Українці Сьогодні

Привіт, Олено. Це твій батько. Той, що рідний, – незнайомий голос прозвучав в телефоні, хоча я вже і так зрозуміла хто це. Я не могла повірити, що через стільки років рідний батько з’явився в моєму житті. Він колись залишив мене з мамою, а тепер дуже просив, щоб я з ним зустрілася. Я вагалася, не знала, що робити, але таки прийняла рішення, про що шкодую тепер

Я сиділа у кріслі свого кабінету, намагаючись зосередитися на звіті, але думки постійно поверталися

Життєві історії 0

Та хто ж тебе там чекає? – казала мама, коли почула, що Світлана вирішила їхати в Польщу. – Он Оленка за Петра виходить, а ти за кордон чогось. – Мамо, не всім же вік біля плити стояти. Я хочу іншого життя. Гроші, досвід… побачу світ, – відповідала Світлана з впертістю у голосі. Світлана поїхала й справді добре влаштувалася: спершу мила посуд у ресторані, потім вивчила мову, закінчила курси і працювала в офісі великої компанії. Вона не хвалилася, але завжди допомагала родині: висилала гроші батькам, передавала речі, і навіть весілля Оленки частково оплачувала. А в Оленки було все так, як вона мріяла: весілля, чоловік Петро, гарне подвір’я, кури, корова, садок

Оленка й Світлана були рідними сестрами, але такими різними, як день і ніч. Оленка

Життєві історії 0

Ви до Оксани мчите, як тільки вона чхне, – з докором якось сказала Ганні невістка Ірина. – Оксані важко. Там двоє малих дітей. Їй навіть нема з ким словом перемовитись, – виправдовувалася свекруха. Ірина мовчала, але з кожним разом її невдоволення ставало помітнішим. Вона не була зла, але мала свій характер. Відчувала, що свекруха ніби тілом тут, а думками завжди в місті, біля доньки. І хоч Ганна завжди щось робила по господарству, готувала, допомагала з городом – душа її була в іншому домі

Коли Ганна Семенівна вийшла на пенсію, вона вирішила, що найкраще – жити в селі

Життєві історії 0

Ярослава поїхала на заробітки в Італію, коли їй було сорок п’ять. – Мамо, поїдь. Люди їздять, гроші заробляють, квартири дітям купують. А ти що – все життя на грядці? – казала Марійка. – Я не знаю, я ж ніколи ніде не була, хто мене там візьме? – Та візьмуть. Було б здоров’я. Там наших повно. Знайдеш когось. Заробиш. І вона поїхала. Італія зустріла Ярославу тісною кімнаткою під Римом і літньою сеньйорою Анною, яку треба було годувати, піднімати з ліжка, мити, слухати і терпіти. Але Ярослава мовчала. Робила. Вночі молилась і думала про дітей

Ярослава поїхала на заробітки в Італію, коли їй було сорок п’ять. Діти підростали –

Життєві історії 0

Мамо, нам треба поговорити, – сказала мені донька, не встигла я й поріг переступити. – Ти ж сама бачиш, що нову квартиру краще мені віддати. Ми ж не могли переїхати без тебе, але тепер, якщо ти дозволиш, ми переїдемо в цю квартиру за кілька днів. Мене наче вразило громом, і на якусь мить я не могла нічого сказати. Але донька, здається, не просила, а просто ставила перед фактом: вони хочуть забрати мою нову квартиру, яку я придбала для себе, а мені залишити стару. Я ледве змогла знайти слова, аби відповісти. Проте, не маючи сили відмовити, я просто сказала, що мені потрібно трохи часу, аби все добре обміркувати

– Мамо, нам треба поговорити, – сказала мені донька, не встигла я й поріг

Життєві історії 0

Того дня я дуже втомилася на роботі, прийшла додому і просто заснула. Чоловік, коли повернувся з роботи, відразу мене розбудив, щоб я йому розігріла вечерю. Мені так прикро було, що він мене ні краплі не пошкодував, адже вечеря була приготовлена мною і він сам міг її спокійно розігріти, але вирішив розбудити мене, бо не шкодував. Я відразу встала, зібрала найнеобхідніші речі і поїхала ночувати до своїх батьків. Але вони мене розчарували дуже

Щиро кажучи, чомусь я зараз відчуваю, що, напевно, моя історія не буде новою. Але

Життєві історії 0

Минуло вісім років. Синьйори Анни не стало, а Марія залишилась жити в тому ж містечку, бо інша сім’я запропонувала їй легальну роботу. І саме тоді, коли вона вже й не чекала, сталося те, чого найменше сподівалась: вона закохалась. Його звали Лоренцо. Він був овдовілим чоловіком із сумними очима, любив працювати на землі, варити каву і слухати, як вона розповідає про свій дім десь в Україні. З ним було легко. Без докорів. Без “ти мусиш”. Без того, до чого вона звикла з молодих літ. Коли він зробив їй пропозицію, вона плакала. Бо вперше за все життя її вибрали не як служницю, а як жінку

Коли Марії було трохи за сорок, вона вперше ступила на римську землю. За плечима

Життєві історії 0

Ще кілька місяців тому Іванка не уявляла себе в чужій країні. Вона варила борщі, ліпила вареники, відправляла сина до школи й вірила, що в її Сергієві – хоч і не надто романтичному, але доброму й надійному чоловікові – можна бути певною. Поки не побачила те фото. Її подруга, Світлана, показала їй світлину з якогось кафе в райцентрі. Там – Сергій. А навпроти – молода жінка, нафарбована, з усмішкою, яка не лишала сумнівів

Ще кілька місяців тому Іванка не уявляла себе в чужій країні. Вона варила борщі,

Життєві історії 0

Коли чоловік був у ванній, пролунав дзвінок. – Це, мабуть, батько мій, він обіцяв подзвонити! Підійди ти до телефону, будь ласка, я не можу зараз сам, – сказав Михайло дружині. Аліна підійшла до тумбочки, на якій лежав телефон, і вже хотіла відповісти, як раптом помітила, що дзвонить хтось інший, а не її свекор. Дзвінок був у месенджері, і крім імені контакту – «Сонечко», була видна ще й фотографія якась. Коли Аліна на неї подивилася, то не повірила своїм очам. На фото була незнайома молода дівчина поряд з її чоловіком. І відразу прийшло від неї повідомлення

Аліна завжди вважала себе досить таки сильною жінкою, яка здатна впоратися з будь-якими життєвими

Життєві історії 0

Мамо, годі вигадувати. Тобі нічого серйозного нема. І звідки ми візьмемо такі гроші? Їдь назад в Італію й не морочи собі голову, – сказала мені Ольга, моя донька, навіть не намагаючись приховати роздратування. – Двісті тисяч гривень – це ж не копійки, – зітхали мої подруги-заробітчанки. – Ніхто тобі таких грошей не позичить. – Але я ж поверну! Ви ж мене знаєте. Перележу трохи вдома, підлікуюсь, а восени знову в Італію. Це ж навіть не п’ять тисяч євро! До весни точно віддам, – вмовляла я їх

– Мамо, годі вигадувати. Тобі нічого серйозного нема. І звідки ми візьмемо такі гроші?