Українці Сьогодні

Галю, послухай, — сказала Яна одного разу, коли вони гуляли з маленьким Максимком, її братиком. — Чому ти не підеш? У тебе ж є батьки в селі, вони тебе приймуть. Галя подивилася на сина, який весело грався в пісочниці. — Він не віддасть мені дитину, Яно. Ти ж знаєш його. Він скаже, що я психічно нестабільна, що в мене немає доходу… Він уже натякав на це. Твоя мама теж намагалася. Яна відчула, як холод пробіг по спині. Значить, мама намагалася її забрати? Значить, ті суди, про які казав тато, справді були, але закінчилися на його користь? — Мама не була поганою, — прошепотіла Яна. — Твоя мама була красунею, — Галя вперше посміхнулася щиро. — Я її бачила один раз, здалеку. Вона так на тебе дивилася… Наче хотіла кожну твою рису в пам’яті закарбувати

І ти справді думала, що пам’ять можна просто так стерти, як крейду з дошки,

Життєві історії 0

Хто це знову надумав приїхати? Степане, навіть не думай відчиняти! — Карина майже шипіла, вчепившись у рукав чоловікової сорочки так міцно, ніби від цього залежала її доля. — Каро, ну ти чого? Це ж хлопці! — Степан розгублено переминався з ноги на ногу, дивлячись на хвіртку. — Жодних «хлопців», чуєш мене? Я більше твоїх знайомих на цій дачі бачити не хочу! — жінка буквально тягнула чоловіка вглиб саду, подалі від настирливого грюкоту. — Стьопо, це ми! Ви вдома? — Голоси за парканом ставали дедалі гучнішими. — Ми ж бачимо твою машину! Відчиняй, самі ж кликали! — Як це «самі кликали»? — Карина кинула на чоловіка погляд, у якому змішалися лють і розчарування. — Скільки ще своїх друзів ти вирішив ощасливити за мій рахунок, щоб остаточно перетворити мою відпустку на обслуговування сторонніх людей? — Дякую, що нагадала про «твою» дачу, — тихо відповів Степан. — Але я запросив лише Павла з Мариною. Вони приїхали саме тоді, коли ми домовлялися. На два дні. Це негарно — тримати людей під парканом. — Негарно — це роздавати адресу нашого відпочинку кожному зустрічному! Нічого з ними не станеться, якщо вони зрозуміють, що господар тут не один і що в родини має бути приватний простір. — Каро, вони ж знають, що ми тут! Ну як це виглядає? — благав чоловік

І ти справді думала, що цей літній місяць стане для тебе початком нового життя,

Життєві історії 0

Зганьблю? — Ганна Вікторівна здивовано звела брови. — Сину, я йду туди як мати. Я йду по допомогу. Хіба це соромно — піклуватися про щастя своєї дитини? Твоя Світлана зовсім відбилася від рук. Вона вважає, що може ігнорувати наші сімейні традиції. Що може казати мені телефоном про якісь «свої плани», коли до нас приїжджає тітка Софія? — Я зайду до її керівника. Як його там… Сергій Петрович? Так, саме так. Я скажу йому: «Сергію Петровичу, я прийшла не скаржитися. Я прийшла як жінка до чоловіка. Допоможіть мені врятувати сім’ю мого сина. Світлана — чудова працівниця, я знаю, але вдома вона перетворюється на крижану статую. Вона не поважає чоловіка, вона руйнує його спокій». Матвію стало зле. Він уявив, як це виглядатиме насправді. Офіс з відкритим простором, кавові машини, молоді амбітні люди, і тут — Ганна Вікторівна зі своїм «праведним» горем. Він бачив, як колеги Світлани перешіптуватимуться за моніторами, як почервоніє від сорому дружина. — Мамо, я тебе прошу, зупинись. Це переходить усі межі

І ти справді думала, що це закінчиться якось інакше, чи просто остаточно втратила глузд,

Життєві історії 0

Микито! Привіт, синку! — кричала теща в телефон. — Я не дуже відволікаю? У мене тут катастрофа! — Що сталося, Інно Володимирівно? — роздратовано запитав він. — Пральна машина зламалося! Що мені робити? — Просто вимкніть її з розетки, зачекайте п’ять хвилин, і замок має відкритися автоматично, — втомлено продиктував він. — Ні-ні, ти не розумієш! Вона повна води, там дорогі речі, вони зіпсуються, якщо їх зараз не дістати! Треба щось робити негайно! — Але я на роботі! Я зможу заїхати тільки ввечері. — Микито, ти не можеш так зі мною вчинити! Я чекаю негайно! — Добре, я зараз відпрошуся. — Ой, дякую, ти мій рятівник! Чекаю! Микита, відчуваючи гнів, згріб речі, вигадав якусь нісенітницю для начальника і помчав через усе місто. Через пів години він уже стояв під дверима тещі. Проте Інна Володимирівна сама вискочила в під’їзд, уже одягнена в святкове пальто

Весняне сонце ледь торкалося підвіконня у затишній київській квартирі, де Микита з набором викруток

Життєві історії 0

Максе, ну це ж зовсім не дорого… дитина так просить… Він різко повернувся до неї. Цей погляд вона знала — холодний, зверхній, ніби вона не дружина, а стажерка, яка знову все зіпсувала. — Не дорого? — він криво всміхнувся. — Тобі все не дорого. Там трохи, тут трохи, а потім питаєш, куди гроші зникають. Я на машину збираю, на нормальну, щоб не соромно було людей підвезти. Чи тобі подобається на тому старому залізі їздити? Останні слова він вигукнув так, щоб чули всі навколо. Продавчиня на касі одразу відвела очі, роблячи вигляд, що дуже зайнята розкладанням паперів. Олена стояла, відчуваючи себе такою маленькою і нікчемною. — Ходімо вже. Нема чого час на дурниці витрачати. Максим розвернувся і пішов до виходу. Софійка мовчки поставила ляльку на полицю. Нижня губа в неї злегка тремтіла, але вона не заплакала. Вже навчилася не плакати при батькові. Олена взяла доньку за руку, легенько стиснула пальчики. “Потім, сонечко. Купимо пізніше”, — хотіла сказати вона, але слова застрягли в горлі. Вона сама вже не вірила в це “пізніше”

І ти справді думала, що він зміниться, чи просто остаточно глузд втратила, коли погоджувалася

Життєві історії 0

О, з’явилася нарешті! Дружина золота, — Василь розвалився на старому дивані, по-господарськи закинувши ногу на ногу. Поруч із ним сидів незнайомий чоловік. — Ну що застигла? Накривай на стіл! Гості зачекалися на справжню вечерю. — Доброго вечора, — Ганна ледь помітно кивнула гостю і за звичкою почала збирати порожні тарілки. У кутку, на маленькому журнальному столику, сиротливо стояла напівпорожня пляшка та два дешеві келихи. Василь зовсім нещодавно повернувся з лікарні після недуги, але ні на що не зважав. — Могла б хоч пил витерти перед зміною. Дивись, Іване, яка в мене «господиня». Все їй важко, все вона втомлюється, — кинув Василь, помітивши її розгублений погляд на брудний стіл. Рудобородий Іван лише очі відвів, а Ганна вдала, що не почула образи. Вона пересувалася кухнею майже невагомо, мов маленька сіра миша: тихо, непомітно, боячись зайвий раз привернути до себе увагу чоловіка

У типовій квартирі невеликого провінційного містечка, де час, здавалося, завмер ще кілька десятиліть тому,

Життєві історії 0

Слухай, ну скільки можна? — він налив собі води, навіть не глянувши на дружину. — Наша стара машина ще цілком пристойна. Ну, постукує щось там у ходовій, то я підкручу. Навіщо викидати такі гроші на залізяку? Краще б відпочила нормально. Марта лише зітхнула. Сперечатися не було сили. За дванадцять років разом вона вивчила цей тон: «краще б відпочила» насправді означало «мені муляє очі твій успіх». Павло звик, що Марта заробляє більше. Спочатку він намагався наздогнати, потім змирився, а останні роки просто сприймав її дохід як загальний ресурс, до якого він має повне право доступу, при цьому не надто напружуючись на власній роботі. День пролетів як у тумані. Цифри, таблиці, розмови з клієнтами. Коли ввечері Марта нарешті сіла в таксі, щоб їхати додому, вона відкрила банківський додаток

І ти справді думала, що він зміниться, чи просто боялася зізнатися собі, що твій

Життєві історії 0

Мамо! Нам треба поговорити. Дуже серйозно, — голос сина був сухим. Ганна Василівна відчула недобре. — Що сталося, синку? Щось із роботою? Чи зі здоров’ям? Тарас нарешті зайшов до кухні, але сідати не став.— Мамо, Соломія чекає дитину. — Господи, щастя яке! — мати сплеснула руками, і сльози радості миттєво застелили її очі. — Онучок! Нарешті дочекалася! Тарасику, я ж вам допомагати в усьому буду. — Мамо, зупинись, — Тарас різко обірвав її на півслові. — Ти не розумієш. Ми з Соломією все обговорили. Дитині потрібен простір. Окрема спальня, дитяча, вітальня, де б вона могла гратися. У нас не може бути «прохідного двору». Соломія каже, що з немовлям у квартирі не повинно бути нікого зайвого. — «Нікого зайвого»? Тарасику, про що ти? Це ж мій дім. Я тут тридцять років прожила з твоїм батьком. — Мамо, ну давай без лірики. Ти ж знаєш, що за документами квартира зараз на мені. Нам потрібно, щоб ти переїхала. — Куди? — прошепотіла мати. — Куди мені йти, синку? — Ми з Соломією вже все придумали. У тітки Олі в селі під Черкасами стоїть хата порожня

Листопадовий вечір у Києві видався напрочуд сирим. Ганна Василівна стояла біля вікна своєї трикімнатної

Життєві історії 0

Невістко! Знаєш, я от що думала, — почала свекруха, місячи тісто. — Може, нам з тобою серйозно поговорити треба. По-жіночому. Марічка напружилася. — Про що саме? — Про Олексія мого. Про вашу сім’ю. Про те, що в хаті у вас коїться, — свекруха недобре глянула. — А що саме коїться? Олексій вам щось розповідав? — Розповідав, — Ганна Василівна нарешті підняла погляд. — Каже, що ти його зовсім не чуєш. Що вічно незадоволена чимось. Що гроші, які він важкою працею заробляє, ти на вітер пускаєш, на всякі дурниці. Марічка повільно підвелася. — Мені пора йти. — Куди це ти зібралася? Я ще пироги в піч не поставила! Зараз Олексій прийде, вечеряти будемо. — Я не хочу пирогів. І вечеряти теж не хочу. — Як це не хочеш? Слухай-но, дівчино. Я тобі як мати кажу, з добром. Олексій у мене золотий хлопець. Не п’є, не гуляє, все в хату несе. Таких чоловіків зараз — один на мільйон. То й цінуй! Бо чоловіки — вони ж як влаштовані. Якщо вдома йому тільки претензії та рахунки виставляють, він почне дивитися туди, де його хвалять. Молодих зараз повно, очі розбігаються. Чоловіка треба надихати, а не пиляти

Жовтневий вечір у передмісті Києва видався напрочуд сирим. Марічка натиснула кнопку «4» у старому

Життєві історії 0

Досить, Павле, — я відчула, як у грудях закипає стара образа, змішана з гіркотою. — Ти не можеш просто прийти з оберемком розрекламованих троянд і вимагати своєї частки в його житті. Життя — це не акції на біржі. — Я його батько! — Батько?! — я мало не розсміялася в обличчя цій несправедливості. — Батьком треба бути, коли дитина вночі плаче від коліків. Батьком треба бути, коли треба вибирати між ліками й оплатою за оренду квартири. Батьком треба бути на кожному кроці, а не з’являтися, коли хлопчик уже сам уміє зав’язувати шнурки! — Я не знав… — Бо ти зник! — сльози все ж прорвалися. — Ти просто викреслив нас. Змінив номер, поїхав в іншу область. Я чула від людей, що в тебе там усе чудово, нова родина, успіх… Він зблід ще більше

І ти справді думала, що він ніколи не здогадається, чи ти просто сподівалася, що