В свої 67 Галина ще гарувала в Іспанії, заробляла добре, хоча сил вже не було, й самопочуття підводимо. Але й дітям слова не казала, боялася скаржитися, бо вони постійно кликали її додому. І син, і донька вмовляли матір повернутися, але Галина ніби й не чула їх. Зате щодня телефонувала родині, скаржилася, що їй важко, руки й ноги не слухають, спати не може та й їсть вже не все. – Як можна так? Всіх грошей не заробиш. Чого ж вона там сидить? Додому її забирайте, – дорікали дітям сусіди. – Не хвилюйтесь, дітки, я ще рік-два побуду тут, а потім з грошима до вас повернуся, вони нам просто заздрять усі
Галина завжди була сильною жінкою. У своїх 67 років вона виглядала молодше, ніж більшість її одноліток. І хоча в її очах було видно всю мудрість, набуту за життя,
Вже всі 12 страв були приготовлені, час швидко минав, а дітей з міста не було. Тоді Марія з Петром взяли лопати і пішли відкидати з подвір’я весь сніг, адже три машини мають же десь стати. Робили це так заповзято, що й про недуги забули, хоча обом по 70 і роки беруть своє, але перед святами батьки ніби молоділи. Час спливав, але дзвінка від трьох дітей не було. – Не будемо хвилюватися, вони скоро приїдуть, ось побачиш, – о восьмій годині вечора, з надією, сказав Марії чоловік
У маленькому селі, де сніг покривав землю м’яким білим покривалом, жили старенькі батьки — Марія і Петро. Їм було обом вже за сімдесят, і хоча роки брали своє,
Цього року свекруха Світлани вирішила зібрати всю родину за святковим столом на Різдво, але до себе нікого не кликала, а до невістки всіх позвала, як робила це завжди. Світлані вже набридло це, та й грошей немає, тому вирішила в свекрухи попросити 3 тисячі гривень і на кухні їй допомогти. – Ні, ні і ні! Я вже відпрацювала своє за стільки років. Зараз я на пенсії, грошей у мене немає, та і працювати в мої роки важко, я відпочивати буду
Так вже повелося, що майже кожне сімейне свято оберталося для Світлани серйозними розтратами. Вона купувала усі продукти, готувала чимало різних страв, намагаючись догодити всім, а мама чоловіка завжди
Мамо, тут ніякої хати немає, ніякого будівництва не велося – люди так в селі сказали. А дядько Роман з тіткою Поліною на твої гроші купили авто, а доньку навчатися відправили за кордон, – схвильовано говорив син Людмилі по телефону. – Та не може бути такого. Ти не там дивишся, – не вірила жінка. – Мамо, тобі весь час говорили не правду, а тут мені сусіди все розповіли, як є. – Збираюся, сину, їду, чекай мене там
Людмила Дмитрівна всоте перечитувала численні повідомлення від своїх сільських родичів. Роман та Поліна барвисто описували усі плюси сільського життя: і повітря чисте, і продукти натуральні, і тиша така,
От і грудень вже. Як же Мар’яна не любить цей місяць, адже в сім’ї її сестри одні дні народження: 9 грудня – у старшого сина, 12 – у меншого, 20 – у чоловіка, а 23 грудня – день народження у самої Тетяни. Сестра живе заможно, з подарунками їй догодити важко. Цього місяця Мар’яна постійно залазить в великі борги. Але найгірше навіть не це, найгірше – докори мами
Іноді дуже важко бути бідним серед своїх заможних родичів. Є чимало таких випадків, коли багата родина просто забуває про тих, кому не так пощастило в житті в матеріальному
Я хочу попросити тебе, щоб ти прописала мого молодшого сина у себе, щоб вони з дружиною і дітьми трішки в тебе пожили, а як знайдуть роботу, то з’їдуть відразу, – просила свекруха Наталю. – Але ж прописка – це дуже серйозно, ще й діти малі, я потім проблем не оберуся, – невістка відповіла. – Тоді нехай мій син обирає – ти чи сім’я, бо нам така родичка не потрібна, – не підбирала слів мати
Наталя милувалася чудовим видом зі свого вікна своєї двокімнатної квартири в Києві. Три роки тому, ще до свого заміжжя, вона вклала всі свої заощадження у цю нерухомість, адже
Ніні Михайлівні вже 70 років, але вона й досі працює прибиральницею. А все тому, що директор – її сусід, ще й в одному під’їзді живуть. А вчора вранці Петро Ігорович був дуже заклопотаний, сумний, сам на себе не схожий. Він відразу покликав до себе її: – Скажи мені, Михайлівно, ти нічого підозрілого тут вчора ввечері не бачила
Одного дня сімдесятирічна прибиральниця Ніна Михайлівна увійшла до кабінету директора підприємства – з відром в одній руці, та з великою шваброю – в іншій. – Викликали мене, Петре
Зять з донькою моєю на останні гроші в Карпати на днях поїхали, я така здивована була, що й не передати, адже вони обоє без роботи сидять. Зять, правда, якусь знайшов і вийде працювати 9 грудня, але ж не відомо, як там складеться у нього, та й зарплата там мала. Я відразу доньку набрала, мовляв, не вигадуй нічого, швидко додому збирайся. Та вона здивувала мене
Мені зараз дуже прикро дивитися на життя своїх дітей, адже вони його живуть зовсім неправильно, а прислухатися до моїх порід не хочуть. Багато знайомих кажуть, що я не
Заробляти гроші вдома стало вже так важко, що я стала телефонувати своїй сестрі в Польщу мало не щодня. – Лесю, прошу тебе дуже, візьми мене до себе. Андрій мій вдома з донькою і батьками залишиться, а я до тебе хочу, копійку зароблю якусь. Сестра у відповідь мовчала, було добре видно, що зовсім не хоче допомогти. Леся дуже розчарувала мене, адже я так багато для неї зробила. Але я до останнього вірила, що вона таки мене до себе забере
Кажуть, що важкі часи завжди показують, яка людина перед тобою. У важкі часи краще пізнаються добрі та світлі люди. Я сама в цьому переконалася вже багато разів. Багато
Коли єдиний син розлучився, Галина дуже тужила, адже у неї більше нікого не було крім нього, а вона так любила невістку і онука свого. Та Петро з Надією розлучилися з суперечкою, тому невістка розсердилася і з свекрухою не підтримувала зв’язок. Як тільки Галина не старалася, як не просила, але Надія не ходила до неї і до себе кликала зрідка. Онук з бабусею спілкувався холодно, а останнього разу ледве її впізнав. А коли свекрухи не стало, Надія приїхала квартиру її на сина оформляти, адже він єдиний спадкоємець її. – Як таке може бути – вона ж так свого онука любила, а залишила його ні з чим? Її квартира тепер власність чужих людей
Важко навіть передати, що відчувають батьки, коли їх діти, по тій чи іншій причині розлучаються, не важливо вже, хто в цьому винен, але бабусі з дідусями не завжди

You cannot copy content of this page