Життєві історії 0
Одного вечора у двері подзвонили. На порозі стояла Надія. Вона була в старій куртці, без макіяжу, з очима, повними відчаю. — Пустиш на хвилинку? — тихо спитала вона. — Ні. — Максиме, мені дуже важко. З роботою проблеми, житло знімати дорого… Я зробила велику помилку. Я тільки тепер зрозуміла, що в нас було все, а я це зруйнувала. — Надіє, ми це вже обговорювали. Минуле не повернеш. — Але ж дванадцять років… Хіба вони нічого не варті? Максим подивився на неї. Він не відчував ні злості, ні жалості. Тільки порожнечу. — Варті. Але вони залишилися в минулому часі. Він зачинив двері, а через рік одружився з Ольгою
Максим стояв біля вікна, спостерігаючи, як затяжний осінній дощ ритмічно барабанить по склу. У
Життєві історії 0
Марія Степанівна приготувала голубці. Всі сіли за стіл. Олена вже відкрила була рота, щоб сказати щось про товщину капустяного листу, але раптом піймала погляд Мирослави — спокійний, але дуже виразний. І вона замовкла. Після обіду вони залишилися вдвох на кухні — допомагали матері мити посуд. — Слухай, Миро… — почала Олена, не дивлячись на невістку. — Я тоді справді образилася. Думала, ти мене з родини викреслила. А потім ми з Ігорем вдома вечеряли, я приготувала печеню. І він раптом каже: «Знаєш, Олено, а Мирослава була права. Ти і мене так втомила своїми повчаннями, що я вже смаку їжі не відчуваю». Олена зітхнула, витираючи тарілку. — Я спочатку хотіла йому ту печеню на голову вивернути. А потім пригадала себе малою. Мене мама теж завжди муштрувала. «Жінка має бути ідеальною, господиня має бути найкращою, інакше тебе поважати не будуть». От я і звикла, що повага — це коли ти всіх повчаєш і показуєш, яка ти крута
— А що це в тебе такий каламутний суп? — голос Олени розрізав тишу
Життєві історії 0
Ти що собі дозволяєш? Перед моїми подругами! — Ніна Петрівна примружилася. — Я дозволяю собі бути чесною, — Софія підвелася. — Чай пийте самі. Я піду прогуляюся, поки в моєму домі триває цей сеанс колективного виховання. Вона пішла на кухню, щоб набрати води, і завмерла біля раковини. З коридору долинуло шепотіння. Воно не було тихим — воно було розраховане на те, щоб його почули. — І ось на таку він життя витрачає, — зітхнула Ніна Петрівна. — Пам’ятаєш ту дівчину, з якою він у інституті зустрічався? Яка вона була хазяйновита, тиха, слова впоперек не скаже. А ця? Тільки й знає, що права качати та іпотекою дорікати. — Ну так, — підхопила Раїса. — Галаслива вона. З нею чоловік не відпочиває, а вічно на війні. Бідний Олексій, зовсім змарнів. Софія відчула, як холод пробіг по спині. Вона чекала, що Олексій щось відповість. Хоч щось. Що він скаже: «Мамо, досить». Або: «Вона моя дружина, не смійте». Але пролунало інше — втомлене, байдуже, майже звичне: — Та гаразд вам… Я вже звик. Нормально все. Потерпимо якось
— Ви взагалі розумієте, що ви робите? — Софія сказала це не голосно, а
Життєві історії 0
Ларисо! Ти ж не проти, якщо мої діти в тебе перекусять? — крикнула зовиця. — У нас вдома в холодильнику — хоч шаром покоти! — Ілона, сестра її чоловіка, влетіла в передпокій. За нею, наче зграя горобців, ввалилися троє її синів. Ось воно. Знову. Без попередження, без запитання, як стихійне лихо. — І ще, — продовжувала зовиця, — мені тут подумалося, може, позичиш Артемові свій планшет? У нього завтра контрольна, а наш знову «глючить». — Ілоно, — тихо промовила Лариса, намагаючись зберегти спокій, — а може, спочатку привітаємося? — Ой, та кинь ти свої церемонії! — зовиця махнула рукою. — Ми ж сім’я! Рідні люди! Де там у тебе кухня? Діти зголодніли так, що за живіт тримаються! Лариса навіть не знала, що на це сказати, діти стали бігати взутими по коврах брудними руками торкатися стін
Над Івано-Франківськом западав м’який весняний вечір, розливаючи по Ратушній площі аромат свіжої кави та
Життєві історії 0
Твоя мама не працює вже два роки, Артуре, — Мар’яна спробувала встати, тримаючись за стіл. — Вона цілими днями вдома. Чому я, приходячи з роботи ввечері, маю ще й вислуховувати, що я погана господиня? — Бо ти моя дружина! — вигукнув він. — І робитимеш те, що кажуть у цій родині! Мама виростила мене сама, поклала на мене все життя! А тепер їй потрібна увага і допомога. Галина Петрівна, мати Артура, справді потребувала “допомоги”. Але специфічної. Вона хотіла, щоб Мар’яна щовечора слухала її довгі монологи про сусідів, про ціни на ринку і про те, як неправильно нинішні дівчата перуть білизну. Вона приходила до них щоранку, мала свій ключ і почувалася повноцінною господинею. Мар’яна терпіла. Вона вірила, що це і є “сімейна підтримка”
— І ти справді думала, що це нормальне життя? Ти що, геть розум втратила,
Життєві історії 0
Мар’яно! Чому на моєму столі знову ці безглузді серветки? — голос Степаниди Іванівни, її свекрухи, розрізав ранковий спокій. — Я ж казала: у цьому домі має бути порядок, а не виставка дешевого краму! Мар’яна повільно видихнула. Вона обіцяла собі не сваритися. — Степанидо Іванівно, це моя кухня. І ці серветки мені подарувала мама на новосілля. Це — наш із Богданом дім. — Який ще «ваш»?! — свекруха влетіла до кухні, розмахуючи вологою ганчіркою. — Я тут старша жінка! Я життя поклала, щоб мій Богданчик виріс людиною, а ти, чужа нам людина, будеш вчити мене порядку? Поки я тут — усе буде за моїми правилами
Жовтневий ранок у передмісті Києва видався сизим і непривітним. Мар’яна стояла біля вікна своєї
Життєві історії 0
Добре, побіжу я, а то справи чекають. А сир цей… — вона недбало ткнула пальцем у тарілку, де залишився надкусаний шматочок, який вона відломила руками, — прибери в пакет, а то завітриться, шкода буде. Смачний, до речі. Де брала? В тому новому магазині за рогом? Світлана одним махом допила залишки в кружці й з гуркотом поставила її в раковину. Мити посуд вона, звісно, не збиралася. Марина механічно кивнула. Світлана на ходу цмокнула повітря біля щоки невістки й попрямувала до виходу. За хвилину вхідні двері гучно захряснули. Марина залишилася стояти посеред кухні. Холодне повітря з усе ще відчиненого холодильника обпікало ноги. На стільниці розпливалася мокра пляма від кружки, а на тарілці сиротливо лежав обгризений край сиру. В ту мить Марина зрозуміла: справа не в сирі. Справа в тому, що в цьому домі вона більше не почувається господинею. Цей ранок став лише черговою ланкою в довгому ланцюгу подій. Марина сіла на стілець, опустила голову на руки й згадала минуле літо
Ранок починався як зазвичай. Марина повернулася додому трохи раніше — завезла доньку до школи,
Життєві історії 0
Алло! Олексію, синку, маєш хвилину? У нас із татом для вас приголомшлива новина! Ми вирішили зробити вам королівський подарунок! — голос Марії Степанівнибув таким піднесеним, що Олексій мимоволі напружився. — Який ще подарунок, мамо? Наче свята ніякого немає, — обережно відповів він. — Ой, не кажи дурниць! Я ж бачу, як ви з Юлею б’єтеся з цією іпотекою, як кожну копійку рахуєте, щоб за той банківський борг розплатитися. Тож слухай: ми з батьком подумали і вирішили — продали ми нашу трикімнатну квартиру в Полтаві! Переїжджаємо до вас, у Київ! Усі гроші до копійки віддаємо вам, щоб ви закрили той кредит і нарешті дихнули вільно. Уявляєш? Завтра зранку вже будемо під під’їздом! Олексій відчув, як холодок пробіг по спині, а пальці, що тримали телефон, миттєво стали вологими. Продали житло? Переїжджають назовсім? Завтра? І все це без жодного натяку чи обговорення? — Мамо, почекай, як це переїжджаєте? А ми? — тільки й зміг вичавити він, але мати вже кинула телефон
Над вечірнім Києвом повільно спускалися сизі сутінки, розчиняючи у своєму мареві гострі шпилі новобудов.
Життєві історії 0
Тарас сказав, ти там за кордон намилилася? — раптом спитала Надія Петрівна, примружившись. — Мені запропонували роботу. — Роботу… А чоловік? Він що, має сам тут лишатися, поки ти по світах вештатимешся? Хіба так жінка робить? — Надіє Петрівно, це серйозний крок. Кар’єра. — Кар’єра! — вона вимовила це як лайку. — Знаєш, скільки таких «кар’єристок» потім під старість самі зостаються? Чоловікові потрібен затишок, тепла вечеря і дружина поруч. Тарас каже, ти могла б і вдома посидіти, мені підсобити. Мені ж справді важко. Катя подивилася на неї. На доглянуті руки, на енергійний жест, яким та розмішувала цукор. «Важко» було інструментом контролю. — Я вас почула, — відповіла Катя. — Що значить «почула»? Ти скажи — ти ж не поїдеш? Не підведеш сім’ю
— Ти взагалі хто така, щоб очі від мого сина відвертати?! Приживалка без роду
Життєві історії 0
Ти точно пожалкуєш! — волав Максим. — Ти залишишся одна в цих стінах! Хто на тебе подивиться без мене? Інна мовчки підійшла до дверей і відчинила їх. — Твоя валіза вже в коридорі. Машина твоя, я на неї не претендую, хоч і заправляла її весь цей час. Іди, Максиме. Він замовк. Подивився на неї — спокійну, впевнену, таку, яку він не зміг зламати. Потім різко схопив валізу, вискочив у під’їзд і почав щось кричати вже звідти, але вона просто зачинила двері. Через годину приїхав майстер. Новий замок був дорогий і надійний. Інна тримала в руках ключі і відчувала, як у квартиру повертається повітря. Минув тиждень. У Фейсбуці Максим виклав пост про те, як важливо «відпускати людей» і «йти назустріч долі»
Квартира була її фортецею. Сталінка з високими стелями, товстими цегляними стінами, які, здавалося, пам’ятали

You cannot copy content of this page