Тільки не роби дурниць. Не заходь туди з криками, не влаштовуй сцен при цій жінці. Тобі треба видихнути. Приїжджай до мене, посидимо, подумаємо. У мене є трав’яний чай, ми все розберемо. — Не можу. Я маю зрозуміти, чи він це серйозно. Чи це просто хвилинна слабкість під впливом мами. Вона ж вміє влізти в саму душу. — Чоловіки рідко кажуть таке «просто так», Оленко. Навіть під впливом. Але й свекрухи вміють «накрутити» так, що біле здається чорним. Ти зараз не в стані розмовляти. Їдь до мене. Олена піднялася, витерла сльози рукавом пальта і вийшла на вулицю. Вечірнє повітря трохи протверезило. Була пізня осінь, дрібний дощ сіяв на асфальт. Вона йшла парком, де вони колись гуляли вечорами на початку стосунків. Тоді вони могли говорити годинами про все на світі: про книги, про космос, про те, якими вони будуть у старості. А коли це зникло? Коли розмови про почуття замінилися звітами про те, що треба купити в супермаркеті, або обговоренням рахунків за комунальні послуги
— А я тобі казала, синку, що вона занадто «зайнята» для сім’ї, — цей
А для чого тобі та машина, Марто, якщо Юрій і так тебе всюди возить? — Ганна Іванівна зняла окуляри й подивилася на невістку так, ніби та щойно запропонувала знести пам’ятку архітектури. Марта знала, що ця розмова рано чи пізно станеться, але сподівалася, що хоча б не в неділю пообіді. — Ганно Іванівно, це ж питання зручності. Мені на роботу далеко їздити, та й по проєктах часто треба бути в різних кінцях міста одночасно, — м’яко відповіла Марта. — Та я розумію, — зітхнула свекруха, акуратно розправляючи серветку на столі. — Але ж ви тільки жити почали. Квартира, ремонт… А тут такі витрати. Може, краще ці кошти в сім’ю вкласти? На щось спільне? Марта ледь помітно посміхнулася. Вона звикла, що Ганна Іванівна сприймала поняття «сім’я» як єдиний неподільний організм, де навіть думки мають бути спільними, не те що гроші. — Так це і є в сім’ю, — втрутився Юрій, заходячи на кухню. — Марта ж не на виставку її купує. Будемо разом їздити на дачу, за покупками. Це ж полегшить нам життя. Ганна Іванівна хмикнула
— А для чого тобі та машина, Марто, якщо Юрій і так тебе всюди
Тихше ти, не кричи так на всю хату! Це дядько Василь, чоловік тітки Олени, маминої двоюрідної сестри, — зашепотіла Марта, притискаючи палець до губ. Вона виглядала втомленою, хоча день тільки починався. — То хай би у сестри і гостювали! До нас чого приїхали без попередження? — Тарас ошелешено вставився на дружину, бо на такий «сюрприз» точно не розраховував. Він поклав ключі на тумбочку, і цей звук здався йому занадто гучним у цій дивній ранковій атмосфері. — Ой, Тарасику, ти б бачив, що зараз у мами в квартирі робиться… Там не те що присісти — там дихнути ніде! Все заставлено валізами і сумками з гостинцями. Картопля в сітках, банки з варенням, якісь мішки з горіхами. Мама каже, що в неї в коридорі можна тільки боком ходити, — Марта розгублено розмішувала цукор у чашці, хоча цукру там не було. Виявилося, що до тещі приїхав цілий «десант» родичів. Це була не просто гостьова візитація, а справжня міграція народу. Дядько Юрій з дружиною Світланою, їхній син з невісткою, та ще й дві сестри — Валентина і Людмила з чоловіками. І кожен привіз із собою не лише гарний настрій, а й запас провізії на випадок тривалої облоги
— Це що за козак у моєму вихідному халаті димить на балконі другого поверху?
Ти думав, що я ніколи про це не дізнаюся? — Світлано, ти знову починаєш? Це просто стара знайома, нічого більше. Навіщо ти взагалі взяла мій телефон? — Старі знайомі не пишуть про те, як вони сумують за вечорами десятирічної давності, Тарасе. І вони не домовляються про зустрічі потай від дружин у тих місцях, де ми колись гуляли лише вдвох. Все почалося так банально, що мені стало нудно від самої себе. Як у дешевому кіно: вечір, затишна квартира, чоловік у ванній, а його телефон на столі раптом засвітився від сповіщення. Я просто хотіла переставити його на зарядку, щоб батарея не сіла до ранку. Але ім’я на екрані — «Марина» — змусило мене зупинитися. Я пам’ятала це ім’я. Років десять тому він згадував про неї як про епізод зі студентського життя. Мовляв, було й минуло, розійшлися, бо були різними людьми. Я тоді ще подумала: «Добре, що в нього немає незавершених історій». Як же я помилялася. Повідомлення на екрані було коротким, але змістовним: «Я вже в місті. Чекаю на тебе завтра о другій там, де ми завжди зустрічалися. Не забудь те, про що ми домовлялися»
— Ти думав, що я ніколи про це не дізнаюся? — Я стояла посеред
Ти взагалі совість маєш?! Чи зовсім її втратила?! — голос Миколи влетів у передпокій швидше за нього. — Я не можу повірити в це. Наталя стояла біля дзеркала, зосереджено застібаючи срібну сережку. За п’ятнадцять років шлюбу вона навчилася вибудовувати навколо себе невидимий кокон, крізь який крики чоловіка проходили, як далекий шум дощу. — Добрий вечір, Колю, — спокійно промовила вона. — Який він добрий?! — Микола швиргонув сумку на комод. — Я питаю: нові черевики?! Знову?! Собі — італійська шкіра, поки моя мати в Києві в розтоптаних кросівках на ринок ходить?! Ти про когось, крім себе, думати здатна? — Черевики коштували три з половиною тисячі, — Наталя нарешті повернулася до нього. — Купила на розпродажі. За свої гроші. — Три з половиною тисячі — це величезні гроші! Ти знаєш, скільки ліків можна було купити мамі на ці кошти? — Миколо, — вона взяла сумочку і перевірила наявність гаманця. — Я йду в аптеку, бо мені самій там потрібно ліки купити. Розмовляти будемо ввечері. Якщо ти до того часу заспокоїшся
Чернівці — місто, яке вміє тримати фасад. Тут люблять, щоб усе було «як у
Віка, а подивися, яка сукня краща — рожева чи пудрова? — Світлана тицяла телефон під ніс Віці, коли та намагалася розібратися в складних хімічних реакціях. — Світлано, мені все одно. Будь ласка, дай мені пів години, мені треба дочитати розділ, — благала Віка. — Яка ти егоїстка, — зітхала невістка. — Тільки про свої книжки й думаєш. А дитина в мені вже все відчуває. Вона відчуває, що тітка її не любить. Віка відчула, що край прийшов. Вона вирішила поговорити з братом. Павло якраз відпочивав на дивані після зміни, занурившись у стрічку новин у телефоні, коли сестра підійшла до нього. — Паш, слухай, ми можемо поговорити? — почала вона, присідаючи на край крісла. — Щось сталося? — він навіть не підняв очей. — Це щодо Світлани. Розумієш, мені дуже важко готуватися до іспитів. Вона постійно мене відволікає, просить щось принести, зробити масаж або просто послухати її. Мені справді потрібна тиша. Від результатів тестів залежить, чи зможу я вступити на бюджет. Брат нарешті відклав телефон і здивовано підняв брови
— Ти що, не чуєш, що дитині в животику потрібен спокій? — Світлана стояла
О, невістко, прокинулася нарешті! — здивовано мовила свекруха в перший день після весілля. — Доброго ранку, Оленко! Ти не зважай, я тихенько, ви спіть, я ж не заважаю. Зазирнула до вас, а в холодильнику ж — шаром покотилося, одні йогурти та ковбаса. Хіба ж так можна? Микола з дитинства звик до нормальної їжі. Дай, думаю, приїду, приготую щось людське. Він гречку з молоком любить, я зараз зварю. Олена завмерла в дверях. — Галино Миколаївно, — нарешті вимовила вона. — А як ви увійшли? — Як-як? Ключем відкрила. Микола дав, ще коли ви тільки ремонт тут робили. На всяк випадок. Мало що може статися: трубу прорве чи пожежа. — Він мені про це не сказав. — Ну, забудькуватий він у мене, — Галина Миколаївна вже впевнено ставила каструлю на вогонь. — Весь у батька. Ти сідай, не стій над душею, я зараз усе організую. Потім ще зазирну у вашу спальню, подивлюся, чи немає там брудного посуду чи чашок після вчорашнього. Олена мовчки пройшла до столу і сіла. Її погляд зупинився на банці варення. Життя після весілля почалося зовсім не так, як вона малювала у своїх мріях
Це було звичайне сіре зазим’я у Вінниці. Місто, що зазвичай виблискує вогнями фонтанів та
Ого, що за свято? Валерію, ти отримав премію? Валерій лише загадково посміхнувся і кивнув у бік кімнати сина. Катя зазирнула туди. Денис сидів перед новим ноутбуком. Це був не просто комп’ютер, а потужна станція, про яку він мріяв роками. Хлопець виглядав так, ніби йому щойно подарували весь світ. — Мамо! Дивись! — він підскочив до неї. — Бабуся Марія купила! Я навіть не знав, що вона так може. Ми зайшли в магазин просто подивитися, а вона підійшла до консультанта і сказала: «Дайте хлопцю найкраще для навчання». Катя відчула, як її обличчя стає гарячим. Їй стало не по собі. Не від радості за подарунок, а від пекучого сорому за свої слова про «зайвий рот». — Маріє Семенівно, навіщо? Це ж величезні витрати! Ми не можемо це прийняти! Це ж ваші заощадження на старість! — Катя мало не плакала, стоячи в дверях кухні. Тітка Марія спокійно допивала чай, дивлячись у вікно на вечірні вогні міста. — Катрусю, сідай поруч. Давай поговоримо як дорослі люди
— Їй щось від нас треба, родичі не з’являються просто так, щоб чаю попити?
Чого це ти раптом вирішив, що маєш право переступати цей поріг без дзвінка? — запитала я, навіть не відчиняючи двері повністю. На порозі стояв Степан. Чоловік, з яким я прожила дев’ять років, і якого не бачила останні пів року. Він змінився: дорожча куртка, впевнений погляд, наче він щойно виграв головний приз у лотереї. Поруч із ним стояла дівчина. Зовсім молода, з ідеальним манікюром і посмішкою людини, яка ще не знає, що таке побутові сварки через незакритий тюбик пасти. — Ми просто повз проїжджали, — Степан усміхнувся своєю фірмовою посмішкою, від якої в мене раніше підкошувалися ноги. Тепер же ця посмішка здалася мені просто завченою маскою. — Вирішив показати Марині, як живуть сильні та незалежні жінки. Знайомся, це моя наречена. Я відступила вбік. Очікувала, що всередині щось обірветься, що підніметься хвиля гніву або жалю, але відчула тільки легку цікавість. Це було схоже на перегляд старого фільму, який ти вже знаєш напам’ять, і він тебе більше не лякає. — Проходьте, раз уже прийшли, — спокійно сказала я
— Чого це ти раптом вирішив, що маєш право переступати цей поріг без дзвінка?
Все, жінко! Я до іншої йду! — голос Миколи пролунав гордовито. — Яка мені борщі варитиме. Валя в цей момент стояла на кухні. Почувши ці слова, вона повільно повернула кран, вимикаючи воду. — Ну, то йди. На здоров’я, Миколо. Микола аж поперхнувся від такої несподіванки. Він чекав чого завгодно: ридань, биття посуду, благань залишитися заради «двадцяти років спільного життя» або хоча б запитання «хто вона?». Але спокій дружини його просто приголомшив. — Ти, мабуть, не почула! Я йду від тебе! Зовсім! Назавжди, Валю! До справжньої жінки, яка розуміє, що таке сімейний затишок, а не жбурляє чоловікові на стіл напівфабрикати з супермаркету після зміни! Він презирливо кивнув у бік кухні, де на столі в тарілці сиротливо лежали пельмені «по акції». Вони злиплися в один неапетитний комок, поки Микола готував свою промову. — Миколо, — вимовила дружина. — Йди в спальню. — Це ще навіщо? — він здивувався. — Чемодан діставати. Він на шафі, за коробками з зимовим взуттям. Я сама не дотягнуся, а ти ж у нас такий дужий. Микола завмер. Такого сценарію він не репетирував. Він готувався до криків. — Ти навіть не запитаєш, як її звати? Чи хто вона така? — розгублено вимовив він
Це була звичайна середа в Коломиї, місті, де кожен камінь дихає історією, а вечірнє

You cannot copy content of this page