Українці Сьогодні

Грошей не буде, Павле, — сказала вона тихо. — В сенсі? — він сів на ліжку. — Ти що, премію не отримала? Ти ж казала, що аудит пройшов успішно. — Отримала. Але я вирішила, що «тимчасовий персонал» не зобов’язаний утримувати свого роботодавця. Я йду, Павле. Прямо зараз. Павло розсміявся. Це був самовпевнений сміх людини, яка вірить у свою незамінність. — Та куди ти підеш на ніч глядя? Досить драми, Ніко. Покричиш і заспокоїшся. Приготуй краще вечерю, я зголоднів, поки вивчав стратегії масштабування. Вероніка не відповіла. Вона просто застебнула сумку, взяла ключі від машини — своєї машини, за яку сама виплачувала кредит, — і вийшла, не зачиняючи двері спальні. Вона їхала містом, і вогні ліхтарів розпливалися перед очима. Але вона не плакала. У грудях палав холодний гнів. Вероніка згадала всі ті вечори, коли вона робила за свекруху звіти для її «благодійного фонду». Всі ті рази, коли вона потайки від Павла доплачувала помічниці по господарству, бо Любов Петрівна «забувала» видати зарплату

Ранок у будинку Любові Петрівни завжди мав специфічний запах: суміш дорогої поліролі для меблів,

Життєві історії 0

Відчиняй, Надіє! Я знаю, що ти вдома! — голос колишнього чоловіка за дверима був тривожним. Надя притулилася до холодної стіни, затамувавши подих. Чому він прийшов? Що йому знову знадобилося? — Чого тобі, Тарасе? — запитала вона. — Відчини, поговорити треба! Тут справа важлива, щодо нашого спільного житла! Надія повільно повернула ключ у замку. Вона не знімала запобіжного ланцюжка. За дверима стояв чоловік, якого вона ледь впізнала. Тарас колись був статним, впевненим у собі інженером, а зараз перед нею стояв згорблений силует у дешевій куртці. — Навіщо приплівся? — ще раз запитала вона. — Квартира ця була спільна, Надіє. Ти мене тоді обвела навколо пальця, — відповів він. — Обвела? Ти серйозно? Ти сам тоді кричав на всю вулицю: «Забирай усе, я хочу забути, що ми були одружені!». Ти ж власноруч підписав усі папери в нотаріуса

Місто Лева завжди зустрічало осінь по-особливому: запах свіжообсмаженої кави змішувався з ароматом вогкої бруківки

Життєві історії 0

Будинок записаний на мене ще до нашого одруження. Батьки допомогли мені його купити, коли ми ще навіть не були знайомі. Юридично ти тут не маєш жодних прав. Я буду допомагати дітям, даватиму гроші на навчання, не переживай. Але тобі краще знайти собі якесь інше житло. Ти ж розумна жінка, не роби з цього драми. Не треба цих сліз, істерик. Давай розійдемося як цивілізовані люди. Драма? Лариса дивилася на нього і не впізнавала. Невже це той самий чоловік, з яким вони колись ділили одну порцію вареників у дешевій забігайлівці? Невже це той, хто тримав її за руку в пологовому будинку, коли народився їхній Тарас, і плакав від щастя? Вона повільно пройшла на кухню. Тут кожна дрібниця була частиною її серця. Ці фіранки в дрібну квіточку вона вибирала цілий тиждень, об’їздивши всі магазини. Цей стіл вони купували разом, мріючи, як будуть збирати за ним велику родину. А тепер виявилося, що вона тут — лише тимчасова гостя, яку просять на вихід. — А діти? — запитала вона, дивлячись у вікно, де сонце повільно сідало за обрій. — Тарас уже дорослий, він у місті, в гуртожитку. А Надійка? Їй лише п’ятнадцять. Як ти їй це поясниш? Що тато знайшов собі “молодшу версію”, а маму виставив за двері? Михайло роздратовано зітхнув, ніби Лариса питала про щось абсолютно несуттєве

— А як ти собі це уявляла? Нам просто вже тісно в одному житті,

Життєві історії 0

Дядьку… — тихо сказав Сергійко. — Дякую за іграшку, але мій тато — Андрій. Степан застиг, наче вкопаний. Усмішка повільно сповзла з його обличчя. — Як це… дядьку? Я ж твій батько! Подивися на мене, ми ж схожі, як дві краплі води! А іграшки? Ти знаєш, скільки вони коштують? Сергійко похитав головою і підійшов до Андрія, взявши його за забруднену руку. — Мені не потрібні ваші машинки. У мене все є. Мій тато навчив мене самого робити літачки з дерева. Він зі мною в уроки робить. Він мене захищає. А де ви були раніше? Андрій відвернувся, щоб ніхто не бачив, як на його очах зблиснули сльози — сльози полегшення і безмежного щастя. Він міцно стиснув маленьку долоньку сина. Степан стояв мовчки. Вперше в житті він відчув себе по-справжньому бідним. Його дорогий костюм, блискуча машина і долари в гаманці раптом втратили будь-яку цінність. Він дивився на цю трійцю — Галину, Андрія і Сергійка — і розумів, що вони мають щось таке, чого не купиш за жодні гроші світу

Вечір видався незвично тихим для травня. Сади в селі якраз відцвітали, і в повітрі

Життєві історії 0

Мамо! Ну скільки можна? Це ж просто божевілля! — син походжав кімнатою, розмахуючи дорогою шкіряною папкою. — Ти розумієш, що ці квадратні метри у центрі зараз коштують шалених грошей? А ми ними не можемо користуватися, бо ти їх тримаєш у стінах! Марія Іванівна спокійно відставила горнятко з чаєм. — Олеже, присядь. Ти знову починаєш розмову, яку ми ведемо вже пів року. Це не просто стіни. Це дім, де ти виріс, де твій батько. — Знову ти про тата! — Олег різко зупинився. — Його немає вже десять років, мамо! Схаменися! Мені потрібен капітал. У мене ідея з ресторанним бізнесом, мені треба приміщення, ліцензії, а ти тримаєшся за цей музей! Подивися! Ось сучасна новобудова на околиці, з охороною, з паркінгом. Ти там будеш як королева зі мною. А цю квартиру ми продамо, і я нарешті стартую. Ти ж хочеш, щоб твій син став успішним ресторатором

Місто Полтава славиться своїми каштанами та затишними вуличками, де історія переплітається із сучасністю. У

Життєві історії 0

Богдане, подивися на мене. В очі подивися, — дружина зробила крок уперед. — Ми живемо під одним дахом тридцять років. Я знаю кожен твій подих, кожну твою звичку. Ти змінився. Ти став чужим у власному домі. Де твої гроші? Що це за дивні перекази з твого рахунку? Ти знову маєш якісь незрозумілі витрати, про які я не знаю? Богдан завмер. Він тримав у руках горнятко з кавою, і воно злегка здригалося. — Які незрозумілі витрати, Ніно? Я працюю. Ти ж знаєш, на заводі зараз затримки, премії урізали. Я намагаюся викрутитися, щоб ми могли хоч трохи відкласти на ліки, на зиму. Ти ж сама казала, що опалення буде космічним. — Не бреши мені! — її голос злетів до високої ноти. — Я бачила виписку. П’ятнадцять тисяч гривень минулого тижня! І це не перший раз. Ти переказуєш гроші. Ти ховаєш їх від мене. Ти готуєшся до чогось? Може, до розлучення? Скажи прямо, якщо в тебе з’явилася інша. Якщо та молодиця з бухгалтерії тебе переманила, то ти, чоловіче, мені так і скажи

Місто Богуслав, що розкинулося на скелястих берегах річки Рось, зустрічало ранок густим туманом. Старі

Життєві історії 0

Мамо, нам треба поговорити, — почала Світлана, навіть не присівши поруч. — Поки всі тут, треба вирішити, що буде з хатою. Люба підняла на неї втомлені очі. — Світлано, ще дев’яти днів немає… — Мамо, не починай. Ми люди дорослі, — втрутився Олександр. — Хата велика, дорога. Ми все життя чекали, поки ти повернешся. Ми теж маємо право. Тут подав голос старший син Михайла, Ігор: — Вибачте, але це наш батько будував цю хату! Він тут жив, він власноруч кожен камінь клав. Ми — законні спадкоємці першої черги. — А гроші хто давав? — вигукнула Світлана, переходячи на крик. — Наша мама в Італії горбатилася двадцять п’ять років! Вона кожну копійку сюди шлюзувала. Вашого батька вона фактично утримувала! — Ви за гроші не говоріть! — огризнувся Ігор. — Батько землю отримав, він тут господарював

Сонце повільно котилося до обрію, фарбуючи стіни нової великої хати у колір стиглої пшениці.

Життєві історії 0

Ну, що, Галю? — Богдан, брат, одразу пройшов до центру кімнати, важко тупаючи чоботами по старій дерев’яній підлозі в хаті, що аж рипіла під ним. — Ще не встигли після поминок відійти, а ти вже тут господинею стала? Давай, кажи, де покійна сховала скриньку зі скарбами? Галина повільно повернулася до брата. Вона виглядала тендітною, майже прозорою у своїй чорній сукні, але в її очах горіло світло, яке змусило Богдана на мить затнутися. — Ти приїхав у дім, де ще не вивітрився дух людини, яка тебе виховала, — тихо сказала Галина. — Ти приїхав не провести її в останню путь, Богдане. Ти приїхав за здобиччю. — Не читай мені моралі! — гаркнув він, роблячи крок до неї. — Я її племінник. Я маю право знати! Дід ще казав, що у Стефанії були заощадження, що вона збирала роками, коли гончарством промишляла. Де вони? У тебе під матрацом

Над Полтавщиною опускалися вечірні сутінки. Туман, густий і холодний, наче в’язкий кисіль, повз по

Життєві історії 0

У неділю вони з Андрієм вирушили в елітне передмістя. Коли машина зупинилася біля високих кованих воріт, у Люби перехопило подих. За воротами виднівся величезний двоповерховий особняк з колонами, ідеальним газоном і садом, який навіть восени виглядав розкішно. — Ого… — тільки й змогла вимовити вона. — Андрію, може, мені краще було залишитися вдома? — Мамо, припини! — підморгнув син. — Ти в мене королева. Вони підійшли до масивних дубових дверей. Юля вже чекала на ґанку, вона підбігла і радісно обійняла Любу. — Проходьте! Тато якраз у вітальні, чекає на нас. Вони увійшли в просторий хол. Люба намагалася не дивитися по сторонах, щоб не видати свого збентеження від кришталевих люстр і дорогих картин. Юля провела їх до великої кімнати з каміном. Біля вікна спиною до них стояв чоловік у сірому костюмі. Почувши кроки, він повільно обернувся. — Тату, знайомся, це Андрій і його мама, Любов Іванівна, — весело сказала Юля. Чоловік зробив крок назустріч, і в цей момент світ для Люби зупинився

Ранок видався туманним. Люба стояла на ґанку своєї невеликої, але чепурної хати, загорнувшись у

Життєві історії 0

Мамо! Скільки можна повторювати? — прокричала донька. — Поки ти живеш на моїй території, будь ласкава грати за моїми правилами! — Світлана влетіла до кімнати матері без стуку, наче перевірка. Ганна Петрівна, сива жінка, здригнулася. Спиці випали з її рук, а вовняна нитка покотилася по підлозі. — Світланко, дитино, це ж завжди була моя квартира, — тихо промовила мати. — Була, мамо, була! Ключове слово — “була”. А тепер за документами власниця я. І не треба на мене так дивитися! Сама ж підписала дарчу, коли ми з Олегом обіцяли тебе доглядати. Знову твої нитки скрізь? Олег вчора ледь не впав через них. — Я приберу, доню. Просто задрімала трохи, спина розболілася. — Ладно вже. Мені потрібна твоя пенсія. Бойлер знову тече, треба викликати майстра, а грошей нуль. Мати зам’ялася. — Світланко, я ж хотіла ліки купити. Ти ж знаєш, серце останнім часом коле, і тиск скаче. — Тиск у неї скаче! — Світлана роздратовано сплеснула руками. — А майстер безкоштовно прийде? Свою зарплату я вкладаю в кредит за машину, на якій ми тебе, між іншим, до лікарні возимо. Давай гроші

Золоте осіннє сонце повільно сідало за горизонт, фарбуючи води Снову в багряний колір. У