Українці Сьогодні

Вибирай, невістко, — сказала вранці Галина Степанівна, виставивши перед Надією відра. — Або йдеш чистити телятник, або бери сапу й марш на дальні городи. — Мамо, я маю дитину годувати що дві години, — намагалася пояснити жінка, тримаючи немовля. — І сил мені ще бракує. Я можу обід на всіх зварити, можу в хаті все випрати, розсаду в теплиці перебрати, я ж на цьому розуміюся. — Вона розуміється! — передражнила свекруха. — Науковиця знайшлася! Мені твої квіточки й помідорчики ні до чого, нам зерно треба здавати й бичків продавати! А не хочеш важкої роботи — збирай речі та вертайся у свою найману кімнатку! Саме в цю мить на кухню й зайшов Павло. — Що ви сказали, мамо? — перепитав він, відчуваючи, як усередині все холоне від образи. — Те, що почув! — підхопив Микола, підходячи ближче. — Або вона живе за нашими правилами, або нехай іде звідси разом зі своїм старшим! Ти через неї роботу закидаєш, господарство тріщить, а в нас сезон збирання на носі! Павло подивився на брата, потім на матір. У хаті запала важка тиша

— Чужа дитина хліб задурно їсти не буде, хай іде на город і відробляє

Життєві історії 0

Мама взяла тільки те, що їй справді треба на кілька днів, а ти завтра просто докупиш, – додав він таким повчальним голосом, ніби розмовляв із нерозумною дитиною. Усе це відбувалося на очах у його сестри Мар’яни та її чоловіка Дмитра, які саме завітали до нас у гості. У маминій торбині вже поважно зникли шматок добротного твердого сиру, пачка якісного вершкового масла, гречка, свіжі серветки та зовсім новий великий бутель засобу для миття тарілок. Ще пів години тому все це акуратно стояло на моїх полицях і в моєму холодильнику. Я сама вибирала ці речі, сама планувала наш тижневий стіл, сама оплачувала кошик, а чоловік уже без жодного сумніву вирішив, хто саме має після роботи знову нести важкі пакунки. – А чому докуповувати маю саме я? – тихо запитала я, намагаючись зберегти спокій. Сергій глянув на мене з тим особливим щирим подивом, який зазвичай з’являється у людей, коли їм нагадують про очевидні межі. – Ну бо ти ж у нас господиня, ти постійно складаєш ті списки й робиш замовлення, – знизав плечима він. – Мама живе сама, пенсія невелика. Невже тобі шкода для рідної людини кількох пачок

– У нашій родині холодильник спільний, тому не роби з цього трагедії, – спокійно

Життєві історії 0

А що б я тобі сказала? — Галина підняла на неї очі. — Як би я глянула в очі тобі й твоєму чоловікові? «Вибачте, люди добрі, я ваші роки праці розтринькала на казки чужої людини, а тепер повернулася без нічого»? Хіба таке легко пробачити, Солю? Ти мала повне право зачинити переді мною двері. Мені було соромно навіть дихати з вами одним повітрям. Вона глибоко зітхнула, оправивши край плаща. — Я тоді собі дала обіцянку: або я поверну тобі все до останньої копійки, або взагалі більше ніколи не з’явлюся у рідних краях. Змінила номер, щоб нікому не нарікати на долю і не шукати жалю. І вирішила заробити все чесною працею. — Де ж ти перебувала стільки років? — тон Соломії пом’якшав. — Де тільки не була… — сумно посміхнулася Галина. — Спочатку влаштувалася прибиральницею за копійки та нічліг у маленькій комірчині. Потім почула, що у великих тепличних господарствах шукають робітників на важкі зміни з проживанням. Поїхала туди. Десять років безперервної праці, Солю. Вона підняла свої долоні й показала їх подрузі. Шкіра на них була сухою, темною від постійної роботи на холоді та в землі, з застарілими мозолями, які вже не розгладжувалися

— Забирай свій пакунок і забирайся звідси геть, поки я не зчинила галасу на

Життєві історії 0

Де сорок тисяч? Ти взагалі розумієш, що ти зробив, Назаре?! — голос Ірини дрижав. Вона швидко прогортала сповіщення з банківського додатка, вдивляючись у списану суму з їхнього спільного рахунку. — Ми довго відкладали ці гроші! А ти просто взяв і зняв майже сорок тисяч гривень? Без жодного слова?! Назар повільно розшнурував кросівки, не поспішаючи знімати куртку. Він намагався виглядала спокійним. — Іро, заспокойся, будь ласка, не кричи, діти у своїй кімнаті чують, — тихо мовив він, зачиняючи вхідні двері. — Я ж не викинув ці гроші і не витратив на якісь дурниці. Це для діла. Для сім’ї. — Для якої ще сім’ї?! — Ірина ступила крок уперед, схрестивши руки. — Наша сім’я — це я, ти і наші двоє дітей! На що пішли ці гроші? Кажи прямо! Назар важко зітхнув, витер долонею лоб і, переступивши поріг вітальні, тихо відповів: — Я купив путівку в Карпати. Дорогого санаторію в Яремчі, із басейном, процедурами, харчуванням. Для Оксани

— Ти взагалі розумієш, що ти зробив, Назаре?! — голос Ірини дрижав від образи

Життєві історії 0

Субота стала днем великої заготівлі. З самого ранку в хаті гуркотіла дерев’яна шатківниця. Величезна дубова діжка, вимита й обпалена окропом з полином, стояла посеред кухні. Дарина годинами терла білі тверді головки об залізні леза. Пальці були збиті, зап’ястя опухли від одноманітного важкого руху. Потім капусту перетирали з сіллю та морквою просто в діжці, трамбували дерев’яним товкачем так, щоб пустила сік, перекладали шарами антонівських яблук. До вечора суботи Дарина відчувала себе так, ніби її переїхав той самий трактор, що орав сусідній город. Руки трусилися, коли вона намагалася застебнути гудзики на кофті, кожен крок відгукувався у попереку, а під очима залягли темні тіні. Але робота була зроблена. Город стояв чистий, чорний, готовий до зими. Усі овочі були сховані в льох, капуста в діжці вже починала бродити під важким гнітом, яблука були перебрані й розкладені по дерев’яних ящиках у сараї. У неділю зранку Ніна Василівна пішла до церкви в сусіднє село. Дарина залишилася сама. Вона випрала свій заляпаний грязюкою одяг, повісила його біля теплої грубки і сіла на ліжко в маленькій кімнатці. Було тихо. Тільки цокав старий настінний годинник. Раптом на комоді під дзеркалом писнув старий планшет свекрухи. Ним Ніна Василівна майже не користувалася — син колись віддав свій старий пристрій, щоб показувати матері фотографії, але на ньому залишилися підключені деякі спільні сімейні акаунти та спільне хмарне сховище, про яке Назар давно забув

— Справжня жінка повинна дбати про родину, а не думати лише про забави, —

Життєві історії 0

Оце я розумію гостинність! У Назара краще, ніж у найкращій ресторації. Подивіться на цю поляну: червона рибка, балик, сири дорогі. Хто ще так зустріне? Назар розплився в тій щирій, безтурботній усмішці, за яку я колись і вийшла за нього заміж. — Та хіба для своїх шкода? Для рідних людей нічого не жаль! Я стояла з гарячим деком у руках, відчуваючи, як пече долоні навіть через цупкі рукавиці. «Не шкода», — пронеслося в думках. Гарне слово. Широке, щедре. Тільки чим саме він так легко розкидався? І чиїми силами все це ставалося на столі щотижня? Рибу я солила сама, пізно ввечері в п’ятницю. Тоненько скибочками краєчком готувала буженину теж я, коли повернулася вкрай виснажена після важких переговорів із постачальниками. Але вголос я нічого не сказала. Тихо поставила страву на дерев’яну підставку, посміхнулася гостям і пішла на кухню принести ще хліба. За столом сиділо дванадцять людей. Я порахувала їх ще вдень, коли розкладала виделки. Потім машинально перерахувала знову, наче за вечір їх могло поменшати. На годиннику була друга ночі, коли розійшлися останні куми й сусіди

— Скільки можна тягнути все на своїй спині, коли твій чоловік просто грається у

Життєві історії 0

Залиштеся в суботу ввечері свідком, Василівно, — попросив її старий професор. — Дуже вас прошу. — Та куди ж я піду від вас, артистів, — зітхнула жінка. — Я за цей місяць до вашої родини прикипіла більше, ніж до власної рідні. Юрій повернувся в суботу ближче до заходу сонця. Він зайшов у квартиру бадьорий, з гарною засмагою, у модному світлому одязі, тримаючи в руках сувенірний магнітик та пляшку мінеральної води. — Що за обличчя в усіх? — весело вигукнув він із порога. — Я повернувся, а ви сидите, наче свято якесь пропустили! — Батько потроху відновлюється, — тихо відповіла Надія, сидячи біля кухонного столу. — Ну от і чудово! Значить, можна нарешті відмовитися від послуг помічниці й перестати викидати гроші на вітер. У цей момент двері кімнати повільно відчинилися, і в кухню пройшов Михайло Петрович, впевнено тримаючи в руці палицю. Слідом за ним мовчки ступила Галина Василівна, тримаючи в руках цупкий білий аркуш із гербовою печаткою

— Ти при своєму розумі, який курорт, коли батька тільки післязавтра виписують додому? —

Життєві історії 0

Ти хоч уявляєш, як це виглядає з боку, Оксано? — Маргарита Степанівна з неприхованим роздратуванням мовила до невістки. — Ми ж завтра йдемо не на звичайний ринок і не до міської їдальні. Це ювілей моєї сестри, Елеонори! Зберуться поважні люди, професура, лікарі, мої колеги з філармонії. А ти знову збираєшся вдягти цей свій смугастий трикотажний светр і туфлі на товстій гумовій підошві? Оксана зупинилася. Жінка спокійно подивилася на свекруху. — Маргарито Степанівно, цей светр чистий, вовняний і дуже теплий, — тихо, своїм м’яким, звичним сільським тоном відповіла Оксана. — А туфлі, ну, на підборах я довго ходити не можу, у мене ноги змалечку до рівної землі звикли. Та й навіщо мені перед когось удавати з себе того, ким я не є? Я звичайна людина, сільська. Мені головне, щоб усе було охайно й по-людськи. — «По-людськи», — вимовила сердито мати. — У твоєму селі «по-людськи» — це, мабуть, натягнути квітасту хустку й насипати повну миску тушкованої картоплі. А в нашому товаристві є такт, стиль, естетика! Мій син Артем — провідний хірург у місті! Він мав би поряд із собою бачити жінку з манерами, із вишуканим смаком, яка вміє тримати виделку для риби й відрізнити лате від капучино! А ти навіть каву пити не вмієш, наливаєш собі повну кружку, як чай

— Ти хоч уявляєш, як це виглядає з боку, Оксано? — Маргарита Степанівна з

Життєві історії 0

Зою, нащо ти це робиш? Ну нащо ти мене перед людьми ганьбиш? Я ж усе до цента тобі пересилаю. Я собі куртку третій рік не змінюю, бо все додому везу! Люди ж бачать наш будинок, бачать машину. Вони ж чудово розуміють, що ти брешеш. А соромно мені, ніби я нероба якийсь! – Ти нічого не тямиш у житті, Іване! – сердито відмахувалася Зоя. – Людське око дуже заздрісне. Якщо скажеш, що все добре – врочать, або заздрити почнуть чорною заздрістю! Люди не люблять, коли в когось краще, ніж у них. Почнуть позичати просити, почнуть під ноги каміння кидати. А коли знають, що ти бідний і нещасний – пожаліють і чіпати не будуть. Краще нехай жаліють, ніж заздрять! – Але ж не такою ціною! – намагався достукатися Іван. – Мене перед власними друзями опудалом виставляєш! Діти виросли, я навіть не помітив, як вони в школу пішли, як школу закінчують. Мене поруч не було, бо я гроші заробляв, а ти розказуєш усім, що ми злидні! – Ой, не починай, – холодно кидала вона. – Заробляєш – то твоя чоловіча справа. А як із людьми говорити – то вже я сама знаю. Так тривало роками. Образа в душі Івана збиралася по краплі, як вода в забитому водостоку під час тривалої осінньої зливи. Він був людиною терплячою, до скандалів незвиклою, але всьому на цьому світі настає своя межа. Того року Іван вирішив зробити паузу в роботі. Йому виповнилося сорок вісім років, суглоби на руках почали нестерпно нити на негоду, а поперек відмовлявся слухатися після тривалого стояння на ногах. Він повернувся додому восени, твердо вирішивши побути кілька місяців із родиною, трохи підлікуватися та відпочити

У невеликому містечку, де кожен знає, хто чим дихає, весілля Івана та Зої пам’ятали

Життєві історії 0

Іване! Якщо ти зараз знову кинеш свій борщ, підведешся й підеш через город туди до своїх батьків, я особисто закручу засув із цього боку! — голос Оксани був сердитим. — Ти подивися на себе! Тобі сорок п’ять років, а в тебе спина не згинається, ноги ледь носять, на руках мозолі не сходять! Ти коли востаннє спокійно неділю пересидів? Коли ми із дітьми хоч на річку разом виходили? Іван важко зітхнув. За вікном їхнього охайного цегляного будинку, одразу за низьким дерев’яним парканчиком, виднілася сусідська хата його батьків. — Оксано, ну що ти починаєш? — тихо, з невимовною втомою в голосі мовив чоловік. — Батько ж гукає мене. Каже, у хліві одвірок покосився, двері не зачиняються. Що йому робити? Йому ж восьмий десяток іде, він уже й відро води з криниці з важкістю тягне. — А твій батько не пробував згадати, що в нього не один син у цьому житті є, а ще й доня золота? — Оксана сплеснула долонями. — Скільки років це триває, Іване? Десять? П’ятнадцять? З того самого дня, як ми одружилися й хату поруч звели! Щодня одне й те саме: «Іване, прийди, паркан поправ», «Іване, дрова розпиляй», «Іване, картоплю занеси», «Іване, дах латай»! Забув? Чи тобі пам’ять відібрало

— Іване! Якщо ти зараз знову кинеш свій борщ, підведешся й підеш через город