Невдячна вона, Маріє, ой невдячна, — важко зітхнула Галина Дмитрівна. — Скільки я їй добра зробила, скільки допомагала, коли малі росли. А тепер навіть не переступить поріг зайвий раз. Горда стала, очей не підводить. — А Василь що? — А що мій Василько? Очі йому затуманила. Живе за звичкою, та й годі. Люба зробила глибокий вдих, натягнула на обличчя ввічливу посмішку й переступила поріг вітальні. — А ось і наша господиня! — Галина Дмитрівна вмить змінила тон, розпливаючись у лагідній усмішці. — Ми якраз із Марійкою згадували, який смачний ти сирник спекла минулої неділі. Золоті руки! — Дякую, мамо, — тихо сказала Люба, ставлячи миску на стіл. У кімнату якраз зайшов Василь, обійняв дружину за плечі: — Любаню, ти чого така бліда? Може, приляжеш? Ти ж від самого ранку на ногах. — Нічого, Василю, просто втомилася трохи, — Люба опустила очі, аби не дивитися на свекруху. — Авжеж утомилася, — підхопила Галина Дмитрівна, дбайливо поправляючи скатертину. — Добре, що я вчора прийшла та борщу наварила
— Тридцять років терплю, а вона сина мого голодом морить, у хаті пилюка, а
Тамаро Яківно, це дитяча ванночка Артема. Він у ній купається щовечора, це його особиста річ, — розгублено, але з прихованим обуренням мовила Олена, дивлячись на літню жінку. Тамара Яківна навіть не думала виправдовуватися. Вона опустила погляд на велику пластикову ємність і спокійно відповіла: — Ну і що тут такого? Я в ній свіжі огірки замочила перед засолюванням. Вона простора, дуже зручно виявилося. Потім сполосну, які проблеми? — Справа ж зовсім не в самих огірках, Тамаро Яківно! Справа в тому, що ви постійно берете наші особисті речі без дозволу і навіть не вважаєте за потрібне попередити. Я хочу, щоб ви запитували хоча б іноді. Та й взагалі, це ж негігієнічно — купати маленьку дитину в посудині, де щойно лежали овочі з землею. Ви хіба не розумієте цього? Свекруха демонстративно підняла окуляри на лоб, подивилася на невістку зверхньо, немов на капризну дитину, а Олена мовчки забрала ванночку, понесла її до ванної кімнати і почала мити знову й знову, натираючи губкою до блиску. Її руки механічно виконували роботу, а в голові тим часом йшов нескінченний підрахунок. Вона рахувала зовсім не гроші й не солоні огірки, вона не розуміла, чому свекруха стала такою злою
— Тамаро Яківно, це дитяча ванночка Артема. Він у ній купається щовечора, це його
Маріє, ти ж не думаєш, що це я взяла? Та я би ніколи не позарилася на чуже. Лариса стояла посеред кухні й дивилася їй просто в очі. Погляд був такий чистий, безневинний, майже дитячий. Руки вона склала на грудях, пальці нервово перебирали тонку тканину дешевого домашнього халата, позиченого в тієї ж таки Марії. — Я нічого не думаю. Я просто знаю, що в шухляді лежала тисяча євро. Тепер її немає. — А Жанна? — Що Жанна? — Вона теж тут живе. Із сусідньої кімнати одразу вийшла Жанна. Вона стояла в дверному отворі, схрестивши руки, і важко дихала. — А чого це ти на мене показуєш? Я твоїх грошей не бачила! Марія сіла на табурет. Ноги раптом стали немов ватяні. Тисяча євро тоді була для неї величезною сумою. Це не просто папірці з цифрами — це були гроші, щоб заробити які вона працювала цілий місяць
— Маріє, ти ж не думаєш, що це я взяла? Та я би ніколи
Євгеніє Петрівно, скажіть будь ласка, а де ж ті продукти дорогі, що ми привезли з собою у великих сумках? Та дорога риба, ікра, сири? — наважилася запитати у матері чоловіка Софія. — Свекруха повільно підняла на неї свої спокійні блакитні очі, чистий і абсолютно невинний погляд, який випромінював хитрість якусь. — Що ти кажеш, доню? Перепитай, бо я погано чую через гуркіт на кухні, — лагідно перепитала вона, не знімаючи з обличчя доброзичливої посмішки. — Я кажу про делікатеси. Ми ж привезли цілий пакет дорогих продуктів. Ви що, вирішили не ставити це на загальний святковий стіл для родини та гостей? — А-а, — вона легковажно і навіть недбало махнула рукою у повітрі. — Так я це одразу прибрала у комору подалі з очей. — Так, може, дістанемо їх зараз, поки гості ще не почали основну трапезу? — запропонувала Софія з ростучою надією в голосі. — Ой, та навіщо вигадувати зайві клопоти і сперечатися, — відмахнулася жінка від неї, як від настирливої мухи. — Люди і так цілком задоволені тим, що є. Он картопля стоїть варена, огірки і тушкована капуста. Навіщо випендрюватися перед сусідами
— Де ж поділися всі наші дорогі продукти, які ми з таким трепетом та
Ти посидь, куме, перепочинь, а я швиденько, — мовила жінка, виходячи на подвір’я. Хвіртка була відчинена. Подвір’я виявилося напрочуд чепурним, заметеним, з викладеними доріжками. Пахло сухим сосновим листям, розпаленою піччю та весняною вологою. Галина ступила кілька кроків і раптом пригальмувала. Біля ґанку стояла дерев’яна лава. Звичайна на перший погляд, але спинка мала особливе оздоблення — два дубові листки з жолудем посередині, вирізані тонко й дбайливо. Точнісінько таку саму лаву Василь власноруч змайстрував для їхнього саду три роки тому. Він тоді ще жартував, що вигадав візерунок сам і ніде в околиці такої краси більше немає. Галина насупилася. Подумала, що, можливо, чоловік десь тут бачив роботу іншого майстра та просто повторив малюнок. Але погляд мимоволі впав на поруччя. Там стояв старий металевий термос із зеленою кришкою, на якій виднілася глибока подряпина від цвяха. Василь побивався за цим термосом ще на початку весни. Казав, що випадково впустив його в багнюку біля колії та не зумів відшукати в темряві. Холодний клубок підкотився до горла. Розум ще намагався виправдати побачене випадковістю, але всередині щось обірвалося
— Чоловікові треба завжди вірити на слово, бо без довіри сім’ї немає, — саме
Христиночко, золотце, я там на тому екрані щось не те зачепила, дивлюся — а воно саме оформилося, — лагідно проспівала свекруха, поправляючи акуратну зачіску. Вона завжди розмовляла повільно, тим поставленим голосом, яким на шкільних лінійках зачитують накази про відзнаку найкращих учнів. — Дивлюся на ті чудернацькі плоди й думаю: мій же Назарчик у дитинстві так любив усе солоденьке, нехай уже привезуть дітям. А потім глянула на сповіщення — ой, а воно списалося з твого рахунку. Ти вже не картай стару людину, пальці вже не ті, техніка складна. Я тоді тільки знизала плечима. Подумала, що це прикра випадковість, гроші були не надто великі, а починати сварку з порожнього місця мені зовсім не хотілося. Назар тоді навіть зрадів, що мама так легко порозумілася з планшетом. Проте за кілька тижнів ця випадковість перетворилася на чітко налагоджений порядок дій. Клавдія Василівна дуже швидко второпала, як працює система швидкого оформлення. Вона зрозуміла головне: якщо надати кошику потрібного вигляду, кошти списуються самі собою, легко і непомітно для того, хто натискає кнопку. Щоп’ятниці або щопонеділка на мою картку приходили повідомлення про списання коштів. Суми щоразу ставали вагомішими. У переліку замовлених речей уже не було звичайних продуктів щоденного вжитку. Там з’явилися добірні запечені ковбаси вищого ґатунку, слабосолена форель у вакуумі, дорогі тверді сири із тривалою витримкою, упаковки фермерського м’яса для гриля
— Ти чудово знала, що до мене йдуть люди з усього селища, а цей
Ну що, надумали, мамо? – радісно пролунав голос сина на порозі. – Ну нарешті! Давайте підписувати і їдемо до нотаріуса, я все влаштував без черги, ви мені подаруєте свою квартиру. – А я вже була у нотаріуса, синку, – спокійно сказала вона. Назар раптово зупинився, і обличчя його помітно зблідло: – Не зрозумів. Що це означає? – Зараз усе зрозумієш, – Олена Петрівна поправила хустку на плечах. – Коротко кажучи, Назаре. Квартира ця як була моєю, так і залишиться. А ще я офіційно склала заповіт. – Який ще заповіт?! – його голос зірвався на крик. – На кого це ви його склали?! – На Софію. На твою дружину. Їй усе і дістанеться, коли мене не стане на цьому світі. Він важко опустився на стілець, дивлячись на матір з переляком і люттю: – Ви взагалі розумієте, що робите?! Вона ж мені дружина, але чужа людина для цієї родини! Це ж моє законне спадкування, я єдиний син! – Моя квартира, що хочу, те й роблю, – сухо відповіла Олена Петрівна. – Я ж ваша єдина дитина! – обурено викрикнув він. – Єдина, – погодилася Олена Петрівна. – Яка збиралася залишити матір без даху над головою заради власної вигоди. Не дивуйся так, я тепер знаю все
– Ну і часи настали, – з гіркотою у голосі мовив Назар, зручніше влаштувавшись
У Надії Петрівни була одна особлива річ, якою вона дорожила понад усе. Важкий золотий перстень із темно-червоним каменем. Цю прикрасу їй подарував покійний чоловік на річницю весілля багато років тому. Свекруха берегла його як зіницю ока. Одягала до церкви, на свята або в гості, а вдома завжди клала на один і той самий край масивного дубового комода у вітальні. Тієї осінньої суботи нічого не віщувало біди. Надія Петрівна затіяла випікати пиріжки з яблуками. Вона зняла перстень і звично поклала його на край полірованої поверхні комода, після чого пішла до літньої кухні замішувати тісто. Тетяна взялася за прибирання. У хаті треба було помити підлогу, протерти пил, навести лад перед неділею. Вона ходила з відром і шваброю, наспівувала якусь тиху пісню. Ярослав у цей час порався біля воріт, лагодив замок у гаражі. Коли тісто підійшло і пиріжки вже рум’янилися в печі, Надія Петрівна зайшла до вітальні. Вона хотіла знову надіти свою прикрасу. Підійшла до комода, простягла руку. Але край дерев’яної стільниці був абсолютно порожнім. Жінка насупила брови. Провела долонею по гладкому дереву. Зазирнула за серветку. Озирнулася навколо. — Тетяно! — покликала вона з порога. У її голосі вже з’явилися насторожені нотки. — Ти тут прибирала? Тетяна вийшла з кімнати, тримаючи вологу ганчірку. — Так, Надіє Петрівно. Помилу підлогу, пил скрізь витерла. Щось не так? — Де мій перстень? Я його на розі лишала, перед тим як до печі йти
— Таню, якщо ти випадково взяла, то просто поклади на місце. Мама ж сваритися
Доню! Ти знову прийшла до мене забирати продукти!? — Я ж просила: якщо збираєшся зайти, хоча б заздалегідь попереджай дзвінком. Софія навіть не обернулася до матері. Вона вигребла з морозильної камери все, що туди помістилося: кілька пачок вареників, запаковані котлети домашнього приготування і навіть пластиковий контейнер із замороженою вишнею, яку Наталя дбайливо збирала на літній пиріг до приходу гостей. — Та перестань ти, мамо, чого ти одразу заводишся через дрібниці? — буркотливо кинула дочка. — Я думала, ти затримаєшся на роботі. Все ж нормально. Я тут у тебе візьму трохи продуктів до кінця тижня, добре? Наталя на секунду застигла біля порога. У голові різко й болюче клацнуло: «Знову. Знову вона приходить не до матері, а до холодильника, як до супермаркету». — Ти хоч уявлення маєш, скільки коштують ці домашні котлети та м’ясні напівфабрикати? — голос Наталі прозвучав знесилено. — Я ж їх спеціально купувала на кілька днів уперед. Мені самій тоді що їсти? Знову варити порожню кашу? Ти все забираєш у мене постійно. А я що їсти буду
— Ти знову сюди прийшла без попередження, доню, — видихнула Наталя, кидаючи мокру від
Що ти таке плетеш, Мар’яно? — глухим голосом запитав батько, повільно опускаючи руку на стіл. — Яку ще сукню? До якого чоловіка? Ти при тямі взагалі? — Цілком, — дівчина спокійно відсьорбнула чай і звела на батьків ясні, незворушні очі. — Чоловіка звати Матвій. Він старший за мене на сім років. Має власну справу, міцно стоїть на ногах, має просторе житло і тверді погляди. У суботу ми випадково розговорилися біля кавового апарата, коли в мене не спрацювала банківська картка, а він за мене розрахувався. Потім підвіз мене додому. Учора ми гуляли вечірнім містом. А сьогодні він сказав, що йому набридло самотнє життя, він шукає порядну господиню для свого дому і пропонує мені стати його законною дружиною. Я подумала й вирішила, що це чудовий варіант. Галина Петрівна нарешті знайшла в собі сили опустити полумисок на підставку, бо руки вже помітно тремтіли. Вона важко опустилася на стілець і схопилася за щоки: — Господи помилуй… Василю, ти чуєш, що вона верзе? Вона два дні знає чоловіка і вже збирається йти до нього жити! Та хіба ж так робиться? Хіба нормальні дівчата так заміж виходять? Ти хоч знаєш, хто його батьки, де він виріс, чим дихає його родина? — А навіщо мені його батьки? — стенула плечима Мар’яна. — Я ж не за його батьків виходжу, а за нього
— Мамо, тату, збирайтеся, завтра вранці ми їдемо вибирати весільну сукню, бо я погодилася

You cannot copy content of this page