Життєві історії 0
Марійко! – гукнула Галя, спираючись на паркан. – Ти чого така чорна, як хмара? Знов свій Микола бубонить? Марія змахнула піт з лоба і сумно посміхнулася: – Та ні, Галю. Все нормально. Просто втомилася. – Втомилася вона… Подивись на себе! Тобі ж тільки тридцять п’ять, а ти вже як бабця рухаєшся! Послухай мене, Марійко. Я через тиждень повертаюся в Неаполь. Моїй господині потрібна ще одна сиделка для її сестри. Робота важка, не спорю: доглядати за літньою жінкою, варити, прибирати. Але платять добре! І головне – вирвешся звідси. Ти ж працьовита, ти там не пропадеш. Поїхали зі мною! Марія аж сплеснула руками, наче Галя запропонувала їй полетіти на Місяць. – Та ти що, Галю! А діти? А Микола? Як же вони без мене? Вони ж пропадуть! Галя хмикнула, склавши руки на грудях: – Діти підросли! Оленці майже чотирнадцять, Сашкові десять. Вони вже самі можуть і тарілку помити, і картоплю почистити. А чоловік… хай трохи подумає без тебе! Подивиться, як воно – коли хата порожня. Ти їм усе життя на тарілочці підносиш, от вони тебе й не цінують
– І навіщо ти мені щодня цю котлету підсуваєш? Не можеш щось інше приготувати?
Життєві історії 0
Наталко, а ми що, зарано приїхали? Стіл чомусь абсолютно порожній. Тітка Віра першою поставила свій пакунок на ґанок, провела поглядом по чистій дерев’яній стільниці й раптом заклякла. На її обличчі з’явився такий вираз, ніби вона зайшла до чужої хати й побачила там щось геть неналежне. — Не зарано, — відповіла я, акуратно складаючи кухонне полотно на краю лави. — Просто чекала, поки ви розпакуєте свої гостинці. Дядько Василь, її чоловік, уже встиг влаштуватися у зручному плетеному кріслі біля дверей і з насолодою простягнув ноги після дороги. — Та облиш ти, Віро, ми ж не з перевіркою приїхали, — весело озвався він. — Є що перекусити — давай на стіл, а немає — то й так посидимо, свіжим повітрям подихаємо. Їхня донька Світлана, моя двоюрідна племінниця, тим часом крутилася біля дзеркала у передпокої, крутячи локони й поправляючи зачіску. Вона навіть не обернулася на нашу розмову. Для неї стіл на моїй дачі завжди накривався сам собою, мов за помахом чарівної палички. Мабуть, вона щиро вважала, що це мій прямий обов’язок як родички, яка має власну ділянку за містом. Я вийшла на середину ґанку, спокійно подивилася на їхні торби — легкі, майже невагомі, з яких виглядав лише куток пляжного рушника, — і мовила з посмішкою: — Ну, ви ж точно щось із собою взяли до чаю чи до обіду. От цим я вас зараз і частуватиму
— Наталко, а ми що, зарано приїхали? Стіл чомусь абсолютно порожній. Тітка Віра першою
Життєві історії 0
Софцю, ми тут із батьком усе гарно обдумали, — м’яко почала мати, наливаючи в чашки духмяний чай, — і вирішили нотаріально переписати нашу хату та ділянку на Настю. Софія навіть не відразу зрозуміла зміст почутого. — Яку хату? Оцю квартиру? — Ну так. І дачну ділянку біля річки заодно. Та й батькове авто теж на неї оформимо. Софія повільно відставила чашку. — А навіщо це робиться? Батько, так і не підводячи очей від своєї тарілки, відповідати став замість матері: — Ну ти ж розважлива дівчина, сама поміркуй. У тебе вже все є: і власне житло у столиці, і робота грошовита, і ти сама собі господиня. А Настя ще не стала на ноги. Хай це буде її особистий захист. Мало як далі життя поверне. Вийде заміж — матиме щось своє, прийде у нову родину не з порожніми руками. — З порожніми руками? — повільно повторила Софія, відчуваючи, як усередині все підступає до горла. — Тобто те, що я вам щомісяця надсилаю солідні кошти останні сім років, те, що я батькові оплатила складне лікування, те, що матері купувала путівки до оздоровниці — це взагалі не рахується
— Ви їй подарували трикімнатну хату, а я тепер мушу за власний кошт робити
Життєві історії 0
А як ти собі це уявляв, розкажи? Що ти три місяці будеш виносити з хати все, що ми збирали, брехати мені щодня, а потім тиждень поїси сухих макаронів — і я повинна все забути? Скажеш «вибач» і ми знову будемо жити, ніби нічого не сталося? — Я більше не буду ніде ставити, я тобі присягаюся! Я взагалі видалив усі ті додатки! — Ти казав мені це ще минулого місяця, коли я вперше запідозрила щось неладне, — м’яко відповіла вона. — Ти присягався пам’яттю своєї бабусі. І що? Я більше тобі не вірю. Розумієш? Взагалі. Я стиснув виделку так, що пальці білими стали. — То який тоді сенс нам жити під одним дахом? Надія встала, взяла свою тарілку, спокійно помила її і, обернувшись у дверях, відповіла: — Власне, я й сама про це думаю щодня. Який сенс? Минуло ще два тижні. Напруга в квартирі трохи спала, але замість неї прийшла якась крижана байдужість
«Коли чоловік каже, що відніні в нас роздільний бюджет, він чомусь забуває, що холодильник
Життєві історії 0
Ми сиділи на кухні, пили чай із полуничним варенням. Раптом Марічка відклала чашку, подивилася на мене прямо й серйозно і мовила: — Мамо, ми з чоловіком порадилися. Мені запропонували дуже хороше місце в банку. Кар’єрний ріст, хороша зарплата. Але декрет закінчується. Я хочу виходити на роботу вже з наступного місяця. — Це чудово, донечко, — щиро усміхнулася я. — Ти ж про це мріяла. А що з дитячим садком? Ви ж казали, що встали в чергу? Марічка відмахнулася: — Та який садок, мамо? Вона ж там постійно хворітиме! Ти тиждень ходиш, а два тижні сидиш на лікарняному. Яка робота при такому графіку? Ми вирішили інакше. Ти ж уже все одно вдома, остаточно повернулася. Тому ти будеш сидіти з малою. Ми привозитимемо її до тебе в село. — Як це… привозитимете? — тихо запитала я. — Ну як? Звичайнісінько! По понеділках зранку завозимо, а на вихідні забираємо. Або ти приїжджай до нас у квартиру і живи тижнями, поки ми на роботі. Я подивилася на доньку. У її очах не було сумніву. Вона говорила про це як про щось абсолютно природне, ви вирішене й само собою зрозуміле
Автобус важко гув мотором на пероні, випускаючи сизий дим у холодне передсвітанкове повітря. Людей
Життєві історії 0
І це ти знов це купованим борщем свого чоловіка годуєш? Сама приготувати вже зовсім розлінувалася? — сказала свекруха, ледь торкнувшись ложкою тарілки і з докором глянувши на сина. Я замерла біля кухонного столу, відчуваючи, як від ніяковості та образи щоки заливає гаряча фарба. Ну скільки можна? Чому щоразу, коли мама мого чоловіка приходить до нас на обід, усе перетворюється на якийсь іспит з кулінарії? Їй обов’язково треба знайти ґандж. Купована заправка їй не така, хоч це був звичайний борщ із домашнього напівфабрикату, який я взяла в перевіреної господині, бо після важкої зміни просто не мала сил стояти біля плити. А те, що я щодня кручуся між роботою та хатою, чомусь до уваги не береться. — Мамо, ну та нормально все, не починай, — стиха мовив Сергій, мій чоловік, намагаючись згладити кути. — Наталя ж прагне зробити як краще, старається. Вона виснажилася на роботі, а борщ нормальний, смачний. — Старалася вона, як же! — хмикнула свекруха, Ніна Петрівна, і відсунула від себе тарілку. — Банку відкрити та в окріп кинути — великої мудрості не треба. От я тобі завжди готувала свіже, з гарним м’ясом, із зажарочкою, як має бути. Хіба це можна порівняти? Сергій лише зітхнув і опустив очі до своєї тарілки. А я ледь стримувала сльози, щоб не розплакатися просто перед ними
— І це ти знов це купованим борщем свого чоловіка годуєш? Сама приготувати вже
Життєві історії 0
Хочеш жити краще — заробляй більше. Займайся своєю справою, знаходь підробіток. Тоді й купуй собі що завгодно. Але не за мій рахунок і не за рахунок нашого сина. Він пробурмотів щось про те, що все зрозумів і подібного більше не стануться. Минув місяць. Пристрій він, звісно ж, так і не продав. Щовечора сидить у ньому, грає в якісь ігри чи гортає відео, каже, що так знімає втому після дня. Додатковий заробіток він шукати не став. Казав, що переглядав оголошення, але там або графік незручний, або платять мало, або їздити далеко. Навчатися чогось нового теж відмовився — мовляв, уже не той вік, та й часу немає. Тобто в нашій щоденній рутині взагалі нічого не змінилося. А днями я проходила повз його комп’ютер і випадково побачила на екрані відкриту сторінку з новісінькими ноутбуками. Він порівнював ціни й характеристики. Помітивши мене, він швидко згорнув вкладку браузера. — Що ти там дивився? — запитала я
— Ти розумієш, що ти просто вкрав гроші, які я відкладала на здоров’я нашої
Життєві історії 0
Забула сказати, — почала Галина Степанівна без будь-яких вступів. — У цьому році яблук дуже багато. Треба обов’язково всі зібрати й закрутити декілька бутлів компоту. Я вже й банки помила. — Галино Степанівно, але ж ми фізично не встигнемо зробити все за один день, — спробувала заперечити Ірина. — Може, заготовки відкладемо? — Що за дивні розмови? — обурилася свекруха. — Якщо зараз усе не зробити, фрукти зіпсуються. Ви ж молоді, здорові люди. Що вам варто трохи попрацювати? — Ми цілий тиждень відпрацювали в офісі, нам теж треба хоч трохи спочинку… — Відпочинете взимку, коли сніг випаде, — відрізала Галина Степанівна. — А зараз час дбати про припаси. Взагалі дивно чути таке від невістки. У хороших сім’ях батькам допомагають без зайвих слів і роздумів. Ірина відчула, як усередині спалахує хвиля обурення. Повага до старших — це важливо, але повага має бути взаємною. — Добре, Галино Степанівно. Дякую за інформацію, — тихо мовила Ірина й поклала слухавку
— Якщо ти завтра не поїдеш копати картоплю, я навіть не знаю, як дивитимуся
Життєві історії 0
Після цього візиту батька ніби підмінили. Йому п’ятдесят вісім, він давно почувався самотнім і покинутим, попри те, що діти жили поруч. І раптом у його очах з’явився якийсь гарячковий блиск. Він почав їздити в село, телефонувати Галині годинами, чепуритися перед дзеркалом. Спочатку батько ніби між іншим запитав нашу думку: — Як вам Галина? Хороша жінка, правда? Я щиро хотіла, щоб батько був щасливим. Звісно, після відходу мами минуло два роки, і він мав право на власне життя. Але коли я дізналася, що саме він планує зробити далі, я не могла в це повірити. Одного вечора батько зібрав нас усіх у вітальні. Він стояв посередині кімнати, випроставши спину, і його голос лунав твердо, без тіні сумніву: — Ми з Галиною вирішили жити разом. Вона переїжджає сюди. Разом із донькою. Дівчинку віддамо в ту школу, де ви вчилися, тут близько. — Куди «сюди»? — тихо запитала я, відчуваючи, як німіють пальці. — У нас три кімнати на чотирьох. Де вони спатимуть? Батько навіть не моргнув: — Дівчинку покладемо в твоїй кімнаті. Вона дитина, їй треба навчатися, потрібен свій куток. А ти… ну, якось розмістишся. Знайдемо місце
Запах тіста завжди нагадував мені про минуле життя. Про часи, коли я стояла біля
Життєві історії 0
Ми чекали місяць, чекали два. Думали, ну, зайняті, обживаються. А потім я не витримала, подзвонила сама: — Синку, а коли ж ми прийдемо привітати вас із новосіллям? Подивимося, як улаштувалися… Степан тоді пом’явся у слухавку й мовив якось сухо: — Та ну… приїжджайте в суботу, якщо хочете. Тільки ми ненадовго, бо у нас справи. Це був єдиний раз, коли ми були в їхній новій квартирі. Нас зустріли так стримано, ніби ми були сторонніми покупцями, що прийшли оглянути нерухомість. Аліна подала чай у тонких чашках, до чаю — пару печива з супермаркету. Навіть до столу толково не попросили сісти. У хаті — вилизана чистота, скляні столи, дорогі меблі, і ми з батьком у своїх простих кофтах почувалися там якимись чужорідними плямами. З того часу минуло кілька років. Вони до нас не ходять. На наші запрошення у Степана завжди одна відповідь: «Багато роботи», «Ми стомилися», «У нас плани з друзями». Душа болить, але що ти зробиш? На силою милим не будеш. Ми мовчки ковтали цю гіркоту, заспокоюючи один одного: «Головне, що у них усе добре. Не заважатимемо молодим жити своїм життям»
У нашій хаті вже давно оселилася тиша. Така особлива, визріла роками тиша, яку не

You cannot copy content of this page