Українці Сьогодні

Борщ справді вдався, Андрію, — тихо сказала Оксана. Тільки сметани я так і не купила. Вибач. Вона розвернулася і пішла. Її хода була рівною, спина прямою. Вона не озирнулася. Андрій підхопився, перекинувши свій келих. Темна рідина розтеклася по білому полотну скатертини, нагадуючи велику брудну пляму. Пляму, яку вже не відіпрати. — Оксано! Почекай! — закричав він, спотикаючись об стільці. Колеги проводжали його мовчанкою. Хтось відвертався, хтось дивився з цікавістю. Веселощі випарувалися, залишивши по собі прикрий присмак сорому. Він вискочив на вулицю. Холодне повітря вдарило в обличчя, трохи протверезивши його. Оксана вже сідала в їхню машину. — Оксано, ну ти що! Це ж просто жарт! — закричав він, підбігаючи. — Ми випили, ти ж знаєш, як це буває… Я просто хотів підтримати розмову

Буває, що одна-єдина фраза, кинута заради дешевого авторитету, стає тим самим останнім камінцем, який

Життєві історії 0

Іване! Я вирішила, що нам треба розлучитися. Офіційно. Через суд, — голос Ніни пролунав важко, але впевнено. Вона не дивилася на чоловіка, продовжуючи методично протирати вже й так чисту стільницю. Іван, який у цей момент зосереджено щось читав в телефоні, навіть вухом не повів. — Знову ти за старе, Ніно? Весна прийшла, вітамінів не вистачає? Давай без оцих твоїх театральних вистав з самого ранку. — Я не жартую, Іване. Заяву я вже підготувала. У понеділок віднесу. Іван нарешті відклав смартфон. На його обличчі з’явилася роздратована гримаса. — Слухай, ну скільки можна? Тридцять два роки під одним дахом, онуки скоро в школу підуть, а ти надумала на старості років життя міняти? Що сусіди скажуть? Що діти подумають? Ти про них спитала

Цей день у старій квартирі на околиці Києва завжди починався однаково. Сонце повільно пробивалося

Життєві історії 0

П’ятеро дітей. Це ж не жарти. Це скільки праці, Сашко ваш їх не просто виростив — він кожному дорогу проклав. Усіх вивчив, забезпечив, на весілля заробив. Це ж яка праця на одні плечі лягла! Він же не залізо, він жива людина. Дай чоловікові спокій. Він же не просто так це сказав. Йому відновитися треба. Ти ж бачила, який він останнім часом був? Блідий, змарнілий. Потерпи, прояви ласку, потурбуйся про нього зараз. Замість того, щоб сварити. Ірина увірвалася до її квартири, ледь не збивши з ніг бабцю, яка поралася на кухні. — Зіно, ти уявляєш, що цей придумав? — Ірина ледь не плакала, її голос зривався на схлипування. — Розрахувався! Просто взяв і звільнився! Сидить удома, каже — втомився. А хто нас годувати буде? Хто

— Олександре, ну скільки можна?! Вставай, кажу тобі, вже восьма! — Голос Ірини, дзвінкий

Життєві історії 0

Іро! Де мої ключі?! — крикнув чоловік. — Ти знову кудись їх засунула? Ірина повільно витерла стіл. — Я їх не ховала, Василю. — То де вони? Мені треба в гараж, хлопці чекають! — Вони в мене. Василь завмер. — В сенсі — у тебе? Віддавай негайно. Що за дитячі ігри? — Це не ігри, Василю. Це нова реальність. Сьогодні о восьмій ранку майстер змінив нам замок. Усі замки. І на хвіртці, і в хаті. Поки ти відсипався у Миколи після чергових посиденьок, я вирішила, що старі ключі нам більше не знадобляться. — Ти що, зовсім вже совість втратила?! Це мій дім! Мій! Мої батьки давали гроші на фундамент! Ірина відклала ганчірку і подивилася йому прямо в очі. — Твої батьки дали дві тисячі доларів на фундамент двадцять два роки тому. З того часу ми разом тягнули кредит, робили ремонти, садили сад. Але останні сім років, відколи ти вирішив, що «заслужений відпочинок» на пенсії дає тобі право не працювати, я тягнула все сама. Цей будинок тепер мій. Бо ти свій вклад у нього давно на пляшку проміняв

Понеділок у родині Василя та Ірини почався не з кави, а з гучного металевого

Життєві історії 0

Олено, зараз же вибачся перед мамою! — крикнув Андрій. — Або збирай речі! — Вибачатися за те, що я хочу бути людиною у власному домі? — Олена дивилася на чоловіка, і в цей момент він здався їй абсолютно чужим. Ранок почався з головного болю. Олена вийшла на кухню і побачила звичну картину: Людмила Петрівна пече млинці, Андрій сидить за столом, сяючи від задоволення. — Доброго ранку, Олено! — голос свекрухи був солодким, як мед, але холодним, як лід. — Сідай, поснідай домашнім. — Дякую, мені достатньо кави, — Олена відчувала, як на неї тиснуть стіни. — Треба їсти, — сказав Андрій. — Мама спеціально старалася. Навчилася б і ти так готувати, ціни б тобі не було. — Ціна… — Олена поставила горня на стіл. — Знаєш, Андрію, я втомилася бути товаром, якому виставляють оцінку. Втомилася від того, що я завжди «недостатньо хороша» порівняно з ідеалом тридцятирічної давнини. — Ти знову починаєш драму? — Андрій зітхнув. — Я думаю, Андрійку, нам треба їхати, — Людмила Петрівна почала знімати фартух. — Олена не готова бути частиною нашої родини

— І довго я чекатиму на вечерю? — Андрій витягнувся на дивані, не відводячи

Життєві історії 0

Ганю, може, тобі не варто брати цей десерт, цукор у нашому віці — то зайве, — Степан не шкодував для дружини повчань. А вона все мовчала і намагалася перевести на жарт, хоча і відчувала гіркоту. — До речі, у суботу корпоратив. Ювілей фірми, святкування у ресторані. Запросили з дружинами, буде все керівництво. Ганна здивувалася. Чоловік зазвичай уникав брати її на робочі заходи, воліючи «вирішувати справи» самостійно. — Це чудово! — щиро зраділа вона. — Нарешті вийдемо кудись разом, як колись. Степан зупинився і суворо подивився на неї: — Там будуть серйозні люди, партнери. Постарайся виглядати… ну, відповідно до обставин. Не треба цих твоїх експериментів. Ці слова боляче вкололи. Хіба вона колись давала привід соромитися своєї появи? — Звичайно, Степане, все буде добре, — тихо відповіла вона

Ганю, може, тобі не варто брати цей десерт, цукор у нашому віці — то

Життєві історії 0

Мамо! Як ти про таке подумати могла? Продати дідову хату в селі?! — Наталя так різко схопилася, що ледь не перекинула вазочку з варенням. Марія Степанівна спокійно допила чай і подивилася на доньку. — Отак, все просто, Наталко. Це моє остаточне рішення. — Як це — твоє рішення?! — подав голос чоловік. — Маріє, ти хоч тямиш, що кажеш? Це ж родинне гніздо! Там твій батько кожен цвях власноруч забивав! — Саме тому ця хата моя. Батьки залишили її мені у спадок, щоб я мала де голову прихилити на старість. — Ну так, тобі! А ми хто — чужі люди? — Наталя підійшла ближче до матері. — Ми там щоліта проводили! Твій онук, Дениско, там фактично на ноги встав, кожну стежку знає! — Дениско вже виріс. Йому двадцять два, і за останні чотири роки він з’являвся там лише раз — коли хотів привести компанію друзів на шашлики, а я потім два дні після них пляшки та сміття вигрібала. А ти, доню, коли востаннє тримала сапку в руках? — При чому тут сапка?! Робота на дачі, то тільки твоя, ти ж завжди все робила сама, казала, що тобі це подобається

Ранок у звичайній полтавській квартирі не віщував грози. Сонце м’яко лягало на вишиту скатертину,

Життєві історії 0

Мамо, а чому ви з татом більше не разом? — запитав малий Артем, розколупуючи сніданок у тарілці. Кухня пахла свіжою кавою та спокоєм, якого так бракувало раніше. Олена завмерла. Вона знала, що цей момент настане. — Буває так, синку, що людям краще бути окремо. Щоб не заважати одне одному бути щасливими. — А що сталося насправді? — Дорослі іноді роблять помилки, за які доводиться розплачуватися роками. Артем насупився. Він був не по роках дорослим хлопцем. Бачив більше, ніж мама думала. — Він тебе ображав? — прямо запитав він. Олена відчула, як холодок пробіг по спині. — Артемчику… — Я чув, як ти плакала вночі. І як бабуся казала, що він не цінує те, що має. Він же все зруйнував, так

Буває, що двері відчиняються самі, але це не означає, що за ними чекає щастя

Життєві історії 0

— Ти бачила, скільки картоплі ще треба почистити? А я ж казала — треба було ще оселедець під шубою робити. Але ні, ти ж у нас сучасна, тобі треба якісь заморські листки з травою подавати. Хто ту траву їсти буде? Чоловікам м’ясо треба і ситні страви! Свекрусі не подобалося нічого. А Марина мовчки взяла ніж. Вона пам’ятала, як минулого тижня пропонувала обговорити меню, і Ганна Степанівна сама кричала, що «шуба» — це занадто просто для такого ресторану. Тепер виявилося, що Марина знову не вгадала. — Давайте я допоможу, я все зроблю, — сказала дівчина, намагаючись зберегти мир. — Допоможу вона… — пробурмотіла жінка, енергійно шкрябаючи моркву. — Треба було вчора вдома сидіти, а не манікюри ті робити. Гроші на вітер, а руки все одно картоплю чистять. Хоча, дивлячись на тебе, там і манікюр не допоможе — що природа не дала, те майстер не домалює

Весілля — це той самий день, коли ти маєш почуватися королевою, але чомусь відчуваєш

Життєві історії 0

Ой, не розповідай, — махнув рукою батько. — Чоловік має йти з дому зранку і повертатися ввечері втомленим. А твій? Ми якось зайшли до вас об одинадцятій, так він тільки очі продер. Хіба це господар? Це несерйозно. — Зате він може працювати до третьої ночі, коли у нього терміновий запуск, — відрізала Даша. — Ви мене покликали, щоб кістки моєму чоловіку перемити? Тоді я піду. — Та куди ти підеш! — вигукнула мати. — Нам же перед людьми соромно! Питають сусіди: «Де твій зять працює?», а я що маю казати? Що він удома на дивані гроші висиджує? Скажуть — на шиї у жінки сидить! — Мамо, не кажи дурниць. Олексій заробляє достатньо, щоб ми ні в чому собі не відмовляли. І квартиру, де ми зараз живемо, він купив сам, без жодних кредитів чи вашої допомоги. — Квартиру? Ту клітку, де розвернутися ніде? — посміхнулася мати. — Двадцять вісім квадратів — це не квартира, Дашо

— Ой, не розповідай, — махнув рукою батько. — Чоловік має йти з дому