Буде в тебе нормальна робота — тоді й поговоримо про нові чоботи, а поки що можна й у цих походити, — спокійно кинув чоловік, навіть не підводячи очей від екрана. Марина стояла в коридорі, відчуваючи крізь мокру шкарпетку холодну вологу. Підошва на правому чоботі відійшла ще зранку, коли вона бігла на зміну. Весь день вона намагалася ступати обережно, але осіння сльота все одно зробила свою справу. Нога змерзла, нила, і єдине, про що жінка мріяла дорогою додому, — це зігрітися і почути просте людське співчуття. Натомість почула це. Святослав сидів у теплій кімнаті на дивані, гортав стрічку новин і пив гарячий чай. Його голос звучав настільки буденно, ніби він говорив не про діряве взуття дружини посеред холодного листопада, а про якусь дрібницю, на яку шкода витрачати час. — Святе, ти це серйозно зараз? — тихо перепитала Марина. Вона все ще сподівалася, що він жартує. Невдало, безглуздо, але жартує
— Буде в тебе нормальна робота — тоді й поговоримо про нові чоботи, а
Якщо твої батьки приїдуть на наше весілля у тому старому одязі з села, мені буде соромно перед колегами, тому хай краще просто передадуть гроші поштою і залишаться вдома, — спокійно мовила наречена, виправляючи перед дзеркалом тонку шовкову хустинку на шиї. Саме після цих слів Назар мовчки відійшов до коридору, підняв велику темну дорожню сумку і тихо причинив за собою важкі вхідні двері. Усе знайоме оточення називало його везунчиком. Звичайний хлопець із роботящої родини, вправний слюсар-механік, до якого на заводі прислухалися навіть сивочолі майстри. Своїми мозолистими руками він заробляв на гідне життя, чесно винаймав житло, купував добротні речі й ні в кого не позичав ані шеляга. А коли зустрів її — охайну, завжди бездоганно вдягнену працівницю планового відділу — повірив, що то його доля. Усі передвесільні клопоти тривали два місяці. Вона обирала заклад для вечері, замовляла дорогі запрошення для свого начальства, міряла розкішні сукні. Назар без зайвих суперечок оплачував усі забаганки, бо вважав: для коханої нічого не шкода. Але коли зайшла мова про його батька й матір, вона скривила губи. Спочатку натякала, що літнім людям важко трястися кілька годин у громадському транспорті. Потім вигадувала, що в залі буде замало вільного місця. А в суботу вранці, коли залишалося всього кілька годин до прибуття святкової машини, сказала всю правду без сорому: їй ніяково дивитися на батьківські натруджені пальці й простий одяг перед своїми знайомими
— Якщо твої батьки приїдуть на наше весілля у тому старому одязі з села,
Галю, та ти подивися, яка тераса вийшла! — заздрісно буркотіла сусідка. — Я б там від ранку до вечора сиділа. А кухня яка світла! Ти вже була всередині після ремонту? 76-річна Галина Михайлівна збільшила фотографію на телефоні й посунула його сусідці Вірі. На екрані стояв гарний двоповерховий будинок у селі неподалік Вінниці: світлі стіни, темний дах, великі вікна, простора тераса, молоді туї вздовж доріжки. Два роки тому там була стара батьківська хата Галини Михайлівни, а тепер місце змінилося до невпізнання. — Ще не була. Оленка каже, що меблі не всі привезли. — Два роки везуть? — Не два. Сам будинок давно готовий. Усередині ще щось доробляють. Віра примружилася. — А гроші ж переважно твої пішли? — Не починай. Продали мою стару квартиру у Вінниці, ще залишилися заощадження. Доньки теж вкладалися. Син Тарас допоміг з опаленням і проводкою. Усі щось робили. — То чому господиню досі не запросили? Галина відклала телефон. — Яка я господиня? Це сімейний будинок. Там вони сказали, що кімнату для мене зробили. — Ти ту кімнату хоча б бачила? — На фотографії поки лише
— Галю, та ти подивися, яка тераса вийшла! Я б там від ранку до
Мамо, тільки не кажи, що знову сама полізла на другий поверх мити вікна. Я тобі минулого разу що говорила? Подзвони тітці Любі через дорогу, заплати їй, нехай допоможе. Ти вже не дівчина, щоб по сходах із відром бігати. Оксана поставила дорожню сумку просто посеред просторої веранди й почала розстібати куртку. Вона приїхала з Києва ранковим потягом до Вінниці, а звідти ще майже годину добиралася до рідного села. Її мати, сімдесятидев’ятирічна Галина Павлівна, стояла біля кухонного столу й спокійно нарізала домашній сир. Сива коса була зібрана на потилиці, поверх теплої кофти — старенький фартух із дрібними волошками. — Не бігала я нікуди. Два вікна протерла й спустилася. У моїй хаті вже скоро без дозволу доньок і двері відчинити не можна буде. — Не жартуй. Я серйозно хвилююся. Я живу далеко, а хто ближче, нехай допомагає тобі. Батьківський будинок і справді був добротний: два поверхи, велика веранда, п’ять кімнат, світла кухня, ванна, проведена вода, новий котел
— Мамо, тільки не кажи, що знову сама полізла на другий поверх мити вікна.
Олено, підійди сюди й поясни мені, будь ласка, що це таке, — розхвилювалася мати. — Тільки не кажи, що я щось не так прочитала, бо я вже тричі перечитала кожен рядок. Надія Петрівна зайшла на кухню з прозорою папкою в руках. Олена саме знімала з плити каструлю з гречаним супом. — Де ти це знайшла? — У нижній шухляді комода, коли шукала гарантію на праску. Я не нишпорила у твоїх речах. Папка лежала просто зверху. Тут написано, що будинок у Березівці проданий ще у квітні. Той самий будинок, який бабуся Ганна залишила тобі. Скажи, що я неправильно зрозуміла. — Ти все зрозуміла правильно. Я його продала. Надія Петрівна повільно відсунула стілець і сперлася на його спинку. — У квітні? Зараз уже осінь. Ми з тобою за цей час разів десять пили чай за одним столом. Я питала, чи треба прибрати листя біля хвіртки, пропонувала навесні підрізати смородину, а ти відповідала: «Потім розберемося». Ти знала, що будинку вже немає в тебе, і мовчала? — Мамо, випий. І сядь. Я все поясню, тільки не зараз, поки ти говориш так голосно, що діти почують із кімнати
— Олено, підійди сюди й поясни мені, будь ласка, що це таке. Тільки не
Ніхто вас не жене, мамо, — тихо промовила Надія. — Але це наше житло. Ми за нього сплачуємо своїми силами. І порядок тут буде такий, який зручний нам, а не вам. Ярослав, який щойно переступив поріг із важкою торбою, розгублено дивився на обох жінок. — Мамо, Надя права, — раптом вимовив він, хоч голос його трохи тремтів від хвилювання. Ганна Василівна аж поточилася від несподіванки, глянувши на сина. — І ти проти матері пішов? — сплеснула вона руками. — Забув, хто тебе виростив і на ноги поставив? — Я нічого не забув, мамо, і дуже вас люблю, — продовжував Ярослав, опускаючи торбу на підлогу. — Але Надя — моя дружина. Ми тепер окрема родина. Будь ласка, приходьте до нас як гостя, пийте з нами чай, але не переставляйте речі. Нам так важливо навчитися жити самим. Слова сина подіяли сильніше за будь-які докори. Ганна Василівна чекала, що Ярослав кинеться її захищати, як робив це завжди. Але син уперше обрав сторону своєї нової сім’ї, хоч і зробив це без злості чи зухвалості. Старша жінка мовчки зняла фартух, акуратно поклала його на стілець, узяла свою хустку й пішла до виходу
— У моєму домі буде так, як я вирішила, — спокійно, але дуже твердо
Тітко Галю, доброго дня і вам. Що знову трапилося? — Що трапилося? Ти ще питаєш! Мати твоя місця собі не знаходить, ні крихти в рот не бере, води не п’є, змарніла геть уся. Ми їй уже ліки ледь устигаємо купувати, тиск зашкалює. А тобі хоч би що, сидиш там під спідницею і в бік порога рідної хати не глянеш! Назар потер перенісся. Цю пісню він чув щотижня, змінювалися тільки виконавці та ступінь драматизму. — Мама сама знає, чому ми зараз не спілкуємося. І ви чудово знаєте. — Ой, велике цабе! Подумаєш, мати правду в очі сказала! Хто тобі ще правду скаже, як не рідна людина? Чи ти думаєш, твоїй Мар’яні є діло до твого майбутнього? Вона про себе дбає, а мати про тебе думати все життя буде! Назар мовчки вимкнув виклик і поклав телефон екраном донизу. Руки були спокійні, але всередині знову піднялася знайома хвиля втоми. Скільки можна виправдовуватися за те, що ти просто хочеш мати власну сім’ю і жити своїм розумом? А починалося все колись зовсім інакше, просто й навіть радісно
— Якщо син вибирає чужу жінку замість рідної матері, то гріш йому ціна як
Богдане! Як ти міг забути? Сьогодні день народження у мене, — сумно мовила дружина. — Сьогодні? Ларисо, ти серйозно? Я був певен, що в неділю. — Сьогодні субота, двадцять перше. І так, я серйозно. Мені п’ятдесят п’ять рівно від сьомої ранку, але ти вже встиг запитати, де твої шкарпетки, ремінь і синя сорочка. Про дружину запитати часу не вистачило. — От халепа. Ларисо, вітаю тебе. Я ввечері все виправлю. Куплю гарний торт, квіти, посидимо. Може, дітей покличемо. — Донька вчора сама сказала, що приїде після обіду. Син теж пам’ятає. Навіть сусідка Орися вже прислала голосове. А чоловік, з яким я прожила тридцять два роки, забув. Богдан сів за стіл. — Я останнім часом зовсім закрутився. На роботі така метушня, що іноді не знаю, який день. Не сердься. Я ввечері прийду раніше. — Ти вже три місяці приходиш пізно. Я давно перестала питати. — От і добре, бо сьогодні теж можу затриматися. Лариса поставила перед ним горнятко. — Тоді хоча б скажи чесно: мені чекати тебе до вечері? — Не чекай. Якщо встигну, сам подзвоню. Чоловік пішов, а Лариса задумалася
— Богдане, я знайшла твої шкарпетки в кошику з рушниками, зарядку — біля вазона,
А що я такого сказала? — щиро здивувалася Надія Василівна. — Я ж для вашого блага стараюся. Свинина нині у яку копійку стає, ти й сам бачиш, як ціни ростуть щотижня. Жінці легка вечеря тільки на користь, легше спати буде. А чоловік важко працює, йому без поживи ніяк. Микола просто кивнув на материні слова й почав вечеряти. Із задоволенням, смачно, ніби так і треба. А я дивилася на свій сухий пересолений гарнір і думала: коли саме я дозволила перетворити себе на прислугу, яку годують тим, що зосталося? Ми прийшли жити сюди відразу після весілля. Будинок був великий, добротний, ще дідусем Миколи збудований, з просторим подвір’ям і садом. Микола тоді палко переконував мене, що це найкращий варіант: мовляв, навіщо витрачати зароблене на чужі кутки, якщо тут є стільки місця. — Мама в мене спокійна, мудра, — казав він мені тоді, тримаючи за руки. — Допомагатиме, підкаже, якщо що. Ми зберемо трохи коштів, зробимо ремонт, а там видно буде. Я повірила. Мені хотілося затишку, хотілося бути гарною дружиною і доброю невісткою. Моя власна мама завжди вчила: старших треба поважати, кути згладжувати, не лізти на рожен. Я й згладжувала, поки сама не стерлася об ці нескінченні зауваження й повчання. Спочатку це були дрібниці. Надія Василівна завжди знала краще, як прати сорочки її сина, скільки ложок солі кидати в борщ і коли саме потрібно вимикати світло у вітальні, щоб не накручувати лічильник. Я мовчала, намагалася пристосуватися
— М’ясо зараз дороге, Галю, тобі й макаронів вистачить, а чоловіку треба сили мати,
Олесю, я розійшовся з Вікою. Остаточно. Прийми мене назад, — колишній чоловік подзвонив у двері пізно ввечері. — Я багато думав останні місяці про нас з тобою і про наше сімейне життя, як мені добре з тобою було й зрозумів, скільки всього наробив. Може, ми спробуємо ще раз? Не завтра, не одразу. Просто поступово. Олеся спочатку мовчала. — Чому ти прийшов із сумкою? Артем опустив очі. — Мені треба з’їхати з кімнати, де я зараз живу. Господар попросив звільнити її до понеділка. — А квартира, яку ти купив Віці? — Вона оформлена на неї. — Я це пам’ятаю. Я питаю, чому ти там не живеш. — Бо ми більше не разом. Олеся відсунула чашку. — Тобто ти прийшов до мене чи просто шукаєш, куди поставити сумку? — Не говори так. Я справді хочу все виправити. — Артеме, три роки тому ти теж сидів на цій кухні. Данилкові було три місяці. Ти сказав, що давно маєш почуття до іншої жінки й не хочеш далі вдавати, що в нас усе добре. А потім за один вечір склав речі. Я стояла біля дитячого ліжечка й питала, чи ти справді підеш саме зараз. Пам’ятаєш
Дзвінок у двері пролунав уже після дев’ятої. Олеся саме вкладала шестирічного Данилка, тому відчинила

You cannot copy content of this page