Руслан позичив стареньку «Ладу» у знайомого з гаражів і чекав на околиці села вже дві години. Коли Галина сіла поруч, він подивився на неї — у білій весільній сукні, у заміжній хустці, зі слідами сліз на щоках — і тихо, хрипко запитав: — Галю, ти точно вирішила? Назад дороги не буде. Вона поклала свою холодну руку поверх його долоні на важелі передач і твердо сказала: — Їдь, Руслане. Швидше їдь. Бо якщо я зараз залишуся, то вже ніколи звідси не виберуся. Машина плавно рушила з місця, розвернулася в кінці вулиці й зникла в осінньому тумані. А на весіллі спочатку ніхто навіть не помітив, що молодої немає. Гості саме танцювали коломийку, чоловіки вийшли надвір подихати, жінки перемивали тарілки на літній кухні. Минуло хвилин двадцять, перш ніж Іван озирнувся й побачив, що місце поруч із ним порожнє. Він вийшов із палатки, пройшовся двором, заглянув у хату, на кухню — Галини ніде не було. Лавка біля хвіртки була порожня. Іван повернувся до палатки трохи спантеличений і запитав у старшого боярина: — Ти Галю не бачив? Пішла посидіти надвір і пропала. Боярин голосно розсміявся, ляснув Івана по плечу і закричав на всю палатку: — Хлопці! А молоду вкрали! Прогавив ти, Іване, жінку! Готуй гроші та могорич
«Я тебе не люблю, Іване…» — сказала Галина просто на весіллі, коли навколо гриміли
Добрий вечір, вибачте, будь ласка, що турбую так пізно, — затинаючись від хвилювання, почала я. — Мене звати Марія, мій номер мені дала Світлана Іванівна, класна керівничка моєї доньки… — Маріє, навіть не думайте вибачатися, — м’яко перебив він мене. — Світлана Іванівна вже попередила, що ви можете зателефонувати. Ви робите велику справу, що шукаєте вихід і так дбаєте про свою дитину. Це викликає величезну повагу. Завтра ввечері у нас у школі якраз відбудеться перша зустріч майбутньої творчої майстерні. Приходьте обов’язково разом із Даринкою. І самі не тікайте одразу додому — побудете з нами, подивитеся, чим ми будемо займатися. Ваша присутність для доньки зараз дуже важлива. Наступного дня після роботи я забрала молодших дітей до сусідки, літньої жінки з першого поверху, яка завжди з радістю погоджувалася посидіти з малечею за невелику подяку, а сама взяла Даринку за руку, і ми пішли до школи. Донька йшла похмура, опустивши голову, і всю дорогу бурмотіла, що їй нічого не цікаво і вона не хоче ні з ким знайомитися. У шкільній актовій залі вже зібралося чимало людей. Було гамірно, пахло свіжою фарбою та папером. У центрі кола стояв високий чоловік із відкритим, привітним обличчям і жваво розповідав дітям про те, як вони будуть розписувати стіни коридору та готувати виставку до зимових свят. Це був Юрій. Щойно ми переступили поріг, він одразу помітив нас, вибачився перед дітьми й підійшов
— Подивися на себе в дзеркало, Маріє. Ну куди ти ще збираєшся встигнути? Твій
Тітко Ганно, ну хоч закрутки вийшли на славу, тепер молодятам взимку точно буде що до картоплі відкрити! Я дивилася на це повідомлення в родинній групі, а поруч із ним — на усміхнене смайликове обличчя, яке поставила моя двоюрідна племінниця Ірина. Коли ж натиснула на світлину, яку надіслали трохи вище, то просто завмерла посеред кухні з порожньою чашкою в руках. На екрані сяяла гарна весільна світлина мого племінника Романа та його молодої дружини Дарини. Світлина була вбрана в ошатну, святкову рамочку з квітами та золотистими візерунками, а вгорі великими гарними літерами було виведено: «Дякуємо вам, наші найрідніші! Ось так щиро ви підтримали нашу нову сім’ю!» А нижче, акуратним стовпчиком, тягнувся довгий список усіх гостей, які гуляли на весіллі. І навпроти кожного імені стояло те, що людина поклала в конверт. Батьки нареченого — дуже велика, солідна сума, на яку можна пів хати обставити, та ще й путівка на відпочинок. Батьки нареченої — теж величезний внесок, аби діти ні в чому не знали потреби. Хрещений батько з дружиною — сума з багатьма нулями. Хрещена мати — теж чимало, одразу видно, що не поскупилася. Я повільно вела пальцем по екрану, гортаючи цей список донизу. Рядків було багато, десь зо чотири десятки, бо весілля гуляли пишне, на два дні, з музиками, ведучим і купою родичів з обох боків
— Тітко Ганно, ну хоч закрутки вийшли на славу, тепер молодятам взимку точно буде
О третій годині всі сіли до столу. Точніше, сіли всі, крім Віри. Вона то йшла на кухню підігріти голубці, то несла свіжий узвар у глечику, то шукала додаткову вилку для дядька Степана, то подавала гірчицю до холодцю. Гості гості казали тости, бажали здоров’я, згадували молоді літа, сміялися, а Віра крутилася між кухнею і вітальнею, мов бджілка, навіть не помітивши, що за першу годину свята жодного разу не присіла. Дмитро підвівся з тостом і довго розповідав, якою чудовою матір’ю завжди була Валентина Іванівна, як у дитинстві встигала і на роботі працювати, і їм із братом теплі светри в’язати. Ірина схвально кивала, підтримувала розмову, вчасно підливала свекрусі узвар і робила компліменти її сукні. Віктор усміхався, підтакував братові і з гордістю дивився на матір. Проходячи повз Віру, яка саме несла тарілку з гарячими картопляниками, Валентина Іванівна стиха кинула: — Віро, а чому оселедця на столі немає? Я ж ніби казала, що під картоплю обов’язково треба оселедця з цибулею. — Ви не казали про оселедець, Валентино Іванівно, — спокійно відповіла невістка. — Але в холодильнику є, я зараз швиденько почищу і подам. — Могла б і сама здогадатися, не перший рік замужем, — пробурмотіла свекруха і пішла на своє почесне місце на чолі столу. Нарешті, коли гаряче було розкладено, а всі страви виставлені, Віра відчула, що далі стояти просто не має сили. З самого ранку вона випила лише склянку води, і в шлунку вже неприємно смоктало від голоду. Вона тихо присіла на вільний стілець скраю, біля самих дверей, щоб нікому не заважати, поклала собі трохи вінегрету і взяла виделку
— Подай хліб, невістко, бо гості вже чекають, а ти собі ще встигнеш попоїсти,
Сергійку, сину мій, ти знову за своє? Ну скільки можна дивитися у той телефон?! Краще б подивився, як хліб дорожчає в магазинах. Скоро за буханець почнемо останню сорочку віддавати, а ти сидиш із таким виглядом, наче в палаці міністрів працюєш. — Мамо, ну я ж просто читаю новини. Роботу дивлюся. У місті зараз з вакансіями важко, сам знаєш, яка обстановка, — втомлено відповів він, навіть не підводячи очей від екрана. — Працю він дивиться! Ти краще подивися на свою колишню, на Анюту твою! У неї і дім повний людей, і гроші річкою пливуть, і котли нові купує, а ми тут на гречаній каші сидимо, як жебраки на паперті! Ти ж чоловік чи хто? Чому ти не міг той бізнес на себе переписати, поки час був? Кристина, яка саме фарбувала нігті яскраво-червоним лаком на дивані, голосно хмикнула, розмахуючи рукою, щоб швидше висохло. — Та який з нього господар, мамо? Він же м’який, як пластилін. Йому тільки гайки крутити у гаражі та мовчати в ганчірочку. Треба було мені з ним їхати тоді в той будинок, я б їй влаштувала «гостинність»! Вона б у мене швидко згадала, хто тут головна родина, а хто просто тимчасова орендарка. — Ой, не нагадуй мені про той будинок, серце знову закололо! — Валентина Петрівна схопилася рукою за серце, демонстративно важко зітхнувши. — Мене аж тремтять руки, як згадаю, як вона нас серед ночі виставила біля хвіртки, мов якихось волоцюг. І це після всього, що я для неї зробила! На день народження прийшла, подарунок дорогий принесла, а вона. Невдячна
— Сергійку, сину мій, ти знову за своє? Ну скільки можна дивитися у той
До вечора вже половина села знала, що Марія, від якої чоловік пішов через бездітність, привезла з міста немовля. А наступного дня біля магазину вже розповідали, що дитина від якогось одруженого чоловіка. Марія нікому нічого не пояснювала. Їй тоді було тридцять три роки, і вона вперше за довгий час почувалася щасливою. Заміж Марія вийшла у двадцять п’ять років. Її Василь працював водієм, мав добру вдачу, любив компанії. Жили вони непогано, тільки дітей не було. П’ять років Марія їздила по лікарях. Була і в районній лікарні, і в обласній. А після операції їй сказали, що народити вона вже не зможе. Василь спочатку заспокоював: — Та проживемо й удвох. Хіба нам погано? А через два роки поїхав на заробітки й там познайомився з іншою жінкою. Вона народила йому дитину, і Василь до Марії більше не повернувся. Найбільше їй боліло навіть не те, що чоловік пішов. А те, що сказав її братові: — Я хочу нормальну сім’ю, щоб діти були. А що мені з Марією робити? Після розлучення Марія ще рік жила сама. А потім поїхала до Львова, де мешкала її тітка Катерина
Сонце вже хилилося до заходу, коли рейсовий автобус зі Львова зупинився на краю села.
Степане, йди додому, не роби людям сорому! — першим схаменувся староста весілля, дядько Василь. Він підхопився з-за столу, перегородив хлопцеві дорогу, узяв його під руку й почав обережно відводити назад до воріт.— Ну чого ти прийшов? Не по-людськи це. — А чого я маю йти?! — Степан хитнувся, вирвав руку й сперся на одвірок літньої кухні. Він не був напідпитку — він був п’яний від самого горя, від того, що його світ, який він так старанно намагався збудувати на тих будовах, завалився в одну мить. — Я до Світлани прийшов! Хочу їй щастя побажати! Нехай розкаже, як вона мене до осені чекала! Музики на мить стихли. Скрипка обірвала веселу польку на високій ноті. Гості за столами завмерли, почали перешіптуватися, витягувати шиї. Батько Світлани почервонів, стиснув кулаки і вже хотів підвестися, але Іван поклав йому важку руку на плече. — Сидіть, тату. Я сам. А молода тим часом зблідла так, що біла сукня злилася з її обличчям. Мати, яка сиділа поруч, одразу це помітила й нахилилася до доньки: — Світлано, що з тобою? Тобі погано? — Нічого, мамо, — прошепотіла вона ледь чутними губами. — Душно мені. Але справа була зовсім не в духоті. Світлана дивилася на Степана — на його розпатлане темне кучеряве волосся, на знайомі до болю брови, на вперто стиснуті губи — і серце її стискалося від страху. Вона боялася, що зараз він почне кричати, згадає їхню останню зустріч біля старої автобусної зупинки, і тоді все відкриється. І не буде їй ні прощення, ні життя в цьому селі
Той серпневий день у Великих Вербах пахнув свіжоскошеною травою, яблуками-білим наливом і теплим пилом,
Тату! Яке весілля тобі на старості років? Тату, ти серйозно зараз це кажеш? Я не збираюся ділити наш дім із якоюсь чужою жінкою, яку ти знаєш без тижня рік! — Оксана стояла посеред просторої кухні у їхньому заміському будинку під Києвом. Її батько, Тарас Миколайович, чоловік статний, із легкою сивиною на скронях та доброзичливим поглядом, який керував невеликою будівельною фірмою, саме акуратно склав серветку біля своєї тарілки. — Донечко, не сердься, — спокійно, але твердо відповів він. — Я ж не питаю дозволу, як школяр, я ділюся з тобою найважливішою подією у своєму житті, бо ти для мене найрідніша людина. Минуло вже десять років, відколи не стало твоєї мами, світла їй пам’ять, і весь цей час я жив виключно тобою. Але ти вже доросла дівчина, скоро в тебе з’явиться власне коло, робота, власна сім’я, а я що — маю сидіти в цих чотирьох стінах і розмовляти з газонокосаркою? — А ми хіба мало розмовляємо, тату? — Оксана ледь не заплакала. — Хіба я не готую нам вечері? Хіба я не прибираю, не замовляю продукти, не стежу за тим, щоб у тебе завжди були випрасувані сорочки на зустрічі? Я все для тебе роблю. Нащо нам та жінка, тату
— Тату! Яке весілля тобі на старості років? Тату, ти серйозно зараз це кажеш,
Ой, та не вигадуй! Які там величезні витрати? Гості ж не з порожніми руками прийдуть! Подарують конверти, усе окупиться, ще й вам на меблі залишиться! Я все прорахувала. Головне зараз — внести завдаток і замовити залу, поки інші не перехопили. Ти просто не звикла масштабно мислити, бо виросла в невеликій родині. А в нас рід великий, дружний, ми звикли все робити з розмахом. Ірина глянула на годинник на стіні. Була сьома вечора. Максим мав повернутися з роботи хвилин за п’ятнадцять,але чекати на нього вона не хотіла. Вона знала свого нареченого: він занадто м’який, занадто любить матір і не зможе сказати їй «ні» прямо в очі. Почне виправдовуватися, шукати компроміси, пообіцяє подумати, а в підсумку свекруха візьме його змором, і в червні їм доведеться гуляти на чужому святі за власні гроші. Цю розмову потрібно було завершити тут і зараз. Без криків, без образ, без взаємних докорів, але так, щоб у Світлани Іванівни не залишилося жодних сумнівів. Свекруха тим часом знову схилилася над зошитом, дістала з кишені плаща кулькову ручку і почала щось дописувати на полях. — Так, ще ж фотографа треба замовити, — бубоніла вона собі під ніс. — У моєї знайомої племінник гарно знімає, бере недорого. І ведучу обов’язково, щоб гості не нудьгували, бо без тамади на шістдесят людей ніяк. Ірино, ти сукню вже пригледіла? Треба пишну брати, білосніжну, щоб усі бачили, яка в Максима красуня-дружина. Я можу з тобою в суботу по салонах пройтися, підкажу, що тобі пасуватиме
— Ти ж не збираєшся псувати моєму синові найважливіший день у житті своєю скупістю?
Ірочко! Тільки от не треба робити вигляд, ніби ти мені велику ласку зробила. Син заробляє, він і матері зобов’язаний допомагати. А ти прийшла на все готове, ще й сидиш із таким виглядом, наче тобі тут не раді. Слова були сказані не криком, майже буденним тоном, але від цього вони звучали ще образливіше. Гості почали опускати очі в тарілки. Хтось закашлявся, хтось потягнувся за хлібом. Максим стиснув кулаки під столом. Він уже відкрив рота, щоб різко зупинити матір, але Ірина непомітно торкнулася його коліна під скатертиною — мовляв, не треба, перетерпимо, скоро вже розходитимемося. Але Тамара Іванівна, схоже, вже не могла зупинитися. Можливо, далися взнаки кілька келихів вина, а можливо,просто вийшло назовні те, що вона давно тримала в собі — ревнощі до невістки, бажання показати подругам, хто тут головний у житті сина. Вона потягнулася через стіл за великим скляним глечиком із домашнім ягідним узваром, щоб підлити собі в склянку. Рух був різкий, незграбний. Ліктем вона зачепила вазочку з фруктами, глечик хитнувся в її руці — і густий темно-червоний напій хлюпнув просто на Ірину. Він залив праве плече, рукав і широкою смугою потік донизу по новій вишневій сукні. Ірина зойкнула від несподіванки — напій був холодним, а тканина миттєво потемніла і прилипла до тіла. І саме в ту секунду, коли тітка Світлана кинулася з серветками, а Тамара Іванівна з байдужим виглядом сказала про те, що сукня випереться, у Максимові щось остаточно перемкнулося
— Іринко, збирайся, ми їдемо додому, — тихо сказав Максим, беручи дружину за лікоть

You cannot copy content of this page