Галю, це справді ти? Заходь швидше, я ж тебе стільки років не бачила! — Світлана відчинила двері своєї львівської квартири й уже хотіла обійняти далеку родичку, та раптом зупинилася, уважно придивившись до її одягу. — Зачекай. Я цю кофту пам’ятаю. Ти приїжджала до нас ще зовсім молодою й купила її десь біля Привокзального. Невже вона досі в тебе? Галина машинально потягнула рукави донизу. Колись темно-синя кофта й справді давно втратила колір, на ліктях тканина стала тонкою, а комір розтягнувся. Жінка опустила очі й тихо відповіла: — Тепла вона. От і ношу. — Галю, я не хотіла тебе засмутити. Просто стільки часу минуло. Ти приїхала до міста у своїх справах, могла б хоча б щось нове собі взяти. Тут поруч є невеликий магазин, там зараз знижки. — Не треба мені нічого. — Чому? Галина спробувала усміхнутися, але замість цього очі наповнилися слізьми. — Я з Віктором тридцять один рік живу. І весь цей час у нашій хаті все вирішували без мене. Спочатку його мама, потім він, тепер ще й діти звикли. Я сама їх до цього привчила. Мовчала, погоджувалася, боялася сперечатися. От і дійшло до того, що кофті двадцять років, а я думаю: «Ще добра, ще походжу». — А твої гроші? Галина глянула на неї й сумно всміхнулася. — Я їх майже не бачу
— Галю, це справді ти? Заходь швидше, я ж тебе стільки років не бачила!
Дякую, що все-таки приїхала, доню. Я вже не була певна, що ти погодишся зі мною побачитися, — тихо сказала сімдесятидворічна Олена Павлівна, відчиняючи двері своєї квартири у старому будинку на околиці Чернівців. Вона хотіла обійняти доньку, навіть простягнула до неї руки, але зупинилася, побачивши, як та машинально відступила до стіни. — Я й не збиралася їхати. Андрій сказав, що після стількох років треба хоча б вислухати тебе. Тож я тут. Кажи, мамо, навіщо кликала, — відповіла сорокарічна Катерина, зняла куртку й повісила її на старий дерев’яний гачок. Вона озирнулася навколо й здивовано насупилася. — А де половина меблів? І де Михайло? Олена Павлівна повільно пройшла до кімнати й сіла на диван. — Брата твого вчора перевезли до спеціального пансіонату. Я вже не маю сил сама давати йому раду. Там є люди, які постійно будуть поруч. А я продала зайві меблі, частину речей віддала. Мені самій невдовзі доведеться переїхати до невеликого пансіонату неподалік міста. Уже все подивилася, домовилася. Катерина сіла в крісло, але сумку залишила на колінах. — Тобто ти покликала мене попрощатися з квартирою
— Дякую, що все-таки приїхала, доню. Я вже не була певна, що ти погодишся
Ой, діти, — скривилася Люба, махнувши рукою. — Знаю я цих дітей. Поки гроші шлеш — ти найкраща мама у світі. А приїдеш — у них своє життя. Робота, клопоти, друзі. Витратиш тисячу євро на дорогу й подарунки, накриєш стіл, вони прийдуть на годинку, поїдять, цокнуть чарками, скажуть чергове: «Ой, мамо, ви так смачно готуєте», — заберуть передачу й розбіжаться. А ти сидітимеш у порожній квартирі серед брудного посуду й думатимеш, куди поділися твої двадцять років. Слова Люби впали на саме серце, як важке, мокре каміння. Анна відвернулася, ніби поправляючи шарф, щоб приховати образу. Бо найгіршим було те, що ці самі думки вже не один місяць гризли її зсередини тихими, безсонними ночами. Скільки разів вона ловила себе на відчутті, що стала для власних дітей просто далеким джерелом допомоги. «Мам, треба за газ заплатити, трохи не вистачає». «Мамо, малий у перший клас іде, треба ранець ортопедичний і форму, тут такі ціни…» Вона ніколи не відмовляла. Відмовляла вона тільки собі: ходила в одному й тому ж пальті сім зим, купувала найдешевші макарони, не ходила з дівчатами на каву у свята. Зате у Богдана з’явилася однокімнатна в новобудові біля парку, а в Марічки — двокімнатна, хоч і в старому фонді, але після капітального ремонту. — Не каркай, Любо, — тихо відповіла Анна, ховаючи тремтячі руки в кишені. — Вони в мене не такі. Вони хороші. — Усі вони хороші, поки не виростуть, — буркнула приятелька, але все ж пригорнула її перед посадкою. — Щасливої дороги тобі. Бережи себе
Вузькі, вичовгані до блиску кам’яні сходи невеликого триповерхового будинку в передмісті Неаполя Анна знала
Мамо, я знову бачу в тебе картоплю з підливою, — розгнівалася донька. — Ти хоч інколи купуєш собі щось нормальне? — Оксана поставила на кухонний стіл великий пакет із продуктами й почала діставати сир, масло, яблука та печиво. — Я тобі сто разів казала: продай ту дачу. Ти там уже майже нічого не садиш, їздиш кілька разів за літо, а тримаєшся за неї так, наче там палац. Шістдесятивосьмирічна Ганна Василівна вимкнула чайник і неквапливо поставила на стіл дві чашки. Доньці дісталася біла, з тоненькими синіми квітами, а собі жінка взяла стареньку зелену, на якій давно стерся малюнок. — Дача нікуди не проситься. Нехай стоїть. — От саме — стоїть! А могла б принести тобі гроші. Ти все життя економиш, пальто вже який сезон носиш, на базарі кожну гривню рахуєш. Для кого ти бережеш усе це
— Мамо, я знову бачу в тебе картоплю з підливою. Ти хоч інколи купуєш
Якщо гроші цілі… Тоді навіщо? Навіщо цей сором? Навіщо чужі люди в моїх стінах? Де ви самі живете? Олена задихнулася сльозами, уткнувшись лобом у мамині коліна. І тоді від дерева зробив крок Сергій. Його голос пролунав глухо, потріскано: — Тому що грошей за ту квартиру нема, Любове Іванівно. Люба насупилася, дивлячись на зятя. — За яку квартиру? — За нашу. За ту, що ми мали купити два роки тому. Повітря в сквері немов застигло. Люба пригадала той день: червень двадцять другого року, відділення банку в Болоньї. Вона стояла біля віконця міжнародних переказів і відправляла доньці двадцять п’ять тисяч євро. Усі заощадження, які вдалося відкласти понад вартість своєї двушки. Це мав бути перший внесок за нову трикімнатну квартиру для молодої сім’ї, бо діти росли, тулитися в однокімнатній хрущовці свахи ставало нестерпно. Тоді Олена плакала в слухавку, дякувала, обіцяла, що вони швидко виплатять решту в розстрочку… — Як нема? — повільно промовила Люба. — Я ж відправила все. Ви казали, що уклали договір з забудовником. Ти мені планування показувала… — Я збрехала, мамо, — прошепотіла Олена, не підводячи голови. — Я все вигадала. Не було ніякого договору
Коли міжнародний автобус «Болонья — Чернівці» зі скреготом загальмував біля автостанції, над містом висів
Мамо, у суботу зранку будь удома, — поспішав син. — Я домовився з майстрами: приїдуть, заберуть стару теплицю, вирівняють землю біля сараю, а там уже почнемо робити навіс для двох машин, — Олег поклав ключі на кухонний стіл і так упевнено розгорнув на телефоні план подвір’я, наче господарем тут був саме він. — Дивись: від воріт буде широка доріжка, тут плитка, далі зона для відпочинку. А ці твої грядки треба прибрати. Ну кому зараз потрібні п’ять рядків помідорів? Сімдесятирічна Марія Степанівна саме діставала з духовки пиріг із яблуками. Вона поставила його на дерев’яну дошку, зняла рукавиці й лише тоді повернулася до сина. — А мене ти коли збирався запитати? — Про що? — Про мою теплицю. Про мої грядки. Про мій двір. — Мамо, та не починай. Я ж для добра роблю. Скільки можна жити так, наче надворі досі дев’яності? Будинок великий, місце чудове, до Івано-Франківська недалеко. Тут можна так усе облаштувати, що люди милуватимуться
— Мамо, у суботу зранку будь удома. Я домовився з майстрами: приїдуть, заберуть стару
Віро, тільки ти мене не покидай. Я вже стара стала, а сини далеко. Один у Львові, другий у Києві. Кому я там потрібна зі своїми клопотами? — Галина Петрівна сиділа біля кухонного столу й дивилася, як молодша сестра складає у шафу чисті рушники. — От ще придумала! Куди я тебе покину? Через дві вулиці живу. Не в іншій області, — усміхнулася Віра. — Тільки ти сама теж не вигадуй собі роботи. Учора знову полола біля паркану. — Там бур’ян уже до колін. — Нехай росте. Йому за це ніхто грошей не платить. Галина засміялася. — От язик у тебе. — Зате ти усміхнулася. Так вони й жили останні роки. Віра приходила до старшої сестри майже щодня. Узимку розпалювала піч, приносила продукти, прибирала сніг біля хвіртки. Навесні копала невелику ділянку за хатою, садила картоплю, цибулю, квасолю. Влітку разом збирали ягоди, восени складали дрова під навісом. Галина мала двох синів. Але до матері вони не хотіли навідуватися
— Віро, тільки ти мене не покидай. Я вже стара стала, а сини далеко.
Твоя мама вчора при Назарові сказала, що я тут чужа людина, яка прийшла на все готове. Дитині десять років, він усе чує і розуміє. — Вона просто пожартувала. У мами такий гумор, ти ж знаєш. — Десять років однакових неприємних жартів, Романе. Це не смішно. — Слухай сюди, — він насупився. — Я ніколи не вибиратиму між тобою і мамою. Вона моя найрідніша людина. — А я? А наші діти? Ми хто для тебе? — Ви — це інше. Ти маєш розуміти своє місце. Ось воно. Просте й страшне пояснення всього мого сімейного життя. «Інше». Другий сорт. Ті, хто має підлаштовуватися, прислуговувати й терпіти, поки весь наш світ крутиться навколо примх його матері, Валентини Степанівни. На кухню зайшов Назар. Розмова миттєво обірвалася. Я натягнула посмішку, підійшла до сина, поправила комірець сорочки. Хлопчик пильно подивився на мене. Його погляд був занадто дорослим для десяти років. — Мамо, ти плакала? — Ні, синочку, все добре. Сідай снідати, бо запізнитеся
— Ти в цій хаті ніхто, звичайна гостя, і право голосу матимеш лише тоді,
Світлано, відчини. Я вже біля воріт! — кричала сестра біля хвіртки, коли повернулася з Польщі. — Людмила поставила валізу на землю й знову натиснула кнопку виклику. Після двох діб дороги їй хотілося тільки одного: зайти до рідної хати, обійняти маму, поставити чайник і хоча б кілька днів нікуди не поспішати. — Я бачу, що ти приїхала, — спокійно відповіла сестра. — То чого ворота зачинені і хвіртка? — Бо спочатку нам треба поговорити. Людмила озирнулася на знайомий двір. Стара груша, яку батько щовесни підрізав, похилилася над парканом. На вікні кухні стояли мамині вазони. Усе було таким самим, як п’ять років тому, коли Людмила востаннє приїздила додому надовго. — Світлано, я не маю сил на твої загадки. Я з Польщі тільки приїхала. Відчини. — Ти де житимеш? — Як це де? Тут. Я ж писала, що повертаюся остаточно. — Тут ти жити не будеш. Людо, не роби сцен біля воріт. Хата оформлена на мене. Людмила притиснула телефон до вуха. — Яка хата? — Ця. Кілька секунд Людмила мовчала, певна, що неправильно почула. — Відкрий ворота. — Я сказала тобі правду. Мама з татом давно оформили дарування. На будинок і двір. — Коли? — Майже три роки тому. Людмила повільно сіла на валізу
— Світлано, відчини. Я вже біля воріт! — Людмила поставила валізу на землю й
Ця хата — моя, — чітко промовила Надія, дістаючи з сумочки ключі та телефон. — До шлюбу придбана, за мої кошти та кошти мого батька. Ні ти, Назаре, ні твоя мама тут не прописані й не маєте жодної частки. — Надіє, заспокойся, давай поговоримо як дорослі люди, — Назар спробував узяти її за лікоть, але жінка рішуче відступила назад. — Ми вже поговорили. Я даю вам сорок хвилин на збори. Якщо за цей час речі не будуть у коридорі, я викликаю дільничного інспектора, показую документи на власність, і розмова буде зовсім іншою. — Ти не посмієш! — скрикнула свекруха. — Я всім родичам розкажу, яка ти невдячна! Сусідам розкажу! — Розповідайте кому завгодно, — спокійно відповіла Надія. — Час пішов. Вона зайшла до спальні, зачинила двері на засувку й сіла на диван, тримаючи перед очима екран телефона. За дверима зчинився неймовірний рейвах. Гримали дверцята шаф, цокотів посуд, лунали схлипування свекрухи та глухі прокльони Назара. Кілька разів чоловік стукав у двері спальні: — Надійко, відчини! Матері зле, треба краплі! Подумай добре, що ти робиш, назад вороття не буде! Надія не промовила жодного слова. Вона дивилася, як спливають хвилини на годиннику
— Ви збирайтеся звідси, мені тут одній спокійніше буде, — спокійно сказала свекруха, неспішно

You cannot copy content of this page