– А ти думала, що я тебе вічно чекатиму з тої Італії? Вибач, Люба, але це занадто. Ти 15 років там сидиш, а мені що робити? – Степан зовсім не почувався винним. – І, до речі, не вигадуй собі нічого, – додав він і кудись пішов.
Я розкладала речі з сумок, бо лише вранці переступила поріг рідного дому, але в душі моїй не було радості, яка завжди була присутня, коли я приїжджала додому. Цього разу у мене була така дилема, що я просто не знала, що мені робити. Я зрозуміла, що у мого чоловіка на стороні є дитина.
В Італію я поїхала в 35 років, це було 15 років тому. У нас з чоловіком зовсім не було грошей, я просила його, щоб він щось придумав, але він мені завжди казав, що його все влаштовує, а якщо я чимось не вдоволена, то мені самій і треба їхати.
Нашому сину тоді вже було 15 років, свекруха з чоловіком мене запевнили, що з сином все буде добре, вони приглянуть за ним.
Ми жили у свекрів, я після весілля пішла в невістки в чуже село. Чоловік обіцяв, що це ненадовго, і що з часом ми збудуємо свій дім, але далі обіцянок це не пішло. Так ми і пожили 16 років в одній невеликій хаті з його батьками.
Скаржитися на свекруху я не могла, вона була дуже хорошою людиною, ніколи мені слова поганого не сказала, навпаки, сама навчила мене усього того, що я сама вміла.
А от чоловік як був безініціативний, так таким і залишився. Це мене не влаштовувало, тому я і поїхала в Італію, бо не бачила іншого виходу, щоб вийти із цієї фінансової кризи, адже перспектива все життя прожити в хаті свекрухи мене зовсім не тішила.
Я стала заробляти гроші в Італії, і добре, що мені хоч вистачило розуму не вкладати їх у дім свекрів, а переконала чоловіка, що нам треба будувати окремий будинок.
Я купила землю в нашому селі, і стала будуватися. За той час, поки я була на заробітках, у нас виріс гарний великий будинок, такий, про який я все життя мріяла.
Я впустила туди жити сина з невісткою, але попередила, що коли я повернуся, то житиму з ними. Проблеми в цьому ніхто не бачить, адже дім справді великий, та й повертатися я поки-що не збираюся.
Додому я приїжджаю раз у рік, зазвичай взимку на свята. Намагаюся привезти усім родичам подарунки. Не забуваю я і про сусідку Наталку, дуже хороша дівчина, але з складною долею.
Наталка щось довго заміж не могла вийти, як у нас кажуть, в дівках прилишилася, а потім новина – п’ять років тому приїжджаю я додому, а у сусідки дитина народилася.
Хто батько – я не питала, не хотіла лізти в душу, але мені її так шкода було, що я вирішила їй допомагати, не грошима, а так – то одяг дитині вишлю, то іграшки, то щось із смаколиків.
Знала я і про те, що мій Степан часто до них заходить, допомагає по-сусідськи, бо ж в селі завжди багато чоловічої роботи.
Так ми вдвох сусідці допомагали, звідкіля ж я могла знати, як я помилялася? Правда виплила аж тепер, через 5 років. Мені спочатку в Італію одна жінка з нашого села подзвонила, я часто з нею говорю по телефону, і вона мені розповідає новини.
А останнім часом вона мені натякала на те, що можливо, мені не варто так свято вірити своєму чоловіку. І сусідці теж.
Коли я не зрозуміла, про що вона говорить, то вона мені прямо сказала, що у мого чоловіка є дитина на стороні, і про це знає все село, окрім мене.
Я відразу набрала чоловіка, хотіла, щоб він мені хоч щось пояснив, але Степан не захотів говорити на цю тему. А коли я приїхала додому, він сказав, щоб я нічого собі не вигадувала.
А тут і вигадувати нічого не треба. Я глянула на дівчинку, а вона як дві краплі води схожа на мого Степана. Не розумію, як я раніше цього не бачила.
Що мені тепер робити, я просто не уявляю. Чоловік нічого не каже. Я майже на 100% впевнена, що це його дитина. З сімї він не пішов, але очевидно, що допомагає фінансово Наталці і дитині.
Зараз Степан живе сам у батьківській хаті, бо свекрів не стало ще кілька років тому, а до сина він без мене переїжджати не хотів.
Дайте мені пораду, що мені робити? Як правильно вчинити в цій ситуації? Не думала я, що чоловік мені влаштує такий сюрприз.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
