Одного дня сімдесятирічна прибиральниця Ніна Михайлівна увійшла до кабінету директора підприємства – з відром в одній руці, та з великою шваброю – в іншій.
– Викликали мене, Петре Ігоровичу? – Діловито відразу запитала вона ще в порозі, і при цьому господарським поглядом оглядаючи приміщення, чи все в порядку тут. – Я, начебто, дуже добре вчора у вас все тут прибрала. все протерла і вимила, рослини полила. Чи ви, все таки, щось побачили недобре тут?
Директор, побачивши немолоду прибиральницю, чомусь дуже захвилювався.
– Прийшла, Михайлівно? Дуже добре, що ти не забарилася. Двері, будь ласка, поки що закрий на ключ. У мене до тебе є важлива розмова, бажано, щоб її ніхто не чув.
– Розмова якась секретна? – Прибиральниця розгублено, не розуміючи, подивилася на відро у своїй руці. – Яка ж це має бути у вас така важлива розмова – директора з прибиральницею?
– Постав, кажу, своє відро поки, і зачини двері, – вже наказав директор.
Виглядав він сьогодні якось дуже дивно та заклопотано. Хоча, звичайно, Ніні Михайлівни було зрозуміло, чому він таки мав такий вигляд.
Учора ввечері в цьому кабінеті була якась важлива зустріч, а потім, в кінці робочого дня, начальство добре посиділо та відпочило. Розійшлися вони дуже пізно – десь біля третьої години ночі. Але раніше такі посиденьки Петрові Ігоровичу переживав дуже легко.
Прибиральниця, на прохання директора, замкнула двері на ключ і здивовано подивилася на нього.
– Ну, кажіть, чого хотіли?
– Значить, так, Ніно Михайлівно, слухай мене уважно. Я тебе, Михайлівно, знаю вже майже сто років. Ми навіть чимало часу живемо з тобою в одному будинку і в одному під’їзді, до того ж. Тому я тобі довіряю дуже, майже як собі, ти це знаєш чудово. І не звільняю тебе вже багато років тому ж. Скажи мені чесно, будь ласка, ти вчора, коли прибиралася тут після бенкету, нічого такого в цьому кабінеті не помітила дивного дуже?
– А що вас зараз конкретно цікавить, поясніть? – здивовано запитала прибиральниця.
– Я запитую тебе, чи ти нічого не знаходила тут такого, що могло тебе сильно зацікавити?
– А ви що – не вірні Антоніні Анатолівні?
– Та облиш. Що ти таке говориш Михайлівно? Не вигадуй нічого подібного. Та я ж тебе зовсім не про це питаю! Не про це зовсім!
– А про що? Ви говоріть мені ясніше і конкретніше, Петре Ігоровичу. Чого ви соромитеся? Не хвилюйтеся, я вашій дружині ніколи нічого про вас на роботі не говорила, хоча дуже поважаю її, і цього разу промовчу, якщо потрібно буде і якщо великої провини за вами немає. Я ж знаю, які у неї до вашої роботи стосунки. Ваша дружина не дуже добре не розуміє, що у вас дуже відповідальна посада і на роботі може бути всяке. Хоч ми з нею чимало років й у дружніх стосунках, але я про вас ні слова. Я вас тільки їй хвалю, який ви хороший начальник для нас усіх. Що тут у вас трапилося вже?
– Гаразд, я спитаю прямо, не тягнутиму далі, – мовив директор. – Ти вчора мій робочий стіл не відчиняла?
– А навіщо це мені?
– А тому, що в мене гроші з нього десь пропали!
– Та ви що, Петре Ігоровичу? – Прибиральниця відмахнулася, але вже серйозно, потім повільно перехрестилася. – Ось вам хрест, щиро кажу, що я до вас у стіл не заглядала і нічого звідти не брала. І потім, у вас вже дуже давно тут є камери спостереження. Ви ж їх завжди, йдучи додому, вмикаєте. Подивіться запис на них, там має бути видно, що я робила і як прибирала тут.
– Та в тому якраз і вся справа, що я вчора увімкнути їх забув. А сьогодні зовсім нічого не пам’ятаю. що вчора пізно ввечері було. Вранці прокинувся, і ніби забувся усе, що після опівночі було. А сюди на роботу прийшов, згадав про гроші, заглянув у стіл, а там – грошей немає.
– І багато у вас там було грошей?
– Багато, – похмуро кивнув директор. – Моя місячна зарплата і премія до неї.
– Так, це вже шкода, звичайно. – Розуміючи сказала прибиральниця.
– Слухай, Михайлівно, а ти, вчора, напевно, довго тут ще була? Чекала, коли можна буде почати прибирати тут?
– Ну, так, як була, я не могла піти додому, поки тут після вас все не прибиру, щоб вранці все було, як потрібно. Ви ж мене самі як тільки попросили затриматися, то я подзвонила додому і сказала, що пізно дуже буду.
– А коли люди з мого кабінету розходилися, ти нічого такого підозрілого не помітила?
– Чого саме підозрілого? Я не особливо увагу звертала? Але все було, як завжди. Люди вийшли і пішли додому. Стривайте, Петре Ігоровичу, а й ви ж теж у піджаку були, ще з отими такими великими кишенями, – згадала раптом прибиральниця. – І кишеня. згадую вже зараз, у вас одна була, ось ця ось, – прибиральниця показала на собі ліву сторону кишені, – дуже відстовбурчена. Може, ви самі ці гроші якраз додому й забрали в той вечір?
– Та що ти таке говориш, нерозумне, Михайлівно? – здивовано якось дивився на неї директор. – Навіщо я їх додому мав везти? Я їх хотів в сейф покласти, я відкладаю зарплату свою, а тут гості в кабінет прийшли. Ну, я відразу їх швидко в стіл поклав. І все.
– А все-таки, добре подумайте, раптом ви додому їх відвезли, як завжди? Автоматично просто?
– Та ні, кажу! У мене вдома гроші зберігати неможливо. У мене дружина, сама знаєш яка. Вона витрачає все до копійки, я їй частину зарплати даю, а решту сам відкладаю, бо вона витратить все.
– А може, ви ці гроші їй захотіли подарувати?
– Навіщо?
– Ну перед святами, наприклад.
– Михайлівно, та що ти таке кажеш. Я дружині і так достатньо грошей даю, вона не бідує у мене. А заначка – це зовсім інше. Це святе. Я ніколи її дружині не покажу.
– А раптом могло статися таке, що ви вчора щось переплутали? Ви ж самі кажете, що нічого не пам’ятаєте. І забули камери увімкнути. Може, ви таки подарували їх дружині.
– Хто? Я? – Петро Ігорович раптом замислився. – А справді, Михайлівно, дружина сьогодні була якась не така, як завжди. Я хоч учора й пізно дуже прийшов, а вона цього не любить, але сьогодні вона якась дуже добра була і посміхалася навіть. Але як я дізнаюся про це? Я ж не запитаю: “Тоню, я тобі грошей, випадково, вчора не дарував?”
– Ну, за це не хвилюйтеся ви зовсім. – Прибиральниця швидко дістала з кишені старенький мобільний телефон, набрала номер дружини директора та таким добрим голосом заговорила.
– Антоніна Анатолівна? Доброго ранку вам, Антоніно Анатолівно. Це я, Михайлівна, до вас телефонує. Впізнали? Я вам чогось дзвоню. Ви мені випадково не могли б позичити 10 тисяч гривень? Донька не встигає виплатити цього місяця кредит, хочу позичити у вас. Ні, мені треба готівкою краще. Та ви що? Чоловік учора подарував вам чималу суму грошей? Ого! Ось це так подарунок? А скільки? Ого! Нічого собі! Я ж вам казала, що він дуже щиро вас кохає! Ну, гаразд, я тоді до вас, якщо що, забіжу. Добре, добре! Гарного дня! До побачення.
Коли Михайлівна клала свій телефон назад у кишеню, директор не міг повірити в те, що відбулося.
Михайлівна так і не могла збагнути: він зрадів, що гроші знайшлися, чи засмутився, що вони тепер всі в дружини і йому не вдасться ними розпорядитися так, як він хотів.
Ніна Михайлівна вже збиралася йти, аж почула голос директора за спиною:
– Михайлівно, я тобі зарплату підвищу. Ну ти й голова! На 2 тисячі гривень отримуватимеш більше з цього місяця.
Михайлівна зраділа, а сама подумала, як добре бути в гарних стосунках і з директором, і з дружиною його.
Фото ілюстративне.
