Українці Сьогодні

Мирославо, я ж тебе попереджала? Попереджала! — розвела руками пані Надія, навіть не запросивши доньку сісти за стіл. — Сама обрала таку долю, тепер сама й терпи. Чим я тобі допоможу? У мене на руках менші діти, їм треба давати раду, одягати, виводити в люди. Хата в нас не гумова, зайвого хліба немає. Повертайся до чоловіка, вчися тримати сім’ю вкупі. Ці слова боляче ранили дівчину. Вона зрозуміла, що в рідному домі на неї ніхто не чекає і що доросле життя виявилося значно жорстокішим, ніж їй уявлялося. Довелося повертатися до свекрухи. Мирослава влаштувалася швачкою на текстильну фабрику. Робота за верстатом із ранку до вечора стала для неї єдиним порятунком від домашнього пекла. На фабриці гули машини, пахло свіжою тканиною і нитками, а жінки ділилися простими побутовими турботами. Там вона почувалася звичайною людиною, а не безправною приблудою. Вдома ж обстановка загострювалася щодня. Василь втратив людську подобу: очі помутніли, руки тремтіли, праця на базі закінчилася звільненням за прогули. Коли власних заощаджень на випивку не залишилося, він почав нишпорити по шафах. Спочатку кудись зник старенький радіоприймач, потім новенький годинник, подарований на весілля, а згодом і скромні прикраси Мирослави

— Візьмеш до себе бабусю, доглянеш її на старість, а за це вона залишить

Життєві історії 0

Ти поглянь тільки! Тут треба все міняти в цій квартирі, — Влад стояв посеред кухні з рулеткою в руках. — Дивись: холодильник переставимо до вікна, тут зробимо високу секцію, сюди поставимо кавомашину, а стіл узагалі винесемо. Після весілля це вже буде наше житло, тож треба одразу робити все для двох. Оксана, яка саме витирала чашки, повільно опустила рушник. Їй було тридцять чотири. У цій двокімнатній квартирі в Тернополі вона жила вже дев’ятий рік. Купила її сама. — Зачекай, — сказала Оксана. — Що означає «наше житло»? Влад навіть не одразу зрозумів запитання. — Ну наше. Ми ж одружуємося. — Жити тут будемо разом, це правда. Але квартира моя. Він опустив рулетку. — Оксано, ти зараз серйозно? А після весілля що зміниться? — Ми станемо подружжям. — От саме. Значить, і дім буде спільний. Оксана поставила чашку в шафу. — Владиславе, квартиру я придбала задовго до нашого знайомства. — І що? Просто дивно чути від майбутньої дружини: «це моє». Я сюди теж вкладаюся. — У що саме? — Я полагодив дверцята шафи. Поміняв змішувач. Полицю у ванній повісив. Зараз збираюся додати сто тисяч до нової кухні. Оксана кілька секунд дивилася на нього. — Владиславе, ти щойно поставив в один ряд полицю, змішувач і право на квартиру

— Тут треба все міняти, — Влад стояв посеред кухні з рулеткою в руках

Життєві історії 0

Мамо, та в нас холодильник повний, Мар’яна вчора ввечері м’ясо запекла, пюре зробила, — спробував заперечити Назар. — Ой, Назарчику, м’ясо ваше важке для шлунка, а це легеньке, швидке, — відмахнулася мати, наче й не чула слів сина. Мар’яна мовчки переклала принесені продукти на окрему поличку в холодильнику. Сперечатися не хотілося, адже починати ранок зі сварок вона не звикла. Ці візити швидко стали щотижневою звичкою. Любов Степанівна з’являлася завжди без дзвінка. Вона вважала, що до сина попереджати про прихід не потрібно. І кожного разу повторювалася одна й та сама картина: пакунок із тим, що залежалося в її власному холодильнику, і безкінечні зауваження. Одного разу вона принесла скляну банку з учорашнім борщем, де плавали розварені крила й застиглий темний жир. — Ось, доїжте, бо я собі наварила цілу каструлю, а сама вже дивитися на нього не можу, шкода, як пропаде, — казала вона з виглядом благодійниці. Іншого разу це були сосиски сумнівної якості, які вона купила десь на стихійному ринку за пів ціни. — Продавець казав, що ще кілька днів постоять, якщо зварити одразу. Зваріть Назарові до каші, він таке любить

— Доню, ти ж господиня в домі, чому в тебе чоловік на одних макаронах

Життєві історії 0

Тарасе, мама попросила допомогти їй з оплатою стоматолога, — з сумом попросила дружина. — Їй самій зараз не вистачає семи тисяч гривень. Я подумала, що можемо переказати з нашого спільного рахунку, а наступного місяця просто трохи менше відкладемо на ремонт, — Олена стояла посеред вітальні з телефоном у руці й говорила тихо, бо мати все ще залишалася на зв’язку. Вона чекала хоча б звичайного: «Добре, зараз подумаємо». Та чоловік навіть не відірвався від телевізора. — Олено, у твоєї мами є доросла донька. Допоможи їй сама. Навіщо для цього брати гроші з нашого бюджету? Олена не одразу знайшла відповідь. У слухавці було тихо. Мама все почула. — Тарасе, це перший раз за багато років, коли вона взагалі попросила в нас грошей. Вона ще підробляє в маленькому магазині біля дому, сама платить за квартиру, сама купує все необхідне. Я не пам’ятаю, щоб вона бодай раз телефонувала й казала: «Доню, дай». — От і добре. Значить, зараз допоможеш ти. — Але в нас спільні гроші. Тарас нарешті повернув голову. — Спільні гроші не означають, що ми маємо утримувати всіх родичів. Твоя мама — твоя відповідальність, моя родина — моя. Так буде простіше. Олена відчула, як мати на іншому кінці зв’язку заворушилася. — Доню, не треба, — тихо озвалася пані Софія. — Я щось придумаю. Ти тільки через мене не сперечайся. Я вже шкодую, що сказала про це

— Тарасе, мама попросила допомогти їй з оплатою стоматолога. Їй самій зараз не вистачає

Життєві історії 0

Мамо, я залишаю дітей тобі, бо маю нарешті подумати про своє щастя, а не все життя тягнути цей віз самотужки, — спокійно сказала дочка, застібаючи велику валізу. Катерина Василівна стояла біля порога і не вірила власним вухам. Вона дивилася, як рідна дитина складає модні речі, а у вітальні чулися голоси трьох малих онуків. — Світлано, що ти говориш? Як це залишаєш? А школа, а садок? А найменший? Йому ж лише два рочки виповнилося! Хто його догляне? — Ти доглянеш, мамо. Ти ж на пенсії, часу маєш багато. Я їду за кордон. Там на мене чекає заможний чоловік. З трьома дітьми я йому не потрібна, сама розумієш. Стану на ноги, освожуся, тоді й побачимо. — Але ж дітям потрібна мама, а не гроші колись у майбутньому! — голос бабусі тремтів. — Мамо, годі драми. Я викликала машину до вокзалу. Не влаштовуй сцен при дітях. За кілька хвилин біля воріт посигналив автомобіль. Світлана поквапом поцілувала старших у щоки, найменшому сунула в руки цукерку і вийшла з хати. Двері зачинилися. У хаті запала незвична, тривожна тиша

— Мамо, я залишаю дітей тобі, бо маю нарешті подумати про своє щастя, а

Життєві історії 0

Марто, ти тільки не роби з цього сімейну виставу, — взялася до невістки свекруха. — Будинок оформимо на Романа, мою квартиру продамо, а я переберуся до вас. Тут чотири кімнати, сад, окремий вхід із подвір’я. Усім місця вистачить, — Ганна Степанівна говорила так буденно, наче пропонувала переставити вазон із кухонного підвіконня на веранду. — Ось, Роман уже дещо підготував. Треба тільки домовитися про оформлення. Марта стояла біля плити, а Роман спокійно пив каву й гортав повідомлення в телефоні. За кілька хвилин до приходу свекрухи він сердився, бо не знайшов свою сіру сорочку, потім сказав, що сирники надто солодкі, а тепер сидів так, наче мати щойно повідомила прогноз погоди. — Я правильно почула? — Марта вимкнула плиту. — Ви хочете продати своє житло, оселитися тут, а перед цим я маю віддати Романові свій будинок? — Не віддати, а оформити на чоловіка, — поправила Ганна Степанівна й навіть усміхнулася. — Ви сім’я. Не розумію, чому ти відразу сприймаєш усе так гостро

— Марто, ти тільки не роби з цього сімейну виставу. Будинок оформимо на Романа,

Життєві історії 0

Назаре, викинь негайно цей чек, інакше моя мама таке влаштує, що ми до ранку не заснемо! Люба різко висмикнула з рук чоловіка паперову стрічку з крамниці й сердито глянула на прозорий пакунок із ранніми рожевими помідорами. На кожному плоді ще трималися зелені хвостики, а шкірка лисніла так, ніби їх везли щонайменше з іншого континенту. — Та чого ти заводишся на рівному місці? — Назар зітхнув, скинув важкі робочі черевики й повісив на гачок куртку. — Дитина два дні просила свіжих овочів. Сказала, що хоче салату. Мені що, для власної доньки шкода? — Мені для доньки нічого не шкода! — стишила голос Люба, крадькома озираючись на двері дитячої кімнати, де сиділа п’ятирічна Мартуся. — Мені шкода наших нервів. Ти забув, хто має прийти за кілька хвилин? Ти ж знаєш свою маму. Вона не просто побачить ці помідори. Вона порахує, скільки кілограмів картоплі на базарі можна було взяти за ті самі кошти. — Ой, сховай у холодильник, та й усе, — байдуже махнув рукою чоловік, простуючи до кухонного крана, щоб помити руки. — Наче вона щоразу проводить у нас обшук. Люба лише гірко всміхнулася. За чотири роки спільного життя Назар так і не зрозумів однієї простої істини: Галина Степанівна не просто гостювала у них. Вона приходила з повною ревізією

— Назаре, викинь негайно цей чек, інакше моя мама таке влаштує, що ми до

Життєві історії 0

Мамо, ти тільки не клади слухавку, добре? У нас знову все зійшлося в один день, — ледь не плакала донька. — Власниця квартири чекає оплату до вечора, у Павла затримали гроші за підробіток. Можеш переказати хоча б шість тисяч гривень? Я поверну. Не одразу, але поверну, чесне слово. Галина Петрівна стояла посеред маленької кухні у своїй двокімнатній квартирі в Черкасах і дивилася на відкриту шухляду. Там лежав білий конверт, у який вона майже пів року складала по двісті, по триста, іноді по п’ятсот гривень. Гроші були відкладені на обстеження, нові окуляри й кілька необхідних процедур, які вона вже двічі переносила. — Соломійко, я цього разу не можу, — тихо сказала вона. — У мене на наступному тижні запис, за який уже внесена частина оплати. Я довго відкладала ці гроші й більше переносити не хочу. — Мам, ну ти серйозно? — голос доньки одразу змінився. — Я ж не прошу купити мені сукню. Нам за житло треба заплатити. Якщо господиня скаже звільнити квартиру, куди ми підемо з речами? Мати сіла на табурет. — Я розумію, що вам важко. Але шість тисяч у мене зараз немає вільних. На задньому плані почувся голос Павла: — Солю, досить дзвонити і просити. Якщо людина не хоче, то не хоче. Галина Петрівна здригнулася. Донька швидко заговорила голосніше: — Мамо, не звертай уваги. Павло нервує. Я потім наберу. Розмова обірвалася

— Мамо, ти тільки не клади слухавку, добре? У нас знову все зійшлося в

Життєві історії 0

Мамусю, тільки прошу, не засмучуйся через дрібниці, — аж світився син. — Сьогодні у мене весілля, усі хвилюються, місця вже розписані. Ти посидиш ось тут, в куточку, добре? Звідси теж усе видно. Андрій говорив швидко, не дивлячись матері просто в очі. Людмила Михайлівна стояла поруч зі столиком біля самих дверей і мовчки дивилася на картку зі своїм ім’ям. Вона приїхала до ресторану першою серед родичів. А тепер її стіл стояв так далеко від молодят, що частину зали закривала широка декоративна колона. Людмила провела пальцями по краю скатертини. — Андрійку, а ближче справді немає місця? Син нарешті сховав телефон. — Мам, ну починається… — Нічого не починається. Я просто запитала. — Розсадкою займалася Юлина мама. Там хрещені, старші родичі, друзі їхньої сім’ї. Якщо зараз когось міняти місцями, буде незручно. Людмила глянула туди, де стояв довгий центральний стіл. Біля молодят залишили два місця для батьків Юлі. Олена Петрівна вже сиділа там, поправляючи світлу сукню, і весело розмовляла з донькою. — А я кому буду заважати, якщо сяду трохи ближче? — Мамо… — Добре. Не відповідай

— Мамусю, тільки прошу, не засмучуйся через дрібниці. Сьогодні такий день, усі хвилюються, місця

Життєві історії 0

Ой, Христусю… А Назар тобі хіба не пояснив? Ми ж вирішили все спростити. Мама вже літня людина, їй ті пишні святкування не потрібні. Ми просто зберемося вдома, у селі, чисто своєю хатньою родиною. Приїдуть глухі тітки з хутора, дідусь сусідський заспіває… Ну куди тобі туди? Ти ж сама втомишся від тих балачок про тиск і городи. Тобі там зовсім не буде про що поговорити. Ти краще на вихідних собі спокійно побудеш, а маму потім якось окремо привітаєш, коли тихіше буде. Назар, який сидів навпроти, повільно опустив голову. Вперше він чув ці слова не як переказ сестринської турботи, а на власні вуха, наживо. І звучали вони геть інакше, ніж він собі уявляв. — Тобто, на ювілей свекрухи її син має прийти без дружини? — перепитала Христина без жодної нотки гніву. — Я правильно зрозуміла? Фасад доброзичливості у слухавці почав тріщати. Соломія зрозуміла, що її викрили, і голос її миттєво змінився, став жорстким і колючим. — Слухай, Христино, не роби з себе ображену! — різко сказала зовиця. — Я організовую це свято, я знаю, як краще для матері! Ти вічно сидиш на наших зустрічах з таким обличчям, ніби тобі всі винні. Мовчиш, дивишся звисока, ні випити з людьми по-людськи, ні заспівати. Родина хоче відпочити просто, без зайвих поглядів і чужих людей! Слово «чужих» пролунало чітко, важко й остаточно. — Дякую за відвертість, Соломіє. Мені якраз треба було почути це особисто. Гарного вечора, — тихо сказала Христина і вимкнула виклик

— Ти ж у нас дівчина ніжна, тобі серед наших старих нудно буде, краще