Українці Сьогодні

Це ти мені скажи, що сталося, мамо, — тихо, але виразно промовила дочка. — Чому в тебе вимкнений телефон? Чому ти ходиш на підборах, якщо в тебе суглоби відмовляють? Де твої ліки? Мати знітилася, опустила очі й почала повільно розмотувати шалик. Її веселий настрій миттєво зник, з’явилася розгубленість. — Телефон у театрі просили вимкнути, щоб не заважати… А я забула увімкнути назад. Доню, ти роздягайся, чого в коридорі стояти. Ходімо на кухню, я чайник поставлю. — Який чайник, мамо?! — Оксана не витримала, голос мимоволі підвищився. — Я пів року не сплю нормально! Я щодня думаю, як там моя хвора, немічна мама! Ми з Андрієм рахуємо кожну копійку, відмовляємо собі в елементарних речах! Він у старій куртці ходить, діти вдома сидять на канікулах, а я тобі переказую гроші на лікування, бо ти в слухавку плачеш, що тобі жити залишилося два понеділки! А ти… ти по театрах гуляєш? Мати мовчки пройшла на кухню, сіла на стілець і склала руки на колінах. Оксана зайшла слідом, стала біля столу, відчуваючи, як усередині все кипить від образи й нерозуміння. — Поясни мені. Просто поясни, навіщо було так брехати? Мати підвела голову. В її погляді більше не було вини — там з’явилася якась дивна, уперта твердість. — А якби я тобі сказала правду, Оксано? Скажи чесно, якби я тобі подзвонила й сказала: «Доню, мені самотньо, я хочу піти в театр, хочу купити собі гарний крем, бо постаріла за один рік на пенсії, хочу сходити на танці для тих, кому за п’ятдесят» — ти б мені дала хоч гривню? Оксана заніміла. Вона дивилася на матір і не знала, що відповісти

— Мамо, ти взагалі при тямі, які танці й процедури для обличчя, коли я

Життєві історії 0

Оленочко! Сонечко, дякую тобі безмежно! — голос свекрухи в слухавці дзвенів від щирої радості. — Тарас усе розповів! Каже, твоя ініціатива, з премії на санаторій мамі дати гроші. Боже мій, я ж вік свій не бачила тих курортів! Олена завмерла посеред двору з білою наволочкою в руках. Пальці повільно розтиснулися, і тканина торкнулася вологої трави. Жодної премії на підприємстві не було. І вже тим паче вона ні на чому не наполягала. Ба більше, ще два тижні тому вона вечорами сиділа за кухонним столом і спокійно, але твердо відмовляла чоловікові, коли заходила мова про великі витрати. — Маріє Петрівно, а ви зараз де саме? — запитала Олена, відчуваючи, як усередині все стискається від лихої передчуття. — Та як де? У Трускавці ж бо! Третій день уже пішов. Номер із видом на парк, водичку мінеральну п’ю за графіком, процедури призначили — я просто не впізнаю себе, ніби десять років скинула з плечей! — Я щиро рада за вас, Маріє Петрівно, — вичавила із себе Олена, і власний голос чомусь здався їй чужим, якимось порожнім. — Відпочивайте, набирайтеся сил. — Ти якась сумна, донечко. Не захворіла часом? Таке навантаження на роботі. — Просто втомилася, кінець кварталу на носі, звіти горять, — збрехала вона, швидко попрощалася й натиснула відбій

— Оленочко! Сонечко, дякую тобі безмежно! — голос свекрухи в слухавці дзвенів від щирої

Життєві історії 0

Тарасику! — лунав голос Галини Василівни з кухні. — А де тут у вас кава захована? Чому Аліна досі спить? Нехай встає, треба сніданок на всю родину готувати, люди голодні прокидаються! І скажи їй, що Оксаночка випадково надбила чашку, але то дрібниці, на щастя! Тарас підійшов до вікна. На подвір’ї було порожньо там, де зазвичай стояла машина дружини. Молода трава була безжально витоптана, по терасі вітер ганяв паперові серветки та пластикові кришечки. — Тарасе! — свекруха піднялася сходами й зазирнула до спальні. — Ти чого завмер? Іди збуди свою господиню… А де вона взагалі? — Вона пішла, мамо, — глухо відповів Тарас. — Назовсім пішла. Галина Василівна на мить замовкла, а потім зневажливо махнула рукою: — Ой, подумаєш, яка велика пані! Знайшла чим лякати! Сама прибіжить через два дні, куди вона дінеться. Ми й без неї чудово впораємося. Оксано, іди сюди, став сковорідку, посмажиш яєчню на всіх! Оксана визирнула з вітальні, кутаючись у плед, зім’ята й зла: — Мамо, я сюди відпочивати приїхала, а не коло плити стояти на двадцять ротів! Нехай ювілярка готує, вона в нас винуватиця свята

— Якщо в суботу не приймеш мою родину, можеш збирати речі й шукати собі

Життєві історії 0

Куди ти подів наші гроші, чоловіче?! Тобі зовсім байдуже, що ми живемо бідно, чи ти просто вдаєш, що нічого не відбувається? — крикнула Марта. — Куди ти звів усі сімейні заощадження, Тарасе? Відповідай негайно, бо моє терпіння вже вичерпалося остаточно! Тарас здригнувся від такого різкого тону, нервово поправив комірець сорочки й розгублено затупав очима по кутках світлої кухні. — Та я ж нічого такого, просто так склалося обставини, — пробурмотів він, намагаючись знайти хоч якийсь привід для виправдання. — Яке ще «склалося»?! — її голос дзвенів від обурення, а пальці на руках злегка тремтіли від напруги. — Мені зараз категорично не можна перейматися через кожну дрібницю, ти ж чудово знаєш мої медичні показники та поради лікарів! А ти знову влаштовуєш щось за моєю спиною! — Отримаю найближчим часом нові виплати за проєкт і одразу ж поверну все копійка в копійку на картку! — поспішно пообіцяв Тарас, намагаючись розтопити її гнів примирливою посмішкою. — Який чудове почуття гумору! — гірко усміхнулася Марта, схрестивши руки. — Просто неймовірний талант жартувати, коли в будинку немає ні копійки на непередбачувані витрати! Де гроші, Тарасе? Я хочу почути чітку відповідь, а не твої дитячі відмовки

— Куди ти подів наші гроші?! Тобі зовсім байдуже, що ми живемо бідно, чи

Життєві історії 0

Ганнусю, а твій Іван хоч знає, з якого боку до сокири підходити, чи він тільки кнопки на комп’ютері вміє натискати? Омелян Васильович стояв біля вікна й дивився, як через хвіртку заходить молода пара. Надворі лежав свіжий лапатий сніг, мороз узявся міцний, справжній, який буває тільки в середині січня, коли повітря аж бринить свіжістю, а під ногами весело рипить стежка. — Тату, ну що ви знову починаєте? — усміхнулася мати, Марія Степанівна, пораючись коло великої глиняної миски з варениками. — Людина їхала через усю країну, щоб познайомитися, а ти вже вигадуєш, які йому завдання дати. Ти б краще піч перевірив, чи тепло тримає. — Та я нічого, я просто питаю, — буркнув старий, але в куточках його очей залягли добрі зморшки. — Хлопець міський, інженер якийсь там цифровий. У них же робота тонка, пальці ніжні. А в нас тут господарка, ліс поруч,дрова он привезли. Сам бачиш, спина в мене вже не та, щоб самому цілі гори перевертати. Думав, удвох швидше впораємося. Тим часом двері відчинилися, впустивши в хату хвилю свіжого морозного повітря, сміх і запах зимової дороги

— Ганнусю, а твій Іван хоч знає, з якого боку до сокири підходити, чи

Життєві історії 0

Тарасе, а де куряче філе? Де масло? Де сир? — Ой, Лесю, закрутився, забув. Уяви, на автохімію була така знижка, гріх не взяти! — Чудово. То на обід ми будемо їсти цибулю під автомобільним лаком? Куди нам стільки цибулі? — Ти ж господиня, — безтурботно кинув він, уже вмикаючи телевізор у вітальні. — Придумай щось. Спечи пиріг, чи що. Мама з цибулі навіть соуси смачні робить. Олеся глибоко видихнула. Сваритися не хотілося, сил після робочого тижня не було. Вона пробувала поговорити по-дорослому: — Тарасе, якщо тобі приїлися мої страви, давай разом складати меню на тиждень. Сядемо в п’ятницю, напишемо, що ти хочеш бачити на столі, купимо продукти під цей список, і ти мені допоможеш на вихідних наготувати. Ти ж кажеш, що прагнеш різноманіття. — Та ну, Лесю, мені ще на кухні голову ламати? Ти краще знаєш, що і як варити. — Оцінювати ти вмієш чудово, а подумати заздалегідь — голова болить? — Ну що ти знову заводишся? Я просто сказав свою думку. Хіба вже й слова вдома мовити не можна? Можна було. Але чомусь це слово завжди знецінювало її працю

— Тобі взагалі не соромно таке подавати на стіл дорослому чоловікові? У мами навіть

Життєві історії 0

Мамо, я швидко, — на ходу скидаючи пальто, говорила Оксана. — Зараз метнуся до магазину, треба яєць, сметани і щось до чаю взяти. Потім швиденько зварю вам макаронів із сиром, Юрчика погодуєш, а я побігла. — Та куди ти летиш, я вже вечерю поставила, картопля вариться, — прохрипіла мама. — Ти краще глянь у дзеркало — захекана, руки червоні. Де ти так затрималася? Оксана підійшла до вікна на кухні, звідки було добре видно дорогу. На зупинці все так само самотньо височіла постать баби Катерини. Поруч стовбичили двоє підлітків у навушниках, які демонстративно крутилися в інший бік, дивлячись у телефони. Під’їде маршрутка — і ніхто літній навіть пальцем не поворухне допомогти. Оксана відчинила комору. Там, на верхній полиці, припадала пилом міцна господарська сумка на коліщатках із яскравим квітковим візерунком. Вона купила її матері торік, аби та не рвала руки, коли ходить на базар. Ганна Петрівна тоді страшенно образилася: — Ти що, мене вже зовсім у немічні баби записала? Я ще при силі, щоб із такою тачкою ходити, соромно перед сусідами! Так та сумка й стояла новою, з етикеткою всередині. Оксана зняла її, обтерла пил ганчіркою і повернулася до дверей. — Ти куди з торбою? — здивувалася мати. — Зараз повернуся! Справу одну треба закінчити

— Чужа дитина в хаті — це завжди клопіт, ти хоч розумієш, у що

Життєві історії 0

Мамо, коли ви купували нам житло, треба було думати, хто в ньому буде господарем, а не лізти тепер зі своїми повчаннями. У вас он є свій новий будинок, от і їдьте туди господарювати. А ми тут самі розберемося, як нам жити й на що сподіватися. Я подивилася на Оленку. Чекала, що вона скаже хоч слово. Скаже, що це мамина квартира, що мама заробила на неї роками поневірянь, що так розмовляти неприпустимо. Але донька стояла, опустивши голову, і мовчала. Вона просто боялася викликати його гнів. Я не стала влаштовувати сварки. Не хотіла опускатися до криків і з’ясування стосунків на очах у дитини. — Добре, — тихо сказала я. — Я поїду до себе. Я підхопила свою сумку й вийшла. На вулиці світило м’яке осіннє сонце, під ногами шаруділо жовте листя, а всередині в мене була суцільна порожнеча. Куди йти? До свого нового будинку, де ще навіть фіранки не на всіх вікнах висять і пахне свіжою шпаклівкою? Там було порожньо й холодно. І раптом якась невідома сила потягнула мене в інший бік. До старого батьківського двору, де я не була вже кілька років, обмежуючись лише короткими дзвінками на свята. Хвіртка була незамкнена. Подвір’я, яке колись здавалося мені величезним і галасливим, тепер виглядало тихим, порожнім і якимось постарілим. Клумби позаростали травою, яблуні посхиляли сухі гілки до самої землі

— Мамо, коли ти купувала нам житло, треба було думати, хто в ньому буде

Життєві історії 0

Тарасе, ти маєш забрати свою маму до нас, вона просто не переживе цю зиму сама в тій хаті, — сказала Оксана, кинувши погляд на чоловіка. Тарас аж завмер посеред кухні з чашкою в руках. Він очікував будь-чого після своєї поїздки в село: докорів, що довго затримався, розмов про витрачений бензин чи звичних хатніх клопотів, але тільки не цього. — Почекай, — перепитав він, пильно дивлячись на дружину. — Ти це серйозно зараз кажеш? — Цілком серйозно, Тарасе. Ти сам на себе подивися. Приїхав чорніший за хмару, мовчиш цілий вечір, тільки важко зітхаєш. Я ж бачу, як ти мучишся. Твоя мама там одна, літа вже не ті, здоров’я підводить. Скільки можна розриватися між двома домівками? Треба перевозити її сюди, у місто, і крапка. Усе почалося ще зранку тієї суботи, коли Тарас вирушив до села. Осінь уже брала своє: ранки ставали вогкими, дні коротшали, а з городу тягнуло терпким запахом зів’ялого бадилля та мокрої землі. У дворі старенької батьківської хати його зустрів рудий безпородний пес на прізвисько Рудик. Пес був середнього зросту, веселий, вухатий і неймовірно добрий до своїх. Він крутився під ногами, виляв хвостом так, що ходором ходив увесь зад, і щосили намагався лизнути Тараса в ніс. — Ну годі тобі, розбишако, дай хоч у двір зайти, — сміявся Тарас, чухаючи собаку за теплим рудим вухом. Рудик лишився єдиним вірним вартовим цього подвір’я. Рік тому не стало батька, і з того часу двір ніби трохи спорохнів, хоча мати щосили тримала порядок

— Тарасе, ти маєш забрати свою маму до нас, вона просто не переживе цю

Життєві історії 0

Слухай, мамо, ти мене взагалі чуєш чи знову робиш вигляд, що все гаразд? У нас зараз катастрофа справжня, а ти там свої квіти розводиш! — голос Артема в телефоні звучав різко. Алевтина Георгіївна стояла на вузькій кухні своєї міської квартири, міцно затиснувши смартфон плечем до правого вуха, тоді як лівою рукою намагалася акуратно протирати вологою ганчіркою старе скло старої віконної рами. — Артеме, я тебе чую чудово, — відповіла жінка. — Але поясни мені нормально, чому кожного разу, коли у вас виникають якісь непередбачувані витрати, першим же рішенням стає дзвінок до мене? У вас же своя родина, свої обов’язки, ви дорослі люди, які самі обирають шлях. — Мамо, ну що ти знову починаєш читати лекції?! — розсердився син. — У Насті зуб розболівся так, що вона плаче третю ніч поспіль, в клініці залікували цінник у космос! Машина просто не заводиться, майстри кажуть, що полетів двигун. А тут ще щомісячний внесок за кредит висить каменем, і банк не буде чекати, доки ми знайдемо гроші! Нам потрібна конкретна допомога відтебе, а не твої філософські роздуми про те, як треба правильно планувати сімейний бюджет

— Слухай, мамо, ти мене взагалі чуєш чи знову робиш вигляд, що все гаразд?