Мамо, тільки не починай знову, що тобі незручно, — усміхнувся Тарас, накладаючи собі салат. — Ми вже все вирішили. Поїдете з нами в Карпати. Вам давно треба хоч трохи змінити обстановку. Тату теж корисно побачити щось, крім свого городу й магазину будматеріалів. — А що мені ще треба бачити? — обурився Василь Михайлович. — У мене на городі зараз такі помідори, що люди спеціально приїжджати повинні. А ви мене кудись везете. — Тату, твої помідори за п’ять днів без тебе не оголосять незалежність, — засміявся Тарас. — Сусід поллє. Галина Петрівна похитала головою. — Діти, я все розумію, але навіщо вам за нас платити? Ми можемо вдома побути. Ви молоді, вам хочеться походити, поїздити. А ми будемо за вами тягнутися. — Ніхто нікуди тягнутися не буде, — сказала Марина. — Захочете — поїдете з нами на водоспад. Не захочете — сидітимете на терасі, питимете каву й дивитиметеся на гори. Ми тому й вибрали спокійне місце. І більше це питання не обговорюємо. Мамо, ти їдеш з нами, що б там не було
У родині Марини недільні обіди давно стали маленькою традицією. Збиралися не щотижня, бо в кожного була робота, діти, домашні справи, поїздки, але хоча б двічі на місяць намагалися
Галю, ти тільки одразу не кажи «ні». Спершу вислухай мене нормально, — промовила Людмила. Галина підняла очі на двоюрідну сестру. — Коли розмову починають словами «тільки не кажи ні», мені вже хочеться сказати «ні». Але говори. Вони сиділи в невеликій кав’ярні неподалік залізничного вокзалу в Івано-Франківську. Людмила приїхала із чоловіком Петром із райцентру. — Ти ж знаєш, наш Андрій цього року закінчує одинадцятий клас. Хоче вступати сюди. На комп’ютерний напрямок. Ми вже їздили на день відкритих дверей. Йому дуже сподобалося. — Прекрасно. Нехай вступає. Людмила помітно пожвавішала. — От бачиш! Я знала, що ти зрозумієш. Ми з Петром учора пів вечора говорили й вирішили: найкраще буде, якщо Андрій поживе в тебе. Ти сама, квартира велика. Дві кімнати практично порожні. До університету звідти одна маршрутка. Хлопець домашній, спокійний. Ти його навіть не помітиш. Галина відклала ложечку. — А зі мною чому не обговорили? Я нікого до себе не пущу
— Галю, ти тільки одразу не кажи «ні». Спершу вислухай мене нормально, — промовила Людмила й посунула чашку з кавою так далеко, наче збиралася вести переговори щонайменше про
Мамо! Ти взагалі розумієш, що ти зараз накоїла? — кричала Світлана. — Ми дзвонили тобі з вчорашнього вечора, а ти мовчала! Марія спокійно стояла у передпокої. Вона розправляла комірець легкого бежевого плаща, акуратно складаючи його в дорожню сумку. На її обличчі не здригнувся жоден м’яз від крику дочки. Вона навіть не повернула голову в її бік. — А я з вчорашнього вечора не маю жодного бажання з вами спілкуватися, — спокійно відповіла Марія, продовжуючи свої приготування. Слідом за дочкою в приміщення швидко завітав Михайло. Він нервово стискав у руках сучасний смартфон, важко переступав з ногу на ногу. — Мамо, ну навіщо ти так реагуєш? — Михайло зробив крок уперед, намагаючись надати голосу максимум миролюбства. — Ми ж переживали за твоє самопочуття. Вік уже не той, тиск постійно стрибає. Недобрі люди кругом, могли ж обдурити, виманити всі заощадження. Сума за земельну ділянку просто величезна. Віддай усі свої гроші краще нам
Важкі двері квартири гучно зачинилися, ледь не вибивши штукатурку зі стіни в коридорі. Світлана різко кинула в’язку ключів на металеву полицю для взуття, і цей різкий звук розірвав
Мамо, ми провели ревізію наших витрат і прийшли до висновку, що більше не зможемо фінансувати ваше лікування, — промовила невістка, не піднімаючи очей від тарілки. — Оленка зараз ходить на надзвичайно дорогі курси іноземних мов, і кожна копійка на вагу золота. У Ніни Олексіївни всередині наче щось обірвалося. Виделка, яку вона тримала в руці, з ледь чутним звуком вдарилася об край керамічної тарілки. Цей звук, такий буденний для будь-якої іншої хвилини, зараз здався їй громом серед ясного неба. Вона відчула, як пальці на мить затерпли, а погляд сфокусувався на візерунках скатертини, на якій колись сама ж вишивала маленькі квіточки. Їй було шістдесят три роки. Життя, яке вона прожила, не було легким, але було наповненим сенсом. Тепер же виявилося, що її здоров’я — це просто графа у чиємусь бюджеті, яку можна було легко перекреслити олівцем. — Софіє, — Ніна Олексіївна спробувала надати голосу твердості, хоча відчувала, як всередині наростає тремтіння. — Ви серйозно? Ти ж знаєш, що без цих ліків я просто втрачу мобільність. Я працювала медсестрою все життя, я чудово розумію, про що говорю. Ви хочете, щоб я не могла ходити
Кухонний годинник над плитою тихо цокав, відраховуючи секунди, які здавалися Ніні Олексіївні вічністю. У повітрі відчувався легкий аромат запеченого курячого філе та свіжого кропу — звичайний обід у
Ой, дітки, рятуйте мене, благаю! — голосно сплеснула свекруха руками, щойно переступила поріг передпокою. — Сусіди зверху вчора ввечері прорвали водяну трубу, тепер у квартирі справжнє озеро, води по кісточки! Шпалери відпадають, стеля сиплеться на голову! Можна я у вас буквально пару тижнів пересиджу, поки майстри все просушать і зроблять ремонт? Іван миттєво кинувся допомагати матері заносити важкі сумки в коридор. Софія у цей момент стояла в кухні й розгублено дивилася на гостю. Вона щиро співчувала: аварійна ситуація в будинку — це завжди великий стрес, як тут відмовиш рідній людині? Якби молода жінка тоді хоча б на секунду знала, у що перетворяться ці обіцяні «пара тижнів», вона б тричі подумала перед тим, як відкрити двері матері чоловіка
Бондарі — Іван та Софія — прожили в законному шлюбі рівно шість місяців. Їхня невелика, але затишна світла двокімнатна квартира в спальному районі була справжнім острівцем щастя: вони
Ми вже запросили всіх гостей, тож ти маєш усе купити до святкового столу! — затараторила в слухавці зовиця. — Марино, постривай, ми взагалі не планували цього разу приїздити до вас на свято, — спокійно почала було Олена, намагаючись одразу пояснити ситуацію. — Навіть нічого слухати не хочу від тебе! — перебила розмову зовиця на підвищених тонах. — Тобі потрібно терміново купити свіже м’ясо, червону рибу, дорогі ковбасні вироби, буженину, кілька елітних видів твердого сиру, багато свіжої зелені та два великі святкові торти на замовлення. І обов’язково не забудь придбати деревне вугілля для мангала, рідину для розпалювання та якісний одноразовий посуд із серветками. Детальний список покупок я щойно скинула тобі в електронному вигляді на пошту. Олена швидко відкрила повідомлення на екрані свого смартфона, переглядаючи довгий перелік продуктів та речей: — Марино, але ж тут вказана просто колосальна сума грошей. Це дуже дорого для нас зараз. — Подумаєш, яка дрібниця! Тридцять років людині виповнюється лише раз у житті. Невже Артем пошкодує грошей для своєї рідної сестри
— Ми вже запросили всіх гостей, тож ти маєш усе купити до святкового столу! — затараторила в слухавці молодша сестра чоловіка, щойно Олена встигла підняти телефон і відповісти
Ти куди так вбралася? — почувся голос чоловіка з кухні. Ярина завмерла. Богдан сидів за столом, гортав новини в телефоні й навіть не підняв голови. — Я сьогодні зустрічаюся з Ілоною. Вона приїхала до міста на один день. — І для подруги треба вдягатися так, ніби ти йдеш на прийом до міського голови? — Це звичайна сукня. — Звичайна? — Богдан нарешті глянув на неї й скривився. — Вона тебе повнить. І колір якийсь дитячий. Тобі вже не двадцять. Ярина опустила погляд на тканину. — Мені тридцять один. — Саме тому час навчитися дивитися на себе тверезо. Вдягни щось інше. Вона хотіла сказати, що їй подобається ця сукня, але не змогла. — Ілона чекає, — тихо промовила Ярина. — То нехай чекає. Світ не впаде. Вона повернулася до кімнати, переодягнулася в темні штани й довгий светр, а сукню знову повісила в шафу. Коли вийшла, Богдан схвально кивнув. — Оце вже нормально. І не затримуйся. Я хочу вечеряти о сьомій. — Ми домовилися на шосту. — Значить, посидите годину. Для розмов вам вистачить. Ярина нічого не відповіла. Вона взяла сумку й вийшла з квартири, тихо зачинивши за собою двері
Ярина довго стояла біля дзеркала в передпокої, поправляючи комір світлої сукні, яку не вдягала майже два роки. Колись вона любила цей колір, бо він нагадував їй ранкове небо
Шістдесят п’ять років, Софіє! Більше пів століття! — бурчав чоловік. — А ти мені навіть нормально сорочку не могла випрасувати! Ярослав Семенович стояв посеред великої зали, де ще годину тому запрошені гості пили за його ювілей, а тепер на столах валялися зім’яті паперові серветки та порожні тарілки з недоїденими святковими стравами. — Ярославе, ти про що взагалі говориш? Сорочку я прасувала вчора ввечері, ти ж сам усе бачив на власні очі! — А комірець зім’ятий! Усі гості дивилися! Моя знайома з роботи напевно помітила цей безлад! Софія Миколаївна опустилася на стілець, все ще тримаючи в руках посудину із залишками традиційних салатів. — Знайома з роботи? Так ось у чому справа. Знову ця жінка. — Навіть не починай свої домисли! — А чого не починати? Весь святковий вечір ти кружляв біля неї, а мене ніби й не існувало за цим столом! Ярослав зірвав з шиї шовкову краватку і кинув її на диван. — Тебе за столом не було тому, що ти весь вечір просиділа на кухні! Гостям навіть усміхнутися нормально не захотіла! — Я готувала частування! Хто, на твою думку, робив усі ці салати? Хто три доби не відходила від кухонної плити
— Шістдесят п’ять років, Софіє! Більше пів століття! А ти мені навіть нормально сорочку не могла випрасувати! Ярослав Семенович стояв посеред великої зали, де ще годину тому запрошені
Доню! Ти зараз можеш говорити? — тривожно запитала мати. — Можу. Щось сталося? — Люба, сестра твоя, має лягати на операцію. Потім їй радять відновлення в санаторії, бо вдома вона одразу вчепиться в ганчірку, каструлю й город. — А вона сама де? — У кімнаті. Не знає, що я тобі телефоную. — Чому не сказала мені? — Бо соромиться. — Ми ж сестри. — Вона думає, що ти скажеш: «Де ви були раніше?» Світлана прикрила очі. Вона справді могла так сказати. Не зі злості, а через звичку розкладати проблеми на причини й наслідки. — Скільки треба? Мама назвала суму: — Вісімдесят тисяч. На кухні запала тиша. Андрій, який вечеряв навпроти, підняв голову й уважно подивився на дружину. — Це разом із санаторієм? — уточнила Світлана. — Так. Частину вони зібрали, але ті гроші підуть на дорогу, харчування й поточні витрати. Доню, я знаю, що сума велика. Ми віддамо. Люба стане на ноги, Василь візьме більше замовлень, і поступово розрахуються. — Мамо, це точно позика? — Звісно. Я ж не прошу подарувати. Тільки Любі не кажи. Вона й так переживає. Світлана гроші відразу переказала і стала чекати дзвінок від сестри з подякою
Коли у дворі старої багатоповерхівки розквітли каштани, а на маленькому балконі знову зазеленіла мамина герань, Світлана вперше за багато місяців наважилася набрати номер сестри. Вона кілька разів відкривала
Маріє Іванівно! Та скажіть ви вже донькам правду, що вам в селі важко дуже, здоров’я немає, — Ганна, сусідка через дорогу, сперлася на хвіртку й дивилася, як літня жінка повільно поливає чорнобривці. — Ви ж ледве ходите. Навіщо все тягнете самі? Марія Іванівна усміхнулася так лагідно, ніби почула звичайне побажання доброго дня. — А що їм казати, Ганнусю? — Правду. Що вам важко. — Усім важко. — Але ж вони ваші доньки. — Саме тому й не хочу, щоб хвилювалися. Вона поставила лійку на землю, витерла долонею чоло й поглянула на клумбу. Чорнобривці вже розквітли на повну силу. Поміж ними тягнулися айстри, а вздовж доріжки стояли високі мальви. — Дивіться, які гарні, — тихо сказала вона. — Якби дівчата приїхали в серпні, то подвір’я було б, мов на картинці. — Та приїдуть вони тільки тоді, коли дізнаються, що вам справді потрібна допомога. — Ні, не треба. Бо вони стільки років будували своє життя. Старша працює від ранку до вечора. Молодша ще й дітей піднімає. Якщо я зараз почну плакатися, вони все покинуть, поламаю їх життя. За кордоном у них зараз хороші перспективи
— Маріє Іванівно, та скажіть ви вже донькам правду, — Ганна, сусідка через дорогу, сперлася на хвіртку й дивилася, як літня жінка повільно поливає чорнобривці. — Ви ж

You cannot copy content of this page