Мамі важко самій. Вона живе в селі, там зовсім інші умови. — Їй важко? А мені легко? — Катерина гірко посміхнулася. — Я працюю на двох роботах, беру проекти на вихідні. І все для того, щоб потім дізнатися, що мої зусилля пішли на купівлю чергового плазмового телевізора для Галини Петрівни, бо старий їй здався занадто маленьким. — Я не просив тебе працювати понаднормово, — буркнув Анатолій. — Звісно, не просив. Бо тобі так зручніше. Ти просто ставиш мене перед фактом. Наче я не дружина, а просто людина, яка ділить з тобою житлову площу і не має права голосу. Чоловік підвівся з-за столу і почав збирати речі. — Мені час на роботу. Не хочу запізнюватися через ці розбори польотів. — Звичайно. Як тільки розмова заходить про відповідальність, у тебе відразу з’являються невідкладні справи. Іди. Тільки не забудь по дорозі зателефонувати мамі й запитати, чи не потрібен їй новий диван. А то старий, мабуть, уже не пасує до коліру шпалер. Двері за Анатолієм зачинилися з легким клацанням. Катерина залишилася одна на затишній, але чужій кухні, де навіть фіранки були обрані з урахуванням економії. Вона взяла до рук телефон, ще раз переглянула банківський додаток. Усередині неї замість звичного болю з’явився спокійний, холодний розрахунок
— Значить, твоя мама знову у пріоритеті, а ми почекаємо? — Катерина поклала на
Ти подивися на неї, прийшла на все готове і ще й умови мені тут ставить! — Надія Петрівна аж почервоніла від обурення, тупнувши ногою. — Збирай свої речі, дорогенька, і вертайся туди, звідки приїхала, поки я ще з тобою по-людськи розмовляю, бо далі терпіти це не збираюся! Олеся стояла посеред коридору і відчувала, як усе всередині стискається в тугий вузол. Поруч тулилася маленька чотирирічна Злата, яка відлякано ховала обличчя в мамину спідницю. Під ногами в них лежав пластиковий іграшковий ведмедик — улюблена забавка донечки, яку свекруха щойно демонстративно відштовхнула в куток. Ця неприємна розмова виникла на рівному місці, але Олеся розуміла, що до цього все йшло. Уже пів року вони з чоловіком та донькою жили в цій трикімнатній квартирі, і кожен Божий день перетворювався на випробування для нервів. Спочатку все здавалося цілком терпимим, але з часом зауваження Надії Петрівни ставали дедалі частішими й дошкульнішими. Усе починалося з дрібниць. То тапочки не там поставлені, то чашка на столі залишена, то дитина занадто голосно сміється чи тупає. Олеся намагалася мовчати, ковтала образи і згладжувала кути, бо не хотіла сварити чоловіка з матір’ю. Андрій багато працював на будівництві, приїжджав додому запізно, втомлений і виснажений, тому завантажувати його ще й домашніми розбірками було шкода
— Ти подивися на неї, прийшла на все готове і ще й умови мені
Синку, ти подивись на це! — Людмила Михайлівна ефектно ткнула вказівним пальцем у бік нового холодильника. — Твоя дружина купила техніку і навіть не подумала зі мною порадитися. Витратили купу грошей на вітер, коли можна було взяти перевірену модель! Андрій устало зняв піджак, повісив його на спинку стільця і важко зітхнув. — Мамо, це наш холодильник, — спокійно, але досить твердо відповів він, підходячи до мене й кладучи руку мені на плече. Це був жест підтримки, за який я була йому безмежно вдячна. — Ми з дружиною обговорюємо такі речі разом. Ти-то тут до чого? Ми дорослі люди, самі заробляємо, самі вирішуємо, що ставити на нашій кухні. — До чого тут я?! — обурилася свекруха, аж підхопившись із місця. — Тобто рідна мати вже ні до чого? Андрію, я тебе виростила, освіту тобі дала, допомогла вам це гніздечко придбати! А тепер я «ні до чого»? Це так ти дякуєш мені за все, що я для тебе зробила? — Мамо, досить! Так, ти допомогла нам на старті, за що ми тобі дуже вдячні і ніколи цього не заперечували. Але це було три роки тому. І це не дає тобі права втручатися в кожну дрібницю нашого побуту, приходити без попередження й вимагати звіту за кожну витрачену копійку
Коли я почула, як у замку повернувся ключ, я одразу зрозуміла, хто прийшов. Звісно,
Мар’яно! Ну де ти там застрягла? Заходь уже швидше, картопля холоне, і борщ скоро вистигне! — раптом почувся з-за дверей гучний, командирський голос мами. Вона завжди все чула. Будь-який шурхіт у під’їзді, кроки сусіда, поворот ключа. Цей голос миттєво повернув мене в підлітковий вік, коли кожна така фраза змушувала мене або витягуватися по струнці, або шукати спосіб сховатися в найтемніший куток. Я заплющила очі, зробила глибокий вдих, затримала повітря в легенях на кілька секунд, а потім повільно повернула ключ у замку. Двері відчинилися з тихим, знайомим рипінням, яке я впізнала б із тисячі інших звуків. Я переступила поріг. У маленькому коридорі, заставленому зимовим взуттям та куртками, було надто тепло після морозної вулиці. Одразу в обличчя вдарив густий, концентрований запах свята: смажена риба, кислинка тушкованої капусти з грибами, солодкий аромат узвару та свіжа, смолиста хвоя від ялинки. Цей запах раніше означав безпеку й затишок. Сьогодні він викликав лише легку нудоту від нервового напруження
Холод щипав мене за щоки, коли я стояла на сходовому майданчику п’ятого поверху. Пальці
Олеже, ти взагалі бачив? — гучно вигукнула свекруха, голос якої було чути навіть через зачинені двері. — Твоя дружина переказала всього тисячу гривень! Ти уявляєш, який це сором перед усіма родичами? Тітка Ірина з-за кордону надіслала дві тисячі, дядько Петро з села — три. А тут — тисяча! Це ж як подаяння! На що це, питається? На шкарпетки? Нам потрібне ліжечко! — Мамо, у нас справді немає більше грошей! — намагався виправдатися Олег. — У Іллі спортивна секція, ми купили форму, Марина хотіла Данилкові новий стільчик, а взяли б/в, бо ти просила на ліжечко. — Ой, не треба мені тут про стільчики! — перебила Валентина Петрівна. — Подивися на дружину свою. Вічно незадоволена, вічно з кислим виразом обличчя. Злата не винна, що ви з Мариною такі бідні. Злата, моя донечка, твоя рідна сестра — тендітна квітка, вона потребує краси та комфорту. А твоя Марина — сіра миша. Краще б пораділа за молодих! Самі нічого не досягли, так хоч іншим не заважайте! — сердито буркнула мати
У затишній квартирі в місті Бровари, де ранкове повітря було напоєне ароматом свіжомеленої кави
Продайте мені цей шарф, і якщо ваша ласка, поїхали зі мною, бо моя дитина згасає на очах, а я вже не знаю, як молитися, — саме ці слова, сказані тремтячим голосом літнього чоловіка у дорогому пальті, перевернули все життя тихої дівчини Дарини. Вона стояла біля краю міського ринку, тримаючи в руках кошик із лісовими ягодами та кілька теплих, власноруч зв’язаних речей. Навколо вирувало життя, люди поспішали у своїх справах, штовхалися й торгувалися. Дарина ж ніколи не вміла голосно зазивати покупців чи вихваляти свій крам. Її товар завжди говорив сам за себе. Дика малина, запашний цвіт липи, сушені гриби та м’які вовняні рукавички — усе це пахло лісом, спокоєм і затишком. Тим затишком, якого так бракувало мешканцям великих міст. Дарина рано залишилася сиротою. Її прихистив старий лісник, далекий родич, який замінив їй і батька, і матір. Вони жили в невеликій, але охайній хатині на самій галявині, далеко від міського гамору й вічної метушні. Будні дівчини були простими й розміреними. Зранку вона допомагала дідусеві доглядати за лісовими ділянками, збирала цілющі трави, а довгими вечорами, коли за вікном шумів вітер, плела теплі речі на продаж
— Продайте мені цей шарф, і якщо ваша ласка, поїхали зі мною, бо моя
Олено Петрівно, я хочу всиновити Михайлика. Того хлопчика, від якого відмовилася доля, — прямо з порога заявила вона. Завідувачка здивовано підняла окуляри, уважно подивилася на Лесю, а потім важко зітхнула. — Лесю, ти хороша дівчина, роботяща. Але ти розумієш, яка це відповідальність? Ти одна, чоловіка немає. Виховати дитину — це не просто нагодувати й одягнути. Це величезна праця і витрати. — Я все розумію, — твердо відповіла Леся. — У мене є власна квартира. Я збирала гроші, у мене є заощадження, бо витрачати особо не було на кого. Я впораюся. Я так довго шукала сенс життя, і тепер я його бачу. Йому потрібна мама, а мені потрібен син. Олена Петрівна довго мовчала, гортаючи якісь папери на столі. Потім її обличчя пом’якшало. — Знаєш, Лесю, генетика — штука складна, але любов творить дива. Ти людина з великим серцем. Я допоможу тобі з характеристикою та першими документами для служби у справах дітей. Збирай довідки. Наступні кілька місяців перетворилися для Лесі на справжній марафон. Вона збирала папірці, проходила комісії, облаштовувала дитячу кімнату
— Інколи здається, що доля просто знущається з людини, випробовуючи її на міцність від
Невісточко! Ти в нас у родині головна господиня, — почала Тамара Петрівна, свекруха, розливаючи чай. — На тебе вся надія. Зроби так, щоб на мій ювілей стіл ломився від страв, як у поважних людей. М’яса — кілька видів, риба, закуски різні. І торт обов’язково замовний, кондитерський, щоб не якась там магазинна “дубова” випічка. Олена ледь стримала зітхання. «Як у поважних людей» — це був фірмовий девіз свекрухи. Цікаво, чи розуміла сама Тамара Петрівна, що ці самі «поважні люди» ніколи власноруч не готували на тридцять персон? — Тамаро Петрівно, може, краще замовити кафе? У нас є непогані заклади, — обережно запропонувала Олена. — Це було б зручніше для всіх. Свекруха вигнула брову так високо, ніби Олена запропонувала святкувати ювілей на будівництві. — Кафе? Щоб офіціантки сновигали туди-сюди і рахували, скільки я з’їла? Щоб музика гриміла, а нормального слова сказати не можна було? Ні, дорогенька. Вдома — це по-душевному, по-родинному, готуй все сакма
У Димері весна завжди приходить якось по-особливому: з ароматом квітучих садів та оновленим повітрям,
Мамо, а ти знаєш, що ти дуже важка людина? Ти занадто вимоглива. Твоєї любові іноді так багато, що вона починає набридати. Я тоді навіть розгубилася. У мене аж подих перехопило від образи. — Андрійку, та що ти таке кажеш? Я ж усе життя для тебе… Батька не стало, я сама тебе тягла, на двох роботах працювала, щоб ти в інституті вчився, щоб одягнений був не гірше за інших. Я ж вас просто люблю! Я хочу, щоб ви були щасливі, щоб у вас усе було до ладу! Він тоді тільки плечі підняв, зітхнув і тихо мовив: — Ну от бачиш. Ти знову вважаєш, що твоя любов виправдовує все підряд. Але іноді цього просто… забагато. Тоді я пропустила ці слова повз вуха. Списала на молодість, на якийсь поганий настрій на роботі. А тепер, сидячи в порожній квартирі, я починаю думати: а що, як він мав рацію? Може, дійсно в усьому цьому житті стало занадто багато мене, а їх самих — занадто мало? Може, я просто ніяк не можу відпустити свого дорослого сина, бо він став моїм єдиним містком до реального світу після того, як Степана не стало
– Не приходь на день народження Тарасика, мамо. Так буде краще для всіх. Я
Петрівно, твій Васька — то якийсь феномен. У мене три коти в хаті, то вони тільки тоді прибігають, як холодильником грюкну. А твій тебе, як ніби німецька вівчарка, з роботи виглядає! Марія Петрівна лише посміхалася у відповідь: — Бо ми з ним одне ціле, Галю. Він же все розуміє. Він мій янгол-охоронець, тільки з хвостом. Літо того року видалося надзвичайно спекотним. Уже з самого ранку повітря ставало густим і гарячим, а асфальт на вулицях Дубна буквально плавився під ногами. Марії Петрівні в таку погоду було особливо важко. Серце періодично починало калатати, у вухах з’являвся неприємний шум, а ноги наливалися важкістю. Але вона не звикла скаржитися. Вона випивала таблетку валідолу, змочувала хустку холодною водою і йшла на роботу. Того фатального вівторка все починалося як зазвичай. Вона нагодувала Ваську, погладила його на прощання і вийшла за поріг. Кіт, як завжди, проводив її поглядом до повороту вулиці, а потім пішов шукати затінок під кущами смородини. День тягнувся неймовірно довго. У супермаркеті через спеку було повно людей, кондиціонери працювали на межі можливостей, і Марії Петрівні доводилося раз у раз протирати підлогу від мокрих слідів
Життя не балувало Марію Петрівну. Колись в її хаті було гамірно: лунав сміх її

You cannot copy content of this page