Українці Сьогодні

Ганнусю, ти ж вибач мені. Я помилився, — несподівано мовив наречений. — Помилився, коли обручку тобі купував. Я іншу кохаю, розумієш? Прощавай. Степан стягнув із безіменного пальця новеньку золоту обручку, кинув її посеред столу на весіллі і рушив до виходу з просторої зали сільського ресторану неподалік Вінниці. Ганна стояла посеред зали у пишній білій сукні, на яку вони з матір’ю збирали гроші цілий рік, продаючи молоко, сир та городину на базарі. Батьки Ганни задерев’яніли, не вірячи власним вухам, а запрошені гості почали ніяково перезиратися, відсувати тарілки й збирати свої речі. — Свахо, та що ж це таке коїться?! — ледве чутно прошепотіла мати Ганни, пані Марія. — Куди ж він побіг? У нас же он скільки людей зібралося, столи ломляться, музиканти грати приготувалися! — Простіть мене, люди добрі, — заголосила мати Степана. — Не знала я, їй-богу не знала! Крутився він біля тієї міської панянки з бухгалтерії останні два місяці, але ж я думала, що то пусте, що він за розум візьметься! Ой, горе мені, ганьба на все село! — Та не треба нам ваших вибачень, Дарино, — суворо й глухо відказав батько Ганни. — Ідіть із Богом, шукайте свого синочка. А ми якось самі впораємося. Ходімо, доцю, ходімо звідси, нічого тут людям на сміх стояти

— Ганнусю, ти ж вибач мені, нерозумному, але я не можу так. Я помилився.

Життєві історії 0

Сину, Петрові я квартиру купила. Тепер твоя черга. Хочеш — так само візьмемо тобі житло в місті, переїдеш ближче до брата, роботу там знайдеш. А не хочеш — вирішуй сам, як тобі краще. Іван тоді ніяково опустив очі, покрутив у руках ложку і тихо сказав: – Мамо, не хочу я в місто. Тісно мені там, асфальт кругом, люди чужі, поспішають кудись. Я тут звик, біля землі,біля лісу. Та й ви як повернетеся, хто біля вас буде? Петро далеко, у нього своя сім’я. А я хочу тут жити, біля вас. У Марії тоді аж серце защеміло від ніжності й вдячності. Ось вона, опора на старість! Не зрадить, не покине, подасть склянку води. Вони разом обійшли стару хату, подивилися і разом дійшли висновку: ремонтувати цю руїну немає жодного сенсу. Грошей піде багато, а толку не буде. Краще знести старий сарай і на вільному місці на подвір’ї звести новий, просторий будинок з нуля — такий, щоб вистачило місця і їй, і синові, і майбутнім онукам. І закрутилася будова. Марія знову поїхала в Рим, і ще вісім років працювала майже без вихідних. Вона висилала гроші, а Іван тут, у селі, виявився напрочуд тямущим і дбайливим господарем. Він сам шукав майстрів, їздив по пилорамах, вибираючи найкращий ліс, контролював кожен мішок цементу, клав плитку, проводив опалення. Усе робив на совість, не крав у самого себе і не витрачав материнських грошей на дурниці. Будинок виріс на славу — найкращий на всю вулицю, а може, й на все село. Світлі кімнати, велика кухня, два санвузли, тепла підлога, затишна веранда. Марія дивилася на фотографії, які Іван надсилав їй по телефону, і раділа, як дитина. Одне лише не давало їй спокою: Іванові вже перевалило за тридцять п’ять, а він усе ходив у парубках

Вересневе сонце вже не пекло, а лише лагідно гріло пожовкле листя старої яблуні під

Життєві історії 0

Сестро! Всього триста євро! Та ти на себе в дзеркало давно дивилася, Наталю?! — голосила Катерина. — З Італії приїхала, валізи фірмові притягнула, а рідній племінниці навіть пристойного конверта на випускний пошкодувала?! Ти ж там євро лопатою гребеш, тобі що, для своєї родини шкода?! — Катрусю, та як же ти так можеш говорити, схаменися? — тихо, з гірким подивом видихнула Наталя, повільно опускаючись на стілець біля вікна і втомлено потираючи набряклі після дводобової дороги в автобусі ноги. — Я ж тобі щомісяця по двісті євро переказувала протягом останніх п’яти років, жодного місяця не пропустила. І за репетиторів Марійчиних платила, і на її навчання в університеті гроші висилала, і на новий ремонт у вашу квартиру додала. А сьогодні у звичайному конверті поклала триста євро, бо більше готівки з собою не везла, все на картці залишилося. Невже цього замало? — Триста євро?! Та ти з глузду з’їхала, сестро! — Катерина аж сплеснула руками. — Зараз у всіх однокласниць батьки по тисячі дарують, а в неї батька немає, вся надія тільки на тебе! Марійка ж тобі як рідна донька! У тебе ж своїх дітей Бог не дав, то для кого ти там горбатишся, скажи мені? Невже в на той світ з собою ті гроші забереш

— Сестро! Всього триста євро! Та ти на себе в дзеркало давно дивилася, Наталю?!

Життєві історії 0

Мирослава повернулася з роботи на початку восьмої. День був спекотний, у транспорті було душно, тому вона з полегшенням зайшла у прохолодну квартиру, переодяглася в легкий домашній сарафан, розігріла собі порцію гречки з відбивною, нарізала свіжого огірка з кропом і заварила чай. Тільки-но вона сіла за стіл і взяла виделку, як у вхідних дверях клацнув замок. Роман зайшов у квартиру, опустив важкі сумки на килимок у передпокої, зняв туфлі й зазирнув на кухню з таким виразом обличчя, ніби повернувся з тижневого відрядження. — Я вдома. Що там у нас сьогодні на вечерю? Мирослава повільно поклала виделку на край тарілки. — Ти серйозно, Романе? — А що такого? — він щиро здивувався. — Я додому прийшов. Це ж моя квартира. — Місяць тому ти сказав, що ми давно живемо як чужі сусіди, зібрав речі й пішов до іншої жінки. Роман важко зітхнув, зайшов на кухню і сів на стілець навпроти неї. — Міро, ну погарячкував я, з ким не буває. Заплутався, голова обертом пішла. Тридцять років спільного життя просто так не перекреслиш. Там усе чуже, люди чужі, звички інші. А вдома спокійно, усе рідне

— Я вдома. Що там у нас сьогодні на вечерю? Він стояв у передпокої

Життєві історії 0

Ну ти подивися на неї, шубу норкову вона начепила! — шипіла сестра. — І за які такі гроші, Оксано, скажи мені на милість? Де ти взяла такі шалені статки на старості літ?! Мирослава так і застигла на порозі тісного коридору. — І тобі добрий вечір, Мирославо, проходь, не стій на протязі, — спокійно й навіть трохи втомлено відповіла Оксана. — Роззувайся швидше, бо я пів години тому підлогу помила, не рознось болото по всій хаті. — Ти мені зуби не заговорюй і на підлогу не переводь! Софійко, ти тільки глянь сюди! Натуральна норка! Не якесь там кроляче хутро чи штучна підробка, а справжня норка! Слідом за матір’ю протиснулася племінниця Софія. — Нічого собі, тітко Оксано, це ж справжній скарб, — простягнула Софія. — Я бачила схожу в торговому центрі біля Дніпра, там ціна була щонайменше тисяч сімдесят гривень, не менше! — Вісімдесят п’ять тисяч, Софійко, якщо бути точною, — буденним тоном відказала Оксана. — Давайте знімайте верхній одяг та мийте руки, бо картопля з кропом уже вистигає, а котлети тільки-но зі сковорідки

— Ну ти подивися на неї, шубу норкову вона начепила! І за які такі

Життєві історії 0

Тату! Ось ви кажете, що мій салат несмачний і я нічого не вмію. Але перед тим, як це сказати, ви з’їли дві повні тарілки. Здобавляли собі двічі. Виходить, їсти вам було смачно, а подякувати — язик не повернувся? Легше сказати, що все погано, бо ви звикли так? У кімнаті ніхто навіть не ворухнувся. Здавалося, всі затамували подих. Микола Іванович відкрив рот, щоб щось відповісти, але слів не знаходив. За все своє життя йому ніхто — ні дружина, ні син, ні сусіди — отак просто в очі, спокійно і при свідках правду не говорив. Зазвичай люди або сварилися на емоціях, і тоді він легко перекрикував їх своїм басом, або покірно мовчали. А тут перед ним сиділа молода дівчина, говорила тихо, культурно, без жодного грубого слова, і кожне її слово влучало точно в ціль. — Ви все життя порівнюєте нас зі своєю мамою, — вела далі Марта. — Царство їй небесне, вона, певно, була чудовою жінкою. Але ви забуваєте одну просту річ: ваша мама ростила вас у любові, а не в постійних докорах. І якби вона зараз почула, як ви розмовляєте з Тамарою Василівною, яка все життя вам присвятила, кожну пилинку з вас здуває і цей стіл сьогодні сама на своїх ногах вистояла — навряд чи ваша мама вами пишалася б. Тамара Василівна раптом схлипнула і прикрила рота долонею. На її очах блиснули сльози — але це були сльози полегшення. Уперше за тридцять років хтось заступився за неї в її власній хаті. — Ви чоловік шанований, хазяйновитий, — уже м’якше додала Марта. — І я щиро поважаю вашу працю і ваш вік. Але повага — це дорога з двостороннім рухом

— А ви самі хоч раз спробували зробити так, як радите, чи тільки язиком

Життєві історії 0

Відчини, благаю, мамо, це я, Тетяна, – голос жінки тремтів від втоми. За її спиною стояли двоє малих дітей: семирічний Максимчик і чотирирічна Софійка, притискаючи до себе свої невеликі рюкзачки з іграшками. На порозі будинку з’явилася матір, Надія Петрівна. – Тетяно? А ви чого тут серед тижня та ще й з усіма пожитками? Щось сталося знову? Ти знову не поділила щось із Андрієм? Боже мій, ви ж як кіт із собакою останнім часом, я не можу на це дивитися, – важко зітхнула мати. – Мамо, я пішла від нього. Остаточно. Я більше не можу виносити ці щоденні докори, – Тетяна ледь стримувала крик. – Він кожен день порівнює мене зі своїми колегами по роботі. Каже, що я погана господиня. У всіх, мовляв, дружини як з картинки, встигають усе, і готують делікатеси, а я – нічого. Пусти до себе нас. – Ти що, маленька дівчинка, щоб через такі дурниці руйнувати сім’ю? Усі чоловіки бурчать, усі порівнюють, це закон життя. Ти думаєш, інші ідеальні? Твій батько теж мені колись казав різне, і нічого – прожили сорок років у мирі та злагоді. Сім’ю треба берегти, особливо коли є діти! Не можна бути такою егоїсткою. Зібралася вона квартири знімати. Ти про дітей подумай, їм потрібен батько під боком, повна родина, а не твої капризи та амбіції. Повертайся додому і не вигадуй

– Відчини, благаю, мамо, це я, Тетяна, – голос жінки тремтів від втоми і

Життєві історії 0

Мамо, я не можу відвезти вас у суботу на дачу, та й наступними вихідними навряд чи вийде. У вас же тепер є новий господар ділянки, от нехай він і заправляє бак, — спокійно промовила Зоряна в слухавку, дивлячись на стару порцелянову чашку на своєму підвіконні. На іншому кінці дроту запала довга мовчанка. Мати явно не очікувала почути відмову від доньки, яка роками безвідмовно підлаштовувала свої плани під потреби батьків. — Ти що таке кажеш, доню? — розгублено перепитала Галина Іванівна. — У брата зараз багато справ, ти ж знаєш.А ти завжди нас виручала. Невже тобі важко витратити одну годину свого часу? — Не важко, мамо. Просто тепер у кожного з нас своя зона відповідальності. Ви самі так вирішили минулого тижня, — відповіла Зоряна і пообіцяла зателефонувати ввечері, щоб дізнатися про їхнє самопочуття. Вона поклала телефон на стіл і видихнула. На душі не було злості чи бажання комусь щось довести. Була лише тиха втома і дивне відчуття легкості, ніби з плечей нарешті зняли важкий наплічник, який вона носила не один рік. Тріснута чашка з бабусиного сервізу стояла на підвіконні у квартирі Зоряни вже третій тиждень. Вона навмисно не ховала її в шафу, хоча чоловік Ростислав кілька разів лагідно просив

— Мамо, я не можу відвезти вас у суботу на дачу, та й наступними

Життєві історії 0

У суботу ввечері у великій вітальні на першому поверсі накрили розкішний стіл. Зібралося чоловік п’ятнадцять — друзі Сергія, його куми, колеги, кілька сусідів. Я теж вбралася у скромну, але гарну сукню і сіла за стіл скраю, біля самої кухні, щоб зручніше було подавати страви. Гості їли, пили, веселилися і на всі лади хвалили дім. — Сергію, ну ти молодець! Таке господарство відгрохав! — гучно сказав його кум, оглядаючи простору вітальню з високими стелями і дорогою люстрою. — І ремонт сучасний, і двір як лялечка! Справжній хазяїн! Зять аж розцвів від цих слів. Він відкинувся на спинку стільця, погладив себе по животі і поважно кивнув: — Та стараємося, куме. Тут усе під моїм контролем. Кожен цвях, кожна плитка через мої руки пройшла. Я в цьому домі господар, і порядок тут мій. Аж тут заговорив дядько Петро, наш давній сусід, який знав нашу сім’ю ще з тих часів, коли я працювала в колгоспній бухгалтерії, а мій покійний чоловік їздив на тракторі. Петро усміхнувся в сиві вуса і сказав: — Ну, господар то господар, Сергію, сперечатися не буду. Руки в тебе на місці. Але ж не забувай, що хату цю теща з Італії збудувала! Якби не Олена Іванівна, то ще невідомо, де б ви жили. У кімнаті на мить стало тихо. Сергій насупився, але швидко взяв себе в руки і зневажливо махнув рукою в мій бік: — Та що теща? Теща в нас італійська синьйора! Вона там по закордонах катається, відпочиває, каву п’є. Приїхала ось на два тижні в гості, а скоро назад поїде. А тут я господарюю, на моїх плечах усе тримається! Усі за столом голосно засміялися. Хтось сказав за «справжнього господаря», хтось почав підтакувати

Коли автобус рушив із автовокзалу, за вікном полив густий осінній дощ. Я притислася лобом

Життєві історії 0

Чуєш мене, мамо! Відчини, це ми з Оленкою! — кричав син в порозі. — Ми тут продукти купили, ліки нові, що лікар прописав, та й комуналку треба закрити за цей місяць, — голос Андрія лунав у затишному під’їзді п’ятиповерхівки, а сам він легенько постукав у знайомі дерев’яні двері. За замком почулося повільне шаркання домашніх капців. Двері прочинилися на кілька сантиметрів, затримані надійним ланцюжком. У проході з’явилося суворе обличчя шістдесятирічної Галини Петрівни. — Ой, прийшли. А я вже думала, що й не дочекаюся, — замість привітання буркнула мати. Вона зняла ланцюжок і відчинила двері ширше, пропускаючи сина, але невістку з двома онуками, які стояли за його спиною на сходовій клітці, навіть не запросила до прихожої. — Оленко, ви з дітьми краще на вулиці почекайте, не топчіть свіжопомиту підлогу в коридорі, бо у мене тільки порядок наведений. Андрійку, заходь, ти один потрібен, тут стільки справ накопичилося

— Чуєш мене, мамо! Відчиніть, це ми з Оленкою! Ми тут продукти купили, ліки