Українці Сьогодні

Степане, ти де? Ти ж мені обіцяв сьогодні з грядками допомогти, – Марія дуже засмутилася, коли побачила, що чоловік з самого ранку знову кудись пішов. Усі в селі знали: Степан – душа компанії. Він був з тих чоловіків, що завжди з друзями – і в радості, і при келиху. Коли треба – машину полагодить, коли яке свято – перший на баяні, а коли треба – підставить плече. Його цінували, кликали, поважали. Але одна людина вдома все більше відчувала себе зайвою. І це була його дружина – Марія

– Степане, ти де? Ти ж мені обіцяв сьогодні з грядками допомогти, – Марія

Життєві історії 0

Мамо, повертайся додому! – просила донька Оксану. – Не можу ще, доню. Я знайду нову роботу. Хата наша потребує ремонту. Ще трохи, люба. Вона знайшла іншу родину. Цього разу – бабусю і дідуся, що навчили Оксану варити пасту й каву по-італійськи. І хоч було легше, та в серці була пустка. Оксана прокидалась серед ночі від снів, де Настуся вже доросла, чужа, де вона не знала маминої руки, де донька не впізнавала її голос

– Мамо, ти коли приїдеш? – тихенько запитала Настуся, тримаючи телефон обома руками, ніби

Життєві історії 0

Не про таке життя я мріяла, – подумала Марина, оглядаючи своє теперішнє життя, але тут же себе зупинила – вона любить Олексія, і у них все буде добре, а це – тимчасово. Коли Марина вийшла заміж за Олексія, їй здавалося, що вона потрапила у зовсім інший світ. Село, старенька хатина, корови, городи – усе це було незвичним після міста, де вона виросла. Але вона щиро кохала свого чоловіка і вирішила – буде вчитися жити по-новому. Та одне її лякало найбільше – свекруха

– Не про таке життя я мріяла, – подумала Марина, оглядаючи своє теперішнє життя,

Життєві історії 0

На станції всі троє мовчали. Потяг ще не приїхав, а діти вже тулилися до бабусі. – Ми ще приїдемо. На Петра. І на Спаса. І на осінні канікули! – сказав Артем. Бабуся змахнула сльозу й махала до останнього, поки вагон не зник за поворотом. А вдома Оленка написала в щоденник: «Село – це круто. Бабуся – найкраща. Наступного разу візьму менше речей. Там і без телефона є життя»

– Я не поїду! – заявила Оленка, демонстративно сівши на валізу. – І я!

Життєві історії 0

Коли Ганна Семенівна побачила хлопця біля старого сільського клубу, вона була впевнена, що звідкись знає його, хоча перед нею був незнайомець. Він стояв нерішуче, з великим рюкзаком, дивився навколо, наче щось шукав. – Може, ви когось шукаєте? – підійшла вона ближче. – Так, бабусю. Мені сказали, що тут колись жила жінка, яка допомогла моїй мамі в дуже важкий час. Я хотів би знайти її. – А як звали твою маму? – спитала Ганна, відчуваючи, як по спині пішли мурашки

Коли Ганна Семенівна побачила хлопця біля старого сільського клубу, вона була впевнена, що звідкись

Життєві історії 0

У нас просто найкраща мама, стільки для нас зробила! – пафосно почала говорити тост моя донька у мене на дні народження. – Це і справді так. Мамо, дякуємо тобі за все, – підхопив син. Мені було дуже приємно слухати такі гарні слова в свою адресу. Звідки ж я знала, що сказані вони не щиро. В наступному році мені буде 60, я вирішила, що святкуватиму вже ювілей, а в цей день народження ми посидимо в скромному сімейному колі. У мене є син і дочка, обоє вже мають окремі родини, і я запросила сина, невістку, дочку, зятя і трьох онуків

– У нас просто найкраща мама, стільки для нас зробила! – пафосно почала говорити

Життєві історії 0

Навіщо їм обом на старість цей цирк? Яка любов може бути у їхньому віці? – перешіптувалися сусіди, коли бачили вже далеко немолоду пару. Іван і Олена справді зійшлися на пенсії, та не всім було відомо, що зналися вони ще з юності. На 60-річчя Олени вони сиділи разом за накритим столом. Діти, внуки, сміх, пісні. А одна з гостей, молода сусідка, прошепотіла: – Така гарна пара. Якби ж усі так уміли берегти одне одного. Але ніхто не знав, скільки сліз було в їхньому минулому. І як важко іноді знайти дорогу назад

– Навіщо їм обом на старість цей цирк? Яка любов може бути у їхньому

Життєві історії 0

І знову те саме, знову він пішов, – зітхнула Галина, закриваючи за Миколою двері. Це був уже, здається, восьмий раз. І кожного разу вона казала собі: «Це – востаннє». Але щоразу пробачала. – Їсти будеш? І так було не раз. То заводив якусь молодичку, то починав нове життя в місті, то кидав усе і їхав на заробітки. А тоді знову приходив. І Галина, яка собі клялася, що цього разу вже точно не прийме, м’якла і без зайвих картань ставила обід на стіл

– І знову те саме, знову він пішов… – зітхнула Галина, закриваючи за Миколою

Життєві історії 0

У маршрутці було тихо. Люди їхали на базар, хтось в лікарню, інші – мовчки вдивлялися у вікно. Марійка присіла біля вікна, дістала навушники і вже хотіла поринути у музику, як раптом почула: – Дитино, вибач, що турбую. Ти не знаєш, де тут шістнадцята школа? Дівчина зняла навушник. Перед нею стояла літня жінка з торбинкою, у старенькому пальтечку, з поглядом, який одразу викликав симпатію. – Так, я знаю. Я колись там вчилася. Вам підказати, як дійти? – Ой, я перший раз у цьому місті. Мені треба влаштувати онука… його мати поїхала на заробітки, а я… – і вона зітхнула. – Я трохи заблукала

– Марійко, не барися, бо маршрутка не чекатиме! – гукнула з веранди бабуся Оля,

Життєві історії 0

Оксано, я б на твоєму місці не йшла в тій сукні, вона тебе повнить. Але то таке, тобі, може, й байдуже, – кинула з удаваною турботою Наталка, поправляючи свою ідеально підібрану до фігури сукню. Оксана звично всміхнулася, хоча їй було неприємно. Вже який рік вона чула подібне. Наталка була її подругою ще зі школи. Оксана спершу не зважала. Думала: ну подруга трохи заздрить, але ж ми такі близькі. Потім почала помічати, що після кожної зустрічі з Наталкою їй стає сумно, якось пусто. Начебто нічого не сталося, але ніби забрали душевний спокій

– Оксано, я б на твоєму місці не йшла в тій сукні… Вона тебе