Ти б, Людочко, хоч губи підфарбувала, — зітхала Ольга Валентинівна, дивлячись, як донька вправно чистить сарай. — Глянь на себе: руки в мозолях, сорочка в плямах. Хто ж на таку дівку подивиться? Хлопці люблять лагідних, щоб як хмаринка була. Люда лише хмикала, не відриваючись від роботи. — Мамо, кому треба хмаринка, хай у небо дивиться. А мені треба, щоб у господарстві лад був. Якщо чоловік шукає ляльку, то нам не по дорозі. Я ціну собі знаю, і вона не в помаді вимірюється. Зовсім іншою була молодша — Маринка. Різниця у три роки здавалася цілою прірвою. Маринка була ніжною, з великими карими очима, у яких, здавалося, завжди застигли сльози розчулення. Вона вміла так скласти губки бантиком і так подивитися на батька чи матір, що ті готові були віддати останнє. — Маринку не чіпай, — казала мати Люді, коли та намагалася залучити сестру до прибирання городу. — У неї шкіра тонка, на сонці відразу обгорає. Та й пальчики в неї не для сапи, вона у нас на вчительку вчитися буде. Їй треба книжки читати, а не гній кидати
У Гайсині родину Ольги Валентинівни знали всі. Чоловік її, Степан, був людиною-кременем: працював на місцевому заводі, слова даремно не витрачав, а якщо вже казав, то наче печатку ставив.
Людочко! Я ж уже зовсім стара. Здоров’я підводить, ноги не слухаються, — подзвонила колишня свекруха. — Може б ти могла хоч інколи навідуватися? Продуктів привезти, в хаті прибрати. Бо я зовсім сама. У цей момент у Люді наче щось змінилося всередині. Перед очима пронеслися старі сцени. Олег, роздратований після роботи, кидає: “Ти зобов’язана допомагати моїй матері, вона ж для нас старалася!”. Або його невдоволене: “Чому ти знову не поїхала до неї на вихідних?”. Слова “зобов’язана”, “мусиш”, “ти ж дружина” десятиліттями тиснули на неї. І зараз, почувши це знову, вона не втрималася. — Я нікому нічого не зобов’язана! — голос Люди зірвався на крик. — Хіба вам мало того, що я віддала вашій родині двадцять років свого життя? У вас же є нова “ідеальна” невістка! Та, яка молода і краща за мене! От нехай вона і возить продукти! Будь ласка, забудьте мій номер! У слухавці запала тиша. — Людо, навіщо ти так? Невже ти думаєш, що я забула все добро, що ти зробила? Невже ти гадаєш, що я не пам’ятаю, як ти за Олегом ходила, як за внуками бігала, як мене доглядала, коли я хворіла? Так, ми сварилися інколи, але ж і мирилися. Доброго було більше
Ця історія бере свій початок у мальовничому містечку Заліщики, що на Тернопільщині. Це унікальне місце, де могутній Дністер огинає суходіл, створюючи казковий півострів. Тут повітря пахне річковою прохолодою
Мамо! Ну скільки можна впиратися? — наполягав син. — Ти ніби навмисно псуєш мені життя! — вигукнув він, зупинившись біля вікна. — Це не просто примха, це моє майбутнє. У мене нарешті буде нормальна сім’я, дитина. Все те, про що ти мені вуха прожужжала всі ці роки! Валентина Степанівна, жінка з втомленими очима та натрудженими руками, повільно відставила чашку з чаєм. — Я мріяла, Аркадію, щоб ти став людиною. Щоб мав свій дах над головою, зароблений чесною працею, — тихо, але твердо промовила вона. — От! Мої плани якраз про це! Твої мрії здійснюються, треба лише зробити один маленький крок. Тобі залишилося просто підписати договір дарування на цю квартиру. Один розчерк пера — і ми щасливі. — А я? Куди я піду, сину? Якщо я підпишу папери, я залишуся ніким у власному домі. На вулицю? — мати подивилася на нього з надією побачити бодай краплю співчуття, але її не було
Вечір у Коломиї видався напрочуд лагідним, але в квартирі Валентини Степанівни панувала задушлива атмосфера. Аркадій, її тридцятирічний син, не знаходячи собі місця, міряв кроками невелику кухню. Кожен його
Мамо! Що ти накоїла? — Голос Галини звучав з розпачем. — Коли це сталося все? Ніна Василівна навіть не здригнулася. Вона поставила чайник на підставку і нарешті підняла очі на доньку. — А що такого сталося? — запитала вона. — Чай пити будеш? З медом, як ти любиш. — Ти переписала нашу родинну квартиру на Сергія. Повністю. За моєю спиною. Ніна Василівна сіла на табурет. — Переписала. Він мій син, Галю. Йому зараз важче за всіх. — А я — твоя донька! — Галина зробила крок вперед, поклавши фатальний документ на стіл. — Я тридцять років прожила в цих стінах. Я клеїла тут шпалери, я купувала цей холодильник, я оплачувала твої ліки, коли ти хворіла! — Ну і що? — Мати подивилася на неї з якимось дивним спокоєм. — Ти заміжня. У тебе є Вадим, у вас є робота, ви — міцні, ви вдвох. А Сергійко, він же один як палець. — Сергій «один», бо він тричі був одружений і від нього всі втекли через його походеньки та борги! Мамо, це і моя квартира теж. Тут мій дім. — Ти тут просто прописана. А господиня — я. Була господинею, тепер Сергій буде
Ранок у Лубнах зазвичай починається з крику півнів та запаху свіжої випічки, що розноситься з місцевого ринку. Галина стояла біля кухонного вікна, дивлячись, як сонце повільно піднімається над
Людо! Каву мені зроби! І наріж ковбаси!— Голос чоловіка пролунав із вітальні. — Тільки ріж не ту дешеву ковбасу, що ти вчора притягла по акції в Сільпо. Наступного тижня нормальної купи на ринку, домашньої, у Степана, ти ж знаєш! Ти мене чуєш взагалі, чи ти там заснула? — знову долетіло з кімнати. — Чую, Вадиме. Вже йду, — тихо відповіла вона. Людмила витерла руки об рушник. Це був старий домотканий рушник із вишитими червоними півнями — подарунок її матері ще на весілля, тридцять два роки тому. — Довго ще чекати? — Вадим з’явився на порозі кухні, поправляючи пояс на домашніх штанях. — Ось, бери. Все готово, — вона поставила перед ним горнятко та тарілку. Скромно, акуратно: масло, сир, хліб, відрізаний ідеальними скибками. Вадим сів, не дивлячись на дружину. Він почав жувати, втупившись у екран маленького кухонного телевізора. — Сядь, чого ти над душею стоїш, як мара? — кинув він
Травень в Опішні — це час, коли повітря стає густим від цвіту вишень та яблунь, а земля дихає так солодкувато-терпко, що хочеться заплющити очі й просто розчинитися в
Ти мені скажи, невістко! — голос Степаниди Іванівни був небезпечно тихим. — Це чиє подвір’я? Моє чи твоє? Чи, може, я вже тут не господиня, а так — меблі старі, які можна пересунути, як заманеться? Оксана міцніше притиснула до себе пластиковий лоток. У ньому, ніжно погойдуючись на вітрі, зеленіла елітна розсада томатів. — Мамо, я не розумію, — Оксана спробувала зробити крок назустріч. — Що ти не розумієш?! — Тепер голос жінки зірвався на крик. — Ти приїхала сюди відпочивати чи господарювати? Ти запитала в мене, чи потрібні мені тут ці твої іноземні замашки? Степанида Іванівна з силою швирнула сапку в кут веранди. — Я просто купила «Волове серце», — прошепотіла Оксана, дивлячись на свої тремтячі руки. — На ринку в Гайсині, у тієї жіночки, в якої ви завжди берете насіння. Я хотіла зробити сюрприз. Ви ж казали минулого тижня, що спина болить, що важко самій. — Сюрприз?! — свекруха підійшла так близько, що Оксана відчула запах свіжого кропу та господарського мила. — Я тут тридцять років саджаю! Кожен корінець, кожну цибулинку я знаю по імені! А ти приїхала на вихідні, подихала пилом і вже вирішила, що маєш право перекроювати мій город під свої міські фантазії
Гайсин наприкінці травня — це місце, де повітря можна пити, як солодкий нектар. Місто потопає у цвітінні, а приватні сектори перетворюються на справжні джунглі, де кожен господар намагається
Валько! Ти куди мої шкарпетки поділа? — бурчав чоловік. — Я вже двадцять хвилин квартиру перевертаю! Валентина стояла біля плити, зосереджено помішуючи борщ. Вона не обернулася, коли важкі кроки чоловіка змусили затремтіти посуд у серванті. — Поклала туди, де ти їх зняв, Дмитре, — спокійно відповіла вона. — Та немає їх там! Я все перевірив: і під ліжком, і за кріслом! — Значить, не туди зняв. Дмитро влетів на кухню, виглядаючи кумедно і водночас грізно. На лівій нозі була синя шкарпетка, а праву, таку саму, він тримав у руці. Його обличчя почервоніло від роздратування. — Ось! Одну знайшов! Де друга, я тебе питаю?! Валентина нарешті відклала ложку. Її погляд був дивно спокійним, майже відчуженим. — Дімо, мені скоро п’ятдесят. Я не вихователька в дитячому садку. — Що це за відповідь?! — він з силою кинув шкарпетку на обідній стіл, прямо біля тарілки з хлібом. — Ти господарка в цьому домі чи хто
Невеличке місто Березань, що на Київщині, зазвичай дихає спокоєм. Тут немає столичного поспіху, а вечори наповнені запахом диму з приватних секторів та тихим гулом електричок, що пролітають повз.
Це все, чоловіче! Збирай свої манатки і йди геть! — Олена промовила ці слова настільки буденно, що Дмитро не відразу зрозумів їхній сенс. — Ти це зараз серйозно? — він зробив невпевнений крок уперед. — Набагато серйозніше, ніж ти можеш собі уявити. Олена стояла на кухні. — Олено, глянь на годинник, уже друга ночі. Давай ми переспимо з цими думками, а вранці. — Вранці я йду на зміну в лікарню. А ти — у свій офіс. Тому ми вирішимо все зараз. Крапка. Дмитро зітхнув, повісив куртку на гачок і пройшов на кухню. Він сів на старий табурет, який зрадницьки скрипнув. Олена продовжувала стояти спиною до нього. — Ну що знову не так? Що трапилося? — він намагався надати голосу щирого здивування. — Нічого не трапилося, Дмитре. — Вона нарешті поставила тарілку в шафу. — Просто сьогодні я подивилася на наше життя збоку. І знаєш, що я побачила? Що ти — неймовірно щаслива людина. Тобі добре всюди. У кума Андрія, у колеги Михайла, на футболі, у гаражах. Всюди ти душа компанії, всюди тебе чекають. А вдома ти буваєш лише «поміж». Між однією подією та іншою. Як на перевалочній базі
А місто Коломия зустрічало весну особливим вологим повітрям, що пахло талим снігом та свіжою випічкою з маленьких кав’ярень біля ратуші. Вечірні вулиці вже почали вдягатися у тепле жовте
Мар’яно, нам треба серйозно поговорити про наші гроші, — промовив чоловік. — Щось сталося? — запитала я, відчуваючи вже шось недобре. — Квартплату підняли? Чи знову якісь новини з валютного ринку? — Гірше. Ми живемо не за коштами, — Дмитро нарешті відклав телефон і подивився на мене. — Я проаналізував наші витрати за останні три місяці. Ми занадто багато «зливаємо» на речі, які не несуть жодної користі. Потрібна жорстка економія. Я працювала вчителькою української мови та літератури в приватній гімназії. Моя зарплата була цілком пристойною, і я завжди вважала, що маю право розпоряджатися нею так, як вважаю за потрібне. — Економія? — я спробувала посміхнутися, хоча мені було зовсім не смішно. — І що ж ти пропонуєш викреслити? Може, перестанемо купувати фрукти не в сезон? — Давай без сарказму, — Дмитро присунувся ближче,. — Почнемо з твоїх «статей витрат». Ти ходиш до косметолога кожні три тижні. Твій манікюр, ці нескінченні баночки з кремами, які заставили всю полицю у ванній. А твій абонемент у цей йога-центр? Це ж божевільні гроші, Мар’яно. А заради чого
Вінниця того вечора нагадувала стару фотографію, розмиту дощем. Світло вуличних ліхтарів м’яко лягало на мокрий асфальт, а трамваї, що проїжджали повз наш будинок, видавали знайомий затишний брязкіт. У
Оксаночко, ну нарешті! — вигукувала Софія Петрівна, свекруха. — А я ось вирішила заскочити, поки у вас на роботі завал. Глянула в холодильник — а там наче миша пробігла! Якісь листя салату, сир запліснявілий та вода в пляшках. Хіба ж так можна? Чоловік з роботи приходить, йому треба щось суттєве! — Софіє Петрівно, — Оксана намагалася дихати глибоко. — Ми ж домовилися. Вівторок — це день, коли ми замовляємо суші або готуємо щось дуже легке. Я купила авокадо, хотіла зробити тости. — Тости? То хліб порожній! Я ось голубців накрутила, каструлю на п’ять літрів. І зажарку зробила таку, як Богданчик з дитинства любить — на салі, з цибулькою. А твою сковорідку ту, з покриттям, я трохи відтерла залізною щіткою, а то вона якась липка була. Оксана заходила на кухню і відчувала, як у неї паморочиться в голові. Її дорога антипригарна сковорідка була безнадійно подряпана, білосніжна стільниця — в плямах від буряка, а по всій квартирі розвішані речі, які Софія Петрівна вирішила перепрати, бо «вони вже не свіжі». — Мамо, ну навіщо ви знову тут порядкуєтеся на нашій кухні? — тихо питав Богдан. — Для вас же стараюся, невдячні! Мовчи, сину, ой краще мовчи
Місто Богуслав — це місце, де час тече інакше. Тут скелі над річкою пам’ятають ще козацькі часи, а повітря навесні настільки густе від аромату черемхи, що його, здається,

You cannot copy content of this page