причиною була Ірина. Її очі були кольору міцної кави без молока. Юрій відчув, як серце стиснулося від чогось особливого. Додому Юрій не повертався десять днів. Він не відповідав на дзвінки Наталі, не чув повідомлень від бабусі. Він був у провалі, де не існувало нічого, крім Ірини. Коли він нарешті з’явився на порозі своєї квартири, Наталя кинулася до нього, намагаючись обійняти. Юрій холодно відсторонив її руки. — Не треба. Я йду. Все скінчено. Наталя завмерла. Вона не кричала, не влаштовувала сцен. Лише тихо запитала: — Ти зовсім-зовсім мене більше не любиш? Навіть часточки не лишилося? Юрій відчув, як в середині щось болісно стиснулося. Але сором перед Іриною, перед своєю «новою високою долею», виявився сильнішим. — Ні, Наталко. Не люблю. Знайдеш собі іншого, кращого за мене
У селищі Вишеньки літо зазвичай пахне скошеною травою та солодким соком ягід. Але для
Це що, дачу собі вибираєте? — підглядала свекруха. — А чому я про це дізнаюся останньою? — вона випросталася, склавши руки. Олена відчула знайоме напруження в плечах. Кожен такий візит свекрухи закінчувався тим, що їхні власні плани розчинялися в її «мудрих» порадах. — Ми тільки почали дивитися, Ларисо Петрівно, — спокійно відповіла Олена. — Це просто один із варіантів. — Які варіанти? — свекруха зневажливо махнула рукаою. — Слухайте мене, я поганого не пораджу. Моя кума, Марія Григорівна, якраз продає хату в Плютах. Переїжджає до сина в Полтаву. Хата — моноліт! Ділянка рівна, як стіл. Вона за нею доглядала, як за дитиною, поки ноги не почали крутити. — Ми вже знайшли те, що нам до душі. — Та що ви там знайшли? — Лариса Петрівна тицьнула пальцем у фото на екрані. — Паркан лежить, сад запущений. А в Григорівни все капітально. Я з нею поговорю, вона ще й ціну скине як для своїх. Ми тридцять років знайомі, вона мені не відмовить, от побачите
Селище Козин зазвичай асоціюється з розкішними маєтками, але за високими парканами ховаються й звичайні
Тобі дістанеться кришталь. А Марині — квартира. Ці слова моєї матері, Світлани Іванівни, пролунали так буденно, ніби вона просто нагадувала мені, що в чай треба додати трохи більше цукру або зачинити кватирку, бо тягне прохолодою. Я завмерла з чайником у руках. — Що ти сказала, мамо? — перепитала я, сподіваючись, що це просто прикра помилка, що шум води в сусідній кімнаті викривив її слова, або мій мозок просто видав бажане за дійсне в якомусь химерному сенсі. Світлана Іванівна повільно, з притаманною їй грацією, підняла на мене погляд своїх світлих, майже прозорих очей. У них не було ні тіні провини, ні сумніву. Тільки спокійна, залізна впевненість людини, яка звикла, що її рішення не обговорюються. — Я сказала, Софіє, що квартиру на Хрещатику я відпишу Марині. Їй з дітьми зараз набагато важче, вона в столиці, а там життя неймовірно дороге. Кожен крок коштує грошей. А тобі я залишаю весь свій кришталь. Ти ж знаєш, він богемський, справжній, ще твоя бабуся його збирала десятиліттями. Це цілий статок, якщо з розумом підійти до справи. Його можна продати колекціонерам або залишити як родинну реліквію
— Тобі дістанеться кришталь. А Марині — квартира. Ці слова моєї матері, Світлани Іванівни,
Оксано, ти ж жінка розумна, — почала Мар’яна, зовиця. — Сама бачиш, як ми з Ігорем та двома дітьми тулимося в орендованій однокімнатці. Це ж не життя, а мука. А у вас тут — хороми. Три кімнати, дві лоджії, центр міста. Для чого вам двом стільки місця? Оксана повільно поставила чашку. — Мар’яно, я не зовсім розумію, до чого ти клониш. Це наша квартира. Ми її ледь до ладу привели. — Та до того і клоне! — підхопила Тамара Василівна, свекруха. — У вас же є та чудова дача. Там і город, і річка поруч, і будинок утеплений. Олег казав, що ви там і взимку можете жити. От ми й подумали. Було б справедливо, якби ви перебралися на природу, а цю квартиру віддали Мар’яні. Їй діток треба піднімати, школу хорошу шукати. Ми ж одна родина, хіба ні? Оксана відчула, як на душі стає важко. Вона перевела погляд на Олега, чоловіка свого. — Олеже, ти знав про ці плани підступні? — її голос пролунав тихіше, ніж їй хотілося. Олег підвів голову. По його очах було зрозуміло на чиєму він боці
Місто Ірпінь завжди вабило своєю особливою атмосферою: високі сосни, чисте повітря і спокій, якого
Вася, ну ти хоч скажи їм, — просила Галя ввечері, коли вони нарешті залишалися самі. — Я ж наче не чужа в цій хаті. Чому вони мене так допікають? — Ой, Галю, та не зважай ти на них, — відмахувався Василь, засинаючи. — Мама просто така, вона не може без контролю. Вона ж як краще хоче. А Оля… ну вона сестра, вона просто нудьгує. Потерпи трохи. Але терпіти ставало дедалі важче. Кожен день був схожий на попередній: робота до сьомого поту, постійні зауваження й відчуття, що вона — лише додаток до цього великого родинного вузла, який поступово затягувався на її шиї. Одного разу до Галі забігла сусідка Ганя. Вона щойно повернулася з Італії, виглядала втомленою, але вдягненою в гарну нову куртку, а в руках тримала модну сумочку. — Слухай, Галю, — шепнула Ганя, коли вони сіли під яблунею. — Там у Неаполі місце звільняється. Моя знайома додому їде, треба замінити. Робота важка, доглядати стару синьйору, але платять добре. Ти ж жінка сильна, впораєшся. Подумай. Галя спочатку злякалася. Як це — покинути дім, дітей, господарство? Але наступного ранку Марія Степанівна влаштувала справжній скандал через те, що Галя купила дітям нові зошити, не порадившись з нею. — Гроші на вітер викидаєш! — кричала свекруха. — Можна було й на старих допиcaти! Це була остання крапля. Того ж вечора Галя серйозно поговорила з Василем. — Я поїду, — сказала вона твердо. — Гроші треба на навчання дітям, хату підлатати. Та й трохи відпочинемо ми одна від одної з твоєю мамою. Василь здивувався, але сперечатися не став. Мабуть, і йому набридли постійні чвари між жінками
Галина ніколи не думала, що стане заробітчанкою, але доля так завернула. Вона не боялася
Маріє! Ти мене чуєш? — голос Андрія був різким. — Лікар чітко сказав: моїй мамі потрібне оздоровлення. Спина, суглоби, вона все життя на фермі відпахала. Хіба вона не заслужила на три тижні спокою в нормальних умовах? Марія повільно поставила паску на рушник. — Андрію, я ж не кажу, що не заслужила. Але ти подивися на ціни. Тридцять тисяч гривень за курс? У нас зараз кожна копійка на рахунку, дах потрібно ремонтувати. — Знову ти за своє! — Андрій гримнув рукою по столу так, що забряжчали ложки. — Тобі дах дорожчий за мою матір? Вона мене одна на ноги поставила, коли батько покинув. Вона ночами не спала, щоб у мене був хліб і до хліба. А тепер, коли їй справді зле, ти рахуєш копійки? — Я не рахую, Андрію. Ми ж не мільйонери. Я на двох роботах працюю, щоб ми хоч трохи вилізли з боргів. Андрій підвівся. Його обличчя почервоніло від гніву. — Знаєш що? Я втомився від твого вічного ниття про гроші. Мама — це святе. Якщо ти не можеш знайти ці гроші, то нам нема про що говорити. Або ми купуємо їй путівку в Трускавець завтра, або я подаю на розлучення
Селище Опішня на Полтавщині завжди славилося своїми гончарами, м’якою говіркою та особливим духом спокою.
Добрий ранок, Маріє Степанівно! — гукнула Оксана, заходячи у двір. — Що, знову очі прогляділи на дорогу? Бачила я вчора ввечері, як ви на пагорб виходили. Що ваші? Коли приїдуть на Великдень? Марія Степанівна силувано посміхнулася, поправляючи фартух. — Та мають бути, Оксанко. Василь казав, що бізнес бізнесом, а Великдень — то святе. Обіцяв нову машину показати. А Ганнуся з Польщі ще минулого тижня писала, що онуки вже валізи склали. Кажуть: «Бабусю, ми хочемо справжніх писанок, а не тих магазинних наклейок». Оксана поставила кошик на лаву й зітхнула. — Ой, Степанівно, дай Боже. Бо мій Микола каже, що зараз у містах люди зовсім здичавіли. Все за копійкою біжать, а про коріння забувають. Мій брат теж у столиці, то дзвонить раз на місяць на три хвилини: «Як здоров’я? Гроші надіслав? Все, бувай». А мамі ж не гроші треба, мамі б голос почути довше. — Мої не такі, — м’яко заперечила Марія, хоча в душі кольнуло. — Василь у мене поважна людина, директор. Ганнуся теж не просто так поїхала — дітям на навчання треба. Вони стараються для сім’ї
Село Космач завжди прокидався рано, але перед Великоднем село нагадувало розворушений вулик. Марія Степанівна

You cannot copy content of this page