Українці Сьогодні

Миколо! Ну де ти там застряг? Ти що, забув батон нарізати? І соус скінчився! Збігай швиденько в магазин, ну що ми, сухом’ятку будемо їсти? Не по-людськи це! Марина прикрила очі. Щовихідних сценарій повторювався так точно, що ставало страшно. Рідня чоловіка не просто приїжджала в гості — вони робили набіг. Вікторія Павлівна та зовиця Олена з двома дітьми, семирічним Денисом та п’ятирічною Софійкою, з’являлися на порозі квартири як стихійне лихо. Без попередження, але із залізобетонною впевненістю у своєму праві бути тут господарями. — Мариночко, ми тут випадково повз проїжджали, вирішили заскочити на хвилинку! — зазвичай щебетала Олена, влітаючи в коридор і розкидаючи взуття. «Випадково» — це з іншого кінця міста, з двома пересадками в забитому транспорті

Марина стояла біля кухонного вікна, в руках стискала чашку з кавою — це була

Життєві історії 0

Надюхо, дивись, що я тобі купив! — чоловік задоволений повернуся додому. — Це діаманти! Найкраща огранка, ідеальна чистота! Спеціально для моєї королеви! Надія навіть не підняла голови. Її руки продовжували машинально різати цибулю. Вона знала цей сценарій напам’ять. — Знову купив мовчання? — її голос прозвучав напрочуд тихо. — Скільки каратів коштує твоя чергова брехня цього разу, Валєро? — Ну що ти знову починаєш, кохана? Які карати, яке мовчання? Я просто хотів зробити тобі приємно, порадувати свою дружину. Хіба я не маю права принести додому свято? — він спробував тицьнути коробочку їй під ніс, але Надія різко відійшла. Вона розвернулася до нього, і Валерій мимоволі зробив крок назад. — Свято? Ти називаєш це святом? Коли ти вчора в тому придорожньому кафе під Києвом шепотів тій своїй Ілоні, що я — це просто тягар, який ти несеш із почуття обов’язку? Що я стара, втомлена вчителька, яка вміє тільки зошити перевіряти та котлети смажити? Ти думав, я не дізнаюся? Особливо про твої «ділові поїздки»

Вечірнє сонце повільно опускалося за горизонт, розливаючи над Черкасами густий, як липовий мед, бурштиновий

Життєві історії 0

Чоловіче! Де ти вештаєшся щочетверга? — Надія вже не добирала слів. — Робочі питання обговорюємо. Чи мені тепер на кожен крок дозвіл у тебе виписувати? — голос чоловіка був сухим, як торішнє листя. — Робочі питання? А чому тоді твоя колега Лідія вчора дзвонила і питала, куди ти подівся? Каже, на нараді тебе і близько не було. Богдан роздратувався. — Лідка дзвонила? Якого біса вона пхає носа в чужі справи! Переговори в мене були, а не нарада. Ти що, тепер мій табель відвідуваності ведеш? — Не табель, а те, що ти три місяці поспіль кожного четверга повертаєшся додому о пів на одинадцяту, і від тебе тхне солодким духом чужих парфумів. — Парфуми? Та що ти вигадуєш? У маршрутках людей повно. — У маршрутках, кажеш. А слід від помади на комірі ти теж у черзі на зупинці «нахапав»? — Якої ще помади?! Ти що, зовсім з глузду з’їхала на старості літ? — Не кричи! Я вчора твою сорочку прала. Яскраво-червона помада, якою я зроду не користувалася. І тільки не кажи мені, що це кетчуп з буфета

В одному з охайних містечок нашої мальовничої Черкащини, в стінах звичайної квартири розігралася непроста

Життєві історії 0

Лідо… — почав Павло, дивлячись у свою чашку. — Я не знаю, чи маю я взагалі право відкривати рота в цьому домі. — Не маєш, — спокійно, але без злості відповіла вона. — Але говори. Якщо вже прийшов. Він підняв голову. Його очі були червоні, ніби він не спав усю ніч. — Я все життя шкодував, Лідо. Кожного клятого дня. Те моє «кохання», та пристрасть… вона вивітрилася через пів року, як дим. Почалися побутові сварки, докори. Я зрозумів, що поміняв діамант на скляшку. Але мені було соромно повертатися. Думав — як я прийду? Що скажу? Він зітхнув, зчепивши руки в замок. — Вона пішла від мене через три роки. Знайшла іншого, успішнішого. А я залишився сам у порожній орендованій квартирі. Кожен раз, як чув від людей про тебе

— Мамо, присядь, мені з тобою треба серйозно поговорити. Ліда саме перебирала мереживні серветки.

Життєві історії 0

Лідіє Петрівно, благаю, вислухайте! — плакала жінка на тому кінці телефону. — Нам більше немає до кого звернутися! Дядько Віктор лише ваше ім’я і шепоче, коли приходить до тями. Ліда відчула, як серце зрадницько тьохнуло. Віктор. Вітя. Ім’я з минулого, яке вона старанно ховала в найнадійнішій шухляді своєї пам’яті понад тридцять років. — Але що я можу, Ганно? Я ж не медик. Йому потрібні лікарі, — голос Ліди був тихим, але в ньому відчувалася тривога. — Та які лікарі! — жінка на іншому кінці вже не приховувала роздратування. — Йому недобре. Вони кажуть — реабілітація триватиме місяцями. А в нас із чоловіком путівки в Туреччину, все оплачено! Ми не можемо все кинути через старого дядю! Розумієте, він нікого не підпускає, тільки вас кличе. Лідія Петрівна гірко всміхнулася. Як це знайомо: коли треба доглядати за немічним родичем, «рідна кров» раптом згадує про давніх знайомих, аби перекласти тягар. — Чому ви не наймете доглядальницю? У Віктора ж була непогана квартира в Полтаві. — Ой, не питайте краще про це

Жовтневий вечір у Черкасах видався сирим і незатишним. Лідія Петрівна сиділа біля вікна, спостерігаючи,

Життєві історії 0

Мариночко, ну що ти кричиш на всю вулицю? Люди ж почують, не ганьби матір на старості років. Я тільки смикну ось тут, під самим парканом, зовсім трошки, під кріп та петрушку. Своя ж зелень — то здоров’я! — Ні! Я сказала — ні. Жодної петрушки, жодного кропу, і тим паче ніяких кабачків. Ми це обговорювали сто разів ще до того, як заїхали сюди. — Але ж земля пропадає! Ти подивися, який чорнозем масний, гріх такому добру під травою киснути. Я ось тут, з краєчку, нікому й заважати не буде. — Мамо, поклади лопату. Або я зараз сідаю в машину і їду, а ти добиратимешся до міста електричкою з трьома пересадками. Сама. Галина Петрівна підібгала губи так, що вони перетворилися на тонку білу ниточку. З демонстративним металевим дзвоном вона кинула штикову лопату на землю. Інструмент відскочив від щільної дернини й глухо вдарився держаком об новенький паркан, який ми тільки-но встановили. — Невдячна ти, Марино. Егоїстка. Я ж для вас стараюся, щоб вітаміни свої були, без тієї хімії магазинної. А ти… Тьху! Мати розвернулася і, човгаючи старими капцями, побрела в бік будинку

Це реальна історія про те, чому іноді бути «поганою донькою» — це єдиний спосіб

Життєві історії 0

О, ти прийшла, — не піднімаючи очей, кинув чоловік. — А що на вечерю? Я щось зголоднів. Інна повільно зняла пальто. Повісила на вішалку. Вона відчувала дивний спокій. Такий спокій буває на місці згарища, коли вже нічого не горить, бо просто нічому. — Юро, — сказала вона тихо, заходячи в кімнату. — Хто та жінка в світлому пальті, яку ти підвозив сьогодні о шостій? Він здригнувся. Пальці на клавіатурі на мить завмерли, але він швидко опанував себе. — Ти про що? Яку жінку? — Ту, яку ти висадив біля центру. Ти відкрив їй двері. Усміхався. Дощ ішов, Юро. Пам’ятаєш? Ти допоміг їй вийти, щоб вона не заляпала свої світлі туфлі. Він закрив ноутбук і нарешті подивився на неї. В його очах не було каяття. Там було роздратування. — Ой, ну почалося. Колега це. Попросила підвезти, їй було по дорозі. Що ти знову вигадуєш? Тобі аби тільки сцену на рівному місці влаштувати

Ви коли-небудь помічали, як тихо помирає жіноче терпіння? Це не схоже на гучний скандал

Життєві історії 0

Степане, що це за папери в нашій скриньці?! — голос Валентини затремтів. — Тут написано про якусь величезну заборгованість перед банком і арешт рахунків! Степан застиг. Його обличчя на мить стало сірим. — Валю, ну чого ти відразу здіймаєш галас? Зараз стільки незрозумілих людей розвелося, розсилають усяку дурню. Мабуть, просто помилилися адресою. — Помилилися?! Тут чорним по білому: «Павленко Степан Петрович, проспект Коцюбинського». Наша квартира, твоє ім’я! Степане, ти що, брав кредит без мого відома? Чоловік пройшов на кухню, налив собі води, намагаючись вгамувати внутрішнє хвилювання. — Дай-но гляну. Певно, хтось із сусідів наплутав або в банку збій. Зараз у багатьох так. — Тут написано, що ти винен понад чотириста тисяч гривень! Які штрафи, які пені? Степане, звідки ці цифри? Ми ж тільки влітку ремонт закінчили, ти казав, що премію дали

Над Поділлям повільно згасав теплий осінній вечір. У квартирі подружжя Павленків пахло свіжою випічкою

Життєві історії 0

Надіє! Чому ти злюща така? Мама ж просила допомогти з переїздом для Юрчика! — голос чоловіка, Тараса, вивів її зі заціпеніння. Тарас стояв у коридорі, приміряючи нові кросівки, які вона купила йому минулого тижня. — Знову Юрчик? Тарасе, я вчора відкрила наш спільний рахунок. Ти знаєш, що за останній рік ми «інвестували» у твого брата майже сто тисяч гривень? Це гроші, які мали піти на навчання нашої доньки в ліцеї. Це гроші, які я заробляла на двох роботах, поки ти «входив у становище» своєї родини. — Ну, Надь, не починай. Юра ж молодший, у нього зараз важкий період, він намагається бізнес відкрити. Мама каже, що ми як старші маємо підтримати. — Підтримати — це дати пораду. А оплачувати його оренду в центрі міста, купувати йому кавомашину за двадцять тисяч і давати гроші на хліб, поки я ходжу в одних джинсах три роки — це не підтримка. Це наглість

Червневий вечір у Франківську видався напрочуд парким. У повітрі пахло липою та дощем, що

Життєві історії 0

Дарино, віддай сережки. Марія Павлівна стояла в коридорі, навіть не роззуваючись. Її пальці, трохи вузлуваті від віку, нервово стискали ручку сумки. Був ранок суботи, той самий час, коли сонце тільки починає заповнювати кухню, а в повітрі пахне свіжою кавою. Чайник якраз почав свій переливчастий свист, але звук цей раптом здався не затишним, а тривожним. Степан, розпатланий і сонний, вийшов із кімнати, потираючи очі. — Мамо? Ви так рано? Що сталося? — Нічого не сталося, сину. Просто віддай мені ті сережки. Вони в Дарини все одно стоять без діла, припадають пилом, а мені вони потрібні

Ви коли-небудь замислювалися, наскільки крихким є мир у родині, де все тримається не на