Українці Сьогодні

Не кажи дурниць і не роби з себе ображену, — буркнула мати, розглядаючи скатертину. — Але ж треба мати совість. Приїхати на таке свято і нічого не привезти… Це неповага до батьків. Ми тебе ростили, ми останні копійки на твій інститут віддавали, хоча могли б собі щось купити. Я ледь не засміялася вголос. Останні копійки? Я пам’ятаю, як працювала на трьох роботах під час навчання, щоб не просити в них нічого. Як купувала Нелі подарунки з першої ж зарплати, поки сама ходила в дірявих кросівках. — Знаєте, що я вам скажу? — мій голос став твердим, як камінь. — Проблеми у мене справді є. Але не з грошима. На рахунках моєї фірми зараз більше, ніж ви бачили за все життя. Фірма процвітає, ми відкриваємо нові філії, а прибутки за останній місяць перевершили всі очікування. Всі в кімнаті вмить завмерли. Неля впустила шматок паски назад на тарілку. Мама підняла голову, і в її очах знову з’явився той знайомий “зацікавлений” блиск. — То це був жарт? — мама знову спробувала посміхнутися, але ця посмішка здалася мені тепер просто маскою. — Ой, ну ти й артистка, Вікуся! А я вже налякалася, серце аж стислося. Ну, давай, витягуй подарунки, годі нас мучити. Де вони? В машині? Сергію, допоможи їй занести! — Ні, мамо. Сядьте. Це не жарт. Це була перевірка

— Мамо, тату, ви тільки не хвилюйтеся, але грошей на ваші подарунки цього року

Життєві історії 0

Невістко! Сідай. Нам треба серйозно поговорити як дорослим людям, — почала свекруха. — Я постою, — відповіла Богдана. — Що ви робите в мене вдома? Свекруха зітхнула. — Розумієш, ми тут з Ромчиком сіли, синочком моїм, порадилися і прийшли до висновку, що так далі діла не буде. Ти нам не підходиш. Ти йому не дружина, а так, сусідка по квартирі. Тому ми вирішили, що тобі пора збиратися. Пора звільняти місце для справжньої жінки. Богдана перевела погляд на чоловіка. Роман сидів, втупившись у свою чашку. — Романе, це правда? Це твоє рішення? — запитала вона тихим голосом. Він мовчав. Замість нього знову заговорила Марія Степанівна. — Правда, правда. Мій Ромчик просто дуже делікатний, соромився тобі в очі таке сказати. Він у мене м’який, душевний. От я і взяла на себе цю невдячну роботу. Зібрала твої манатки, завтра Роман відвезе їх до твоєї матері в Бучач. А ти з’їдеш сьогодні. Розлучитеся спокійно, без сцен, по-людськи. Богдана відчула, як земля йде з-під ніг. — І за якими ж критеріями ви вирішили, що я “не підходжу”? — запитала вона у свекрухи

Це було сонячне, погоже суботи у мальовничому Тернополі. Файне місто вже встигло вбратися у

Життєві історії 0

Світлано Аркадіївно, що ви робите? — запитала я, різко підхопившись і натягуючи ковдру до підборіддя. Максим поруч навіть не поворухнувся, він спав міцним сном. — Надю, ну хто так складає футболки? — вона навіть не повернула голови в мій бік, продовжуючи сортувати мій одяг за кольорами. — Вони ж помнуться, будуть виглядати як ганчірки. Я роблю як краще, привчаю тебе до порядку. І взагалі, вже восьма ранку, пора готувати сніданок. Максим любить сирники на сніданок, він до цього звик з дитинства, а ти ще спиш. Вставай, господине. Це був лише початок. З того дня моє приватне життя перестало існувати. Світлана Аркадіївна була всюди. Вона заходила до нашої кімнати без стуку, причому в найбільш невідповідні моменти. Вона знала, скільки грошей я витратила в магазині, бо обов’язково перевіряла пакети з продуктами, які я приносила. — Знову ти купила це дешеве масло? — вичитувала вона мене на кухні. — Я ж казала, Максим таке не їсть. І навіщо стільки хліба? Він черствіє. Ти зовсім не вмієш вести господарство, Надю. Навіть мій зовнішній вигляд піддавався щоденному аналізу. Якось ми збиралися в гості до друзів, і я нафарбувала губи своєю улюбленою помадою кольору стиглої вишні. — Надю, цей відтінок тобі зовсім не личить, — заявила вона, коли ми виходили в коридор. — Робить тебе якоюсь блідою, навіть хворобливою. І губи здаються занадто великими. Давай я тобі свою віддам, вона бежева, дорожча і якісніша. Іди, витри це непорозуміння

— Значить, або я підписую цей папірець, або йду геть? Я дивилася на Світлану

Життєві історії 0

Світлано, ти що собі дозволяєш? — голос свекрухи тремтів від обурення. — Мені Олена дзвонила, вона в сльозах! Каже, що ти їх мало не силою з квартири виставила. Віктор каже, що ти їм навіть чаю нормального не налила! — Маріє Іванівно, — спокійно почала Світлана. — Вони прийшли без попередження. Я була виснажена. Я нагодувала їх тим, що мала. Якщо їм не подобається мій чай або мої млинці — вони можуть обідати в ресторані. — Яка ж ти невдячна! — вигукнула свекруха. — Це ж наша родина! Вони хотіли як краще, хотіли поспілкуватися. А ти… Дивись, залишишся одна з таким ставленням. Ніхто до тебе більше не прийде! — Можливо, це саме те, чого я хочу, — відповіла Світлана і поклала слухавку. Наступного дня повернувся Андрій, її чоловік. Він працював на змінах, тому часто був відсутній. Світлана розповіла йому про візит. Вона очікувала, що він почне захищати рідню, але Андрій лише зітхнув

— Гості прийшли — будь ласкава стіл накрити, ми ж не чужі люди, —

Життєві історії 0

Ви хоч скажіть, що я не так зробила? — Марина підняла очі на свекруху. — Може, я чимось образила вас і не помітила? Давайте поговоримо як дорослі люди. — Ти вже все сказала! Вказувати вона мені буде! — Катерина Петрівна розвернулася і пішла до своєї кімнати, голосно грюкнувши дверима так, що на поличці задзвенів посуд. Марина залишилася одна на кухні. Вечірні сутінки повільно заповнювали кімнату. На душі було порожньо і холодно. Вона пішла до дітей. Артем уже вклав Софійку, сидів поруч і гладив її по руці. Він подивився на маму таким поглядом, від якого Марині захотілося плакати, але вона стрималася. — Мам, ми справді поїдемо? — пошепки запитав син. — Не знаю, синочку. Давай ранок вечора мудріший. Може, бабуся просто перевтомилася, завтра поговоримо знову. Але вранці дива не сталося. Катерина Петрівна навіть не вийшла снідати. Вона замкнулася в себе, а коли Марина спробувала постукати, коротко кинула через двері: «Ти ще не зібралася? Час іде»

— Ти що, господинею життя стала, вказівки давати вирішила? — Катерина Петрівна аж почервоніла

Життєві історії 0

Тамаро Петрівно! Ну подивіться на речі тверезо, — Сергій спокійно пив каву. — Навіщо вам цей антикваріат на дачі під Вінницею? Стоїть там, гниє, жучки його точать. Кому воно треба? — Мені треба, — теща мила посуд, намагаючись не дивитися на зятя. Її руки злегка тремтіли. — Та киньте ви! — Сергій поставив чашку на стіл так гучно, що блюдце жалібно дзижчало. — Ви там буваєте тричі на літо. А взимку будинок стоїть пусткою. Давайте я все вивезу, продам знайомим, хто цікавиться старими речами, а гроші поділимо порівну. Вам же на ліки треба, чи не так? — Ні, Сергію. Це пам’ять про мого покійного Степана. Ці меблі ми замовляли ще в дев’яностих, вони дубові, справжні. Я не продам їх. Відмова тещі зятеві дуже не сподобалася і він вирішив, що має діяти сам

Ця історія бере свій початок у мальовничій Вінниці — місті, де над Південним Бугом

Життєві історії 0

Який же ти молодець, синку! — не втомлювалася хвалити Грицька мати. — Ось і квартиру в самісінькій Полтаві зміг придбати, нас із Миколкою з села перевіз. Тепер залишилося діло за малим: знайти дружину хорошу, господарну, щоб і вареники ліпила, і в хаті лад був. — Та облиш, мамо! Куди мені? Я ще погуляти хочу. Не поспішаю я одружуватися, тільки-тільки на роботі справи в гору пішли. Не квап мене! — відказував їй син. — Ти нічого не розумієш! — критикувала його Лілія Василівна. — Робота — то робота, але ти чоловік. А хто затишок у домі забезпечуватиме? Хто випере, хто попрасує? Грицько, якому вже несила було слухати ці нотації щодня, перебив маму: — Мамо, ну знову ти за старе?! Зараз часи зовсім інші, і місто — це не хутір. Немає зараз таких дівчат, щоб і огірки солили, і пироги щодня пекли. Тут усе по-іншому: якщо яєшню вміє засмажити — то вже господиня. — Ой, лихо мені! — тупнула ногою мати. — Тільки яєшню? Мені така невістка не потрібна. Ти знайди таку, щоб і роботяща була, і покірна, щоб тебе за першим словом обслуговувала, та ще й Миколку, брата твого

В духовному серці України — мальовничій Полтаві, цей день був особливим, тут кожен день

Життєві історії 0

Мамо! Я повторюю востаннє: грошей не буде! Навіть не проси, — Оксана не добирала слів. — Ні гривні не дам. Пані Катерина з розмаху кинула на дубовий стіл стос паперів. — Ти не можеш так зі мною вчинити, Оксано! — голос матері здригнувся. — Це ж не просто папірці. Це моє життя! Ти хочеш, щоб твою матір обговорювали на кожному кроці в Чернівцях? Щоб казали, що Катерина Петрівна не здатна сплатити за світло? — А тобі не здається, мамо, що про тебе вже й так кажуть чимало? — Оксана нарешті повернулася. — Люди не сліпі. Вони бачать, як ти заходиш у дорогі кав’ярні на Центральній площі, а потім ховаєшся від листоноші, який приносить рахунки. — Це інше! Я маю тримати фасон! — Катерина театрально притиснула руки до серця. — Хіба я винна, що ціни ростуть, а держава не цінує моїх заслуг? Оксана зітхнула і підійшла до дивана. Там, за пошарпаною оксамитовою подушкою, визирали три яскраві пакети з фірмовими логотипами італійських брендів. — Гарні покупки, мамо. Це теж «заслуги»? Чи черговий кредит під божевільні відсотки? Катерина на мить заціпила, її обличчя вкрилося червоними плямами. — Це подарунок для мене від мене самої! Маю я право на маленьку радість у цьому пеклі

Чернівці того вечора були схожі на декорацію до старовинної п’єси. Туман, що спускався з

Життєві історії 0

Хто там ще в таку пору?! — Ніна невдоволено глянула на годинник. Одинадцята сорок п’ять. — Невже знову баба Маня ключі забула? Вона відімкнула важкий замок, і в квартиру ввірвався запах вокзального диму, дешевого печива та розпачу. На порозі стояла Галина — рідна сестра її чоловіка Валерія. Вона виглядала так, наче щойно вийшла з епіцентру стихійного лиха: розпатлане волосся, набряклі очі, величезні сумки, що відтягували руки, і малий Артемко, який міцно тримав маму за куртку. — Галю? Ти звідки? Що сталося? Ви ж у Тернополі мали бути. — Нін, пусти. Просто пусти, — голос Галини був наче надтріснутий дзвін. — Я більше не можу. Автобус запізнився, таксі не дочекалися, ми пішки від мосту йшли. Вона ввалилася в коридор, ледь не збивши Ніну з ніг своїми баулами. — Ви надовго? — це було перше, що вилетіло з вуст Ніни. — Не знаю, Ніно. Як карта ляже, — Галина почала розмотувати шарф, руки її тремтіли. — Мама казала: «Їдь до Валерки, він рідна людина, він не вижене». От ми і приїхали. — Валерка у відрядженні, у Хмельницькому, до кінця тижня. А подзвонити ти не могла? Телефон зараз у кожного в кишені! — Сів телефон. І життя моє, Нінко, теж сіло, — Галина нарешті підняла погляд, і в ньому Ніна побачила таку глибину втоми, що не могла відмовити зовиці

Кам’янець-Подільський того вечора здавався викарбуваним із темного срібла. Величні вежі старої фортеці мовчки споглядали

Життєві історії 0

Сину! Ти справді думаєш, що я дозволю тобі привести цю особу в наш дім? — голос Тамари Михайлівни розрізав тишу. — Вадиме, подивися на себе. Ти — Зінченко! Твій прадід лікував ще за царя, твій батько — світило медицини. Ми вибудовували це прізвище по цеглині, а ти хочеш розвалити все заради звичайної дівчини з реєстратури? — Мамо, вона не «особа». Її звати Ольга. І вона — людина, яку я кохаю, — Вадим повернувся, намагаючись зберігати спокій, хоча всередині все тремтіло. — Я не прошу вас її утримувати. Я просто хочу познайомити вас. — Познайомити? — втрутився Андрій Якович, батько Вадима, не відриваючи погляду від медичного журналу. — Навіщо? Щоб ми подивилися, як ти марнуєш своє життя? Ми виростили невдячного сина. Ми дали тобі освіту, ім’я, перспективи. А ти вибираєш дно. — Дно? Бо вона не має диплома професора? — Вадим гірко всміхнувся. — Знаєте, що я бачу, коли дивлюся на вас? Два ідеально відполіровані фасади. Але де там життя? Де там любов? — Замовкни! — вигукнула мати. — Ти не маєш права так говорити! Нашого благословення ти не отримаєш. Іди. Одружуйся на кому хочеш, але не смій більше називатися Зінченком. — Якось переживу, — тихо сказав Вадим. — Мамо, тату. Будьте здорові та щасливі. Якщо зможете

Вінниця того вечора була особливо примхливою. Теплий травневий вітер ганяв пелюстки каштанів по Соборній,