Мушку принесла Галина за пів року до свого відходу. Маленьке, незграбне кошеня, підібране восени під дощем біля магазину. Вона стала їхньою маленькою розрадою, живою теплинкою, яка зігрівала останні дні дружини. Коли Галини не стало, Мушка плакала разом із Михайлом — не відходила від його ніг, вмощувалася на колінах і тихенько муркотіла, коли бачила сльози на чоловічих щоках. — Розумієш, Мушко, чоловікові не можна бути самому, — часто говорив Михайло, наливаючи собі чаю. — Чоловік без господині черствіє, марніє. Сумно мені, дівчинко. Хочеться живої душі поруч, домашнього затишку, жіночої усмішки. Кішка слухала уважно, мружилася і потерлася об його долоню, наче погоджувалася. А три місяці тому на одному з родинних свят знайомі познайомили його з Жанною. Вона була доглянутою жінкою середніх літ, завжди охайно вдягненою, з гарною зачіскою, яскраво фарбованими губами та впевненою ходою. Працювала в якійсь конторі з нерухомості, вміла говорити красиво, уважно слухати й переконувати, що для неї понад усе в житті — затишок і справжнє людське тепло. Михайло, спраглий за добрим словом, розтанув дуже швидко. Йому здалося, що доля дає йому другий шанс, що самотність нарешті відступить. Жанна почала заходити до нього в гості, приносила смачну випічку, хвалила його хазяйновитість і все частіше натякала, що їм варто з’їхатися
— Якщо ти зараз же не позбудешся цієї кішки, весілля не буде, вибирай: або
Мамо, ви тільки не переживайте, там за вами доглянуть краще, ніж удома, та й серед своїх людей будете, — син опустив очі й перебирав у руках ключі від машини. — Я не переживаю, синку. Я вже все вирішила, — спокійно відповіла стара жінка і першою ступила на поріг своєї нової кімнати. Ніхто в селі досі не вірить, що все закінчилося саме так. Цю бувальщину розповіла мені рідна бабуся, коли я нарешті приїхала до неї на кілька днів після довгої праці за кордоном. Ми сиділи на теплій веранді, пили липовий чай, і я раптом зловила себе на думці, що навпроти, у дворі через дорогу, дивно тихо. — Бабусю, а де ж це наша тітка Ганна? Хвіртка замкнена, на подвір’ї нікого, півень не кукурікає. Невже занедужала? Бабуся сумно зітхнула, відставила горнятко й похитала головою: — Немає її там більше, дитино. Уже рік, як у державному пансіонаті для літніх людей живе. У мене аж подих сперло від подиву. Як це так? Тітка Ганна — та невгамовна господиня, на якій усе життя трималася ціла садиба, раптом у пансіонаті
— Мамо, ви тільки не переживайте, там за вами доглянуть краще, ніж удома, та
Я покохав іншу, тому збираю речі й іду, — сказав чоловік так буденно, ніби просто просив передати сіль за обідом. Соломія повільно опустила чашку на стіл. Вона навіть не здригнулася. Коли людина місяцями живе в очікуванні лиха, правда не збиває з ніг. Вона просто ставить крапку. — Її звати Вікторія? — тільки й запитала дружина, дивлячись просто йому у вічі. Андрій сторопів. Його самовпевнений вигляд на мить розвіявся, плечі зсутулилися, а погляд метнувся кудись у куток кімнати. — Звідки ти довідалася? — ледь чутно пробурмотів він. — Це вже не має жодного значення, — тихо відповіла жінка. — Якщо вирішив, то йди. Тримати не стану, бігати слідом — тим паче. Він очікував плачу, благань чи докорів. Можливо, навіть готувався до розмов про спільні роки, про дім, про розбиті надії. Але в квартирі запанувала звичайна, проста тиша. Соломія спокійно підвелася з-за столу, вийшла до спальні й зачинила за собою двері. Тільки тоді вона сіла на ліжко й глибоко видихнула. Їхньому шлюбу минуло одинадцять років. Збоку вони здавалися тим рідкісним подружжям, яке зуміло вберегти спокій і злагоду. Обоє мали гарну роботу, затишне житло, спільні поїздки в Карпати восени і до моря влітку, звичку пити каву разом щосуботи
— Я покохав іншу, тому збираю речі й іду, — сказав чоловік так буденно,
Мартусю! Тільки не сердься, добре? Я сама не чекала, що так вийде, — хвилювалася мати. — Учора майстер подивився на змішувач, потім на труби під мийкою й сказав, що відкладати вже не варто. Я заплатила за роботу, купила все необхідне, а тепер до кінця місяця майже нічого не залишилося. Можеш переказати мені чотири тисячі? — Світлана Андріївна говорила швидко, майже не залишаючи доньці можливості відповісти. Марта стояла біля кухонного вікна у своїй орендованій двокімнатній квартирі у Львові. На столі лежав відкритий блокнот, де вони з чоловіком Тарасом щомісяця записували витрати: оренда, комунальні платежі, продукти, транспорт, побутові покупки. Тепер частина грошей знову мала піти мамі. — Мамо, чотири тисячі — це не дрібниця. Ми самі цього місяця маємо заплатити за ремонт пральної машини. І господар квартири вже попередив, що з листопада підніме оренду. — Я ж не прошу в тебе щотижня, доню. Просто зараз так склалося. Кому мені ще телефонувати? Марта заплющила очі. — Добре. Я перекину. — Ти моя золота! Я знала, що ти мене не залишиш
— Мартусю! Тільки не сердься, добре? Я сама не чекала, що так вийде. Учора
Ви ж родина. Чоловік і дружина повинні мати все спільне. Чи ти вважаєш, що мій син не заслужив на людські умови праці? Ти тільки про себе думаєш! — У нас із Ярославом завжди була домовленість про кошти: кожен має власні заощадження і спільні витрати на дітей та їжу. Ви це чудово знаєте. — Отож бо й воно, що знаю! — свекруха спохмурніла. — Яка це родина, де в кожного своя кишеня? Це непорядок. Раніше люди жили душа в душу, нічого не ховали одне від одного. Ярослав переминався з ноги на ногу біля холодильника. — Мамо, досить. Софія сама вирішить, що робити зі своїм майном. — «Софія сама вирішить»! — передражнила його Надія Степанівна, і в її голосі забриніла образа. — Чудово. Мати все життя поклала, щоб сина на ноги підняти, а тепер я тут чужа людина. Жодного права голосу не маю. — Ви бабуся наших дітей, — відповіла я рівно. — Ми вас поважаємо і завжди раді бачити на свята. Але це мамина пам’ять. І вирішувати буду тільки я. Свекруха різко підвелася. Поправила поли пальта. — Добре. Побачимо, що ти заспіваєш, коли прийдуть перші зимові квитанції за опалення. Ярославе, проведи мене до виходу
— Ми вже все порахували, Софіє: чужі люди там жити не повинні, треба продавати
Я заберу весь салат з перцю і той соус із хроном, а ти собі ще накрутиш, тобі ж однаково нічого робити цілими днями в селі! — мовила молодша сестра, заходячи до літньої кухні так, ніби прийшла до крамниці з безкоштовним товаром. Галина ледь не випустила металеві щипці просто в окріп, де рівними рядами кипіли скляні слоїки. Пара обдала обличчя, гарячі краплі бризнули на передпліччя, але вона лише прикусила губу. На порозі стояла Світлана. Зачіска — волосок до волоска, білосніжне легке пальто, від якого за версту пахло дорогими міськими пахощами, і новий яскравий манікюр. А під пахвою — велетенський порожній плетений кошик. — Світланко, — видихнула Галина, опускаючи очі на закіптяжену плиту. — Ти, як завше, вчасно. Сестра весело засміялася, ставлячи свій кошик просто на чисту табуретку біля дверей: — А хто ж відмовиться від домашнього, га? Я ж знаю, що в тебе руки золоті! Ой, дивлюся, ви тут знову справжній завод розгорнули. Скільки краси накрутили! Василь, чоловік Галини, важко зітхнув, зняв з голови старого полотняного кашкета й перевів погляд на гостю. У літній кухні стояла густа спека. Пахло кропом, лавровим листом, часником і кип’яченим оцтом
— Я заберу весь салат з перцю і той соус із хроном, а ти
Знімай цю сукню, доню, і поїхали додому, тут сім’ї не буде, — тихо сказав батько просто посеред весілля, коли музика ще навіть не встигла стихнути. У залі відразу запала така мовчанка, що стало чути, як на столі тихенько потріскує ґніт білої свічки. Хвилину тому всі гості ще тримали келихи й чекали на гарні побажання від свекрухи. А тепер дивилися в тарілки й не знали, куди подіти очі. Свекруха стояла з мікрофоном у руках, у своєму дорогому смарагдовому костюмі, і на її обличчі не тремтів жоден м’яз. Вона щойно на весь зал оголосила, що житло для нашої нової родини купується виключно на її сина, бо життя нині складне, часи непевні, і кожен має залишатися при своєму, якщо раптом щось піде не так. Сказано це було спокійно, навіть лагідно, наче вона дбала про загальне благо й порядок. Але всі присутні чудово зрозуміли, кому саме призначався цей натяк
— Знімай цю сукню, доню, і поїхали додому, тут сім’ї не буде, — тихо
Ні, тітко Оксано. Матвій поїхав жити туди, де йому краще. Ми розлучаємося. У сусідки від подиву аж хустка на лоба сповзла. — Як розлучаєтеся? Скільки ж років разом! А люди що скажуть? А він же тільки після хвороб відійшов! Ти ж його виходила, стільки грошей угатила! — Люди поговорить день-два та й забудуть, — відрізала Мар’яна. — А жити це життя мені, а не людям. І гроші ті були мої, зароблені моїми руками. Тож я сама вирішую, на що їх витрачати. Сусідка поквоктала, але зрозуміла, що сцен не буде, і пішла ні з чим. Минув місяць. Мар’яна потроху поверталася до звичного ритму, але вже зовсім по-іншому відчувала себе. Вона відмовилася від нічних підробітків. Сказала керівництву, що здоров’я дорожче, і залишила лише основну ставку. Грошей стало трохи менше, зате повернувся нормальний сон. На щоках знову з’явився рум’янець. Одного суботнього ранку до неї зайшла Надія з племінником Андрійком. Хлопчик захоплено розбирав старий годинник на ґанку, а сестри пили трав’яний чай з медом. — Дивлюся на тебе й тішуся, — зауважила Надія. — Очі ожили
— Лікарю, кажіть прямо, він взагалі планує жити зі мною після того, як ви
Того дня весілля не благословили. Надія Семенівна не дала ні копійки, не виділила навіть старого простирадла з шафи, де добро лежало стосами. Вона була впевнена: без її допомоги, без батьківських статків і теплого крила це кохання розсиплеться за два місяці. Хлопець пішов з дому з однією спортивною сумкою. А мати зачинила засув і голосно, щоб чули сусіди, промовила в порожнечу: — Нічого, побігає за нею босий, намерзнеться, та й приповзе на колінах просити пробачення. А її на поріг не пущу. Ніколи. Минуло десять довгих років. Життя в селі, куди поїхав хлопець, було простим і суворим, без прикрас. Дівчину звали Оксана. Вона справді виросла в бідній родині, де кожен шматок хліба давався мозолями. Батько після давньої травми на лісопильні ледве ходив із ціпком, мати день і ніч робила на колгоспній фермі, а четверо молодших братиків і сестричок висіли на Оксаниних плечах з її десяти років. Вона знала, що таке холод у хаті, як це — ділити одну пару черевиків на двох і варити суп із того, що вдалося зібрати на городі до перших заморозків
— Краще б ти взагалі нікого сюди не приводив, ніж оцю голодранку! Саме цими
Доброго ранку, Галино Дмитрівно, — пошепки відповіла дівчина, натягуючи ковдру до підборіддя. Годинник показував без п’ятнадцяти восьму. — Для кого добрий, а для кого робочий, — зітхнула жінка і похитала головою. — Люди в селах на весілля з четвертої ранку на ногах. Корова подоєна, пироги сходять, м’ясо печеться. А тут — пане-господарю, сонце вже височенько, а наречена лежить. Соломія повільно підвелася, відчуваючи, як звична важкість підступає до грудей. Сьогодні мало бути свято, про яке вона мріяла останні кілька років. День, коли вони з Назаром стануть чоловіком і дружиною. Але замість тихої радості всередині оселилася знайома тривога. Ця тривога супроводжувала її щоразу, коли на порозі з’являлася мама Назара. — Мамо, ну нащо ти починаєш із самого ранку? — почувся сонний голос Назара з вітальні. Він вийшов у коридор, протираючи очі. — Ми ж домовилися: більшість страв готує заклад, нам треба лише зібратися й зустріти гостей. — Ото тільки й знаєте, що сподіватися на когось, — не вгамовувалася Галина Дмитрівна. — Чужі люди тобі з душею наготують, як же. Я з дому три слоїки паштету привезла, холодець застиг так, що хоч скибками крали, а в них усе заклад та заклад. Грошей купу віддали, а на столі буде три травинки й дві маслинки
— Якщо наречена в день весілля спить майже до восьмої, то який з неї

You cannot copy content of this page