Українці Сьогодні

Мама в стаціонарі була, а Вікторія вже про спадщину думала, подумки ділила квартиру. – Віко, а чи не рано ти мамі про це говориш? – не розумів дружини Олег, – зазвичай потрібно підтримати рідну людину. – Їй уже все одно! А Алісі з двома дітьми жити ніде. Ти про них подумай краще, – відповіла Вікторія і стала шукати телефон нотаріуса, щоб якнайшвидше оформити все, бо знала, що ще є один спадкоємець

Коли липневе сонце гріло асфальт, а з-за вікна долинав сміх сусідської дітвори, Олена Петрівна

Життєві історії 0

Повернувся Петро на свята додому. З валізою гостинців для дітей, з надією в серці, що, може, скучили. Але Лариса зустріла холодно: – Чого приїхав? Сиди вже там, тут лише витрати. Він мовчки сидів за столом, дивився, як син відвертається, а донька постійно в телефоні. Як Лариса накладає борщ, навіть не дивлячись у його бік. – Я тобі не потрібен більше, Ларисо? – спитав тихо. – А ти що, був потрібен? Мені треба гроші, Петре. Я ще не стара, не збираюсь біля плити старіти. Він нарешті все зрозумів. Поїхав назад. Не так до Олени, як до спокою. Але вона його чекала

Петро з Ларисою були разом ще зі школи. Він – простий хлопець із звичайної

Життєві історії 0

Ну що, мамо? – Віра тисла. – Хай вже буде село. Повітря чисте, курей заведемо. А квартира – не переживай, не хочеш продавати – запишемо на онука. Твого ж, не чужого. Олена мовчки погодилась. Мовчки зібрала речі, віддала ключі, поставила підпис там, де сказала Віра. Переїхала в їхній старий дім у селі, де колись жили батьки з дідом. Порожній, від сирості пахне, ремонту не було багато років. Але Віра пообіцяла – “Поступово все зробимо”. На перших порах Олена ще чекала: онуки, теплі слова, може, разом щось посадять. Але Віра рідко приходила, онуки забігали лиш по цукерки. У неї ж справи, діти, робота

Віра завжди була не на свій вік серйозна і ділова. Ще з юності все

Життєві історії 0

Син з невісткою по черзі щодня бігають до мене. – Мамо, Олег навіть не подзвонив мені в обідню перерву, як зазвичай, – якось стала скаржитися мені на мого сина невістка. Я Мар’яні завжди годила, постійно підбирала слова, але цього разу вирішила, що маю їй правду сказати, бо вона мене дуже втомила

Мій старенький годинник на стіні повільно рахує хвилини. Десята вечора вже. Знову. Я сиджу

Життєві історії 0

Олена відчинила двері, побачивши свекруху, наче трохи здивувалася. Нічого не сказала, тільки запитально дивилася. – Доброго ранку, Олесю. Оце приїхала… Та не на довго. З гостинцем от принесла, – простягнула вузлик. – Та дякую, тільки в нас і так холодильник повний. І молока стільки не п’ємо, – сказала Олена і взяла пакунок так, ніби він був їй зайвим тягарем. У квартирі пахло кавою і парфумами. На кухні було стерильно чисто, мов у лікарні. Марія роззулась і пройшла у вітальню. Там грався Тимко – трохи осторонь, але коли побачив бабусю, стрепенувся і, не впевнено, підійшов

Марія Іванівна прокинулася ще вдосвіта, приготувала собі вузлик: баночку вишневого варення, домашній сир, пляшку

Життєві історії 0

Щось не те… – казала мати Світлани, – не впускай її щодня, бо щастя не любить, як за ним хтось аж так пильно дивиться. Але Світлана лише сміялась: – Та що ти, мамо! Це ж Галя, ми разом виросли. Вона не може бажати мені поганого. З часом у домі Світлани почалися негаразди. Василя скоротили з роботи. Малий Тарасик почав часто хворіти. А одного дня, коли Світлана з чоловіком трохи посварились, Галя, ніби випадково, почала залишатися на вечері. – Я просто підтримати, ви ж як рідні. Василь сумний, от і поговорили трохи. Але ця «підтримка» з боку Галі була чимось схожим на павутиння: тонка, непомітна, а як втягне – то вирватися важко

У Світлани завжди була подруга з дитинства – Галина. Жили по сусідству, разом ходили

Життєві історії 0

Насті уже було двадцять вісім. Усі подруги або вже мали обручки, або хрестили дітей. А вона все чекала, бо Сергій сказав – хочу зробити все як слід. З обручкою, з рестораном, з квартирою. Потерпи ще трохи. А вона вже не могла терпіти. Їй не треба було ресторану. Їй потрібна була впевненість. І розуміння, що її вибрали. Що вона – «та сама». Одного вечора Настя прийшла додому й побачила, що Сергій знову не прийшов вчасно. Телефонував, казав: «Затримався, терміново викликали». Вона сиділа на кухні, тримала в руках чашку з холодною кавою і думала: «Скільки ще можна?»

Настя познайомилася з Сергієм на третьому курсі університету. Вони разом готували курсову з соціології,

Життєві історії 0

Ми батьки, і це наш обовʼязок – допомогти сину, – благала Анна чоловіка, але Микола стояв на своєму. – Я своє слово сказав, хата у нас є. Це стало справжньою тріщиною у родині. Ганна та Микола жили в селі, в своїй хаті разом з дітьми. Справжнє напруження почалося, коли Андрій заговорив про те, що хоче будувати окрему хату. – Тут будинок є, живи собі, – відмахнувся Микола. – А я хочу жити сам. Щоб не казали мені, коли вставати і як щось робити, – відповів син. – То йди й будуй. Тільки не проси допомоги, – різко кинув батько

– Ми батьки, і це наш обовʼязок – допомогти сину, – благала Анна чоловіка,

Життєві історії 0

Тату, чи не міг би ти допомогти? Я підрахував – треба десь шість тисяч доларів. Може, зможеш позичити? Я потім віддам. Петро Васильович довго мовчав. Потім підвів погляд. – Сину. У мене нема таких грошей. І навіть якби були, я б не дав. Остап спалахнув: – Як це – не дав? То ти не хочеш мені допомогти на найважливіший день у житті? – Весілля – це не найважливіше. Важливіше – як ти з Наталкою житимеш далі. А на гулянки я грошей не даю. Якщо не маєш сам – живіть скромніше

Остап був звичайним хлопцем із провінційного містечка. Вивчився в технікумі, пішов працювати на будову,

Життєві історії 0

Як розлучення? Мамо, ви ж 30 років разом! А що далі? Та й що люди скажуть? Дочка не могла повірити у новину – батьки після стількох років шлюбу вирішили розбігтися, наче нічого й не було. Одного вечора, коли за вікном лив дощ, а телевізор мовчав, Галина сиділа на кухні з чашкою чаю. Сергій мовчки зайшов, налив собі кави і сів навпроти. Вони сиділи довго, кожен у своїх думках. – Слухай, Сергію… – почала вона несміливо. – Що? – А ти ще хоч щось відчуваєш до мене? Він підняв очі. Здивовано. Мовчав. – Бо я вже давно не відчуваю нічого

– Як розлучення? Мамо, ви ж 30 років разом! А що далі? Та й