Українці Сьогодні

А чого це у вас помідорів так мало закручено? Торік під стелею стояло, я сама бачила. У парнику ж червоніло рясно, коли я в серпні приїжджала. — Ми закрили стільки, скільки нам удвох потрібно, — пояснила Любов. — Діти живуть окремо, приїжджають рідко, у них своє життя. Навіщо крутити зайве, щоб потім переводити продукт? — Оце так логіка! — фиркнула гостя. — А про рідню хто думати буде? Я, між іншим, усю зиму сиджу в чотирьох стінах і теж хочу домашніх вітамінів. Без нітратів, без хімії. У крамницях зараз таке продають, що страшно в руки брати. Одне марнотратство, а користі ніякої. Мирослава підійшла до дерев’яного ящика, попорпалася там і дістала найбільше, налите рум’янцем яблуко. Навіть не обтерла — одразу надкусила. — Твердувате трохи, — скривилася вона. — Але якщо на узвар пустити, то зійде. Насиплеш мені потім окремо торбинку. Ну що, пішли до льоху, бо в мене часу обмаль. Ще на вечірній автобус треба втрапити, а він за розкладом ходить. — Куди пішли? — перепитала Люба. — До льоху, куди ж іще. Ти мені ще скажи, Михайло того підсвинка вже заколов? Ну того, що в кума на весні брав. Там же м’яса повно мало бути. Мені добрий шматок свіжини приготували? Любов поклала яблуко назад до ящика і склала руки на грудях. Така простота родички давно не була новиною, але сьогодні вона переходила всякі межі

— Ти мені ще пароль на картоплю постав, розумнице! — з порога випалила зовиця,

Життєві історії 0

Ой діти! Ви що тут задумали? — репетувала мати. — Наталя простягнула матері паперовий стаканчик із кавою. — Сюрприз, мамо. Тільки, будь ласка, не починай одразу казати, що тобі нічого не треба. — Я ще нічого не сказала. — Але вже обличчям сказала, — засміявся Богдан. — Сьогодні ми його не слухаємо. Галина Семенівна поставила стаканчик на лавку й повільно пішла до причепа. — Це теплиці? — Дві великі й одна менша, — гордо пояснила Наталя. — Дивись, яка краса буде. Крапельний полив, автоматичні кватирки, нормальні доріжки. Ми навіть бочки поставимо так, щоб тобі воду не тягати. Мама повернулася до неї. — Три? — Місця ж вистачає. — Наталю, в мене двір, а не фермерське господарство. Богдан засміявся. — От почалося. Мам, ти ж завжди любила щось вирощувати. — Я люблю квіти біля ґанку. — І розсаду, — додала Наталя. — Розсаду люблю. — Ну от! Майстер підійшов із рулеткою. — Господине, покажете, де краще ставити? Галина Семенівна перевела погляд із нього на дітей. — Ви вже заплатили? Наталя поправила волосся. — Так. — Скільки? — Мам, яка різниця? — Наталю. Богдан відвів очі. — Сто дев’яносто тисяч із доставкою та всім обладнанням. Мама повільно сіла на лавку. — Ви обоє при здоровому глузді

У квітні Наталя приїхала до мами в передмістя Вінниці о сьомій ранку, хоча зазвичай

Життєві історії 0

Добрий вечір. Ви, мабуть, Ірина? — першою заговорила жінка. Ірина повільно випросталася. — Так, Ірина. А тепер, будь ласка, скажіть, хто ви і чому відчиняєте двері моєї квартири? — Я Марта. Роман казав, що ви можете приїхати трохи раніше. — Роман багато чого міг сказати. Мене зараз більше цікавить інше. Чому ви тут живете? Марта на мить розгубилася, але швидко опанувала себе. — Бо ми з Романом тут живемо. Я думала, ви знаєте. Він сказав, що питання з квартирою давно вирішене і ви розходитеся. — Яке саме питання? — Що квартира залишається йому, а ви приїдете забрати кілька своїх коробок. Ірина кілька секунд мовчки дивилася на неї, а потім повільно перевела погляд у передпокій. Зникло кругле дзеркало, яке вона так довго вибирала після ремонту. На гачках висіли чужі куртки, а на полиці, де завжди стояла фотографія Ірини з донькою, тепер лежала жіноча сумочка. — Ірино, мені Роман пояснив зовсім інакше. Я не хочу втручатися у ваші давні суперечки. Може, краще ви дочекаєтеся його, і тоді всі разом поговоримо? — Марто, послухайте мене уважно. Я не прийшла до Романа в гості. Я повернулася до своєї квартири. Він не мав дозволу міняти замок, переставляти меблі й когось сюди заселяти. Марта насупилася

Ірина підняла дорожню сумку на четвертий поверх, поставила її біля стіни й кілька секунд

Життєві історії 0

Тату, ми обоє знаємо, що ти ніколи б не віддав цих коштів. Не тому, що ти поганий, а тому, що в тебе їх просто не буде звідки взяти. І найгірше — що ти сам це знаєш. Але все одно прийшов просити. Він знову опустив очі. Його пальці нервово перебирали паперову серветку, складаючи її в дрібні трикутники. — Люда дуже хотіла зробити гарно, — тихо сказав він, ніби виправдовуючись перед кимось невидимим. — У неї подруги мають сучасні квартири, а в нас ще ремонт десятирічної давнини. Їй ніяково гостей кликати. — То нехай її дорослий син допоможе своїй матері, — м’яко відповіла Мар’яна. — Або нехай вони зроблять те, на що вистачає власних сил. Поклеїти прості шпалери, побілити стелю — це можна зробити удвох, за кілька вихідних. Без дорогих майстрів і без чужих заощаджень. Павло Петрович важко зітхнув. Він здавався зараз набагато старшим за свої роки. Зникла та штучна бадьорість, з якою він заходив до зали. Спортивна куртка вже не робила його молодим — вона лише підкреслювала втому в його поставі та сивину на скронях. — Вона засмутиться, — сказав він майже пошепки. — Засмутиться. Але це ваше спільне життя, і вам удвох вирішувати, як із цим бути. Я не маю нести відповідальність за чужі забаганки

— Донечко, ми ж одна родина, а в тебе зараз заробітки непогані, то невже

Життєві історії 0

Діти, відчиняйте! Це ми! — долинув із коридору впевнений, звичний до команд голос колишньої вчительки. Василь поспіхом вискочив із кімнати, на ходу застібаючи сорочку, кинув швидкий винуватий погляд на Надію і побіг відчиняти. Двері розчинилися, і до передпокою ввійшла Галина Петрівна. Жінка міцна, рішуча, у теплому зимовому пальті й пуховій хустці. Її уважний погляд миттєво обвів коридор, помітивши кожну дрібницю. Позаду неї стояли двоє міцних чоловіків із величезними картатими сумками та коробками. — Ну, з новосіллям нас усіх! — гучно мовила свекруха, крокуючи просто у взутті по світлій підлозі. — Васильку, приймай добро. Тільки обережно з тією синьою коробкою, там старовинний сервіз, пам’ять від моєї мами. Хлопці, заносьте все до дальньої кімнати ліворуч! — Зачекайте, будь ласка, — спокійно зупинила їх Надія, ставши біля проходу. — Роззуйтеся, будь ласка. Надворі мокро й брудно. Вантажники розгублено перезирнулися й подивилися на Галину Петрівну. Свекруха лише махнула рукою в плетеній рукавиці. — Ой, Надю, облиш ці вигадки! Люди працюють, у них кожна хвилина на рахунку. Зараз швиденько все занесемо, а ти потім шваброю протреш, роботи на три хвилини. Несіть, хлопці, не стійте

— Моя мама вже віддала ключі від своєї квартири чужим людям і завтра вранці

Життєві історії 0

На рахунку вашої матері залишилося триста дванадцять гривень і сорок копійок, — сказала нотаріуска. — Я спочатку навіть не зрозуміла сказаного. — Перепрошую, скільки? Жінка повторила суму. Я подивилася на брата Тараса. Він сидів нерухомо. — Мабуть, ви дивитеся не той рахунок, — сказала я. — У мами були заощадження. Не триста гривень. Там було кількасот тисяч. — Я повідомляю вам інформацію за документами, які маю перед собою. — Але я сама бачила її заощадження. Вона показувала мені. Тарас нахилився вперед. — Можливо, був інший рахунок? Нотаріуска ще раз перевірила дані і сусу повторила. Я слухала вже погано. У голові крутилася одна цифра: триста дванадцять. Мамі було сімдесят вісім. Вона вміла берегти гроші. Кілька років тому мама продала стару батьківську хату в селі, якою вже ніхто не користувався. Частину грошей витратила на ремонт своєї квартири, а решту поклала на рахунок. Десь за два роки до того дня вона сама показувала мені банківський застосунок. — Дивись, Лесю. П’ятсот двадцять із хвостиком. — Мамо, навіщо ти мені це показуєш? — Щоб знала. Що я не без копійки. І вам із Тарасом колись щось залишиться. Навпіл, щоб потім не стояли на кухні з калькулятором і не сперечалися через три ложки та сервант. А тепер гроші пропали

До нотаріуса ми з Тарасом прийшли в середині червня. Надворі стояла така спека, що

Життєві історії 0

Збирайте свої клунки, Надіє Петрівно, поки батько в амбулаторії в черзі сидить! Рейсовий автобус якраз за десять хвилин, якщо поквапитеся, то встигнете на зупинку. — Максиме, та як же це так? На вулиці ж мороз такий, що дихати важко. Петро Васильович повернеться, що він скаже? — А батько про це навіть не дізнається, ми самі все йому пояснимо. Ключі покладіть на тумбочку біля дверей і виходьте. Досить уже цією господинею прикидатися. Надія Петрівна стояла на порозі великої добротної хати, яку ще за радянських часів будували на дві родини, і не вірила власним вухам. Вона прожила тут останні майже два роки. Кожен куточок вичистила, штори власноруч перепрала, біля печі все до ладу довела. А тепер перед нею стояв тридцятирічний син Петра Васильовича й пальцем показував на хвіртку. На ній була лише простенька домашня кофта, тепла хустка на плечах та старенькі повстяні капці. Чоботи хлопець виставив на ґанок ще раніше, просто у пухкий холодний сніг. Поруч лежала її велика дорожня сумка, похапцем складена чужими руками. Замок на ній розійшовся, і звідти визирали вовняний шарф, дві теплі кофти та стара мамина дерев’яна скринька для ниток. За спиною Максима стояла його молодша сестра, Ірина. Дівчина тримала руки в кишенях гарного довгого пальта і дивилася на Надію холодним, зверхнім поглядом

— Збирайте свої клунки, Надіє Петрівно, поки батько в амбулаторії в черзі сидить! Рейсовий

Життєві історії 0

Оксано! Коли твого тата не стало, я перший рік майже не пам’ятаю, — сказала Галина Степанівна. — Пам’ятаю тільки суботи. Я приїжджала туди першою маршруткою, сідала на лавку біля могилки й говорила з ним. Могла просидіти кілька годин і не помітити часу. Тоді мені це було потрібно. Оксана повернулася від вікна. — А зараз уже не потрібно? — Не перебивай. Другий рік я теж їздила. Третій. Четвертий. Ти спочатку була поруч, потім почала приїжджати рідше. І правильно робила. У тебе дитина, робота, свій дім. Я ніколи тобі цього не дорікала. — Але ти продовжувала. — Продовжувала. А два роки тому почала помічати дивні речі. Одного разу приїхала, все прибрала, поставила квіти, сіла. І раптом дивлюся на годинник. Думаю: якщо вийду за двадцять хвилин, устигну на автобус о другій десять, а дорогою додому зайду по хліб, бо вдома залишився один шматочок. І мене тоді наче хтось за плече торкнув. Я сиджу біля місця, куди вісім років їжджу до чоловіка, з яким прожила більшу частину життя, а думаю про батон і автобус. Прийшла додому й почала себе сварити за це. Я так багато років щосуботи їздила до нього, а тепер все, більше не буду, хай люди засуджують мене

Оксана приїхала до матері без попередження в суботу близько одинадцятої. Вона залишила машину біля

Життєві історії 0

Донечко! Я ненадовго. Хотіла сказати, щоб ти від чужих людей не почула, — не знала мати, як почати. — Ми сьогодні із Сергієм їздили оформляти документи. Будинок у селі я передала йому. Тепер він господар. Людмила повільно сіла на стілець. — Увесь будинок? — А як його частинами передавати? Звісно, весь. І подвір’я, і сад, і літню кухню. Ти ж не проти? Тобі воно особливо не треба, ти в Полтаві живеш, робота в тебе, квартира своя. А Сергієві є куди дітей на літо привозити. — Мам, це твоє рішення, — нарешті сказала Людмила. — От і добре. Я знала, що ти зрозумієш. Сергій теж переживав, як ти сприймеш. — Нехай не переживає. Мамин голос одразу став бадьорішим. — Тоді ще одне. Ти в суботу зможеш приїхати? Треба листя біля яблунь позгрібати, малину підв’язати й старі дошки від сараю перенести під навіс. Сергій цього тижня зайнятий. — Ні, мамо. У суботу я не приїду. — У тебе зміна? — Ні. Вихідний. — То в чому справа? — Будинок тепер Сергіїв. Нехай Сергій і приїжджає. Кілька секунд у слухавці було тихо. — Людо, я ж тебе не для Сергія прошу. Я там сама. — Мамо, я розумію. Якщо тобі треба привезти продукти, відвезти тебе в місто, щось купити чи допомогти вдома — кажи. Але сад, подвір’я, сарай і все господарство тепер належать Сергієві. Він дорослий чоловік. Нехай організовує

Людмила саме витягла з духовки запіканку, коли на кухонному столі задзвонив телефон. За вікном

Життєві історії 0

Надю, ти тільки замок не міняй, чуєш? Мені ж треба буде якось заходити за інструментами й зимовими черевиками. Василь сказав це буденно, стоячи біля порога з великою синьою сумкою через плече, наче просто виходив у магазин за хлібом, а не переїжджав до іншої жінки після шістнадцяти років спільного життя. Він навіть спробував винувато посміхнутися, але очі ховав. Надія дивилася на нього зі спокоєм, якого він явно не сподівався побачити. Вона не влаштовувала сцен. — Добре, Василю, — спокійно відповіла вона. — Замок я міняти не буду. Чоловік розгублено закліпав очима. Він явно готувався до сліз, сварок, благань або довгих нічних з’ясувань стосунків. А почув лише тихе коротке слово. — Правда? — перепитав він, наче хотів переконатися, що йому не почулося. — Ти попросив — я почула. Іди, тебе ж, напевно, чекають. Василь повільно кивнув, узявся за ручку і причинив за собою старі дерев’яні двері. Сходинками зарипіли його важкі кроки: спочатку квапливі, потім він на мить завмер на міжповерховому майданчику, ніби вагався, а далі пішов униз уже впевненіше

— Надю, ти тільки замок не міняй, чуєш? Мені ж треба буде якось заходити