Невістко! Послухай, ну ти ж мусиш мене зрозуміти, — голос свекрухи звучав з телефону. — Мама моя стала зовсім кепська, геть здав її розум. Пам’ять тепер — наче те старе, діряве відро: учора поставила каструлю з борщем на плиту й геть забула її вимкнути, ледь хату не спалила, сьогодні зранку годину шукає ключі, а вони в неї у власній руці були! Лікар прямо сказав — їй потрібен постійний, щоденний нагляд. Я б і сама з радістю бігала, але купа роботи. А ти зараз без постійної роботи сидиш. Виручи нас? — Галино Федорівно, я навіть не знаю, що вам відповісти, — Олена намагалася говорити якомога спокійніше. — Я ж ніколи в житті не доглядала за літніми хворими людьми. Це дуже відповідально й складно. Може, краще знайти професійну доглядальницю? Або влаштувати її у хороший пансіонат. — У пансіонат?! — голос свекрухи став сердитим. — Та що ти таке верзеш, Олено?! Це ж моя рідна мати! Я її в чужі руки ніколи в житті не віддам! Там же ніхто не буде до неї по-людськи ставитися, пропаде вона там! А ми — родина. Справжня родина мусить бути поруч і допомагати одне одному у біді
— Невістко! Послухай, ну ти ж мусиш мене зрозуміти, — голос свекрухи Галини Федорівни звучав із динаміка мобільного телефону так, ніби вона гарячково виправдовувалася перед якимось невидимим суворим
Мамо, та ну скільки можна дзвонити щодня? — з легким роздратуванням у голосі пролунав дзвінкий, але вже такий чужий голос Олесі. — Я ж казала: у нас сьогодні з Валентиною Сергіївною, свекрухою, шопінг, а потім ми йдемо на примірку нової колекції суконь до її знайомого дизайнера! Мені зовсім ніколи зараз говорити, у мене друга лінія виклику від мами Валі! — Олесю, донечко, та я ж тільки спитати хотіла, як ти почуваєшся, — тихо, майже пошепки мовила Олена. — Ти вже другий тиждень не телефонуєш. Я тут й пиріжків із вишнею напекла, твоїх улюблених, і молоко свіже від нашої Зірки принесла. Думала, може, ви з Ігорем на вихідні приїдете в село, відпочинете від міського шуму. — Ой, мамо, які пиріжки, яке молоко? — Леся аж пирхнула у слухавку. — Ми з Валентиною Сергіївною зараз на правильному харчуванні, жодного молока й цукру! А до села їхати — це ж цілий день втратити в дорозі по тих вибоїнах. Ігор зараз повністю занурений у новий бізнес-проєкт, який йому батько довірив. Добре, мамо, мені треба бігти, бо мама Валя вже під’їхала на своїй машині. Я перетелефоную колись! У слухавці залунали часті, холодні гудки
— Мамо, та ну скільки можна дзвонити щодня? — з легким роздратуванням у голосі пролунав із динаміка мобільного телефону дзвінкий, але вже такий чужий голос Олесі. — Я
Ти взагалі зі мною порадився, Артеме?! — голос Олени тремтів від розпачу. — Ти привозиш маму з повними валізами й просто ставиш мене перед фактом, що вона тепер житиме в нас?! Я у декреті, Артеме! Я з дитиною світла білого не бачу, не спала нормально вже кілька місяців, а ти вішаєш на мене ще й повний догляд за літньою людиною?! Артем стомлено зітхнув, поставив на підлогу дві старі клітчасті сумки та переставив біля дверей велику коробку з маминими речами. Він потер червоні від утоми очі після трьох годин за кермом по розбитій дорозі. — Олено, не починай кричати при мамі, — стишено, але з натиском мовив він, зачиняючи вхідні двері міської квартири. — А куди мені її було дівати? Вона в селі одна, хата на пічному опаленні, дрова носити важко, воду з криниці тягати немає сил. Сусіди подзвонили й сказали, що вона ледь не впала біля колодязя! Ти все одно цілий день удома. Що тобі важко ще одну тарілку супу налити й наглянути за нею? Я працюю з ранку до ночі на двох роботах, щоб ми могли за цю двокімнатну квартиру кредит виплачувати й дитину вдягати
— Ти взагалі зі мною порадився, Артеме?! — голос Олени тремтів від розпачу та обурення, поки вона намагалася втримати на руках дев’ятимісячного синочка Олежку, який неспокійно совався через
Мамо! Тобі взагалі не соромно? — пролунав роздратуванням голос Насті. — Ти уявляєш, як це виглядало з боку? Усі гості запитували, куди поділася мати нареченої! А ти просто взяла, зібрала свої клунки й тихо втекла серед ночі! Батько, між іншим, до самого ранку був поруч зі мною, а ти просто зникла! Ганна стола біля старого кухонного столу у своїй рідній хаті, притискаючи чохол дешевого мобільного телефону до вуха. — Настусю, донечко. Я ж не втекла серед ночі, — тихим голосом відповіла Ганна. — Я чекала майже до десятої вечора. Останній автобус на наше село відходить від автостанції о пів на одинадцяту. Якби я на нього запізнилася, то мусила б залишатися в місті до ранку. А в мене ж удома господарство: корова недоєна, птиця зачинена, собака їсти цілий день чекає. — Ой, та яке там господарство! — роздратовано вигукнула у слухавку донька. — Завжди у тебе знаходяться якісь виправдання! Корова їй важливіша за власну доньку! Батько чомусь знайшов можливість покинути всі свої справи в Польщі, приїхав, профінансував половину свята, подарував нам із Максимчиком ключ від новенького авто, про яке ми навіть мріяти не сміли! Людина знайшла час, виділила кошти, зробила з нашого весілля справжню казку! А ти приїхала в якомусь старенькому костюмі, просиділа цілий вечір у кутку з сумним виглядом, а потім тихо втекла, наче тебе там силою тримали
— Мамо! Тобі взагалі не соромно? — голосно пролунав роздратуванням голос Насті. — Ти уявляєш, як це виглядало з боку? Усі гості запитували, куди поділася мати нареченої! Усі
Алло, доброго ранку, Ніно Петрівно, — Марта відповіла на дзвінок колишньої свекрухи. — Марто, сонечко, доброго дня. Я не стала чекати вечора. Коротше кажучи, у понеділок я буду під вашим будинком на своїй «Газелі». Заберу в тебе той великий двокамерний холодильник, що ми вам колись із покійним чоловіком на весілля дарували. Шлюбу вашого з Андрієм більше не існує, тож і подарунок тепер не має жодного сенсу в чужій хаті стояти. Не переживай, я попросила сусіда дядька Василя допомогти його спустити, — пролунав у слухавці владний голос колишньої родички. Марта так і сіла на ліжку, не вірячи власним вухам. Вона розгублено подивилася на великий білий агрегат, що мирно гудів у кутку кухні. — Ніно Петрівно, ви зараз серйозно жартуєте чи я ще не прокинулася? — здивовано запитала вона. — Які можуть бути жарти в моєму віці, Марто? Мені вже сімдесят другий рік іде, зайвого часу на дурниці немає. У понеділок рівно об одинадцятій годині щоб була вдома, двері відчини й не створюй зайвої метушні. І вона різко, без жодних прощань, поклала слухавку. Ніна Петрівна завжди так завершувала розмови — не прощалася, а ставила категоричну крапку, після якої обговорювати вже було нічого
Ранкова субота розпочалася зовсім не так, як планувала Марта. Вона мріяла про довгий сон на м’яких подушках, про прохолодну тишу за вікном і про горнятко гарячої кави, яку
Дружино! Ну чому, скажи мені на милість, твої батьки не могли просто купити готову ділянку із нормальним, збудованим будинком а не будувати на старості років дім самим? — зітхав Микола, схопившись за голову. — Навіщо оці вигадки з фундаментом, несучими стінами, кроквами та дахом? Вони уявляють, скільки це мороки? — А ти бачив, скільки зараз коштують готові будинки під містом? — гаряче аргументувала Олеся, розставляючи вимиті тарілки по полицях. — У моїх батьків таких божевільних грошей ніколи в житті не було! Батько все життя на державній службі, мама в школі вчителькою. Звідки там мільйони? — Добре! А чому тоді не найняти професійну бригаду? Нормальних будівельників, які мають інструмент, техніку і досвід? — Ой, Миколо, облиш ці казки! Тато нікому в цьому світі не довіряє, — махнула рукою дружина, гірко всміхнувшись. — Він каже, що сучасні будівельники — це суцільні халявщики, які тільки й думають, як зідрати більше грошей і зробити все абияк. Єдиний будівельник на всій землі, якому він беззастережно вірить — це ти, його любий зять, тобто ти
— Миколо! Та допоможеш моїм батькам зовсім трохи! Ну що тобі вартує? Для тебе ж це справжні дрібниці, ти кожен день на роботі цим займаєшся! — Дрібниці? Олесю,
Доброго дня, Олюню, невісточко моя, — свекруха привітно пригорнула її до себе. — Здрастуйте, Людмило Петрівно. Проходьте, будь ласка, ми якраз вільні. Свекруха відкинулася назад, важко зітхнула і виразно похитала головою. — Чула ви землю зібралися купляти. І навіщо вам ці поневіряння? Навіщо чужим людям віддавати останні заощадження? Ольга поставила перед нею гарячу чашку і звичним рухом посунула ближче цукорницю. — А що робити залишається? Інших розумних варіантів ми просто немає. — Як це немає? — мати високо підняла брови від здивування. — А моя заміська дача? Стоїть порожнісінька, бур’янами заростає, нікому не потрібна. Будуйтеся там спокійно, і жодних величезних грошей чужим людям платити не доведеться! Микола буквально завмер посеред кухні з чайником у руці, ошелешено дивлячись на матір. — Мамо, ти зараз серйозно говориш чи жартуєш? — Абсолютно серйозно, синку. Вісім соток чудової землі, місце дуже мальовниче. Я туди вже років зо два носа не показую — сил немає возитися з цими грядками. А для молодої родини це буде ідеальний варіант. Микола зрадів, а Ольга замислилася, чому ж свекруха тепер така добра до них
— Послухай, ось цей варіант виглядає напрочуд непогано. Дванадцять соток землі, і їхати від межі міста якихось сорок хвилин. Ольга плавним рухом присунула розгорнутий ноутбук ближче до чоловіка,
Оксано! Ну що ти стоїш із таким виразом обличчя, ніби в тебе квартиру відбирають? Подумаєш, сестра чоловіка поживе у вас кілька місяців! Не чужа ж людина, своя родина. Чи тобі справді шкода кількох квадратних метрів для рідної сестри Артема? — Свекруха, Світлана Петрівна, вимовила це із такою буденною легкістю та неприхованим докором, наче я побачила її не у своїй власній спальні, а десь у готельному номері чи на дачі у далеких родичів. — Я правильно розумію, Світлано Петрівно, що ви оселилися тут без мого відома й згоди? — запитала я, щосили намагаючись утримувати голос у межах норми, хоча всередині все стискалося від обурення, а пальці стали крижаними. Свекруха навіть не зволіла обернутися до мене. Вона продовжувала неквапливо акуратно складати стопкою рушники. — Ой, тільки не треба оцих сцен із порога, Оксано! Артем усе дозволив і дав свою повну згоду. Він чоловік, голова сім’ї, от із ним увечері й розмовляй, якщо тебе щось не влаштовує. Тільки от самого Артема вдома ще не було. Він затримувався у своєму офісі, здавав місячний звіт і, судячи з усього, зовсім не сумнівався, що до його повернення я вже повністю змирюся з усім, що сталося, та мовчки проковтну цю образу. Але він дуже сильно помилявся
— Оксано! Ну що ти стоїш із таким виразом обличчя, ніби в тебе квартиру відбирають? Подумаєш, сестра чоловіка поживе у вас кілька місяців! Не чужа ж людина, своя
Наталю, ти зараз де? — суворо, без привітання запитав Артем сестру. — Я зараз стою на дачі. У погребі. У слухавці на коротку мить запанувала тиша. — А-а-а. Ви на дачу приїхали? Ну й що ти там забув у тому погребі? — Наталю, де консервація?! — підвищив голос Артем. — Де сто з гаком банок, які Олена з мамою ціле літо тут закривали?! Погреб порожній! Замок цілий! Це ти забрала?! Наталя зітхнула. — Боже мій, Артеме, чого ти так репетуєш? Так, це я забрала! І що з того? Я два тижні тому взяла в матері ключі, попросила свого колегу по роботі з бусиком, ми приїхали й усе акуратно завантажили та вивезли до мене в квартиру! — Як — «все вивезла»?! — вигукнув Артем. — Наталю, ти взагалі розумієш, що ти зробила?! Це ж Олена ціле літо тут спину гнула! А ти приїхала й загарбала абсолютно все під нуль?! — Ой, тільки не треба мені тут читати моралі й робити з Олени святу! — роздратовано защебетала у відповідь сестра. — Що значить «загарбала»?! Це дача моєї матері! Усе, що там виросло й закрилося — це моєї матері майно! Мама мала повне право віддати це своїй рідній дочці! Так що все чесно й справедливо
— Оленочко, донечко, потримай-но марлечку рівніше, а то сік мимо банки проллю! — Ганна Василівна витирала спітніле чоло тильним боком руки, стоючи над величезним, двадцятилітровим баняком, у якому
Де сорок тисяч? Ти взагалі розумієш, що ти зробив, Назаре?! — голос Ірини дрижав. Вона швидко прогортала сповіщення з банківського додатка, вдивляючись у списану суму з їхнього спільного рахунку. — Ми довго відкладали ці гроші! А ти просто взяв і зняв майже сорок тисяч гривень? Без жодного слова?! Назар повільно розшнурував кросівки, не поспішаючи знімати куртку. Він намагався виглядала спокійним. — Іро, заспокойся, будь ласка, не кричи, діти у своїй кімнаті чують, — тихо мовив він, зачиняючи вхідні двері. — Я ж не викинув ці гроші і не витратив на якісь дурниці. Це для діла. Для сім’ї. — Для якої ще сім’ї?! — Ірина ступила крок уперед, схрестивши руки. — Наша сім’я — це я, ти і наші двоє дітей! На що пішли ці гроші? Кажи прямо! Назар важко зітхнув, витер долонею лоб і, переступивши поріг вітальні, тихо відповів: — Я купив путівку в Карпати. Дорогого санаторію в Яремчі, із басейном, процедурами, харчуванням. Для Оксани
— Ти взагалі розумієш, що ти зробив, Назаре?! — голос Ірини дрижав від образи й люті, а телефон у її руках ледь не випав на столик у передпокої.

You cannot copy content of this page