Українці Сьогодні

Мамо! Я вирішив більше не переказувати гроші батькові, — коротко відповів син. — З мене досить. У телефоні повисла така тиша, що було чутно, як б’ється його власне серце. Потім мати гучно закашлялася. — Як це? Чому? Там же відсотки великі. Це ж вигідно для вас! — Я передумав. Мені не потрібні ваші відсотки. Я сам відкрив накопичувальний рахунок на ім’я своєї дружини та доньки. Катерина Борисівна не збиралася здаватися. Її голос миттєво змінився з солодкого на сталевий. — Це просто плювок нам в обличчя, сину! Недовіра до батьків! Ми ж хотіли як краще. — Мамо, я знаю про твою норкову дорогу шубу. І про сумку для Каті, моєї сестри, теж знаю. На мої гроші, — відрізав Дамир. — Ти наш син! — заверещала вона. — Ти зобов’язаний нам усім! Твої гроші — це і наші гроші також! У мене плани, у мене запис до лікаря, Каті треба вчитися. Ти не маєш права так чинити! — Я дуже багато вам дозволяв і пробачав, мамо, більше не буду, — сказав він і поклав телефон

Містечко Звенигородка, що на Черкащині, завжди славилося своїми розлогими садами та затишними вуличками, де

Життєві історії 0

Сину! Ми з батьком вже вирішили все, — Галина Іванівна впевнено поклала свою долоню на руку Андрія. — Продаємо нашу ділянку під лісом. Отримаємо добрі кошти, додамо заощадження і дамо вам на перший внесок. Досить уже по чужих кутах та орендованих квартирах поневірятися. Андрій завмер. Наталя, його дружина, яка саме відкусила шматок домашнього пирога, теж заціпеніла. — Мамо, ви що? — Андрій обережно поставив чашку на стіл. — Яка ділянка? Ви ж там щоліта проводите час, батько там бджіл планував завести. — Переб’ємося як-небудь. Михайле, ну скажи їм! — Галина зиркнула на чоловіка. — Мати каже діло, — глухо промовив Михайло Петрович. — Сорок років ми ту землю плекали, але зараз там уже й паркан погнив, і дах на будці тече. А вам жити треба сьогодні. — Тату, ми самі назбираємо, — Андрій похитав головою. — Ще два-три роки і буде і у нас свій куточок. — Три роки! — Галина сплеснула руками. — Три роки жити «на чемоданах» з дитиною, яка от-от з’явиться? Наталя розгублено подивилася на свекруху. — Галина Іванівна, це ж величезна сума. Ми не можемо просто так взяти ваші статки. — Можете і візьмете, — відрізала свекруха. — Це не обговорюється, у суботу прийдуть дивитися землю

Ця історія бере свій початок у затишному містечку Бучач, що на Тернопільщині. Це край,

Життєві історії 0

Мамо, а ми кабачки заберемо сьогодні? — почула я голос Тетяни, сестри Степана, яка щойно під’їхала з чоловіком. — Мені треба дітям рагу зробити, а в магазині вони зараз такі дорогі! — Звісно, доню, забирай. Там Леся якраз все прополола, тепер їх добре видно. І огірків назбирай, скільки влізе. Я випрямилася. В очах на мить потемніло від різкого руху. Я дивилася, як Тетяна, навіть не привітавшись зі мною, пішла до грядок з великим пакетом. Вона вибирала найкращі плоди. Ті самі, які я поливала минулої неділі, коли Степан поїхав за запчастинами до машини, а я залишилася тут одна під дощем. — Тетяно, привіт, — сказала я, коли вона наблизилася. — Ой, Лесю, привіт. Не помітила тебе в траві. Ну як ти? Не втомилася ще? — вона посміхнулася тією самою «сімейною» посмішкою, за якою не було ні краплі щирості

— Як ти не розумієш — це ж все своє, домашнє, чи ти вважаєш,

Життєві історії 0

Набридло! — Дмитро не стримався і з силою кинув свою робочу сумку на стілець. Звук цей змусив Анжелу здригнутися. — Ой, Дімо. Ти вже тут? — пробурмотіла вона, нарешті підвівши голову. — А я й не помітила, котра година. — Звісно, ти не помітила, — процідив Дмитро, підходячи до плити. Він відкрив каструлю і відчув слабкий запах підгорілого тіста. — Це що? Це те, що я маю їсти після дванадцяти годин роботи? У каструлі була сіра маса, яка колись, мабуть, планувалася як локшина, але перетворилася на суцільну підгорілу галушку. Поруч на тарілці лежали дві котлети, які виглядали як шматки вугілля. — Ну чого ти знову починаєш сварку з порога? — Анжела нарешті злізла з підвіконня, ображено підтиснувши губи. — Я весь день була з Павликом! Ти хоч уявляєш, як це важко? Він сьогодні з самого ранку розкидав іграшки, не хотів їсти кашу, постійно капризував. Мені здається, у нього знову лізуть зуби. Я виснажена! — Виснажена? — Дмитро обернувся до неї, і в його погляді промайнув гнів. — Анжело, Павлику вже два з половиною роки. Він нормальна, активна дитина. Ти кажеш про виснаження кожен божий день уже три роки поспіль. Ти хоч раз за сьогодні витерла пил? Ти бачила, що у ванній гора брудної білизни вже тиждень лежить? — Я не наймалася бути твоєю служницею! — вигукнула Анжела. — Я — жінка, я — особистість! Я маю право на свій час, на свій саморозвиток! Ти думаєш, мені цікаво цілими днями мити унітази та варити твої кляті борщі? Світ змінився, Дмитре! Зараз жінки реалізують себе, а не деградують біля плити

Осінь у Збаражі завжди особлива. Вона не просто приходить, вона огортає місто туманами, що

Життєві історії 0

Мам, ти що, нас виганяєш? На вулицю? — Чому на вулицю? Ви ж молоді, успішні люди. Знімайте квартиру. Будуйте своє життя самі, без «обузи» у моїй особі. Ви ж казали, що я маю сама собою займатися? От я і займуся. Мені на мою пенсію в цій квартирі буде цілком комфортно одній. Комунальні послуги я тепер буду платити сама, але й готувати, прати та прибирати за вами більше не буду. — Це не по-людськи! — закричала Віка. — Ми стільки грошей вклали в цей ремонт! Стіни пофарбували, ламінат поклали! — Ви це робили для себе, щоб вам було красиво. Я вас про це не просила, мені й мої квіточки на шпалерах подобалися. Вважайте це платою за проживання за всі ці роки. Антон підійшов до мене, намагаючись взяти за руки. — Мам, ну заспокойся. Ну погарячкували ми вчора, ну буває. Давай все забудемо. Я відсторонилася. — Ні, Антоне. Забути не вийде. Ви сказали те, що справді думаєте. Я для вас — зручний сервіс, який ще й гроші приносить. Більше так не буде. У вас є місяць, щоб знайти житло

— Мам, передай сіль, — син простягнув руку через стіл, навіть не підводячи очей

Життєві історії 0

Знаєш, Марічко, я вчора довго думав, — наважився сказати чоловік. — Ми ж з тобою молоді, нам хочеться волі. Твоя мама — золота жінка, справді. Але вона вже у віці, їй треба спокій. А в місті шум, сусіди зверху тупають. — До чого ти клониш, Андрію? — Марія напружилася. — Твоя дача, вона ж капітальна, надійна. Там і піч є, і воду можна провести, я сам усе зроблю. Чому б Ганні Миколаївні не переїхати туди на постійне проживання? Уявіть: свій город, квіти, тиша. А ми б тут, у квартирі, ремонт зробили, дитячу облаштували. Ти ж хочеш дитину? Марія відклала ложечку. — Ти пропонуєш мені вигнати мою матір з її власної квартири в село? Андрію, там взимку снігу по пояс, до найближчого магазину два кілометри. Як вона там буде одна? — Ну, ми будемо приїжджати по вихідних, — легковажно кинув він. — Маріє, зрозумій: або ми живемо як сім’я, без сторонніх очей, або я не бачу сенсу в такому шлюбі. Я задихаюся. Якщо ти мене любиш, ти маєш вибрати мене. Вистав матір на дачу, або ми розлучаємося

Місто Бучач, що на Тернопільщині, зустріло ранок золотавим світлом, яке вигравало на величній ратуші

Життєві історії 0

Ларисо… мамо… — Він мене вигнав… просто виставив за двері, — крізь ридання заговорила Ольга. Виявилося, Іван знайшов молодшу. Красивішу. Нову «перлину» для своєї колекції. — Я йому більше не потрібна, — говорила Ольга, ковтаючи сльози. — Сказав, що термін моєї придатності вийшов. Сказав, що нічого мені не дасть, бо я «з нічим прийшла». Усі папери, усі рахунки — усе оформлено так, що я не маю права навіть на ложку в тому домі. Ми слухали її, і мені ставало холодно. Двадцять років вона була тінню свого чоловіка, його прикрасою, і в один момент стала сміттям. — А як же дочка? — запитала мама. — Твоя Катя? Ольга ще дужче розридалася. — Катя залишилася з батьком. Він купив їй квартиру в Києві, нову машину… Вона сказала мені: «Мамо, ти сама винна, що не змогла втримати тата»

— Ларисо, зрозумій… це твоя сестра. І вона така сама моя дочка, як і

Життєві історії 0

Я, діти, гроші трохи відклала… — почала я, помішуючи цукор у чашці. — Останній час дуже економила. Думаю, куплю собі невеличку однокімнатну квартиру в райцентрі. Щоб, коли назовсім повернуся… якщо раптом не зможу жити тут… ну, знаєте, молоді мають жити самі… зі Степаном у нас різні погляди на господарство… то щоб я мала де голову прихилити. Свій куточок, розумієте? У кімнаті раптом стало дуже тихо. Навіть діти в іншій кімнаті припинили галасувати. Марина впустила ложку. Степан відвів очі. А Галина… Галина просто зблідла. Її обличчя стало мов кам’яне. Вона повільно підняла погляд на мене, і в тому погляді було стільки всього, що мені стало ніяково. Саме після цього Галина якось різко змінилася. Вона ще посиділа хвилин п’ять, не більше. Дивилася у свою тарілку, а потім різко встала. — Мамо, в мене щось голова розболілась… дуже сильно. Ми, мабуть, підемо. Ігорю, збирайся. — Галю, та як же так? — я теж схопилася. — Ми ж ще каву не пили! Я таку смачну привезла, спеціально для тебе шукала, сорт твій улюблений. — Ні, мамо, не треба. Дякую за все

— Галино, ти вже йдеш? А чому так швидко?.. Я стояла біля столу, ще

Життєві історії 0

Марічко, сонечко! Ти ж сьогодні вільна? — почав чоловік. — Треба бабусю Ганну на ринок завезти, бо в неї там «свій» продавець розсаду привіз! — голос Грицька розрізав тишу нашої кухні, де я намагалася зосередитися на новому проекті. Я відірвала погляд від монітора. Мої пальці все ще лежали на клавішах, а в голові крутилися коди та кольорові схеми. Я — графічний дизайнер, і мій робочий день часто починається тоді, коли все місто ще спить. — Грицю, що значить «вільна»? У мене сьогодні здача макета для польського замовника. Якщо я не надішлю його до обіду, ми втратимо контракт, на який я розраховувала місяць. Чому Степан не може її завезти? У нього ж теж машина. — Ой, Маріш, ну ти як маленька! Степан на заводі, він людина підневільна. А ти ж вдома сидиш, сама собі господиня. Ну що тобі варто — пів години туди, пів години назад? Бабуся вже чекає на ганку, вона навіть хустку святкову вдягнула. Я відмовити вже не могла

Місто Бережани завжди славилося своїм спокоєм та величчю старої архітектури. Тут кожен куточок дихає

Життєві історії 0

Мама моя тепер житиме з нами, — чоловік, як відрубав. — Це не обговорюється. — Дмитре, почекай, — Ліля здивовано зупинилася посеред кухні. — Але ж лікар сказав, що вона швидко відновлюється. Їй лише шістдесят, вона цілком може обійтися без цілодобового нагляду. До її будинку лише дві зупинки автобусом. Ми зможемо забігати щодня. — Вона боїться залишатися сама! У неї почалися проблеми з ногами, вона ледь пересувається. Ти що, пропонуєш мені кинути рідну матір у такий момент? — Дмитро перейшов на підвищений тон. — Але хто буде за нею дивитися? Мені треба виходити на повну ставку, колеги вже косо дивляться через мої відпрошування. — Я сам за нею доглядатиму! — відрізав чоловік. — І ще одне: нам доведеться звільнити нашу спальню. Мама хоче кімнату з балконом. Вона каже, що їй потрібно більше свіжого повітря для серця. Ліля промовчала, хоча серце стислося від поганого передчуття. Вона ще не знала, що цей переїзд стане початком кінця її шлюбу

Місто Коломия завжди славилося своїм особливим духом. Тут кожен камінь на ратушній площі дихає