Українці Сьогодні

Тобі що, важко просто зайти в магазин і купити все необхідне, щоб я не червонів перед кумами? — Сергій навіть не відірвав погляду від телефона, розвалившись на дивані в самій білизні. Олена застигла посеред кімнати з праскою в руках. — Ти серйозно зараз це кажеш? — голос Олени затремтів. — Ти сидиш вдома вже понад пів року. У мене сьогодні аврал, я ледве встигаю очі нафарбувати, а ти просиш, щоб я після зміни тягла повні пакети продуктів для твоїх друзів? — Ну а що тут такого? — Сергій нарешті сів і невдоволено глянув на дружину. Його колись міцне тіло будівельника помітно розм’якло від неробства, а на обличчі з’явилася якась постійна маска образи на весь світ. — У хлопців сьогодні вихідний, вони хочуть посидіти, поговорити про справи. Я ж не можу їх порожньою водою пригощати. Розумієш, це зв’язки! Степан казав, що там на об’єкті може місце звільнитися. Мені треба виглядати солідно

— Тобі що, важко просто зайти в магазин і купити все необхідне, щоб я

Життєві історії 0

Знайомся, це Дмитро. Мій чоловік, — випалила свекруха невістці. — Ми вирішили, що йому немає сенсу витрачати дві години на дорогу з Черкас до Канева на об’єкт. Тому відсьогодні він житиме тут, з нами! Дмитро, високий, представний чоловік у добротному светрі, підвівся і простягнув руку. Його погляд був оцінюючим, наче він оглядав не просто квартиру, а майбутній будівельний майданчик. — Дуже приємно, Тетяно. Алла багато розповідала про вашу гостинність. Сподіваюся, ми станемо справжньою великою родиною. Тетяна автоматично потягнула поли свого халата, який раптом здався їй занадто легким і майже недоречним у присутності чужого чоловіка. — Добрий день, — ледь чутно промовила вона. Коли прийшов Іван, ситуація стала ще напруженішою. Дмитро по-господарськи поплескав його по плечу. — Ну що, синку, будемо тепер разом господарювати. Я бачив у тебе там інструменти не так лежать, завтра розберемося. Перші дні пройшли в стані тихого заціпеніння, але найважче на кухні було

Канів у травні — це не просто місто, це суцільний зелений океан. Коли сонце

Життєві історії 0

Коли я нарешті наважилася вийти у вітальню, там уже було повно людей. Стіл просто ломився від страв. Надія Петрівна сиділа на чолі столу в новій темно-синій сукні. Вона виглядала велично, поправляючи свою ідеальну укладку. — Ой, Надіє, яка ти красуня сьогодні! — вигукнула тітка Люда, та сама, з якою свекруха щойно говорила по телефону. — Тобі більше сорока й не даси. Справжня іменинниця! Свекруха скромно посміхнулася, але в очах спалахнув вогник задоволення. — Дякую, Людочко. Роки біжать, нічого не вдієш. Головне — щоб у хаті був лад, а діти були здорові та чесні з нами. Це найбільше щастя для матері. Я сіла поруч із Артемом. Він відразу відчув мою напругу, накрив мою долоню своєю. — Марино, ти чого така бліда? — тихо запитав він. — Перетомилася? Може, підеш трохи присядеш у кріслі? — Все добре, Артеме. Просто трохи душно, — збрехала я

— А я взагалі не впевнена, що цей малий — наш? Бо він на

Життєві історії 0

Олено Вікторівно, нам треба поговорити. — Здрастуй, Кириле. Чай будеш? Чи відразу до справи? — хитро подивилася теща. — До справи! — зять сів на стілець. — Що ви зробили з рецептами? — Я? Нічого. Ти ж сам сказав: вони в сейфі. Ти все перевірив. — Ми робимо все за інструкцією! Грам у грам! Температура, час — усе збігається! Але воно тече! Воно не тримає форму! Смак якийсь дивний! — Може, руки не з того місця? — припустила я. — Чи просто досвіду нема? — Досить знущатися! — він стукнув долонею по столу. — Ви щось туди додавали! Я дивився записи з камер за минулий рік. Видно, як ви дістаєте банку з кишені й сиплете порошок у казан! Що це було?! Якась хімія?! — Це, Кириле, майстерність. Те, що не викладають на курсах маркетингу в Лондоні. І те, що неможливо вкрасти разом із паперами. — Скільки? — він дістав гаманець. — Скільки ви хочете за формулу

— Олено Вікторівно, ну зрозумійте ви, час диктує свої умови. Ринок змінився. Зараз людям

Життєві історії 0

Гроші на квартиру я дала, тож і вирішувати, хто в ній буде господарем, маю повне право! — ці слова пані Марії пролунали на кухні так буденно, ніби вона просто обговорювала сорт купленої картоплі. Олег завмер з чашкою кави в руках. Його пальці мимоволі стиснулися так сильно, що фаянс ледь не тріснув. Він подивився на тещу, потім на свою дружину Ілону, яка мовчки витирала тарілку, опустивши очі. — Мамо, ми ж домовлялися, що це наш дім, — тихо промовила Ілона, не піднімаючи погляду. — Домовлятися можна про що завгодно, доню, але поки ви самі не заробите на власний дах, слухатимете тих, хто цей дах вам забезпечив, — Марія Степанівна поправила ідеально укладену зачіску й вийшла з кухні, залишивши по собі важкий запах дорогих парфумів

— Гроші на квартиру я дала, тож і вирішувати, хто в ній буде господарем,

Життєві історії 0

Світланочко! Невісточко моя, — свекруха взяла Світлану за руку. — Ми до вас не з радістю. Біда прийшла, звідки не чекали. Микола, брат мого Степана, нас просто підвів. Виставив нас на вулицю на старості років. Степан Іванович важко зітхнув. — Світлано, борг перед банком — сімсот п’ятдесят тисяч гривень. Це з усіма штрафами та пенями. У нас таких грошей немає і ніколи не було. Якщо не заплатити протягом місяця, вони почнуть процедуру конфіскації всього, що ми нажили за все життя. Наш будинок, сад, усе піде з молотка. — Це жахливо, — щиро відповіла Світлана. — Але чим ми можемо допомогти? Ми з Андрієм самі платимо іпотеку за цю квартиру, у нас дитина. Галина Петрівна змінила тактику. — Ми все продумали, доню. У тебе ж є та квартира в центрі Бережан, що від твоєї мами залишилася. Вона зараз порожня, ти її здаєш за копійки студентам. Якби ти її продала, ми б одним махом закрили всі борги. А ми ж не просто так просимо! Ми навесні свою дачу продамо, Андрій там ремонт підтягне, і ми тобі все-все віддамо. Навіть із відсотками! Ми ж рідні люди. Світлана завмерла. Вона очікувала прохання про позику, можливо, про те, щоб пожити разом, але не продаж її майна

Березень у Бережанах завжди особливий. Це місто на Тернопільщині, затиснуте між пагорбами, у цей

Життєві історії 0

Будинок твоєї матері ми виставляємо на продаж, а вона поки переїде до вас — ці слова свекруха вимовила так буденно, ніби йшлося про купівлю хліба в магазині. — Ірочці треба влаштовувати долю, — часто зітхала свекруха, приходячи до нас на вихідні без запрошення. — Ви подивіться, хто за нею бігає? Хлопці з сусідніх під’їздів, звичайні роботяги. А вона в мене розумниця, їй треба партію гідну знайти. Таку, щоб на руках носив і забезпечував. Гідна партія в розумінні Галини Петрівни — це чоловік з власною справою, солідним рахунком і великими перспективами. Але була одна проблема, яку свекруха озвучувала щоразу, коли бачила нову сукню на Ірині. — Хто зараз подивиться на дівчину без нічого? — бідкалася вона. — У наш час усі дивляться на статки. Був би в Ірини свій куточок у центрі, якийсь капітал — і кавалери б самі в чергу стали. А так… що вона їм запропонує? Свої книжки? — Ви пропонуєте мені продати дім, де виросла моя мама, де жили мої дідусь і бабуся, де пройшло моє дитинство, щоб купити квартиру вашій доньці? — я перепитала повільно, роблячи наголос на кожному слові. — Не просто «купити квартиру», Настю, не будь такою вузьколобою! — повчальним тоном сказала свекруха. — Я говорю про забезпечення майбутнього всієї родини

— Будинок твоєї матері ми виставляємо на продаж, а вона поки переїде до вас

Життєві історії 0

Агентство нерухомості, слухаю вас, — голос жінки в телефоні був сухим. — Доброго дня, — мій голос трохи здригнувся. — Мене звати Надія Петрівна Бондар. Я мати Андрія Бондаря. Я знаю, що він співпрацює з вами. Пауза на тому кінці була недовгою, але виразною. — Пані Надіє, я не можу обговорювати деталі угод моїх клієнтів. — Я все розумію, — перебила я її. — Я не прошу цифр чи адрес. Але мій син кожного місяця перераховує кошти — рівно двадцять п’ять тисяч гривень. Переказ на рахунок фізичної особи-підприємця «Олійник О. С.». Чотирнадцять платежів. Без жодного пропуску. Як за годинником. Хто така ця Олійник? Фірма? Приватна особа? Розлучниця? Скажіть мені лише одне: це чесна справа? Мій син не вліз у халепу? Жінка зітхнула, і її голос став теплішим, але мене він зовсім не заспокоїв

Гайсин прокидався під тихий шелест березневого дощу. У повітрі пахло вогкою землею та димом

Життєві історії 0

Знаєш, Олю, я дивлюся на те, як легко ти відправила маму на дачу… і мені стає страшно. Якщо ти так вчинила з нею, то що заважає тобі колись вчинити так зі мною? — Я зробила це для нас! — вигукнула я. — Ні, ти зробила це для свого комфорту. І мені це не подобається. Ми посварилися. Він пішов ночувати до друзів. Я залишилася одна в порожній вітальні, де замість затишного маминого крісла тепер були купи будматеріалів. Мені не було з ким навіть випити чаю. Телефон мовчав. Стіни, які я так хотіла привласнити, раптом почали тиснути на мене. Через два дні я не витримала і подзвонила мамі. — Мам, привіт. Як ти там? — голос у мене був жалюгідний. — Добре, доню. Живу в Софії Павлівни. Ми якраз пироги печемо. — У свекрухи?! Мам… може ти повернешся? Я тут подумала… Ігор пішов, ми посварилися. Мені так погано

Ця розмова про спадщину визріла через місяць після того, як тата не стало. Здавалося

Життєві історії 0

З днем народження, Олено! — сухо кинув чоловік, сідаючи за стіл і навіть не піднімаючи очей від тарілки. — Вибач, подарунка сьогодні не буде. І квітів теж. Сама знаєш, зараз не ті часи, щоб гроші на вітер викидати. Усім важко, всі зараз зовсім небагато живуть. Олена так стиснула виделку, що пальці оніміли. Вона зовсім не чекала таких слів. — Я розумію, — відповіла вона, і сама здивувалася, наскільки безбарвно прозвучав її голос. Наче йшлося не про її свято, а про прогноз погоди на завтра. — Олено, ти що ще надумала ображатися на мене? Ти ж людина доросла! Ти бачила ціни на заправках на сьогоднішній день? Бензин — більше 70 гривень, хоч воду заливай! А на 8 Березня я тобі що пояснював? Твій букет — це повний бак бензину. На місяць роботи вистачило б. Ти ж розумна жінка. Навіщо витрачати кошти на те, що за три дні зів’яне й опиниться у смітнику? Зараз не до сентиментів, економлять усі

Ранок у Мукачеві розпочинався традиційно. Десь на сусідній вулиці біля замку Паланок хрипко надривався