Українці Сьогодні

Тітко Маріє, це ми! Відчиніть! — голос Олени звучав розпачливо. — У нас вдома справжній армагеддон — прорвало трубу опалення, кип’яток скрізь, ламінат здувся, стіни мокрі. Майстри кажуть, тиждень треба мінімум, щоб усе просушити й відремонтувати. Нам просто нікуди йти, а у Катрусі горло розболілося, не можу я її по готелях тягати. Можна ми у вас пересидимо? Тільки на тиждень, обіцяю! Марія Степанівна розгубилася. Племінницю вона бачила рідко. — А де ж Вадим? Чому він не з вами? — обережно запитала господарка. — Та він у відрядженні під Полтавою, повернеться лише за десять днів. Я сама не впораюся з цим потопом, — Олена вже знімала куртку, по-господарськи вішаючи її на гачок. Маленька Катруся в цей момент гучно кашлянула, і цей звук став вирішальним. — Проходьте вже, — зітхнула Марія Степанівна. — Але тиждень — це максимум, Оленко. Ти ж знаєш, я звикла до тиші, мені важко, коли вдома багато людей. — Та ви нас і не помітите! — весело вигукнула племінниця, заштовхуючи валізу до вітальні. Перший день минув спокійно, але потім змінилося все

Старий київський будинок на Подолі, один із тих, що бачили ще довоєнну інтелігенцію, зберігав

Життєві історії 0

Настуню, ти ж розумна дівчинка, — солодким голосом співала Світлана Петрівна за недільним обідом. — Навіщо тобі та стара халупа? Продаси, вкладеш гроші в сімейне гніздечко. Тільки треба все розумно зробити. Квартиру краще на Максима оформити, або на мене, щоб менше податків платити, чи як там воно зараз… А ти ж там будеш господинею, не переживай. Я ледь не вдавилася чаєм. — Вибачте, але з якого дива квартира, куплена за мої гроші, має бути записана на Максима чи на вас? — Ну як же! — обурилася вона. — Максим — чоловік, голова сім’ї. Він має бути власником. А ти — дружина, ти за ним як за стіною. Ми ж про ваше майбутнє дбаємо! А ти все про себе та про себе. Егоїстка. Максим підтакнув: — Дійсно, Настю, яка різниця, на кого записано? Ми ж разом будемо жити. А ти чомусь затягуєш із документами. Може, ти просто не хочеш вкладатись у нашу сім’ю

Вийти заміж — це не в магазин за хлібом збігати, але іноді здається, що

Життєві історії 0

Продавати нерухомість у такий час — це велика помилка. Це інвестиція. Ми пропонуємо інший варіант: ми здаємо квартиру через агентство, і частина грошей щомісяця йтиме вам на лікування. Батько нахмурився: — Нам гроші потрібні зараз, Сергію. Не через рік, не частинами. Оля втрутилася, підтримуючи чоловіка: — Тату, ну ти ж розумієш! Сергію треба розширювати справу. Це шанс для всієї нашої родини вийти на новий рівень. Якщо ми зараз усе продамо і роздамо, то через рік знову сидітимемо біля розбитого корита. А так у нас буде база. Катя не витримала: — Олю, “база” потрібна татові, щоб він міг просто жити без болю. Яка оренда? А якщо мешканці не заплатять

— Ну, як же так? — почала мама, обережно ставлячи чашку на стіл, наче

Життєві історії 0

Сину! Мені треба багато грошей, — почала мати з порогу. — Мамо, ти ж знаєш ситуацію, — почав Роман, намагаючись підібрати слова. — Зарплата тільки в п’ятницю. Якщо на ліки чи щось до хати — я перекажу, як тільки прийдуть гроші. — Мені не потрібні ліки, Романе. Я цілком здорова жінка. Мені потрібні гроші на себе. Я вирішила зробити повний комплекс процедур в косметолога. Також я записалася до дієтолога і змінила спортзал. А ще мені треба оновити гардероб. Роман дивився на матір і не міг повірити своїм вухам. — Косметолог? Мамо, тобі 65. Ти виглядаєш чудово! Навіщо це все зараз? Ти ж знаєш, як нам важко з кредитами, діти ростуть. — «Чудово» для старої баби, — голос Надії став різким. — А мені всього 65! У мене ще є шанс вийти заміж, знайти гідного чоловіка і нарешті пожити для себе. Я віддала тобі всі свої найкращі роки. Коли твій батько пішов від нас, я могла б влаштувати своє життя. Але ні — я працювала на двох роботах, тягнула тебе. Прийшов час повертати борги

Того вечора Роман повертався додому пізніше, ніж зазвичай. Київ задихався у звичних листопадових заторах,

Життєві історії 0

Їжте, дорогі гості, пригощайтеся! Це дуже дорогий стіл. Кожна нарізка тут оплачена брехнею мого чоловіка і жадібністю вашої іменинниці-господині. Смачного! Сподіваюся, медовик не гірчитиме. Галина Степанівна схопилася з місця: — Геть звідси! Хамка! Ти все зіпсувала! — Я? — Мар’яна підняла брови. — Я просто внесла ясність. Не смію заважати вашому тріумфу. Діма, додому можеш не повертатися, я вже змінила замки. Вона розвернулася і вийшла, не озираючись. За її спиною почався справжній хаос: іменинник вимагав пояснень, гості ніяково відводили очі, а свекруха не знала, що робити. Вийшовши на вулицю, Мар’яна вдихнула свіже повітря. Їй було байдуже, що про неї скажуть родичі. Їй було байдуже на гроші, які вже не повернеш. Вона відчувала, що нарешті відмила свою душу від тієї липкої брехні, в якій жила останні роки

Ось це, дівчата, я називаю «вищий пілотаж нахабства», або як один сімейний чат може

Життєві історії 0

Діма, я сьогодні дзвонила мамі в Обухів, — мовила дружина. — У них біда. Стара пральна машина, пам’ятаєш, ту «Ардо», що ми їм ще на новосілля віддавали? Вона остаточно згоріла. Майстер сказав, що двигун не витримав, ремонтувати немає сенсу. — І що? — буркнув чоловік. — Мамі важко, Діма. Ти ж знаєш, тато зовсім слабкий. Йому не можна нічого важкого піднімати, а мама, у неї хвороби загострилися. Вона не може прати постільну білизну вручну. Я подивилася в інтернеті, зараз є непогані моделі, не дуже дорогі, тисяч за 15-18 можна взяти надійну «Самсунг». Може, ми виділимо ці гроші? Це ж не забаганка, це необхідність. — Я не дозволю тринькати мої гроші на твоїх старих батьків, — розсердився той. Слова вразили Тамару, не могла повірити, що він це сказав. «Мої гроші». «Твої старі». — «Твої гроші»? Діма, ми десять років разом. Як ти можеш говорити таке

Та весняна злива в Києві була несамовитою. Вода стікала по склу панорамних вікон їхньої

Життєві історії 0

Я це більше терпіти не збираюся! — голос Олега, зазвичай спокійний і розважливий, зараз деренчав, як натягнута струна, що ось-ось лусне. Він стояв посеред вітальні, стискаючи телефон так міцно, наче намагався його розчавити. — Мама має рацію. Малий на мене зовсім не схожий. Це ж будь-кому видно, хто хоч раз на нас разом дивився! Марина, притиснувши сина до себе, відчувала, як холонуть кінчики пальців. Дитина сопіла, не підозрюючи, що в цю хвилину руйнується її світ. — Ти чуєш себе, Олеже? — вона намагалася говорити рівно, хоча серце вистрибувало з грудей. — Ти всерйоз віриш у ці нісенітниці? Ми ж сім’я, ми пройшли через стільки всього разом… Ти ж бачив, як він народжувався, ти тримав його першим на руках! — Сім’я? — він видав короткий, гіркий смішок, у якому було більше болю, ніж зневаги. — Скажи тоді, навіщо мені ці постійні думки? Навіщо мені погляди сусідів? Ти ж сама знаєш, що я правий. У нього очі іншого кольору, волосся інше… Все інше

— Я це більше терпіти не збираюся! — голос Олега, зазвичай спокійний і розважливий,

Життєві історії 0

А де, соромлюся запитати, шинка? Та сама, домашня, запечена в печі, яку я на Великдень берегла як зіницю ока? — Надія Петрівна стояла перед відчиненим холодильником. З кімнати донісся безтурботний голос її чоловіка, Василя: — Ну, Надюш, хлопці поснідали. Вони ж молоді, організми ростуть, треба сили мати. — Ростуть? — пошепки перепитала Надія, розглядаючи порожню тарілку, на якій ще вчора височіла гора м’ясних делікатесів. Тепер там сиротливо лежала лише засохла гілочка петрушки. — Василю, твоєму племіннику тридцять два роки. У нього росте тільки живіт і нахабство. А у його «феї», судячи зі швидкості зникнення продуктів, росте апетит космічного масштабу. Надія акуратно прикрила дверцята холодильника. Грюкати не хотілося — техніка нова, за неї ще пів року розстрочку в банк нести. А от грюкнути чимось іншим, щоб сусіди знизу здригнулися, хотілося нестерпно

— А де, соромлюся запитати, шинка? Та сама, домашня, запечена в печі, яку я

Життєві історії 0

Іване! Ну ж бо, зізнавайся, — у той фатальний вечір запитав хтось з гостей, — перед усіма: хто для тебе в житті найголовніший? Кого ти насправді любиш понад усе на світі? — Питання просте, — почав він, витримавши паузу. — Для будь-якого розсудливого чоловіка відповідь очевидна. Найвище, найсвятіше, що є в житті — це діти. Мої сини, Денис і малий Артем, — це моя рідна кров, моє пряме продовження, моє майбутнє. Вони завжди на першому місці. Крапка. Людмила, дружина, слабко посміхнулася, дивлячись на дітей. Яка мати буде заперечувати проти такої щирої любові батька до синів? Це здавалося правильним. — На другому місці, — впевнено продовжив Іван, — звісно, мати. Та жінка, що дала мені життя, виховала, не спала ночами біля мого ліжка. Її неможливо зрадити, про неї треба дбати до останнього подиху. Мама — це святиня, яку не обговорюють. Ну а потім уже йде все інше. Робота, кар’єра, друзі, ну і дружина. Він вимовив останнє слово так легко, майже випадково, ніби згадав про парасольку, яку залишили в передпокої

Ця історія, яка згодом обросла гіркими подробицями стала відомою в кожному куточку їхнього міста,

Життєві історії 0

Артемчику, синку, я ж лише на хвилинку… Привітати хотіла. З новосіллям! Ось, качку твою улюблену запекла. І рушники принесла, дивись, які гарні, м’які… — вона намагалася зазирнути за його плече, у глибину квартири. — Мамо, ну яке “привітати”? У нас тут вечірка для друзів. Усі в дрес-коді. Ти себе бачила? — він зробив пів кроку назад, ніби захищаючи свій новий світ від її присутності. Марина завмерла на порозі. За спиною сина вона встигла розгледіти величезну вітальню: цегляні стіни, вікна від стелі до підлоги, величний шкіряний диван. Все, як на тих картинках із журналів, які вона колись приносила йому з бібліотеки. Тоді вони разом мріяли про “своє гніздечко”. — Я ж тільки одним оком гляну на ремонт, синку… — прошепотіла вона, відчуваючи, як у горлі застрягла гірка куля. — Я ж на ці стіни кожну копійку відкладала. Пам’ятаєш, як ми на гречці сиділи, щоб на перший внесок назбирати? Я в цьому пальті п’ять зим відходила, щоб ти мав де жити. Це ж і моя перемога теж

— Мамо, ну ти ж доросла людина, мала б розуміти, що сюди в такому