Тарасе, ти серйозно? — обурилася мати. — Ви ще навіть речі з машини не витягли, а твоя дружина вже сидить із телефоном? Галина Михайлівна стояла посеред подвір’я у старенькому солом’яному капелюсі й дивилася на сина так, наче він особисто відповідав за всі несправедливості цього суботнього ранку. — Мам, ми дві години їхали зі Львова. Дай людині хоча б десять хвилин. — Десять хвилин я даю. Я навіть двадцять дам. Тільки потім нехай допоможе перебрати смородину. Я зранку три відра назбирала. Мар’яна почула. — Галино Михайлівно, я сьогодні не зможу. Свекруха повернулася. — Що саме не зможеш? — Смородину перебирати. — Там сидіти треба, а не вагони розвантажувати. — Я знаю. — То в чому проблема? Тарас швидко підійшов до матері. — Мам, я сам переберу. Але ти ніколи більше не зачіпай невістку, залиш в спокої дружину мою
— Тарасе, ти серйозно? Ви ще навіть речі з машини не витягли, а вона вже сидить із телефоном? Галина Михайлівна стояла посеред подвір’я у старенькому солом’яному капелюсі й
Богдане, ти серйозно? Знову на рибалку зібрався? — не могла повірити теща. — Я ще в середу просила тебе подивитися ту хвіртку. Вона вже так перекосилася, що скоро будемо не відчиняти її, а перестрибувати через паркан. Галина Петрівна стояла посеред подвір’я й дивилася, як зять складає у багажник вудки, гумові чоботи та потертий зелений рюкзак. Богдан поправив вудки і спокійно відповів: — Галино Петрівно, я все пам’ятаю. Хвіртку зроблю. Тільки не сьогодні. — От саме це «не сьогодні» я чую вже четверті вихідні! — жінка зняла капелюх. — Минулої суботи ти обіцяв прикрутити дошку біля літньої кухні. Позаминулої — почистити ринву. А ще раніше казав, що підлатаєш лавку. У сусідки Люби зять за два тижні альтанку зробив. Сам! Ще й світло туди провів. А я четвертий місяць прошу одну хвіртку підняти. Богдан уже відчинив дверцята автомобіля, але зупинився. — Галино Петрівно, не треба мене з чужими зятями порівнювати. Я ж вас із чужими тещами не порівнюю. — О! — Галина Петрівна аж випросталася. — Уже й теща погана
— Богдане, ти серйозно? Знову на рибалку зібрався? Я ще в середу просила тебе подивитися ту хвіртку. Вона вже так перекосилася, що скоро будемо не відчиняти її, а
Навіщо нам зараз влазити у великі витрати? — співав чоловік. — У мами трикімнатна квартира, місця вистачає. Поживемо кілька років, назбираємо більше й купимо щось своє. Кілька років непомітно перетворилися на дванадцять. За цей час Соломія встигла оплатити заміну старих вікон в квартирі свекрухи, купити пральну машину, холодильник, частину кухонних меблів і новий диван. Коли в Лідії Павлівни виникали складнощі з документами, саме Соломія годинами сиділа в чергах і телефонувала по установах. Коли треба було записатися до фахівця, знайти майстра, забрати посилку чи заплатити комунальні — усі чомусь згадували про неї. Але під час кожної суперечки все це дивним чином зникало. Залишалася одна фраза: «Це не твоя квартира». — Я нічого тут не привласнюю, — сказала Соломія. — Я просто живу разом зі своїм чоловіком. — У моєму помешканні. — Мам, — Андрій узяв ключі від машини. — Припини. — А що? Нехай знає. Бо останнім часом вона поводиться так, ніби господиня тут одна. Але невістка мені тут ніхто, це лише мій дім
— Соломіє, ти можеш мені пояснити, навіщо ти знову переставила мої банки з крупами? Я в цьому домі вже не можу знайти навіть власну гречку! Лідія Павлівна з’явилася
Мамо! Алло! — кричав син в телефон на весь під’їзд — Миколчику! Ви вже повернулися? Ну як відпочили? Я дивилася ваші фотографії, такі гори красиві! — Мам, ми стоїмо біля квартири. — То заходьте, чого мені телефонуєш? — Не можемо. У слухавці запала маленька пауза. — Чому? — Бо замок інший. Ще одна пауза. А потім Валентина Петрівна заговорила надзвичайно спокійно: — А, то ви вже побачили. Я його замінила. Олена заплющила очі. — Мам, навіщо? — Бо ваш старий був ненадійний. Я одного дня прийшла, а ключ якось туго повернувся. Я подумала: вас немає, раптом щось станеться, а двері нормально не відчиняться. Викликала хорошого майстра, він усе зробив. — Мамо, ми біля дверей із валізами. — Ну я ж не знала, що ви сьогодні так рано приїдете. Олена не витримала. — Валентино Петрівно, де ви зараз? — У сестри в Брюховичах. — Коли будете вдома? — Та завтра після обіду, мабуть. Оленко, не роби з цього катастрофи. Переночуйте в готелі. Ви ж тільки з відпочинку, не думаю, що одна ніч десь ще вас дуже втомить
Коли Олена втретє вставила ключ у замкову щілину й він знову не повернувся навіть на міліметр, вона спершу подумала, що просто втомилася з дороги. Вони з Миколою майже
Соломіє, я тобі ще раз пояснюю, щоб у суботу не було ніяких непорозумінь, — повчала мати чоловіка. — Ви з Андрієм приїдете не о четвертій разом з усіма, а об одинадцятій. Андрій поїде на вокзал зустрічати тітку Галину, а ми з тобою приготуємо стіл. Треба накрутити голубців, зробити дві великі миски салату, перемити келихи, попрасувати скатертину і пройтися по підлозі. Я одна цього всього не потягну. Голос Лідії Василівни в телефоні звучав упевнено. Соломія стояла біля кухонного вікна своєї квартири у Львові, свекруха зателефонувала сама. — Лідіє Василівно, ми приїдемо о четвертій, як ви й запрошували усіх. А тітку Галину можна зустріти на таксі. Якщо потрібно, ми з Андрієм його оплатимо. У слухавці запала тиша. — На таксі? — нарешті перепитала свекруха. — Ти пропонуєш сімдесятирічній жінці самій їхати з вокзалу? — Водій забере її біля входу і привезе просто під ваш будинок. — А стіл хто мені допоможе накрити? — Можна замовити частину готових страв. Зараз це не проблема. — Соломіє, ти себе чуєш? Я двадцять п’ять років збираю родину за одним столом. У мене ніколи на сімейному святі не стояли магазинні салати
— Соломіє, я тобі ще раз пояснюю, щоб у суботу не було ніяких непорозумінь. Ви з Андрієм приїдете не о четвертій разом з усіма, а об одинадцятій. Андрій
Мамо, є вода? — запитала Соломія. — Олеся дістала свою пляшку. На дні залишалося зовсім трохи. — Допивай. Дівчинка випила. — Ще хочу. — Зараз купимо. Андрій ішов поруч і тримав свою пляшку, в якій залишалося більше половини. Олеся кивнула на неї: — Дай Соломійці кілька ковтків, будь ласка. Він подивився на пляшку. — А де ваша? — Закінчилася. — Я ж казав, що треба розраховувати. Олеся подумала, що він жартує. — Добре, пане завгоспе. Дай дитині попити. Андрій не простягнув пляшку. — Тут ще далеко до виходу. — І що? — А якщо я захочу пити? Соломія підняла на нього очі. — Я багато не вип’ю. Чесно. — Соню, справа не в тому, багато чи мало. Треба вчитися думати наперед. Ви випили дві свої пляшки, а я свою беріг. Олеся перестала усміхатися. — Андрію, їй одинадцять. — І що? Саме час учитися. — Чого? — Відповідальності. — Відповідальності за те, що в спекотний день дитина захотіла пити? — Олесю, не починай. Соломія тихенько сказала: — Мам, не треба. Я потерплю. Олеся одразу повернулася до неї. — Нічого ти терпіти не будеш, доню. Вона озирнулася. Найближчий кіоск був метрів за триста
— Мамо, тільки не кажи, що ми знову запізнюємося! Я вже пів години взута стою, а ти досі шукаєш окуляри, які в тебе на голові! Одинадцятирічна Соломія стояла
Синочку! Невісточко! Навіщо вам витрачати стільки грошей? — пританцьовувала свекруха. — У мене є ділянка в хорошому місті. Стоїть порожня вже років десять. Будуйтеся. Марта одразу запитала: — А як оформимо землю? Свекруха навіть образилася. — Господи, Марто! Яке «оформимо»? Павло — мій син. Кому вона колись залишиться? — Я просто хочу, щоб усе було зрозуміло. Павло тоді взяв дружину за руку. — Марто, мама робить нам подарунок. Не шукай проблем там, де їх немає. — Я не шукаю проблем. Я не хочу вкладати великі гроші в будівництво на чужій землі. — Якій чужій? — обурилася свекруха. — Я вам чужа? Розмова закінчилася тим, що Павло ще кілька днів переконував дружину погодитися. Марта погодилася. Але одну річ зробила по-своєму. Замість звичайного капітального будинку вона замовила сучасну модульну конструкцію в українського виробника. Чотири готові секції виготовили на підприємстві, привезли на платформах і змонтували на підготовлених опорах. Свекруха дивилася косо, а чоловік дивувався щодня
Коли Марта звернула з траси на вузеньку дорогу до дачного масиву під Львовом, вона вже уявляла свій вечір до найменших дрібниць. Залишити машину під навісом, відчинити двері на
Оксано! Тільки не смійся, але твоя свекруха щойно запитала мене, о котрій годині в суботу приїжджати до вас на новосілля, — схвильовано, поспішаючи, говорила подруга Людмила. — Я спочатку подумала, що вона мене з кимось переплутала, а потім вона сказала, що буде чоловік тридцять і треба приїхати раніше, бо біля вашого будинку всім місця для машин не стане. Оксана завмерла посеред кухні з рушником у руках і кілька секунд просто дивилася на телефон. — Людо, повтори, будь ласка. Скільки людей? — Каже, близько тридцяти. Я ще пожартувала, чи ви там ресторан відкрили, а вона відповіла: «Ні, просто нормальне українське новосілля». Оксано, ти ж сама казала, що кличете тільки нас, твою сестру і ще двох друзів. — Саме так і було. — Тоді я, здається, зараз сказала тобі щось дуже неприємне. — Навпаки. Добре, що сказала і попередила мене. Я передзвоню свекрусі. Де вона взяла таку наглість
— Оксано, тільки не смійся, але твоя свекруха щойно запитала мене, о котрій годині в суботу приїжджати до вас на новосілля. Я спочатку подумала, що вона мене з
Іване, ти маєш оплатити весілля сестри, — наполягала сердито мати. — І навіть не починай розповідати, що у вас немає грошей, бо я чудово знаю, скільки ви відклали, — Галина Степанівна поставила чашку на кухонний стіл так рішуче, що ложечка дзенькнула об край. — Олеся в тебе одна-єдина сестра. Невже для неї шкода? Марина повільно відсунула від себе тарілку й подивилася спочатку на свекруху, потім на чоловіка. Іван сидів поруч і так старанно вивчав візерунок на скатертині, наче саме там дрібним шрифтом була надрукована інструкція, як урятуватися від сімейної сварки. — Перепрошую, але я правильно почула? — Марина говорила спокійно до свекрухи. — Ви не просите нас трохи допомогти. Ви хочете, щоб ми оплатили весілля Олесі, вашій доньці? — А що тут такого дивного? — свекруха поправила окуляри. — Молодим треба допомагати. У них зараз стільки витрат: ресторан, фотограф, музика, сукня, прикраси, декор. Олеся хоче гарне свято, щоб запам’яталося на все життя
— Іване, ти маєш оплатити весілля сестри. І навіть не починай розповідати, що у вас немає грошей, бо я чудово знаю, скільки ви відклали, — Галина Степанівна поставила
Соломійко, ти золото! Я знала, що ти мене врятуєш, — щебетала зовиця. — Ми швиденько, справді. Максимум дві години, може, дві з половиною. Олеся приїхала через сорок хвилин із чотирма дітьми, трьома рюкзаками, пакетом іграшок, запасними футболками та дворічним Марком, який ще в коридорі вирішив перевірити, наскільки голосно може звучати дитина у двокімнатній квартирі. Старшій, Софійці, було вісім. Вона вже почувалася майже дорослою й постійно намагалася керувати молодшими. Шестирічна Настуня мала дивовижну здатність знаходити те, що лежало найдалі й було найменше призначене для дитячих рук. Чотирирічна Ліза була творчою натурою: якщо поруч траплялися фломастери, крем, варення чи зубна паста, вона обов’язково бачила в цьому художній матеріал. Маркові було два, і він міг за десять хвилин пройти весь шлях від щасливої усмішки до такого голосного протесту, що сусідка знизу починала стукати по батареї. Перші кілька разів Соломії навіть подобалося сидіти з дітьми, але потім все змінилося
Коли Соломія вперше погодилася залишити в себе дітей сестри чоловіка, вона навіть не подумала, що через кілька місяців ця маленька послуга перетвориться на її майже щоденний обов’язок. Тоді

You cannot copy content of this page