Українці Сьогодні

Ще в четвер увечері Марія складала списки: м’ясо на ринку в перевіреної господині, домашня сметана, сир, свіжі овочі, трави. У п’ятницю після роботи до пізньої ночі тушкувала, випікала коржі на торт, маринувала підчеревину з часником і сухими травами. Суботній ранок пройшов на ногах: крутила рулетики з баклажанів, заправляла салати, варила узвар із сушених яблук і груш. Їй хотілося, щоб у хаті пахло святом, щоб усім було затишно й ситно. Свекруха прийшла на дві години раніше, ніж було домовлено, разом з Іриною. Галина Степанівна навіть пальта до кінця не зняла, одразу пішла на кухню з оглядинами. — Ой, Маріє, нащо ти стільки наготувала? Хто це все з’їсть? Скільки праці переведено намарне, — похитала вона головою, оглядаючи заставлені тарілками столи. — Нічого, мамо, людей багато прийде, усі скуштують, — спокійно відповіла Марія, витягаючи з духовки пиріг. Ірина взяла з дощечки скибку сиру, пожувала і сказала: — Смачно. Мені так ніколи не вдається, та й коли мені біля плити стояти? У голосі своячки прозвучала звична нотка образи на життя

— Якщо тобі не шкода викидати добро, то ми заберемо, бо в людей діти

Життєві історії 0

Маріє Василівно, ви що, серйозно? У вашому віці вже не про романтику думати треба, а про те, щоб тиск унормувати та вчасно ліки придбати, — дорікнула невістка. — Берегли б ви свої сили, чесне слово, бо бігати за вами потім ніхто не буде, — Олена сиділа на дерев’яному стільці і дивилася куди завгодно, тільки не в очі своїй свекрусі. Марія Василівна повільно переставила металеву турку з ароматною кавою на гарячу конфорку. Вона відчула, як усе всередині стиснулося від такого холодного, зневажливого тону. — Мені п’ятдесят два роки, Олено. Не сто. І я ще зовсім не розучилася хотіти, щоб мене помічали. Помічали просто так, як жінку, без знижок на вік чи соціальний статус у родині. Олена голосно фиркнула, різко підвелася з місця. — Ой, та киньте ви ці дурниці. Самі подумайте: зараз навіть молоді дівчата ніяк не можуть розібратися зі своїм особистим життям, а ви. Ну, це точно не про вас. Мабуть, забагато вечорами мелодрам по телевізору дивитесь, от у голові й з’явилися зайві ілюзії. «Не про вас». Ці слова пролунали в тиші кухні різко й боляче. Марія Василівна міцно стиснула пальці, і на душі ці слова, сказані невісткою, лягли важким каменем

— Маріє Василівно, ви що, серйозно? У вашому віці вже не про романтику думати

Життєві історії 0

Запихай ковбасу глибше в пральну машину, бо вона вже під під’їздом стоїть! — Наталко, ти при своєму розумі? — мій чоловік Василь стояв посеред кухні з відвислою щелепою і тримав у руках палицю домашнього суходільного сервелату. — Їй же там капці будуть, вона порошком пропахне! — Не пропахне, я її в три пакети замотала і зверху чистим рушником прикрила! Пхай, кажу, бо через дві хвилини дзеленчатиме у двері! Ось так звичайно починався наш суботній вечір перед візитом моєї любої зовиці — сестри чоловіка. Звати її Мирослава, але я подумки давно кликала її «Мирося — порожній судок». Бо ця жінка ніколи не приходила до нас на гостину з порожніми руками — вона завжди несла з собою велетенську торбу, напхану пластиковими контейнерами всіх можливих розмірів. Усе почалося ще кілька років тому, коли ми з Василем тільки побралися і переїхали у власне житло. Я тоді була молода, наївна і дуже хотіла показати себе бездоганною господинею. Перед кожним приходом рідні я вистоювала біля плити по пів дня, вишукувала цікаві переписи, випікала домашні пироги і запікала м’ясо. А Мирослава оцінила мої старання по-своєму, з суто практичного боку

— Запихай ковбасу глибше в пральну машину, бо вона вже під під’їздом стоїть! —

Життєві історії 0

Полуниця в мене порахована. Частину перетру з цукром, частину заморожу на зиму, а решту понесу на базар людям. Ви що думаєте, вона сама собою вродила, задарма? Тут праця вкладена, кожна копійка на рахунку. Земля задурно нічого не родить. Назар усе ще тримав бідну ягідку в руці, не знаючи, що тепер із нею робити. Він опустив очі, підібгав губи, і в куточках його очей заблищали сльозинки, які він щосили намагався стримати, бо вважав себе вже дорослим. — Бабусю, а цю куди подіти? — спитав він тремтячим голосом. — Та їж уже, раз зірвав, не викидати ж під ноги свиням, — знехотя махнула рукою свекруха. — Дякую, — без жодної радості прошепотів хлопчик і повільно надкусив ягідку. Вона вже не здавалася йому такою смачною та жаданою. Улянка ображено відійшла вбік, сіла на старий побілений ослінчик біля хати й почала малювати прутиком на втоптаній землі. Варвара Степанівна, вочевидь, вирішила, що провела належну науку і показала, хто на цьому обійсті справжній господар. Вона повернулася, щоб іти назад до парника, але коло хвіртки зупинилася й кинула через плече: — І до малини навіть не підходьте, коли поспіє. Вона тільки-но зав’язується, її теж на продаж берегти треба. Марина мовчки поставила пакунки з покупками на стіл у літній кухні. У грудях пекла гіркота від почутого. Вона глибоко зітхнула, намагаючись опанувати себе, підійшла до дітей і спокійно сказала: — Дітки, збирайтеся. Сідаємо в машину

— Поклади полуницю на місце, бо це не для вас росте! — гукнула бабуся

Життєві історії 0

Мамо, ти ж одна живеш, нащо тобі взагалі ті гроші? Віддай, нам з Назаром потрібніше, у нас же життя тільки починається! Марія Степанівна навіть не здивувалася. Вона тримала біля вуха слухавку старенького телефона й дивилася у вікно на мокрі гілки яблуні. Голос доньки звучав дзвінко, наполегливо, без жодного сумніву у власній правоті. Христина питала про це так буденно, наче йшлося не про мамині чесно зароблені копійки, а про зайву чашку чаю, яку шкода допити. — Тобі ж тільки на хліб та на молоко треба, — не вгамовувалася донька на іншому кінці дроту. — А нам треба кредит перекрити, за дитячий садок заплатити, ще й машину підремонтувати. Ну навіщо тобі тримати їх на картці? Щоб просто лежали? — Христинко, але ж це моя виплата, — тихо відповіла мати. — Мені ще треба за опалення віддати, ліки від тиску купити на весь місяць. Травень попереду, город садити… — Ой, знову ти за своє! Які ліки, ти ж удома сидиш, не перевтомлюєшся. Добре, ми ввечері із Сашком заскочимо. Приготуй щось смачненьке. Заодно все й вирішимо. У слухавці залунали короткі гудки. Марія Степанівна повільно опустила руку. Четверте число кожного місяця. Цей день вона вже давно навчилася зустрічати з важким передчуттям. Щойно на телефон надходило сповіщення про нарахування коштів, діти немов відчували це крізь відстань. Вони ніколи не забували цю дату. Вони могли забути про її день народження, могли місяцями не питати, чи жива вона взагалі, але четвертого числа озивалися завжди

— Мамо, ти ж одна живеш, нащо тобі взагалі ті гроші? Віддай, нам з

Життєві історії 0

Дочко, хіба ти сама не бачиш? З нього ж ґазда, як із сухого полину тин! Він же за все життя лопати в руках довше п’яти хвилин не тримав! Ганна стояла посеред світлиці, стиснувши губи, і вперто розчісувала густе темно-русяве волосся. Зубці дерев’яного гребеня з тихим шурхотом ковзали по пасмах. Мати, тітка Марта, сиділа край столу, нервово м’яла кінчик хустки й ледь не плакала від гіркоти й безсилля. — Мамо, не починайте знову, — тихо, але дуже твердо відказала дівчина, навіть не озирнувшись. — Ну не навчили його до землі, то й що? Я сама все вмію. Він добрий, він мені гарні слова говорить, він на бандурі й гітарі так грає, що все село сходиться слухати. А хазяйнувати я його навчу. Сама зліплю з нього чоловіка. Руки є, голова на плечах є, проживемо. — Зліпиш вона… — гірко зітхнула мати й безнадійно махнула рукою до вікна. — Затям собі, Ганнусю: з горобця сокола не зробиш, хоч яким пір’ям його прикрашай. Чоловік має бути скелею, а не дитиною, яку все життя треба на спині нести. Але хіба ж у двадцять років хтось слухає материнські перестороги? Коли серце палає, здається, що будь-яку біду можна розігнати одним подихом, а гори перевернути голіруч. У нашому надрічковому селі родину тітки Марти та дядька Павла знали всі. Люди вони були дбайливі, розсудливі, працьовиті до сьомого поту. Обійстя їхнє світилося порядком: хата підведена, ворота рівні, кожна дощечка на своєму місці, у хліві худоба доглянута, город вичищений, наче під лінійку посапаний

— Дочко, хіба ти сама не бачиш? З нього ж ґазда, як із сухого

Життєві історії 0

Добрий день, а ви до кого? Господар казав, що прибирання вже закінчилося, і наступні люди будуть лише о другій годині. Я стояла посеред власного подвір’я з важкими торбами в руках і дивилася на незнайому жінку. Вона сиділа на нашій дерев’яній гойдалці, тримала в руках горнятко з кавою й почувалася так вільно, ніби прожила тут усе життя. — Я до себе додому, — тихо сказала я. Голос мій навіть не тремтів, усередині все просто заніміло. — А ось ви хто така? Жінка здивовано підняла брови, поставила горнятко на столик і підвелася. Вона була в домашньому сарафані, у зручних капцях, а за її спиною, з відчинених дверей моєї батьківської хати, пахло чужою корицею та свіжою випічкою. — Як це до себе? Ми цей будинок винайняли на п’ять діб. Гроші переказали ще два тижні тому на картку чоловікові. Василь його звати. Він усе показав, дрова склав, навіть човен біля річки відімкнув. Сказав, що це його садиба, від діда лишилася. У мене в руках раптом затерпли пальці від пакетів. Там були свіжі овочі, мариноване м’ясо, пухка паляниця з місцевої пекарні й солодощі, які так любив мій чоловік. Я їхала сюди через пів області, щоб зробити йому несподіванку. Василь уже четвертий день був тут, на дачі біля озера. Казав, що взяв відпустку на роботі, щоб нарешті полагодити ґанок, перекрити дах у літній кухні та прочистити колодязь. Я щомісяця виділяла з нашого спільного прибутку чималі кошти на господарство, замовляла деревину, купувала інструменти й ніколи не перевіряла чеків

— Добрий день, а ви до кого? Господар казав, що прибирання вже закінчилося, і

Життєві історії 0

Відсьогодні ковбасу на хліб кладу лише я, а ти обійдешся, бо ти цими днями не заробляєш. Мирослава навіть ложку над полив’яною мискою втримати не змогла. Вона просто завмерла на місці, кліпаючи очима, і дивилася на свого чоловіка Назара. Спершу майнула думка, що це такий дивний, незграбний жарт після довгого робочого дня. Назар часом міг буркнути щось недоречне, коли був утомлений або коли на станції технічного обслуговування щось ішло не за планом. Але Назар стояв абсолютно серйозний. Його обличчя залишалося незворушним, очі за скельцями окулярів дивилися спокійно, навіть повчально. Він неквапливо підсунув до себе чавунну сковорідку, на якій ще шкварчали соковиті домашні крученики з часником і петрушкою, і рішуче відгородив її від Мирослави хлібницею. — Назаре, ти це серйозно зараз кажеш? — голос Мирослави звучав стишено, вона все ще намагалася знайти бодай натяк на посмішку на його губах. — Ми ж разом перед моїм звільненням усе обговорили. Домовилися, що я спокійно видихну, трохи побуду вдома, а за пару тижнів спокійно знайду нормальне місце без нічних чергувань. У нас же були відкладені спільні заощадження. — Часи змінилися, Миросько, — відказав він і сухим рухом підсунув до її краю столу паперовий пакунок зі звичайною пшоняною крупою. — Домовленості наші були для одних обставин, а сьогодні реальність зовсім інша

— Відсьогодні ковбасу на хліб кладу лише я, а ти обійдешся, бо ти цими

Життєві історії 0

Наталко, я все розпланувала, — вона скинула плащ прямо на тумбочку біля дзеркала, хоча поруч був вільний вішак. — У суботу мені шістдесят. Сама розумієш, дата велика. У кафе зараз іти не на часі, там галас і марнотратство. Зберемося всією родиною тут. Людей буде небагато, може, зо два десятки. Квартира у вас простора, ти все швиденько приготуєш. Я спробувала зібрати думки до купи. Слина в роті пересохла, голос звучав тихо й глухо. — Галино Петрівно, я тільки вчора вперше встала з ліжка без запаморочення. Мені лікарі сказали ще хоча б тиждень полежати, сил зовсім немає. Вона навіть бровою не повела. Підійшла до кухонного столу, озирнулася, ніби перевіряючи, чи немає пилу на підвіконні. — Дурниці, молоді зараз від будь-якого вітру падають. Тобі просто треба розійтися. Трохи біля плити покрутишся, рух піде, і вся слабкість мине. Не можна перед родичами ганьбитися. Мій син одружився не для того, щоб його мати на круглу дату сухими бутербродами перебивалася. З вітальні долинув тихий звук клавіатури. Там сидів мій Ярослав

— Ти мені ніколи не була рідною, але стіл на мій ювілей накрити мусиш,

Життєві історії 0

Васильку?.. — губи літньої жінки затремтіли. — Господи… невже Василько? Чоловік усміхнувся — тією самою куточками губ посмішкою, якою посміхався сорок років тому. — Я, бабусю. Я. Люба спробувала підвестися, обіперлася на худий, тремтячий лікоть, але сили зрадили, і вона безпорадно опустилася назад на подушку. Василь у два кроки опинився біля дивана, опустився навколішки просто на холодну підлогу й міцно, дбайливо обійняв її за худі, кістляві плечі. Від нього пахло свіжим снігом і дорогою. Люба уткнулася носом у його теплу куртку й заплакала. Вона не плакала вже багато років: ні коли хворіла, ні коли сиділа взимку без копійки, жуючи сухарі. А тепер сльози текли самі, гарячі, безпорадні, розмиваючи роки самотності. — Васильку… хлопчику мій… звідки ж ти взявся? — повторювала вона, гладячи його по широкій спині загрубілими, вузлуватими пальцями. — Приїхав. За вами приїхав, — тихо відповів він і сильніше притис її до себе. Життя Люби ніколи не було схоже на свято. Воно текло рівно, важко і непомітно для чужого ока, як вода під кригою. Заміж вона так і не вийшла. У молодості Люба була ставна, з густою русою косою та великими сірими очима. Хлопці заглядалися, крутилися біля паркану, кликали на вечорниці до клубу. Але саме тоді зліг батько. Люба тягала його на собі, мила, перевертала, годувала з ложечки, бо мати сама не здужала б. Коли батька не стало, злягла мати — серце не витримало горя і багаторічної втоми. Ще шість років пішло на лікарні, відвари, нічні чергування біля ліжка

У хаті було тихо й дуже холодно. З кутка, де колись білили до кожного