Ти чого розляглася, дружино?! Краще б нормальну вечерю приготувала, бо з роботи прийшов голодний, як вовк, а на плиті навіть каструля не парує! А ти сидиш над тими папірцями, наче школярка перед екзаменом. Навіщо воно тобі взагалі здалося? Тобі за місяць тридцять два роки виповниться, люди в такому віці вже давно кар’єру побудували й про відпочинок думають, а ти на схилі молодості вирішила навчатися? Олена повільно підняла очі на чоловіка. У маленькій затишній кухні нашої орендованої двокімнатної квартири на Оболоні пахло свіжозвареною кавою, готувати для чоловіка їй зовсім не хотілося
— Та відклади ти вже нарешті ці свої нікому не потрібні зошити й товстелезні
Василь? Чого це ти приїхав? Василь аж розгубився від такого прийому. Він очікував почути привітне слово, побачити щире здивування сусіда, який знав його ще з пелюшок, а натомість натрапив на таку суворість і відчуження. – Як це чого? – здивувався Василь, роблячи крок до паркана. – Добрий день, дядьку Михайле. Може, ви забули, що я тут народився, виріс, і тут живе моя рідна мама? Ось приїхав її провідати. А де вона, до речі? Чому хата на замку? Кудись пішла? Дід Михайло важко зітхнув. Його старечі плечі якось одразу опустилися, а суворість в очах змінилася глибоким,безмежним смутком. Він опустив погляд на землю і тихо, ледь чутно відповів: – Уже не тут вона живе, Василю. Немає її тут більше
Великий чорний позашляховик м’яко котився сільською дорогою, здіймаючи за собою легку хмаринку куряви. Надворі
Я, між іншим, такий самий син, як і ти! Це батьківська земля і батьківський сад! Я маю повне право на свою частку! — Право? — Василь гірко посміхнувся. — Право з’являється тоді, коли ти вкладаєш свою працю і душу. А коли ти приїжджаєш раз на пів року як гість на курорт, то про яке право може йти мова? Навіть паркан матері не допоміг полагодити, бо, бачте, одяг забрудниш. — Ой, ну починається! — втрутилася Карина, закотивши очі. — Вічно ви зі своїми сільськими повчаннями! Ну не вміє Олег на городі працювати, і що з того? Він гроші заробляє головою, а не руками! Ми он мамі скільки всього привезли, невже вона для рідного сина якихось яблук пошкодує? — Справа не в яблуках, Карино. Яблук у саду багато, вистачить усім. Справа у ставленні. Ви ставитеся до матері і до нашої праці так, ніби ми вам чимось зобов’язані. — Досить! — раптом пролунав голос Марії Іванівни
— Мамо, я такий самий ваш син, як і Василь! То чому мені не
Отець Миколай повернувся до Василя, простягнув срібну тарілочку й тихо запитав: — Василю, а де обручки? Василь кліпнув очима. Поліз правою рукою в кишеню піджака. Потім лівою — у другу. Поплескав себе по грудях, перевірив кишені штанів. Він озирнувся на дружбу, на старосту, а тоді прошепотів так, що почули тільки ті, хто стояв найближче: — Та я ж їх на столі лишив! Оленка аж повернулася до нього, ледь не зачепивши вінець над головою. — Василю, ти жартуєш? Я ж тобі три рази зранку нагадувала! Щоб у кишеню поклав! — Та не кричи, не роби сорому при людях, — розгублено буркнув Василь. — Зараз привеземо
Того ранку над селом висів густий, молочний туман, який буває тільки на початку вересня,
У суботу зранку свекруха стояла на порозі у старій стьобаній куртці, теплих штанях і гумових чоботях — у повному спорядженні для роботи на землі. Побачивши нарядну, доглянуту невестку, від якої пахло приємними парфумами, жінка аж попирхнулася від обурення. — Я так і знала! Виставу тут влаштувала? Швидко перевдягайся! Машина біля під’їзду, Роман уже чекає. Нам ще перегній розкидати треба, поки дощ не пішов! — Доброго ранку, Людмило Степанівно, — рівним, ввічливим тоном відповіла Дарина, не відходячи від порога і перекриваючи собою вхід до квартири. — Я нікуди не їду. Я вчора все пояснила Роману. — Та мені байдуже, що ти там йому говорила! — голос свекрухи зазвучав ще гучніше, лунаючи на весь під’їзд. — Я сказала, що ти поїдеш допомагати родині, значить, так і буде
— То для вас ресторан важливіший, ніж моя дача! Синку, я твоя мама! Мені
Надю!? Надю, це ж ти, дитино моя!? Не можу повірити очам. Стій, не йди, поглянь на мене! — Добрий день, Тамаро Дмитрівно, — тихо промовила Надія. — Я вас одразу й не впізнала. Як ви тут опинилися? — Та от, приїхала на базар, — затремтіла губами колишня свекруха. — Ти ж мене не впізнала, правда? Я так постаріла, так змарніла. Ой, Надю, якби ти знала, як мені зараз живеться. У мене ж тепер нова невістка, — прошепотіла Тамара Дмитрівна, озираючись, чи ніхто не підслуховує. — Вона така недобра, така лиха. Слова доброго не скаже, усе їй не так, усе їй поперек горла. Я в рідній хаті як гостя, боюся зайвий раз слово сказати чи на кухню вийти. Не дай Боже, як я живу
— Надю? Надю, це ж ти, дитино моя? Не можу повірити очам. Стій, не
Олесю, пробач мені. Я відвіз дітей до бабусі, — сказав він, не вимикаючи воду. — До пані Людмили? А що сказали діти, коли приїхали до неї? — запитала Олеся, зняла фартух. — Як вони почувалися там? — Злата сказала, що бабуся знову плакала й розкладала старий альбом зі світлинами мами. Вона назвала Злату «викапаною Іринкою» й сказала, що дівчинка має берегти себе, бо «мама дивиться згори». Олеся міцно стиснула долоні. — Я не хочу, щоб діти часто бували в такому настрої, — твердо сказала вона. — Я все розумію, Олеже, вона — мама Ірини, мені її по-людськи шкода. Але вона не має права лізти в нашу сім’ю
— Та чого ж ти така напружена сьогодні, Олесю, невже тобі не хочеться просто
Музики заграли і оголосили час дарування, біля столу молодих утворилися дві черги. До Петра й Ганни підходили поважні гості. Вони голосно бажали молодим мільйонів, дорогих машин, великих будинків і діставали з кишень товсті конверти. Ганна сяяла. Вона приймала кожен конверт з широкою усмішкою, кивала головою і тут же клала його у велику плетену корзину, яку тримала біля себе. До Люби підходили її родичі та сусіди. Тітка Надя обійняла Оксану, поцілувала в обидві щоки й поклала на тарілку скромний конвертик та згорток із новою постільною білизною. Коли дарування закінчилося, гості пішли танцювати. На подвір’ї гриміла музика, молодь кружляла в танці, сміялася. А Ганна підвелася з-за столу, взяла свою плетену корзину і підійшла до Люби, біля якої лежала невелика купка конвертів від її гостей. Не питаючи дозволу, Ганна простягнула руку і згребла всі конверти зі сторони Люби у свою корзину
Ніч перед весіллям у хаті Люби видалася неспокійною, хоч усі приготування давно скінчилися. Маленька,старенька,
Весілля гуляло на славу, гості піднімали чарки, вітали молодих. — Дивіться, які гарні коровайниці вийшли, аж очі радіють на таку красу дивитися! — гукнула літня сусідка пані Варвара, киваючи в бік світлиці, звідки щойно винесли головний весільний коровай. Заграли музики коломийку, на подвір’ї зібралося ледь не все село. Та після розмови зі своєю дружкою, заплакала молода. Соломія благала батьків відмінити весілля. — Шановні гості, сусіди, рідні й близькі, — промовив батько нареченої, пан Василь. — Сьогодні ми збиралися святкувати створення нової сім’ї, але життя часом вносить свої корективи, і змушує нас зупинитися, перш ніж буде зроблено крок, про який потім усі пошкодують. За рішенням нашої доньки Соломії та через обставини, які відкрилися сьогодні, весілля не відбудеться, просимо всіх додому іти
На весіллі люди гуляли на славу, піднімали чарки, вітали молодих. — Та куди ж
Пробачте мені. Я ж справді настільки звикла, що мама завжди все віддає, що навіть не замислювалася, з чого вона сама живе. Взяти в холодильнику те, що привезли ви, здавалося мені якоюсь дрібницею. Ромо, мені дуже соромно перед тобою і перед Ірою. Роман обійняв сестру за плечі й по-братськи притиснув до себе. Вся образа, яка накопичилася за ці тижні, миттєво розтанула. — Та годі тобі, Віко, головне, що ти все зрозуміла. Мама ж за тобою дуже сумує, місця собі не знаходить. — Я сьогодні до неї їду, — жвавіше сказала сестра, показуючи пакет. — Купила її улюблених тістечок і свіжих фруктів. Але перед цим хочу зателефонувати Ірі. Вона стільки часу турбувалася про маму, поки я поводилася так нерозумно
— Вікторіє! щось не второпаю, що відбувається, а ти чого з повними торбами виходиш?

You cannot copy content of this page