Українці Сьогодні

Ти б хоч на себе в дзеркало глянула, перш ніж за стіл сідати, — голос пролунав холодно, з ноткою розчарування. — Халат цей домашній, зачіска… невже так важко бодай заради мене трохи підчепуритися? Марина завмерла з ополоником у руці. Гаряча пара від борщу лоскотала обличчя, але всередині все раптом обледеніло. Вона повільно повернула голову до Павла. Чоловік сидів за кухонним столом, не відриваючись від екрана дорогого телефона. Він виглядав бездоганно: свіжа сорочка приємного пастельного кольору, ідеально вкладене волосся, а в повітрі відчувався дорогий парфум. Марина ж щойно повернулася з аптеки, де відстояла зміну, забігла в магазин і притягла два важких пакети. — Я тільки-но з роботи, Павло, — тихо відповіла вона, намагаючись не підвищувати голос. — Розвантажила сумки, одразу стала до плити, щоб ти мав свіжу вечерю. Мені треба було вечірню сукню вдягнути, щоб насипати тобі борщу

— Ти б хоч на себе в дзеркало глянула, перш ніж за стіл сідати,

Життєві історії 0

Олено! Ти при глузді?! Що це таке?! — голос чоловіка зірвався на крик, перекриваючи шум витяжки на кухні. Олена здригнулася. Вона саме стояла біля плити, намагаючись зосередитися на вечері, але черпак у її руці завмер над каструлею. Її обличчя вмить зблідло, а серце закатало. — Андрію, що сталося? Навіщо так кричати, — прошепотіла вона, хоча прекрасно знала відповідь. — Що сталося?! П’ятнадцять тисяч гривень, Олено! Куди вони пішли вчора ввечері? А двадцять тисяч позавчора? І ще тридцять минулого тижня! Ти хоч уявляєш, яка це сума разом? — він тицьнув пальцем у бік кімнати, де лежав телефон. — Шістдесят п’ять тисяч гривень за десять днів просто випарувалися з нашої картки! — Я хотіла тобі пояснити, чесно. Я просто чекала слушного моменту. — Слушного моменту?! Коли б на рахунку залишився нуль

Тиша в невеликій квартирі на околиці Вінниці була настільки густою, що її, здавалося, можна

Життєві історії 0

Софійко, сонечко, а це ти так чоловіка з роботи чекаєш? — голосно запитала свекруха, ледь переступивши поріг і проводячи пальцем по тумбочці в передпокої. Дівчина, яка тільки-но встигла зняти пальто після робочого дня, розгублено подивилася на Любов Степанівну. — Мамо, я щойно зайшла. Навіть чаю не встигла випити. — А чай почекає! Пил на меблях — це ж обличчя господині. Ти подивися, тут же можна картоплю садити! Нумо, бери ганчірку, поки Богдан не прийшов і не розчарувався у своєму виборі. Софія стиснула зуби. Їй дуже хотілося сказати, що в її власному домі вона сама вирішує, коли витирати пил, але виховання не дозволяло ображати маму чоловіка. Вона взяла ту ганчірку і почала прибирати під пильним наглядом свекрухи, яка сиділа в кріслі та давала цінні вказівки, як правильно рухати рукою

— Кажуть, що третій шлюб — це як іспит на виживання, але для Любові

Життєві історії 0

Артеме, ти знову вирішив, що не потрібно платити за платіжки? — голос дружини був тихим, але в ньому бриніла небезпечна сталь. — Третій місяць, Артеме. Третій. Артем навіть не поворухнувся. Він напівлежав на дивані у вітальні, втупившись у телевізор, де транслювали черговий футбольний матч. Світло від екрана блимало на його обличчі, створюючи ілюзію якоїсь діяльності. — Розберемося, Ксюш. Не виноси мізки, там зараз кутовий, — кинув він, навіть не озирнувшись. — Коли «розберемося»? Коли до нас прийдуть з драбиною і відріжуть кабель? Ти розумієш, що борг уже перевалив за кілька тисяч? — Я сказав — розберемося. Чого ти горлаєш на всю квартиру? Гроші будуть, я ж сказав

Стіни старої хрущовки в одному зі спальних районів Житомира, здавалося, роками вбирали в себе

Життєві історії 0

Він просив колег не казати тобі завчасно. Казав, що це має бути сюрприз. Можливо, готував подарунок на вашу восьму річницю? Документи він оформив на себе особисто, хоча зазвичай усе ваше спільне майно писав на твоє ім’я, аргументуючи це твоєю безпекою. Дмитро відвів очі, розглядаючи візерунок на дорогій скатертині. Його професійна витримка зараз давала тріщину. — Сюрприз… — гірко всміхнулася Софія, відчуваючи, як у грудях починає закипати гнів, перемішаний з болем. — Марк завжди казав, що його доходи — це наші спільні гроші. Він наполягав, щоб основне майно було на мені, щоб ніхто в пресі не подумав, ніби він зі мною через статус чи гроші. А тепер виходить, що він мав якийсь таємний рахунок? Якесь паралельне життя, про яке я не здогадувалася? — Не накручуй себе завчасно, Соню, — Дмитро м’яко торкнувся її плеча. — Ти ж знаєш, як він тебе цінував. Ти була для нього ідолом. Може, він просто хотів мати щось своє, маленький куточок незалежності, щоб не відчувати себе «додатком» до великої Софії Ігорівни? Ось адреса і дублікат ключів. Вони були в його особистих речах, які тобі віддали… ну, тоді, в лікарні. Пам’ятаєш ту маленьку сумку

— Виявляється, коханий чоловік може подарувати квартиру навіть після своєї смерті, тільки от адреса

Життєві історії 0

Вікторе! Знову ти за своє? — голос дружини прозвучав важко. — Тільки не треба мені розповідати казки. В мене немає сил слухати твої виправдання. Обличчя чоловіка було трохи набряклим, очі — скляними, а куртка, куплена ще п’ять років тому, вже давно втратила свій колись охайний вигляд. — Галю, та заспокойся. Зустрів хлопців біля гаражів, ну, трохи засиділися. Нічого такого. — З хлопцями? Одинадцята вечора. Середа. Завтра в тебе зміна на заводі, і ти знову будеш казати, що не виспався, що голова розколюється. — Ой, ну почалося. Життя одне, треба ж колись розслабитися. Ти сама постійно напружена, як струна. — Люди розслабляються, коли в них усе добре, Вікторе. А ми? У нас кредит на пральну машинку і телевізор, який ще в доларах брався, і який ми виплачуємо вже третій рік. Наша мала, Оленка, вже тиждень, як занедужала, ліки дорогі, а ти кажеш — розслабитися. Цей старий «Дніпро» гуде так, що в усьому під’їзді чути. І ти кажеш, що все нормально? Досить. Ніяких слів. Йди спати

На кухні в типовій хрущовці на околиці Білої Церкви, де вікна виходили на старий,

Життєві історії 0

Пані Людмило, ви знову дозволили собі запізнитися на вісім хвилин, — голос начальниці був настільки рівним, що здавався штучним. Людмила завмерла. Вона знала цю гру. Це був не стільки докір за час, скільки демонстрація влади. — Тролейбус став на мосту, Галино Станіславівно. Там якась пригода трапилася, утворився затор, — Людмила намагалася говорити спокійно, хоча серце вже почало битися частіше. — Мене не цікавить стан автопарку нашого міста. Мене цікавить графік, який ви підписали. Ви вже доросла людина, Людмило, мали б навчитися розраховувати свій час. Ця фраза, кинута зверхньо, була для Людмили серйозним знаком

Людмила Петрівна завжди мала слабкість до київських ранків. У ті рідкісні дні, коли їй

Життєві історії 0

Марто! А Андрій Вікторович, твій чоловік, точно буде сьогодні на корпоративі? Сьогодні 8 березня, підозріло запитала колежанка. — Точно, — відрізала Марта, намагаючись зберегти спокій. Це змусило серце стиснутися від тривоги. Марта відчувала, як ці незрозумілі погляди, ці натяки, ці мовчання поступово з’їдають її впевненість. Вона набрала його номер ще раз. Довгі, нескінченні гудки. Потім — тиша. — Андрію, — тихо промовила вона в трубку, — де ти? Я чекаю вже дві години. Перезвони. Вона поклала телефон і спробувала з’їсти шматочок стейка. — Зою, — тихо покликала вона подругу. — Ти щось знаєш, так? Зоя на мить завагалася. Це було видно по її очах, по тому, як вона стиснула келих. — Я нічого не знаю, Марто. Їж давай. — Зою. Я не маленька дитина. Я бачу, що ти щось приховуєш. Зоя зітхнула, відставила келих і подивилася на подругу з жалем

Весняний день 8 березня. Свято. Корпоратив, за столом уже давно усі зібралися, вітали жінок,

Життєві історії 0

Я тут генеральне прибирання робив… Поки тебе не було, зрозумів, що в цій квартирі занадто багато непотребу. І я не про речі. Він підсунув їй коробку. Мар’яна заглянула всередину і завмерла. На самому верху лежала маленька паперова картка. Біла, проста. «Степан Михайлович Брагін. Перевезення». — Я думала, я її викинула! — скрикнула вона, хапаючи візитку. — Ти її в кишеню пальта поклала, а воно в хімчистку готувалося, — Павло дивився на неї серйозно, без тіні іронії. — А тепер подивися ще глибше. Під купою якихось старих паперів і квитанцій лежала невелика оксамитова коробочка. Червона, як стигла вишня. Мар’яна боялася дихнути. Вона подивилася на Павла, потім на коробочку. — Я довго думав, — сказав він, підходячи ближче. — Ти права, Мар’яно

— Ти справді думаєш, що я не помічу, як ти ховаєш телефон, коли я

Життєві історії 0

Ти знову їсти нічого толкового не зварила?! — вигукнула Надія Федорівна, свекруха, навіть не привітавшись. — Я вже годину дзвоню, а ти, мабуть, знову в навушниках сидиш! Поглянь на цей стіл, тут і хліба нормального немає, самі якісь дієтичні хлібці. Де нормальна вечеря для Сергія? Він же з роботи прийде, а в тебе — лише це сміття! Ірина підвела погляд від екрана, відчуваючи, як в середині наростає знайомий клубок напруги. — Надіє Федорівно, я працюю. Сергій прийде о сьомій, я встигну приготувати. А хлібці — це мій вибір, у нас різні смаки. — Смаки! — свекруха хмикнула, вигрібаючи з холодильника пачку напівфабрикатів. — Ти ж його зі світу зведеш своєю «їжею»! Це ж не їжа, це хімія якась. Ось, подивись, що я принесла, — вона з гордістю виклала на стіл домашні голубці. — Мої, власного приготування, справжні, не те, що твоя заморозка. Хоча, кому я це пояснюю? — Ти б краще про порядок у домі дбала, а не про роботу думала. Сергій мені скаржився, що сорочки не накрохмалені. Яке життя з такою господаркою

Надія Федорівна увірвалася до оселі без попередження, навіть не встигнувши витерти ноги об килимок