Українці Сьогодні

Діти, не скупіться! Усе до останньої банки поїде до моєї сестри, а ви собі в магазині купите, вам зарплати дозволяють! — заявила Галина Василівна й опустила на борт причепа дерев’яний ящик. Склянки всередині стукнулися одна об одну, аж дрижаки пішли по спині. Свекруха стояла посеред подвір’я в робочому халаті, впевнена у своїй беззаперечній правоті, й дивилася на мене так, ніби я тут була випадковою перехожою. — Галино Василівно, ви ж добре знаєте, чиїм коштом усе це робилося, — сказала я рівним голосом, струшуючи пил з долонь. — М’ясо ми з Тарасом купували на фермі за власні заощадження. Перець, помідори, моркву я садила,поливала й прополювала все літо, поки ви відпочивали. Чому раптом усе має дістатися вашій сестрі? — Тому що в Оксани онук до коледжу вступив! — підвищила голос свекруха. — Дитина в гуртожитку, на сухих бутербродах сидітиме. А ви міські, у вас дохід нормальний. Підете в крамницю за рогом, візьмете кільку в томаті й не зубожієте. Тарасе, чого ти завмер? Бери іншу коробку, неси сюди, доки час є! Тарас стояв біля дверей старого льоху з ящиком у руках. Крізь щілини визирали бляшані кришки з домашнім лечо.На його обличчі з’явився той самий винуватий вираз, який з’являвся завжди, коли мати починала керувати. — Мамо, ну ми ж домовлялися поділити порівну, — тихо обізвався чоловік. — Ми ж обіцяли собі запас на зиму зробити, за авто ще частину боргу треба віддати, хотіли трохи заощадити… — Домовлялися вони! — сплеснула руками Галина Василівна. — Мати для вас уже нічого не значить

— Діти, не скупіться! Усе до останньої банки поїде до моєї сестри, а ви

Життєві історії 0

Олю, ну будь розсудливою, — зітхнув чоловік і обвів рукою ділянку. — Мама сказала, що це смішно. Люди картоплю садять, огірки, помідори підв’язують, а в тебе посеред городу якась сушена трава стирчить. — Два роки ця ділянка стояла пусткою, заростала пирієм вище голови, і тоді твоя мама сюди навіть носа не показувала, — нагадала я. — А тепер, коли я вивезла звідси три причепи мотлоху, вирівняла землю і зробила людські доріжки, ви раптом згадали про своє коріння? Тарас тільки рукою махнув, але сперечатися далі не став. Пішов до хвіртки зустрічати свою маму, Галину Степанівну, яка вже поспішала від автобусної зупинки з повними торбами розсади. Ця дача дісталася нам ще від дідуся Тараса, але стояла вона занедбаною стільки, скільки я пам’ятала наше подружнє життя. Старий дерев’яний будиночок посірів від дощів, шифер на даху подекуди тріснув, а подвір’я нагадувало непролазні хащі. Щовесни я пропонувала поїхати й навести там бодай якийсь лад. Проте у відповідь щоразу чула одне й те саме:далеко їхати, бензин дорогий, та й навіщо воно взагалі здалося, якщо простіше все купити на базарі. Свекруха взагалі говорила, що туди краще не потикатися, бо там лише спину зірвеш, а користі ніякої не буде.Мовляв, землю треба або продати за якусь копійку, або просто забути про неї до кращих часів. Але цієї весни мене наче щось потягнуло туди. Хотілося знайти тихе місце, де можна просто побути наодинці зі своїми думками, відчути живу землю під пальцями і відпочити від нескінченної міської метушні

— Ми тут усе перекопаємо, бо земля не повинна гуляти просто так, а твої

Життєві історії 0

Невістко! На стіл накривай! Ану швидко метнулася на кухню, родина з дороги їсти хоче! — Голос Олени Петрівни перекрив шум автомобільних моторів, що приїхали до сільської хати. Ірина повільно розігнулася над квітником. Важко спираючись на держак сапи. Свекруха вже по-господарськи гриміла дверцятами шафок. Витягнула на стільницю стопку нових тарілок, глибокі салатники, виделки, які Ірина тільки вчора ввечері ретельно перемила. — Так, а де у вас консервація? Дай свої запаси. Мабуть, є чим гостей порадувати. Огірочки там, помідорчики свої. І картопельки відвари, швидко. А то наше м’ясо поки смажитиметься, хочемо шашлика, чоловіки голодні. Максим бочком протиснувся на кухню, намагаючись не дивитися дружині в очі. — Ір, ну ти чого застигла? Він забурмотів до дружини. — Давай я мангал розпалю, а ти тут. Наріж швидко салатики. Незручно перед людьми, приїхали все-таки. Родина. — Незручно на стелі спати, Максиме. Вона почала все згрібати і ховати. — Ти що надумала? Свекруха витріщила очі, не вірячи тому, що відбувається. — Куди посуд ховаєш? Люди їсти будуть з чого? З долонь твоїх? — На стіл накривати не будемо. — Іро, ти в своєму розумі? Ти що робиш? Чим я родину годувати буду? Ми з дороги їхали! — Уяви не маю, Олено Петрівно. Ірина зав’язала пакет вузлом. — Ви гостей покликали, ви їх і годуйте. У багажнику ж м’ясо є, самі казали. От і смажте. Прощайте

— Невістко! На стіл накривай! — Ану швидко метнулася на кухню, родина з дороги

Життєві історії 0

Дружино, а чи не забуваєшся ти? При чому тут праска? — насупився Тарас. — Чоловік має заробляти на родину. А затишок завжди був на жінці. Моя мама і працювала, і нас із сестрою на ноги звела, і в хаті завжди порядок тримала! — Ой, правду кажеш, синочку! — солодко підхопила Тамара Степанівна, кладучи долоню собі на груди. — І зміну відбудеш, і дві повні торби картоплі з базару на собі притягнеш, і вечерю на п’ятьох зготуєш! А нинішні молодиці від однієї яєчні вже стомлені. Ой, лячно мені за тебе, Тарасику, дуже лячно! Олеся стояла біля вікна й відчувала, як усередині все заспокоюється. Гніву не було. З’явилося дивне відчуття ясності. Річ у тім, що вчора пізно ввечері, коли Тарас уже міцно спав, на її телефон надійшло довге повідомлення від майбутньої свекрухи. Там був детально розписаний весь листопад, починаючи від прийдешнього тижня шкільних канікул. Молодша сестра Тараса, Оксана, якій скоро мало виповнитися тридцять, вирішила влаштувати собі великий перепочинок. Вони з чоловіком запланували поїздку в санаторій у Карпати, потім святкування іменин у кумів, а далі — поїздки по магазинах. А двох її синів, хлопчаків шести й восьми років, турботлива родина вирішила поселити в Олесі. У повідомленні свекруха виклала повний перелік вимог: готувати їм парові тюфтельки, щоранку варити вівсянку без жодної грудочки, двічі на день виводити гуляти на майданчик біля будинку і стежити, щоб старший учив таблицю множення

— Твої племінники в моїй квартирі не житимуть ні на осінніх канікулах, ні в

Життєві історії 0

Оксано! Ти собі щось навигадувала, а мені тепер розгрібай? Я взагалі нічого тобі не винен і ніякого весілля не буде. Він навіть не дивився їй в очі, квапливо закидав до своєї валізи випрані нею ж сорочки. — Що мені людям казати? — ледь чутно спитала вона. — Та мені байдуже, що ти там скажеш. Бувай здорова, мені на поїзд час. Двері плеснули, і в хаті запала порожнеча. Оксана стояла посеред кімнати, дивлячись на порожній табурет, де ще пів години тому лежали його речі. Їй було вже далеко за тридцять. У селі в такому віці жінку без чоловіка вже майже записували в старі дівки, у яких попереду лише город та самотня старість. Народилася донечка. Назвала її Соломією, лагідно кликала Солею. Дівчинка росла на диво тихою, сумирною і спокійною. Не вередувала без причини, годинами могла сидіти на долівці й перебирати дерев’яні котушки від ниток. Оксана доньку доглядала як належить: пелюшки завжди були сухими й випрасуваними, каша звареною, черевички начищеними. Але справжнього материнського тепла дівчинка майже не бачила. Мати жила з постійною образою на весь світ, яка зачерствіла в її грудях важким каменем

— Оксано! Ти собі щось навигадувала, а мені тепер розгрібай? Я взагалі нічого тобі

Життєві історії 0

Мамо, скільки разів вам можна повторювати одне й те саме?! Ви знову їли яйця! — Злата різко кинула ключі від автомобіля на кухонний стіл і сердито глянула на свекруху. — Я ж чітко і неодноразово казала: міське життя навчило мене цінувати кожну копійкуі кожну можливість заробити! Ви думаєте, що якщо ми приїхали до вас у село, то все навколо автоматично стає безкоштовним? Зовсім ні! Я не звикла горбатитися на городі з ранку до ночі, терпіти мозолі від сапи і вдихати цей пил тільки для того, щоб ви тут сиділи і бездумно переводили продукти на харчі, які я можу вигідно відвезти на суботній ринок і продати за живі гроші! Марія Петрівна, літня і вже змучена постійними докорами невістки, мовчки стояла біля білої емальованої плити, опустила втомлені очі додолу і тихо відповіла: — Донечко, та я ж тільки кілька яєць узяла, зранку так хотілося посмажити яєчню, бо голова від тиску болить, сил зовсім немає. — Ой, тільки не треба мені тут розказувати про тиск і слабкість! — перервала її Злата. — Менше треба їсти цих калорійних страв та овочів, менше пити свіжого молока і менше переводити домашні яйця на свої сніданки! Я все це завтра ж ретельно спакую, зранку завантажу повний багажник нашої машини і повезу на ринок продавати, бо мені треба нові чоботи купувати, а не спостерігати, як ви тут усе моє майбутнє проїдаєте

— Мамо, скільки разів вам можна повторювати одне й те саме?! Ви знову залишили

Життєві історії 0

Оксано, облиш цей цирк, — почав чоловік благальним, але водночас повчальним тоном. — Ну погралися і досить. Я бачу, що зробив дурницю. Поспішив, погарячкував. Ми ж стільки років разом прожили, усяке бувало. Давай я викуплю назад свою частку в цих приїжджих, доплачу їм трохи, вони заберуться геть, і ми спробуємо почати спочатку? Я зрозумів, що ти для мене значиш. Оксана дивилася на чоловіка, з яким прожила стільки років, і не відчувала нічого, крім легкого подиву. Де були ці слова раніше? Де була ця турбота, коли вона просила його про підтримку, коли плакала вечорами від його байдужості? — Тарасе, ти не мене повернути хочеш, — тихо сказала вона. — Тобі просто допікає, що твоя дріб’язкова помста обернулася проти тебе. Ти не терпиш поразки. Якби я зараз сиділа тут замучена, заплакана і просила грошей, ти б радів і повчав мене. А побачив, що мені добре, і в тобі заговорила звичайна заздрість. — Та ти пропадеш із ним! — зірвався на крик колишній. — Хто він такий? Сидить цілими днями в хаті, матері за спідницю тримається! — Добрий день, шановний, — позаду Тараса почувся спокійний голос. Богдан піднявся сходами, тримаючи в руках паперовий пакет з ліками. Він був на голову вищий за Тараса і значно ширший у плечах, але стояв абсолютно спокійно. — Ви щось шукаєте? — запитав Богдан, дивлячись на непроханого гостя через скельця окулярів

— Я продав свою частку у квартирі, чекай на сюрприз із речами, — це

Життєві історії 0

Свекрухо, ви чого сюди прийшли? Ви мені тепер ніхто, я колишня ваша невістка, — здивувалася Поліна. — Подивіться на свої туфлі в болоті, ви ж усе забруднили, а тут між іншим щойно прибрано! — Ой, не починай мені тут про свій порядок, Поліно! Начебто тут музей, а не квартира мого сина! — жінка різко скинула бордовий плащ і гучно кинула його на стілець. — Яка різниця, де болото, коли в родині така біда сталася? Янка з чоловіком розлучилася, вигнав її просто на вулицю серед білого дня, уявляєш?! Навіть речі в коробки покидав і на сходи виставив, як якусь непотрібну річ! Моїй доньці тепер ніде голову прихилити, а ти тут влаштувала свої порядки! Дві жінки під одним дахом, звичайно, не уживуться, тому збирай свої речі, до вихідних тут має бути порожньо! — З якої це радості ваша Яна має жити в моїй квартирі? — Поліна спокійно дивилася на свекруху, яка вже відкрила дверцята холодильника й зазирнула туди так, ніби він належав їй за всіма законами Всесвіту. — З такої! — гаркнула Ганна Миколаївна. — Квартира куплена в офіційному шлюбі! Половина Іллюшина по праву! Він благородно поступається своєю часткою рідній сестрі, поки вона не стане на ноги! Тож давай, не витрачай мій час, збирай свої манатки та шукай собі якесь інше житло

— Ганна Миколаївна, ви дійсно вважаєте, що це найкращий час для таких сюрпризів? Подивіться

Життєві історії 0

Маріє Степанівно, я ж не на ринок прийшла торгуватися, а до вас у гості на свято, то чому ви знову зустрічаєте мене так, ніби я вашому синові чужа людина? — спокійно запитала невістка. — Гості бувають різними, Соломію, — нарешті озвалася свекруха. — Дехто приходить у дім відпочити від турбот і розділити радість сімейного свята, а дехто приносить із собою всю атмосферу свого колишнього села, наче намагається перетворити нашу міську квартиру на сільську хату. Я ж просила Тараса пояснити тобі, що в нас не прийнято тягнути в дім усякі домашні закрутки, коли все необхідне можна вільно купити в найближчому супермаркеті за рогом. У цю хвилину з кухні вийшов Тарас. — Мамо, ну знову ти починаєш із цього? Ми ж домовилися, що сьогодні свято, у батька ювілей, шістдесят п’ять років! Навіщо ти знову чіпляєшся до Соломії? — Я не чіпляюся, синку, я просто говорю правду, яку ви обоє чомусь вперто не хочете помічати, — відказала Марія Степанівна. — Я мовчки терплю це вже другий рік, сподіваючись, що ти сама зрозумієш різницю між нашими світами. Але бачу, що марно. Твоя дружина щиро вважає, що якщо вона добра і працьовита дівчина, то цього достатньо, щоб почуватися своєю серед людей, які звикли зовсім до іншого рівня життя

— Маріє Степанівно, я ж не на ринок прийшла торгуватися, а до вас у

Життєві історії 0

Невістко моя! Я заслужила мати нову усмішку, а ти просто віддаш гроші бо справу вже зроблено! — спокійно сказала Олена Василівна, присуваючи прозору папку з документами просто до тарілки із запеченими яблуками. — А до зими щомісяця перекидатимеш мені на картку певну частку. Ми зі Славою вже все обміркували, так буде справедливо. Марина завмерла з виделкою в руці й сторопіло подивилася на свекруху. Олена Василівна тим часом абсолютно невимушено взяла з полумиска шматочок домашнього пирога і з явним апетитом відправила його до рота. Жувала вона легко, жваво, ніби й не бідкалася ще вчора, що їй боляче навіть хліб прикусити. Ярослав, законний чоловік Марини, сидів біля вікна. Почувши голос матері, він миттєво втупився поглядом у власну тарілку з кашею, наче вивчав там щось надзвичайно важливе й термінове. Марина повільно опустила виделку. Сіла рівніше й уважно поглянула на папери через стіл. Ще на початку тижня вона власноруч відвела свекруху до приватної стоматологічної лікарні неподалік від їхнього будинку, бо та дуже просила допомогти

— Невістко моя! Я заслужила мати нову усмішку, а ти просто віддаш гроші бо