Українці Сьогодні

Марто, це вже переходить усі межі! Ти що, справді ходиш слідом за моєю мамою і вистежуєш кожен її крок? Ярослав поклав свій телефон на кухонний стіл екраном догори, і там одразу засвітилася фотографія. На знімку я стояла біля критого павільйону з галантереєю і говорила зі своєю свекрухою. Вона тримала в руках яскраву, блискучу торбинку з великою позолоченою пряжкою. — Звідки в тебе це фото? — Мама щойно переслала. Каже, ти її на ринку перестріла, почала розпитувати про покупки, а тепер погрожуєш мені наговорити казна-що. Я повільно видихнула й сіла навпроти чоловіка. — Ярославе, я нікого не вистежувала. Я пішла купити теплий халат і випадково побачила, як Ольга Степанівна торгується за сумку. За ту саму дешеву річ, на яку позавчора випросила в тебе майже всю твою частину зарплати. — Не вигадуй. Вона мені казала, що поїхала на речовий рядок по шкарпетки й домашні капці. — Я стояла за два кроки й на власні вуха чула, як вона переконувала продавця скинути ціну, бо вона в нього постійна клієнтка. Усі свої «дорогі обновки» вона бере на тому столику біля входу. Чоловік подивився на мене так, ніби йому було прикро за мою недовіру. Потім похитав головою і підсунув до себе кухлик. — Я давно помічав, що тобі не дає спокою моя турбота про маму. Але щоб опускатися до таких пліток… Не думав, що ти на це здатна

— Марто, це вже переходить усі межі! Ти що, справді ходиш слідом за моєю

Життєві історії 0

Мамо, ну навіщо тобі одній цілих дві кімнати, якщо ми вчотирьох тулимося в маленькій однокімнатці? Давай просто поміняємося! Слова сина пролунали буденно, ніби він пропонував обмінятися куртками чи переставити стільці на кухні. Галина сиділа на дивані у вітальні й дивилася у вікно, тримаючи телефон біля вуха. На екрані телевізора якраз ішов черговий серіал, але звук вона вимкнула ще на перших секундах розмови. — Богдане, ми ж наче вже все з’ясували минулого місяця, — спокійно відповіла жінка. — Я нікуди не переїжджатиму. — Але ж у нас народився Олежик! Ти розумієш, що тепер місця зовсім немає? Владику вже шість років, йому треба робити уроки, малювати, спати спокійно. А малий щоночі плаче. Ми один у одного на головах сидимо! — Я розумію, синку. Тобі важко, Ірині важко. Але моя квартира тут до чого? — До того, що ми одна родина! У тебе простора двокімнатна квартира з великою кухнею. А в нас крихітна «гостинка», де навіть дитяче ліжечко ледве втиснули між шафою і розкладним диваном. Галина повільно потерла скроні. Ця розмова починалася не вперше і навіть не вдруге

— Мамо, ну навіщо тобі одній цілих дві кімнати, якщо ми вчотирьох тулимося в

Життєві історії 0

Свахо! Яке ж у вас тут усе пишне та доглянуте! А хризантеми – просто неймовірна краса, аж дух забиває, такі розкішні кущі, цвіт до цвіту! І хто ж за ними так щиро ходить, коли вас місяцями нема дома, Маріє? – солодким, немов политий медом голосом щебетала сваха, ще тільки ступивши за хвіртку мого подвір’я в неділю спозаранку. Був ледь початок дев’ятої, осіннє сонце тільки-но піднялося над деревами, підсушуючи рясну вранішню росу на бруківці. Я якраз вийшла на ґанок у старому в’язаному кардигані, тримаючи в руках лійку, щоб полити квіти біля хати. Повітря було чисте й прохолодне, листя на вишнях золотіло, а мої великі білі та бордові хризантеми красувалися рясними шапками вздовж доріжки. Характер моєї свахи Анни я вивчила добре за всі ці роки. Знала кожну її манеру, кожен погляд і ту особливу привітність, яка з’являлася в неї виключно тоді, коли їй щось було потрібно. У звичайні дні Анна навіть віталася крізь зуби, згорда підводячи голову. А тут – летить, посміхається на всі тридцять два зуби, пальто модне розстебнула, очі блищать. Не встигла вона до ґанку підійти, як я собі подумала: «Ну, Маріє, тримайся, не на хризантеми вона прийшла дивитися». І справді, не помилилася ні на йоту. – Доброго ранку, свахо, – стримано привіталася я, відставляючи лійку в куток. – Сусідка мені допомагає, пані Галина. Вона квіти любить, то й поливає, доки я у від’їзді. А ви чого це в таку пору? Щось сталося? – Ой, та нічого лихого, слава Богу! – замахала вона руками в шкіряних рукавичках. – Просто йшла повз, бачу – хвіртка відчинена, дай, думаю, зайду провідати. Ви ж тільки два тижні як повернулися, а ми толком і не поговорили. Ви б, свахо, кави мені зробили. Ви ж, певно, доброї, справжньої італійської привезли цілу валізу

– Свахо! Яке ж у вас тут усе пишне та доглянуте! А хризантеми –

Життєві історії 0

Степан із Польщі приїхав, кличе нас у суботу до себе! Каже, новий мангал у дворі вимурував, альтанку величезну склом засклив, треба це діло по-людськи обмити. Та й взагалі зібрати рідню. Я якраз поралася біля плити, смажила сирники. Почувши це, аж лопатку опустила, бо новина була не зовсім звичайна. – А чого це раптом така щедрість? – здивувалася я. – Він же як на два тижні додому приїжджає, то його з хати не витягнеш. Або відсипається цілими днями за зачиненими дверима, або по лікарях бігає спину та зуби лікувати. Коли це він родичів скликав? – Так ювілей у чоловіка, сорок років стукнуло, – нагадав мені Петро. – Ти що, забула? Казав, що дату треба відзначити на широку ногу. І от тепер я сиджу й думаю, що ж йому дарувати. Людина сім років за кордоном без вилазу сидить, усім забезпечена, грошей кури не клюють. Подаруєш якусь дрібницю – скривиться. Покладеш замало в конверт – потім перед усіма родичами обмиє нам кісточки, скаже, що ми поскупилися. Я важко зітхнула і сіла навпроти чоловіка. Петро мав рацію. Іти до Степана на свято – це завжди було ще те випробування для нервів. Степан – двоюрідний брат мого чоловіка. Росли вони в одному селі, хати стояли через дві вулиці, тож у дитинстві та юності були нерозлийвода. Я пам’ятала його ще зовсім іншим. Степан замолоду був простим, тихим хлопцем, але все змінилося після того, як він почав їздити на заробітки

– Степан із Польщі приїхав, кличе нас у суботу до себе, – сказав мені

Життєві історії 0

У мого брата, у дядька Василя, через тиждень кругла дата, ювілей! Сімдесят років людині! До нього гості з усієї округи з’їдуться! Я хотіла на стіл поставити гарні домашні грибочки, щоб не соромно було перед людьми, щоб усі бачили, яка в нас дружна та заможна родина! Невже для рідного дядька шкода білих грибів? Вони ж у лісі виросли! Ліс — він Божий, за нього гроші в касу не платять! Я підійшла до столу, дістала з сумочки свій робочий блокнот і звичайну ручку. — Олено Дмитрівно, ліс справді Божий. А от бензин, який ми спалили, щоб доїхати до того лісу за сотню кілометрів — коштує грошей. Банки, які зараз коштують зовсім не копійки, — куплені за наші гроші. Кришки, спеції, оцет, цукор, газ, електрика — за все це заплачено з нашої сімейної кишені. А головне — сотні годин праці. Якщо ви так хотіли потішити брата на ювілей, чому ви не купили ці гриби на базарі? — Та ти бачила, скільки за них на базарі правлять?! — не втрималася Катерина. — Там за малесеньку баночку просять стільки, що очі на лоба лізуть! Це ж грабіж серед білого дня! — Тобто платити незнайомим людям на базарі за їхню працю ви вважаєте грабежем, а забирати мою працю задурно — це родинне тепло? — запитала я, дивлячись на невістку. Катерина прикусила язика і нічого не відповіла. — Давайте зробимо так, — я розгорнула чистий аркуш у блокноті. — Ми люди цивілізовані. Сваритися, кричати чи тягати ящики з рук у руки ніхто не буде. Ви приїхали взяти продукцію. Добре. Я порахую все, що ви вже винесли, за найскромнішими цінами. Нижче, ніж на ринку

— Тетяно, ви що, дачу в оренду під оптову базу здали чи вирішили перед

Життєві історії 0

Скупа, страх! Ти бачила, що вона знову купила? Пів хлібини, пачку солі й олії пляшку на три місяці розтягує! А пенсію ж листоноша щомісяця приносить, і ні копійки людям на очі не покаже! Марія аж через паркан перехилилася, щоб Люба краще почула. — Та бачила, Маріє, щодня бачу. В неї паркан скоро впаде на дорогу, підперла кілком і байдуже. А сама у старій куфайці ходить, аж поли потерлися. Мабуть, у подушку складає. Ох і людина, копійки зайвої не витратила за все життя. Так у селі говорили про бабку Палажку майже щодня. Село було невеличке, хутір за лісом, куди автобус заїжджав двічі на добу, та й то якщо дорога суха. Усі всіх знали від колиски до цвинтаря. Знали, хто скільки курей тримає, хто в кого позичив сокиру і хто яку ковбасу бере в сільмазі. А от про Палажку не знав ніхто й нічого, хоча прожила вона поруч із ними понад сорок літ. Їй уже перевалило за сімдесят. Була вона суха, жилава, з потемнілими від щоденної праці руками. Чоловік її, Іван, колись давно поїхав на заробітки та й щось сталося з ним там. Дітей у них не було. Лишилася сама у своїй старій хаті на дві кімнати

— Скупа, страх! Ти бачила, що вона знову купила? Пів хлібини, пачку солі й

Життєві історії 0

Скільки можна тягнути гроші з нашого сімейного бюджету на твою матір? — гнівалася Оксана на чоловіка. — Вона отримує свою пенсію, чому ми щомісяця маємо віддавати їй третину моєї зарплати? Андрій навіть не відвів погляду від екрана ноутбука. — Вона моя мати, і цим усе сказано, — відповів він рівним, байдужим тоном, ніби пояснював очевидні речі маленькій дитині. — Вона мене виростила, ночами не спала, вчила жити. Я зобов’язаний їй допомагати до кінця її днів. — А як же моя мама? Вона також не купається в розкошах, живе на копійки, і їй постійно потрібні ліки! — обурено вигукнула Оксана. — Чому ти минулого тижня відмовився купити їй тонометр, хоча в неї тиск скаче щодня? Андрій різко закрив ноутбук, і глухий стукіт луною рознісся по тихій квартирі. Він підвівся з крісла, підійшов до дружини. — Запам’ятай раз і назавжди, Оксано: твоя мати — мені чужа людина. Чужа! Я не збираюся витрачати зароблені гроші на чужих людей. У мене є своя сім’я, і це я, моя мати і ти. А теща хай розраховує на себе чи на державних соціальних працівників. До мене вона не має жодного стосунку, і крапка на цьому

— Скільки можна тягнути гроші з нашого сімейного бюджету на твою матір? Вона отримує

Життєві історії 0

Марія йшла вулицею, віталася з сусідами, а ті дивилися на неї з настороженістю, інколи навіть із неприхованою заздрістю: «О, повернулася італійка. Певно, мішок грошей привезла». Вона почувалася дивною туристкою у власному минулому. У рідній хаті, яку вона відремонтувала за важкі закордонні євро, було порожньо й холодно. Доньки жили своїм життям в обласному центрі за сотню кілометрів. Вони, звісно, приїхали на вихідні, коли мама тільки-но повернулася, розцілували її, пораділи італійським сирам, кремам для обличчя та грошовим подарункам. Але вже в неділю ввечері поспішили на маршрутку: «Робота,мамо, справи, сама розумієш, життя вирує». Марія залишилася одна. Вона ходила просторими, чистими кімнатами свого дому, слухала цокання старого годинника на стіні й відчувала, як її накриває липка, безпорадна пустка. Невже заради цієї німої тиші вона гарувала десять років? Невже тепер її доля — просто чекати недільного дзвінка від дітей і доживати віку біля телевізора? Щоб не збожеволіти від думок, вона взяла за звичку щодня ходити до старого міського парку — чи не єдиного місця, яке залишилося майже незмінним. Там росли віковічні дуби, пахло мокрим листям, а старі кам’яні алеї пам’ятали її ще юною дівчиною. Саме там, одного прохолодного жовтневого ранку, все й сталося

Марія ніколи й подумати не могла, що її життя колись розвернеться так круто. Коли

Життєві історії 0

Значить так, Поліно! Новий рік у нас на дачі зустрічаємо всією компанією! — поставив перед фактом чоловік. — Питання вирішене, обговоренню не підлягає, — гучно пролунав у передпокої голос Вадима, що перетворився на справжнє стихійне лихо для тихої квартири. Жінка саме помішувала ароматну тушковану картоплю у великій чавунній каструлі. — Двадцять людей? — перепитала Поліна, повільно обертаючись до благовірного. — Вадим, ти справді розумієш, що кажеш? Моя дача в селі — це затишний родинний будинок моїх батьків. Там одна світла кімната внизу та дві маленькі мансарди. Куди ти плануєш розмістити такий натовп? На чому вони спатимуть? І найголовніше — хто збирається за все це платити й готувати? Вадим зверхньо знизав плечима, навіть не дивлячись на дружину. — Вічно ти шукаєш проблеми там, де їх немає, і псуєш святковий настрій. Купимо надувні матраци, потісняться якось. У тісноті, та не в образі. Моя родина приїде, це ж свята святих! А щодо фінансів — ти господарка, от і думай. У тебе ж була річна премія, візьми її та пусти на благо родини. Моя мати абсолютно права: нормальна жінка радіє, коли в домі повно родичів чоловіка, а ти сидиш мовчки у своєму кутку. Наступного дня пороги оселі переступила Тамара Петрівна. Свекруха з’явилася без жодного попередження, відчинивши двері своїм ключем, який турботливий син зробив таємно від неї ще пізньої осені. Вона важко ступила на килимок, зняла норкове пальто і впевнено пройшла до вітальні, сідаючи на чолі столу. — Здравствуй, невістко, — заговорила жінка холодним, менторським тоном. — Вадим мені передав увесь твій вчорашній концерт. Мені соромно за тебе, Поліно. Роками живеш із моїм сином, а елементарної гостинності так і не опанувала

— Значить так, Поліно! Новий рік у нас на дачі зустрічаємо всією компанією! Питання

Життєві історії 0

Ольго Василівно, скажіть мені правду, — спокійно звернулася Марина, присівши на краєчок канапи. — Ви справді переписали все обійстя на Світлану? — Мій дім, — сухо сказала стара жінка. — Світлана — донька. Їй і належатиме. Слова прозвучали твердо, але пальці літньої жінки тремтіли. Вона жодного разу не підвела погляду на невістку. — Я не сперечаюся, чий це дім, — лагідно продовжила Марина. — Але скажіть: ви в курсі, що Світлана його просто зараз продає? Учора вона вже водила сюди чужих людей дивитися кімнати. Клубок випав із рук свекрухи й повільно покотився до дверей. — Як це… продає? — Ольга Василівна підвела розгублені очі. — Вона ж обіцяла, що я доживатиму віку тут. Що нічого не зміниться, що це просто формальність. — Вона вчора сказала покупцям, що до весни хата буде порожньою. Ольга Василівна зблідла, безпорадно подивилася на свої тремтячі руки й схопилася за комір кофти. — Не може такого бути, — прошепотіла вона. — Світланка не могла б так зі мною вчинити

— Тільки кухню не забирайте, вона якраз під розмір підігнана, — впевнено сказала жінка