Невістко! Послухай, ну ти ж мусиш мене зрозуміти, — голос свекрухи звучав з телефону. — Мама моя стала зовсім кепська, геть здав її розум. Пам’ять тепер — наче те старе, діряве відро: учора поставила каструлю з борщем на плиту й геть забула її вимкнути, ледь хату не спалила, сьогодні зранку годину шукає ключі, а вони в неї у власній руці були! Лікар прямо сказав — їй потрібен постійний, щоденний нагляд. Я б і сама з радістю бігала, але купа роботи. А ти зараз без постійної роботи сидиш. Виручи нас? — Галино Федорівно, я навіть не знаю, що вам відповісти, — Олена намагалася говорити якомога спокійніше. — Я ж ніколи в житті не доглядала за літніми хворими людьми. Це дуже відповідально й складно. Може, краще знайти професійну доглядальницю? Або влаштувати її у хороший пансіонат. — У пансіонат?! — голос свекрухи став сердитим. — Та що ти таке верзеш, Олено?! Це ж моя рідна мати! Я її в чужі руки ніколи в житті не віддам! Там же ніхто не буде до неї по-людськи ставитися, пропаде вона там! А ми — родина. Справжня родина мусить бути поруч і допомагати одне одному у біді
— Невістко! Послухай, ну ти ж мусиш мене зрозуміти, — голос свекрухи Галини Федорівни
Дружино! Своїм я слова кривого сказати не дозволю, а з твоїх можна й посміятися, у них же робота проста, вони до жартів звичні, — спокійно сказав мені чоловік, допиваючи каву. Ці слова я почула на п’ятому році нашого шлюбу. Сказані вони були буденним, навіть трохи повчальним тоном,наче мені пояснювали прописну істину. Я тоді стояла біля плити і дивилася на його задоволене обличчя. У голові не вкладалося, як доросла людина може настільки щиро ділити найрідніших людей на два сорти. Його родина вважалася недоторканною. Про них можна було говорити або з повагою, або взагалі мовчати. Будь-який промах його матері виправдовувався втомою, а дивацтва батька називали мудрістю прожитих років. А от мої батьки чомусь стали для нього приводом для постійних дотепів. Звичайні, роботящі люди, які все життя чесно працювали й намагалися нікому не заважати, в очах мого чоловіка були тими, з кого можна кепкувати. Мене звати Мар’яна, мого чоловіка — Назар. Почалося все не вчора і не раптово. Воно накопичувалося місяцями,дрібними краплями, доки чаша терпіння просто не перелилася через край
— Дружино! Своїм я слова кривого сказати не дозволю, а з твоїх можна й
Мамо, та ну скільки можна дзвонити щодня? — з легким роздратуванням у голосі пролунав дзвінкий, але вже такий чужий голос Олесі. — Я ж казала: у нас сьогодні з Валентиною Сергіївною, свекрухою, шопінг, а потім ми йдемо на примірку нової колекції суконь до її знайомого дизайнера! Мені зовсім ніколи зараз говорити, у мене друга лінія виклику від мами Валі! — Олесю, донечко, та я ж тільки спитати хотіла, як ти почуваєшся, — тихо, майже пошепки мовила Олена. — Ти вже другий тиждень не телефонуєш. Я тут й пиріжків із вишнею напекла, твоїх улюблених, і молоко свіже від нашої Зірки принесла. Думала, може, ви з Ігорем на вихідні приїдете в село, відпочинете від міського шуму. — Ой, мамо, які пиріжки, яке молоко? — Леся аж пирхнула у слухавку. — Ми з Валентиною Сергіївною зараз на правильному харчуванні, жодного молока й цукру! А до села їхати — це ж цілий день втратити в дорозі по тих вибоїнах. Ігор зараз повністю занурений у новий бізнес-проєкт, який йому батько довірив. Добре, мамо, мені треба бігти, бо мама Валя вже під’їхала на своїй машині. Я перетелефоную колись! У слухавці залунали часті, холодні гудки
— Мамо, та ну скільки можна дзвонити щодня? — з легким роздратуванням у голосі
Чоловіче! До твоєї мами я більше не поїду, наймай робітників або бери за руку свою дорогу сестричку і гайда відмивати чужі килими! — твердо сказала Надія, коли нарешті зрозуміла, для чого свекруха щовихідних кличе їх у гості. У суботу вранці телефон чоловіка знову задеренчав на тумбочці. Надія прокинулася першою, бо за десять років цього шлюбу вже виробила чуйний, майже тривожний сон. На екрані світилося повідомлення від Галини Петрівни.Свекруха писала сухо, по-діловому, наче надсилала наряд на виконання важких робіт. У повідомленні йшлося про те, що сьогодні треба зняти й перепрати всі штори, помити вікна з вулиці, розморозити велику морозильну камеру і обов’язково взяти свій порошок, бо в мами все закінчилося. Надія повільно опустила телефон на ліжко екраном донизу. Вона подивилася на власну стелю. Там уже кілька місяців припадала пилом стара люстра, яку вона все ніяк не встигала витерти. Вдома теж стояли немиті вікна. На балконі сумувала купа прання. Але до власного куточка в неї руки ніколи не доходили, бо кожна субота належала іншій господині. Так минали роки. Цілих десять років щотижневої повинності. Щосуботи Надія вставала спозаранку, збирала торби з ганчірками та мийними засобами й вирушала через усе містечко до трикімнатної квартири свекрухи
— Чоловіче! До твоєї мами я більше не поїду, наймай робітників або бери за
Ти взагалі зі мною порадився, Артеме?! — голос Олени тремтів від розпачу. — Ти привозиш маму з повними валізами й просто ставиш мене перед фактом, що вона тепер житиме в нас?! Я у декреті, Артеме! Я з дитиною світла білого не бачу, не спала нормально вже кілька місяців, а ти вішаєш на мене ще й повний догляд за літньою людиною?! Артем стомлено зітхнув, поставив на підлогу дві старі клітчасті сумки та переставив біля дверей велику коробку з маминими речами. Він потер червоні від утоми очі після трьох годин за кермом по розбитій дорозі. — Олено, не починай кричати при мамі, — стишено, але з натиском мовив він, зачиняючи вхідні двері міської квартири. — А куди мені її було дівати? Вона в селі одна, хата на пічному опаленні, дрова носити важко, воду з криниці тягати немає сил. Сусіди подзвонили й сказали, що вона ледь не впала біля колодязя! Ти все одно цілий день удома. Що тобі важко ще одну тарілку супу налити й наглянути за нею? Я працюю з ранку до ночі на двох роботах, щоб ми могли за цю двокімнатну квартиру кредит виплачувати й дитину вдягати
— Ти взагалі зі мною порадився, Артеме?! — голос Олени тремтів від розпачу та
Галино Степанівно, ми тільки заїхали у двір. Дорога була довга, спекотна. Давайте ми хоч руки помиємо, вмиємося, переодягнемося, а тоді вже поговоримо про справи. Свекруха здивовано звела брови й сплеснула долонями. — Який такий відпочинок серед білого дня? У селі кожна хвилина дорога. Сонце високо, робота стоїть. Вікуся он уже з самого ранку квіти підлила біля порога і птаство зерном нагодувала. А ти вже втомилася з порога? Дарина знову глянула на Віку. Та лише байдуже поправила волосся й продовжила гортати стрічку новин. Жодної лійки чи миски із зерном біля неї не було видно й близько. — Мамо, може, справді нехай Дарина трохи видихне? — спробував заступитися Назар, але його голос звучав надто мляво, без жодної впевненості. — Ми ж планували ввечері посидіти всі разом, посмажити м’ясо. — От і чудово, синку! — миттєво підхопила мати. — М’ясо саме себе не приготує. Ти бери сокиру й порубай сухі гілляки та колоди біля сараю, а Дарина швиденько огірочки перебере, помиє та вечерю на стіл зготує. Чоловікам після праці треба добре поїсти. Назар слухняно кивнув головою і пішов у бік повітки
— Дружино! Ти навіть не вмієш догоджати моїй матері, то яка з тебе взагалі
Мамо! Тобі взагалі не соромно? — пролунав роздратуванням голос Насті. — Ти уявляєш, як це виглядало з боку? Усі гості запитували, куди поділася мати нареченої! А ти просто взяла, зібрала свої клунки й тихо втекла серед ночі! Батько, між іншим, до самого ранку був поруч зі мною, а ти просто зникла! Ганна стола біля старого кухонного столу у своїй рідній хаті, притискаючи чохол дешевого мобільного телефону до вуха. — Настусю, донечко. Я ж не втекла серед ночі, — тихим голосом відповіла Ганна. — Я чекала майже до десятої вечора. Останній автобус на наше село відходить від автостанції о пів на одинадцяту. Якби я на нього запізнилася, то мусила б залишатися в місті до ранку. А в мене ж удома господарство: корова недоєна, птиця зачинена, собака їсти цілий день чекає. — Ой, та яке там господарство! — роздратовано вигукнула у слухавку донька. — Завжди у тебе знаходяться якісь виправдання! Корова їй важливіша за власну доньку! Батько чомусь знайшов можливість покинути всі свої справи в Польщі, приїхав, профінансував половину свята, подарував нам із Максимчиком ключ від новенького авто, про яке ми навіть мріяти не сміли! Людина знайшла час, виділила кошти, зробила з нашого весілля справжню казку! А ти приїхала в якомусь старенькому костюмі, просиділа цілий вечір у кутку з сумним виглядом, а потім тихо втекла, наче тебе там силою тримали
— Мамо! Тобі взагалі не соромно? — голосно пролунав роздратуванням голос Насті. — Ти
Іро! Тобі ця хата завеликою буде. Перепиши краще на мого Олега, а собі візьмеш якусь маленьку однокімнатну, — рідна сестра стояла посеред просторої вітальні й примовляла це таким спокійним тоном, ніби пропонувала помінятися хустками. Ірина аж чашку з рук ледь не випустила. Вона дивилася то на молодшу сестру Тетяну, то на свого законного чоловіка Олега, який стояв поруч і мовчки кивав головою. Того дня Ірина зрозуміла гірку істину: найболючіше ранять не чужі люди з вулиці, а ті, кого ти роками зігрівала під власним дахом. Батьківська садиба дісталася Ірині пів року тому, коли тато з мамою пішли у засвіти одне за одним. Це був добротний, зведений із турботою великий дім із зеленим садом, де щоосені пахло стиглими яблуками й чорнобривцями. Батьки все життя працювали, щоб залишити дітям затишний куточок. Оскільки молодшій сестрі Тетяні батьки ще за життя допомогли влаштувати весілля та придбати частку в оселі її тодішнього чоловіка, великий дім за заповітом перейшов старшій — Ірині. Коли нотаріус вручив їй витяг про право власності, Ірина ледь стримувала сльози вдячності. Вона думала про те,що тепер вони з Олегом нарешті матимуть власну тиху гавань
— Іро! Тобі ця хата завеликою буде. Перепиши краще на мого Олега, а собі
Алло, доброго ранку, Ніно Петрівно, — Марта відповіла на дзвінок колишньої свекрухи. — Марто, сонечко, доброго дня. Я не стала чекати вечора. Коротше кажучи, у понеділок я буду під вашим будинком на своїй «Газелі». Заберу в тебе той великий двокамерний холодильник, що ми вам колись із покійним чоловіком на весілля дарували. Шлюбу вашого з Андрієм більше не існує, тож і подарунок тепер не має жодного сенсу в чужій хаті стояти. Не переживай, я попросила сусіда дядька Василя допомогти його спустити, — пролунав у слухавці владний голос колишньої родички. Марта так і сіла на ліжку, не вірячи власним вухам. Вона розгублено подивилася на великий білий агрегат, що мирно гудів у кутку кухні. — Ніно Петрівно, ви зараз серйозно жартуєте чи я ще не прокинулася? — здивовано запитала вона. — Які можуть бути жарти в моєму віці, Марто? Мені вже сімдесят другий рік іде, зайвого часу на дурниці немає. У понеділок рівно об одинадцятій годині щоб була вдома, двері відчини й не створюй зайвої метушні. І вона різко, без жодних прощань, поклала слухавку. Ніна Петрівна завжди так завершувала розмови — не прощалася, а ставила категоричну крапку, після якої обговорювати вже було нічого
Ранкова субота розпочалася зовсім не так, як планувала Марта. Вона мріяла про довгий сон
Дружино! Ну чому, скажи мені на милість, твої батьки не могли просто купити готову ділянку із нормальним, збудованим будинком а не будувати на старості років дім самим? — зітхав Микола, схопившись за голову. — Навіщо оці вигадки з фундаментом, несучими стінами, кроквами та дахом? Вони уявляють, скільки це мороки? — А ти бачив, скільки зараз коштують готові будинки під містом? — гаряче аргументувала Олеся, розставляючи вимиті тарілки по полицях. — У моїх батьків таких божевільних грошей ніколи в житті не було! Батько все життя на державній службі, мама в школі вчителькою. Звідки там мільйони? — Добре! А чому тоді не найняти професійну бригаду? Нормальних будівельників, які мають інструмент, техніку і досвід? — Ой, Миколо, облиш ці казки! Тато нікому в цьому світі не довіряє, — махнула рукою дружина, гірко всміхнувшись. — Він каже, що сучасні будівельники — це суцільні халявщики, які тільки й думають, як зідрати більше грошей і зробити все абияк. Єдиний будівельник на всій землі, якому він беззастережно вірить — це ти, його любий зять, тобто ти
— Миколо! Та допоможеш моїм батькам зовсім трохи! Ну що тобі вартує? Для тебе

You cannot copy content of this page