Українці Сьогодні

Оксано, де мій сніданок? — буркнув чоловік. — Вона закліпала очима. — Вітю, який сніданок? Я тільки дві години тому заснула, ледь прийшовши від бабусі. Можна мені ще хоч трохи поспати? — Хіба я вимагаю чогось неймовірного? Я маю право вранці швидко поїсти, а не витрачати час на пошуки хліба для бутербродів! — Хліб не ховається, Вітю! Він завжди лежить у хлібниці, як і було домовлено! — Оксана ледь стримувала себе, щоб не почати кричати у відповідь. — Ось саме! Хліб у хлібниці, масло в холодильнику, ковбаса десь у магазині, чай у пакетах! Я що, маю зараз сам собі куховарити? Це ж твій обов’язок як дружини! Оксана сіла на ліжку, і в її очах спалахнув вогник, який важко було загасити. — Обов’язок? Тобто ти так чітко знаєш, що я повинна робити? А чи не нагадаєш мені, які тоді твої обов’язки в цій оселі? — Я працюю! — відрізав Віктор, наче це було останнім аргументом у будь-якій суперечці. — Справді? А я що, за твоїм переконанням, просто відпочиваю? — Оксана зіскочила з ліжка, відчуваючи, як втома змінюється на праведний гнів. — Твоя робота — це твоя особиста ініціатива! Тебе ніхто не силував! — Нужда змушує, Вітю! Якщо твоїх прибутків не вистачає на все, щоб утримувати сім’ю, значить, ти не справляєшся зі своїми обов’язками?! Ти ж чоловік, ти маєш бути опорою! — її голос здригався від образи

Місто Косів, що розкинулося серед мальовничих гірських краєвидів Івано-Франківщини, ще спало. Сонце тільки почало

Життєві історії 0

Все, Андрію, досить! Я більше не можу жити з тобою у шлюбі, — голос Олени здригнувся, але в очах спалахнув вогник, який важко було ігнорувати. — Я не можу більше жити з людиною, яка бачить у мені лише частину меблів. Жодного дня більше не витрачу на ці з’ясування стосунків! Андрій, спершись на кухонний острів, іронічно вигнув брову і ледь помітно посміхнувся, ніби оцінював її слова як чергову невдалу театральну сцену. — Ой, налякала! — протягнув він. — Думаєш, мені самому тут медом намазано? Та я вже й сам ледве витримую твої щоденні дорікання. Олена зробила глибокий вдих, намагаючись опанувати тремтіння рук. — Значить, розлучення? — запитала вона, дивлячись прямо йому в очі. — Розлучення! — відрубав Андрій, навіть не опускаючи погляду. — Завтра ж подаю документи усі через “Дію”. Мені все одно, де ставити підпис

Місто Боярка зустрічало їх ранковим туманом, що повільно підіймався над верхівками сосен. У невеличкому

Життєві історії 0

Родина? А коли ти востаннє вкладав щось у цю родину, Віталику? Хто платить за цю квартиру останні місяці? Хто купує продукти щоп’ятниці на весь тиждень? Хто закриває всі побутові питання, купує ліки, платить за інтернет, поки ти купуєш собі дорогі іграшки та навушники для ігор? З коридору обережно визирнув Тарас. Побачивши, що розмова йде на підвищених тонах, він удавано кашлянув, але його очі жива заблищали від цікавості. — Ой, ну якщо я заважаю вашій сімейній ідилії, то я, мабуть, піду… — невпевнено сказав він, хоча взуватися чи виходити навіть не збирався. Він просто стояв у прорізі дверей. — Ні, зачекай, не йди, — повернулася до нього я. — Ви обидва зараз мені поясните, як це називається. Віталію, ти просто взяв гроші, які я збирала місяцями, у всьому собі відмовляючи, і віддав їх на розваги брату. Як це називається у вашому світі? — Мар’яно, не починай сцен і з’ясувань на порожньому місці, будь ласка, — насупився Віталій, втрачаючи свій лагідний тон. — Це тимчасова позика. Тарас усе поверне, як тільки приїде, набереться сил і влаштується на нове місце. Він же дав мені чоловіче слово. — Поверне? — я з іронією подивилася на Тараса. — Людина, яка більше року не може втриматися на жодній роботі більше двох тижнів, поверне мені кошти за дорогий п’ятизірковий відпочинок? З яких прибутків, підкажіть мені

— Тобі що, для рідного брата грошей шкода? Ми ж одна родина, Мар’яно! Ці

Життєві історії 0

Роберто нахмурився. Він довго мовчав, обмірковуючи мої слова, а потім знизав плечима: – Взяти машину за 25 тисяч євро в кредит, розраховуючи на гроші літньої матері, яка працює в іншій країні? Маріє, це ненормально. Це егоїзм. Якщо твоїй доньці так гроші потрібні, то нехай до нас приїжджає і заробляє, я спробую їй тут з роботою допомогти. У мого знайомого є готель, туди потрібні люди на рецепцію або на прибирання, платять непогано. Нехай приїжджає на пів року, заробить і віддасть свій кредит. Ця пропозиція здалася мені хорошим виходом. Наступного дня, трохи заспокоївшись, я знову набрала Тетяну. Мені хотілося помиритися, показати, що я шукаю варіанти. – Танюша, привіт, – тихо сказала я, коли вона підняла слухавку. – Не кидай слухавку, вислухай мене, будь ласка. – Ну що ще, мамо? – невдоволено відповіла вона. – Знову будеш розказувати, який твій Роберто хороший, а ми погані? – Ні, доню. Я говорила з Роберто про ваш кредит. Він пропонує допомогу. Каже, якщо вам так скрутно з грошима, приїжджай сюди, в Італію. Він допоможе тобі влаштуватися на роботу в хороший готель до знайомого. Заробиш сама на ту машину, і мені спокійніше буде, що ти поруч

– Можеш мені більше не телефонувати, – сказала мені донька в слухавку. – Ми

Життєві історії 0

О, прокинулася нарешті! Доброго ранку, Оксано, — з подивом почала свекруха. — Я тут тихенько, ви ще спите, не хочу заважати. Зазирнула в ваш холодильник — а там порожньо, як у пустелі. Думаю, привезу чогось домашнього. Микола гречку з молоком полюбляє, зараз зварю. Оксана застигла в дверях, спостерігаючи за цією сценою. — Валентино Петрівно, — нарешті промовила вона. — Як ви потрапили до квартири? — Ключем відкрила, — просто відповіла жінка, не відриваючись від каструлі. — Микола дав мені дублікат ще тоді, коли ви тільки починали орендувати. На всяк випадок. — Він не попередив мене про це. — Мабуть, забув, — відмахнулася свекруха. — Ти сідай, я зараз все влаштую. А я поки зазирну в вашу спальню, чи не залишили ви там часом брудних горняток. Оксана мовчки пройшла до столу і сіла. Микола їв кашу і мав вигляд найщасливішої людини у світі. — Валентино Петрівно, я зазвичай готую кашу трохи інакше, — сказала Оксана. — Як саме? — Без молока. Просто на воді, додаю трохи масла. — То хіба ж то каша? — засміялася жінка. — Микола з дитинства їсть тільки з молоком. Правда ж, сину

Ранок у Броварах розпочався не з променів сонця, що пробивалися крізь штори, а з

Життєві історії 0

Я була впевнена, що в Італії такого просто не може бути, що це тільки у нас свекрухи втручаються в життя молодят і все псують. Та моя італійська свекруха такі номери викидає, що я просто вже й не знаю, що робити, до такого я просто не була готова. Яка ж я була щаслива, коли Патриціо зробив мені пропозицію! Я приїхала в Італію з надією, що і зароблю собі щось, і що своє особисте життя влаштую. За кордон я поїхала в 37 років, коли вже повністю втратила надію влаштувати своє особисте життя вдома. В мене був наречений, ми з ним зустрічалися майже десять років, і навіть певний час жили разом. Але пропозицію мені він так і не зробив, а все тому, що його мама вважала мене не гідною кандидатурою. Я досі пам’ятаю ті чаювання, коли його мати дивилася на мене крізь окуляри і повчально говорила: «Олечко, ти дівчина непогана, але нашому синочку потрібна дружина з іншим корінням, з іншими перспективами». Я довго терпіла. Думала, терпіння винагородиться. Але коли мені стукнуло 37, я раптом прокинулася вранці і зрозуміла: час іде, я лише роки втрачаю, а толку нема. Того ж дня я зібрала речі і сама розірвала ці безглузді стосунки

Я була впевнена, що в Італії такого просто не може бути, що це тільки

Життєві історії 0

Я забороняю тобі навіть думати про це! Навіть не смій пакувати валізи! Зрештою, в Івана ще є батьки. Нехай вони і літні люди, але це їхній вихований синочок. Коли цей «герой» йшов від тебе і залишав дітей без копійки, вони не втрутилися. Вони благословили його на новий шлюб і квартиру йому залишили. То чому тепер ти, через десять років, маєш бути їм чимось зобов’язана? Ти свій обов’язок перед цією родиною виконала на тисячу відсотків — синів на ноги поставила, квартири їм купила. Нехай тепер самі викручуються! Слова сестри були логічними, справедливими і жорстокими. Кожна клітина мого розуму розуміла, що вона права. Іван не заслужив жодної краплі моєї доброти. Він зрадив мене, коли я була вразливою, і згадав про мене лише тоді, коли сам опинився на дні, а його нова «любов» втекла, прихопивши гроші. Та все ж я не змогла. Кілька днів я не спала ночами, дивлячись у стелю своєї італійської спальні. Я згадувала молоді роки, наше весілля, народження хлопців. Так, він виявився слабким, егоїстичним і підлим чоловіком. Але я… чи могла я вчинити так само, як він? Залишити людину гнити у власній безпорадності, просто спостерігаючи збоку з почуттям зловтіхи? Якщо я вчиню так, то чим я тоді буду відрізнятися від нього та його нової дружини Марини

До того, як я стала заробітчанкою, я мала гарну роботу, працювала в місцевій поліклініці

Життєві історії 0

Людоньки, та ніколи ж нічого не пропадало за стільки років, а тут на тобі! – тихо мовила я, ледве стримуючи сльози, які вже підступали до очей. – Я ж Мар’янці сукню таку гарну купила, синю, шовкову, в італійському бутику… Андрієві куртку шкіряну, м’якеньку. Чисту правду кажу, як перед Богом! – Ага, звісно, – фиркнула Мар’яна, крутнувшись на своїх високих підборах. – Для Олі з чоловіком повні клунки знайлися, усе до копійки довезли, а для нас – «загубилося». Хто б сумнівався. Сценарій прямо як по нотах розіграний. Вона грюкнула дверима так, що аж шибки в кухонній шафі задзвеніли, і пішла, залишивши мене сам на сам із гірким, отруйним присмаком образи. Я повільно сіла на табуретку, відчуваючи, як від дикої утоми, багатоденної дороги та нервів просто гудуть і наливаються свинцем ноги. Ця ситуація набридла мені так, що й словами не передати. Чому невістка ніколи мені не вірить? Чому в її очах я завжди була, є і, мабуть, буду «поганою свекрухою», яка тільки й думає, як її обділити

– Я впевнена, що тієї сумки взагалі і не існувало, а ви все вигадали,

Життєві історії 0

Слухай сюди, невістко! Або ти починаєш шукати роботу, або я зміню замки. Крапка, — розізлилася свекруха. — Діана повільно підняла очі, в яких читалося щире здивування. — Що? Про що ви? — Про те саме, — Олена Степанівна витерла стіл кухонним рушником і кинула його на підвіконня. — Три роки. Три довгі роки я терпіла. З мене досить. Діана зробила ковток кави, ігноруючи тон свекрухи. — Олено Степанівно, ви з самого ранку починаєте свої лекції. — Я з самого ранку встигла приготувати сирники, помити підлогу в коридорі та випрати твої джинси, які ти вчора покинула прямо посеред кухні. Прямо тут, Діано. Там, де ми готуємо і їмо. — Я планувала їх закинути в кошик пізніше. — Коли саме? У наступному році? Діана знову відпила кави, демонстративно дивлячись у вікно, ніби розмова її зовсім не стосувалася. — Андрій сказав, що я допомагаю родині, займаючись побутом. — Андрій у мене, м’яко кажучи, не дуже далекоглядний, — спокійно зауважила Олена Степанівна. — Я йому це теж скажу. Не хвилюйся

Затишне місто Боярка, що під Києвом, того ранку зустрічало мешканців сірим небом та пронизливим

Життєві історії 0

Олеже, ти серйозно? — я кинула чек на стіл. — Сорок тисяч гривень ти викинув на вітер? І ти навіть словом не обмовився, хоча ми домовлялися про кожну велику витрату! Олег продовжував неквапливо доїдати вечерю, витер кутики рота серветкою з таким виглядом, ніби він — мінімум англійський лорд, а я — прислуга, що посміла потурбувати його спокій. Він підняв на мене погляд і ледь помітно посміхнувся: — Софіє, ну не будь такою дріб’язковою. Чоловік має право на маленький відпочинок. Це хороша ігрова приставка. Я ж працюю, приношу гроші в дім. Я відчула, як всередині здіймається хвиля обурення. — Олеже, — я намагалася говорити максимально рівно, хоча руки все одно дрібно тремтіли. — Я заробляю втричі більше за тебе. Але навіть я погоджую з тобою свої витрати на якісь важливі речі, бо ми — родина. А ти навіть не порадивcя. — Ну і що? — він байдуже знизав плечима. — Ти жінка, ведення бюджету — твоя робота. А я — голова родини. Я вирішую, що нам потрібно для комфорту сім’ї

Місто Київ завжди зустрічало нас вогнями та нескінченною енергією, але саме тут, у затишній