Оксано! Матері не стало! — тривожно зателефонував брат. — Що? Як? — у Оксани підкосилися ноги. — Серце. Лікарі кажуть, воно було втомлене вкрай. Тиск, постійні хвилювання. Короче, приїжджай. Треба організовувати все. У мене грошей немає, Сергій десь у рейсі, телефон відключений. Оксана приїхала. Вона організувала поховання, домовилася про поминальний обід. Вона все робила автоматично, як робот. На похованні було мало людей — Олена на старість розгубила всіх подруг через свій важкий характер. Павло ридав біля матері, вигукуючи: «На кого ти мене залишила? Хто тепер про мене подбає?». Оксана стояла поруч. Вона дивилася на обличчя матері — тепер воно здавалося спокійним, розгладженим, без тієї вічної маски роздратування. Вона чекала, що відчує біль, розпач, але всередині була лише порожнеча. — Тобі зовсім не жаль її? — прошипів Павло, витираючи сльози. — Ти стоїш як кам’яна. Ти завжди була такою — бездушною. — Вона мене не жаліла жодного дня, Павле, — тихо відповіла Оксана
Полтава того літа задихалася від спеки. Каштани на Івановій горі стояли припорошені сірим пилом,
Марійко, ти що це за комедію влаштувала? — почала свекруха без привітання. — Мені Костя зателефонував, він сам не свій. Каже, ти покинула його посеред тижня. Хіба так можна в нашому віці? Мій син — золота людина! Не п’є, не гуляє, все в дім ніс, кожну копійку. А те, що характер у нього іноді крутий — так у кого він легкий? Чоловік має бути господарем. Повертайся негайно, не ганьби сиві коси і нашу родину! Марія слухала цей потік знайомих фраз і раптом зрозуміла, що вони більше не мають над нею влади. — Тамаро Степанівно, — спокійно перервала вона її. — Ви кажете «все в дім ніс», але забули додати, що він у мене цей дім поступово відібрав. Там було місце для його телевізора, його стільця, його думок. Але там зовсім не залишилося місця для мене. Були тільки його правила і моє мовчання. Я більше не хочу бути частиною інтер’єру. Вона поклала слухавку, не чекаючи відповіді. Було трохи сумно, але це був той особливий, чистий сум, який відчуваєш, коли нарешті вимиваєш вікна у старій, занедбаній кімнаті й бачиш за ними справжнє сонце
— Я йду від тебе, Костянтине. Назавжди. Марія сказала це тихо, майже невагомо, перекладаючи
Натусю, ти вдома? Сама? Зятя хоч там поряд немає? — швидко говорила мати. — Ми з батьком якраз у місті, зараз заїдемо, добре? — голос Марії Іванівни, звучав якось занадто напружено. Наталя зітхнула, передчуваючи щось недобре. — Так, мамо, вдома. Заїжджайте, звісно, — відповіла вона. Не минуло й пів години, як домофон сповістив про приїзд гостей. Незабаром на кухні за столом сиділи троє: Наталя, Марія Іванівна та Віктор Петрович. — А ви якими долями в місті так рано? У справах чи просто скучили? — запитала Наталя. Марія Іванівна обмінялася швидким поглядом із чоловіком. — Та по справах усе, доню, — озвалася мати. — З Миколою, братом твоїм, сьогодні по банках каталися. Весь ранок на ногах, ледь живі. Наталя відчула, як всередині щось напружилося. Микола — її молодший брат — завжди був джерелом проблем. — З Миколою? По банках? — перепитала Наталя, вигнувши брову. — Він що, дитина, щоб ви його за руку водили? Що трапилося цього разу? — Ой, Натусю, він квартиру собі пригледів чудову, — зітхнула Марія Іванівна. — У новому районі, прямо біля його роботи. Там і школа через дорогу сучасна, і садок із басейном. Кирилкові ж, внучку нашому, скоро це все знадобиться. Наталя щиро здивувалася. — Та невже? Микола нарешті задумався про власне житло? Але ж у нього грошей немає. Я йому ні копійки не дам, навіть не просіть
Ранок у Мукачеві видався напрочуд лагідним. Наталя якраз насолоджувалася рідкісним вихідним, плануючи присвятити день
А куди це ти зібралася? Та ще й така ошатна, наче на власне весілля! — Тарас зупинився на порозі, навіть не привітавшись. Він пройшов у коридор, заповнюючи простір своєю звичною самовпевненістю, яка раніше змушувала Ганну ніяковіти. Його колишня дружина, Ганна, застібала тонку золоту сережку, дивлячись у дзеркало. Вона лише на мить повернула голову, і в її очах не було ні страху, ні образи. Тільки легка, ледь помітна іронія. Світло від лампи м’яко падало на її обличчя, підкреслюючи свіжий колір шкіри та легкий макіяж, який вона навчилася робити сама за останні пів року. — А тобі до того що? Ти вже рік як не маєш права ставити мені такі запитання. І взагалі — чого прийшов без попередження? — спокійно запитала Ганна, поправляючи шовкову сукню смарагдового кольору. Вона не відволікалася від свого відображення, наче Тарас був просто випадковим перехожим, який помилився дверима. Тарас розгубився. Він пам’ятав іншу Ганну — заплакану, згаслу, в розтягнутому домашньому халаті, яка благала його не йти, коли він забирав свої валізи. Тоді він відчував себе господарем ситуації, чоловіком, який дарує або забирає щастя. А перед ним стояла жінка, яка виглядала так, ніби вона щойно виграла головний приз у лотереї життя
— А куди це ти зібралася? Та ще й така ошатна, наче на власне
Ой, Софіє, пощастило тобі з сестрою! Дивися, скільки подарунків навезла! — сусідка Ганна аж руками розводила, розглядаючи новенькі курточки, черевички й шапочки, розкладені на лавці під хатою. Софія лише ледь усміхнулася, витираючи руки об фартух. Сонце вже хилилося до обрію, розливаючи над селом густий золотавий мед, і в цьому світлі кожна дрібниця здавалася дорожчою, ніж була насправді. — Та що вже там… пощастило, — зітхнула вона. — Тільки щось моїй Зоряні не пощастило. І красива, і розумна… Я вже скільки молюся за її долю, а щось ніяк їй не щастить. Все сама та сама. Наче й усього в неї повно, а в хаті пусто, розумієш? Ганна глибоко зітхнула, притискаючи до грудей теплу дитячу кофточку. Вона відчувала м’якість тканини й думала про те, що в селі життя вимірюється кількістю дитячого сміху та повними баняками на столі, а не кар’єрами чи поїздками. — Ну що ж, Софіє, в житті всяке буває. Але знаєш, казала моя бабуся: свою долю і конем не об’їдеш. Прийде час — і на її вулиці буде свято
— Ой, Софіє, пощастило тобі з сестрою! Дивися, скільки подарунків навезла! — сусідка Ганна
Галино, йди сюди, нам поговорити треба… Свекруха Ольга глянула на невістку таким холодним, різким поглядом, що Галині стало не по собі. Вона повільно підійшла й сіла поруч на край дерев’яної лави, яка за тридцять років у цій кухні вже стала гладкою, мов дзеркало. Сонце заглядало у вікно, підсвічуючи дрібні порошинки в повітрі, але в самій хаті панувала холодна напруга. — Так, мамо, слухаю вас… — тихо відповіла Галина, складаючи руки на колінах. Ольга мовчки вказала на її праву руку. Погляд жінки затримався на безіменному пальці невістки, де виблискувало старе золото. — Скажи мені, будь ласка, звідки у тебе оцей перстень? Галина відчула, як по тілу пробіг мороз. Вона ніколи не вміла брехати, та й не хотіла. Це була правда, яку вона носила з гордістю, не підозрюючи, що вона стане причиною такої бурі. — Це… бабуся Ганна мені подарувала
— Галино, йди сюди, нам поговорити треба… Свекруха Ольга глянула на невістку таким холодним,
Мамо! Ти хоч ці рожеві окуляри зними? — вперше в житті кричала я на маму. — Ти розумієш, що рівно за рік ти опинишся біля розбитого корита разом зі своїм обожнюваним Степаном, коли він виставить тебе за двері? — мій голос зірвався на крик, луною відбившись від свіжопофарбованих стін вітальні. Мама стояла біля вікна, схрестивши руки. Вона демонстративно розглядала перехожих на вулиці, наче я була не донькою, що волає про допомогу, а настирливою мухою, яка заважає їй марити великим майбутнім. — Не смій так про нього відгукуватися, — тихо, але зі сталевими нотками в голосі вимовила вона, навіть не повернувши голови. — Ти просто заздриш, Катерино. Заздриш, що в моєму віці я зустріла чоловіка, який дихає зі мною в унісон, який бачить у мені жінку, а не просто безкоштовну няньку. — Мамо, він дихає в унісон не з тобою, а з твоїм гаманцем! — у розмову втрутився мій брат Артем. Він нервово крокував дорогим ламінатом, за який ми з ним виплачували кредит ще пів року після ремонту. — Ти машину продала? Продала! Де гроші, мамо? Де ті двісті тисяч, що залишилися від Toyota? В «бетоні» твого Степана? Чим ти думаєш, мам
Вінниця того вечора була особливо тихою. Останні промені сонця заплуталися у верхівках старих лип
Мама телефонувала. Катю, слухай, — почав чоловік, нервово крутячи в руках ложку. — У них у Хмельницькому в будинку почали міняти всі стояки. Воду відключили, стіни довбають, пил стовпом. Сусіди якісь галасливі з’явилися зверху. У мами тиск підскочив, серце турбує її. Я відчула легкий вітерець тривоги, але стрималася. — І що вона каже? — Я запросив її до нас. Буквально на тиждень, — Степан нарешті глянув на мене благальним поглядом. — Поживе в гостьовій кімнаті, там же все одно порожньо. Відпочине, подихає нашим повітрям. Всього сім днів, Катюш. Пообіцяй, що ти не проти. Я, вихована на повазі до старших, лише зітхнула: «Звісно, Стьопо, це ж твоя мама. Хай приїжджає». Якби я тільки знала, що цей «тиждень» стане початком кінця моєї ілюзії про щасливу родину, я б тієї ж миті змінила код на наших вхідних дверях
Кам’янець-Подільський — місто, де кожен камінь дихає історією. Саме тут, у старій частині міста,
Оксано! Нам треба розставити крапки над «і», — сказав чоловік тоном начальника. — Андрію, почекай хвилинку, я тільки м’ясо в холодильник покладу, — усміхнулася вона, ще не відчуваючи біди. — Там така телятина чудова, сьогодні зробимо вечерю при свічках. — Облиш це. Я йду. Точніше, йдеш ти. З Мар’яною. Оксана завмерла. Пакети вислизнули з рук, фрукти з глухим звуком розсипалися по ламінату. Велике червоне яблуко докотилося до ніг Андрія, але він навіть не поворухнувся. — Що ти таке кажеш? Яке «йти»? Куди? — Усе, Ксюхо. Вичерпався ресурс. Любов зав’яла, як то кажуть. Я зустрів іншу жінку, Вікторію. Ми вже три місяці разом. Я зрозумів, що заслуговую на більше, ніж вічні розмови про ціни на комуналку та твої бухгалтерські звіти. Оксана відчула, як обличчя пашить від сорому. Вона стояла в старому домашньому плащі, з розкуйовдженим волоссям, а він — такий випещений і правильний — повідомляв про руйнацію її світу, наче про прогноз погоди на завтра. — Ти з глузду з’їхав? — ледь чутно прохрипіла вона. — У нас донька! Їй чотирнадцять, у неї іспити, у неї все життя тут! Куди ми маємо піти посеред ночі
Оксана стояла на сходовому майданчику типової мукачівської п’ятиповерхівки і не відривала погляду від дверей.
Зятю! Де ти вештаєшся!? Третя година ночі, — крикнула теща замість привітання. — Надія, донечка моя, очі прогледіла, чекаючи. Хіба ж так можна? — Робота, — коротко відповів Тарас, відкриваючи холодильник. — Робота. Мій Степан покійний теж працював. Але він до сьомої вечора завжди був удома, як штик. І господарку тримав, і дітей бачив. А не вештався невідомо де. Тарас поставив тарілку з кашею на стіл. Його руки ледь помітно тремтіли від перевтоми. — У вашого Степана був інший графік. А я закриваю борги, щоб ваша донька і внучка ні в чому не мали потреби. — Графік людина сама собі робить, — теща хитала головою. — Хто хоче бути з сім’єю — той знайде час. А хто не хоче — тому завжди «верстат зламався». Тарас різко піднявся. — Мамо Маріє, я за сьогодні сімнадцять годин на ногах. Давайте ваші повчання залишимо на завтра. Бо я можу сказати щось зайве. — Ой, які ми горді! — вона підхопила свою чашку. — Тільки завтра ти знову будеш спати до обіду, а дитина батька впізнавати не буде. Вона пішла, а Тарас так і не доторкнувся до вечері. Апетит зник, лишилася тільки гірка втома
Яремче зустріло пані Марію ранковою прохолодою та густим туманом, що чіплявся за верхівки гір.

You cannot copy content of this page