Я запропонувала молодим батькам: — Якщо треба, я можу прийти цими вихідними, принести свіжого домашнього супу, допомогти з пранням чи попрасувати дитячі речі, щоб ви трохи перепочили після лікарні. Вікторія лише холодно посміхнулася: — Дякую, ми вже домовилися з моєю мамою. Вона спеціально взяла відпустку на місяць, щоб бути з нами щодня й у всьому допомагати. Справжні бабусі саме так і вчиняють. Ці слова боляче кольнули, але я промовчала. Я чудово розуміла, що невістка намагається викликати в мене почуття провини. Проте провини я не відчувала. Кожна людина має право розпоряджатися своїм життям, своїм часом і своєю енергією так, як вважає за потрібне. Минуло кілька місяців. Відпустка свахи закінчилася, і вона повернулася до свого звичного життя у рідному містечку. Молоді залишилися сам на сам із немовлям і побутом. І ось одного суботнього ранку вони з’явилися на моєму порозі з візком, утомлені, роздратовані й невиспані. Саме тоді й відбувся той діалог, з якого почалася ця історія. — Мамо, невже тобі важко побути з онуком хоча б кілька годин на день? — знову й знову лунали у моїй пам’яті слова невістки
— Мамо, невже тобі важко побути з онуком хоча б кілька годин на день?
Мамо, а ти взагалі тата хоч колись любила? — син запитав це так просто, між ковтками гарячого чаю, ніби йшлося про погоду за вікном чи врожай помідорів. Галина Іванівна завмерла з ложкою в руці, опустила погляд у чашку і після довгої паузи тихо відповіла: — А хіба нас колись питали про ту любов, синку? Головне було, щоб чоловік був роботящий, хата до ладу та щоб люди поганого слідом не говорили. Ось так просто, двома фразами, перекреслювалися сорок років спільного подружнього життя. Чотири десятиліття під одним дахом. Кілька тисяч тижнів, незліченна кількість світанків і вечорів, десятки посаджених і викопаних городів, сотні банок консервації в льоху. Якщо добре порахувати — це ж ціле людське життя. І за всі ці роки Галина жодного разу не сказала своєму Василю: «Я тебе кохаю». Не казала не тому, що була горда чи сором’язлива. Просто цього почуття не було. Не було ні з її боку, ні з його. Вони обоє це чудово розуміли з перших днів, але ніколи не намагалися щось змінити. А навіщо? Життя пливе собі помалу, діти виросли й стали на ноги, подвір’я впорядковане, господарство доглянуте, якась копійчина на чорний день відкладена
— Мамо, а ти взагалі тата хоч колись любила? — син запитав це так
Мамо, добрий день. Щось трапилося? — Соломія здивовано дивилася на Галину Петрівну, яка вже переступила поріг і, навіть не скидаючи чобіт, рушила прямо до вітальні. — Трапилося те, що ти зовсім перестала думати про родину, — мати окинула поглядом світлу кімнату. — Живеш тут, як пані. Шпалери дорогі, диван новий, картини на стінах. А рідна сестра зводити кінці з кінцями ледве встигає. Соломія повільно поставила борщ грітися, вимкнула телефон і глибоко вдихнула. Подібні розмови повторювалися щоразу, коли в родині закінчувалися гроші. — Я сама заробила на цей ремонт, мамо. Працюю без вихідних уже другий рік, розробляю дизайн для видавництв, сиджу вечорами над макетами. Мені ніхто нічого задарма не дав. — Заробила вона… — Галина Петрівна скривилася, зупинившись біля дзеркала. — А Яринка здоров’я не має стільки працювати. Лікар сказав, що їй обов’язково треба поїхати оздоровитися, побути біля води, змінити обстановку. А за які кошти вона поїде, тому ти повинна допомогти
— Ти повинна віддати свої заощадження сестрі, бо в неї тонка душевна організація, їй
О, мам, привіт! Вітаю з днем народження! Здоров’я тобі міцного, щастя, щоб ти в нас не хворіла! Він ступив у коридор, навіть не знімаючи черевиків, і однією рукою незграбно пригорнув мене до себе. Друга рука машинально продовжувала стискати телефон. — Проходь, Дениско, — метушливо промовила я, намагаючись посміхнутися. — Я м’ясо запекла, як ти любиш. Чайник зараз поставлю, тортик є… — Ой, ні-ні, мамуль, ти що! — замахав він руками, навіть не дивлячись у бік кімнати. — Який чай? Я ж сказав, що в мене люди чекають на митниці. Машина стоїть із товаром. Я буквально на одну секунду, тільки виконати доручення. Він засунув руку у внутрішню кишеню пальта і дістав звідти звичайний білий поштовий конверт. Він був навіть не заклеєний і зовсім без напису. Ні теплого слова, ні «Любій мамі», ні простого розчерку ручки. — Це від нас усіх трьох, — протягнув він конверт. — Ліда передала, Андрій і я. Купиш собі щось сама, що тобі треба. Ти ж краще знаєш, які тобі ліки чи сковорідки потрібні. — Дякую, синку… — ледве чутно промовила я, тримаючи конверт кінчиками пальців. — Ну все, давай, рідна! Не сумуй! Я полетів, бо там уже обривають телефон
За тиждень до мого шістдесятиріччя в коридорі задзвонив телефон. Я якраз витирала пил із
Оце так вдячність! — голос Галини Петрівни у слухавці зазвучав ображено. — Тобі вже тридцять два роки. Усі нормальні люди в такому віці збирають велику родину, накривають гарний стіл, кличуть гостей. А ти все ховаєшся від людей зі своїми хвостатими друзями. Ось у твого брата Богдана сім’я, двоє діток, робота, клопоти. Він про всіх пам’ятає, а ти наче чужа стала. Дарина мимоволі потерла лоба. Кожна така розмова з матір’ю завжди зводилася до одного й того самого порівняння. Богдан — молодець, опора родини, хоч і постійно потребує допомоги. Вона ж — людина, яка живе сама, а отже, на думку матері, має купу вільного часу і не знає, що таке справжня втома. — Мамо, я багато працюю, — спокійно відповіла вона. — Я розробляю дизайн для сайтів і книг, у мене зараз дуже відповідальний проєкт. Я просто втомилася і мрію про спокійний вихідний. — Ну звісно, твої малюнки за комп’ютером — це ж така тяжка праця, — з іронією промовила мати. — Ти б краще подумала, що Василь тобі скаже. Чоловік уже скільки часу чекає, поки ти наважишся на спільний побут, а ти все тягнеш
— Ти хочеш прожити своє життя тільки для себе, а про рідних хто думати
Вісім років, Назаре, — мовила вона. — Ми обоє встигли побувати заміжня, одружені, встигли зламати свої перші дорослі спроби на щастя. Усі ми робили дурниці, коли були молодшими. Я давно все вибачила. — Справді? — він звів на неї очі, у яких читалася майже хлоп’яча надія. — Справді. Життя надто коротке й надто складне, щоб носити в собі старе сміття. День минув у приємній, невимушеній метушні. Прокинулися господарі — Тарас із Мариною, вибігли в сад їхні галасливі племінники. Дорослі затіяли прибирання старої альтанки: Назар разом із Тарасом лагодив похилені дерев’яні сходинки, обстругуючи свіжі дошки, а Соломія з Мариною обривали з обважнілих гілок стиглі сливи та пекли пиріг із корицею. У цій повсякденній роботі між Соломією та Назаром не було напруги. Вони перекидалися жартами, подавали одне одному інструменти чи тарілки, обмінювалися випадковими поглядами, в яких з кожною годиною танули залишки восьмирічної стіни. Назар більше не був тим самовпевненим і водночас полохливим хлопцем, яким вона його запам’ятала
Старий дерев’яний будинок на околиці села пахнув сушеними липовими квітами, вогкістю соснових мостин і
Степане, ти б очі розплющив! Олена твоя дванадцять років по містах хвостом крутила, нічого не нажила, а тепер приїхала на все готове. Підсуне папери, продасть твою садибу, а ти під тином зостанешся! Степан спокійно, з важким поглядом відповів: — Тамаро, ти б краще за своїм городом дивилася, бо в тебе бур’яни вже до вікон дістають, а твій Петро третій день із шинку рачки лізе. А до моєї хати свій ніс не сунь. Але Олені біля зупинки дві молодиці теж наговорили образ про те, що вона «вчепилася за багатого господаря». Олена все почула й два дні не виходила з двору. На третій день Степан сам прийшов до неї на город. — Чого ховаєшся? — Не треба тобі до мене ходити, Степане… Все село гуде. Не хочу, щоб через мене тобі в спину плювали. Степан поклав важкі руки їй на плечі: — Послухай мене. Я сорок років на цій землі чесно прожив і батька доглянув. Невже ти думаєш, що тепер я піду до Тамари питати дозволу, з ким мені за столом сидіти? Завтра о сьомій вечора приходь до мене. Будемо діло вирішувати
Хата Петра Івановича стояла на самому краю Вільшанки, де ґрунтова дорога плавно переходила у
Якщо ти зараз же не поставиш варити картоплю на сорок людей, я з тобою до кінця життя не заговорю! — саме такими словами, замість звичного ранкового привітання, о шостій годині ошелешила мене свекруха по гучному зв’язку. — Що? Яку картоплю? Які сорок людей, Галино Василівно, ви при своєму розумі? Я спросоння потерла очі, намагаючись зрозуміти, чи це все ще важкий сон після вчорашньої дороги, чи вже сувора дійсність. Мобільний безжально світився у темряві кімнати. Ми з чоловіком і дітьми приїхали на нашу нову дачу лише напередодні ввечері, коли на дворі вже давно стояла глупа ніч. Поки перенесли всі речі з багажника, поки нагодували малечу, поки самі сполоснулися з дороги — годинник показував далеко за північ. Тіло гуло від утоми, але на душі було спокійно: попереду чекали два тижні довгоочікуваної відпустки, тиша, зелена трава та повний спокій від міської метушні
— Якщо ти зараз же не поставиш варитися картоплю на сорок людей, я з
Ти дивися, який розумник знайшовся, — не витримала подруга. — Прийшов із пакетом, а захотів піти з квартирою. Ярославо, ти впевнена, що він більше не прийде? — Речі всі забрав. Ключі я забрала теж. — Замки поміняй, — порадила Надія. — Обов’язково. Такі люди просто так не відступають. Вони звикли жити на всьому готовому, і коли їх позбавляють годівниці, вони стають дуже винахідливими. Ярослава послухала пораду і того ж вечора викликала майстра. Новий надійний замок клацнув у дверях, даруючи відчуття справжньої безпеки. Вона сподівалася, що на цьому неприємна історія закінчилася. Але через кілька днів їй зателефонували з невідомого номера. — Доброго дня, пані Ярославо, — пролунав у слухавці діловий жіночий голос. — Мене звати Вікторія, я фахівець з оцінки та продажу житла. Ми домовлялися з Тарасом про огляд вашої квартири для потенційних покупців. Коли вам буде зручно нас прийняти
— Тобі ця квартира взагалі не потрібна, ти в ній просто марнуєш життя, а
Не можу повірити! Ти здав моє золото в ломбард? — мій голос прозвучав напрочуд тихо. Богдан зробив крок до мене, намагаючись зазирнути в очі. У його погляді не було каяття, лише роздратування від того, що доведеться щось пояснювати. — Надю, ти ж його навіть не вдягаєш. Воно просто лежить роками. Пилом припадає. А в Тараса зараз земля під ногами горить. Ти ж знаєш, яка в нього ситуація з новою справою. Постачальники чекати не будуть. — Це речі моєї бабусі, — повторила я кожне слово окремо. — Я знаю, чиї вони! — він розвів руками. — Але це всього лише метал. Ми викупимо все назад через три місяці. Я даю тобі слово. З першого ж прибутку Тарас усе поверне до копійки. — Вийди, будь ласка, з кімнати, — попросила я. — Надіє, ну годі вже… — Богдане, просто вийди. Він зітхнув, розвернувся і причинив за собою двері
— Надіє, тільки не роби з цього трагедію, я просто взяв їх на пару

You cannot copy content of this page