Українці Сьогодні

Я знаю, хто ви, — почала жінка м’яким, грудним голосом. — У документах було вказано ваше ім’я. І сережки… Ми не стали їх ховати чи переплавляти. Ми зберегли їх у тій самій оксамитовій коробочці. Надя носить їх як свій найулюбленіший подарунок. Ми назвали її так само — Надія. Це було справедливо. Валентина закрила обличчя руками. Сльози текли крізь пальці, гарячі та нестримні. — Я не хотіла заважати… Я не збиралася її шукати, я думала, що не маю права… Я просто побачила їх і серце… воно просто впізнало. — Вона чудова дівчинка, — м’яко перебила її жінка, поклавши свою руку на здригаючеся плече Валентини. — Вона відмінниця, займається музикою, любить малювати. Вона дуже добра. І вона знає правду. Ми ніколи не казали про вас погано. Ми пояснили їй, що іноді любов — це не тільки бути поруч, а й відпустити, щоб врятувати. Вона знає, що ви хотіли для неї життя. — Ви не ненавидите мене? — Валентина підняла очі, червоні від плачу. — За що? За те, що ви дали мені доньку, яку я не могла народити сама? За те, що ви пройшли через пекло, щоб вона вижила? Ні, Валентино. Я лише хотіла, щоб ви колись знайшли спокій

Іноді минуле не просто стукає у двері, воно б’є під дих тоді, коли ти

Життєві історії 0

Оксано! Ти знову за своє?! — вигукнув чоловік замість привітання. — Я повернувся з роботи втомлений як собака, а ти навіть голови не підняла! Знову ті твої нескінченні звіти? Мені казали хлопці на СТО, що бачили твою машину біля офісного центру о восьмій вечора. Ти що, зовсім про дім забула? Оксана навіть не здригнулася від його крику. — Тарасе, присядь і заспокойся, — голос її звучав тихо, але в ньому відчувалася сталева впевненість. — Я не зобов’язана звітувати про кожну свою хвилину. Завтра у мене надважливий тендер. Від цього контракту залежить майбутнє нашого департаменту. О сьомій ранку я маю бути в кабінеті генерального. — О сьомій ранку? — Тарас іронічно розсміявся, хоча сміх цей більше нагадував гавкіт. — А діти? А сніданок? Хто поведе Дениса до садочка, а Софійку до школи? Я що, найнявся в тебе гувернанткою бути? — Цього разу дітей розведеш ти. Це не подвиг, це звичайне батьківство. Чоловік не міг повірити, бо ніколи дружину ще не бачив такою

Вечірнє сонце над Тернополем уже давно зникло за обрієм, залишаючи по собі лише густі

Життєві історії 0

Оленко, рідна, я такий дурень був. Вона — це зовсім не те. Ніхто не замінить тебе. Я все виправлю, чуєш? — голос чоловіка дрижав, а очі гарячково бігали по моїх домашніх капцях. Я дивилася на його посивілу маківку і відчувала дивну порожнечу. Не бажання кричати, не пекучий біль, який розривав мене перші три місяці, а просто холод. Знаєте, такий протяг, що буває в порожній кімнаті, де винесли всі меблі, здерли шпалери і залишили голі бетонні стіни. — Устань, Михайле. Не ганьбися, — мій голос звучав чужо навіть для мене самої. Спокійно, майже байдуже. — Ти ж серйозна людина, керівник департаменту, а зараз нагадуєш актора провінційного театру, який забув слова посеред вистави і намагається виїхати на імпровізації. — Мені байдуже на статус! Мені треба, щоб ти почула! Та Аллочка… вона порожня. Там тільки нігті, вії і розмови про те, в який ресторан ми підемо завтра і яку сумку їй купити до нових мештів. А в нас же з тобою — ціле життя

Листопадовий вечір був вогким і пронизливим. У під’їзді пахло вологою та дешевим хлором —

Життєві історії 0

Лізо! Чому стіл порожній? — Семен зайшов на кухню, навіть не знімаючи робочої куртки. — Я ж казав, що буду о сьомій. Ти годинник бачила? — Вже насипаю, Семене, ще хвилинку, — тихо відповіла дружина. Чоловік примружився, помітивши рожевий відблиск на її руках, коли вона ставила перед ним тарілку з гарячим борщем. — А це що за карнавал? Манікюр? Ти що, в салони почала ходити? Гроші дівати нікуди? Картопля закінчується, а вона нігті малює. — Галина мені нігті зробила. Безкоштовно. Вона вчиться, їй треба на комусь пробувати, — почала виправдовуватися Ліза, відчуваючи, як щоки починають червоніти. — Та кому ти потрібна з тими нігтями? Краще б солі менше кидала. Знову пересолила. І де сметана? Сама прийде з холодильника? Ліза мовчки поставила перед ним банку сметани, а він зовсім не помітив в її очах сліз

У невеликій квартирі на околиці Харкова вечір вівторка пахнув так само, як і тисячі

Життєві історії 0

Кому ти потрібна в сорок п’ять років з валізою? Через тиждень приповзеш назад. Бо ти нічого більше не вмієш, окрім як прибирати в хаті. У вітальні Марія Іванівна все ще сиділа за столом. Вона пила вино маленькими ковтками. — Далеко зібралася? — запитала вона, не повертаючи голови. Віра зупинилася в дверях. Вона подивилася на жінку, яку двадцять років називала «мамою». — Можливо, ви маєте рацію, — сказала Віра. — Можливо, я нічого більше не вмію. Але я навчуся. Я краще буду сама, ніж буду тінню неіснуючої жінки. Віра вийшла з під’їзду. На вулиці було темно. Світилися ліхтарі. Повітря пахло дощем і свіжістю. Вона йшла по тротуару. Валіза трохи тягнула руку, але це була приємна вага. Вона відчувала, як з її плечей падає величезний тягар. Тягар обов’язків, які ніхто не цінував. Тягар любові, яка була односторонньою. Вона дійшла до парку. Сіла на лавку. Дістала телефон

Ранок почався з сонячного зайчика. Він стрибав по подушці Віри Миколаївни. Вона розплющила очі

Життєві історії 0

О, з’явилася, — Надія повільно витерла руки об передник. — Чого кричиш на все село? Перед людьми мене позориш. — Це я вас позорю? — Ольга пригорнула дітей до себе. — Подивіться на них! Вони червоні як раки! Ви їх тримали на сонці весь день! Максим каже, ви погрожували залишити їх на ніч на городі з жуками та холодом! — То я для красного слівця сказала, щоб швидше рухалися, — спокійно відповіла бабуся, хоча всередині в неї все стислося. — Виховувати треба, Олю. Поки малі. Бо виростуть перекотиполем, ні до чого не придатними. — Ви не виховуєте, ви ламаєте! — Ольга майже кричала. Надія Петрівна відчула, як до горла підкотився гіркий клубок. Слова невістки вжалили болючіше за будь-яку кропиву. — Твій чоловік — порядна людина. І це моя заслуга. Він знає ціну кожному колоску. А ти… ти тільки споживати вмієш. Привезла дітей на «свіже повітря», а сама втекла у свої справи. То хто з нас гірша мати

Чужі люди за одним столом зазвичай мовчать, але найгучніша тиша настає тоді, коли рідні

Життєві історії 0

На Новий рік поїдеш до своєї сестри Ольги в село, — Олексій навіть не глянув на дружину. — Що? — Людмила завмерла. — Мама приїжджає з Тернополя. Їй буде незручно ділити простір із тобою. Вона хоче спокою, — кинув він, гортаючи стрічку новин. — Олексію, це мій дім! Я господарюю тут вісімнадцять років! Ми разом купували ці меблі, вибирали кожну фіранку. — Мамин дім, якщо бути юридично точним. Тож збирай валізи. Тридцятого ввечері щоб твого духу тут не було. Людмила повільно опустила ложку назад у каструлю. — Ти хоч розумієш, що ти зараз кажеш? Ти виганяєш власну дружину на вулицю в свята, бо твоїй мамі «незручно»? — Я кажу те, що є. Мама хоче зустріти Новий рік в родинному колі, без твоїх вічних повчань. І взагалі, Людо, може, нам справді корисно пожити нарізно. Ти стала занадто передбачуваною. Набридло. Він підвівся, схопив ключі від машини і вийшов, навіть не глянувши на недоварену вечерю

Грудень у Львові того року видався напрочуд примхливим. За вікном то падав лапатий сніг,

Життєві історії 0

Марійко! Ти що, прихворіла? — Андрій занепокоєно торкнувся лоба дружини. — Чому в хаті темно і холодно? — Я здорова, Андрію. Просто я звільнилася. — Звідки? З банку? — здивувався чоловік. — З посади шеф-кухаря цієї родини. Безстроково. Настала тиша. Така гучна, що було чути, як цокає годинник у коридорі. Андрій спочатку розгубився, потім намагався жартувати, а під кінець вечора вже розсердився. Він не міг збагнути: як це — доросла жінка, мати, дружина, раптом відмовляється від свого «святого обов’язку» готувати їсти? — Але ми ж сім’я! Ми маємо їсти! — вигукував він, стоячи перед відчиненим холодильником, де самотньо сумував недоварений капусняк і шматок сиру. — Самообслуговування, любий. Або доставка. Або навчися вмикати плиту, — відгукнулася Марія, не відриваючись від книги

То був звичайний вівторок. Один із тих сірих, безликих днів у передмісті Києва, коли

Життєві історії 0

Мам, ти не повіриш, — якось сказала Катруся. — Батько дзвонив. Та його пасія його виставила, знайшла когось успішнішого. Тепер він ходить під дверима, каже, що все зрозумів, хоче повернутися. Просить твій номер, бо ти його заблокувала. Дарина подивилася на захід сонця, що фарбував небо в неймовірні рожеві кольори. — Знаєш, Катрусю… мені це більше не цікаво. Передай йому, що я зайнята — я нарешті почала жити. Дні відпустки добігали кінця. Дарині було сумно їхати, але вона відчувала в собі силу, якої не було раніше. — Мій Костик — одинак, — шепотіла ввечері баба Женя. — Жінку свою давно втратив, так і живе в лісі. Але серце в нього золоте, таких чоловіків зараз мало. Дарина слухала і відчувала, як у душі проростає щось нове, тепле. Микита приїхав у село наступного дня. Десь дізнався адресу, примчав на своїй блискучій машині. — Дашо! Ну досить уже, погралися в самостійність і вистачить. Я все зрозумів. Помилився, з ким не буває? Двадцять років — це ж не жарт

Справжня перевірка на міцність стається не тоді, коли все добре, а коли твій ідеальний

Життєві історії 0

Ой, друзі! Ви навіть не уявляєте, яким тягарем для мене колишня дружина була! — Гучний, самовпевнений голос прорізав тишу закладу. — Колишня моя дружина. Справжня сіра миша. Усе, на що вона була здатна — це шкарпетки прати та консервацію на зиму закручувати. Жодного польоту думки, жодних амбіцій. А тепер погляньте на мене: успішний бізнес у столиці, квартира в елітному районі, машина, про яку інші тільки мріють! Світлана замерла. Це був він. Анатолій. Чоловік, з яким вона провела двадцять років свого життя, і який пішов від неї до іншої саме тоді, коли їхня спільна донька Софія вступила до університету. — Пане Анатолію, ви просто приклад для наслідування! — Захоплено вигукнула жінка в елегантному костюмі, що сиділа навпроти нього. — У нашому віці так круто змінити долю — це справжній подвиг. — Та що ви, пані Галино! Я завжди відчував у собі цей потенціал. Просто тоді, у тому минулому житті, мене тягнула на дно рутина. Кожен день був схожий на попередній: робота, дім, претензії, борщ. Я почувався як птах у клітці, розумієте? Мені потрібен був простір, масштаб! Світлана відчула тривогу

Дощ у Львові завжди мав свій особливий настрій, але того дня він здавався занадто