Сергійку, сину мій, ти знову за своє? Ну скільки можна дивитися у той телефон?! Краще б подивився, як хліб дорожчає в магазинах. Скоро за буханець почнемо останню сорочку віддавати, а ти сидиш із таким виглядом, наче в палаці міністрів працюєш. — Мамо, ну я ж просто читаю новини. Роботу дивлюся. У місті зараз з вакансіями важко, сам знаєш, яка обстановка, — втомлено відповів він, навіть не підводячи очей від екрана. — Працю він дивиться! Ти краще подивися на свою колишню, на Анюту твою! У неї і дім повний людей, і гроші річкою пливуть, і котли нові купує, а ми тут на гречаній каші сидимо, як жебраки на паперті! Ти ж чоловік чи хто? Чому ти не міг той бізнес на себе переписати, поки час був? Кристина, яка саме фарбувала нігті яскраво-червоним лаком на дивані, голосно хмикнула, розмахуючи рукою, щоб швидше висохло. — Та який з нього господар, мамо? Він же м’який, як пластилін. Йому тільки гайки крутити у гаражі та мовчати в ганчірочку. Треба було мені з ним їхати тоді в той будинок, я б їй влаштувала «гостинність»! Вона б у мене швидко згадала, хто тут головна родина, а хто просто тимчасова орендарка. — Ой, не нагадуй мені про той будинок, серце знову закололо! — Валентина Петрівна схопилася рукою за серце, демонстративно важко зітхнувши. — Мене аж тремтять руки, як згадаю, як вона нас серед ночі виставила біля хвіртки, мов якихось волоцюг. І це після всього, що я для неї зробила! На день народження прийшла, подарунок дорогий принесла, а вона. Невдячна
— Сергійку, сину мій, ти знову за своє? Ну скільки можна дивитися у той
До вечора вже половина села знала, що Марія, від якої чоловік пішов через бездітність, привезла з міста немовля. А наступного дня біля магазину вже розповідали, що дитина від якогось одруженого чоловіка. Марія нікому нічого не пояснювала. Їй тоді було тридцять три роки, і вона вперше за довгий час почувалася щасливою. Заміж Марія вийшла у двадцять п’ять років. Її Василь працював водієм, мав добру вдачу, любив компанії. Жили вони непогано, тільки дітей не було. П’ять років Марія їздила по лікарях. Була і в районній лікарні, і в обласній. А після операції їй сказали, що народити вона вже не зможе. Василь спочатку заспокоював: — Та проживемо й удвох. Хіба нам погано? А через два роки поїхав на заробітки й там познайомився з іншою жінкою. Вона народила йому дитину, і Василь до Марії більше не повернувся. Найбільше їй боліло навіть не те, що чоловік пішов. А те, що сказав її братові: — Я хочу нормальну сім’ю, щоб діти були. А що мені з Марією робити? Після розлучення Марія ще рік жила сама. А потім поїхала до Львова, де мешкала її тітка Катерина
Сонце вже хилилося до заходу, коли рейсовий автобус зі Львова зупинився на краю села.
Степане, йди додому, не роби людям сорому! — першим схаменувся староста весілля, дядько Василь. Він підхопився з-за столу, перегородив хлопцеві дорогу, узяв його під руку й почав обережно відводити назад до воріт.— Ну чого ти прийшов? Не по-людськи це. — А чого я маю йти?! — Степан хитнувся, вирвав руку й сперся на одвірок літньої кухні. Він не був напідпитку — він був п’яний від самого горя, від того, що його світ, який він так старанно намагався збудувати на тих будовах, завалився в одну мить. — Я до Світлани прийшов! Хочу їй щастя побажати! Нехай розкаже, як вона мене до осені чекала! Музики на мить стихли. Скрипка обірвала веселу польку на високій ноті. Гості за столами завмерли, почали перешіптуватися, витягувати шиї. Батько Світлани почервонів, стиснув кулаки і вже хотів підвестися, але Іван поклав йому важку руку на плече. — Сидіть, тату. Я сам. А молода тим часом зблідла так, що біла сукня злилася з її обличчям. Мати, яка сиділа поруч, одразу це помітила й нахилилася до доньки: — Світлано, що з тобою? Тобі погано? — Нічого, мамо, — прошепотіла вона ледь чутними губами. — Душно мені. Але справа була зовсім не в духоті. Світлана дивилася на Степана — на його розпатлане темне кучеряве волосся, на знайомі до болю брови, на вперто стиснуті губи — і серце її стискалося від страху. Вона боялася, що зараз він почне кричати, згадає їхню останню зустріч біля старої автобусної зупинки, і тоді все відкриється. І не буде їй ні прощення, ні життя в цьому селі
Той серпневий день у Великих Вербах пахнув свіжоскошеною травою, яблуками-білим наливом і теплим пилом,
Тату! Яке весілля тобі на старості років? Тату, ти серйозно зараз це кажеш? Я не збираюся ділити наш дім із якоюсь чужою жінкою, яку ти знаєш без тижня рік! — Оксана стояла посеред просторої кухні у їхньому заміському будинку під Києвом. Її батько, Тарас Миколайович, чоловік статний, із легкою сивиною на скронях та доброзичливим поглядом, який керував невеликою будівельною фірмою, саме акуратно склав серветку біля своєї тарілки. — Донечко, не сердься, — спокійно, але твердо відповів він. — Я ж не питаю дозволу, як школяр, я ділюся з тобою найважливішою подією у своєму житті, бо ти для мене найрідніша людина. Минуло вже десять років, відколи не стало твоєї мами, світла їй пам’ять, і весь цей час я жив виключно тобою. Але ти вже доросла дівчина, скоро в тебе з’явиться власне коло, робота, власна сім’я, а я що — маю сидіти в цих чотирьох стінах і розмовляти з газонокосаркою? — А ми хіба мало розмовляємо, тату? — Оксана ледь не заплакала. — Хіба я не готую нам вечері? Хіба я не прибираю, не замовляю продукти, не стежу за тим, щоб у тебе завжди були випрасувані сорочки на зустрічі? Я все для тебе роблю. Нащо нам та жінка, тату
— Тату! Яке весілля тобі на старості років? Тату, ти серйозно зараз це кажеш,
Ой, та не вигадуй! Які там величезні витрати? Гості ж не з порожніми руками прийдуть! Подарують конверти, усе окупиться, ще й вам на меблі залишиться! Я все прорахувала. Головне зараз — внести завдаток і замовити залу, поки інші не перехопили. Ти просто не звикла масштабно мислити, бо виросла в невеликій родині. А в нас рід великий, дружний, ми звикли все робити з розмахом. Ірина глянула на годинник на стіні. Була сьома вечора. Максим мав повернутися з роботи хвилин за п’ятнадцять,але чекати на нього вона не хотіла. Вона знала свого нареченого: він занадто м’який, занадто любить матір і не зможе сказати їй «ні» прямо в очі. Почне виправдовуватися, шукати компроміси, пообіцяє подумати, а в підсумку свекруха візьме його змором, і в червні їм доведеться гуляти на чужому святі за власні гроші. Цю розмову потрібно було завершити тут і зараз. Без криків, без образ, без взаємних докорів, але так, щоб у Світлани Іванівни не залишилося жодних сумнівів. Свекруха тим часом знову схилилася над зошитом, дістала з кишені плаща кулькову ручку і почала щось дописувати на полях. — Так, ще ж фотографа треба замовити, — бубоніла вона собі під ніс. — У моєї знайомої племінник гарно знімає, бере недорого. І ведучу обов’язково, щоб гості не нудьгували, бо без тамади на шістдесят людей ніяк. Ірино, ти сукню вже пригледіла? Треба пишну брати, білосніжну, щоб усі бачили, яка в Максима красуня-дружина. Я можу з тобою в суботу по салонах пройтися, підкажу, що тобі пасуватиме
— Ти ж не збираєшся псувати моєму синові найважливіший день у житті своєю скупістю?
Ірочко! Тільки от не треба робити вигляд, ніби ти мені велику ласку зробила. Син заробляє, він і матері зобов’язаний допомагати. А ти прийшла на все готове, ще й сидиш із таким виглядом, наче тобі тут не раді. Слова були сказані не криком, майже буденним тоном, але від цього вони звучали ще образливіше. Гості почали опускати очі в тарілки. Хтось закашлявся, хтось потягнувся за хлібом. Максим стиснув кулаки під столом. Він уже відкрив рота, щоб різко зупинити матір, але Ірина непомітно торкнулася його коліна під скатертиною — мовляв, не треба, перетерпимо, скоро вже розходитимемося. Але Тамара Іванівна, схоже, вже не могла зупинитися. Можливо, далися взнаки кілька келихів вина, а можливо,просто вийшло назовні те, що вона давно тримала в собі — ревнощі до невістки, бажання показати подругам, хто тут головний у житті сина. Вона потягнулася через стіл за великим скляним глечиком із домашнім ягідним узваром, щоб підлити собі в склянку. Рух був різкий, незграбний. Ліктем вона зачепила вазочку з фруктами, глечик хитнувся в її руці — і густий темно-червоний напій хлюпнув просто на Ірину. Він залив праве плече, рукав і широкою смугою потік донизу по новій вишневій сукні. Ірина зойкнула від несподіванки — напій був холодним, а тканина миттєво потемніла і прилипла до тіла. І саме в ту секунду, коли тітка Світлана кинулася з серветками, а Тамара Іванівна з байдужим виглядом сказала про те, що сукня випереться, у Максимові щось остаточно перемкнулося
— Іринко, збирайся, ми їдемо додому, — тихо сказав Максим, беручи дружину за лікоть
У суботу о восьмій ранку ти маєш бути повністю зібрана, ми їдемо до моєї мами в село, — сказав Артем, навіть не підводячи погляду від екрана телефона. Вчора ввечері дзвонила мама. Вона дуже просила приїхати і допомогти підготувати подвір’я та город до зими. Там справ назбиралося на цілий день, сама вона точно не впорається. — Артеме, я купувала квитки заздалегідь. Ти чудово знав про мої плани, ми навіть обговорювали, що я привезу в подарунок її доньці. — Ну то перенесеш свою поїздку на інший раз, — знизав плечима чоловік так легко, ніби йшлося про звичайний похід у кіно. — Подруга твоя нікуди не дінеться, зустрінетеся через місяць. А мамі допомога потрібна саме зараз,поки не почалися затяжні дощі. Артем чомусь був переконаний, що його дружина автоматично зобов’язана відкладати всі власні справи, щойно в його родині виникає якась потреба. Його мама, шістдесятитрирічна Лариса Василівна, мешкала у приватному будинку в сусідньому районі, за сорок хвилин їзди від їхньої квартири. Вона була жінкою енергійною, господарською, але щороку навесні та восени на її обійсті з’являлися десятки термінових завдань, які, на її переконання, не могли чекати жодного зайвого дня. — А що саме потрібно зробити? — спокійно запитала Ірина, намагаючись розібратися в ситуації без зайвих емоцій. — Треба згребти опале листя, навести лад у господарській прибудові, перенести важкі ящики до погреба. Мама хоче все встигнути до перших приморозків
— У суботу о восьмій ранку ти маєш бути повністю зібрана, ми їдемо до
Приїжджай, Оленочко, до мене в Італію, — щебетала сестра у слухавку таким медовим голосом, якого я від неї за все життя не чула. — У тебе якраз літня відпустка, у мене теж буде трохи вільного часу на роботі. Відпочинеш душею, подивишся на світ, побачиш красу. Ми ж із тобою майже не спілкуємося! Треба це виправляти, бо роки йдуть, а рідніших людей у нас немає. Я слухала її й не могла повірити своїм вухам. Світлана живе в Італії вже двадцять років. Вона старша за мене майже на двадцять років. Ми з нею сестри по мамі, а тати в нас різні. Богдан, коли почув про моє рішення, тільки насупився: — Олено, ти добре подумала? Чого це вона раптом так розщедрилася на запрошення? Стільки років їй було байдуже, чи жива ти, чи здорова, а тут раптом — «приїжджай, сестричко». Не подобається мені ця її раптова любов. — Та ну тебе, Богдане! — відмахнулася я тоді. — Не шукай підступу там, де його немає. Жінка старіє, батьків немає, дітей у неї не склалося — от і хочеться рідну душу поруч мати. Не чужі ж ми. Чоловік лише махнув рукою, допоміг мені зібрати валізу, дав із собою достатньо грошей, щоб я ні в чому собі не відмовляла і не почувалася бідною родичкою, і відвіз на потяг, звідки я мала добиратися до аеропорту. Прилетіла я до Італії в чудовому настрої. Сонце, тепло, зовсім інше повітря, вузенькі вулички, старовинні будинки. Світлана зустріла мене в аеропорту з широкою усмішкою, обійняла, розцілувала в обидві щоки. Вона виглядала дуже доглянутою: гарна зачіска, стильний одяг, прикраси. Відразу видно — жінка влаштувалася добре
— Ну що, ти вже поговорила зі своїм Богданом? Коли зможеш переказати гроші? Бо
Галино Василівно, чому ви так хвилюєтеся за свої гроші, немов ми з вами на базарі картоплю вагою міряємо, а не рідних дітей під вінець ведемо! — голос свата Мирослава Петровича залунав біля самісінького гардероба заміського комплексу під Вінницею, де панувала атмосфера весільного бенкету. — Ми з Оксаною люди слова, якщо сказали, що свою половину за стіл закриємо, то так воно і буде! Галина стояла навпроти високого, ставного чоловіка у дорогому темно-синьому костюмі, намагаючись втримати на обличчі ту спокійну, врівноважену маску, яка коштувала їй неймовірних зусиль. Її донька Софія, тендітна, світлоока дівчина у розкішній сукні кольору чаю, щойно відійшла до фотозони з нареченим Богданом, навіть не підозрюючи, яка буря зараз розгоряється за важкими дубовими дверима бенкетної зали. — Мирославе, мені менш за все хочеться псувати весілля наших дітей, — відповіла Галина. — Але підійшла адміністраторка закладу, пані Ірина, і прямо сказала, що друга частина оплати за ваш бік гостей досі не надійшла на рахунок ресторану. Ми ж домовлялися ще в серпні, коли тільки бронювали цю залу на шістдесят персон, що кожна родина сплачує свою половину за тиждень до події. Я свої кошти переказала ще минулої середи. А ваші гроші де
— Галино Василівно, ви ж мене вибачте на слові, але я просто не розумію,
Мамо, вибачте, але ж ви нам у житті нічого не дали, — тихо, проте твердо сказала донька, відсуваючи від себе тарілку з неторканим холодцем. Ганна Степанівна завмерла з ложкою в руках. За столом, де щойно ще лунали спогади про покійного батька, запала незручна мовчанка. Син Роман опустив очі в скатертину, але заперечувати сестрі не став. Лише важко зітхнув і потер долонею потилицю, ніби погоджуючись із кожним її словом. — Як це — нічого не дала? — ледь чутно перепитала мати, дивлячись то на доньку Зоряну, то на сина. — Ну а що ви дали, мамо? — підхопив розмову Роман, намагаючись говорити спокійно, щоб не образити літню жінку, але образа в його голосі все ж прослизнула. — Ви все життя на фермі, біля корів, у городі по лікті в землі. Я в дитинстві мріяв, щоб мене хтось навчив майструвати, у техніці розбиратися. Тата не стало, коли мені було вісім, а вам вічно було не до нас. Тільки й чули: «Не заважайте, мені ще поратися треба». Зоряна тихо кивнула, поправляючи рукав світлої кофтини. Вона приїхала з обласного центру, де працювала бухгалтеркою у великій фірмі, і поруч із сільською хатою виглядала мов гостя з іншого світу. — Я теж сама всього добивалася, — додала донька вже м’якше, бачачи, як зблідло материне обличчя. — Поїхала вчитися з однією сумкою, жила в гуртожитку, по ночах підробляла, щоб на одяг вистачило. Ви ж нам ні старту не забезпечили, ні поради путньої не дали, як у цьому світі пробиватися. Ми з Романом самі себе зробили
— Мамо, вибачте, але ж ви нам у житті нічого не дали, — тихо,

You cannot copy content of this page