Ти вся в мене, Галю. А ми з тобою ще побачимо, хто пропаде, а хто ні. Батько Галини мав великий яблуневий сад. Колись посадив його разом зі своїм батьком, потім досаджував нові дерева. Яблук вистачало і для себе, і для родичів, і ще залишалося багато. А того року вродило їх особливо щедро. Галина подивилася на повні ящики яблук і сказала: — Тату, а давай я на базарі продаватиму? — Та хто ж тобі забороняє? Тільки ти ж ніколи не торгувала. — То навчуся. І почалося нове життя. Ще затемна батько заводив свою стареньку машину, вони завантажували ящики й їхали на базар. Він допомагав усе розкласти, а сам повертався додому до господарства. Галина стояла за прилавком, усміхалася покупцям, радила, які яблука солодші, які краще на пироги, а які довше зберігаються. Спочатку соромилася. Все-таки ще недавно була дружиною найзаможнішого чоловіка в селі, а тепер торгувала яблуками
«Дурень я, дурень… Таку жінку втратив!» — казав Мирослав, дивлячись, як колишня дружина приїжджає
Невістко! Кажу тобі ще раз: приїжджай за три дні до мого ювілею, щоб мені допомогти, бо я одна просто не вивезу таке навантаження на свої шістдесят п’ять років! — голос свекрухи у телефоні звучав різко. Олена тримала смартфон у руці, відчуваючи, як у серці повільно наростав важкий, холодний опір, адже вона чудово розуміла справжній підтекст цього нібито сімейного прохання. — Маріє Петрівно, я ж пояснюю: у мене у середу та четвер купа роботи, здача звітів, я фізично не зможу допомогти, — намагалася говорити спокійно Олена. — Чому обов’язково їхати аж за три дні? Могла ж приїхати у п’ятницю ввечері, як і всі нормальні гості, і я одразу допомогла б вам накрити на стіл. — Які «як усі»?! Ти мені не чужа людина, ти дружина мого сина, а ювілей у мене круглий — шістдесят п’ять років! — у голосі свекрухи з’явилися нотки образи. — Мені потрібна допомога з прибиранням, закупівлями, готуванням страв. Ти що, не хотіла допомогти своїй другій мамі на таке свято? Мені що, самотній старій жінці горбатитися над каструлями? Добре, не приїжджай, хай усі бачать, як моя невістка ставиться до мого ювілею
— Невістко! Кажу тобі ще раз: або ти приїжджаєш за три дні до ювілею,
Мамо, слухай мене уважно, — сказала я так впевнено, як тільки могла. — Ти нічого не скасовуєш. Жодного майстра. Я ввечері приїду, ми разом купимо шпаклівку та все, що треба. А з Галиною Іванівною розбереться її син. Я вийшла з кімнати. Вадим стояв у коридорі, зав’язував шнурки. — Твоя мати щойно дзвонила моїй, — сказала я,зупинившись перед ним. — Вона довела її до сліз. Це теж частина твоєї чоловічої турботи про родину? Вадим завмер. Потім підвівся, спробував відмахнутися: — Вона просто хотіла поговорити як мати з матір’ю… — Покажи мені свій телефон, — раптом сказала я. — Що? Ти мені не довіряєш? — Покажи банківські виписки. Ти щомісяця розповідаєш мені, що тобі затримують виплати, що ремонт машини забрав усе до копійки, і просиш мене перекрити комуналку та продукти. Покажи, куди йдуть твої гроші. Він вагався кілька секунд, але зрозумів, що я не відступлю. Неохоче розблокував екран і відкрив історію переказів. Я дивилася на цифри й не вірила власним очам. Протягом усього літа він регулярно, щомісяця перекидав чималі суми на картку своїй матері. Ті самі суми, яких йому нібито «не вистачало» на наше спільне життя, і які я мовчки покривала зі своїх заощаджень
— Ти своїй мамі гроші на стелю не смій давати, вона на пенсії, сама
Мамо, ти взагалі розумієш, що ти робиш? Ти у нас дуже багата! Тобі шістдесят п’ять років! Яке весілля? Які штампи в паспорті? — кричав син на неї, ледве переступивши поріг вітальні. — Ти що, не думаєш про нас? Про онука? А якщо цей твій Михайло нечесна людина? Ти подумала, кому дістанеться все майно, якщо з тобою щось станеться? Марія Миколаївна сиділа в кріслі, спокійно попиваючи каву. Вона була одягнена в елегантну світлу сукню, її сиве волосся було акуратно вкладене. Вона подивилася на сина довгим, сповненим глибокого смутку поглядом. — Андрію, я жива людина, а не сейф із цінними паперами, — спокійно відповіла мати, хоча в голосі відчувалася напруга. — Я віддала цьому життю все: працювала на двох роботах, виростила тебе, допомогла з першим внеском на квартиру. Я маю право хоча б залишок життя пожити для себе? Михайло — чудова людина. Він любить мене не за квартири чи рахунки, а просто тому, що я це я. — Мамо, не мети нісенітниць! Кохання — це добре для двадцятирічних! А в твоєму віці треба думати про дітей! — втрутилася Олена, невістка, яка зайшла слідом за чоловіком. — Ти залишаєшся власницею всього майна, але якщо ви розпишетеся, за законом він стає спадкоємцем першої черги! Ти хочеш, щоб усе, що збирав твій покійний чоловік і ти роками, пішло невідомо кому? Його дітям? Чи як
— Тобі взагалі розумієш те, що зараз відбувається?! Матері шістдесят п’ять років! У її
Яка ж ти стала черства, Ярославо… Точнісінько як твоя покійна баба Марія. Та теж усе життя за кожну дрібницю трималася, нікому зайвого добра не бажала. А ми ж до тебе по-людськи прийшли, з відкритим серцем! — Хто це «ми»? Лариса тебе сюди підіслала? — прямо запитала дівчина, дивлячись батькові у вічі. — Вона тобі вранці накрутила хвоста, сказала, що Ярослава їде в село, а значить, треба терміново прибрати до рук житло, поки воно вільне? Скажи чесно, це ж її слова ти мені зараз повторюєш? Василь Петрович почервонів до самих вух. Його очі забігали, він нервово поправив комір куртки й важко видихнув: — Та до чого тут Лариса?! Вона як мати переживає за майбутнє своєї дитини. Це природно! Кожна нормальна мати хоче, щоб її донька жила гідно. Вона мені щовечора плаче, що Насті ніде притулитися, що молоді змушені тіснитися з нами в трьох кімнатах, де ні спокою немає, ні особистого простору. Хіба важко увійти в наше становище? — А в моє становище ти хоч раз у житті спробував увійти? — тихо, але з надзвичайною силою в голосі промовила Ярослава. Батько зробив крок назад, ніби слова доньки зачепили якусь глибоко приховану струну в його душі, яку він роками старався заглушити
— Тобі ж тепер у селі хату виділили, живи там і тішся, а бабусину
Чоловіче! У тебе є інша? Тобі зовсім байдуже, що буде з нами? Маленькій дитині немає і трьох років, а ти збираєш речі заради своєї нової любові? — Голос Марії тремтів від сліз, але в кожному звуці дзвенів сталевий відчай і невимовна втома. Вона стояла в передпокої квартири, затуляючи собою двері до дитячої кімнати, ніби намагалася зберегти спокій доньки не лише через раптовий розрив, а й від самої несправедливості дорослого світу. Олег навіть не дивився їй в очі. Він швидко закидав куртку до спортивної сумки, уникаючи прямого погляду, і роздратовано кинув: — Досить влаштовувати істерики. Я втомився від цього побуту, від постійного плачу, від безгрошів’я. Ми розходимось як цивілізовані люди. Я зустрів людину, з якою мені знову хочеться жити, а не виживати. Квартира мамина, ми тут на пташиних правах, тож я йду до Насті. Не роби з цього трагедії, Маріє. — Трагедії? Ти кидаєш нас у квартирі своєї матері та кажеш не робити трагедії?! — Марія відчула, як земля йде з-під ніг. Олег мовчки зачинив за собою двері, залишаючи по собі важку тишу, холод осіннього вечора з відчинених під час провітрювання балкона дверей та абсолютно порожній простір у душі жінки. — Куди ти зібралася, Маріє? — тихо запитала свекруха, дивлячись на складені речі невістки
— Чоловіче! У тебе є інша? Тобі зовсім байдуже, що буде з нами? Маленькій
Мама твоя чого приперлася?! Олесю, ну що це за сюрпризи знову? Ти ж обіцяла, що сьогодні спокійно відпочинемо вдвох після цього тижня на роботі! — Тарас роззувався в передпокої, тримаючи в руках важкий портфель із документами, і ще здалеку намагався докричатися до дружини. — А я вам, діти мої, не заважаю, я просто прийшла зустріти свою улюблену донечку та дорогого зятя з гарячими пиріжками! — голосний і знайомий до болю голос тещі із кухні розвіяв усі надії Тараса на тихий вечір. Тарас завмер із черевиком у руках. У передпокої, акуратно виставлені біля його власних кросівок, стояли знайомі жіночі черевички його тещі на невисоких підборах. — Ой, Тарасику! А ти, виявляється, так сильно любиш мою Олесю, що голосно на весь під’їзд сповіщаєш про своє повернення, наче якийсь романтичний герой у кіно! — весело засміялася вона, підморгуючи доньці. Олеся, яка стояла біля плити й помішувала щось у каструлі, теж ніяково посміхнулася, уникаючи чоловікового погляду. Тарас натягнув на обличчя ввічливу, хоч і дещо напружену усмішку. — Доброго вечора, Маріє Петрівно. Радий вас бачити. Як ваше самопочуття, здоров’я? Сподіваюся ви ненадовго
— Мама твоя чого приперлася?! Олесю, ну що це за сюрпризи знову? Ти ж
Мамо, — почувся позаду спокійний голос мого чоловіка. Павло вийшов із коридору. — Ти щось переплутала. Цю ділянку купила Поліна ще до нашого весілля. Вона продала бабусину спадщину й усе сюди вклала. Мого тут — хіба що паркан та альтанка, які ми разом городили. — Ой, Павлику, не починай рахувати копійки! — махнула рукою свекруха, анітрохи не зніяковівши. — У родині все має бути спільним. Якщо вона твоя дружина, значить, і садиба наша, спільна. Ми зі Світланкою вирішили у вас пару тижнів побути. Повітря чисте, Денискові перед навчанням треба сили набратися. Та й Люба з Василем на вихідні підтягнуться, вони давно хотіли глянути, як ти тут обжився. Я повільно опустила ножиці. Цікава виходила річ. Родинна єдність у розумінні мами мого чоловіка завжди починалася тоді, коли треба було скористатися моїми заощадженнями чи моїм майном. А от коли допомога потрібна була нам, у них одразу з’являлися власні невідкладні клопоти. Цю ділянку я колись шукала кілька місяців. Там стояла напіврозвалена глиняна хатина й росли чагарі у зріст людини. Скільки сили, терпіння й власних заробітків пішло на те, щоб провести світло, утеплити стіни, перекрити дах, вирівняти двір. Павло завжди чесно казав, що це моя справа, а він просто допомагає як турботливий чоловік. — Люба з Василем? — перепитав Павло. Його обличчя стало суворим. Тітка Люба була рідною сестрою свекрухи, людиною галасливою і переконаною, що всі навколо їй чимось зобов’язані. А її чоловік Василь мав звичку за столом повчати кожного, як треба правильно жити й вести господарство
— Не треба тут із себе господиню ліпити, хата мого сина! — голосно заявила
Ну що, мамо, на ювілей твій, як завжди заведено? На дачі святкуємо і цього року? — бадьоро та впевнено поцікавився молодший син Павло, зателефонувавши матері рівно за тиждень до круглої дати, коли вона мала її відмічати. — Знаєш, синку, може, не треба цього року, смуток зараз навколо у людей, не до свят якось зовсім, може, ну його, — втомлено відмахувалася матір, дивлячись у вікно на осінній дощ. — Не хочу я цього разу жодних гучних святкувань і метушні. Втомилася я, синку. Посидимо вдома тихо, вип’ємо чаю з маленьким тортиком, і буде з мене. — Мамо, ти що таке взагалі кажеш? Який чай із тортиком на круту дату? — щиро дивувався і обурювався Павло. — А як же наша священна родинна традиція? Це ж ювілей, шістдесят років! Ні, мамо, навіть не думай відмовлятися. Збираємося за містом, як завжди це робили. Ми з Богданом уже все обговорили між собою, питання вирішене остаточно. Мати тоді не стала сперечатися. Якщо діти так сильно прагнуть цього. Тим паче, її покійний Василь же певно звідти, з небесної висоти, пильно стежить за ними і суворо перевіряє, чи шанують вони його заповіти. Мати стала збирати речі і сподівалася, що невістки допоможуть в усьому її
— Ех, мамо, ну що ж ти за людина, невже так важко прийняти гостей
Дарино, ну яке ще забрати з пологового будинку?! У мами сьогодні гості на дачі, я біля мангала стою! — у телефона за спиною чоловіка гучно грала музика, лунали веселі голоси та дзвеніли келихи з виноградним. — Виклич собі таксі, доїдеш із маленькою сама, не пані! Я стояла у просторому холі пологового будинку, притискаючи до себе рожевий байковий конверт, і крізь великі вітражні вікна спостерігала за сірим жовтневим дощем, що суцільною стіною заливав місто. Повз мене проштовхнувся чоловік із величезним букетом хризантем та трьома зв’язками яскравих кульок, намагаючись обережно підтримувати за лікоть бліду жінку у м’якому вовняному кардигані. — Максиме, на вулиці дощ ллє як з відра, а в твоїй машині залишилася дитяча автомобільна колиска, — спокійно сказала я, затиснувши смартфон плечем. — Ти ж учора ввечері особисто обіцяв приїхати рівно о другій годині дня, без жодних запізнень. — Забувся, ясно тобі? — різко кинув він у відповідь. — У мами ювілей, шістдесят років від дня народження. Я ж не знав, що саме в цей день дитина у нас з’явиться. Звіддаля приїхала тітка, приїхав хресний із акордеоном. Я смажу м’ясо на сорок запрошених людей. Тобі що, важко викликати машину? Пошкодувала п’ятсот гривень на поїздку
— Дарино, ну яке ще забрати з пологового будинку, у мами сьогодні гості на

You cannot copy content of this page