Українці Сьогодні

У мого брата, у дядька Василя, через тиждень кругла дата, ювілей! Сімдесят років людині! До нього гості з усієї округи з’їдуться! Я хотіла на стіл поставити гарні домашні грибочки, щоб не соромно було перед людьми, щоб усі бачили, яка в нас дружна та заможна родина! Невже для рідного дядька шкода білих грибів? Вони ж у лісі виросли! Ліс — він Божий, за нього гроші в касу не платять! Я підійшла до столу, дістала з сумочки свій робочий блокнот і звичайну ручку. — Олено Дмитрівно, ліс справді Божий. А от бензин, який ми спалили, щоб доїхати до того лісу за сотню кілометрів — коштує грошей. Банки, які зараз коштують зовсім не копійки, — куплені за наші гроші. Кришки, спеції, оцет, цукор, газ, електрика — за все це заплачено з нашої сімейної кишені. А головне — сотні годин праці. Якщо ви так хотіли потішити брата на ювілей, чому ви не купили ці гриби на базарі? — Та ти бачила, скільки за них на базарі правлять?! — не втрималася Катерина. — Там за малесеньку баночку просять стільки, що очі на лоба лізуть! Це ж грабіж серед білого дня! — Тобто платити незнайомим людям на базарі за їхню працю ви вважаєте грабежем, а забирати мою працю задурно — це родинне тепло? — запитала я, дивлячись на невістку. Катерина прикусила язика і нічого не відповіла. — Давайте зробимо так, — я розгорнула чистий аркуш у блокноті. — Ми люди цивілізовані. Сваритися, кричати чи тягати ящики з рук у руки ніхто не буде. Ви приїхали взяти продукцію. Добре. Я порахую все, що ви вже винесли, за найскромнішими цінами. Нижче, ніж на ринку

— Тетяно, ви що, дачу в оренду під оптову базу здали чи вирішили перед

Життєві історії 0

Скупа, страх! Ти бачила, що вона знову купила? Пів хлібини, пачку солі й олії пляшку на три місяці розтягує! А пенсію ж листоноша щомісяця приносить, і ні копійки людям на очі не покаже! Марія аж через паркан перехилилася, щоб Люба краще почула. — Та бачила, Маріє, щодня бачу. В неї паркан скоро впаде на дорогу, підперла кілком і байдуже. А сама у старій куфайці ходить, аж поли потерлися. Мабуть, у подушку складає. Ох і людина, копійки зайвої не витратила за все життя. Так у селі говорили про бабку Палажку майже щодня. Село було невеличке, хутір за лісом, куди автобус заїжджав двічі на добу, та й то якщо дорога суха. Усі всіх знали від колиски до цвинтаря. Знали, хто скільки курей тримає, хто в кого позичив сокиру і хто яку ковбасу бере в сільмазі. А от про Палажку не знав ніхто й нічого, хоча прожила вона поруч із ними понад сорок літ. Їй уже перевалило за сімдесят. Була вона суха, жилава, з потемнілими від щоденної праці руками. Чоловік її, Іван, колись давно поїхав на заробітки та й щось сталося з ним там. Дітей у них не було. Лишилася сама у своїй старій хаті на дві кімнати

— Скупа, страх! Ти бачила, що вона знову купила? Пів хлібини, пачку солі й

Життєві історії 0

Скільки можна тягнути гроші з нашого сімейного бюджету на твою матір? — гнівалася Оксана на чоловіка. — Вона отримує свою пенсію, чому ми щомісяця маємо віддавати їй третину моєї зарплати? Андрій навіть не відвів погляду від екрана ноутбука. — Вона моя мати, і цим усе сказано, — відповів він рівним, байдужим тоном, ніби пояснював очевидні речі маленькій дитині. — Вона мене виростила, ночами не спала, вчила жити. Я зобов’язаний їй допомагати до кінця її днів. — А як же моя мама? Вона також не купається в розкошах, живе на копійки, і їй постійно потрібні ліки! — обурено вигукнула Оксана. — Чому ти минулого тижня відмовився купити їй тонометр, хоча в неї тиск скаче щодня? Андрій різко закрив ноутбук, і глухий стукіт луною рознісся по тихій квартирі. Він підвівся з крісла, підійшов до дружини. — Запам’ятай раз і назавжди, Оксано: твоя мати — мені чужа людина. Чужа! Я не збираюся витрачати зароблені гроші на чужих людей. У мене є своя сім’я, і це я, моя мати і ти. А теща хай розраховує на себе чи на державних соціальних працівників. До мене вона не має жодного стосунку, і крапка на цьому

— Скільки можна тягнути гроші з нашого сімейного бюджету на твою матір? Вона отримує

Життєві історії 0

Марія йшла вулицею, віталася з сусідами, а ті дивилися на неї з настороженістю, інколи навіть із неприхованою заздрістю: «О, повернулася італійка. Певно, мішок грошей привезла». Вона почувалася дивною туристкою у власному минулому. У рідній хаті, яку вона відремонтувала за важкі закордонні євро, було порожньо й холодно. Доньки жили своїм життям в обласному центрі за сотню кілометрів. Вони, звісно, приїхали на вихідні, коли мама тільки-но повернулася, розцілували її, пораділи італійським сирам, кремам для обличчя та грошовим подарункам. Але вже в неділю ввечері поспішили на маршрутку: «Робота,мамо, справи, сама розумієш, життя вирує». Марія залишилася одна. Вона ходила просторими, чистими кімнатами свого дому, слухала цокання старого годинника на стіні й відчувала, як її накриває липка, безпорадна пустка. Невже заради цієї німої тиші вона гарувала десять років? Невже тепер її доля — просто чекати недільного дзвінка від дітей і доживати віку біля телевізора? Щоб не збожеволіти від думок, вона взяла за звичку щодня ходити до старого міського парку — чи не єдиного місця, яке залишилося майже незмінним. Там росли віковічні дуби, пахло мокрим листям, а старі кам’яні алеї пам’ятали її ще юною дівчиною. Саме там, одного прохолодного жовтневого ранку, все й сталося

Марія ніколи й подумати не могла, що її життя колись розвернеться так круто. Коли

Життєві історії 0

Значить так, Поліно! Новий рік у нас на дачі зустрічаємо всією компанією! — поставив перед фактом чоловік. — Питання вирішене, обговоренню не підлягає, — гучно пролунав у передпокої голос Вадима, що перетворився на справжнє стихійне лихо для тихої квартири. Жінка саме помішувала ароматну тушковану картоплю у великій чавунній каструлі. — Двадцять людей? — перепитала Поліна, повільно обертаючись до благовірного. — Вадим, ти справді розумієш, що кажеш? Моя дача в селі — це затишний родинний будинок моїх батьків. Там одна світла кімната внизу та дві маленькі мансарди. Куди ти плануєш розмістити такий натовп? На чому вони спатимуть? І найголовніше — хто збирається за все це платити й готувати? Вадим зверхньо знизав плечима, навіть не дивлячись на дружину. — Вічно ти шукаєш проблеми там, де їх немає, і псуєш святковий настрій. Купимо надувні матраци, потісняться якось. У тісноті, та не в образі. Моя родина приїде, це ж свята святих! А щодо фінансів — ти господарка, от і думай. У тебе ж була річна премія, візьми її та пусти на благо родини. Моя мати абсолютно права: нормальна жінка радіє, коли в домі повно родичів чоловіка, а ти сидиш мовчки у своєму кутку. Наступного дня пороги оселі переступила Тамара Петрівна. Свекруха з’явилася без жодного попередження, відчинивши двері своїм ключем, який турботливий син зробив таємно від неї ще пізньої осені. Вона важко ступила на килимок, зняла норкове пальто і впевнено пройшла до вітальні, сідаючи на чолі столу. — Здравствуй, невістко, — заговорила жінка холодним, менторським тоном. — Вадим мені передав увесь твій вчорашній концерт. Мені соромно за тебе, Поліно. Роками живеш із моїм сином, а елементарної гостинності так і не опанувала

— Значить так, Поліно! Новий рік у нас на дачі зустрічаємо всією компанією! Питання

Життєві історії 0

Ольго Василівно, скажіть мені правду, — спокійно звернулася Марина, присівши на краєчок канапи. — Ви справді переписали все обійстя на Світлану? — Мій дім, — сухо сказала стара жінка. — Світлана — донька. Їй і належатиме. Слова прозвучали твердо, але пальці літньої жінки тремтіли. Вона жодного разу не підвела погляду на невістку. — Я не сперечаюся, чий це дім, — лагідно продовжила Марина. — Але скажіть: ви в курсі, що Світлана його просто зараз продає? Учора вона вже водила сюди чужих людей дивитися кімнати. Клубок випав із рук свекрухи й повільно покотився до дверей. — Як це… продає? — Ольга Василівна підвела розгублені очі. — Вона ж обіцяла, що я доживатиму віку тут. Що нічого не зміниться, що це просто формальність. — Вона вчора сказала покупцям, що до весни хата буде порожньою. Ольга Василівна зблідла, безпорадно подивилася на свої тремтячі руки й схопилася за комір кофти. — Не може такого бути, — прошепотіла вона. — Світланка не могла б так зі мною вчинити

— Тільки кухню не забирайте, вона якраз під розмір підігнана, — впевнено сказала жінка

Життєві історії 0

Двадцять два роки, Олеже! — ображалася дружина. — Двадцять два Нових роки я зустрічаю з твоєю мамою та святковими концертами в телевізорі! А ти знову тікаєш на дачу. Оксана рішуче штовхнула на дерев’яну дошку черговий шматок тіста. Вареники лежали на широкому противні ідеальними рядами. — Оксано, ну починається знову. — Олег навіть не обернувся від своїх справ. Він сидів у вузькому передпокої і ретельно утрамбовував у потерту спортивну сумку теплі вовняні шкарпетки та кілька банок домашньої консервації. — Стару грубу не протопити у такі морози, металеві труби просто полопаються від льоду. Тобі справді потрібен глобальний потоп на дачі під самі свята? Мені потрібно на ту дачу поїхати і все там привести до ладу. — Мені чоловік за святковим столом потрібен! Хоч би раз у житті! Під звуки новорічних курантів! — Під куранти й без мене чудово впораєтесь і поб’єте кришталь. Мамо, ну скажіть їй хоч ви слово. Зінаїда Павлівна неквапливо випливла з великої кімнати із пластиковим пультом у руці, тримаючи його так урочисто, ніби вона сувора вчителька з довгою указкою перед першокласниками. — А що тут взагалі говорити? Дорослий чоловік наше спільне господарство береже, нехай їде на дачу, там теж порядок потрібен, Новий рік в селі значення немає

— Двадцять два роки, Олеже! Двадцять два Нових роки я зустрічаю з твоєю мамою

Життєві історії 0

Сергію! Ми платимо за цей банкет порівну! Ми склали докупи мої заощадження і твої. Це спільні гроші. Я не прошу саджати моїх батьків на чільне місце замість нас. Але я вимагаю, щоб їх пересадили за третій стіл, біля вікна, подалі від шуму та кухонних дверей. Сергій відкинувся на спинку стільця і голосно видихнув: — Ти знову за своє? Тобі обов’язково треба зіпсувати настрій перед святом? Ти ж знаєш мою маму! Якщо їй хоч щось не сподобається, вона весь вечір сидітиме ображена, і свято піде шкереберть. А твої — золоті люди, вони на дрібниці не зважають. Чому ти не можеш бути такою, як вони? Чому тобі обов’язково треба роздмухувати полум’я? — Тобто тому, що мої батьки виховані й терплячі, їх треба запхнути в найгірший куток? — Та хто їх запихає! — підвищив голос Сергій. — Нормальне там місце! Стіл як стіл, скатертина така сама, їжа та сама. Тобі аби посперечатися і показати свій характер. Я вже віддав список адміністратору ресторану, нічого міняти не буду, мені соромно людей смикати через твої вигадки. — Тобі соромно перед чужою людиною, але геть не соромно перед моїм батьком, який тобі допомагав гараж перекривати до темряви, коли в тебе спину схопило? — Не плутай одне з іншим! — огризнувся чоловік. — Роби що хочеш, але план розсадження лишається таким, як я сказав. Я не збираюся червоніти перед своїми батьками, якщо їм дістанеться гірше місце

— Світлано! Посадимо твоїх скраю, коло дверей, вони в тебе люди невибагливі, переб’ються, а

Життєві історії 0

Ти знову гроші матері віддав, Максиме?! Ти розумієш, що ти зараз зробив, чи у тебе остаточно відібрало рештки здорового глузду?! — голос Олени лунав на колишній затишній кухні, наче грім у тиші. — Олено, схаменися, не треба влаштовувати сцену на рівному місці, — Максим важко опустився на стілець, намагаючись сховати очі та не дивитися на дружину. — Мама в біді, ти ж чула, що вона сказала. У неї лікування, їй потрібна термінова допомога. Хіба я міг відмовити власній матері? — У біді?! — Олена різко розвернулася. — Ти знову віриш у ці казки?! Твоя мати, Марія Іванівна, приходить сюди щомісяця, рівно в день нашої зарплати! У неї все болить за розкладом швейцарського годинника! Минулого місяця ми віддали їй останні заощадження на «термінову реабілітацію», а через тиждень наш Данилко бачив її в санаторії, де вона разом із твоїм любим братиком Тарасом пила дорогі напої та раділа життю! Ти що, зовсім сліпий?! — Вона мати, Олено! Яка б вона не була, вона мене виростила! Я не можу її покинути

— Ти знову гроші матері віддав, Максиме?! Ти розумієш, що ти зараз зробив, чи

Життєві історії 0

Знаєш що, Романе! Якщо тобі здається, що на їжу йде забагато, то давай я взагалі перестану ходити до крамниці, — сказала я тоді чоловікові й уперше за вісім років спільного життя не відвела погляду. Чоловік лише знизав плечима, наче йшлося про дрібницю, про яку навіть сперечатися не варто. — Я ж не кажу перестати, Марто. Я просто прошу бути трохи ощадливішою. Мені здається, ми забагато проїдаємо, от і все. Він так легко це вимовив, наче за кожним пакетом із продуктами не стояли щоденні клопоти, важкі торби після роботи та вічні роздуми над тим, що приготувати завтра. Ми побралися, коли обом було вже за тридцять. Дорослі, самостійні люди. Мали свої звички, свої погляди на побут і, як мені тоді здавалося, однакове розуміння того, що таке родина. Роман узяв на себе виплату за житло та комунальні послуги. Це була вагома частина нашого загального добробуту, і я це щиро цінувала. Ніколи не применшувала його внеску. Він переказував кошти зі своєї картки, закривав рахунки й почувався господарем, який тримає дім на своїх плечах. А на мені залишилося все інше. Те, що не має фіксованої платіжки, але вимагає уваги щодня: їжа, побутові дрібниці, чистильні засоби, постіль, рушники, аптека, корми для кота, невеликі подарунки родичам до свят. Спочатку все складалося само собою. Хто раніше звільнився — той і забіг до супермаркету. Але Роман працював довше, часто затримувався у справах, тому поступово щоденні закупки повністю перейшли до моїх обов’язків

— Знаєш що, Романе! Якщо тобі здається, що на їжу йде забагато, то давай