Зять ближчий до серця, ніж рідні діти, якщо він уміє гарно підлеститися, правда, мамо? Ці слова пролунали телефоном так буденно, що Марта Василівна навіть не встигла образитися. Вона просто оніміла, стискаючи трубку тремтячими пальцями. — Оксанко, ти при своєму розумі? Що ти таке верзеш? Який чужий син? Яке підлещування? Ти батька побійся! — Та я вже нічого не боюся, мамо. Я просто кажу тобі те, що бачу. Я йду від Андрія. У нього є інша. Ми подаємо на розлучення. Марта Василівна опустилася на табурет. Ноги зробилися ватяними. — Доню, ти подумай добре. Люди все життя притираються. Помиритися треба. У вас же родина, спільна хата,онук росте! Ти що, хочеш усе зруйнувати через якусь дурість? — Мамо, ти мене чуєш взагалі? Я тобі кажу, що чоловік мені невірний, а ти мені про стіни розповідаєш? Тобі будівля дорожча за власну дитину? — Та до чого тут будівля, Оксаночко… Просто Андрій же стільки для нас зробив. Він порядний чоловік. Може,обмовив хтось? Може, сама винна, недогледіла десь? Оксана навіть не стала дослуховувати. У слухавці пішли короткі гудки. Марта Василівна повільно відвела телефон від вуха й глянула у вікно. Там, через акуратний доглянутий паркан, височіла двоповерхова світла садиба з широкими вікнами та просторим ґанком. У тій садибі було все їхнє з Василем життя. Кожна цеглина, кожен цвях, кожна заощаджена за довгі десятиліття копійка. А тепер раптом усе пішло шкереберть
— Чужий син завжди ближчий до серця, ніж рідні діти, якщо він уміє гарно
Оксано! Невже ти знову з порожніми руками прийшла? — голос батька перекрив дзвін виделок і розмови родичів. Він постукав виделкою по краю порцелянової тарілки, обвівши поглядом весь стіл. За столом одразу стихло. — Тобі вже під сорок, а ти рідному батькові на ювілей навіть листівки не спромоглася купити. Он Тарас приніс якісний набір ключів для господарства. Людина старалася, від серця відірвала. Не те що деякі. Хтось із дальніх родичів зніяковіло кашлянув, намагаючись перетворити все на жарт. Моя рука в цей момент лежала в сумочці, стискаючи цупкий білий папір, перев’язаний тонкою стрічкою. У тому конверті лежала повністю оплачена путівка на два тижні в оздоровчий комплекс біля моря для батьків. Ми з чоловіком Андрієм відкладали на неї майже рік, відмовляючи собі у власних поїздках і оновленні побутової техніки. Сума вийшла солідна, але ми хотіли зробити батькам справжнє свято. Андрій сидів поруч. Він спокійно накрив мою долоню своєю рукою і ледь помітно стиснув пальці. Я повільно опустила конверт назад на дно сумки, під гаманець, і застебнула блискавку. Тарас, мій молодший брат, сидів навпроти. Він навіть не підвів голови від холодцю. Той самий Тарас, якому я буквально три дні тому скинула на картку кругленьку суму, бо він бідкався телефоном, що сидить зовсім без копійки, а батькові треба зробити солідний презент. Виправити батька й зізнатися, за чий рахунок куплений цей набір, брат навіть не подумав
— Оксано! Невже ти знову з порожніми руками прийшла? — голос батька перекрив дзвін
Тільки поглянь! Це що за диво природи у нашому транспорті? — здивувалася дружина. — Ми що, відкрили притулок для бездомних тварин на колесах? — Ну, ти це, не наглій, — підтримав її обурення Тарас. — І що нам тепер із цим скарбом робити? — запитала жінка, відчуваючи, як усередині прокидається несподівана симпатія до такої наглої рудої тваринки. — А що тут поробиш, не викидати ж його, — важко зітхнув Тарас, повертаючись за кермо. — Поїхали додому, розберемося на місці. Дорога тривала хвилин двадцять, і весь цей час подружжя влаштовувало для нового члена родини детальний інструктаж про правила проживання у квартирі. — Запам’ятовуй одразу: на обідній стіл не лазити, дорогий посуд не чіпати лапами і вже тим паче не бити дорогу кераміку на кухні. — І моє улюблене м’яке крісло біля телевізора не займати вечорами! — додав важливий пункт Тарас. — Харчуватися виключно зі своєї власної мисочки, а всі природні справи робити лише у спеціальний лоток із піском, — махнула рукою жінка, ніби обговорювала прийом на роботу нового стажера. Кіт раптом підняв голову, уважно вислухав кожну вимогу, а потім повільно й чітко кивнув у відповідь головою, підтверджуючи повну згоду з умовами договору
— Ти знову привіз оцю дешеву суміш із супермаркету замість нормальної зернової кави? —
Невістко, не ганьби мене! Негайно скинь цей фартух і вийди звідти, на тебе ж люди дивляться! Голос свекрухи пролунав над самою вітриною саме в ту мить, коли Мар’яна пакувала найбільший букет за всі свої два місяці роботи серед квітів. Букет був пишний, троянди високі, темно-червоні, а хрустка обгортка ніяк не хотіла слухатися затерплих пальців. Перед прилавком м’явся худенький парубок у випрасуваній сорочці. Він дуже хвилювався, бо поспішав робити пропозицію руки й серця своїй дівчині, поки та не прокинулася. Хлопець просив зробити гарно, пишно, але так, щоб зручно було зайти у звичайну маршрутку. Шурхіт паперу стояв на весь двір. — Мар’яно! — повторила Маргарита Василівна, ступивши ще ближче до скла. — Ти глуха чи вдаєш? Що це за маскарад? — Це троянди, Маргарито Василівно, — спокійно відповіла Мар’яна, притримуючи ліктем неслухняний краєць обгортки. — Я бачу, що не буряки! Я питаю, чому ти опинилася за цим склом і торгуєш на перехресті, наче на базарі? Молодий чоловік глянув спочатку на сувору пані в капелюшку, потім на втомлене обличчя продавчині й на всяк випадок заздалегідь витяг банківську картку. — Пані, мені б трохи скоріше, — стиха мовив він, переминаючись з ноги на ногу. — Бо вона встане о дев’ятій, і весь мій ранковий задум піде шкереберть
— Невістко, не ганьби мене! Негайно скинь цей фартух і вийди звідти, на тебе
Свати! Весілля скоро! Обов’язково треба замовляти ресторан у центрі, інакше як люди подивляться на наше весілля? Не можу ж я дозволити, щоб моя єдина донька святкувала в якійсь простій їдальні на околиці! — різко кинув Ігор Андрійович, схрестивши руки, коли Сергій спробував запропонувати скромніший і доступніший варіант для сімейного свята. Син Дмитро лише важко зітхнув, уникаючи погляду батька, тоді як його обраниця Ольга винувато опустила очі в підлогу, намагаючись непомітно торкнутися руки свого коханого. Анастасія сиділа на дивані, міцно стиснувши пальці в замок, а в її очах стояли сльози, які вона намагалася стримати, щоб не зіпсувати цей вечір. Їхня родина жила дуже скромно: Сергій працював звичайним майстром у майстерні з ремонту побутової техніки, а Анастасія тридцять років віддала роботі старшою медичною сестрою в міській лікарні. Вони виростили сина чесною працею, віддаючи йому останні заощадження та навчаючи ніколи не брати зайвого від життя. Семченки ж мали зовсім інший погляд на світ: розкішний маєток за містом, дорогий автомобіль останньої моделі та постійне демонстрування своєї переваги над іншими
— Свати! Весілля скоро! Обов’язково треба замовляти ресторан у центрі, інакше як люди подивляться
Гроші, гроші… Тільки от щоб усе це до пуття довести, потрібні чималі заощадження, — продовжила Ольга Василівна, лагідно дивлячись мені просто у вічі. — У нас таких коштів немає. Андрій он на фірмі ледь кінці з кінцями зводить,Тарасик тільки на ноги спинається. А ти маєш спадщину. У кімнаті стало тихо. Чути було тільки цокання старого настінного годинника. — Пропонуєте продати житло моєї бабусі? — мій голос пролунав глухо, але дивно рівно. — Не продати, а вкласти, — повчально виправила свекруха. — Вкласти в родинну справу. Ти ж тепер наша,Андрієва дружина. У сім’ї все має бути спільним. Чи ти іншої думки? Я подивилася на чоловіка. Сподівалася побачити хоч якийсь подив чи незручність. Але Андрій навіть не здригнувся. Він повільно відклав телефон, почухав потилицю і промимрив: — Оксан, ну мама ж просто радиться. Чого ти зразу так насторожилася? — Радиться? — перепитала я, відчуваючи, як у грудях наростає холодна важкість. — Андрію, твоя мама щойно запропонувала продати єдиний мій власний дах над головою, щоб перекрити дах на вашій дачі. — Не на дачі, а на родинному гнізді! — підвищила голос Ольга Василівна. — Ти не чужа людина, щоб так говорити. Ми ж для вас стараємося. Буде куди дітей на літо вивезти. Чи ти хочеш, щоб вони на асфальті росли? — У нас поки немає дітей, — відповіла я. — От саме тому зараз і треба все підготувати, — наполягала свекруха
— Оксано, ти ж у нас дівчина розумна, сама мусиш розуміти, що не гоже
Все! Досить з мене! Подаю на розлучення! — несподівано видала дружина. Надія гучно грюкнула кришкою об каструлю, і на плиту бризнув капустяний розсіл. Михайло навіть не підняв голови від газети, де якраз розгорталася якась чергова стаття про дорожні пригоди чи останні події. За стіною в сусідів голосно працював телевізор, на кухні витав густий аромат лаврового листа, смаженої цибулі та домашнього затишку, який чомусь раптом став нестерпним. — Ти чув, що я сказала? Тридцять тисяч! Тридцять тисяч із пральної машини — Дмитрові на покрівлю! А я, між іншим, третій місяць перу в пластиковій мисці, як у дев’яносто другому році! — Чув, — спокійно відповів Михайло і перегорнув сторінку. — І це все, що ти можеш сказати у своє виправдання? — Ні, не все. Ти сіль у борщ поклала чи забула знову? Надія розкрила рот від обурення. Закрила. — Ти смієшся? Я йому про розлучення, а він мені про сіль! Двадцять вісім років кручуся, як білка в колесі, а він Дімці на покрівлю! Рідний брат йому дорожчий за законну дружину! От і живи зі своїм Дімкою під однією покрівлею, раз він тобі такий рідний! — Добре, — Михайло склав газету вчетверо і акуратно поклав її поруч із цукорницею. — Давай розлучатися. — Що ти сказав? — Розлучатися, кажу. Ти сама просила, я повністю згоден. Чого тягнути кота за хвіст? — Тобто як це — згоден? Без жодних заперечень? — Звичайнісінько. — Він відпив трохи чаю з кружки, скривився: охолов, поки вони сперечалися. — Заяву подавай у п’ятницю, в ЦНАП по п’ятницях до дванадцятої години приймають громадян. Я вже все дізнавався заздалегідь. — Ти навіть дізнавався?! — в очах Надії спалахнув справжній вогонь. — Дізнавався. І про поділ майна почитав чимало корисного, щоб не було зайвих суперечок. Надія повільно опустила черпак назад у каструлю
— Все! Досить з мене! Подаю на розлучення! — несподівано видала дружина. Надія гучно
Доню, ну ти ж знаєш, як воно є. Робота, сеньйора, не так просто вирватися. Ти краще скажи, що тобі передати з Італії? Може, кави доброї купити? Чи сиру того твердого, що діти люблять? А може, якусь кофтину теплу до зими підшукати? — Нічого, мамо. Мені вже тридцять років буде, а я все чекаю тебе, як мала дитина. Мені не треба ні сиру, ні кофтин. Мені б тебе побачити, за руку потримати, чаю разом попити. Невже за стільки років не можна було хоч на два дні відпроситися? Лідія тоді нічого не відповіла. Лише тихенько зітхнула й перевела розмову на інше — спитала про онуків, про здоров’я зятя, про погоду в селі. А потім квапливо сказала, що сеньйора кличе обідати, і поклала слухавку. Світлана зітхнула, поклала телефон на стіл і підійшла до плити. На душі було звично тоскно. Уже п’ятнадцять років її свята минали під сухий голос телефонного оператора: «З’єднання встановлено». П’ятнадцять років розмов по дві-три хвилини на тиждень, які згодом перетворилися на короткі дзвінки по вайберу. Мати завжди надсилала коробки: величезні, обмотані скотчем картонні скрині, в яких пахло пральним порошком, італійським печивом і чужим, далеким життям. Усередині завжди лежали гроші у конверті, добре запечатаному, щоб чужі руки не намацали, і маленькі записки з нерівним маминим почерком: «Світланко, це вам на свято. Бережи дітей». А через три дні, третього листопада, о сьомій ранку біля Світланиної хвіртки зупинився великий бус
— Мамо, та не треба мені ніяких подарунків! Якби ти знала, як я хочу,
Заробітки це не головне, чоловіче! — дзвонила з України дружина. — Ти думав, що я до пенсії буду чекати тебе, поки ти в Польщі ті злоті складаєш?! Ти п’ять років сидиш у своїй Вроцлавській забігалівці, Степане! П’ять! Мені потрібен чоловік поряд! А від тебе тільки й чути: «Зараз попрацюю, ще трішки, ще один об’єкт, ще пару сотень євро докину на дах»! — Оксанко, ти про що зараз? — Степан важко опустився на край вузького ліжка у своїй тісній кімнатці, яку ділив із двома хлопцями з Хмельницького. — Я ж для нас. Ти сама казала, що на металочерепицю бракує. Я ж вихідних не бачив, Оксан. Я на двох роботах. — Не треба мені твоїх виправдань! — перебила вона. — Ти завжди знаходиш винні обставини. То документи тобі не роблять, то кордон закритий, то ти боїшся все кинути, бо роботодавець гроші не поверне! А я тут одна! — Але ж я надсилав усе тобі, до останнього євро, — тихо пробурмотів Степан. — Все відправляв тобі через Western Union, через знайомих. — Гроші, гроші, гроші! Ти вмієш говорити про щось інше?! — її голос раптом став льодяним. — Все, Степане. Я втомилася бути дружиною за переказом. Мені треба жити зараз, а не колись потім, коли ти змилуєшся й приїдеш. Я скоро заміж вийду вдруге і ти вже не зміниш нічого
— Заробітки це не головне, чоловіче! Ти думав, що я до пенсії буду чекати
Богдане, ти геть знахабнів?! Чого ти по маминих речах риєшся?! — Мовчи, Оксано, дивися сюди! — загорлав він, трясучи грошима перед її носом. — Тут же гори грошей! Банківські пачки! Тут на все вистачить, на квартиру, на новий джип, на бізнес! Мамо, ви банк обнесли чи що?! Звідки це у вас?! — Поклади де взяв, — сказала Ганна Василівна таким тоном, що в кімнаті ніби похолошало. — І вийди геть з моєї кімнати. — Та не покладу я вже тепер! — закричав він, притискаючи гроші до себе. — Я чоловік у хаті! Ви ховали від нас такі гроші, коли ми кінці з кінцями зводимо?! Я забираю це в діло! Завтра ж викуповую майстерню, закриваємо кредити, заживемо по-людськи! — Віддай мамі! — закричала Оксана, кинувшись до нього й хапаючи за куртку. — Не смій торкатися чужого! — Пішла геть! Не твого розуму діло! Я для сім’ї стараюся! Ганна Василівна ступила вперед. Вона стояла прямо, дивилася на нього впритул, і в її очах було стільки відваги, що Богдан аж опустив руки. — Ти вирішив командувати в моїй хаті, — сказала вона тихо. — Перерив мої шафи, як базарний злодій. А тепер слухай сюди: ти звідси не отримаєш жодної копійки. — Ах так?! Не отримаю?! Та я зараз людей підніму, сусідів скличу, на весь район ославлю! Скажу, що ви чужі гроші ховаєте
— Мамо, ви геть з глузду з’їхали на старість? Віддайте пакунок сюди! Ви ж

You cannot copy content of this page