Українці Сьогодні

А що є поїсти? Пахне тільки кавою. Денис не второпав, що відбувається. — Запитай у мами, — спокійно озвалася Віра з крісла. — Денис глянув на матір, потім на дружину: — Віро, що сталося? Відсьогодні ми живемо на твою зарплату. Думаю, на макарони та заварку нам вистачить. Віра дістала з тумбочки стос чеків за останній місяць. — Дивись, Денисе. Ось продукти — солідна сума. Ось оплата світла, газу та води. Ось інтернет, який твоя мама називає іграшками. Все це оплачено з моїх «картинок». Але оскільки це не вважається роботою, я вирішила більше не витрачати на це час. Денис переглянув чеки. Він і сам не усвідомлював, скільки насправді коштує їхнє комфортне життя, бо Віра завжди тихо закривала всі фінансові діри. — Мамо, — Денис повернувся до Валентини Сергіївни. — Ти справді думала, що м’ясо в холодильнику само по собі виростає

Ви коли-небудь пробували пояснити людині, яка все життя пропрацювала на заводі «від дзвінка до

Життєві історії 0

Яно, ти серйозно зараз будеш рахувати, скільки я з’їла йогуртів? Христина стояла посеред кухні, зневажливо схрестивши руки на грудях. На ній була домашня футболка Сашка — та сама, сіра, з написом «Найкращий брат», яку я купувала йому два роки тому. Вона виглядала в ній надто по-хатньому, надто впевнено, наче це вона тут господиня, а я просто зайшла в гості з пакетами продуктів. — Я не рахую йогурти, — я намагалася тримати голос рівним, хоча всередині все починало дрижати від несправедливості. — Я просто запитала, чи ти ходила сьогодні в магазин. Я ж залишала список на холодильнику. Спеціально вранці написала, що треба купити хліб, молоко і щось до чаю. — Не встигла, — кинула вона, закочуючи очі так, ніби я вимагаю від неї польоту в космос. — А що ти робила цілий день? Христина зітхнула так тяжко, наче на її плечах тримався весь світ

— Яно, ти серйозно зараз будеш рахувати, скільки я з’їла йогуртів? — ця фраза

Життєві історії 0

Мамо, не робіть цього. Гроші розійдуться як вода крізь пальці. Вам потрібно мати щось своє. Це ваш страховий поліс. Олексій три місяці намагався достукатися до здорового глузду батьків. Але Марія Іванівна була непохитна. Вона відчувала себе великою матір’ю-годувальницею. Квартиру продали. Сума була солідною. І замість того, щоб вкласти її в нерухомість для батьків, Марія Іванівна роздала майже все донькам. Сестри зникли з грішми так швидко, ніби їх і не було. Навіть «дякую» братові не сказали. Олексій свою символічну частку (яку мати виділила йому «для справедливості») вклав у нове обладнання для фірми, і через рік це дало свої плоди — справи пішли вгору. Минуло два роки. Олексій справді не залишив батьків. На дачі з’явилася шикарна баня на дровах, велика теплиця для маминих помідорів, навколо ділянки виріс надійний паркан. Живи й радій. Але Марія Іванівна почала нудьгувати. Сусідки по під’їзду з колишнього життя телефонували їй і розповідали новини про плітки на лавках, і вона відчувала, що втрачає статус «міської дами»

Вечірнє сонце повільно котилося за верхівки старих сосен, розливаючи густий бурштиновий відсвіт по веранді

Життєві історії 0

Максимку, навіщо ти береш велику картоплю? — почувся обурений голос свекрухи. — Спочатку треба їсти дрібну, «свинську». Вона швидше в’яне, її шкода буде, якщо пропаде. А велика — вона до весни лежатиме, хай полежить. — Мамо, ми хочемо нормальної печеної картоплі, а не колупатися з цими горошинами пів вечора, — втомлено відповів син. — Яка різниця? Вона ж вся наша! — Велика різниця! Економія має бути в усьому! Якщо зараз з’їмо все найкраще, то що навесні залишиться? Дрібну їжте, вона теж смачна, якщо добре помити. Максим вийшов із льоху з невеликим мішком дрібної, обібраної картоплі. Його погляд був спрямований у підлогу. Коли вони вже збиралися йти, Віра Петрівна винесла їм ще й мішок яблук. — Ось, візьміть додому, — сказала вона, наче робила величезний подарунок. Ганна зазирнула всередину. На неї дивилися зморщені, з бурими плямами плоди. — Віро Петрівно, — обережно почала вона, — але ж там у льоху стояли ящики з прекрасними червоними яблуками. Чому ви даєте ці? Вони ж майже… втомилися жити. — Ой, Ганнусю, ти як маленька! Ті красиві ще полежать, вони сортові, лежкі. А ці треба терміново з’їсти, бо за тиждень викидатимемо. Шкода ж праці

Іноді здається, що шлюб — це союз двох людей, але насправді це часто договір

Життєві історії 0

Дарино! Ти що, зовсім готувати розучилася? — роздратовано мовила свекруха. — Мій Іванко все життя нормальну домашню їжу їв, а ти його тепер готуєш цією магазинною гидотою! Степанида Марківна стояла в дверях, її погляд був сповнений такої злості, ніби вона щойно виявила в каструлі не вечерю, а купу сміття. Дарина завмерла з ополоником у руках. — Мамо, це просто макарони з твердих сортів пшениці та домашній сир. Діти це обожнюють. — Діти! — свекруха підійшла ближче, зазирнула в каструлю і зневажливо скривилася. — Сир із пачки, так? Знаєш, скільки там консервантів? А макарони якісь напівпрозорі. У мене Іванко звик до власноруч качаної локшини, я йому завжди на домашніх яйцях робила! — Мамо, все нормально, — мовив Іван. — Мені підходить будь-яка їжа. — Це тому, що ти занадто добрий, синочку! Не хочеш дружину образити. А мені серце крається, коли я бачу, як тебе годують абичим

Зима в невеликому українському містечку видалася напрочуд лютою. Мороз не просто малював візерунки на

Життєві історії 0

Ти розумієш, що цей будинок за законом — наше спільне майно? — запитала вона, намагаючись втримати голос від тремтіння. — Що є правила, є справедливість? — Справедливість! — передражнив Андрій. — Та бачив я твою справедливість! Я з юристом уже говорив. Ділянка була моєю ще до весілля. Спадщина. Тож ніяких прав у тебе на ці стіни немає. Ділянка. Справді, колись там була лише стара халупа під солом’яною стріхою і зарослий бур’яном город. Вони їздили туди перші роки — мріяли про велику родину. А потім… Потім Наталя взяла свій перший великий кредит на матеріали. Андрій тоді сказав: «Почнемо потроху, а там побачимо». Побачили через десять років. Коли будинок нарешті встав — солідний, цегляний, з терасою. Коли Наталя вибилася з сил, обираючи плитку, шпалери та меблі. — Тобто, на твою думку, я сюди нічого не вклала? — уточнила вона. — Ну… вклала щось по дрібницях, — неохоче визнав він. — Але ж основний капітал був мій

Ви помічали, як легко чоловіки перетворюють спільне життя на власну інвестиційну платформу, де дружина

Життєві історії 0

Мамо! Давай свої гроші! Мені п’ять тисяч треба! — Тетяна навіть не роздяглася, одразу пройшла на кухню. — Таню, що сталося? Щось із дитиною? З Ігорем? — Та що з ними станеться… Гроші потрібні. Терміново. У мене борг за кредиткою, відсотки капають, колектори вже дзвонять. Я не знаю, що робити! Марія Семенівна відчула, як усередині все стислося. — Таню, дитинко, де ж я візьму такі гроші? Я щойно за все заплатила. У мене пенсія — ти ж знаєш… — Ой, не починай! — Тетяна роздратовано махнула рукою. — Ти завжди кажеш, що грошей нема, а потім виявляється, що десь у заначці лежить. Ну виручай! Я ж твоя дочка. Тобі що, шкода для рідної дитини? Тетяна почала ходити по кухні, відкриваючи шухляди. Марія хотіла її зупинити, але не встигла. Дочка вихопила коробку з чаєм і побачила конверти. — О! — Тетяна тріумфально витягла конверт «На чоботи»

Ранок Марії Семенівни завжди починався однаково. Старий настінний годинник із затертим циферблатом відбивав кожну

Життєві історії 0

Мамо, дай дві тисячі на продукти! — Оксана влетіла на кухню. — Нам терміново треба забити холодильник, бо діти голодні! Ганна Степанівна повільно відклала ополоник і подивилася на доньку. Та стояла в новенькому пуховику, явно не з дешевого магазину. — Оксанко, у мене пенсія — заледве чотири тисячі, — тихо промовила мати. — Я ще за комунальні послуги цього місяця не платила, субсидію затримали. — Ну і що з того? — донька закотила очі з роздратованим виглядом. — Ти ж цілими днями вдома сидиш, нічого не робиш, світло дарма палиш. А ми з Андрієм працюємо, виснажуємося! Внуки твої у школі, їм вітаміни потрібні, нормальне харчування! — Я ж вчора вже віддала тобі тисячу. — Того мало! Ти взагалі бачила цінники в магазинах? М’ясо, фрукти, сир. Ти гадаєш, ми святим духом харчуємося? Ганна Степанівна відчула важкість. У її власному холодильнику самотньо стояла баночка найдешевшої кабачкової ікри та трохи гречки, звареної ще позавчора

Ця зима видалася видалася напрочуд суворою. Мороз малював на шибах заплутані візерунки, а вітер

Життєві історії 0

Моя колишня мене смачніше годувала. Все ж таки курку треба вміти готувати. Особливо грудку. Її дуже легко пересушити, — Андрій сказав це не як докір, а як істину останньої інстанції, яку Оксана, за своєю неуважністю, знову проігнорувала. Він ліниво відсунув від себе тарілку з вечерею. На кераміці залишився майже недоторканий шматок м’яса. Андрій відкинувся на спинку стільця, схрестивши руки на грудях. Його поза транслювала в простір кухні суміш поблажливості та втоми. Андрій не кричав. Він був вище за це. Він був мудрець, змушений щодня миритися з недосконалістю цього світу. Він подивився на годинник — вечір тільки починався, а значить, часу для «виховної години» було достатньо. — Ось Марина… — почав він, і Оксана, яка саме збирала зі столу брудні виделки, на мить завмерла. Це був початок. Знайома арія, яку вона вивчила напам’ять за останні півтора року їхнього спільного побуту. Кожного разу, коли щось йшло не так — від незастеленого ліжка до неправильного сорту кави — на сцені з’являлася вона. Привид ідеальної колишньої дружини. — Марина була в цьому плані просто золота людина. Вона відчувала продукти. Ніколи, розумієш, жодного разу я не їв у неї сухого м’яса. Або щоб борщ був не тієї густини

Чоловік, який порівнює свою дружину з колишньою, зазвичай просто шукає безкоштовний квиток у минуле,

Життєві історії 0

Збирай свої манатки і вимітайся до матері! — Ігор кинув валізу Олени на паркет з такою силою, що один із пластикових замків із тріском розлетівся. Дружина стояла нерухомо, наче вросла в підлогу, і не вірила власним вухам. Усередині все затремтіло. — Ти що, з глузду з’їхав? Ігоре, ми лише місяць тому побралися! Ми ж присягали одне одному. — Саме так! Минув лише місяць, а я вже ситий по зав’язку твоїми вибриками! — він кричав так, що чули сусіди. Олена розгублено озиралася кімнатою, де ще вранці вони разом пили каву, жартували про плани на вихідні. Усе здавалося страшним сном. — Якими вибриками? Про що ти взагалі говориш? Поясни мені, що сталося за ці вісім годин, поки мене не було вдома? Ігор нервово міряв кроками кімнату. — Не вдавай із себе святу! Ти чудово знаєш, про що йдеться! — Ні, не знаю! — Хвилювалась дружина. — Досить розмовляти загадками. У чому моя провина перед тобою

Зима в Івано-Франківську була напрочуд суворою. Мороз малював на шибах вигадливі візерунки, а вітер