“Мені треба повернутися туди… Я не можу його там залишити…” Оля в голові перебирала різні варіанти, що вона має придумати, щоб поїхати в торговий центр і переконатися, що це таки був він, Іван Павлович, чоловік, який її виростив, а зараз жебракує на вулиці.
– Олю, ти чого засумувала? Тобі що, не сподобався подарунок? – Богдан бачив незрозумілу тривогу в очах коханої дружини, і не міг зрозуміти, що трапилося.
– Богдане, мені треба ще раз в торговий центр, той, де ми були в обід, – сказала Ольга, і опустила очі.
Чоловік зрозумів, що його подарунок таки дружині не сподобався, і вона вирішила його обміняти. Вони разом вже 6 років, і Богдан завжди вгадував з подарунками, та цього разу щось пішло не так.
– Добре, кохана. Але чи не може це почекати до ранку?
– Ні, Богдане, треба вже, сьогодні, інакше можемо не встигнути…
– Що не встигнути, обміняти сумочку? Чи ти боїшся, що ту, яка тобі сподобалася, заберуть? – намагався піджартувати Богдан, але коли побачив, що дружина вже взута і одягнена чекає його біля дверей, то зрозумів, що справа і справді нагальна, бо такою він ще не бачив Олю ніколи.
До торгового центру їхати приблизно 30 хвилин, і весь цей час Оля мовчала. Коли Богдан припаркувався, Ольга вискочила з машини і побігла до головного входу, а Богдан за нею.
– Його нема, його тут уже нема, – молода жінка закрила лице руками.
Богдан перелякано дивився на неї, бо зрозумів, що вона точно не за сумочкою сюди приїхала. Чоловік запропонував дружині заспокоїтися, вони сіли в кафешці, замовили чай, і Богдан глянув на дружину.
– Олю, що сталося? Ти можеш пояснити? – лагідно запитав.
– Богдане, я збрехала тобі, що я сирота. Вибач. У мене була мама, але вона заглядала у чарку, і я своє дитинство навіть не хочу згадувати. Ми жили впроголодь, я ходила в обносках і була брудна.
Ситуація змінилася, коли маму забрав до себе Іван Павлович. Він був на 20 років старшим за неї, дітей своїх не мав, одруженим ніколи не був, а мою маму він не то полюбив, не то пошкодував. Хотів навіть з нею розписатися, та вона не хотіла.
Перший час все було непогано, ми жили в будинку у Івана Павловича, він любив мене як рідну доньку. Але потім мама знову взялася за своє, стала пропадати з своїми друзями, по кілька днів її не було вдома, а потім її не стало.
Мене соцслужби відправили в дитячий будинок. Іван Павлович не хотів мене віддавати, шукав способи, як мене звідти забрати, але йому не вдалося зібрати необхідні документи.
Я потрапила в дитячий будинок в іншу область, і мій зв’язок з вітчимом обірвався. Через кілька років я приїхала в село і дізналася, що в будинку Івана Павловича живе його племінник, який вигнав його практично на вулицю.
Мої спроби знайти Івана Павловича закінчилися невдачею, ніхто не знав, де він і що з ним.
А сьогодні я його побачила. Коли ми з тобою виходили з магазину, він просив милостиню. Вигляд у нього був настільки жалюгідним, що я посоромилася до нього підійти, боялася твоєї реакції. Та коли приїхала додому, мене замучило сумління, тому я і захотіла повернутися.
Вибач, коханий, що збрехала тобі. Просто я боялася, що коли ти дізнаєшся про моє минуле, то не захочеш бути зі мною. Мені було простіше сказати, що я з дитбудинку.
Богдан уважно слухав дружину, витирав її сльози, і думав, як їй допомогти.
– Ходімо, – раптом сказав він. – Іван Павлович має бути десь тут, недалеко. Ми його обов’язково знайдемо.
Вони вирішили пройтися вуличками біля торгового центру, і вгадали, бо на одній із лавочок сидів Іван Павлович. Літній дідусь у брудному одязі жадібно їв булочку, і годував нею голуба. Та коли побачив, що до нього наближаються люди, відвернув голову і вже хотів іти, але Ольга його зупинила.
– Зачекайте! Іване Павловичу, невже ви мене не впізнаєте? – крикнула Оля.
– Та чому ж не впізнаю, впізнаю. Тільки не знаю, що тобі від мене треба.
Літньому чоловіку раптом стало дуже соромно від того, що Оля побачила його таким злиденним, він не хотів соромити її перед її чоловіком, тому намагався пошвидше покинути їх.
– Я знаю, що з вами сталося, я була в селі. Ми вас тут не залишимо, сідайте в машину, поїдемо до нас, і вже разом придумаємо, що робити далі, – запропонувала Ольга.
Івану Павловичу здалося, що йому це почулося. Він з недовірою поглянув на Богдана.
– Не бійтеся, батьку. Я знаю, як ви допомагали Олі, тому ми радо приймемо вас у своєму домі, – підтвердив Богдан.
Дідуся Оля з Богданом уже нікуди від себе не відпустили. Вони незабаром планували переїзд у свій будинок, в якому було багато місця. А Іван Павлович став надійним охоронцем і оберегом їхнього дому.
– Нашому сину, який скоро народиться, потрібен справжній дідусь. Як добре, що ми вас знайшли, – посміхнулася Ольга і лагідно обійняла сивочолого дідуся, який в свій час замінив їй і батька, і маму.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
