Українці Сьогодні

Андрій, повернувся якось надвечір із клубу. Був тихий, мовчазний, усе опускав очі долі, переминався з ноги на ногу біля порога. — Мамо, тату, — промовив глухо, але твердо, — женитися надумав. Надійку беру. Параска якраз макітру з пирогами рушником накривала. Руки їй так і завмерли в повітрі. — Яку Надійку? — перепитала, хоч серце вже тьохнуло крижаним холодом. — Не ту часом, що з глинища, з тої розваленої халупи? — Ту, мамо. Люблю я її. Що тоді діялося в хаті, чуло пів кутка. Параска кричала, кидала припічком заслінку, била кулаком по столу: — Ти здурів на старість наших днів! Ти на кого нас виміняти надумав? Там же батько тижнями з шинку не вилазить, мати попід плотами соромить село! Голота, злидні прокляті! Що люди скажуть? Скажуть, що Паращині сини по смітниках наречених шукають?! Мій вердикт залізний: поки я дихаю, ноги її в цій хаті не буде! Ніколи й нізащо не назву її невісткою! Матвій намагався заспокоїти жінку, казав: «Парасю, та дівка ж не винна, вона ж сама як стеблинка тонка, тихо ходить, слова лихого нікому не сказала…» Та де там. Якщо вже Параска закопилила губу, переконати її було неможливо. Вона вважала себе взірцем людської порядності

Вітер на околиці села завжди гуляв дужче, ніж у центрі, біля клубу чи сільради.

Життєві історії 0

Олені виповнювалося сорок п’ять. Вона викладала українську мову та літературу в місцевій школі. Колись у селі її називали найкрасивішою дівчиною: тоненька, з густим мідно-каштановим волоссям, живими зеленими очима та дзвінким сміхом, який було чути за версту. Тепер же від тієї дівчини залишилася лише звичка акуратно заколювати волосся на потилиці та лагідний, тихий голос. Погляд згас, плечі зсутулилися під невидимим тягарем, а в куточках очей залягли глибокі тіні. Олена ходила по хаті майже безшумно, загорнувшись у старенький сірий кардиган, наче намагалася стати якомога непомітнішою для простору, який уже давно перестав бути для неї рідним. Михайло був її ровесником. Високий, плечистий, із міцними жилавими руками й обличчям, що нагадувало грубо обтесаний гранітний камінь. Він працював головним механіком на великому деревообробному комбінаті. Його поважало начальство, побоювалися підлеглі. Михайло ніколи не влаштовував скандалів, не затримувався в чарках із мужиками після зміни, зарплату до копійки віддавав на спільну картку. Усе в домі було зроблене його працею: сам клав плитку, сам монтував опалення, сам стругав меблі для літньої кухні. Проблема полягала лише в одному: Михайло давно викреслив Олену зі свого серця. Він перестав бачити в ній жінку, співрозмовницю, живу душу. Вона стала для нього предметом інтер’єру — зручним, безвідмовним, звичним, як старий холодильник, який рівно гуде в кутку й нікому не заважає

У будинку Михайла та Олени навіть серед лютих січневих морозів панувало густе, сите тепло.

Життєві історії 0

Ніно! Поясни мені, що сталося з нашими грошима? — спокійно, але з металевими нотками в голосі почав Іван. — Куди раптово зникли всі наші заощадження? Ніна миттєво замерла на місці. — Про які гроші ти знову починаєш говорити з самого ранку, Іване? — перепитала вона. — Про ті самі гроші, які ми збирали щомісяця, відмовляючи собі у відпустках та дорогих покупках, — сказав чоловік уже без жодних емоцій. — Я особисто бачив усі банківські перекази на мамин рахунок у додатку. Ледь не сто тисяч гривень загалом за два рази. Це не дрібні побутові витрати на продукти. Ніна різко відвела погляд убік. — Мама вже давно мріяла поїхати до санаторію в карпатському регіоні, щоб підлікувати спину, — тихо промовила вона, опустивши голову й розглядаючи малюнок на ковдрі. — Їй дійсно потрібне кваліфіковане лікування, оздоровлення та спокійна атмосфера. Ти ж чудово знаєш, як у неї страшенно болять суглоби на зміну погоди, вона роками не виїжджала далі нашого обласного центру через брак фінансів. — Санаторій у горах за ледь не сто тисяч гривень? Ніно, ти взагалі усвідомлюєш, що ти накоїла

— Ти справді гадаєш, що я весь цей час сиділа склавши руки й байдуже

Життєві історії 0

Куди знову поділися гроші, — розгнівався чоловік. — Хтось знову зняв готівку з картки без попередження. — Артеме, ну що ти знову за своє починаєш? — тихо промовила дружина. — Ціни ж у магазинах постійно зростають, сам чудово знаєш. То бензин на заправках дорожчає щотижня, то комунальні тарифи підскакують до небес, то якісь дрібні побутові речі несподівано потрібні в дім. — Продукти й пальне я заклав у місячний бюджет окремими рядками з великим запасом, — заперечив Артем. — Я бачу конкретні цифри, які зникають з нашого рахунку безслідно. П’ять тисяч минулого тижня, ще три — позавчора ввечері. Це не просто дрібні побутові витрати на хліб чи молоко, Катю. Це серйозні суми для нашого сімейного гаманця. Скажи мені прямо, як дорослій людині: ми комусь позичаємо гроші? Чи ти знову таємно допомагаєш своїй мамі? Катерина різко повернулася до нього обличчям. — А що, як і допомагаю?! — її голос дзвінко і різко відлупився від білих стін затишної вітальні. — Мама живе сама на свою мізерну пенсію у старій квартирі на околиці! Ти чудово знаєш, скільки зараз коштують необхідні їй ліки, послуги лікарів і комунальні послуги для однієї літньої людини! Їй просто катастрофічно не вистачає на елементарне, а ти сидиш тут і кожну гривню рахуєш

— Чого це ти знову сидиш над тим твоїм безкінечним електронним файлом, Артеме? —

Життєві історії 0

Твої гроші треба негайно рятувати, доки все не знецінилося, тому в суботу ми йдемо давати завдаток за житло! — свекруха поклала посеред столу теку з роздрукованими фотографіями і переможно глянула на невістку. Надія повільно опустила ложку назад у тарілку з борщем. Вона дивилася то на стос паперів перед собою, то на спокійне обличчя свекрухи, намагаючись зрозуміти, чи це не жарт. Але Любов Василівна жартувати не звикла, особливо коли йшлося про чужі кошти. Чоловік Надії, Сергій, відсунув свій чай і простягнув руку до папки. Його очі зацікавлено заблищали. — Мамо, а що це за будинок? Ти ж казала, що просто ходила в гості. — Це квартира моєї близької приятельки Надії Степанівни, ми з нею ще молодими на одному комбінаті починали, — лагідно, майже співуче пояснила свекруха. — Вона збирається перебиратися до доньки в село, а своє житло продає. Від мого під’їзду дві хвилини пішки. Ціну вона скине дуже відчутно, бо ми ж не чужі люди. Я їй уже пообіцяла, що ми забираємо. Надія сиділа ніби заніміла. Гроші, про які з такою легкістю говорила свекруха, лежали в банку. Це були кошти від продажу невеличкої квартири, яку Надії залишила покійна мама. Це була її власна, особиста частка, про яку вони з Сергієм довго говорили вечорами. Вони мріяли скласти цей спадок до спільних заощаджень і нарешті купити своє просторе помешкання, де в кожного з дітей була б своя кімната. — Любове Василівно, але ми навіть не бачили того помешкання, — тихо озвалася Надія, намагаючись зберегти мирний тон. — Як можна давати завдаток за кота в мішку?

— Твої гроші треба негайно рятувати, доки все не знецінилося, тому в суботу ми

Життєві історії 0

Ти рибу краще взагалі не купуй, бо мене за вашим новорічним столом не буде, і звикайте тепер святкувати без мене, — спокійно сказала мама у слухавку і відразу вимкнула виклик. Тетяна так і завмерла посеред супермаркету, тримаючи в руці пакування червоної риби. Навколо вирувала передноворічна метушня. Люди котили навантажені візки, перевіряли списки, вибирали мандарини та сперечалися біля вітрин із сирами. До свята лишалося всього кілька днів. У їхній родині це запитання про рибу було традицією. Щороку Тетяна набирала маму, Галину Іванівну, і питала, скільки чого брати на бутерброди та закуски. Мама щоразу казала одне й те саме: мовляв, візьми зовсім трішки, бо й так буде багато всього смачного. А потім Тетяна все одно брала із запасом, бо знала, що за великим столом усе з’їдять. Але цього разу мама відповіла зовсім не так, як завжди. У голосі не було ні крику, ні докору, ні сліз. Тільки дивна, незнайома байдужість. Тетяна машинально поклала рибу назад на холодну полицю. Першою думкою було: мама захворіла чи перевтомилася. Може, тиск піднявся, або хтось із сусідів настрій зіпсував

— Ти рибу краще взагалі не купуй, бо мене за вашим новорічним столом не

Життєві історії 0

Звідки у твоєї мами дублікат ключа від нашої спальні, Андрію? — запитала Надя максимально прямо, дивлявчись чоловікові прямо в очі, не відводячи погляду. Чоловік різко смикнув плечем, намагаючись виглядати байдужим: — Надь, ну вона ж сказала. То від погреба на дачі, загубився колись. — Не бреши мені в очі, Андрію, — її голос звучав дуже тихо, але в ньому відчувалася така сталева твердість, що він замовк. — Цей циліндр робили на замовлення під наші нові двері. Звідки він у неї в кишені? — Ну, може, я сам дав їй, — тихо вичавив він із себе, опускаючи погляд додолу і розглядаючи плінтус. — На всякий випадок. — На який ще випадок?! Щоб вона могла вільно лазити по наших особистих речах, поки нас немає вдома?! — Та чого ти починаєш так драматизувати?! — крикнув він, намагаючись захиститися від правди криком. — Вона ж просто турбується про нас! Може, кватирку провітрити треба, поки спекотно, чи пил протерти на полицях! Тобі лише б на маму наговорити казна-що! — Пил протерти? — Надя гірко і болісно усміхнулася. — А чому мої робочі документи минулого тижня лежали в зовсім іншій шафі? Чому папки з проєктами хтось перекладав? І головне — звідки твоя мама знає про суму на моєму банківському рахунку, про яку я навіть тобі детально не казала

— Ти коли встигла зробити дублікат ключа від нашої спальні, скажи мені на милість?!

Життєві історії 0

Мамо, чому тут немає плитки? – протягнула дівчинка плаксивим тоном. – Я вже забруднила підошву. Тут навіть сісти ніде, скрізь якась трава. – Ой, Солю, потерпи, – зітхнула Галина, витираючи чоло серветкою. – Мамо, я тобі на кухонному столі поклала записку. Там усе розписано: таблетки від алергії, вітаміни, графік сну та перелік того, що їм категорично не можна їсти. Солодкої газованої води не купуй, молоко тільки знежирене з пакета, бо від домашнього в них печінка стане. Надія Петрівна лише посміхнулася в куточок вуст. Її натруджені, засмаглі руки схрестилися на грудях. – Доню, ти виросла на цьому молоці й жодного разу на здоров’я не скаржилася. Не роби з дітей порцелянових іграшок. – Часи змінилися, мамо, – повчально промовила Галина. – Тоді не знали ні про бактерії, ні про правильне харчування. Я замовила їм на тиждень спеціальні каші в пакетиках, скоро мають поштою надійти. І головне: не навантажуй їх ніякою роботою. Вони цілий рік важко вчилися, ходили на англійську та басейн. Нехай просто полежать, подихають, посидять у мережі. – Інтернету тут на городі все одно нема, – незворушно зауважила бабуся. – Тільки на горищі, якщо високо телефон підняти, та й то через раз. Назар уперше висмикнув навушник з вуха. Його очі округлилися від справжнього переляку. – Як це немає інтернету? Мамо, ти казала, тут є бездротова мережа! Ти мене обдурила! Я ж не зможу пройти рівень у грі

– Якщо ви тут залишите дітей без нормального зв’язку та доставки піци, вони просто

Життєві історії 0

Ми не будемо продавати батьківський дім, — категорично заявив Микола, дивлячись сестрі прямо в очі. — Я звідси нікуди не піду. І справа тут зовсім не у фінансах, які ми сюди вклали. Це наш дім, наше єдине справжнє родинне гніздо. Катерина не витримала, і її голос різко перейшов на підвищені тони: — А я тоді хто для вас? Стороння людина?! У нас двоє дітей, вони в невеликій квартирі туляться одне в одному, як птахи в клітці! Чоловік працює просто за кухонним столом. А ви вдвох займаєте величезну площу, ніби це якась приватна резиденція! Занадто розкішно для вас! Світлана спокійно підняла погляд і відповіла без жодних емоцій: — Катерино, ми не збираємося сперечатися про ваші житлові умови. Мова йде про волю покійного. Половина майна дійсно належить тобі за законами спадщини, але ми не збираємося продавати свою частку і залишати рідні стіни. Розмова на веранді завершилася на підвищених тонах, і гості покинули подвір’я, гучно грюкнувши металевою хвірткою

— Миколо, ти серйозно вважаєш, що можна отак просто розпоряджатися нашою спільною територією, ніби

Життєві історії 0

Ти ж у нас господиня вечора. Ти законна дружина ювіляра. На тебе й так усі дивитимуться з повагою, тобі нема потреби щось комусь доводити. Він говорив це так легко, немов ішлося про старе відро для сміття, а не про місяці моїх очікувань і мамин подарунок. — Вдягнеш свій сірий костюм зі спідницею або ту синю сукню, що на племінникове весілля брала. Вони в тебе гарні, охайні. А Галі це потрібніше для долі. Я вже дав їй слово. Я дивилася на свого чоловіка і намагалася розгледіти хоч краплю глузду в його словах. — Ти дав слово своїй сестрі віддати річ, яка пошита виключно під мої плечі й мою талію? — уточнила я без зайвих емоцій. — Ой, це все порожні дрібниці, — махнув він рукою, витягаючи з кишені свій маленький липкий валиковий папірець для одягу. Василь почав дбайливо чистити рукав своєї домашньої кофти. Він терпіти не міг навіть порошинки на собі. Завжди повчав, що порядний чоловік має вирізнятися бездоганною охайністю. — Галя сказала, що її знайома швачка за два дні все акуратно переробить, — вів далі він, возячи валиком по плечу. — Трохи забере в талії, випустить у грудях, де треба підігне. А після свята вона знову віддасть тобі, перешиєте назад. Яка різниця?

— На наше срібне весілля вдягнеш щось простіше, зі старого, а нову сукню віддаси