Українці Сьогодні

Степане? Що ти робиш? — голос Юлії здригнувся. Чоловік обернувся, сяючи самовдоволеною посмішкою. — О, Юля, ти вчасно! Сюрприз! — він бадьоро відставив пакет убік. — Навіщо нам викидати гроші на оренду, якщо в нас тепер є такі хороми? Я все обміркував і прийняв вольове рішення: ми переїжджаємо сьогодні. А щоб мамі моїй було не самотньо і нам економніше, Зінаїда Петрівна житиме з нами. Юлія відчула, як підлога під ногами починає повільно пливти. — Мама? Зінаїда Петрівна? Тут? — Ну звісно! Її квартира на околиці зовсім занепала. Там постійно якісь проблеми з сусідами, та й далеко їй до центру. А тут — парк під вікнами, собор поруч. Я вже розпорядився, щоб вантажники занесли її меблі в ту велику кімнату з балконом. Там багато сонця, мамі буде приємно. А ми з тобою розмістимося в меншій спальні, нам же багато не треба, ми молоді. — Доброго дня, Юлічко, — промовила свекруха. — Ремонт у тебе не дуже, але ми все виправимо. Юлія дивилася на цю жінку і не вірила своїм вухам. — Маріє Степанівно, — Юлія ледь наважилася перечити свекрусі. — Я не зовсім розумію. Чому ви вирішили, що будете тут жити? Це моя квартира. І ми зі Степаном ніколи не обговорювали ваш переїзд

Тернопіль у листопаді завжди дихає особливим спокоєм. Затишний став, волога бруківка та аромат кави

Життєві історії 0

Марино, я думаю, тобі варто нарешті знайти нормальну роботу, а не просто клацати в комп’ютері цілими днями, — ці слова свекрухи пролунали на кухні замість привітання. — Доброго дня і вам, мамо, — спокійно відповіла Марина, хоча всередині все напружилося. — Моя робота викладача цілком нормальна. Я готую майбутніх фахівців, і мені за це платять. Віра Степанівна лише зневажливо хмикнула, розглядаючи ідеально чисту стільницю в пошуках бодай однієї порошинки. Вона провела пальцем по поверхні шафки і, не знайшовши бруду, розчаровано зітхнула. — Платять? Ой, не сміши мене. Оце сидіння вдома — то не робота. От я свого часу на хлібозаводі по дві зміни стояла. По сорок градусів біля печі, ноги гули так, що додому ледь доходила. Оце я розумію — праця. А ти… Сергій бідолаха на двох роботах викладається, щоб іпотеку за цю трикімнатну квартиру тягнути, а ти собі в задоволення перед монітором розважаєшся. Марина зітхнула. Сперечатися було марно. Для Віри Степанівни світ ділився на тих, хто важко працює фізично, і “ледарів”, які тримають у руках щось легше за цеглу чи качалку

— Марино, я думаю, тобі варто нарешті знайти нормальну роботу, а не просто клацати

Життєві історії 0

Та я тобі кажу, Людо, невістка геть знахабніла! — торочила свекруха. — Приходить з роботи о шостій, падає на той свій диван і стогне, ніби вона в шахті пахала. А я ж знаю — сидить у тому своєму офісі, каву п’є та в монітор витріщається. Про Степана зовсім не дбає! Мій син приїжджає з Києва голодний, втомлений, а вона йому — пельмені з магазину. Хіба це жінка? Це ж горе одне. Світлана, слухаючи запис розмови матері чоловіка, завмерла. Вона знала, що Ганна Павлівна її не недолюблює, але щоб отак, поза очі, брудом поливати. — Добре, Людо, я приїхала. Побажай мені удачі, подруго. Зараз дочекаюся ту «ляльку», а потім передзвоню і розкажу, чи домовилися. Світлана хотіла вимкнути запис, але раптом у салоні почувся інший голос. Жіночий. Молодий, дзвінкий, з характерною чернігівською говіркою. — Ну що, Ганно Павлівно, ви серйозно? А якщо Степан не клюне? Він же такий правильний, — пролунав сміх дівчини. Світлана впізнала цей голос миттєво. Ліза. Донька тієї самої «подруги Люди». Та сама Ліза, яка на кожному сімейному святі крутилася біля Степана, вихваляючи його успіхи та заглядаючи в очі. — Клюне, куди він дінеться? — голос свекрухи став хижим. — Ти, головне, не відступай. Степан, мій син — чоловік при грошах, хата в них трикімнатна, машина нова. А ця бліда неміч йому не пара

Листопад у Чернігові завжди має смак вогкої землі та диму. Останнє листя з дерев

Життєві історії 0

Ти мені можеш просто, по-людськи пояснити, куди поділися гроші з нашого спільного рахунку, чи мені вже зараз дзвонити в банк і з’ясовувати все там при тобі? Олена навіть сумку не зняла. Так і стояла в коридорі: у теплому пальті, з важким пакетом із супермаркету, з мерзлими пальцями та втомленим поглядом людини, яка цілий день трималася на каві, робочих дзвінках і внутрішній надії на тихий вечір. Вдома вона сподівалася відпочити, але, як виявилося, дарма. У кімнаті працював телевізор. Він просто кричав фоном, створюючи ілюзію життя. На дивані напівлежав Віктор. Його вираз обличчя говорив про те, що питання про гроші було для нього чимось нетактовним і майже образливим. — Яких грошей? — ліниво перепитав він, не відриваючи погляду від екрана. — Олено, давай без оцього «з порога». Віктор одразу сів рівніше. Олена знала цей жест. Він так робив завжди, коли збирався не відповідати по суті, а починати свою улюблену виставу: «ти на мене тиснеш», «я втомився від твого контролю», «ти знову все перебільшуєш». — А чому ти взагалі перевіряла рахунки? — запитав він уже з докором. — У нас ніби сім’я. Чи ти знову вирішила увімкнути режим суворого аудитора

— Ти мені можеш просто, по-людськи пояснити, куди поділися гроші з нашого спільного рахунку,

Життєві історії 0

Ти знову збираєшся йти в цьому старому лахмітті? — голос Степана пролунав з коридору так буденно, ніби він просто запитував про погоду. Марія завмерла біля дзеркала. Вона саме поправляла комірець своєї темно-синьої сукні, яку дбайливо зберігала для особливих випадків уже кілька років. Це була сукня, яку вона купила ще до того, як вони почали відкладати кожну копійку на «спільне майбутнє», яке ніяк не наставало. — Це не лахміття, Степане. Це хороша, якісна річ. Вона мені пасує, — тихо відповіла вона, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Тобі здається. Вона виглядає так, ніби ти її ще в інституті носила. У Олега дружина завжди як лялечка, а мені перед людьми ніяково. Марія подивилася на своє відображення. На неї дивилася жінка, яка звикла економити на собі. Степан стояв у дверях, пахнучи дорогим парфумом. Його сорочка була ідеально випрасувана — Марія витратила на це вчора цілу годину, виводячи кожну складку. Він виглядав солідно, як і належить чоловікові, який вважає себе головою сім’ї. — А на що мені купити нову? — раптом запитала вона, повернувшись до нього. — Ти ж знаєш, куди йде моя зарплата. Продукти, комунальні послуги, навчання сина, кредит за твою нову машину… Я навіть на обідах на роботі економлю, беру з собою баночки, щоб зайву десятку в дім принести

— Знову ти за своє, — Степан незадоволено скривився. — Починаєш рахувати кожну копійку.

Життєві історії 0

Мамо! Алло! Що сталося? — голос Світлани мимоволі здригнувся. — Світланко, доню, — у слухавці почулося схлипування, що переходило у справжній розпач. — Я більше не можу. Батько знову з серцем зліг, а Ігор, твій брат, він прийшов сьогодні зовсім не свій. Каже, що його бізнес із перепродажу техніки обвалився, бо партнери його підвели. Тепер він винен банку шалені гроші, і до них додому постійно телефонують. Оксана плаче, вона ж на сьомому місяці, їй не можна хвилюватися! Світлана замовкла, міцно стиснувши телефон. Степан відклав газету і уважно подивився на дружину. Він знав цей сценарій напам’ять. — Мамо, — тихо сказала Світлана, — ми ж пів року тому вже закривали його борг за машину. Звідки нові гроші? — Доню, він хотів як краще! Він хотів для сім’ї! Благаю, поговори зі Степаном. Нехай він візьме Ігоря до себе на фірму, ну хоча б заступником по логістиці чи комерційним директором. У нього ж талант, він уміє розмовляти з людьми! Або, — голос матері став зовсім тихим, — позичте ще десять тисяч доларів. Інакше Ігор каже, що ми маємо продати нашу квартиру у центрі міста і купити щось маленьке в селі, а різницю віддати йому на порятунок. Світланко, це ж наша єдина оселя

У Чигирині жовтень завжди особливий. Сонце вже не пече, а лагідно позолочує схили Замкової

Життєві історії 0

Ти знову за своє, ну скільки можна товкти воду в ступі? — роздратовано кинув Олег, розмішуючи цукор у чашці так завзято, що ложечка дзвонила на всю кухню. — Вона ж моя рідна сестра. У неї зараз такий непростий час, невже тобі так важко просто по-людськи її зрозуміти? Марина стояла біля вікна, дивилася на вогні вечірнього міста і відчувала, як усередині все стискається від знайомої втоми. Цей «непростий час» у Вікторії, молодшої сестри Олега, тривав уже років п’ятнадцять. Рівно з того моменту, як вона отримала диплом і вирішила, що працювати за графіком — це занадто нудно для її творчої натури. З того часу Віка перебувала в «пошуку себе», який незмінно оплачувався з кишені Марини та Олега. — Непростий час, Олеже, — це коли людина втратила здоров’я або житло через біду, — тихо відповіла Марина, не повертаючись. — А коли доросла жінка йде з роботи через місяць, бо їй не подобається колір стін в офісі, а потім приходить до нас просити гроші на оренду — це звичайна безвідповідальність. Ми тільки позавчора переказали їй чималу суму. У нас син скоро закінчує навчання, ми кожну копійку відкладаємо йому на старт, а ти просто роздаєш ці гроші

— Ти знову за своє, ну скільки можна товкти воду в ступі? — роздратовано

Життєві історії 0

Олено! Слухай, я, може, лізу куди не треба, — почала подруга. —Але відбувається щось дивне. Олена сіла на табурет і втупилася поглядом у тріщину на кахлі біля раковини. Вони з Петром збиралися зашпаклювати її ще минулого року. — Кажи вже, як є, — зітхнула Олена. — Я вчора була в Полтаві, у великому меблевому центрі на околиці. І бачила там твого Петра. Він був із жінкою. Така яскрава, руда, у довгому зеленому пальті. Вони диван вибирали. Розумієш, як вибирають? Сідали разом, вивчали тканину, щось жваво обговорювали. Людмила замовкла. У слухавці почулося шурхотіння — певно, подруга діставала свій вічний пакетик із сушеною м’ятою. Людмила завжди заварювала чай з неї, коли хвилювалася, і все їхнє управління знало: якщо від Люди пахне м’ятою, значить, новини будуть кепськими. — Може, родичка якась далека? — додала Людмила, але в її голосі не було жодної віри у власні слова

Ця історія про те, як життя, вибудуване на ілюзіях і мовчанні, одного дня стикається

Життєві історії 0

Я не віддам свою квартиру, мамо. Це не просто стіни. Це десять років мого життя, які я витратила на те, щоб не залежати від чужих примх. — Тоді в тебе немає матері, — вона відсахнулася від мене. Її обличчя вмить змінилося, зникла м’якість, з’явився холод. — Я не зможу спокійно їсти і спати, знаючи, що одна моя дитина жирує, має три кімнати і два туалети, а інша — бідує в тісноті. Обирай: або твої квадратні метри, або ми. Сім’я — це самопожертва, Катерино. А ти — егоїстка. — Якщо ти ставиш питання так, то вибір за тобою, — я підійшла до вхідних дверей і відчинила їх. — Бо я свій вибір зробила вже давно. Я обрала поважати власну працю. І якщо ціна спілкування з вами — це відмова від моєї свободи, то це занадто висока ціна. Мама вийшла, не озираючись. Через пів години мій телефон почав розриватися від повідомлень. Я знала, що мама вже встигла подзвонити всім. Першим був Роман. — Кать, ти що, з глузду з’їхала? Мама приїхала вся в сльозах, у неї тиск піднявся, ледве швидку не викликали. Ти як можеш бути такою черствою? Що тобі ті стіни, вони тебе зігріють, коли ти залишишся одна

— Тобі твої стіни настільки дорогі, що ти зараз відвертаєшся від рідного брата? Ці

Життєві історії 0

Оксано, ти зірвала джекпот! — хихотіла Наталка з нашого відділу, безцеремонно розглядаючи мої нові сережки. — Тепер нарешті заживеш, як у кіно. Я лише посміхалася у відповідь, відчуваючи легке запаморочення від того, як швидко змінилася моя реальність. І я справді зажила. Наша квартира була величезною, з панорамними вікнами, що виходили на Дніпро. Щоранку я бачила, як сонце відбивається у воді, і мені здавалося, що це обіцянка вічного щастя. Вечори ми проводили в ресторанах, де офіціанти знали наші імена, або на прем’єрах в опері. Я вперше за багато років відчула себе жінкою, про яку дбають, яку оберігають від дрібних побутових негараздів. Проте ейфорія тривала недовго. Перший холодний душ я прийняла, коли мова зайшла про моїх дітей — Олега та Марію. Ми сиділи за вечерею, на столі стояли вишукані страви, назви яких я досі не могла запам’ятати. — Тарасе, — почала я обережно, — я сьогодні розмовляла з Олегом. Він такий зажурений. У них в компанії знову скорочення, і він потрапив під цю хвилю. ІТ-сфера зараз дуже нестабільна. Обличчя Тараса, яке хвилину тому було лагідним, раптом стало схожим на кам’яну маску. Він повільно відклав виделку. — Оксаночко, — промовив він м’яко, але в його голосі я почула холод, від якого захотілося накинути шаль. — Я вже виховав свого сина. Він знає ціну грошам і вмінню триматися за можливості. Твої діти дорослі, вони повинні бути самостійними

Це була новина, яку обговорювали в усіх кулуарах нашої невеликої, але дружної бухгалтерії. Мені