Життєві історії 0
Що це таке? Ти з глузду з’їхала?! — крикнув Тарас і кинув косметичку дружини. — Мирослава повільно вимкнула плиту. Вона не здригнулася, не зойкнула. В її рухах було стільки спокою, що це, здавалося, ще більше дратувало чоловіка. Вона обернулася, витерла руки об кухонний рушник і пильно подивилася на нього. — Тарасе, ти знову забув, як користуватися дверима? — тихо запитала вона. — Що це за вистава? — Не корч із себе святу! — він тицьнув пальцем у флакон. — Я знаю ці парфуми! Я бачив їх на столі в Оксани. Звідки це в тебе? Мирослава на секунду прикрила очі. Відчуття дежавю накрило її хвилею. Вона вже давно звикла до його претензій, але сьогоднішній випад був особливим. — Ти впізнав ці парфуми? — перепитала вона, нахиливши голову набік. — Це цікавий факт, Тарасе. Значить, ти настільки добре вивчив туалетний столик своєї пасії, тієї розлучниці Оксани, що тепер проводиш інвентаризацію моїх особистих речей
Місто Фастів, що розкинулося серед мальовничих краєвидів Київщини, у той вечір занурилося у густий
Життєві історії 0
Віко! Сестро добре, що ти прийшла, — Таїсія кинула на стіл купу паперів. — Дивись, тут рахунки за опалення, комуналку і кредит за машину Ігоря. Якщо батько не продасть квартиру зараз, нас із дітьми викинуть на вулицю! Ти цього хочеш? Віка відчула, як всередині закипає лють. — Це єдине житло батьків. Ти пропонуєш їм переїхати в хлів? Тато все життя відпрацював на заводі, щоб мати ці стіни. — Ой, не починай цей пафос! — відмахнулася Тася. — Дімі в школу, Олі в садок, їм треба розвиток! Батьки вже своє прожили, їм багато не треба. Телевізор, ліжко і каша. — А ліки? А лікар, який має бути поруч? Мамо, ти ж місяць тому з лікарні вийшла, скажи їм! Чому ти взагалі дозволяєш їй таке казати? Анна Анатоліївна опустила очі. — Вікочко, ну Тасі справді важко. Ігор на роботі отримує копійки, постійно якісь штрафи. А ми з батьком вже як-небудь доживемо. Віка не могла повірити у почуте
Містечко Бровари, що під Києвом, жило своїм звичним ритмом. Ранкові затори на в’їзді, поспіх
Життєві історії 0
Тобто як це — мені залишається тільки стара хата в селі, а все інше переходить тобі? – голос Назарія затремтів, хоча він з усіх сил намагався тримати себе в руках, стискаючи слухавку телефона. На іншому кінці дроту мачуха відповіла не одразу. Вона витримала паузу, смакуючи момент, і заговорила тим своїм особливим, солодко-приторним тоном, від якого Назарія завжди кидало в сироти. – Саме так, Ірочко. Нотаріус усе зачитав, документи оформлені офіційно, ще коли батько був при надії. Квартира тепер моя, а тобі дідове обійстя за містом. І не треба так кричати, там непогане місце, повітря чисте. Назарій безсило опустився на стілець у своїй орендованій кімнатці. Перед очима все попливло. Велике, затишне родинне гніздо, де пройшло його дитинство, де кожен куточок пам’ятав теплі мамині руки і батьківський сміх, тепер належало жінці, яку батько привів у дім лише кілька років тому
– Тобто як це — мені залишається тільки стара хата в селі, а все
Життєві історії 0
О, Мар’яночко, заходь, будь ласка, я якраз збиралася поставити чайник, – слабким, але щирим голосом запросила вона мене до кімнати. – Доброго вечора! Я буквально на хвилинку, дізнатися, як ви доїхали, – сказала я, проходячи слідом за нею на кухню. – Бачила у вікно, що вас хтось підвіз. – Так, це мій племінник Михайло допоміг добратися з лікарні, – розповіла пані Стефанія, повільно сідаючи на стілець біля столу. – Привіз мене, заніс сумку на п’ятий поверх, побув рівно п’ять хвилин, сказав, що в нього дуже багато роботи й термінові справи по бізнесу, та й поїхав собі. Фізично мені наче трохи легше, лікарі кажуть, що для мого віку та після такого нападу все більш-менш нормалізувалося, якщо приймати таблетки за графіком. Але на душі… Мар’яно, на душі так важко, що словами не передати. Жоден заспокійливий засіб не допомагає. Оленку мою… її тимчасово влаштували в державний заклад для дітей, які залишилися без піклування батьків. Простіше кажучи — в притулок. Ніхто, уявляєш, ніхто з нашої великої родини не захотів узяти дівчинку до свого дому навіть на якийсь час
– Кажуть, чужих дітей не буває, але коли справа доходить до реальних обов’язків, більшість
Життєві історії 0
Андрійку, синку! Доїхали? Як там гори? — хитро співала мати. — Чисте повітря набрали в легені? — Мамо, ми вдома. Скажи, що це за склад у нашій вітальні? Чому твої речі стоять у нас посеред квартири? На іншому боці настала гнітюча тиша. Потім Валентина Іванівна змінила тон: — А що мені робити, на смітник нести? У моїй старій хрущовці підлога ходить ходуном — скрип чути навіть у сусідньому під’їзді. Я найняла хлопців, вони все здирають до бетону, роблять стяжку. — Мам, але ти не попереджала, що переїжджаєш до нас! — голос Андрія дрижав від розгубленості. — А навіщо попереджати, якщо у вас ціла кімната стоїть порожня? Ви все одно ще нічого не купили в той кабінет, метри пустують, а я в куточку побуду. Рідна людина ж, не чужа! — Скільки часу триватиме ремонт? — втрутилася Оксана, ледь стримуючи гнів. — Ой, та хто ж знає! Місяць, може й два, як матеріали будуть. До речі, я в магазині поряд, скоро буду, борщу наварила, заходьте на вечерю. Дзвінок обірвався. Оксана дивилася на чоловіка. Той переминався з ноги на ногу, уникаючи її погляду
Місто Ірпінь розквітало весняними барвами. Нові житлові комплекси, збудовані з використанням сучасних фасадів, виблискували
Життєві історії 0
Оце картопелька, свіжа, з нашого колишнього городу, — примовляла мати, щедро насипаючи мені в тарілку величезну порцію. — Їж, Мар’яночко, а то зовсім схудла на своїх офісних пайках. Хіба ж то їжа? Батьки жваво обговорювали плани на майбутнє, наче нічого незвичайного не сталося. Вони поводилися так, ніби просто повернулися у свій власний дім після тривалої відпустки. Олена Петрівна розповідала, яку гарну ціну їм дали за їхній старий приміський будинок. — Гроші ми на депозит поклали, нехай лежать, ціліші будуть, — ділилася вона, підкладаючи батькові ще один величезний шматок пирога. — Нам же тепер про старість треба думати, про ліки, про всяк випадок. Та й тобі, Мар’яночко, яка-не-яка допомога буде, якщо щось станеться. Правда, витрати на комуналку тепер зростуть, нас же троє. Треба буде тобі якось переглянути свої витрати, менше на кав’ярні витрачати. Я зачовгала ложкою в тарілці. Мені здавалося, що це якийсь абсурдний сон. — Мамо, але я сама ледве закриваю поточні рахунки й кредит, — тихо зауважила я, дивлячись у свою тарілку і намагаючись, щоб мій голос не тремтів. — Ви ж знаєте, яка зараз відсоткова ставка. Я розраховувала кожну гривню. Комуналка за трьох — це зовсім інші цифри. — Ну, ти ж у нас розумниця, на такій посаді, — відмахнувся батько, не відриваючись від жування. — Знайдеш якусь підробітку або попросиш підвищення у свого директора. Ми у твої роки на двох роботах працювали, ще й на будівництві вечорами допомагали, і нічого, не скаржилися. Молода, сили є
— Тобто як це — ви все продали? — я трималася за одвірок, відчуваючи,
Життєві історії 0
Тобто ти хочеш сказати, що твоя мати для тебе важливіша за нашу родину? – запитала Леся, намагаючись втримати голос, хоча всередині все тремтіло від образи. Михайло подивився на неї спідлоба, насупившись. Цей погляд Леся знала занадто добре – так він дивився завжди, коли заздалегідь готувався до оборони і не збирався слухати жодних аргументів. – Я сказав те, що сказав, – відрізав він, помітно стишуючи тон, але додаючи металевих ноток. – Мама більше не може жити сама в селі. Їй уже за сімдесят. Після того, як вона минулого тижня впала на подвір’ї і пролежала там пів години, поки сусідка не помітила, я взагалі спати перестав. Ти хочеш, щоб наступного разу ніхто не прийшов на допомогу? Вона переїжджає до нас. Це не обговорюється. Михайло відвернувся до вікна, демонструючи, що розмову закінчено. За склом стікали важкі краплі, лишаючи на склі довгі вологі сліди. Погода повністю відображала те, що відбувалося на душі у Лесі
– Тобто ти хочеш сказати, що твоя мати для тебе важливіша за нашу родину?
Життєві історії 0
Ну ти й придумала, гостей борщем пригощати, — брезгливо принюхався чоловік до повітря на кухні, де пахло томатним смаженням та торішньою капустою. — Вони там по фастфудах і ресторанах ходять, у столиці-то… Ти б їм щось цікавіше зварганила, а то – борщ. Фу! Я розвернулася до нього, стискаючи в руці ополоник, і відчула, як усередині все закипає швидше, ніж той самий бульйон на плиті. − Тефтелі ще будуть, салат, он, на майонезі, і млинці, — заричала я від образи, намагаючись говорити тихо, щоб сусіди не почули, — нарізка також… А взагалі, відчепись краще від мене, без тебе розберуся! Чеши звідси, поки не получив по маківці. А ні, стій! Залишся. Каструлю через п’ять хвилин вимкни, я пішла. Я різко передумала, смикнула за зав’язки й зірвала з себе фартух. Кинула його прямо на стілець. − Куди ти? — Петро в замішанні поправив свої неосяжні сімейні труси й боязко скосив праве око на плиту, де булькало червоне вариво
− Ну ти й придумала, мати, гостей борщем пригощати, — брезгливо принюхався чоловік до
Життєві історії 0
Тарасику, ти ж у мене розумний хлопчик, — тихо, але наполегливо говорила Марія Іванівна. — Ти подивись, як Наталочці важко. У неї особисте життя не складається, з роботою біда. А у вас із Іриною все є. Квартира, машина, заміський будиночок. Ну поділіться трохи, від вас же не убуде. — Мам, ми все це заробили самі. Іра ночами замовлення брала, я на будівництві здоров’я залишав. Наталя ні дня не працювала на повну силу, вона лише чекає, що їй усе принесуть готове, — захищався Тарас. — Ну не рівняй її до Ірини! — відрізала свекруха. — Твоя дружина — міська, пробивна, вона з дитинства звикла за себе стояти. А Наталочка в нас ніжна, їй опора потрібна. Якщо рідний брат не допоможе, то хто? Ірина тобою крутить, як хоче, а ти й слова сказати не можеш. Усе в дім, усе в сім’ю, а про рідню забув. Ірина стояла в коридорі, стиснувши пальці. Їй хотілося зайти й сказати все, що вона думає про цю «ніжність», яка коштує їм спокою та грошей. Але вона стрималася. Вона чекала, що відповість чоловік. Тарас лише зітхнув і щось нерозбірливо пробурмотів. Це була його звична реакція — з усім погоджуватися
— Тобі не здається, що ми просто доживаємо в цьому шлюбі, як двоє чужих
Життєві історії 0
Як ти там, синочку? Як твоя Софійка? Що нового у вас? — Все добре, працюємо, — Назар намагався не піддаватися емоціям. Він знав цю манеру — спочатку розпитати про життя, приспати пильність, а потім виставити рахунок. — Мамо, давай ближче до справи. У мене за годину продовження наради, часу обмаль. — Добре, — тон Галини Петрівни миттєво змінився. Кудись зникла вся уявна ніжність, натомість з’явилися звичні плаксиві нотки. — Тут така біля в нас. Марині гроші потрібні. Терміново. Дуже велика сума. допоможи, будь ласка. Знову. Остання надія на те, що мати зателефонувала просто запитати про його здоров’я чи щиро привітати з успіхами, розсипалася як картковий будиночок. — Як передбачувано, — з іронією відповів Назар. — Вам обом ще не набридло жити за мій рахунок? — Ні, сину, ти не розумієш, цього разу все інакше! — почала виправдовуватися Галина Петрівна, підвищуючи голос. — Ти мусиш вислухати
— Скинь картку, мені терміново потрібні гроші, або можеш забути, що у тебе взагалі

You cannot copy content of this page