Синку, ти в мене єдина опора, — щебетала Катерина Петрівна, розливаючи чай у ті самі фірмові чашки з витонченою золотою стрічкою, які Олена подарувала їй на ювілей. — Мало що в нашому житті може статися. Чоловік повинен бути повноправним господарем на своїй землі. Я дачу переписало на тебе, невістку і не думала вказувати там. — Мамо, ну навіщо ви так відразу, — мляво заперечив тоді Максим, але чашку з рук не випустив. Олена мовчки дивилася на блискучу тарілку, відчуваючи, як усередині все холоне. А коли свекруха нарешті пішла, вона глянула чоловікові прямо в очі: — Ти знав про це? — Знав, — відповів він, розглядаючи власні туфлі так, ніби бачив їх уперше в житті. — Мама сказала, що так надійніше для родини. На всякий випадок. — На всякий випадок що, Максиме? Що я раптом вирішу відібрати в тебе все? П’ятнадцять років спільного життя — і ось тобі результат. — Ти знову перебільшуєш і шукаєш проблеми там, де її немає. Саме тоді вона й перестала розмовляти з чоловіком
— Максим, я з тобою більше не розмовляю. Олена вимовила це з крижаним спокоєм,
Якось у п’ятницю я повернулася з роботи раніше. Хотіла зробити приємне родині й приготувати вечерю. Дістала м’ясо, почистила картоплю, почала чаклувати біля плити. На кухню зайшла Надія Петрівна, зупинилася в дверях і склала руки на грудях. — І що це буде? — Печеня по-домашньому, — посміхнулася я. — Хто ж так печеню робить? М’ясо треба було спочатку обсмажити до скоринки, а ти його сирим тушкуєш. Воно ж як вата буде. — Ми так любимо, це легше для шлунка. — Дай-но я перероблю, поки не зіпсувала продукти, — свекруха підійшла до плити й потягнулася до каструлі. У мене всередині все напружилося. Я не дозволила забрати посуд і твердо, але тихо промовила: — Надіє Петрівно, будь ласка, відійдіть від плити. Я сама приготую вечерю для своєї сім’ї. Вона відсмикнула руки, підібгала губи й подивилася на мене з такою образою, ніби я її незаслужено вилаяла. — Он воно як… Значить, шматка хліба мені пошкодувала приготувати? Поради старій людині не можна сказати
— Тобі краще зібрати речі й тимчасово піти до своєї рідні, а мама залишиться
Ти що робиш серед білого дня, Світлано? — Марина застигла біля кухонного столу, міцно стискаючи в долоні тарілку, в яку щойно нарізала свіжу зелень для святкового застілля на честь свого 35-го дня народження. Сестра чоловіка навіть не зволіла підняти очей від великого пластикового контейнера, куди вона методично, з господарською впевненістю, згрібала залишки святкових страв, які ще ніхто з запрошених гостей навіть скуштувати не встиг. — Забираю те, що ще не з’їли, — байдуже відповіла зовиця, закриваючи кришку контейнера з характерним клацанням. — Вдома діти мої голодні сидіть чекають, а тут добро марно пропадає. Все одно після свята викидати доведеться. — Ми ж гостей ще навіть не провели, Світлано! Святковий стіл тільки-но накритий! — голос Марини здригнувся від обурення, але в ньому чітко лунала сталева нотка. — Ну і що? Яка різниця? Все одно все зіпсується за кілька годин, — відмахнулася жінка, ніби господарювала у власній оселі
— Ти що робиш серед білого дня, Світлано? — Марина застигла біля кухонного столу,
Олено, нам треба поговорити, — вимовив чоловік голосом, у якому не було звичної теплоти, лише холодна, майже крижана рішучість. Жінка зупинилася на півдорозі до столу. Чашка ледь не випала з її рук, але вона встигла поставити її на край полиці, відчуваючи, як усередині все раптово стискається від поганого передчуття. — Щось трапилося на роботі? Чи з батьками? — запитала вона, намагаючись зберегти спокій, хоча в серці вже закралася тривога. — Ні з ким нічого не сталося, принаймні в цьому сенсі. Я просто йду, Олено, — сказав він просто, дивлячись у підлогу. Олена розсміялася, але сміх вийшов якимсь суховатим, неприродним, наче хтось ударив по порожньому відру. Вона подумала, що це якийсь безглуздий жарт, недоречний розіграш після стількох років тиші й злагоди. — Дмитре, ти жартуєш? Як це «йду»? А як же діти? А як же наш дім, який ми разом будували по цеглинці, коли в кишенях гуляв вітер? — її голос почав зриватися, переходячи на крик, у якому змішалися і подив, і біль, і відчай. — Я втомився від цього життя. Я хочу почати все спочатку. З іншою людиною, — відрізав він, не даючи їй часу на роздуми. Діти мовчки дивилися на батька, їхні очі були наповнені дитячим нерозумінням. Дмитро навіть не обернувся до них. Він просто взяв завчасно зібрану сумку, яка стояла за дверима коридору, і вийшов за поріг будинку, залишивши за спиною ціле життя
— Мені важко з тобою, — промовив якось чоловік. Весняний вітер колихав молоді гілки
Усе, Василю. Досить, — дуже спокійно промовила Надія, хоч усередині все кипіло. — Мої ноги там більше не буде. Я більше не поїду до Ганни Петрівни. Василь остовпів на місці. Ключі вислизнули з його рук і брязнули об дерев’яну підставку в коридорі. — Ти при своєму розумі? Що за вибрики на рівному місці? — Це не вибрики. Це моє остаточне рішення. У твоєї мами є двоє дорослих рідних дітей. Ти і твоя сестра Марія. От ви двоє й вирішуйте, як доглядати свою маму. — Надіє, не починай сваритися з порога. Що там знову сталося? Надія повільно звелася на ноги. Вона більше не збиралася плакати чи ковтати образу. — Сталася тарілка з гречаною кашею. Твоя мама взяла миску і спокійно перекинула її просто на чисту підлогу, яку я перед тим вимила на колінах. А потім подивилася мені у вічі й заявила, що оскільки я не вмію нормально догодити, то мушу прибирати ще раз. — Ну, мабуть, у неї просто ослабли пальці! — поспішив виправдати матір Василь. — Вона ж літня людина, їй важко тримати посуд. Чого ти вигадуєш казна-що? — Вона дивилася мені просто в очі, Василю. І додала, що я в цьому домі чужа, з простої бідної родини, і маю дякувати долі, що мене взагалі терплять
— Ти взагалі пам’ятаєш, що одружувався зі мною, а не наймав безкоштовну покоївку для
Що ж, свахо, — промовив тато тихим, але напрочуд рівним голосом, який без усякого мікрофона рознісся луною по залі. — Якщо ми тут зайві… якщо нашою присутністю ми ганьбимо цей пишний бенкет, то ми підемо. Ми люди прості, не вчених манер. Наше діло — землю орати та хліб сіяти. Для нас головне, щоб наші діти жили в мирі та злагоді. А ми собі якось раду дамо. Пробачте, якщо щось не так. Мама теж заквапилася підвестися. Її пальці дрібно тремтіли, коли вона намацувала ремінець своєї старої потертої сумочки під стільцем. Вона навіть не сміла підняти очей на гостей, намагаючись стати зовсім непомітною, крихітною, мов порошинка на цьому блискучому святі марнославства. — Мамо! Тату! Стійте! — скрикнула я, зриваючись із місця. Я хотіла кинутися до них, перекинути цей клятий стіл із кришталем і дорогими закусками, зірвати фату й піти геть разом із батьками, бо жодне весілля на світі не варте бодай однієї сльозинки моєї мами. Але ноги мов приросли до підлоги, а білий шлейф сукні заплутався в ніжці стільця. Ярослав схопився слідом за мною, обличчя його перекосилося від гніву й безсилля: — Мамо, припини це негайно! Ти що твориш?!
— Якщо у вас немає чим віддячити за таку гостину, то, може, краще тихенько
Мамо, ну нащо ви оце все наставили, ми ж не голодуємо, невже важко просто викинути цей мотлох і не перетворювати хату на склад? Невістка стояла на порозі в чистій світлій куртці й тримала в руках коробку з порожніми склянками. Марія Степанівна навіть кроку далі зробити не змогла. Вона стояла біля хвіртки й дивилася, як на вогкій стежці, акуратно виставлені в рядочок, блищали її власні закрутки. Мариновані огірочки з листям смородини. Томати у власному соку. Салат із кабачків і солодкого перцю. Сливове повидло, яке вона варила кілька вечорів поспіль, щоб було густе, як мармелад. Кожна баночка була вимита до блиску, дбайливо підписана старим олівцем і замотана у теплу тканину, щоб повільно остигала. А тепер усе це стояло просто на землі, біля паркану, наче непотріб, який виносять перед ремонтом. — Світлано, дитино, — тихо промовила Марія Степанівна, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Ти ж сама казала, що взимку домашнє смачніше. Навіщо ж ти їх надвір повиносила? Світлана зітхнула, дістала з кишені телефон, глянула на екран і відповіла спокійним, навіть повчальним тоном: — Мамо, в хаті дихати нічим. Скрізь пахне кропом, оцтом і старими речами. Ми ж тільки на два дні вирвалися з великого міста, хотіли відпочити від метушні, а тут знову кухня, виварювання кришок, ганчірки. Невже не можна жити простіше
— Мамо, ну нащо ви оце все наставили, ми ж не голодуємо, невже важко
Здоров була, Людочко! Пише тобі твоя двоюрідна сестра Галька з Великих Мацьківців. Ти вибач, що через адресний стіл тебе розшукала, бо староста наш підсобив адресою. Діло в нас невідкладне, родинне. Пам’ятаєш нашого діда Ничипора Голопупенка? Того самого, що коней у колгоспі доглядав і свинофермою керував найкраще в усьому районі? Так от, стара його хата зовсім похилилася. Стріха тече, балки підгнили, ще трохи — і завалиться геть. Ми тут усією купою зібралися, подумали і вирішили скинутися родиною, щоб перекрити залізом та підмурувати стіни. Ти баба міська, чули ми, що живеш багато, в шовках ходиш і начальницею колись була. Перекажи якусь копійчину, скільки подужаєш на загальну справу, щоб не соромно перед селом було за дідівське обійстя. Чекаємо від тебе звістки. А якщо не озовешся — я сама до тебе приїду, привезу свіжого підчеревини з часником і сушених яблук, як ти марга соплива любила, коли босоніж ганяла по калюжах за чужими індиками. Обіймаю тебе міцно, твоя сестра Галина». На кухні запала мертва тиша. Було чути тільки, як цокає старий годинник із зозулею, який свекруха завжди називала «віденським раритетом часів Франца Йосифа». Назар дивився на аркуш wide-відкритими очима. Його обличчя почало повільно червоніти — від шиї до самих кінчиків вух. — Людочка… Ничипор Голопупенко… Свиноферма… — ледь чутно вимовив він, ніби слова застрягли йому в горлі. Він підняв на мене очі, в яких читався повний розпач
— Твої батьки все життя крутили коровам хвости, а в моїх жилах тече шляхетна
Алло, Софіє, — лунав у телефоні підозріло бадьорий голос свекрухи. — Ти ж пам’ятаєш, що скоро свято? Я от планую зібрати подруг у себе в квартирі, все має бути на найвищому рівні. Мені знадобиться твоя допомога з готуванням, бо одній мені ну ніяк не впоратися з таким обсягом роботи, я звикла, що усе готуєш ти. Прийдеш з самого ранку, добре? Софія на секунду замовчала, відчуваючи, як усередині знову підіймається хвиля давньої образи. Вона чітко згадала і той попередній день народження, і байки про героїчну працю, і повну відсутність будь-якої вдячності. — Ні, Катерино Петрівно, я не прийду, — спокійно, але твердо відповіла невістка. — У мене на цей день абсолютно інші плани, які ніяк не пов’язані з проведенням часу на чужій кухні. Ви ж у нас все робите самостійно, невтомно і найкраще, тож і цього разу чудово впораєтесь без сторонньої допомоги. Ви всім кажете, що я не допомагаю вам, от і робіть все самі. На іншому кінці запанувала довга, напружена тиша. Катерина Петрівна явно не очікувала такого. — Тобто як це — не прийду?! — обурився голос у телефоні. — Ти що, образилася через ту дрібницю?! Подумаєш, сказала пару слів подругам! Ти ж молода, тобі важко допомогти літній людині
– Мамо, я вже просто втомилася від усього цього! Скільки можна тягнути все на
Галино Степанівно, покличте Юру до телефону. Будь ласка, просто зараз. – Він у ямі біля свердловини, руки по лікті в багнюці. – Тоді піднесіть трубку до його вуха. Мені треба дві секунди. Свекруха важко зітхнула, гримнула чимось металевим, і за пів хвилини я почула голос чоловіка. Він говорив задихано, але якось безтурботно, ніби виїхав із друзями на риболовлю. – Наталю, я тут, схоже, застряг до вечора. Клапан полетів, зараз зніму, подивлюся, може, доведеться шукати заміну. – Юро, яке сьогодні число? У трубці настала пауза. Десь на задньому плані з брязкотом упало відро. – Двадцять третє. А що сталося? – О третій годині в нашого сина свято. Перший справжній ювілей, десять років. Запрошені троє хлопців, торт, який я печу з самого ранку. Ти обіцяв повернутися до обіду. Голос чоловіка вмить змінився, став винуватим і розгубленим. – Ох, Наталю, пробач. Субота ж, зовсім із голови вилетіло. Мама з цим насосом крутиться, город сохне, от я й зірвався, навіть не подумав
– Можеш навіть до суду на мене подавати, але я вибрала допомогти синові з

You cannot copy content of this page