А з якого дива ми маємо віддавати тобі свої власні заощадження? — строго мовив Тарас. — Ми ні тобі, ні твоїй матері нічого не винні. Жодного права на наше майно ви не маєте. Далі чоловік повернувся до Ірини й додав чітким, впевненим голосом: — Якщо ти продовжуватимеш ходити по сусідах, поширювати неправдиву інформацію та вимагати наші гроші, я звернуся до правоохоронних органів із заявою про вимагання та наклеп. Минулого разу ми вирішили все мирно, але цього разу розмова буде іншою. Проводжати тебе не стану — зупинка автобуса в тому боці. Потім Тарас звернувся до сусідок: — Катерино Степанівно, ви б краще перевірили, чи всі ваші речі на місці, поки ви тут сторонніх людей частували. Почувши це, бабуся миттєво втратила інтерес до чужого конфлікту й поспішила до своєї хати. Ірина, зрозумівши, що підтримки більше немає, а наміри Тараса цілком серйозні, узяла сина за руку й швидким кроком попрямувала до зупинки. Тоді ж Тарас спокійно пояснив усю ситуацію й матері Соломії по телефону, попросивши більше не турбувати їхню родину подібними вимогами
«— Ти зовсім совість втратила! А ну відкривай негайно! Чи хочеш дитину на спеці
Батьківська хата, яку ми спадкували, має дві рівні частини, — продовжив він. — Завтра я почав оформлювати документи на продаж моєї частки. Ти отримаєш свої гроші. Ми з Наталею плануємо будувати власний дім за містом. Я більше не дозволю маніпулювати собою через це житло. У вітальні запанувала така тиша, що було чути, як цокає годинник на стіні. — Ти не зробиш цього… — тихо мовила мати, і її голос уперше втратив звичну впевненість. — Зроблю. І це моє остаточне рішення. Він розвернувся й вийшов, зачинивши за собою двері. Минув тиждень. Від матері не було жодної звістки. Ця мовчанка здавалася передбачуваною, але Роман знав: вона просто шукає новий спосіб впливу. На п’ятий день увечері Наталі зателефонували з невідомого номера. Це була мати Романа
— Мені плюнули в обличчя перед сусідками, а ти мовчиш?! Роман міцніше стиснув слухавку
Я рідний брат твого батька, — тихо сказав чоловік. — Твій дядько. Тарас затамував подих. Його батько помер, коли Тарас був ще підлітком. Мати завжди казала, що батько був сиротою й ніякої родини з його боку не залишилося. — Але мати казала… — почав Тарас. — Твоя мати викреслила нас із вашого життя одразу після його відходу, — перебив дядько Павло. — Вона посварилася з усією нашою родиною через хату й майно. Батько залишив тобі частку в нашому родовому будинку тут, у передмісті. Але вона приховала ці папери, зробила все, щоб ти нічого не дізнався, і виховала тебе в переконанні, що крім неї у тебе нікого немає. Тарас слухав і не міг повірити своїм вухам. Уся історія його дитинства, яку йому роками вкладала в голову мати, виявилася напівправдою. Вона просто відрізала його від усіх рідних, щоб бути єдиним господарем його долі. — Ось ці папери, — дядько витягнув зі старого комоду жовтий конверт. — Тут усе оформлено законно. Твій батько хотів, щоб ти мав свій власний заділ у житті й не залежить ні від кого. Тарас узяв конверт. Усередині були старі документи на землю та частку будинку, підписані його батьком. З цими документами Тарас приїхав до матері
— Ти розумієш, що вона робить із моїм життям? — голос у слухавці відбивався
Соломія їхала в автобусі й дивилася на своє відображення у темному склі. Синя сукня. Перли. Акуратна зачіска, яку вона робила з самого ранку, поки Назар спав. Вона встала о шостій, щоб устигнути — і не розбудити його, бо якби розбудила, розмова почалася б раніше. Три роки вона жила за цією схемою. Вставала тихо. Готувала тихо. Розмовляла тихо. Перестала ходити на курси з маркетингу — він сказав, що це даремна витрата грошей. Перестала зустрічатися з давніми друзями — він казав, що вони погано на неї впливають. Звільнилася з компанії, де працювала, — він переконав, що родина важливіша за роботу, і вона майже повірила. Майже. Три тижні тому їй написала Галина Степанівна — її колишня керівниця, жінка з коротким стрижка та звичкою говорити прямо. «Соломіє, у нас відкрилася вакансія. Координатор проєктів. Я одразу згадала про тебе. Якщо цікаво — приходь, поспілкуємося». Соломія перечитала повідомлення разів із п’ятнадцять. Потім видалила листування з телефону — про всяк випадок, якщо Назар перевірить. Але номер вивчила напам’ять
— Куди зібралася?! Зніми з себе це ганчір’я, ти виглядаєш просто смішно! Назар стояв
Степане, а якщо світло підніметься в ціні? — питала я колись, гортаючи календар на кухні. — Хай піднімається, Катрусю, — усміхався він у вуса, обнімаючи мене за плечі. — Поки я живий, у твоїй хаті світло не згасне і тепло не зникне. Ти за мною, як за затвором. Я була за ним щиро щасливою жінкою, оточеною його турботою та любов’ю. І я відповідала йому тим самим — повагою, ніжністю й глибокою вдячністю. У цій любові ми виростили двох чудових дітей — сина Ігоря та доньку Оксану. Бачачи перед очима приклад нашого щасливого й гармонійного шлюбу, вони й самі створили чудові сім’ї, де панує злагода, повага та взаєморозуміння. Ми пишалися ними, раділи їхнім успіхам і думали, що так спокійно й затишно пройде наша старість. Але життя не питає наших планів. Два роки тому Степана не стало
Тридцять п’ять років ми зі Степаном жили так, що люди в селі тільки й
О восьмій уже спека! — відрізала свекруха, яка ніколи не терпіла заперечень. — І взагалі, скажи дякую, що я вам даю можливість на свіжому повітрі легені провітрити! А то сидите у своїй бетонній коробці, світу білого не бачите. Вила я почистила, чекаю! У слухавці пролунали короткі гудки. Я подивилася на чоловіка. Тарас, п’ятдесятишестирічний електрик, чоловік добрий і працьовитий, мав одну давню особливість — повну неспроможність сказати своїй матері слово «ні». Зараз він лежав на дивані, випроставши втомлені ноги, і з надією дивився на мене. — Знову перегній? — пригнічено запитав він. — Він найрідніший, Тарасику. Завтра у нас оздоровчі процедури на фазенді твоєї мами. Будемо приймати корисні ванни з повним зануренням у сільське життя. Тарас винувато потер перенісся. — Софію, ну потерпи трохи. Вона ж літня людина, кому їй ще допомогти? Брат же за кермом постійно, дуже втомлюється
— Софіє, завтра виїзд о шостій п’ятнадцять ранку! Я домовилася за машину перегною, ви
Застебнувши валізи, вона оглянула кімнату. На стільці висіла хатня сорочка Назара. На тумбочці лежав його годинник. Дівчина пройшла на кухню і ввімкнула яскраве світло. Ідеально чиста стільниця – вона сама відмивала її вчора ввечері. У холодильнику – акуратні контейнери з їжею, яку вона готувала на кілька днів наперед, дбаючи про його раціон. Вона підійшла до смітника, витягла пакет і без вагань вивернула весь вміст просто на середину чистої підлоги. Картопляне лушпиння, використані чайні пакетики, якісь обгортки та зім’яті серветки – все це мальовничо лягло на світлу плитку. Потім вона відкрила холодильник. Дістала лоток із нарізаним сиром та м’ясними делікатесами – скинула туди ж. Витягла контейнер із домашніми котлетами – відправила слідом. Наостанок вона взяла важку каструлю з свіжозвареним наваристим борщем, зняла кришку і повільно, методично вилила густий червоний суп просто поверх сміттєвої купи на підлозі
– Нікуди вона від мене не дінеться, буде як шовкова хату прибирати і шкарпетки
Діточки мої рідні, — тихо, але виразно мовила Ганна Петрівна, і всі прислухалися. — Ви не уявляєте, який це дарунок для мене. Не ці вікна вимиті, не альтанка ця нова, а те, що я чую зараз від вас. Ви сперечаєтеся, бо любите мене. А для матері більшої нагороди на землі немає.  Вона посміхнулася, по черзі дивлячись на кожного. — Але слухайте, що я вам скажу. Зима довга. Починається вона у листопаді, а закінчується в березні. Чи згодні ви на мій колишній графік? Діти перезирнулися. — Який графік, мамо? — спитала Олена. — А такий. Листопад і грудень, коли найстрашніші темні ночі, я житиму у Васі з Наталею в місті. Там тепло, центральне опалення, і я буду пекти вам пиріжки, поки ви на роботі. Січень, на Різдвяні свята, я проведу у Марини — в них хата коло лісу, там колядники ходять, як у нас у селі, і садок є. А лютий та березень, коли вже весною пахне, я побуду в Олени. А там уже й квітень — пора в село повертатися, городи садити
Сонце тільки-но почало визирати з-за пагорба, позолочуючи верхівки старих яблунь, а сімдесятирічна Ганна Петрівна
Ми вже запросили всіх гостей, тож ти маєш усе купити до святкового столу! — затараторила в слухавці зовиця. — Марино, постривай, ми взагалі не планували цього разу приїздити до вас на свято, — спокійно почала було Олена, намагаючись одразу пояснити ситуацію. — Навіть нічого слухати не хочу від тебе! — перебила розмову зовиця на підвищених тонах. — Тобі потрібно терміново купити свіже м’ясо, червону рибу, дорогі ковбасні вироби, буженину, кілька елітних видів твердого сиру, багато свіжої зелені та два великі святкові торти на замовлення. І обов’язково не забудь придбати деревне вугілля для мангала, рідину для розпалювання та якісний одноразовий посуд із серветками. Детальний список покупок я щойно скинула тобі в електронному вигляді на пошту. Олена швидко відкрила повідомлення на екрані свого смартфона, переглядаючи довгий перелік продуктів та речей: — Марино, але ж тут вказана просто колосальна сума грошей. Це дуже дорого для нас зараз. — Подумаєш, яка дрібниця! Тридцять років людині виповнюється лише раз у житті. Невже Артем пошкодує грошей для своєї рідної сестри
— Ми вже запросили всіх гостей, тож ти маєш усе купити до святкового столу!
Список від свекрухи дійсно надійшов пізно ввечері. Я читала його, як кошторис для чималого банкету: м’ясо, риба, кілька видів хороших сирів, свіжі овочі відрами, фрукти, «і торт не купуй, я сама привезу». Ну ще б пак. Торт — це ж вагомий внесок. Це підтримка статусу.  А через кілька днів вона зателефонувала знову, і тут розмова вже вийшла за межі мого терпіння. — Слухай, я чого дзвоню. Пам’ятаєш, нас мало бути дванадцятеро? Тепер буде більше: я ще колишню колегу запросила з чоловіком та онуком. Я їм уже сказала, що у нас подвір’я велике, місця усім вистачить. — У нас? — перепитала я. — Ну чого ти чіпляєшся до слів? — у голосі з’явилася знайома втома людини, якій заважають робити добрі справи. — Родина має бути гостинною. — Родина — можливо. Але гостинною чомусь призначили тільки мене, до того ж без моєї згоди. — Не починай. І одразу, щоб двічі не дзвонити: наприкінці літа у мене ювілей. Людей буде чимало. Ти там продумай усе заздалегідь, бо минулого разу гарячі страви подали занадто пізно
— Занось сюди дрова, там у веранді куток вільний. І дивись, щоб решітку для

You cannot copy content of this page