Іване, скільки ти збираєшся грошей давати сестрі?! — Наталя стояла посеред затишної вітальні. — Подивися сюди! Подивися на ці цифри! Ми вдома економимо на кожному кроці, я вже забула, коли востаннє купувала собі нормальні зимові чоботи, дитина доношує куртку третій сезон, а ти за моєю спиною, крадькома у власній хаті, витягнув із сімейного бюджету п’ятдесят тисяч гривень і віддав їх своїй Світлані?! Ти зовсім совість втратив?! Ти чоловік моєї чи її родини?! Іван сидів на дивані. — Наталю, ну чого ти знову починаєш кричати на весь під’їзд, не вислухавши мене до кінця? — пробурмотів він винним голосом. — Вона ж моя рідна сестра! Ти ж прекрасно знаєш її ситуацію: чоловік кинув її ще тоді, коли молодшому синові не було й року, залишивши саму з двома дітьми на руках, без жодної копійки аліментів. Вона сама їх тягне всі ці роки, вибивається з сил, працює на двох роботах! Їй просто життєво необхідно було терміново поїхати за кордон на заробітки, щоб влаштувати там нормальне життя для племінників. У неї банально не вистачало грошей на квитки та перший місяць оренди житла. Хто їй допоможе, якщо не я? Більше ж нікого немає
— Іване, ти взагалі розумієш, що твої благодійні акції на користь дорогої сестрички вже
То що мені робити, синку? — тихо запитала я. — На вулиці в Італії залишатися? — Ну навіщо зразу на вулиці! Ти ж там стільки років, у тебе стільки знайомих! Пошукай краще, поспитай, може, на підміну комусь треба на пару тижнів, а там і постійна робота знайдеться. Ти ж у нас пробивна, завжди вихід знаходила. Не вигадуй з тим приїздом, чесно, зараз зовсім не вчасно. Ось навесні, коли потеплішає, тоді й подумаємо. Все, мам, мені треба йти, там тост кажуть. Тримайся! Гудки. Короткі, байдужі гудки. Я поклала телефон на стіл. Ні сліз, ні крику вже не було. Всередині стало порожньо і тихо, як у занедбаній сільській хаті, про яку щойно говорив син. Почала рахувати свої заощадження. Відкрила гаманець, дістала конверт, який лежав на дні валізи. Там було двісті сорок євро. Усе. Останню зарплату я відправила два тижні тому: п’ятсот євро Оленці — вона просила на зимовий одяг для малого і на стоматолога, і п’ятсот євро Юрі — у нього якраз закінчувалася страховка на машину і треба було купити зимову гуму. Собі залишила на дрібні витрати, знаючи, що в домі Роберто я на повному забезпеченні,а в кінці місяця отримаю нову зарплату. Клара, донька Роберто, обіцяла розрахуватися зі мною наприкінці тижня, коли владнає всі папери з банком. Це буде близько тисячі євро. Наче й гроші, але в Італії без роботи та житла вони розійдуться за місяць-півтора. Зняти навіть найменшу кімнату на півночі країни коштує чотириста-п’ятсот євро, плюс застава, плюс їжа, проїзд. А якщо роботу не знайду до весни
Телефон у моїй руці, здавалося, став важким, мов чавунна праска. На екрані ще світилося
На автостанції Марія вийшла першою, навіть не озирнувшись на сусідок. Підхопила свої три сумки й швидким кроком пішла до центрального ринку. Треба було зайняти звичне місце в молочному ряду, де дозволяли торгувати домашнім продуктом із села. На базарі вже кипіло життя. Продавці розкладали товар, грюкали ящиками, перемовлялися, пили гарячий чай із термосів. Марія застелила прилавок чистою клейонкою, виставила слоїки з капустою, акуратно розклала в кошику яйця, поруч поставила мішечки з картоплею та рум’яними яблуками. Ближче до дев’ятої години між рядами з’явився високий чоловік у темно-синьому пуховику. Він ішов упевнено,оглядаючи прилавки, і, побачивши Марію, одразу попрямував до неї. Це був пан Павло — її постійний покупець, який приходив майже щосуботи ось уже два місяці. — Доброго ранку, пані Маріє! — привітався він гучним, приємним голосом. — Як доїхали? Не змерзли? Що сьогодні маєте доброго? Від його щирого, теплого тону на душі раптом стало трохи легше. Марія мимоволі усміхнулася, поправляючи хустку. — Доброго ранку, пане Павле. Та все, як завжди. Свіжі яйця, картопля, яблука ось дуже солодкі, і капуста свіжа, тільки вчора з діжки дістала. — О, капуста — це святе! — зрадів чоловік. — Знаєте, я вже весь ринок обійшов, у багатьох пробував, але такої смачної, хрусткої, як у вас, ніде не їв
Холодний листопадовий ранок у селі завжди починався однаково. За вікном ще стояла густа, непроглядна
Свекрухо! Як ви могли онукам ковбасу пошкодувати?! Совісті немає у вас?! — голос Надії був сердитим. — Поясніть мені, будь ласка, негайно: це у вас такий новий метод виховання чи звичайна, нічим не прикрита жадібність?! Як у вас совісті вистачило годувати рідних онуків порожньою вівсянкою на воді, а самій у той самий час наминати дорогу ковбасу, навіть не запропонувавши дітям бодай крихітного шматочка?! Ганна Петрівна повільно підвела очі від вікна. — Ти кричиш так, Надіє, наче я в когось останній шматок хліба з рук вирвала або дітей не погодувала. Перестань влаштовувати виставу. — А я не збираюся говорити пошепки, коли йдеться про моїх дітей! Ви думали, вони малі, то нічого не зрозуміють і промовчать?! Та Оленка ще в маршрутці мене за рукав смикала й питала: «Мамо, а чому бабуся нас три дні самою кашею годувала, а сама ховалася в кутку біля плити й їла смачну ковбаску?» У мене серце обірвалося, коли я це почула! Ви розумієте, як це виглядає збоку?! Та в мене в голові таке не вкладається! Я везла їх до вас на вихідні, бо думала, що тут про них подбають, приголублять, пригостять чимось смачненьким, як це роблять усі нормальні бабусі! А ви влаштували таке, що соромно людям сказати
— Свекрухо! Як ви могли онукам ковбасу пошкодувати?! Совісті немає у вас?! — голос
Зоряно! Ти Богданчику сирники на якій олії смажиш? Знову на соняшниковій? Я ж тобі казала, у нього ще зі школи чутливий шлунок, треба готувати тільки на вершковому маслі! І взагалі, що це за безлад у холодильнику? Я вчора ввечері там усе поскладала по-людськи, а то у тебе каструлі стоять як попало, нічого не знайдеш. — Галино Петрівно, дякую за турботу, але у нас вдома є свій звичний порядок, — постаралася я відповісти максимально спокійно і ввічливо. — Нам так зручно. — Ой, та який у вас порядок, — махнула рукою свекруха, відкриваючи шафку з тарілками. — Живете, як у тимчасовому житлі! І фіранки у вітальні у тебе занадто темні, аж настрій псують. Я сьогодні їх зніму, виперу і повішу світлі, я якраз із дому свої прихопила. І Максимкові не треба давати стільки свіжих яблук, від них живіт болить. Я краще знаю, що моєму онукові підходить. — Галино Петрівно! — я відставила пательню на сусідню конфорку. — Будь ласка, не треба знімати мої фіранки і переставляти речі на моїй кухні! Я сама впораюся. Свекруха лише поблажливо посміхнулася, ніби розмовляла з нерозумною дитиною: — Зоряно, не гарячкуй. Ти на роботі цілими днями, втомлюєшся, а я жінка з досвідом. Наведу вам тут затишок,поки у вас самих руки не доходять. І до речі, килимок у коридорі треба витрусити, а то пил із вулиці несеться. Кожен робочий день без чоловіка перетворювався для мене на справжнє випробування. Галина Петрівна без дозволу заглядала у наші шафи, перекладала одяг Максимка на інших полицях, повчала мене, як правильно виховувати дитину, і щодня коментувала кожну страву, яку я готувала
— Мама побуде у нас до весни, в тісноті, та не в образі! Ти
Невістко, я оплачую свято, тому і вирішую, кому сидіти за святковим столом, — спокійно, але твердо сказала свекруха, викреслюючи мою родину зі списку запрошених на весілля моєї ж доньки. Я стояла посеред світлої зали заміського комплексу, тримаючи в руках невелику картку з цупкого паперу. На ній каліграфічним почерком було виведено лише два слова: «Мама нареченої». І жодного імені поруч. — Дівчинко, поглянь, будь ласка, ще раз у свої папери, — звернулася я до розпорядниці свята, намагаючись говорити рівно і спокійно. — Тут вказано лише одне місце за другим столиком біля панорамного вікна. Де картки для мого тата, брата та двоюрідної сестри з чоловіком? Молода дівчина з планшетом у руках розгублено кліпнула очима. Вона перегорнула кілька сторінок у своєму записнику, перевірила електронну таблицю і винувато знизала плечима. — Вибачте, пані Галино, але у затвердженому списку більше нікого з вашого боку немає. Ваш чоловік, пан Богдан, сидить за першим столом разом зі своєю мамою, пані Людмилою. Мені передали саме такий перелік гостей ще на початку тижня. Я веду по кілька свят щовихідних, тому покладаюся виключно на ті дані, які мені дають замовники. — І хто ж саме затвердив цей список? — запитала я, хоча відповідь знала наперед. — Пані Людмила. Вона сказала, що всі питання щодо розсадки вирішує особисто
— Невістко, я оплачую свято, тому і вирішую, кому сидіти за святковим столом, —
Батьку! Я тобі кажу, не думай про сваху, — почав Роман. — Квартиру тещі продамо за два тижні. — А теща твоя не кричатиме? — запитав Петро Геннадійович. — Усе-таки тридцять років там прожила, звикла. — Ой, тату, хто її питатиме? — дзвінко розсміялася Дарина. — Мама в нас людина м’яка, поступлива. Ромчик їй скаже, що треба, бо в нас проблеми будуть. Вона сама побіжить продавати, ще й дякуватиме, що ми її в новий дім забираємо. — Тільки ви з реєстрацією її тут не намудруйте, — подала голос сваха, Тамара Львівна. — Будинок на кого в результаті оформлюватимете, коли добудуєте? — Як і домовлялися, мамо, — відповів Роман. — Ділянку ж одразу на тебе оформили. І будинок реєструємо на тебе. Жодного спільно нажитого майна і жодних часток для Людмили Миколаївни. Мало як життя повернеться, а так усе в нашій родині залишиться, під твоїм крилом. Даринка згодна, правда, сонечко? — Звісно, Тамаро Львівно, — охоче підхопила Дарина. — Навіщо нам зайва паперова тяганина? У Роми на фірмі постійно якісь перевірки, краще нехай нерухомість на вас числиться. А маму ми тимчасово у тітки Валі в селі пропишемо, щоб угода з продажу її квартири добре пройшла. Куди вона дінеться
— І де це ви бачили, Галино Петрівно, щоб я на себе гроші витрачала?
Мартусю, з поверненням! — заторохтів Богдан, бігаючи очима від її валізи до нового паркана. — А ти чого з вокзалу не набрала? Ми б тебе зустріли по-людськи! — Навіщо вас від справ відривати, — тихо сказала Марта, пильно дивлячись на чоловіка. — Я просто з рейсового автобуса взяла попутку й сюди. Дивлюся, ви тут дарма часу не марнували. — Атож! — гордо підхопив Мирослав, дзвінко клацнувши пружиною рулетки. — Розмах тут тепер справжній, капітальний. Твої старі іржаві діжки для дощової води я одразу вивіз на брухт, щоб подвір’я не паплюжили. А глянь-но туди, де бур’яни росли! Марта повернула голову до межі ділянки. Там, де раніше стояв охайний дощатий сарайчик для граблів і сап, піднімалася свіжа дерев’яна будівля з бруса. Поруч із бетону виходив новенький пластиковий вузол автономної водяної свердловини. — Це що, лазня? — спокійно спитала Марта. — Справжня парна з вільхи, душова з підігрівом, окрема кімната для відпочинку! — весело перелічила Ярина, показуючи свіжий манікюр. — А яку веранду прибудували до хати! Тепла підлога під плиткою, нові склопакети, сучасне опалення поставили. Тепер хоч у люті морози живи! — Треба ж, — Марта повільно підійшла до ґанку й провела рукою по ідеально гладких поручнях
— Ти тепер тут звичайна гостя, Марто, звикай і не роби великих очей, —
Синочку мій! Де мої заощадження, які я збирала роками, скажи мені на милість, Артеме?! — обурено вигукнула Таїса Миколаївна. — Ти взагалі уявляєш, скільки ночей я недосипала, відкладаючи кожну копійку з пенсії, щоб у вас було нормальне життя, а ви тепер влаштовуєте мені тут байкот?! Артем, який саме допомагав маленькій донечці складати кубики на килимі, повільно підвівся. Його обличчя на мить насупилося від такого різкого та несправедливого крику, але він стримав емоції, добре пам’ятаючи уроки останніх років. Оксана, яка стояла на кухні й готувала вечерю, навіть не здригнулася — вона вже звикла до того, що свекруха з’являється без попередження і завжди починає розмову з претензій. — Мамо, припини кричати, у кімнаті дитина, — твердо відповів Артем. — Які ще гроші? Ми у тебе ніколи нічого не брали. Ти сама вирішила відкладати собі на рахунок, це твоє право, і ми до твоїх заощаджень навіть не торкалися. Не вигадуй те, чого немає. — Не вигадую?! — аж задихнулася від обурення жінка. — Я бачу, як ви розжилися! Ремонт зробили, техніку нову купуєте, в іпотеці живуть вони, бачите, бідні! А мати стара хай сидить без копійки в холоді й голоді? Ти весь у батька — такий же невдячний! Я тобі життя віддала, ночі не спала, коли ти хворів, а ти тепер стоїш і смієшся мені в вічі з цією невісткою, яка тебе проти мене налаштувала
— Синочку мій! Де мої заощадження, які я збирала роками, скажи мені на милість, Артеме?!
У тебе є рівно один місяць, щоб знайти собі житло й роботу. Будь-яку роботу. Я не викидаю тебе на вулицю просто зараз, даю час влаштуватися. Але за наш рахунок ти більше не проживеш жодного дня. — Михайлику! — Ярина кинулася до брата, вчепилася йому в плече, і в її очах миттєво з’явилися сльози. — Ти чуєш, що вона каже?! Вона виставляє мене за двері! Твою єдину сестру! Скажи їй! Це ж і твоя квартира теж, ти маєш таке саме право голосу! Михайло повільно підвів голову. Подивився на сестру. Потім на мене. Я бачила, як важко йому дається ця мить. Усе своє життя він відчував відповідальність за неї, звик бути захисником і рятівником у будь-якій халепі. — Михайле, — додала я дуже тихо. — Я не ставлю тобі ультиматумів і не змушую обирати між нами. Ти вільна людина. Але якщо Ярина залишається тут на тих самих умовах, то з цієї квартири піду я. Повернуся до батьків, а ви живіть, як знаєте. Я так більше не можу. Ярина переможно всміхнулася куточком губ. Вона була абсолютно впевнена, що брат ніколи не піде проти неї. Він же завжди поступався. Завжди жалів. Михайло мовчав дуже довго. Здавалося, минула ціла вічність. Потім він важко зітхнув, узяв зі столу синій зошит і закрив його. — Ярино, — сказав він глухим, але несподівано твердим голосом. — Галя абсолютно права. Усмішка миттєво злетіла з обличчя зовиці
— Тебе ж підвищили на роботі, то оплати нам нарешті ремонт, — спокійно сказала

You cannot copy content of this page