Добре. Якщо ти все вирішив, то йди. Сергій завмер із ручкою сумки в руках. Така реакція плутала всі його плани. У голові вже був готовий сценарій важкої розмови, де він почуватиметься людиною, яку змусили так вчинити обставини, а його всі безжально звинувачують. Він сподівався, що зараз почнеться звинувачувальний монолог, який дозволить йому розізлитися у відповідь. Адже коли на тебе кричать, так легко відповісти криком і піти з піднятою головою, сказавши собі: «Ось бачиш, з нею неможливо жити». — І це все? — здивовано запитав він, злегка подавшись уперед. — Ти навіть не запитаєш, хто вона? Не спробуєш мене зупинити? Не запитаєш, як ми будемо ділити майно чи як пояснювати це родичам? — А навіщо? — Надія злегка знизала плечима й подивилася на нього щиро. — Ти дорослий чоловік, Сергію. Якщо ти прийшов до цього кроку, значить, тобі це дійсно потрібно. Ти продумав це не за один день, складав речі, коли мене не було вдома, готував слова. Примусом чи благаннями нікого біля себе не втримаєш, а принижуватися я не буду. Це твій вибір, і ти маєш право його зробити. Вона підвелося з дивана, пройшла до шафи у спальні й за хвилину повернулася, тримаючи в руках його забутий теплий шарф. — Ось, візьмеш із собою, на вулиці вже прохолодно, — вона акуратно поклала річ поверх речей у сумці. — Ти завжди забуваєш його, коли поспішаєш
— В мене з’явилася інша людина, тому я до тебе повертатися не думаю —
Синочку! Прошу тебе заради Бога, — прошепотіла мати крізь сльози. — Мені дуже зле. У квартирі холод, я ледве встаю з ліжка. Пенсія буде не скоро. Допоможи мені, будь ласка. У трубці повисла коротка пауза. — Мам, а де ж твій молодший син? — у голосі Тараса не було злості, лише холодна втома. — Він же тепер твій головний спадкоємець і опора. Хай він приїде і допоможе. — Він зайнятий, у нього робота, — схлипнула жінка. — У мене теж робота, мамо. І своє життя. Ти сама обрала свій шлях і свій тил. — Я все зрозуміла, — благала вона. — Я скасую той заповіт, перепишу все порівну! Тільки не кидай мене. — Мені не потрібен той заповіт, мамо, і квартира твоя мені теж не потрібна, — відповів Тарас твердо. — Мені просто хотілося б, щоб ти хоч раз у житті побачила в мені не функцію для вирішення проблем, а сина. Але ти цього не зробиш ніколи, бо ти не любиш мене, тобі лиш гроші потрібні
Наталія Миколаївна завжди пишалася тим, що самотужки поставила синів на ноги. Чоловік зібрав валізи
Лесю, ну вони ж просто смажили шашлики! Ну приїхали на пару днів відпочити! Чому ти робиш із цього проблему всесвітнього масштабу? — Справа не в шашликах, Тарасе, — Леся подивилася на нього з невимовним сумом. — Справа в тому, що ти здатний брехати мені в очі. Ти знав, що вони тут живуть. Ти знав, що вони нівечать сад, спалюють мої речі й користуються моїм будинком. І ти прикривав їх, сподіваючись, що я про все дізнаюся пізніше або взагалі не дізнаюся. — Я не хотів тебе засмучувати! — Ні, ти просто не хотів конфліктувати зі своєю мамою. Ти вибрав бути хорошим сином за мій рахунок. Тарас замовк. Йому нічого було відповісти. — Я подаю на розлучення, — мовила Леся чітко й виважено. Він здригнувся: — Що? Через якийсь згорілий кущ і незадоволену маму? — Через те, що в мене більше немає чоловіка, на якого я можу покластися. Ти не бачиш межі між своїм і чужим. І ти не поважаєш те, що дороге мені
— Ви що, з глузду з’їхали — влаштувати тут цілий табір і випалити мені
Ближче до обіду почали сходитися гості. Прийшли батьки Катерини з великими пакунками, кума з донькою, а також сусідка з хлопчиком. Дім наповнився дитячим сміхом, шумом і радісним гомоном. Діти гралися, а дорослі спілкувалися за святковим столом. Свекруха, Галина Степанівна, з’явилася пізніше за всіх, коли святкування вже було в самому розпалі. Вона пройшла до кімнати з стриманим виразом обличчя, озирнулася довкола й замість привітання відразу зауважила: — Бачу, грошей ви на свято не шкодували. Можна було б і скромніше відзначити, зараз часи не ті, щоб так витрачатися. Катерина проковтнула це зауваження, намагаючись не псувати настрій ні собі, ні дитині. Вона лише ввічливо запросила свекруху до столу. Софійка радісно підбігла до бабусі, щоб обійняти її. Галина Степанівна погладила внучку по голові, дістала з сумки невеликий звичайний конверт і віддала дівчинці. — Це тобі від нас із дідусем. Купиш собі щось дрібне, — мовила вона. У конверті лежало кілька найдрібніших паперових купюр. Навіть без листівки чи простого побажання, написаного від руки. Катерина подякувала, хоча в душі залишився неприємний осад. Справа була не в подарунку, а в тому, з якою байдужістю це було зроблено
— Можеш навіть не кликати її на день народження, все одно вона прийде тільки
Я вирішив: у понеділок я збережу речі, сяду з Оксаною за стіл і розкажу їй усе. Скажу чесно, що покохав іншу, що не хочу брехати, що залишаю їй квартиру й більшість заощаджень. Але перед тим, як розрубати цей вузол і спалити мости, я відчув дику, неусвідомлену потребу поїхати до батька. Мій батько, Василь Петрович, жив сам у невеликому селі на Черкащині, неподалік від Канева. Після того, як чотири роки тому не стало матері, він навідріз відмовився переїжджати до нас у Київ. Казав: «Тут моє коріння, тут ваша мати ходила, куди я піду на ваш асфальт?». Я не був у нього вже місяців шість. Зідзвонювалися щонеділі, але розмови були короткими: «Як здоров’я, тату?» — «Та нормально, копаюся потроху. Як діти?». Я сказав Оксані, що їду у відрядження до Полтави на два дні. Насправді ж сів у авто й поїхав на Черкащину. Листопадові дороги були порожніми. Поля обабіч траси лежали чорні, відпочилі після врожаю, а над Дніпром висів густий, молочно-білий туман. Чим ближче я під’жджав до рідного села, тим сильніше стискалося серце. Я припаркував авто біля дерев’яного паркану. Хата стояла біленька, з синіми віконницями, як і тридцять років тому. З димаря йшов легкий сизий димок — батько вже протопив грубку
Листопадовий дощ дріботів по шибках, створюючи за вікном сіру, затишну завісу. У нашій трикімнатній
Свєтка з дітьми дуже хоче до моря. Може, дозволимо їм пожити в нашій квартирі в Одесі? — чоловік став за сестру свою просити. — Марина в ту хвилину якраз перевіряла онлайн-банкінг, очікуючи надходження коштів від орендарів за липень. Квартира вже була офіційно заброньована з п’ятнадцятого числа, але до цього залишалося рівно дев’ять вільних днів, які вона планувала використати не для зовиці з сім’єю, а для власного спокою, наведення ладу та зустрічі з майстром. — Ні, — спокійно відповіла вона, не відриваючись від екрана ноутбука. — У той час не вийде. Ілля щиро здивувався, начебто вона відмовила не рідній сестрі, а якійсь випадковій перехожій на вулиці. — Чому раптом ні? — Тому що це маленька студія. Після відпочинку чотирьох людей мені доведеться витратити кілька днів на повне прибирання, а одразу після цього заїжджають інші гості, які вже заплатили гроші. — Вони ж акуратні, нічого страшного не станеться. Чому ти завжди відмовляєш моїй сестрі? Хіба вона не наша родина
Марині було тридцять сім років. Вона жила в старовинному, але затишному місті над Дніпром
Софійко, почекай, дівчинко моя! — лагідно мовила Ярослава Іванівна, зазираючи їй у вічі. — Ну що ж ми робимо? Ми ж одна родина! Ну згарячу посварилися, з кожним буває. Тарасик без тебе геть зів’яв, ходить сам не свій, схуд навіть… Повертайся додому, ми все забудемо, будемо жити як раніше! Софія зупинилася, подивилася на неї з легким сумом і спокоєм. — Ярославо Іванівно, ви не за нами з Тарасом сумуєте. Ви сумуєте за моєю зарплатою й за тим комфортом, який я вам влаштовувала. Я три роки була для вас просто безкоштовним джерелом грошей і слугою. А тепер я хочу жити власним життям. — Та як ти можеш таке казати! — забідкалася свекруха, дмухаючи на руки. — Ми ж до тебе як до рідної доньки відносилися! А ти нас ось так напризволяще кинула через якісь дурниці? — Як до рідної? — посміхнулася Софія. — Коли видурювали гроші на телефон для Христини під виглядом хвороби? Чи коли вимагали купувати делікатеси, знаючи, що я працюю на трьох роботах без вихідних? Прощавайте, Ярославо Іванівно. Більше мене не турбуйте. Софія сіла у своє авто й просто поїхала геть, залишивши свекруху стояти на вулиці
— Заберіть усі ці делікатеси назад, ми оплачувати не будемо, — спокійно мовила Софія,
Що… що ти кажеш? — витиснула я з себе. — Те, що чуєш. Ми зустрічаємося вже два місяці. З того самого вечора на Покрову. Ми намагалися боротися з цим, Оксано. Пробували розійтися, аби тебе не ранити. Але не змогли. Він любить мене, а я без нього жити не можу. Я дивилася на неї й не пізнавала. Людина, якій я довіряла кожну таємницю, яка знала всі мої дівочі сни, стояла переді мною й спокійно різала моє життя по живому. — А як же… а як же я? — це було єдине, що я спромоглася спитати. — Ти сильна, Оксано. Ти переживеш. Ти завжди була спокійною, тобі не треба таких пристрастей. А ми з Василем — однакові. Зрозумій нас і не тримай зла. — І він… він сам так сказав? — голос мій рвався, як стара нитка. — Він соромиться тобі в очі дивитися. Тому я сама сказала. Так буде чесніше. Чесніше… Це слово пропекло мене наскрізь. Я підвелася зі стільця, не чуючи власних ніг. — Не ходи до мене більше, Галю, — мовила я й вийшла на морозне повітря
Я прожила на цьому світі майже сімдесят років і весь цей час дивилася на
Невже зовсім не залишилося шашлика? — в голосі Олега вчувалося щире розчарування, коли він зазирнув усередину мангала, де серед остиглої золи ледь-ледь тліли кілька самотніх вуглинок. — Ми вже пообідали, — спокійно і чітко промовила вона. Олег різко обернувся від мангала, а Тетяна здивовано витріщила очі. — У сенсі — пообідали? — перепитав Олег, ніби не зрозумівши слів. — А як же шашлик? Ми ж приїхали якраз на м’ясо! — М’яса немає, — так само рівно відповіла Маргарита. — Я готувала розрахунок виключно на нашу сім’ю. Ми вас не запрошували і не чекали. У дворі миттєво повисла густа, майже осяжна тиша. Дядько Петро, який щойно вийшов із другої машини, зупинився на півдорозі, а Тетяна обурено сплеснула руками. — Маргарито, ти що собі дозволяєш?! — голосно вигукнула вона. — Ми ж рідня! Як це — не чекали? Ми щоразу сюди їздимо по суботах, це вже традиція! Хіба ми маємо щоразу питати дозвіл, щоб приїхати до власних родичів на дачу
— Невже зовсім не залишилося шашлика? — в голосі Олега вчувалося щире розчарування, коли
Свахо! Що ви тут робите? Це наш будинок, — спокійно, але дуже твердо промовила Світлана, оглядаючи завалену крихтами та лушпинням від насіння кімнату. На новенькому дерев’яному столі височіла батарея порожніх пляшок, а в кутку просто на дорогий ламінат хтось притулив брудні вудки та розклав рибальське спорядження. Ніна Петрівна зробила ще один ковток зі стакана і невдоволено скривилася: — Софійка сама нам ключі дала. Ми взагалі думали, що ви в місті залишитеся на святкові дні. — З чого б це раптом? — Ну, свята ж! Усі зазвичай гуляють у парках або їздять на природу. Ми й вирішили, чого добру займатися порожніми стінами? У вітальню зайшов Богдан і зупинився поруч із дружиною. Його погляд одразу впав на Анатолія Степановича, який саме наповнював собі чарку тим самим колекційним напоєм, придбаним для особливого вечора. Ігор, той самий приятель у розтягнутому светрі, вальяжно піднявся з дивана: — Слухайте, господарі, ми тут уже все влаштували, скоро м’ясо смажитимемо. Може, ви завтра приїдете? Ми якраз до обіду планували відпочити добре і згортатися
— Ми точно сюди звернули? — розгублено запитав Богдан, хоча чудово розумів, що переплутати

You cannot copy content of this page