Українці Сьогодні

Оксаночко, ми в суботу завітаємо, — звучало у слухавці щочетверга приємним, турботливим голосом. — Тітка Галя приїде, сестра з чоловіком підтягнуться. Ти там нічого особливого не вигадуй, звари борщику, печеню зроби, пиріжечків насмаж, трохи салатиків накриши — і все. Свої ж люди, навіщо пишності? І Оксана бралася до роботи. У п’ятницю після роботи вона бігла на базар, несла важкі сумки, рахувала кожну копійку, бо сімейний бюджет був скромним, а пригостити треба було гідно. Потім до півночі варила, тушкувала, пекла. У суботу з самого ранку мила підлогу, накривала на стіл, діставала святковий посуд. Приїжджали гості. Гучні, веселі, впевнені у своєму праві на цей дім. — Оксаночко, яка ж ти господиня, — хвалила Надія Петрівна, беручи вже третій пиріжок. — Пощастило моєму синові. Нині молодь усе замовляє в коробочках, гроші на вітер пускає, а в тебе все домашнє, смачне, справжнє. Оксана посміхалася. Їй було приємно чути похвалу. Вона відчувала, що її старання помічають. Але гості сиділи до пізнього вечора, вели довгі розмови про город, про сусідів, про родичів, а Оксана не встигала навіть присісти: то чаю долий, то тарілки заміни, то солодке подай

— Якщо невістка не хоче зустрічати гостей моєї мами, значить, їй просто байдуже до

Життєві історії 0

Маріє, ти знову починаєш рахувати чужі гроші! Це мої заробітки. Я їх заробив, я ними й розпоряджаюся. Тобі на господарство вистачає? Вистачає. Одягнена, взута, дах над головою є. Що ти вічно з усього робиш драму? Слово «мої» прозвучало так природно й просто, ніби ніколи не було тих спільних семи років, коли вони разом ділили один сухий хліб на двох. Марія присіла на краєчок стільця. Руки тремтіли. — Твої гроші? — тихо перепитала вона. — А коли ми починали, коли в тебе нічого не виходило, чиї це були труднощі? Хто ночами сидів поруч, вичитував твої папери, рахував звіти, поки ти спав кілька годин на добу? Хто тягнув усю хату, заробляючи свої копійки, щоб ти міг вкласти кожну вільну гривню у свою справу? — Не рівняй, — махнув рукою Андрій. — Тоді був інший час. І взагалі, ти моя дружина, це був твій обов’язок. Підтримувати чоловіка — це нормально. — А підтримувати дружину — не нормально? — Я тебе утримував і утримую! — підвищив він голос. — Ти живеш у просторій квартирі, ні в чому суттєвому відмови не маєш! — У квартирі, яку ми купили тільки після того, як ти повністю відремонтував і переробив будинок своїм батькам! — не втрималася Марія

— Якщо тобі щось не підходить, двері відчинені, ніхто силою не тримає. Ось так

Життєві історії 0

Оксаночко! Тільки ти одразу не сердься, — вмовляла мати доньку. — Я вже все вирішила й документи оформила. Будинок у Березівці тепер Богданів. А щодо мене і своєї старості я спокійна — ти ж у мене є, доню. Коли стану зовсім старенькою, ти мене доглянеш. Оксана саме розкладала на кухонному столі покупки. Вона привезла матері домашній сир, яблука, крупи, каву, новий електричний чайник, бо старий уже вдруге за місяць переставав вмикатися. Почувши ці слова, жінка зблідла. — Мамо, повтори, будь ласка. Я, мабуть, неправильно тебе зрозуміла. — Та що тут незрозумілого? — Галина Степанівна вже шепотіла. — Позавчора ми з Богданом їздили до нотаріуса. Я оформила на нього будинок із землею. Нехай хлопець має щось своє. Тобі ж він не потрібен. У тебе квартира, чоловік, робота хороша. Оксана присіла навпроти. — Тобто будинок, який ми з Андрієм останні дванадцять років ремонтували, ти віддала Богданові? — Не починай, доню. Хіба між близькими людьми так робиться, щоб братові рідному шкодувати? Допомагала — спасибі тобі. Ми ж одна родина

— Оксаночко, тільки ти одразу не сердься. Я вже все вирішила й документи оформила.

Життєві історії 0

Добрий день, мамо, — несміливо привіталася Оксана. — Я вас не відірву від справ? — Ой, Оксаночко! — обличчя свекрухи осяяла щира усмішка. — Що за вигадки? Проходь хутчій. Ти сама? А Андрій де? — Андрій на роботі, до вечора зайнятий. А в мене видався вихідний, от я й вирішила забігти. — І правильно зробила! Роздягайся, мий руки. Ти ж голодна, напевно, з дороги? Я якраз чайник зігріла. — А ви голодні? — запитала Оксана, розв’язуючи торбинку. — Трохи є, — розсміялася літня жінка. — Давай пообідаємо разом, у мене є чим пригостити. — Добре, — кивнула молода жінка, відчуваючи, як тремтять пальці. — Тільки давайте пообідаємо моєю їжею. Якщо ви не проти. Галина Петрівна застигла біля плити, здивовано повернувшись: — Як це — твоєю? Оксана витягла з торбини скляну банку, де переливалася насичена темно-червона страва. — Ви тільки не подумайте нічого поганого, будь ласка. Я не тому принесла, що у вас нічого їсти. Мені дуже потрібно, щоб ви скуштували і чесно сказали, чого тут бракує

— Смачно, серденько, справді смачно, але в мами борщ якийсь інший… Більш домашній, чи

Життєві історії 0

Ну то що, Маріє Василівно, коли будемо переїжджати? — гукнув зять із порога, навіть не роззуваючись, а лише змахнувши підошвами об мокрий коврик. Іван задоволено потер руки. — Тут кабель кинемо, плазма на всю стіну ляже як рідна. А там, де шафа намічена, я собі кутовий стіл поставлю під комп’ютер. Вікно на сад, сонце не сліпить — краса! Марія повільно повернула голову. У руках усе ще залишалося горнятко, сухе й прохолодне на дотик. — А куди ви збираєтеся переїжджати, Іване? Зять голосно пирхнув, розцінивши це запитання як традиційний прояв старечого гумору. — Як куди? До вас, ясна річ! Подивіться, яка тут хата виросла. П’ять кімнат, два санвузли, гардеробна, ділянка на п’ятнадцять соток. А ми що — все життя маємо на головах сидіти в тій бетонній коробці? Максимові вже чотирнадцять, у хлопця плечі ширші за мої, йому особистий простір потрібен. Софійка в третій клас пішла, зошити складає на прасувальній дошці, бо за одним столом вони б’ються. Та й вам самій нащо такий палац? Сходи мити втомитеся через місяць. — У квартирі, Іване, яку я вам придбала дванадцять років тому, — глухо промовила жінка. Вона поставила горнятко на полицю поряд із трьома іншими. — Наскільки я пам’ятаю, ти тоді казав, що це чудовий старт, а далі ви все заробите самі. Іван на мить зам’явся, але швидко повернув на обличчя звичну маску щирої простоти

Запах свіжої фарби й нагрітої сонцем соснової дошки ще не вивітрився з кімнат, коли

Життєві історії 0

Мамо, тільки не починай знову. Я вже домовилася з людьми, — кричала донька. — Вони приїдуть у суботу після обіду, подивляться будинок, будемо продавати. Галина Петрівна різко відсунула цукорницю. — Ти зараз серйозно? Продати хату? Ту саму? І вирішити все без мене? — Я нічого не вирішила за одну хвилину. Ми про ту хату говоримо вже кілька років. — Говоримо? Соломіє, ти мені повідомила, що знайшла покупців. — Мамо, послухай мене. Там давно ніхто нормально не живе, веранда перекосилася, город заріс так, що сусіди скаржаться. Минулої весни я заплатила майстрові за покрівлю, а восени вона знову потекла. Скільки ще туди вкладати? — Не рахуй мені кожну гривню! Галина Петрівна підвелася. — Твій тато ту хату роками до ладу доводив. Сам вікна міняв, сам ґанок майстрував, сам яблуні садив. А тепер хочеш одним підписом усе віддати чужим людям. Для чого ти хату мою продаєш

— Мамо, тільки не починай знову. Я вже домовилася з людьми. Вони приїдуть у

Життєві історії 0

Приїхали, господине. Вулиця Садова, сорок два. Воно? — водій заглушив мотор. Лідія вийшла з машини, але не зрушила з місця. Ноги раптом стали ватяними. — Ні… — прошепотіла вона, облизавши солоні від раптового поту губи. — Не може бути. Перед нею стояв батьківський двір. Ніякого паркану з кованого заліза, на який вона пересилала кошти позаторік у травні, не було. Стояв старий, почорнілий штахетник, похилений на один бік, немов п’яний дідо. Хвіртка трималася на іржавому дроті. Лідія штовхнула її — дріт заскрипів, хвіртка неохоче відчинилася, зачепивши густі, вищі за пояс зарості полину й реп’яхів. Вона ступала по стежці, якої майже не було видно під бур’янами. Хата дивилася на неї сліпими, брудними очима. Ті самі дерев’яні рами з потрісканою білою фарбою, які її батько збивав ще за радянських часів. Шибка на веранді була заліплена хрест-навхрест старим пожовклим скотчем. Дах — шиферний, порослий зеленим мохом, із чорними плямами там, де колись протікало. На вхідних дверях висів масивний коморний замок, рудий від іржі. Лідія повільно піднялася на ґанок. Під її ногами тріснула зогнилий дошка. Вона зазирнула крізь каламутне вікно всередину. Там не було нічого

Лідія сиділа біля вікна, притиснувши до грудей сумку з грубої штучної шкіри. У сумці

Життєві історії 0

Роззуйтеся на порозі і не грюкайте дверима, — сказала мені незнайома молода жінка, витираючи стіл моїм рушником у моїй же власній хаті. Я стояла в коридорі з ящиком помідорної розсади в руках. Земля з крайнього стаканчика трохи просипалася мені на черевики. Я мовчала, бо перші кілька секунд просто намагалася зрозуміти, що відбувається. А все почалося ще в четвер, коли мій рідний брат Андрій опустив очі в екран свого смартфона й буденно кинув: — До речі, я віддав нашу батьківську садибу в селі Наталці на літо. Вони вже в суботу туди перебираються. Я тоді аж ящик на край тумбочки поставила. — Як це віддав? І кому це — нашій Наталці? — Ну, доньці моєї Світлани. А хата чия? Наша спільна. Стоїть порожня цілий рік. Ти туди навідуєшся тільки бур’яни косити та квіти садити. А там дитині треба свіже повітря. — Андрію, ця хата записана на мене. — Записана на тебе, бо ти біля бабусі останні роки ходила, — відмахнувся брат. — Але будували її дід з батьком. Вона родинна. Ми всі маємо на неї право

— Роззуйтеся на порозі і не грюкайте дверима, бо малий тільки заснув, — сказала

Життєві історії 0

Ворони летіли стрункими рядами, повільно й велично кружляючи на висоті п’ятдесяти метрів. Вони тримали небо у своїх чорних долонях, і кожна з них несла щось у своєму міцному дзьобі. Раптом перший ряд птахів пішов на плавне зниження. На висоті другого поверху вони розімкнули дзьоби. З неба посипалися квіти. Це здавалося неймовірним сном, казкою, яка не мала права відбуватися в цьому буденному промисловому куточку міста. Згори падали цілі бутони й окремі ніжні пелюстки. Падали садові троянди всіх відтінків — червоні, рожеві, білі, падали пізні оксамитові хризантеми, гілочки польових квітів, які птахи, мабуть, назбирали за ніч по дачних ділянках і приватних садибах у передмісті. Квітковий дощ падав безгучно й повільно, підхоплений легким ранковим вітерцем. Пелюстки кружляли в повітрі, торкалися даху білого автобуса, падали на плечі завмерлим людям, опускалися на потрісканий тротуар, устеляючи його щільним, запашним килимом

— Куди преш?! — гукнула жінка з переднього ряду й показово вчепилася в поручень

Життєві історії 0

Батько кудись поїхав, повернувся він аж надвечір, ведучи знайомого майстра з вантажівкою. Вони занесли до кімнати нове дитяче ліжечко, коляску, ванночку та кілька великих пакетів з дитячими речами та пелюшками. — Тату, звідки це все? — я розгубилася, дивлячись на це багатство. — Це ж коштує купу грошей! — Не твій клопіт, — усміхнувся він у сиві вуса. — У мене були заощадження. На що мені їх іще тримати? На чорний день? Так ось він, найкращий день — онука підростає, їй умови потрібні. Ми зараз із Петром швиденько все зберемо. Через два дні життя в домі налагодилося. Батько виявився неймовірно турботливим дідусем. Він сам ходив на базар за свіжими продуктами, варив для мене легкі супи, щоб не нашкодити дитині при годуванні, і з задоволенням носив маленьку Соломійку на руках по подвір’ю, розповідаючи їй казки про птахів і дерева. Але один вечір перевернув усе наше життя ще раз. Соломійка міцно спала в новому ліжечку. Ми з батьком сиділи на веранді, пили липовий чай. Надворі цвіркотіли цвіркуни, повітря пахло матіолою. — Тату, — несміливо запитала я, згадавши мамині слова. — А чому ти тоді, двадцять років тому, пішов від нас? Мама завжди казала, що ти просто втомився від сімейного побуту. Володимир Петрович поклав долоні на стіл. Його обличчя стало дуже сумним, він довго дивився на нічне небо, перш ніж відповісти. — Я не хотів тобі про це розповідати, доню. Думав, хай залишиться зі мною до кінця днів. Але раз уже все так склалося… Я пішов не від тебе. Я пішов від твоєї матері, коли дізнався правду

— Ти навіщо приїхала на день раніше, ми ж домовлялися на завтра? — замість