Я заробляю власні гроші й сам вирішуватиму, як ними розпоряджатися. Звітувати перед тобою за кожну допомогу рідній людині я не збираюся. Марина подивилася на чоловіка довгим, уважним поглядом. — Добре. Якщо ти сам вирішуєш усе за себе, то й я віднині вирішуватиму тільки за себе. Вже на початку наступного тижня вона переказала свою частку на власний рахунок. Вирахувала все дуже ретельно. Вона не взяла жодної чужої копійки. Залишила чоловікові його частку, просто врахувавши ті кошти, які він уже встиг віддати матері. Ярослав навіть не сперечався щодо цифр. Він чудово розумів, що правда не на його боці. Увечері він похмуро кинув: — Це не життя, коли кожен сам по собі. — Так, як ми жили останні пів року, — теж було несправжнім життям. Ти просто грав роль надійного чоловіка, поки я тягнула все на собі. Після цього в оселі запанувала тиша. Важка, незручна, чужа
— Я працюю до темряви на двох роботах не заради того, щоб твоя мама
Сто доларів. І що? Справжні, не фальшиві. — Це від Романа! — голос Марії нарешті зірвався, у ньому прорізалися істеричні нотки, які вона все життя так старанно придушувала. — Рідний син! Єдиний! Матері на шістдесят п’ять років дав сто доларів! Я двадцять років спину гнула в чужих хатах, чужі унітази мила, чужих дідів з ложечки годувала, щоб мій син мені на ювілей кинув сто доларів, наче жебрачці під церквою?! Вона впала на стілець і схопилася за щоки. Очі її нарешті налилися сльозами — злими, гарячими, пекучими. — Та сусіди більше дали! Кузьмівна пенсіонерка — і та дві тисячі наскребла! А він? Має свою майстерню, машину має, жінка он у золоті ходить… А матері — сто доларів! Як подачку! Ганна не стала її обіймати чи втішати. Вона повільно налила собі кави, сіла навпроти й уважно подивилася на сестру. — А ти скільки йому дарувала, Маріє? Марія осіклася. Сльози застигли на віях. — Що? — Я питаю: ти скільки йому дарувала на дні народження? Скільки невістці давала? Онукам? — То зовсім інше! — скрикнула Марія, витираючи щоку долонею. — Чому ти порівнюєш? — Чому інше? Поясни мені
Ранковий потяг із Болоньї до Неаполя завжди гудів однаково. Металевий стик коліс, приглушені розмови
Не склалося, Галю. Та й, якщо чесно… не хотілося. Навіщо мені чужа жінка в хаті? Її треба вивчати, звикати до її норову, до її звичок. Щось доводити знову, притиратися. А я свою пам’ятав. — Мене, чи що? — здивувалася вона. — Тебе, кого ж іще. Ти хоч і сварлива була, як оса, зате рідна. Я коли в хату заходив, завжди мені здавалося, що ти зараз із кухні вийдеш і скажеш: «Михайле, чого чоботи не помив?» Звик я до тебе. А іншої не захотів. Галина відчула, як до горла підкотився клубок. — А я думала, ти мене зненавидів тоді. Коли я поїхала. — Злився, — чесно зізнався він. — Дуже злився. Думав: покинула мене, як пса старого. Гордий був, дурний. Хотів показати, що й сам усе зможу, без твоїх подачок. Образа душила. А потім дівчата повиростали, роз’їхалися… Залишився сам на сам із хатою і зрозумів: ти ж не від добра поїхала. Я ж тоді не міг тобі дати того, що ти хотіла. Ні грошей нормальних заробити, ні доброго слова сказати. Вперті ми були обоє, Галю. Як два барани на вузькому мосту. — Були, — зітхнула Галина і поклала свою руку на його широку, шорстку долоню. — Обоє дурні були. Мені тоді здавалося, що все життя попереду, що десь там є інше, краще, багатше щастя. А щастя — воно ж не в євро і не в плитці італійській. Я там стільки надивилася на багатих людей… У них палаци, а радості в очах немає. Одинаки в золотих клітках
Коли Галина у сорок років застібала блискавку на великій картатій валізі, руки в неї
Богдане! Іди сюди негайно! — кричала Соломія. — Чоловік визирнув із кухні з яблуком у руці. — Якщо ти знову знайшла мою стару футболку і хочеш її викинути, то я сам подивлюся чи вона ще придатна для домашніх справ. — Твою футболку сьогодні ніхто не чіпає. Подивися сюди. Соломія почала викладати скатертини на диван. Біла, зелена, кремова, у клітинку, з маками, з геометричним орнаментом, святкова, буденна, кругла, прямокутна, ще одна з мереживним краєм. — Раз, два, три і далі. Богдане, їх двадцять дві! — Не може бути. — Може. І це все подарувала твоя мама. Богдан присів на край дивана й почав перебирати тканину. — Оцю пам’ятаю. Вона принесла її, коли ми купили новий стіл. — А цю — коли ти отримав нову посаду. А оцю — коли ми повернулися з Карпат. — Може, мама справді дуже любить скатертини? Соломія склала руки на поясі. — Тоді чому у неї вдома на кухні одна й та сама скатертина років десять? Богдан кілька секунд дивився на дружину, а потім здивувався. — Слухай, а це вже цікаво. — От і мені цікаво. Двадцять дві скатертини за п’ять років. Яка ж ціль у свекрухи справді була
Коли Соломія вперше отримала від свекрухи скатертину, вона навіть зраділа. Вони з Богданом щойно
Тарасе, ти можеш хоча б один вечір дивитися на власну дружину, — звернулася Мар’яна до чоловіка, — а не стежити очима за моєю подругою? Мар’яна поставила на кухонну стільницю тарілки так тихо, що чоловік спершу навіть не зрозумів, наскільки вона сердита. Тарас стояв біля холодильника з пляшкою мінеральної води й удавав, що не розуміє, про що йдеться. — Знову почалося? Я просто розмовляв із людиною. Христина прийшла до нас у гості, мені тепер у стіну дивитися? — У стіну не треба. Але коли вона встає з дивана, ти раптом забуваєш, що говорив. Коли вона виходить на балкон, тобі неодмінно теж треба туди. Коли вона розповідає якусь історію, ти смієшся ще до того, як вона договорить. Я тебе сім років знаю. Не роби вигляд, що це звичайна ввічливість. Тарас почервонів, відкрутив кришечку на пляшці й зробив кілька ковтків. — Ти просто втомилася. Останнім часом сама не своя. Діти, робота, домашні справи. От і придумуєш те, чого немає. Але дружина йому не вірила
— Тарасе, ти можеш хоча б один вечір дивитися на власну дружину, а не
Любочко, ти в нас дівчина роботяща, ми це всі бачимо. Але росла в селі, без особливого виховання та міських звичок. — Я просто хочу допомогти тобі почуватися впевненіше, коли ти приймаєш шанованих людей. Любомира тримала конверт пальцями. Папір був цупкий і холодний. Вона відчула, як погляди двох десятків гостей зійшлися на її обличчі. Поруч сидів її чоловік Назар. Він саме гортав щось на екрані телефона, але почув слова матері. Назар підвів голову, глянув на дружину, потім на матір і швидко промовив: — Любо, стань ближче до мами. Давайте я вас сфотографую на згадку про цей гарний момент. Любомира повернулася до чоловіка й тихо запитала: — Ти справді хочеш, щоб ми сфотографувалися просто зараз? — Ну звісно. Мама ж від щирого серця старалася, обирала. Посміхнися, будь ласка. — Ти знав, що вона збирається мені вручити? Назар на мить відвів погляд убік, перевів його на тарілку із салатом і знизав плечима: — Вона казала, що хоче зробити корисний презент. Я не вникав у подробиці. Не починай, будь ласка, при гостях
— У сорок три роки ще не пізно навчитися бути доброю господинею, — голосно
Голубці накрутиш заздалегідь, а мʼясо запечеш зранку, щоб свіже було до столу, і загалом складеш меню на 20 осіб — свекруха поклала на кухонний стіл товстий зошит у клітинку й задоволено випросталася. Наталя завмерла біля плити, тримаючи в руці деревʼяну лопатку. Вона щойно переступила поріг власного помешкання після важкого робочого дня в бухгалтерії, навіть черевики скинути ледве встигла. — Ганно Василівно, ви про що взагалі говорите? — тихо запитала невістка, намагаючись опанувати власне дихання. — Як це про що? У нас же з батьком річниця весілля, тридцять п’ять років разом. Ми порахували, що ресторан зараз не на часі, та й нащо чужим людям платити, коли в нас є ти і твоя простора вітальня. Свекруха весело підморгнула своєму синові, який сидів за тим же столом і пив чай із цукерками. Василь навіть не підвів очей від екрана свого телефона. — Мамо правильно каже, Наталю, — мовив чоловік буденним голосом. — Вдома воно завжди душевніше виходить. Наталя подивилася на Василя, потім на його матір. У голові ніяк не вкладалося почуте. Її затишна однокімнатна оселя на четвертому поверсі з великою перепланованою кухнею мала раптом стати їдальнею для двох десятків родичів
— Голубці накрутиш заздалегідь, а мʼясо запечеш зранку, щоб свіже було до столу, і
Надія зайшла на кухню, щоб приготувати щось попоїсти. Вона відчинила дверцята холодильника й застигла. На полицях стояла самотня банка домашнього варення, трохи сметани на денці, три яйця й шматочок сиру, який уже встиг підсохнути. У скриньці для городини лежали кілька морквин і трохи капусти. Морозильна камера була зовсім порожньою. — Знову макарони зварганити, чи що? — тихо мовила вона сама до себе, прикриваючи дверцята. У кишені куртки раптом завібрував телефон. Надія дістала його, сподіваючись, що прийшло повідомлення про якусь надбавку чи премію на роботі. Але на екрані світилося повідомлення про списання коштів. І сума була чималою — майже все, що вона відклала на обов’язковий платіж за житло та на садок для Дмитрика. Одержувачем значився оздоровчий комплекс. Надія відчула, як усе всередині похололо. Вона перечитала повідомлення ще раз, сподіваючись, що це помилка системи. — Романе, — покликала вона, зайшовши до кімнати. — Поглянь сюди. Ти знаєш, що це за списання? Чоловік нарешті підвів голову від монітора. Він глянув на екран телефона, злегка відвів очі вбік і потер потилицю
— Якщо твоя мама знову зажадає путівку в санаторій, ти віддаси їй наші останні
А мені й не треба назад, — спокійно відповіла Надія, акуратно складаючи у коробку свої перукарські ножиці. — Я сім років працюю на чужу тітку. Віддаю половину заробітку за оренду крісла, вислуховую чужі капризи і щовечора рахую копійки, щоб нам вистачило на житло. А там — хата моєї бабусі. Своя, тепла, простора. І земля своя. — Ти з глузду з’їхала, — видихнув чоловік і сів на табурет. — Яка хата? Яке село? Що я там робитиму зі своєю інженерною освітою? Город сапатиму? — Ти майстер на всі руки, Льошо. А головне — ми там будемо вільними. Суперечки тривали майже місяць. Олексій сердився, наводив цифри, переконував, що в місті хоч якась стабільність. Надія не кричала і посуд не била. Вона просто продовжувала вечорами пакувати коробки. Зрештою він здався. Любив її так, як уміють любити лише спокійні, мовчазні чоловіки, які одного разу обрали свою жінку і більше ніколи не дивилися по боках. Він був людиною креслень і чітких схем, а вона — легка, щира, з очима кольору літнього неба
— Якщо ти зараз збереш речі й поїдеш у те забуте село, назад вороття
Я запитую востаннє, — голос Соломії злегка тремтів, але не від страху, а від глибокого розчарування. — Що це за переказ на таку велику суму? Кому ти надіслав ці гроші з нашого спільного рахунку? Він невдоволено зітхнув. — Колезі. Ми збирали на подарунок керівництву. Тобі показати наше листування? — він зробив крок до дверей, сподіваючись уникнути подальшої розмови. — Покажи. — Я вже спізнююся у справах. — Покажи, — наполегливо повторила вона, склавши руки на грудях. Максим дістав телефон з кишені. Його пальці завмерли над екраном, але він так і не розблокував його. Замість цього він роздратовано сховав пристрій назад. — Тобі немає чим зайнятися? Ти постійно щось шукаєш, випитуєш. Я доросла людина і маю право на особистий простір. — А поводишся так, ніби тобі є що приховувати, — відповіла вона. — Поговоримо пізніше. Мені зараз ніколи, — кинув він і відвернувся
— Ти справді вважаєш, що я нічого не помічаю, чи просто вирішив зробити з

You cannot copy content of this page