Українці Сьогодні

Люба, не кип’ятись. Тут така ситуація склалася… Марина та Ксюша залишилися без житла. Буквально на вулиці. Я не міг їх покинути в біді. Вони побудуть у нас кілька днів, поки ми щось не придумаємо. Лера поставила пакети на підлогу. Звук від удару пляшки об ламінат здався їй занадто гучним у цій напруженій тиші. — Без житла? Андрію, ти ж залишив їй ту велику квартиру після розлучення. Ти ж казав, що пішов з однією валізою, аби дитина мала свій кут. Куди подівся той кут? Марина важко зітхнула і картинно витерла кутик ока, хоча сліз там і близько не було. — Я її продала, Леро. Розумієш, обставини так склалися… Гроші були потрібні терміново. Дуже терміново. — І куди ж пішли ці кошти? — Лера схрестила руки на грудях. — На новий бізнес? На освіту доньки? Чи, можливо, на чергового “принца”, який обіцяв золоті гори, а потім зник у невідомому напрямку

Ніколи не дозволяйте чоловікові зі «шляхетним минулим» переступати поріг вашої квартири, якщо не хочете

Життєві історії 0

То ти мені брехав? — нарешті запитала Оксана. Її голос був дуже тихим, але в ньому відчувалася така сила, від якої Михайлу стало холодно. — Весь цей час? — Я мусив переконатися! — почав він виправдовуватися, намагаючись взяти її за руки. — Після Карини я боявся… Я думав, що всім потрібен тільки мій гаманець. Я хотів знайти ту, яка віддасть останнє заради іншого. І я знайшов тебе! Оксано, тепер у нас буде все! Ти більше ніколи не будеш працювати в кав’ярні, ми купимо тобі найкращу машину, ми об’їдемо весь світ… Вона різко відштовхнула його руки. — Що? Чому? Я ж роблю це для нас! — Для нас? — в її очах з’явилися сльози, але не радості, а гіркої образи. — Ти дивився, як я рахую копійки. Ти дивився, як я не спала ночами, працюючи на другу зміну, щоб назбирати на ту стареньку машину. Ти бачив, як я плакала від страху за життя твого вигаданого дядька! Я хотів бути впевненим… — Впевненим у чому? Що я людина? А ти сам? Хіба людина може так гратися почуттями

Михайло стояв біля панорамного вікна свого офісу на тридцятому поверсі хмарочоса в самому центрі

Життєві історії 0

Людочко, дорога! Можна тебе на хвилинку? — Цей голос Галини вона не чула вже три роки. Колись вони були найкращими подругами, ділили радощі й біди, але одна фатальна помилка перетворила їх на чужих людей, що живуть за стіною. — У мене квіти для тебе, — продовжувала сусідка, протягуючи букетик білих хризантем. — Пам’ятаєш, як ми раніше дарували їх одна одній на кожне свято? Галина стояла на майданчику, злегка погойдуючись на підборах. Макіяж акуратний, зачіска свіжа — готувалася, значить. Виглядала вона так, ніби нічого не сталося, ніби не було тих років презирства. — Що тобі потрібно, Галино Аркадіївно? — голос Людмили був холодним. — Та нічого особливого! Просто скучила за спілкуванням. Ми ж сусідки. Скільки можна ворогувати? Людмила взяла квіти, але в квартиру сусідку не запросила. — Дякую за квіти. Щось іще? — Людочко, ну що ти така колюча? — Галина спробувала зробити крок вперед. — Може, чайку поп’ємо? Поговоримо по-людськи, як раніше? — Про що говорити? Про те, як ти мене зрадила

Березневий вечір у старому районі Житомира дихав вологою та прохолодою. Сонце повільно ховалося за

Життєві історії 0

Ти з глузду з’їхала! Це все твої подруги-розлученки тебе навчили? Начиталася постів у фейсбуці про «любов до себе»? Галю, спустися на землю. Кому ти потрібна, крім мене? Подивися на себе! Тобі вже скоро онуків няньчити, а ти по барах тиняєшся! Галина підійшла до нього впритул. — Ти знаєш, Федю, ти правий. Мені справді скоро няньчити онуків. І я хочу, щоб вони бачили бабусю, яка вміє бути щасливою. А не тінь, яка боїться вдягнути яскраву річ, щоб не засмутити чоловіка. Вона пішла в спальню і почала знімати сукню. — Ти нікуди не підеш! — крикнув він із коридору. — Я тобі не дам розвалити сім’ю через якусь істерику! — Сім’ї вже давно немає, — тихо відповіла вона. — Є просто дві людини, які живуть на одній території. Одна з них постійно незадоволена, а інша постійно винна. Я більше не хочу бути винною. Наступного тижня Галина переїхала до невеликої орендованої квартири. Грошей було небагато, але їй вистачало

«Тобі вже пізно вдавати з себе дівчисько, Галю, подивися в паспорт і вгамуйся», —

Життєві історії 0

Це сталося в звичайний вівторок. Оксана заскочила на каву до своєї давньої знайомої Марини. Вони колись разом починали працювати, і Марина завжди була в курсі всіх новин. — Ксюхо, бачила твою Мар’яну в центрі реєстрації послуг, — весело почала Марина, помішуючи цукор у горнятку. — Така ділова, з папками. Ну, вітаю! Нарешті ви те питання з нерухомістю закрили. Оксана завмерла з ложечкою в руках. — Яке питання, Марин? — Ну як яке? — Марина здивовано підняла брови. — Вона ж сказала, що батьки на неї дарчу оформили. Мовляв, тепер вона повноправна господарка, буде ремонт робити, стіни зносити. Хіба не ви всі разом це вирішили? У вухах у Оксани почало шуміти. Вона відчула, як холодний піт проступає на спині. — Дарчу? — перепитала вона, намагаючись, щоб голос не здригнувся. — Так. Вона ще так раділа, казала, що батьки нарешті зробили правильний вибір, бо вона з ними, а ти — «відрізана скиба», у тебе все є. Ой… Ксюш, ти що, не знала

Гроші не пахнуть, доки вони справно капають на картку, а от коли потік висихає

Життєві історії 0

Тарасе, глянь-но, хто це там біля нашої хвіртки топчеться? — Леся злегка відсунула тюль і побачила жінку в яскраво-синьому пальті, що тримала за руку маленьку дівчинку. Тарас, чоловік, який сидів за кухонним столом і зосереджено гортав стрічку новин у телефоні, навіть не підвів голови. Його плечі напружилися, а палець на мить завмер на екрані. — Це Оксана, моя колишня дружина, з малою, — нарешті вичавив він із себе, уникаючи погляду дружини. — Вона дзвонила зранку. Сказала, що в них халепа — господар квартири виставив їх на вулицю посеред місяця. Їм тимчасово ніде голову прихилити. — Тимчасово? — Леся повільно випустила тканину з рук. — А що, у нас у місті готелі згоріли? Чи всі родичі в один день кудись зникли? Тарасе, ти ж знаєш, що я про це думаю. — Лесю, ну не починай. У неї зараз скрута з грошима. А дитина — вона ж і моя теж. Ти ж не звір, щоб вигнати семирічну дівчинку на холод? Нехай пару днів у нас поживуть. Леся відчула, як в середині щось здригнулося

Того весняного ранку над селищем під Житомиром небо було прозорим і високим, наче вимите

Життєві історії 0

Галко! Збирай усі папери на квартиру. Я вирішив — подаю на розлучення. Квартиру продаємо, гроші ділимо навпіл, — Віктор швиденько кинув ключі на стіл, навіть не підводячи очей на дружину.Галина застигла. — Що ти сказав? — перепитала вона, сподіваючись, що їй просто почулося через шум води у крані. — Не вдавай, що ти глуха! Розлучаємося. Все поділимо по-чесному — і розбіжимося в різні боки, як у морі кораблі. Чоловік уже хазяйновито нишпорив у холодильнику, дістаючи пляшку. — Вікторе, про що ти говориш? Яке розлучення? — А що тут незрозумілого? Мені сорок років, я ще чоловік у самому соку, можу життя заново збудувати. А з тобою, та що з тобою толку? Вічне ниття, вічні претензії, вимагаєш уваги, наче я тобі щось винен. Галина відчула, як підлога під ногами раптом стала хиткою. Двадцять років шлюбу. Двадцять років вона тримала цей дім на своїх плечах. — Вікторе, але ж ми щойно ремонт закінчили в спальні. Ти ж сам вибирав ті шпалери! Казав, що наступного місяця засклимо балкон, щоб було де каву пити. — Ха! То все дрібниці, пил в очі. Нарешті я зустрів справжню жінку. Нормальну, розумієш? Не таку, як ти. — Жінку? — Галина відчула, як серце стиснуло. — Ти знову зустрів когось на стороні

Березневий вечір у старому районі Полтави дихав вологою та прохолодою. Сонце повільно ховалося за

Життєві історії 0

Добрий вечір, тату. Замки я міняти не буду. І виганяти нікого не збираюся. Але я хочу, щоб ти знав — я збираюся ту квартиру продати. Степан аж похлинувся повітрям. Він схопився за одвірок, ніби шукав опори. — Що?! Продати?! Та ти… та як ти смієш! Це ж батьківське гніздо! Там твої діди жили! Це ж… це ж нерухомість сімейна! — Це не гніздо, тату. Це просто бетонна коробка, яка роками була приводом для маніпуляцій. І я збираюся ці гроші розділити. Лідія і Степан одночасно завмерли. В кухні стало тихо. — Як це — розділити? — перепитала Лідія, здивовано дивлячись на дочку. — Дуже просто, — Оля випрямила спину. — Частину я залишу собі. Ми з чоловіком давно мріємо про невеликий будинок за містом, з нормальним садом, де діти зможуть бігати по траві, а не по асфальту. Це буде наш перший внесок. А другу частину — рівно половину — я віддам Гриші

Лідія Петрівна відчувала, як кожна клітина її тіла стає невагомою. Це було дивне відчуття

Життєві історії 0

За кілька хвилин сестра повернулася. Вона поклала на стіл конверт. — Тримай, — сказала Аврора. — Тут сума у два рази більша, ніж ти просила. І послухай мене уважно: це не в борг. Це наш подарунок вам на Новий рік. Половина від мене, половина від Гени. Ми все одно збиралися щось купувати, але вирішили — нехай краще ви самі оберете те, що вам зараз найпотрібніше. У Лєри на очах забриніли сльози. Вона хотіла щось сказати, подякувати, але голос зрадницьки зник. — Тільки не реви, — Геннадій жартівливо сплеснув руками. — А то зараз Аврора теж почне, і мені доведеться тут човен розкладати, щоб не потонути. Аврора сіла навпроти Лєри й пильно подивилася їй в очі. — Лєро, те, що я зараз скажу, не стосується грошей. Це стосується твого життя

Як же не хочеться починати двадцять шостий рік із боргів, але, схоже, доля вирішила

Життєві історії 0

У п’ятницю Олена пішла на роботу раніше. До неї підійшла Ніна Василівна, старша колега, яка завжди бачила людей наскрізь. — Оленко, щось ти змарніла. Чоловік ображає? — Ні, Ніно Василівно. Просто… житлові труднощі. — А, свекруха? — жінка зітхнула. — Знаєш, я свого часу тридцять років так прожила. Все чекала, що вона подобрішає. А вона тільки міцніла у своєму бажанні мною керувати. У результаті я в п’ятдесят років почала життя з нуля. Не чекай так довго, дитино. Час — це єдине, що не повертається. Увечері Андрій чекав її біля під’їзду Марини. Він виглядав розбитим

«Квартира моя, і крапка!» — ці слова свекрухи стали тим самим моментом, коли ілюзія