Ого, Надька! Ну ти й розцвіла. Виглядаєш, як з обкладинки журналу. Що, в посольстві там великою людиною стала? — брат хитро примружився. — Працюю, Степане. Просто працюю, — вона примусила себе посміхнутися. — Допоможіть краще сумки занести, я дещо привезла. Слово «привезла» подіяло магічно. Степан миттю вискочив за двері, підхопив пакунки і заніс їх до хати. Надія зайшла слідом, відчуваючи знайомий запах старих меблів і ліків. З ванної з рушником на голові вибігла сестра Марина. Побачивши Надію, вона навіть не обійняла її, а одразу перейшла до головного. — Надь, як добре, що ти приїхала! У нас тут такий завал, ти не уявляєш. Чоловік знову без роботи, борги за комірне ростуть як гриби, у малої зуби треба рівняти, а воно ж зараз усе як крило літака коштує. Нам би підсобити трохи, бо просто край… Маленький племінник, що крутився поруч, смикнув Марину за край халата: — Мам, а дядько Стьопа казав, що тітка Надя багата. Може, вона мені на новий телефон дасть
Буває так, що найближчі люди стають чужішими за випадкових перехожих, і єдине, що їх
Похорон був коротким. Пані Галина, сусідка, витерла очі хустинкою і всунула Софії в руку конверт із грошима, які зібрали мешканці під’їзду. — Тримайся, дитино. Бог не дає випробувань, яких ми не можемо витримати. — Бог, мабуть, переоцінив мої сили, пані Галино, — гірко відповіла Софія. Через два дні двері їхньої квартири відчинилися без стуку. Дві жінки в сірих костюмах з папками в руках виглядали як ангели смерті в офіційному вбранні. — Софіє, збирай речі. Ти поїдеш у центр соціальної реабілітації для підлітків. Денис і Марічка — у дитячий будинок сімейного типу в іншому районі. — Ні! — закричала Марічка, хапаючись за спідницю Софії. — Я не піду! Софка, не віддавай мене! Денис стояв блідий, його губи тремтіли. — Я знайду вас, — Софія схопила брата за плечі, дивлячись йому прямо в очі. — Чуєш? Я стану дорослою, я зароблю грошей і я вас заберу. Обіцяю! Навіть якщо мені доведеться перевернути цей світ
Ранок у старій хрущовці завжди пахв однаково: вологою від під’їзду, дешевим тютюном, що просочувався
Ну що, Оленко! Як воно — жити на вольних хлібах? — голос колишнього чоловіка в слухавці був солодким, як мед, і таким же липким. — Не замерзли там у своїй «елітці»? Вона знала цей тон. Холодний і байдужий. — Дихаємо, Артеме. На повні легені. Дякую, що запитав. — Та я чого дзвоню. Завтра в мене зарплата. Офіційна. Тож чекай на аліменти. Скину тобі три тисячі двісті гривень. Все за законом, як ти і хотіла. Олена відчула, як усередині все закипає. Три тисячі? На двох дітей? Вона згадала його новенький позашляховик і вечері в ресторанах, де один рахунок перевищував цю суму в кілька разів. — Артеме, ти ж знаєш, що цих грошей не вистачить навіть на взуття для малого. Твій дохід дозволяє платити вдесятеро більше. — Оленко, сонечко, мій дохід — це справа моїх юристів. А закон каже: три двісті. Треба було не вдома сидіти п’ятнадцять років, а професію здобувати. Тепер ти — вільна пташка. Лети, працюй. Кажуть, у супермаркетах завжди потрібні касири
Лютий у Харкові видався надто вогким. Сирість пробиралася під шкіру, а сіре небо, здавалося,
Мар’яно! Ти що, замок змінила?! — голос свекрухи зірвався на крик. — Мій ключ не крутиться! Що це за витівки такі на мою голову?! Я стою тут, як під церквою, і не можу потрапити до власної дитини! Моє серце мало не вискочило, поки я намагалася відімкнути ці двері! Мар’яна, швидко накинувши на плечі теплий халат, поспішила до дверей. На порозі постала Ганна Степанівна — жінка енергійна. — Мамо, доброго ранку. Ви щось хотіли запитати чи просто повз проходили з частуваннями? — Як це «щось хотіла»?! Я ж кожного вівторка до вас приїжджаю, везу пиріжки з капустою, налисники з домашнім сиром, які Андрійко так любить! А тут — на тобі! Ключ не підходить! Я вже грішним ділом подумала, що замок заклинило, чи, не дай Боже, щось сталося! Ви що, вирішили від матері відгородитися залізними засувами? Що це за неповага? — Андрій змінив замок учора ввечері, ваш син, щоб ви не ходили до нас так часто
Ранок у затишному спальному районі Тернополя зазвичай дихав спокоєм, перериваючись лише далеким гудінням тролейбусів
Та навіщо тобі та робота за копійки? — фиркала Іра по телефону. — Ти подивися на себе! Ти тепер леді. Твоя робота — бути красивою і надихати свого успішного чоловіка. Ти витягла щасливий квиток, насолоджуйся! Оксана вірила. Вона наповнила свій Інстаграм фотографіями розкішних букетів, знімками з ресторанів та краєвидами з терас готелів у теплих країнах. Більшість старих друзів відсіялися — не всі могли витримати чужий успіх, який так демонстративно виставляли на показ. Але з часом у коментарях і в особистих розмовах почали з’являтися колючі питання. — А коли весілля, Ксюш? — питала та ж Іра, в якої в самої особисте життя не клеїлося. — Дивись, він тебе просто використовує як гарний аксесуар. Пограється і замінить на нову модель. Ти ж там ніхто, просто гостя. — Що ти таке кажеш? — ображалася Оксана. — Він мене обожнює. Я йому сніданки готую, вдома завжди ідеальний порядок, я його зустрічаю як короля. — Наївна! — сміялася подруга. — Від таких теж ідуть. Ти навіть не знаєш, чим він займається, коли не з тобою
Ніколи не вірте подругам, які за келихом вина розповідають, як треба «правильно» дресирувати чоловіків.
Ну, коли вже ті онуки будуть? — Ганна Петрівна, жінка кремезна та владна, витерла руки об свій незмінний фартух у квіточку і з неприхованою докорою подивилася на невістку. — Олексію, сину, ви ж уже пів року як побралися. Скільки можна чекати? — Мамо, ми ж тільки почали жити разом, — зітхнув Олексій, не відриваючись від свого телефона. — Куди нам поспішати? Дай нам хоч трохи видихнути. — Як це куди? — свекруха сплеснула руками. — Мені вже під шістдесят, батькові теж здоров’я не додається. Хочеться ще хоч трохи з дітьми погуляти, поки ноги носять. А твоя Наталочка, мабуть, усе про свої логотипи думає. Дизайнерка вона в нас, бачите? Картинки в комп’ютері малює, а борщу доброго зварити — то зась. Все якесь пісне, все якесь не таке, як у людей. Наталія відчула, як сльози навертаються на очі
Недільний ранок у невеликому, затишному містечку на Поділлі завжди починався з дзвонів старої церкви
Оксан, ти скоро? Тут реклама закінчилася, пульт знову тупить, перемкни, як прийдеш. І майонез не забудь, тільки той, що з синім ковпачком, інший не бери. Я дивилася на екран, читала повідомлення від свого чоловіка і почала сміятися. Тихо, спочатку в кулак, а потім уже не стримуючись. Він навіть не помітив, що мене немає вже майже годину. Для нього я просто вийшла в магазин. Я — функція. А у функції не буває почуттів, вона не може втомитися. — У вас усе гаразд? — обережно запитав таксист. — Так, — я витерла щоку. — Тепер усе справді гаразд. Знаєте, я передумала. Давайте не до готелю. — А куди? Я назвала адресу цілодобового супермаркету електроніки. Якщо я починаю все спочатку, мені потрібні нові речі. Своя зарядка для телефону, свій фен і… розумна колонка. Найкраща, яку знайду. Нехай Андрій розмовляє з нею. Я заблокувала номер Андрія. Завтра я знайду юриста. Післязавтра — орендую невелику квартиру ближче до центру. А ту сільничку… Нехай він шукає її сам. Якщо, звісно, знайде в собі сили встати з дивана
Буває, що ціле життя ламається не через велику зраду, а через маленьку білу сільничку.
Тобі тут не раді, Ярославе! Іди туди, звідки прийшов, — холодно промовила Олена, намагаючись зачинити двері, але колишній чоловік виявився спритнішим і встиг зайти. — Оленко, сонечко, ну навіщо ти так одразу? Я ж додому повернувся, до рідного вогнища. Ого, та тут усе інакше! Новий паркет, дизайнерські меблі. На мої кошти так розмахнулася, поки я був у від’їзді? Олена відчула, як усередині все закипає. Цей чоловік не просто прийшов — він приніс із собою той самий негатив, від якої вона лікувалася довгі п’ять років. — На твої кошти? Ти зараз серйозно це кажеш? П’ять років тому ти зібрав свої манатки і втік до своєї «молодої музи» Вікторії, залишивши мені обшарпану хрущовку, порожній холодильник і три непогашені кредити, які ми брали на твій черговий бізнес-проект, що луснув як мильна бульбашка! Ти хоч знаєш, за які кошти я виживала цей перший рік? — Ну, знаєш, у кожного чоловіка буває криза. Я тоді шукав себе, був у творчому пошуку. А тепер я зрозумів головне: родина — це єдине, що має значення. Ну от, тепер до тебе прийшов
Листопадовий вечір у Кременці видався вогким і непривітним, наче сама природа намагалася сховати місто
Це на чорний день! — випалила Світлана, зрозумівши, що відпиратися марно. — Я жінка, я маю бути захищена! А ти брат, ти зобов’язаний мені допомагати просто так! — «Просто так»? — Сергій подивився на дружину, потім на сестру. — Оксана два тижні терпіла твої вибрики. Ми сварилися щодня. Я ледь не подав на розлучення через твою брехню! — Та кому ти потрібен зі своєю вчителькою! — Світлана раптом скинула маску доброї овечки. — Живете в злиднях, рахуєте копійки. Я думала, хоч квартиру виб’ю, щоб було де жити по-людськи. Вона схопила свою сумку, вирвала папір з рук брата і почала гарячково кидати речі у валізу. — Не хвилюйтеся, я піду. У мене є куди йти. А ви залишайтеся у своєму болоті. Коли за зовицею зачинилися двері, у квартирі стало тихо. Дуже тихо
«Ти мені не даси ключі від квартири, бо гроші тобі дорожчі за спокій рідної
Того вечора Павло вперше подивився на Юлію не як на подругу дружини, а як на жінку. Вона стояла в елегантній чорній сукні, холодна і водночас красива, як нічний ліс. — Ти дуже змінилася за ці роки, Юль. Стала іншою, — промовив він до неї. — Я просто перестала ховатися за спиною Марини, — прошепотіла вона. — Я завжди була поруч, Павле. Ти просто не хотів бачити. Тієї ночі нічого не сталося, але тріщина заздрощів почала діяти. Протягом наступних місяців Юлія стала для Павла «необхідним повітрям». Коли в нього виникали проблеми в бізнесі, Марина казала чоловікові: «Ой, сонечко, не переймайся, давай краще поїдемо в Карпати на вихідні». А Юлія приїжджала до нього в офіс із готовими розрахунками та контактами юристів. — Марино, ти не образишся, якщо я сьогодні затримаюся? Юля допоможе мені з аудитом, — казав Павло, уникаючи погляду дружини. — Звісно, любий! Юлька — золото, передавай їй від мене привіт, — відпустила Марина чоловіка до подруги, не розуміючи, що коїть сама
У маленькій затишній кав’ярні в центрі Львова пахло корицею та свіжою випічкою. За кутовим

You cannot copy content of this page