Українці Сьогодні

У моєму гаманці, схованому на дні сумки в потаємній кишені, рівненько складені лежали шість тисяч євро. Я підійшла до тумбочки, дістала гаманець, відрахувала п’ятдесят купюр по сто євро і без зайвих слів простягнула подрузі. — Тримай, Свєто. Не хвилюйся, віддаси, коли зможеш. Головне, щоб усе було добре. Світлана якось дивно глянула на мене. В її очах промайнуло щось схоже на розгубленість і навіть біль, але вона швидко сховала гроші в кишеню, міцно обняла мене на прощання і так сильно притиснула до себе, наче ми прощалися назавжди. — Дякую тобі, Тамаро. Ти золота душа. Я через тиждень теж виїжджаю, у мене якраз заміна приїде. Одразу до тебе заїду, добре? — Звісно, приїжджай, чекатиму! Додому я їхала з однією тисячею в кишені, але на душі було легко й трепетно від передчуття зустрічі. Дорога в мікроавтобусі, яка раніше здавалася нескінченною через черги на кордоні та затерплі ноги, цього разу пролетіла непомітно. Я дивилася у вікно на знайомі ліси, на пожовклі соняшники в полях, на хати під шифером і думала лише про те, як побачу рідних

Той вересневий ранок у Неаполі пахнув мокрим асфальтом, міцною кавою з найближчого бару та

Життєві історії 0

Ти хочеш сказати, що спустила стільки грошей на цю ганчірку?! – голос Тараса прогримів на всю двокімнатну квартиру. Він стояв у передпокої, важко дихаючи. У правій руці він тримав зім’ятий папірець — товарний чек, який випав з пакета, коли Галина кілька хвилин тому заносила його до спальні. – Тарасе, це ж сукня, – тихо відповіла Галина, опускаючи погляд на потертий лінолеум. Їй раптом стало соромно, хоча розумом вона розуміла, що нічого поганого не зробила. – Такої красивої речі в мене ще ніколи не було. І витратила я не сімейні гроші, а свою премію на роботі. Нам її сьогодні до свята видали. – Тим більше! – не вгавав чоловік. Він сердито нахилився, смикнув шнурівки на своїх осінніх черевиках і з силою жбурнув їх під тумбочку. Один черевик влучив у металеву підставку для парасольок, і та з гуркотом перекинулася. – Могла б за ту премію продуктів на тиждень купити. М’яса нормального, риби, сиру. Або мені нове взуття на осінь, бо ці вже зовсім розлазяться, підошва відклеюється! А ти вирішила собі свято влаштувати! І куди ти, дозволь запитати, в тій сукні збираєшся ходити? В магазин по хліб? Чи сміття виносити? Галина промовчала. Вона стояла посеред кімнати в старому розтягнутому светрі, який колись давно був бежевим,а тепер набув невизначеного сіруватого відтінку, і в чорних штанях, коліна на яких давно витягнулися. Вона й сама не знала, куди одягне цю сукню. У них не було звички ходити в театри чи ресторани. У гості вони вибиралися рідко, та й то до Тарасової сестри на дачу, де потрібно було допомагати накривати на стіл, а потім мити гори посуду

Двері вхідного коридору грюкнули так, що у старому серванті на кухні жалібно задзвеніли кришталеві

Життєві історії 0

От ти знову за своє, Олеже? Я ж не робот, щоб цілими днями стояти біля плити і витирати пил з кожної полиці! — голос Надії дзвенів від прихованого роздратування, яке накопичувалося місяцями, перетворюючись на важкий непідйомний вантаж. Олег важко опустився на стілець у просторій кухні, зверхньо окинувши поглядом стіл, де стояла недільна вечеря. Його обличчя виражало глибоке невдоволення, ніби він робив величезну послугу всій родині просто тим, що знаходився поруч. — А що я такого сказав, Надіє? — його тон був спокійним, але від цього ставало ще гірше. — Я приходжу додому пізно ввечері, з роботи, втомлений, виснажений після нарад і нервування. Я хочу прийти в чистий, вилитий будинок, де пахне свіжою випічкою, а не в хату, де скрізь іграшки валяються, а на плиті вчорашній суп стоїть. Ти ж вдома сидиш з дітьми, маєш купу вільного часу. Що тобі варто приготувати нормальну вечерю з трьох страв? Надія повільно поклала кухонну лопатку на стіл. Вона відчула, як усередині все обірвалося. Жодної поваги, жодного розуміння того, що її день складається з безперервного бігу між двома маленькими дітьми, пранням, прасуванням, прибиранням і її власними робочими завданнями, які вона робила ночами. — Сиджу вдома? — вона повільно підійшла до чоловіка, дивлячись йому прямо в очі. — Олеже, ти взагалі чуєш себе? Я ж теж працюю, як і ти

— От ти знову за своє, Олеже? Я ж не робот, щоб цілими днями

Життєві історії 0

Я купую м’ясо, Зоє! Чоловік не голодний мій, — Софія сполоснула долоні під струменем води з крана, різко струсонувши краплі на блискучу поверхню нержавійки. Зоїне обличчя скривилося від брезгливості, коли вона важким рухом виставила на самий центр кухонного столу великий пластиковий контейнер із домашньою їжею. Кришка гучно клацнула, відскочивши від країв, і в повітрі відразу запахло розвареною картоплею, петрушкою та дешевим томатним соусом. — Та кинь ти, невістко моя. Зоя звично поправила на шиї щільну шовкову хустку, розшиту бляклими квітами, і кинула жалісливий погляд на брата. Максим сидів за столом, згорбившись так, ніби на його плечах лежав мішок із цеглою, і тупо дивився на жирну пляму на клейонці. — Максимко он геть схуд, дивитися страшно. Зоя голосно зідхнула, опускаючись на табурет, який під її вагою неприємно скрипнув. — Кредити ці прокляті, комуналка шалена, все на ньому єдиному тримається. Ти ж у декреті сидиш, свої копійки на картку отримуєш, а чоловікові сили потрібні. Я ось борщу наварила. Справжнього, густого, як він з дитинства обожнює. З кісточкою. Їж, братику, набирайся здоров’я. Максим мовчки присунув до себе глибоку тарілку, з якої йшов густий білий пар, і повільно взяв з підставки столову ложку. Він завжди обирав сторону сестри, а не дружини

— Я купую м’ясо, Зоє, — Софія сполоснула долоні під струменем води з крана,

Життєві історії 0

Валізу за поріг навіть не думай заносити, ти мене добре почула, Зоряно?! Розвертайся негайно, сідай у своє таксі й повертайся додому до чоловіка, поки він не встиг надумати собі зайвого! — різко вигукнула пані Ганна, міцно перегородивши собою вузький дверний отвір своєї старої квартири. В одній руці вона стискала вологу ганчірку, якою щойно витирала пил у коридорі, а в іншій тримала мобільний телефон, на екрані якого все ще миготіла чергова серія вечірньої мелодрами. — Мамо, ти навіть не запитала, що саме у нас сталося, а вже женеш рідну доньку з порога, наче чужу людину! — гірко відповіла Зоряна, важко спираючись спиною на холодні перила сходового майданчика. — А мені й питати нічого не треба, я й так усе бачу по твоїх очах! П’ятнадцять років прожили душа в душу, і раптом на тобі — з’явилася на ніч глядячи з дорожніми торбами! Що цього разу трапилося? Руслан знову шкарпетки не біля пральної машини залишив чи забув вчасно сміття винести? — Я завтра вранці йду подавати заяву на розлучення, мамо. Це остаточне рішення. — Подає вона, подивіться на неї! — пані Ганна сердито ляснула мокрою ганчіркою по дерев’яному одвірку. — Заяву їй, бачте, подати заманулося на старості літ! А маленького Богданчика куди ти подінеш? Теж у ту свою картату валізу спакуєш

— Валізу за поріг навіть не думай заносити, ти мене добре почула, Зоряно?! Розвертайся

Життєві історії 0

Галю, у мене чудова новина! – щебетала в слухавку Ольга Іванівна. – Ми тут з твоєю сестрою Іриною все обговорили й вирішили: я переїжджаю до тебе! Галина відклала ручку й здивовано подивилася на монітор комп’ютера. – Мамо, що ти таке кажеш? Як це – переїжджаєш? – Ну а що тут незрозумілого? – щиро здивувалася мати. – Артемко ж одружується восени! Молодим треба десь жити, на перший внесок за власну квартиру грошей не вистачає. Батьки нареченої дають чималу суму, і нам треба не відставати. Мою однокімнатну якраз продамо, гроші підуть онукові на старт. А я до тебе, звичайно! У тебе дві кімнати, діти роз’їхалися, місця хоч конем гуляй. Поживемо разом, нарешті налагодимо наші стосунки, бо якось воно в нас усе життя не складалося. Не складалося. Ось як просто мати назвала роки відчуження та байдужості. Галина мовчала, намагаючись підібрати слова. В голові не вкладалося, як можна вирішити таке питання без її згоди, навіть не поцікавившись її думкою. – Ти чого мовчиш? – у голосі матері з’явилися тривожні нотки. – Алло! Ти ж рада, правда? Ти мені допомагатимеш, підтримаєш, якщо що. Вік у мене вже поважний, шістдесят сім років, пора й про здоров’я подумати, щоб хтось поруч був

– Донечко, я вже речі зібрала, завтра ввечері буду в тебе, бо свою квартиру

Життєві історії 0

Гроші вже у продавця, Галю. Завтра зранку Богдан іде переоформляти документи на себе. Степан сів на табурет і дістав із кишені куртки свій улюблений теслярський олівець – широкий, плаский, який він завжди носить із собою. На краєчку старої газети він почав виводити якісь стовпчики, щось віднімати й підкреслювати. Лінії в нього завжди виходили товсті, чіткі, гумкою їх потім не зітреш. – Салати й голубці ти й удома зробиш, ще смачніші будуть, – промовив він, не підводячи голови. – А машину ти вдома своїми руками не збереш. Я взяла мобільний і просто при ньому набрала номер «Калини». Слухавку підняла та сама привітна дівчина, яка місяць тому приймала в нас завдаток. Я навіть не дала їй привітатися. – Як ви могли скасувати замовлення без мене? Адже договір був оформлений на моє ім’я! У мене гості запрошені, ви це розумієте? – Ваш чоловік пояснив, що ви в курсі й у вас змінилися сімейні обставини, – спокійно відповіла адміністраторка. – Він прийшов із вашим примірником договору, та й гроші тоді вносив саме він. Ми все повернули. – Мало що він вам сказав! – Перепрошую, пані Галино, але дата вже зайнята іншими людьми. Я натиснула відбій і ще кілька хвилин стояла біля столу, тримаючи телефон у руці. Дівчина з ресторану була ні в чому не винна, я це чудово розуміла. Степан акуратно склав газету вчетверо і сховав до кишені

– Ресторан я скасував, тож гостей обдзвонюй сама, – спокійно кинув Степан із коридору,

Життєві історії 0

Миколо, чуєш?! Хіба ми вже сім’я?! Ти мені оце зараз серйозно пропонуєш ще три роки сидіти в цих порожніх стінах і дивитися на твої фотографії в рамці, поки ти там будуєш черговий склад під Вроцлавом?! – голос Оксани дзвенів у напівтемній кухні. Вона стояла біля панорамного вікна їхнього нового двоповерхового будинку в мальовничому містечку Бучач на Тернопільщині, міцно стискаючи в руці смартфон. За склом гуляв пронизливий листопадовий вітер, гойдаючи гілки молодих туй, висаджених уздовж кованого паркану, а в просторій вітальні панувала така глибока, дзвінка тиша, від якої хотілося кричати. – Оксано, припини влаштовувати мені допит після дванадцятигодинної зміни, я ледь на ногах стою, а ти знову заводиш свою стару платівку! – з роздратуванням відповів Микола. – Ми ж усе обговорили ще влітку! Нам треба добудувати гараж, облаштувати подвір’я бруківкою, та й Ніночці ще два роки в львівському університеті вчитися, ти хоч уявляєш, скільки зараз коштує її проживання та навчання. Сиди вдома там, не вигадуй мені

– Миколо, чуєш?! Хіба ми вже сім’я?! Ти мені оце зараз серйозно пропонуєш ще

Життєві історії 0

Матінко моя! То ти серйозно зараз стоїш на моєму порозі, дивишся мені в очі й просиш, щоб я після всього, що ви з братом мені влаштували, просто забула старі образи, розкрила обійми й почала рятувати тебе від твого ж власного улюбленця?! – голос Оксани дзвенів у напівтемному передпокої звичайної львівської багатоповерхівки. – Оксаночко, доню, не кричи так голосно, сусіди ж почують, сорому не оберешся перед людьми, пусти хоча б за поріг, у мене вже ноги підкошуються від утоми й холоду! – благально заголосила жінка похилого віку. – А коли ви мене при всіх гостях у ресторані виставляли посміховиськом, ти про людей і про сором чомусь не згадувала, правда ж, мамо?! – Оксана не зрушила з місця, міцно тримаючись за дверну ручку, і дивилася на пані Галину тим холодним, відчуженим поглядом, яким зазвичай дивляться на випадкових перехожих у переповненому трамваї. – Та скільки ж можна згадувати той нещасний вечір, минуло вже цілих п’ять років, невже у твоєму серці зовсім не залишилося краплі милосердя до рідної матері

– Матінко моя! То ти серйозно зараз стоїш на моєму порозі, дивишся мені в

Життєві історії 0

Сестро! То ти серйозно вважаєш, що я маю просто мовчки пробачити це твоє рішення і ще й подякувати за те, що ти фактично викреслила нашу родину зі свого життя заради якихось примарних амбіцій?! – голос Світлани тремтів. – Світлано, припини влаштовувати тут театральну виставу, ми сидимо у звичайній київській квартирі на Оболоні, а не на сцені драматичного театру, і ніхто нікого нізвідки не викреслював, – спокійно, хоча й із помітною втомою в інтонації, відповіла Соломія. – А як це ще назвати, Соломіє? Ти збираєш валізи, залишаєш батьківський дім у невеличкому селищі Бородянка, кидаєш на мене стареньку бабусю, яка потребує щоденного догляду, і їдеш на Закарпаття, у містечко Хуст, будувати якусь там власну справу! Ти хоч уявляєш, як це виглядає збоку в очах наших знайомих і сусідів?! – Мені абсолютно байдуже, що скажуть сусіди на нашій вулиці, бо вони не жили моїм життям і не платили за мої рахунки останні десять років, – відрізала Соломія. – О, звісно! Тепер ми стали надто незалежними та сучасними! Тільки от коли в тебе виникли проблеми з орендою три роки тому, ти чомусь не згадувала про свою велику гордість, а прибігла до мене позичати гроші! І я, між іншим, не питала в тебе жодних розписок, просто віддала все, що відкладала на ремонт власної спальні! Отака от у мене сестра

– То ти серйозно вважаєш, що я маю просто мовчки проковтнути це твоє рішення