Головна

Oks

Ти хоч уявляєш, як це виглядає з боку, Оксано? — Маргарита Степанівна з неприхованим роздратуванням мовила до невістки. — Ми ж завтра йдемо не на звичайний ринок і не до міської їдальні. Це ювілей моєї сестри, Елеонори! Зберуться поважні люди, професура, лікарі, мої колеги з філармонії. А ти знову збираєшся вдягти цей свій смугастий трикотажний светр і туфлі на товстій гумовій підошві? Оксана зупинилася. Жінка спокійно подивилася на свекруху. — Маргарито Степанівно, цей светр чистий, вовняний і дуже теплий, — тихо, своїм м’яким, звичним сільським тоном відповіла Оксана. — А туфлі, ну, на підборах я довго ходити не можу, у мене ноги змалечку до рівної землі звикли. Та й навіщо мені перед когось удавати з себе того, ким я не є? Я звичайна людина, сільська. Мені головне, щоб усе було охайно й по-людськи. — «По-людськи», — вимовила сердито мати. — У твоєму селі «по-людськи» — це, мабуть, натягнути квітасту хустку й насипати повну миску тушкованої картоплі. А в нашому товаристві є такт, стиль, естетика! Мій син Артем — провідний хірург у місті! Він мав би поряд із собою бачити жінку з манерами, із вишуканим смаком, яка вміє тримати виделку для риби й відрізнити лате від капучино! А ти навіть каву пити не вмієш, наливаєш собі повну кружку, як чай
Життєві історії 0
— Ти хоч уявляєш, як це виглядає з боку, Оксано? — Маргарита Степанівна з неприхованим роздратуванням поставила витончену порцелянову чашку на кришталеву розетку, так що по світлій, ідеально
Іване! Якщо ти зараз знову кинеш свій борщ, підведешся й підеш через город туди до своїх батьків, я особисто закручу засув із цього боку! — голос Оксани був сердитим. — Ти подивися на себе! Тобі сорок п’ять років, а в тебе спина не згинається, ноги ледь носять, на руках мозолі не сходять! Ти коли востаннє спокійно неділю пересидів? Коли ми із дітьми хоч на річку разом виходили? Іван важко зітхнув. За вікном їхнього охайного цегляного будинку, одразу за низьким дерев’яним парканчиком, виднілася сусідська хата його батьків. — Оксано, ну що ти починаєш? — тихо, з невимовною втомою в голосі мовив чоловік. — Батько ж гукає мене. Каже, у хліві одвірок покосився, двері не зачиняються. Що йому робити? Йому ж восьмий десяток іде, він уже й відро води з криниці з важкістю тягне. — А твій батько не пробував згадати, що в нього не один син у цьому житті є, а ще й доня золота? — Оксана сплеснула долонями. — Скільки років це триває, Іване? Десять? П’ятнадцять? З того самого дня, як ми одружилися й хату поруч звели! Щодня одне й те саме: «Іване, прийди, паркан поправ», «Іване, дрова розпиляй», «Іване, картоплю занеси», «Іване, дах латай»! Забув? Чи тобі пам’ять відібрало
Життєві історії 0
— Іване! Якщо ти зараз знову кинеш свій борщ, підведешся й підеш через город туди до своїх батьків, я особисто закручу засув із цього боку! — голос Оксани
Тобто як це — «зачекай ще трішки, Миколко»?! — голос брата здригнувся. — Галино, ми ж із тобою чітко й по-людськи домовлялися! Ти прийшла до мене два місяці тому, плакала в цьому самому передпокої, розказувала, що у вас за борги газ в хату от-от відріжуть, що дітям на зимове взуття бракує! Ти ж знала, добре знала, що я продав нашу корову Лиску! Я віддав тобі все до копійки! А тепер ти стоїш, дивишся мені в очі й спокійно кажеш, що грошей немає і не буде, ти їх не віддасиш?! — Миколо, ну ти як дитина мала, їй-богу! — мовила сестра з важким зітханням. — Що ти з цієї корови робиш якійсь нечуваний подвиг? Ну продав та й продав! Вона ж у тебе вже стара була, молоко віддавала через раз, тільки дурно пашу переводила! А в мене родина! За газ ми сплатили, а решту грошей, ну довелося вкласти в одну дуже важливу справу. Грошей у мене немає. Микола опустив руки. Він дивився на рідну сестру й не впізнавав у цій самовпевненій, презирливій жінці ту малу дівчинку Галю, з якою вони колись ділили одну скоринку хліба на двох і ховалися від бабиного гніву в кукурудзі. Гроші сестра позичила, а віддавати не хоче
Життєві історії 0
— Тобто як це — «зачекай ще трішки, Миколко»?! — голос брата здригнувся від високої напруги, хоча він з останніх сил намагався не кричати на власному подвір’ї, аби
Та що тут думати, Ігорю?! Хата стоїть у самому центрі села, ділянка велика, поруч дорога на Київ! Якщо все грамотно зробити — тут можна такий чудовий котедж або затишну садибу під оренду вигнати! — Тарасова дружина, Жанна, голосно командувала. — Я вже з ріелтором радилася! Земля зараз у ціні, тож ділити треба по-чесному! — Оце так новина! Спритна ти яка, Жанночка! — від обурення аж підхопилася з лави дружина молодшого брата, Оксана. — Город їй віддай! А з якого це дива найцінніше — хату з подвір’ям і сад — ви собі забираєте? Ігор — такий самий рідний син, як і твій Тарас! Якщо вже на те пішло, то будівлю треба оцінити за ринковою вартістю, продати повністю, а гроші розділити порівну між братами! У маленькій кухні панувала душна, важка напруга. За столом сиділи два рідні брати — старший Тарас і молодший Ігор. Обидва дорослі, кремезні чоловіки, які вже давно влаштували своє життя у місті. Вони приїхали до рідного села нібито «провідати матір на вихідні». Але замість того, щоб узяти до рук сокиру чи косу й допомогти по господарству, вже другу годину поспіль разом із дружинами гаряче й немилосердно ділили майно вісімдесятирічної Надії Петрівни
Життєві історії 0
— Та що тут думати й розтягувати, Ігорю?! Хата стоїть у самому центрі села, ділянка велика, поруч дорога на Київ! Якщо все грамотно зробити — тут можна такий
Ти насправді вважаєш, що вчинила справедливо, мамо? — Назар сердито кинув ключі на стіл. — Назаре, синку, ми ж із тобою вже сто разів спокійно це обговорювали, — Олена важко зітхнула, важко опускаючись на стілець і намагаючись згладити напругу у голосі. — Після продажу бабусиної старенької хати в селі нам просто фізично не вистачало коштів на придбання двох окремих, повноцінних квартир. Я порахувала кожну копійку, до останньої гривні, адже заощаджень у нас теж не так багато було і купила лише одну квартиру собі. — На все б чудово вистачило, якби ти не намагалася зображувати з себе велику пані та не претендувала на двокімнатні хороми! — Назар цинічно усміхнувся, і в його очах прохопився холодний, відчужений вогник. — Можна було без проблем придбати дві невеличкі смарт-квартири або студії десь на околиці міста. І кожен мав би своє власне житло. Він промовив ці слова з такою гіркою образою, що Олені на мить навіть дихати стало важко
Життєві історії 0
— Тобто ти насправді вважаєш, що вчинила абсолютно правильно й справедливо? — Назар зі зневагою покрутив у пальцях новесеньку зв’язку ключів. На металевому кільці погойдував невеликий дерев’яний брелок
Ти це серйозно зараз? Прийшов, стоїш тут на порозі, ніби нічого й не сталося? — Олена різко прочинила масивні вхідні двері колишньому чоловікові. — І ти справді думаєш, що після п’ятнадцяти років невідомості можна просто так з’явитися та очікувати, що я вигукну: «Проходь, заходь скоріше, я все забула й пробачила»? На сходовому майданчику, притиснувшись до потертої стіни, стояв Андрій. Він згорбився, наче намагався сховатися від власних спогадів. У його тремтячій руці бовталася стара, потерта валіза, а на худих, згорблених плечах висіла давно вицвіла куртка. — Я зовсім не чекаю, що ти мене пробачиш, Олено, — ледь чутно мовив він. — Просто так склалися обставини. Мені зараз справді абсолютно немає куди йти. — Оце так новина! А як щодо сина? Чи до рідної сестри? А як же твоя заможна нова сім’я, з якою ти колись так переконано будував своє «нове, розкішне життя»? — Олена говорила карбуючи кожне слово. Всередині все палало від обурення. — Чи вони також викреслили тебе зі свого життя одразу, як тільки ти став для них незручною тягарем
Життєві історії 0
— Ти це серйозно зараз? Прийшов, стоїш тут на порозі, ніби нічого й не сталося? — Олена різко прочинила масивні вхідні двері після другого наполегливого, дратівливого дзвінка. —
Мамо! Ми ось із чоловіком та онуком твоїм тулимося по орендованих кутках, а ти сидиш сама у величезній трикімнатній квартирі, — розпочала молодша донька. — Може, ми переїдемо до тебе? І нам зручно, і тобі не буде самотньо у вечори. — Звісно, донечко. Тільки Вікторії, мабуть, буде прикро. — Чого це їй прикро? Вона живе у чоловіка, дітей поки немає. А я ж знову чекаю малюка! — Ні-ні, давайте все буде чесно й справедливо! — обурилася Вікторія, коли дізналася про плани сестри. — Нехай Катя живе де хоче, але й від своєї частки у квартирі я відмовлятися не збираюся! Найбільше на світі Софія не терпіла конфліктів, особливо всередині родини. — Тоді вчинимо так, — м’яко мовила вона. — Цю трикімнатну оформлюємо на вас двох із Катею, а я переїду до своєї невеличкої спадкової квартири. Доходу від неї тепер не буде, звісно, але ж гроші — це зовсім не головне у житті, правда ж, дівчатка? «Дівчатка» охоче закивали й навіть пообіцяли час від часу допомагати мамі грошима. Але допомога лише на словах залишилася
Життєві історії 0
— Ти ніколи нічого сама не вирішувала, а тут раптом надумала… Ти зовсім втратила глузд, мамо? Може, тобі потрібна допомога лікаря? — різко кинула старша з доньок, навіть
Невістко! Консервація сама себе не зробить! – з порога сердито бурмотіла свекруха. – Чого ти завмерла в коридорі, наче гостя заїжджа? Софія ще навіть босоніжки скинути не встигла. В одній руці вона тримала тканинну сумку, в іншій — картонну коробку з вишневим пирогом, а Надія Петрівна вже впевнено простягала їй пачку соди та абсолютно нову кухонну жовту губку. – Мамо, які банки? – Максим зупинився поруч у передпокої, знімаючи кросівки. – Ми ж просто на чай до вас заїхали. – От і поп’ємо чай, ніхто не сперечається. Тільки спочатку швиденько розберемося з огірками. Слово «швиденько» прозвучало настільки вагомо й безапеляційно, що Софія одразу зазирнула на кухню. На обідньому столі вже шикувалися скляні банки, на плиті гула величезна кастрюля з водою, а біля балконних дверей стояло аж три пластикові тази, доверху заповнені зеленими огірками. Ще якихось шістдесят хвилин тому все навколо здавалося зовсім іншим, сповненим легкості та радості. А тепер свекруха була сердитою, бо діти не хотіли допомагати
Життєві історії 0
– Невістко! Консервація сама себе не зробить! Чого ти завмерла в коридорі, наче гостя заїжджа? Софія ще навіть босоніжки скинути не встигла. В одній руці вона тримала тканинну
Діти мої! Ось дивлюся я на вас усіх, — проговорила свекруха, оглядаючи присутніх важким поглядом, — і прямо серце болить. Одразу видно, хто в цій родині мене по-справжньому любить та береже, а хто просто так для галочки прийшов. Ірочка, донечка моя, з Вадимом — золоті мої! Останнє віддали, проявили справжню турботу, такий розкішний телефон подарували! А от син із невісткою, видно, зовсім мене не шанують. Аби тільки відчепитися, направлення до лікаря подарували та й радіють. На кухні в ту ж секунду запанувала майже відчутна на дотик тиша. Олена так і замерла з тарілкою в руках. Вона перевела розгублений, абсолютно невіруючий погляд із обличчя свекрухи на приголомшене обличчя чоловіка. Ірина з чоловіком співчутливо-переможно перезирнулися між собою. Олена повільно поставила тарілку назад на кухонний стіл. У неї дрібно тремтіли руки. Їй кортіло висловити все — і про години, витрачені на пошук найкращого фахівця, і про те, що дорогий смартфон для шістдесятирічної жінки, яка заледве вміє відправляти голосові повідомлення — це лише дорога іграшка для похизування перед сусідками. Але Тарас випередив її. — Мамо, дякуємо за вечір. Нам з Оленою, мабуть, уже час іти
Життєві історії 0
— Діти мої! Ось дивлюся я на вас усіх, — мовила свекруха, оглядаючи присутніх важким, сумним поглядом і демонстративно зітхаючи, — і одразу видно, хто в цій родині
Ну що, тішишся тепер? — гірко процідив дружині через зуби Сергій, важко крокуючи по вогкому асфальту і не дивлячись на неї. — Догралася у свою гордість? Ні грошей тепер не побачимо, ні власного кутка. — Квартири у нас і так не було б, Сергію, — м’яко, але твердо повторила Діна, розвертаючи чоловіка дo себе. — Ми б платили за чужу власність, яка належала б матері твоїй. Не так подивилася — пішли геть, не те сказала — погрози, що квартира Пашкові дістанеться. Ти справді цього хотів? Сергій важко зітхнув, дивлячись на сірі хмари. — Вона ж моя мати. Вона б так ніколи не вчинила. — Вона тільки-но прямо сказала, що ні за що не перепише нічого на тебе, аби я раптом щось не відсудила, — мовила Діна. — Вона у своїй голові вже нас розлучила і поділила майно. Вона не вірить у нашу родину, Сергію. А я вірю. І я хочу, щоб у нас було наше власне житло. Нехай невеличке, нехай у розстрочку чи кредит на довгі роки, але наше! Де ми будемо повними господарями, де свекруха не вказуватиме, які фіранки купувати й кого кликати в гості. Чоловік довго й пильно дивився їй в очі. Потім глибоко вдихнув холодне осіннє повітря. — І де ми візьмемо гроші на перший внесок? У нас заощаджень — як кіт наплакав
Життєві історії 0
— Ну що, тішишся тепер? — гірко процідив через зуби Сергій, важко крокуючи по вогкому асфальту і не дивлячись на дружину. — Догралася у свою гордість? Ні грошей

You cannot copy content of this page