Я згадала наше весілля. Замість привітань Галина Петрівна весь вечір сиділа з кислим обличчям, а родичкам на вухо шепотіла: «Ну, побачимо, на скільки її вистачить. Супи варити не вміє, худа як тріска, ніякої породи». Тоді я намагалася посміхатися і завойовувати її прихильність, пекла пироги, запрошувала на чай, купувала дорогі подарунки на свята. Але у відповідь отримувала лише критику: то пиріг занадто глевкий, то чай не такий, то подарунок «занадто вигадливий, краще б грошима віддали». Згодом я просто втомилася стукати в зачинені двері. Ці два дні я провела в тиші, яка замість відпочинку принесла лише головний біль. Готувати для себе однієї не було жодного бажання. На кухні і справді не було їжі – а для кого я мала готувати, якщо чоловік з сином на всі вихідні поїхали до свекрухи. Я навіть втішилася, бо давно хочу схуднути, тому на яблуках і салатиках протягнула ці два дні. Думала, відпочину від побуту. В понеділок я б, як і завжди, щось смачненьке приготувала б своїм хлопцям: запекла б м’ясо або зробила їхні улюблені котлети з пюре. У неділю ввечері прокрутився ключ у замку
Стас у мене був би чудовим чоловіком, якби не так сильно слухав свою маму.
Ти б хоч чашку за собою сполоснула, панянко! — голос Катерини Іванівни здригнувся до невістки від накопиченого обурення. — Бачиш, я ледве ходжу, а тут такий безлад! Наталя не відірвала погляду від екрана монітора. Її пальці продовжували швидко, ритмічно стукати по клавішах. — Катерино Іванівно, я працюю, — сухо відповіла невістка, не обертаючись. — Працюєш? — Катерина Іванівна з усієї сили стукнула палкою об підлогу, щоб привернути увагу. — Матір Божа! Що це за робота — картинки роздивлятися? Мій Андрійко працює на трьох роботах, щоб вас обох прогодувати, ледь живий додому приходить! Наталя завмерла. Вона повільно повернула голову, і Катерина побачила глибокі тіні під її очима, які свідчили про безсонні ночі. — Андрійко працює? — тихо, з прихованою гіркотою перепитала Наталя. — Ви справді так вважаєте? “Нахлібниця”, — подумала свекруха. Життя навчило її, що чесна праця — це коли руки в мозолях, а не стукання по пластикових кнопках. — Я тобі по-людськи кажу, — голос Катерини Іванівни злетів до високих нот, — спина відвалюється! Лікар сказав — мені потрібен повний спокій, повний догляд! Ти взагалі розумієш, що ти дружина мого сина і маєш дбати про нас, чи ти просто гостя в нашому домі
Сонце ледь пробивалося крізь брудне скло кухонного вікна у квартирі, де запах старої кави
Заходь, Лесю, тепер це твій дім, – лагідно сказав тоді свекор, зустрічаючи мене на порозі з короваєм. Свекор, взагалі, був чудовою, світлою людиною. Він відносився до мене, як до рідної доньки. Завжди захищав, якщо бачив, що я сумую за рідною домівкою, приносив з майстерні пахучі стружки, показував, як народжується краса зі звичайного шматка дерева. Вона теж його полюбила, як батька. А от з свекрухою, Ганною Іванівною, відразу не склалося. Мама чоловіка мала дуже непростий характер. У перший же день, коли я спробувала допомогти прибрати на кухні, вона вихопила в мене з рук ганчірку. – Не чіпай, ти тільки розмазуєш бруд! У кожній хаті свої порядки, а ти тут ще ніхто, щоб свої правила встановлювати, – холодно відрізала вона. Мені іноді здавалося, що свекруха нікого не любить, крім себе. Навіть до власного сина вона ставилася споживацьки, постійно вимагаючи уваги та звіту за кожну витрачену копійку. І хоч з мамою чоловіка не складалося, все ж я спочатку була щасливою. Я була закохана, вірила в краще. Незабаром у шлюбі народила донечку, Василинку. Я наївно думала, що стосунки з свекрухою трохи потеплішають після появи в домі дитини, адже це її перша внучка! Але все ставало лише гірше
В школі всі обговорювали новину – Леся Володимирівна звільняється і їде за кордон. Директор
Мамо, будь ласка, приберіть руки від моїх шаф, — голос Марти звучав напрочуд спокійно, хоча всередині все здригалося. — І виходьте з моєї кухні. Зараз же. Свекруха зупинилася, але не відійшла. Вона відкрила дверцята і почала переставляти банки. — Ось тому тут у вас постійний бруд, — кинула вона, не повертаючи голови. — Жодного порядку. — У нас не бруд, Олена Петрівно. У нас — затишний дім, у якому ми живемо, — відповіла Марта. Свекруха зверхньо підняла брову. — Затишний дім? Ти називаєш затишком оці крихти на стільниці? Рушники, що висять не під тим кутом? А крупи? Чому вівсянка стоїть поруч із рисом, а не за алфавітом? Це ж елементарні речі, Марто. Марта ледь помітно посміхнулася. — За алфавітом? Ви це серйозно? Олено Петрівно, ви справді думаєте, що після десятигодинного робочого дня я буду звіряти крупи з літерами алфавіту? — Я завжди серйозна, коли йдеться про побут, — відрізала свекруха. — Я просто розчарована. У порядної господині все має блищати, як у лікарні. І ти ось так зустрічаєш мого сина? У цій розтягнутій домашній кофті? Зібране абияк волосся? Де твоя жіночність, де повага до себе
Листопадовий вечір був вологим і непривітним. Вітер ганяв по асфальту пожухле листя, яке нагадувало
Ігорю, сину, треба картоплю підгорнути, поки дощ не пішов, — просила зранку Марія Іванівна. — Добре, мамо, зараз каву доп’ю і зроблю, — відмовлявся Ігор, не відриваючись від телефона. Мій чоловік пообіцяє, але виконати забуде. Або просто піде гуляти з друзями чи засяде за комп’ютерні ігри. Свекруха прийде ввечері з роботи, втомлена, побачить порожній город і починає голосно лаятися на весь дім: — Ну що за людина! Нічого не зроблено! Мені що, самій знову все треба робити на старості літReceipt? Жодної допомоги в цьому домі! Так як свекор мав не дуже добре здоров’я, серце постійно підводило, то по господарству він уже нічого не робив. Весь тягар тримався на Марії Іванівні. Мені ставало по-людськи шкода її. Тому частенько я сама потайки йшла і виконувала ту роботу, яку свекруха просила виконати мого чоловіка. Сама копала, сама збирала ті квіти та яблука, прибирала подвір’я, тільки щоб в домі був спокій і не чути було щоденних криків. Але найбільше свекруху дратувало те, як Ігор ставився до її праці біля будинку. Вона обожнювала свій палісадник. Саджала там рідкісні тюльпани, троянди, засівала зелений газон. А чоловік дуже неакуратно заїжджав машиною на подвір’я і постійно псував їй траву і квіти, які вона з такою любов’ю висаджувала біля хати
Довший час я вважала, що у всьому винна свекруха, а тепер я зрозуміла, що
Ось, є гречка. Я вчора варила. Зараз підігрію, — каже донька. — Ну давай хоч гречку, — кажу я, а сама очима по столу воджу. На столі стояла вазочка: ну, печення там якесь було, сухарики, цукерки дешевенькі, варення в піалці полуничне, яблука на столі лежали. Світлана налила мені в тарілку цієї гречки. Навіть масла не поклала, бо, каже, закінчилося, а в магазин вона сьогодні ще не ходила. Поставила переді мною тарілку, заварила чай у великому кухлі. — Їж, мамо, смачного. Я взяла ложку, жую ту гречку. Суха, в горло не лізе, але що робити — їсти ж хочеться. Запиваю чаєм, заїдаю печивом. Світлана сіла навпроти, підперла щоку рукою, розпитує про дачу: що там зійшло, чи не померзли помідори, як сусідські кури. Я відповідаю, а сама думаю: «Ну, вагітна дитина, важко їй готувати, мабуть, тому й порожньо в холодильнику». Мені навіть шкода її стало. Думаю, треба буде наступного разу з дачі привезти їй свіжого сиру, яєць домашніх у куми взяти. І тут чую — ключі в замку повернулися. Двері відчинилися, почувся важкий крок. — О, це Сергій прийшов, — оживилася Світлана і відразу підвелася зі стільця
З ранньої весни до пізньої осені я живу на дачі. В місто приїжджаю лише
Ти нездара і ні до чого не годишся! — кричав Олексій, ходячи по кімнаті у своїх незмінних сірих штанах. — До речі, вчора, коли ти пішла на свою роботу, мама довго плакала. Вона сказала, що розраховувала, що у мене все складеться по-іншому. І мені спало на думку, що я з нею абсолютно згоден. Ти мені не підходиш! Коли ж ти нарешті підеш звідси? Марія мовчки збирала речі. Вона не плакала, не сперечалася і нічого не доводила. Просто складала у невелику дорожню сумку свій нехитрий одяг. Відтепер у неї почалося нове життя. Але всього цього могло б не статися, якби не події, що передували цьому дню. За кілька тижнів до цього дня вони їхали в гості до родичів Олексія. Машина сріблястого відтінку блиснула глянсовим кузовом і в’їхала на автозаправку. Погода була похмурою, небо затягнули хмари, і Марію нещадно хилило на сон. — Маріє, ти що, задрімала? Прокинься! — Олексій повернувся з переднього сидіння і затряс її за плече
— Ти нездара і ні до чого не годишся! — кричав Олексій, ходячи по
Зараз приїжджати точно не треба. Мамо, ну сама подумай. Дорога не близька, цілу ніч в поїзді, а ти вже не молода. Навіщо тобі цей клопіт? Та й літо, у тебе, мабуть, на городі зараз роботи багато, – каже мені син. – Сину, ну як навіщо? Ми з тобою давно не бачились. Та й на дружину твою дуже подивитися хочу, як то кажуть, познайомитися з невісткою поближче треба, – чесно кажу як є. – Тоді давай так домовимся, зачекай ще до кінця місяця, і ми всі самі до тебе приїдемо, буде багато вихідних, – заспокоїв мене син. Якщо чесно, то я вже була налаштована їхати, але повірила, погодилася нікуди не їхати, а чекати його вдома. Проте ніхто так до мене і не приїхав. Я кілька разів телефонувала синові, але він збивав дзвінок. Потім сам передзвонив, сказав коротко, що дуже зайнятий на роботі, має багато справ, тому мені не варто його чекати цього разу. Тому я вирішила зробити сюрприз – і сама поїхала до них
– Зараз приїжджати точно не треба. Мамо, ну сама подумай. Дорога не близька, цілу
Олюню, донечко, дякуємо тобі за турботу. Ми знаємо, що у вас добре, і будинок прекрасний, і повітря чисте, і яблука… Але нам і тут непогано. Ми тут звикли. – Мамо, ну що значить звикли? – сплеснула руками Ольга. – Тут же дихати нічим! А там свіжість, садок! Яблука відерцями збираємо! Віктор Петрович хмикнув у вуса: – А яблук багато і не зʼїси, доню. Так – одне в день, можливо, більше наш шлунок і не прийме. Навіщо нам цілі відра? Ольга образилася. Їй здавалося, що батьки просто вередують, як малі діти, не розуміючи власного щастя. Увечері, коли перші суперечки вщухли, вони сіли за стіл пити чай. Катерина Львівна налила всім гарячого напою, поклала лимон. Настала особлива атмосфера. І ось тоді мудрий дід вирішив серйозно поговорити з уже далеко немолодою дочкою про саме життя. Він дивився на Ольгу довгим, теплим поглядом, у якому світилися десятиліття життєвого досвіду. – Ти сердишся на нас, Олю, – тихо почав Віктор Петрович, тримаючи пальцями гарячу кружку. – Їдеш додому засмучена, думаєш, що батьки на старість розум втратили, від добра відмовляються. Кажеш, що ми тебе не чуємо. А насправді це вона, доню, нас не розумієш. Може, колись зрозумієш, коли до наших років доживеш
Ольга їхала додому дуже засмучена. – Ну чого їм ще треба? – стиха бурмотіла
Твоя мама – це і моя мама, – казав чоловік, завантажуючи важкі пакети в багажник. – Головне, щоб вона на старість не рахувала копійки в магазинах. Ми спроможні її прогодувати, тож давай робити це від душі. Я пишалася своїм чоловіком і була спокійна за маму. Мені здавалося, що в нашому житті все нарешті стало правильно і гармонійно. Але цього разу все пішло не за планом. Того дня погода була хмарною, накрапав дрібний дощ. Ми приїхали як зазвичай, витягли пакети. Вони були важчими, ніж завжди – я купила мамі гарний шматок буженини, свіжу форель, три види сиру, якісь екзотичні фрукти, дорогий чай в бляшанці й багато молочного. Власне, цього разу я хотіла зайти в будинок, бо дорога була з заторами, і мені конче треба було у вбиральню. – Мамо, я заскочу на хвилинку, добре? – сказала я, переступаючи поріг. Мама якось дивно здригнулася. Вона не відступила вбік, як робила завжди, а навпаки – ніби перегородила собою прохід. – Ой, Олю, та в хаті не прибрано… Я тут саме збиралася… – почала вона торохтіти, але я вже пройшла повз неї по коридору. Поки я ходила, Андрій заніс пакети на кухню. Коли я вийшла, то теж попрямувала туди, щоб допомогти мамі розкласти продукти. Мама якраз відкривала холодильник, щоб поставити туди пляшку молока, яку дістав Андрій. Я кинула погляд всередину і заніміла від подиву. Холодильник був абсолютно, кришталево пустий
– Дякую, доню, за гостинці, навіть не знаю, що б я без тебе робила?

You cannot copy content of this page