Мамо, вибачте, але ви зовсім не тямите в сучасних справах, — запевнив зять, виразно розводячи руками. — Хто піде жити в такі старі стіни за нормальні гроші? Тільки студенти за безцінь. — Та мені багато й не треба, Романе, аби комунальні платили та порядок берегли, — спробувала заперечити жінка. — Ні, так діла не буде. Я сам усе візьму на себе. У мене є хлопці знайомі, куплю матеріали за гарною знижкою. — Зробимо світлу підлогу, поміняємо труби, освіжимо шпалери, і тоді здамо дуже вигідно. — Ви навіть ноги не брудніть, я все зроблю сам від початку й до кінця, — упевнено додав він. Галина Семенівна спершу засумнівалася, бо не любила чужих боргів чи непотрібної метушні. Але Наталя так лагідно дивилася на чоловіка і так просила маму не ображати його недовірою, що жінка змирилася. Вона дістала ключ із шухляди й віддала його зятеві в руки. — Нехай буде по-твоєму, Ромчику, тільки без зайвого марнотратства, — сказала вона тоді. Минув один місяць, потім другий, за ним третій і четвертий. Коли Галина Семенівна питала, як там справи, Роман відповідав швидко і дуже гладко
— Тільки не кажи мені, мамо, що мій чоловік усе це вигадав і просто
Алло, Ларисочко, сонечко! А я якраз речі збираю, уявляєш? Купила такі гарні цукерки Денискові, шоколадні, з горішками… — Мамо, ти тільки не ображайся, — голос дочки пролунав різко, без привітання, звичним діловим тоном людини, якій ніколи розмовляти. — Але не приїжджай зараз. Краще перешли нам ті гроші, що у тебе є. Ольга замовкла. Повітря в кімнаті наче загусло, стало важким, як волога італійська спека перед грозою. — Ларисо… Що сталося? Хтось захворів? Дениско? Коля? — Та ніхто не захворів, мамо, що ти відразу каркаєш, — із досадою видихнула дочка. — Ремонт ми робимо. Нормальний ремонт. — Який ще ремонт?.. — Звичайний, у квартирі. Почали з кухні, бо та стара плитка вже очі мозолила. Потім майстри кажуть: треба проводку міняти, підлогу рівняти. Ну, ми й вирішили заразом коридор зі спальнею освіжити. А ціни зараз знаєш які? Майстри деруть три шкури, матеріали подорожчали вдвічі. Ми трохи не розрахували, коротше. У нас гроші закінчилися під нуль, а хлопці в п’ятницю кинуть роботу, якщо не заплатимо. Ольга мовчала, міцніше стискаючи слухавку. Пальці побіліли. Вона глянула на волошкову сукню. — Нам зараз дуже треба гроші, — продовжувала Лариса швидко, напористо, наче зачитувала підписаний договір
У невеликій кімнатці на околиці Неаполя пахло сухою лавандою, праскою і старими меблями. Ольга
Відійти, невістко, сумки самі себе не занесуть! — Тамара Яківна енергійно втиснулася у вузький передпокій, з розгону відпихнувши Надію великою клітчастою торбою. — І дай мені мої тапочки. Тільки не ті, з якимись квітками. Надія так і залишилася стояти посеред коридору з важкою в’язкою ключів у заціпенілих руках. На годиннику було вже за дев’яту вечора, робочий день закінчився важко й виснажливо, а в пластиковому пакеті з найближчого магазину лежали лише пляшка кефіру та свіжий батон на вечерю. — Тамаро Яківно. Ви б хоч попередили дзвінком, — розгублено промовила вона, намагаючись зрозуміти, чи це реальність, чи продовження важкого сну. — А чого це я мала дзвонити? Я ж до рідного сина приїхала, а не в дорогу готельну заселяюся, — свекруха вже впевнено стягнула з ноги високий зимовий чобіт і рішуче поставила на полицю для взуття, жорстко зсунувши акуратні туфлі невістки в самий темний куток. — Денис! Денисю, синочку, матуся приїхала, відчиняй двері
— Відійти, невістко, сумки самі себе не занесуть! — Тамара Яківна енергійно втиснулася у
З чого ти взяла, що найстарша донька завжди зобов’язана тягнути все на собі? — заявила мені сестра просто з порога, струшуючи попіл на щойно вимиту підлогу. Я стояла з брудною тарілкою в руках і дивилася на неї. У свій єдиний вихідний я приїхала до матері не для того, щоб вислуховувати повчання. Хотіла просто побути разом, випити чаю на кухні, спокійно поговорити про життя. А замість цього з самого ранку стояла над мийкою, де посуд назбирався мало не за тиждень. По всій квартирі був такий безлад, ніби тут жили не дорослі люди, а байдужі квартиранти. У коридорі розкидане взуття, на дивані гора нескладеного одягу, на кухонному столі засохлі крихти хліба і плями від чаю. Коли я зазирнула під кухонну тумбу, щоб дістати ганчірку, то витягла звідти старий пакет зі сміттям. Він, певно, пролежав там не один день. У мене просто опустилися руки від побаченого. Я завжди любила охайність і затишок, але тут річ була зовсім не в моїй педантичності. У квартирі мешкали дві дорослі жінки. Мама з ранку до пізнього вечора пропадала на роботі, бо на пенсію прожити не могла
— З чого ти взяла, що найстарша донька завжди зобов’язана тягнути все на собі?
Назар працював водієм на молоковозі. Щоранку, рівно о шостій, коли сонце тільки-но починало золотити верхівки старих ясенів біля ферми, його старенька, але завжди доглянута машина заїжджала у ворота. Молоковоз той гудів рівно, колеса обережно минали ями. Назар беріг техніку, як рідну матір. Доярки знали: якщо за кермом Назар, молоко не розіллється і ніде в дорозі машина не стане. Галина щоранку зустрічала його на приймальному пункті. Вона одягала накрохмалений халат, брала пробу з кожної ємності, крутила ручну центрифугу, записувала показники у великий товстий зошит у твердій палітурці. Потім підписувала накладну, віддавала її у віконце кабіни і махала рукою: їдь, мовляв, усе добре, жирність відмінна. Він дивився на неї з-під темного чуба світлими, трохи винуватими очима і кивав. – Д-дякую, – ледь чутно вимовляв він. Це коротке слово давалося йому відносно легко, хоча плечі в цей момент завжди трохи напружувалися. Назар затинався з дитинства. Старі люди розповідали різне, але правда була проста: колись у дитинстві, коли батько повернувся з заробітків злий і почав несамовито кричати на матір, малий чотирирічний хлопчик забився під стіл і так перелякався, що цілий тиждень узагалі мовчав. А коли заговорив, слова почали чіплятися одне за одне, мов сухі гілки в густому лісі. Батька вже багато років не було на світі. Залишилися вони удвох із матір’ю, Ганною Петрівною, у невеликій чепурній хаті край села
– Ти за нього заміж зібралася, дочко? Та він же повільний – до пенсії
Та тихіше ти, — цитьнула свекруха. — Знає вона тільки те, що треба. Думає, син штраф на автобазі виплачує за зіпсовану техніку. От і тягне все на собі, копійку до копійки складає. Наталя стояла на килимку біля дверей і не могла поворухнутися. Вона прибігла сюди на обідній перерві, просто з дорожньої дільниці. У кишені робочої куртки лежав силіконовий ущільнювач для вікон. Свекруха весь тиждень бідкалася телефоном: мовляв, із балконних дверей несе холодом, крутить суглоби, протяги гуляють по кутках. Наталя пошкодувала матір чоловіка, викроїла пів години, прибігла на поміч. Двері у тамбурі виявилися причиненими не до кінця, язичок замка заклинило в старій коробці. Хотіла тихенько роззутися, не турбувати зайвий раз, а почула те, що перевернуло весь її світ. У хаті пахло смаженою цибулею, свіжою випічкою та солодкуватим тютюном. — Ну так а гроші де? — нахабно домагався молодший брат чоловіка, Назар. — Мені треба за гараж віддати, хлопці сердяться. Я ж казав, що привіз гарні деталі з розбирання, ми їх зараз перепродамо через знайомих і буде добрий заробіток. Тільки треба за оренду внести частку. — Та звідки в мене стільки вільного? — сердито відказала Стефанія Василівна. — Михайло тільки позавчора всю виплату переказав. Я собі ледь-ледь на аптеку залишила, все інше тобі віддала
— Ти ж казала, що вона в тебе сумирна і слова впоперек не скаже,
Олено! Навіщо ти стільки витрачаєш грошей? Ти ж вдома сидиш? — здивувався Андрій. — Візьми звичайне, найдешевше крісло, тисячі за дві, і не вигадуй зайвого. — Я проводжу в ньому по вісім годин на день, мені потрібна нормальна підтримка для спини, — спокійно пояснила дружина. — Та ти ж удома сидиш цілими днями, навіщо тобі взагалі твої окремі гроші? Усе одно весь наш бюджет спільний. Він вимовив ці слова абсолютно спокійно. Але Олена в ту ж секунду звернула увагу зовсім не на ціну крісла, а на це дивне, важке поєднання фраз: «вдома сидиш» і «свої гроші». Її робота виявилася достатньою для того, щоб щомісяця переводити на загальний баланс повну суму в двадцять дві тисячі, але водночас недостатньою, щоб самостійно ухвалити рішення про витрату п’яти тисяч на власне здоров’я. Наступного ранку на картку прийшла зарплата. Зазвичай Олена одразу переводила всю суму на спільний рахунок, залишаючи на власних розходах лише невелику суму. Цього разу вона не перевела нічого і чоловік дуже швидко помітив це. — Виходить, ти мені просто не довіряєш, — сумно сказав він
— Ти ж цілими днями вдома біля комп’ютера сидиш, навіщо тобі якісь власні гроші
П’ятнадцять тисяч гривень? Остапе, скажи мені правду, це ти приніс таку суму за весь місяць чи за якийсь один нещасний тиждень? — Стефанія Петрівна різко опустила чашку. Остап мовчки поклав свій мобільний телефон прямо біля дерев’яної хлібниці. — За весь місяць, Стефаніє Петрівно. Я ж вам уже казав. — За цілий місяць! — жінка різко розвернулася до доньки. — Наталю, ти це чуєш взагалі? Я у вісімдесят шостому році на кондитерській фабриці заробляла значно більше, якщо перевести на наші сьогоднішні гроші! Як так можна взагалі жити? — Мамо, благаю, не починай знову свій улюблений концерт, — Наталя вже втретє за останню хвилину витирала рушником ту саму тарілку. — А я й не починаю ніяких концертів. Я, донечко моя, їх уже остаточно закінчую! От скажи мені краще, в чому наша Софійка піде першого вересня до школи? У тих торішніх черевиках, у яких підошва вже давно просить каші? — Ми купимо нові черевики, — Остап повільно відламав шматочок хліба. — На які такі гроші ви їх збираєтеся купувати? На твої жалюгідні 15 тисяч гривень? А всі твої похвали від начальства та подяки на стіні до борщу не додасиш і в суп не покладеш
— П’ятнадцять тисяч гривень? Остапе, скажи мені правду, це ти приніс таку суму за
Ти вибираєш чужу жінку, а не рідну матір, яка тобі життя віддала? Свекруха стояла посеред зали, схрестивши руки, і дивилася на свого сина так, ніби він винен їй до кінця життя. — Мамо, ми ж про все домовилися ще тиждень тому, — тихо, але виразно відповів він. Навколо притихли гості. Офіціант із тацею зупинився біля сусіднього столика. Свято, до якого готувалися цілий місяць, раптом зависло на волосині. А починалося все зовсім інакше — з простого бажання відчути себе щасливою хоча б один день на рік. Мар’яні виповнювалося тридцять років. Для неї це була важлива межа, коли хочеться підбити перші підсумки, подивитися назад і подякувати собі за пройдену дорогу. Вона важко працювала останні кілька років, поєднувала дві роботи, часто затримувалася вечорами й нарешті відчула, що твердо стоїть на ногах. Разом із чоловіком Сергієм вони нещодавно закінчили виплачувати спільні борги, облаштували затишне житло й могли дозволити собі трохи видихнути. Саме тому Мар’яна вирішила: ювілей має бути святом, а не випробуванням біля плити
— Ти вибираєш чужу жінку, а не рідну матір, яка тобі життя віддала? Свекруха
Ти з глузду з’їхав, синку? — стиха запитала вона. — Ти ж молодий парубок, у тебе все попереду. Навіщо тобі чужа дитина? Ти про людей подумав? Що в селі скажуть? — Я її кохаю, мамо, — відповів син. — І Павлика скривдити не дам. Він добрий хлопчик. — Добрий чи ні, а він тобі не рідний, — відрізала мати. — Я на тебе все життя поклала не для того, щоб ти чужих дітей глядів. Обирай. Назар подивився на матір довгим, сумним поглядом, у якому не було ні злості, ні докору. Він не став сперечатися, просто пішов до своєї кімнати, склав у стару спортивну сумку найнеобхідніше і поклав ключі від хати на край комода. — Не чекав я від тебе такого, мамо, — тільки й мовив він на прощання. Він узяв Мар’яну за руку, підхопив на руки втомленого Павлика і вийшов у вечірню прохолоду. Світлана Василівна тоді не пустила сльози. Вона зачинила двері, підмела підлогу в коридорі й уперто подумала: «Нічого. Мине місяць-другий, наживеться на чужих клопотах і повернеться додому». Але Назар не повернувся
— Або ти вибираєш власну матір і спокійне майбутнє, або збираєш речі просто зараз

You cannot copy content of this page