Софіє, ти знову поклала багато цукру у мій чай! — Ганна поставила горнятко різко, щоб невістка почула. — Я ж просила: лише ложка. Мені не можна багато солодкого. Софія, яка саме витирала стіл, не обернулася. — Ти чуєш мене? — голос Ганни здригнувся від стриманого гніву. — Чую, мамо, — спокійно відповіла Софія, навіть не піднявши очей. — Тоді чому ти мовчиш? Вдаєш, що не чуєш? Чи в тебе знову навушники? У дверях з’явився Михайло. Він почухав неголене підборіддя, позіхнув і ліниво глянув на дружину, а потім на матір. — Ой, знову ви за своє? Може, хоч сьогодні без лекцій? — Без лекцій? — Ганна розвернулася до сина. — Вона ігнорує мої прохання! Я не можу випити чаю так, як хочу. Це мій дім, зрештою! Михайло тільки знизав плечима: — Мам, ну це лише цукор. Не роби трагедії. Софія спокійно зняла фартух, склала його з ясною точністю, кутик до кутика, і тихо вийшла з кухні. Вона ніколи не сперечалася зі свекрухою, жодного поганого слова їй не сказала
У невеликому містечку на Поділлі, де вулиці влітку потопають у запашному цвіті лип, а
У мене все по-чесному, — часто казала Галина Петрівна дітям та онукам. — Я не з тих бабів, що одного онука в маківку цілують, а іншому дулі крутять. Діти — вони ж усе бачать. Образа в дитинстві — це камінь на все життя. Леся, невістка, слухала ці промови роками. Вона щиро поважала свекруху за таку позицію. Настав день народження Артема, онука від сина. Свято влаштували в альтанці, заставленій фірмовими полтавськими галушками та пирогами. Коли прийшов час подарунків, Галина Петрівна винесла величезну коробку. — Онуку моєму, надії нашого роду! — урочисто проголосила вона. — Щоб розвивав розум, пальці та фантазію. Бо майбутнє — за інженерами! Артем, сяючи від щастя, кинувся розривати упаковку. Всередині був велетенський пластиковий конструктор. — Ого! Бабусю, він такий великий! — вигукнув малий. Леся, яка стояла поруч, мигцем глянула на іграшку. Пластик був тьмяним, подекуди з нерівними краями, а запах від нього йшов різкий, «китайський». На коробці красувалася назва, що лише віддалено нагадувала відомий світовий бренд. Вона знала, що такий набір на місцевому ринку «Центральний» коштує копійки
Травень у Полтаві — це час, коли місто тоне в білому морі каштанового цвіту,
Ганно! Добрий день! Я щойно оформила велике замовлення продуктів з доставкою на вашу адресу. Там на шістсот вісімдесят гривень. Оплати кур’єру готівкою, бо в мене на картці зараз нуль, пенсію затримують. Увечері забіжу до вас, заберу пакунки. Будь вдома, не вештайся ніде, бо кур’єр приїде між другою та третьою! Ганна повільно опустилася на край матраца, стискаючи смартфон. Жодного «привіт», жодного «як справи?», жодного натяку на запитання, чи зручно їй це. Просто констатація факту, з яким вона мусила змиритися. — Олеже, йди сюди зараз. Це терміново. Твоя мама знову «ощасливила» нас новинами, — крикнула Ганна чоловікові. — Що знову? Знову тиск? Чи вона знову вирішила пересадити наші квіти, поки нас немає? — Гірше, Олеже. Вона замовила продукти. На нашу адресу. І я маю їх оплатити сама
Ранок у Вінниці видався лагідним, з тих, що обіцяють спокійний і продуктивний день. Крізь
Світлано Петрівно, доброго ранку! — щасливо мовив зять. — Все, у нас «зелене світло»! Можете виїжджати і забирати внука з лікарні. За сорок хвилин ми будемо на виході. У слухавці запала дивна, тягуча тиша. А потім почувся голос — не той бадьорий, що два дні тому, а якийсь кволий. — Виїжджати? — перепитала тещі. — Ой, Андрійку. Ти навіть не уявляєш, яке у нас тут горе сталося. Андрій відчув щось зовсім недобре. — Що сталося? Василь Григорович? Хтось занедужав? — Мати моя, бабця Ганна. Вночі так тиск гахнув, що ледь викарабкалася. Голова обертом, встати не може. Я біля неї сиджу, Василь воду холодну міняє на лобі. Ну куди ми поїдемо? Як ми її лишимо в такому стані? Це ж гріх на душу. Андрій притулився до стіни. — Це серйозно? Ви «швидку» викликали? — Та ні, поки самі справляємося. Але їхати — ніяк. Ох, як же воно невчасно. Андрійку, ти вже там якось сам. Виклич когось. Ми серцем з вами, чесно, але тут — питання життя. Голос тещі звучав занадто механічно. В ньому не було справжнього розпачу — лише поспішне бажання закрити тему
Весна в Кам’янці-Подільському завжди особлива. Коли в каньйоні річки Смотрич починає зеленіти трава, а
Маріє… Маріє-е! — почувся старечий, капризний голос із сусідньої кімнати. Марія миттєво зібралася. Вона накинула халат і вибігла в коридор. — Вже йду, синьйоро! Доброго ранку. Ассунта лежала серед величезної кількості подушок, схожа на маленьку суху пташку в дорогому гнізді. Її сиве волосся було акуратно розправлене. — Чому так довго? Мені здалося, що я чула, як дзвонять дзвони в Санта-Кьяра. Вже пора пити каву. — Ще зарано для дзвонів, синьйоро. То, мабуть, вітер. Я зараз принесу ваш сніданок. На кухні Марія робила все автоматично. Насипала каву в гейзерну кавоварку «мокка», поставила на вогонь. Через хвилину кухню заповнив аромат, який для всього світу є символом затишку, а для Марії — символом робочої зміни. Вона згадала, як вдома, у селі під Тернополем, ранок пахнув інакше. Пахнув свіжовипеченим хлібом, який мати ставила в піч, або просто холодною росою на спориші
Неаполь ніколи не спить до кінця. Він лише на кілька годин затихає, втомлений від
Поїдеш в Америку, — оголосив батько за вечерею. — Документи вже робляться. Дядько Микола допоможе, влаштує на роботу. Побачиш світ, заробиш грошей. Тут ти що знайдеш? Пилораму мою? Батьки Віктора зрозуміли: інститут не допоміг. Син марив дівчиною з сусіднього подвір’я. Тоді Степан Петрович дістав свій головний козир. Його рідний брат уже десять років жив у Чикаго, мав там свій бізнес і давно кликав племінника. Віктор спочатку хотів кричати, відмовитися. Але батько додав: — Якщо ти чоловік, ти маєш забезпечити свою майбутню сім’ю. Чим ти Світлану годуватимеш? Обіцянками? Поїдь на рік, зароби, а тоді повертайся і весілля гуляй хоч на все село. Це звучало логічно. Віктор вірив батькові. Він пішов до Світлани тієї ночі. Вони довго сиділи на лавці під зорями. — Світланко, я маю поїхати. Але це ненадовго. Рік, може два. Я зароблю нам на дім, на життя. Ти тільки чекай. Вона мовчала. Її серце відчувало крижаний холод, хоча ніч була теплою
Чому бути — того не минути. Ця істина перевірена не однією життєвою історією. Село
Олю, дивись, нам лист. Схоже на запрошення, — Данило простягнув конверт дружині. Ольга витерла руки і розкрила конверт. — Ой, Данило! Це ж від Артема! Твій брат нарешті надумав женитися? — вона почала читати вголос: — «Артем та Аліна запрошують вас розділити радість створення нової родини. 25 квітня, чотирнадцята година». Данило посміхнувся. Артем був його молодшим братом, але особисте життя у нього не складалося. — Ну, нарешті, — мовив Данило, роздягаючись. — Пора вже хлопцю за розум братися. Проте Ольга раптом замовкла. Її очі застигли на нижній частині запрошення. — Данило, — її голос став дивним, — ти тільки подивись на місце проведення. Данило взяв картку. Його погляд пробіг по рядках: «Місце святкування: м. Миколаїв, вул. Лазурна». Він перечитав ще раз. Потім ще раз. Адреса вказана була його. Номер його будинку. Номер його квартири. — Це що, якийсь жарт? — Данило відчув роздратування. — Може, друкарська помилка? Може, вони орендували ресторан у нашому районі й переплутали цифри? — Тут написано «Квартира 48», Данило. Повний номер нашої квартири
Березень у Миколаєві — це час, коли місто нагадує старий корабель, що щойно вийшов
Мамо! Що це за гроші під матрацом? — голос сина Тараса прогримів на весь коридор, змусивши жінку здригнутися. Тарас влетів на кухню, розмахуючи пачкою купюр, перев’язаною звичайною аптечною гумкою. — Поклади, де взяв, синку, — тихо, майже пошепки промовила Галина Петрівна. — Це не твої гроші. Не чіпай. — Не мої?! — Тарас заходився істеричним сміхом, від якого в жінки пробігли мурахи. — Ми з Оксаною ледве кінці з кінцями зводимо! Кредит за машину душить, за квартиру платити нічим, дитині на памперси позичаємо, а ти тут, виявляється, мільйонерка підпільна? Скільки тут? Шістдесят тисяч? Звідки вони у пенсіонерки, яка щодня скаржиться на дорогі ліки? Мати повільно опустилася на табурет. — Шістдесят чотири тисячі, Тарасику. Я збирала їх багато років. Кожну гривню відкладала, як мураха. — Багато років?! — Тарас швирнув гроші на стіл так, що кілька купюр злетіло на підлогу. — Поки ми макарони без масла їли, ти тут заначки робила? В тебе під матрацом капітал лежить? Ти взагалі людина чи хто
Тернопіль у листопаді буває затишним і водночас колючим. Коли над ставом лягає густий туман,
Діти мої! Зустрічайте гостей! — Галина Степанівна розвела руки в сторони. — Знайомтеся. Це Павло Сергійович. Мій чоловік. У передпокої повисла тиша. Олексій стояв із відкритим ротом, переводячи погляд із матері на незнайомця, а Віра так сильно стиснула лопатку, що її пальці побіліли. — Мамо ти що, жартуєш? Який чоловік? Ти ж поїхала у Моршин суглоби лікувати! — нарешті видавив із себе Олексій. — А я їх і вилікувала, синку. Тільки не процедурами, а коханням. Ми розписалися три дні тому в районному РАЦСі біля Моршина. Нам пішли назустріч, бо ми люди поважного віку, перешкод немає. А які можуть бути перешкоди у двох вільних людей? — Галина Степанівна сяяла від щастя. — Проходь, Павлику. Це мій син Олексій, наш годувальник. А це Вірочка, невісточка моя, золота дитина і прекрасна господиня. Павло Сергійович про вас уже стільки знає, що міг би біографію писати! Мати була щаслива, а діти відчували біду
У Павлограді вечори восени мають особливий запах — суміш вологого листя, степового вітру та
Артемчику, почекай, рідний! — благала старенька мати. — Ноги вже не ті, не встигаю я за тобою, — захекано промовила вона, намагаючись вхопити його за край піджака. Він різко зупинився, і Степанида ледь не наштовхнулася на нього. Його погляд був чужим, скляним, позбавленим будь-якої теплоти, яку вона пам’ятала з його дитинства. — Мамо, скільки можна нити? — голос сина пролунав сердито. — Ти розумієш, що я починаю нову кар’єру в Польщі? Там потрібні енергійні люди, а не хвости, що тягнуться з минулого. — Який хвіст, синку? Ми ж домовлялися. Я ж паї свої в Томаківці продала, хату батьківську, щоб ти мав на перший внесок для того бізнесу в Гданську. Ти ж казав, що забереш мене, що я там онуків няньчитиму! Артем коротко реготнув, але в тому сміхові не було радості. — Онуків? Мамо, подивися на мене. Я хочу будувати життя. Своє. Без тягаря. Я передумав тебе брати. Ти там просто пропадеш, мови не знаєш, звичаїв теж. Будеш тільки заважати
Томаківка зажди славилася своїми абрикосовими садами та людьми, чий характер гартувався під палючим степовим

You cannot copy content of this page