Галю, візьми вже телефон, бо він на всю кімнату кричить, — озвався з коридору чоловік Степан Михайлович. — Це, мабуть, Орися, зовиця твоя, моя рідненька сестра. Хто ще телефонує людям удосвіта? Галина витерла руки об рушник і натиснула кнопку. — Доброго ранку, Орисю. Щось трапилося? — Та нічого не трапилося. Я щодо огірків тобі дзвоню. Ти вже почала їх консервувати? Бо минулого року мені тільки десять банок дісталося, а я розраховувала хоча б на п’ятнадцять. Негарно якось вийшло з твоєї сторони. Ти цього року одразу відклади мені двадцять. І ще помідорів банок десять. А восени капусти зроби два великі відра. Я дітям обіцяла. Галина навіть банку з рук не випустила. Просто подивилася на неї й перепитала: — Орисю, ти зараз замовлення робиш? — Яке ще замовлення? Я тобі кажу, скільки нам треба, щоб потім не вийшло, як торік. Ти ж усе одно робитимеш. — Я ще навіть для себе нічого не зробила. — То роби, я ж тебе не затримую. Добре, двадцять огірків, десять помідорів і два відра капусти. Запиши, бо забудеш. Зв’язок обірвався. Галина повільно поклала телефон на стіл
О пів на сьому ранку на кухні у Галини Семенівни вже кипіла вода, на підвіконні лежали парасольки кропу, а на великому столі рівними рядами стояли чисті банки. Огірки
Андрію, ти куди зібрався? — Наталя зупинилася посеред передпокою, навіть не встигнувши зняти легке осіннє пальто. — Що це за цирк? Біля шафи стояла велика дорожня валіза, на дивані лежали складені сорочки, джинси, зарядні пристрої, документи та дві пари взуття. Чоловік ходив між спальнею й вітальнею так швидко, наче боявся, що дружина поставить запитання раніше, до того, як він застібне останню блискавку. — Я питаю серйозно. У тебе завтра якась поїздка? Чому я про неї нічого не знаю? Андрій завмер із светром у руках, кілька секунд дивився на дружину, а потім поклав річ до валізи й старанно розправив рукави. — Наталю, тільки не починай хвилюватися. У нашій компанії відкривають новий офіс у Братиславі. Ми підписали великий контракт із європейським замовником, і керівництво вирішило перевести туди частину команди. Я входжу до цієї групи. І поїду я без тебе, збираюся сам
— Андрію, ти куди зібрався? — Наталя зупинилася посеред передпокою, навіть не встигнувши зняти легке осіннє пальто. Біля шафи стояла велика дорожня валіза, на дивані лежали складені сорочки,
Сергію! Чому ти не сказав мені, що твоя мама живе тут уже третій день? — розсердилася дружина. — Вона подзвонила в суботу. У неї ремонт, удома незручно. Я подумав, що кілька днів нічого не змінять. Ти була у відрядженні, я не хотів тебе відволікати. — Повідомлення «Мама кілька днів поживе в нас» забрало б у тебе хвилину. — Згоден. Треба було написати. — Тепер друге. Чому вона спить у нашій кімнаті? Сергій відвів погляд. — Спочатку мама була в іншій кімнаті. А потім сказала, що диван незручний. — І ти запропонував їй наше ліжко? — Не зовсім. Вона сама перенесла речі. Я прийшов із роботи, а все вже було там. — І що ти зробив? — Нічого. — Чому? Сергій потер долонею чоло. — Бо знав, що почнеться довга розмова. Мама скаже, що я став байдужим, що для дружини готовий на все, а для неї навіть нормальної кімнати шкода. Я повернувся втомлений і вирішив, що простіше потерпіти кілька днів
— Сергію, я ж учора просила тебе не купувати квиток на вівторок. Нарада закінчилася раніше, тому я повертаюся сьогодні ввечері. Я вже в дорозі до вокзалу, а приблизно
Чуєш, мамо, мені потрібні гроші, — почала донька . — Цього місяця не зможу дати. — Але чому? У тебе ж зарплата є. Галина сіла навпроти. — Мені треба нарешті зайнятися зубами. Ще холодильник ледве працює. Учора знову довелося його вимикати й запускати заново. Майстер сказав, що вкладати гроші в ремонт уже немає сенсу. Марина помовчала, а тоді здивовано знизала плечима. — Мамо, але холодильник можна купити через місяць. І стоматолога теж можна трохи відкласти. А заняття в дітей починаються зараз. Та й пенсія тобі фактично не потрібна, поки ти працюєш. Галина не відповіла одразу. Вона повільно підсунула доньці вазочку з печивом. — Повтори останнє. — Що саме? — Про мою пенсію. — Мамо, я не хотіла тебе образити. Просто ти отримуєш зарплату, маєш гроші. Квартира твоя, великого кредиту немає. Я й подумала, що пенсію ти все одно відкладаєш або витрачаєш на щось необов’язкове. Ти ж маєш нам допомагати
— Чуєш, мамо, я сьогодні після роботи заїду до тебе. Треба поговорити про дітей і ще дещо порахувати. Ти будеш удома? Галина Андріївна саме закінчувала робочий день у
Мамулько, ти серйозно? Ти справді образилася через те, що ми тобі не платимо? — прозвучало з образою. — Я ж твоя донька, а Максим — твій онук. Хіба бабуся має рахувати години, проведені з онуком? Лариса Миколаївна повільно поставила чашку на кухонний стіл і подивилася на доньку. Ще годину тому вона й сама не збиралася заводити таку розмову. Усе почалося зі звичайного чека із супермаркету, який її чоловік Петро знайшов серед банківських сповіщень. Він сидів навпроти, тримаючи телефон у руці, і вже хвилин десять пояснював дружині, що їхній давній порядок із грошима останнім часом перестав працювати. — Ларисо, я не розумію, куди ми так рухаємося. Учора ти витратила майже дві тисячі гривень на продукти, минулого тижня теж була велика покупка. Комунальні платежі цього місяця повністю закрив я. Побутові речі купував я. Ми тридцять років жили за зрозумілим правилом: у кожного свої гроші, а спільні витрати ділимо. Чому тепер усе поступово перейшло на мене
— Мамулько, ти серйозно? Ти справді образилася через те, що ми тобі не платимо? Я ж твоя донька, а Максим — твій онук. Хіба бабуся має рахувати години,
Мамо, можна тебе дещо запитати? Тільки ти одразу не сердься, — несподівано заговорила донька. — Після такого вступу я вже насторожилася. Кажи, — хвилювалася мати. — Ця квартира ж колись усе одно залишиться мені? Я в тебе одна. Оксана Петрівна відклала рушник, яким витирала посуд. — Колись — так. А чому ти раптом про це питаєш? — Я подумала. Може, оформимо її на мене вже зараз? Тобі ж від цього нічого не зміниться. Ти як жила тут, так і житимеш. Просто я знатиму, що в мене є своє житло. Оксана кілька секунд дивилася на доньку, намагаючись зрозуміти, чи правильно її почула. — Віко, мені шістдесят два. Я працюю кілька днів на тиждень, сама веду господарство й нікуди переїжджати не збираюся. Навіщо тобі право власності на моє житло саме зараз? — Мені потрібна впевненість. Я вже один раз залишила квартиру, яку вважала своїм домом, коли мене кинув чоловік. Тепер оренда дорога, купівля власного житла теж непроста. А тут три кімнати. Ми родина. — Саме тому я й пустила вас сюди без жодних умов, бо шкодувала тебе після розлучення, а ти останнє в матері хочеш забрати
— Мамо, я більше так не можу. Можна ми з Даринкою якийсь час поживемо в тебе? Я знайду квартиру, тільки дай мені трохи оговтатися й розібратися з усім.
Мар’яно, ти мене чуєш? Це пані Галина з маминого поверху, — схвильовано телефонувала сусідка. — Я довго вагалася, чи дзвонити тобі, але сьогодні вже не витримала. У квартирі вашої мами другий день ходять незнайомі люди. До того там майже два місяці щось ремонтували, а тепер чоловіки приходять із рулетками, фотографують кімнати, балкон, навіть коридор біля ліфта. Один сьогодні питав, чи теплий будинок і чи далеко зупинка. Я подумала: може, ви квартиру продавати надумали? Мар’яна перестала помішувати каву. — Пані Галино, зачекайте. Які саме люди? Може, майстри ще щось доробляють? Богдан казав, що хоче освіжити кухню. — Майстрів я вже вивчила, як своїх родичів. А ці зовсім інші. Один ходив у світлій сорочці, другий знімав усе на телефон. Потім стояли біля вікна й говорили про планування та ціну. Я не хочу тебе лякати, але ти краще сама перевір
— Мар’яно, ти мене чуєш? Це пані Галина з маминого поверху. Я довго вагалася, чи телефонувати тобі, але сьогодні вже не витримала. У квартирі вашої мами другий день
Мамо! Я хотів із тобою серйозно поговорити, — добирав слова син. — Тільки ти одразу не ображайся, добре? — Тарас поставив чашку на стіл і посунув телефон убік. — Я вчора ввечері сів, усе порахував. У тебе пенсія сім тисяч гривень, квартира своя, живеш одна. Комунальні частково перекриває субсидія, їси ти небагато. Якщо хоча б кілька тисяч щомісяця даватимеш нам, ми нарешті трохи вирівняємо наш бюджет. Галина Петрівна обернулася до сина. Спочатку вона була впевнена, що Тарас невдало пожартував. У свої сорок два він мав постійну роботу в сервісній компанії, його дружина Оксана працювала адміністраторкою в приватному навчальному центрі. Вони жили у власній двокімнатній квартирі в Тернополі, щоправда, ще виплачували за неї позику, мали автомобіль. Гроші в молодої родини справді розліталися швидко, але Галина Петрівна ніколи не думала, що одного дня син сяде навпроти неї й почне рахувати, яка частина її пенсії їй «не потрібна». — Зачекай, Тарасе. Я не зрозуміла. Тобі зараз потрібна якась конкретна сума? — Не зовсім. Я пропоную зробити це регулярно. Хоча б на рік. — Що саме регулярно? — Ну, наприклад, три тисячі щомісяця. Галина Петрівна сіла
— Мамо, я хотів із тобою серйозно поговорити. Тільки ти одразу не ображайся, добре? — Тарас поставив чашку на стіл і посунув телефон убік. — Я вчора ввечері
Знову, Людо? Ти серйозно знову віддала усі гроші? — Роман поклав телефон на кухонний стіл і подивився на дружину так, наче сподівався, що зараз вона засміється й скаже, що це непорозуміння. — Ми вчора ввечері разом рахували гроші в сімейному бюджеті. А сьогодні на картці бракує майже всієї суми. Куди вона поділася? Людмила стояла біля плити й помішувала овочеве рагу. Вона не поспішала відповідати. За двадцять три роки спільного життя такі розмови траплялися стільки разів, що навіть починалися майже однаково. Змінювалися тільки суми й родичі, яким цього разу було «дуже треба». Колись допомога справді була невеликою: привезти мамі продукти, оплатити братові дорогу, купити сестриній дитині зимову куртку. Потім прохання ставали більшими. — Ірині переказала, — нарешті сказала вона. — У неї цього місяця багато витрат. Роман відсунув стілець. — Людо, в Ірини є чоловік. Він працює. Чому питання їхнього сімейного бюджету знову вирішуєш ти? — Бо вона моя сестра. — Чому ти дбаєш про родичів, а про чоловіка забула
— Знову, Людо? Ти серйозно знову віддала усі гроші? — Роман поклав телефон на кухонний стіл і подивився на дружину так, наче сподівався, що зараз вона засміється й
Марто, у мами дах валиться. Я їй обіцяв, що цього місяця купимо матеріали, — обережно почав чоловік. — Почекай. Ми говоримо про наш заміський будинок. А ти знову говориш про будинок своєї мами. — Бо там справді треба робити. — А в нас, виходить, нічого не треба? Андрій зітхнув. — У нас нічого не тече. У нас просто тобі захотілося красивих подушок і крісел. — Мені захотілося іноді відпочивати. — Відпочинемо пізніше. Спочатку треба закрити важливі питання. Марта повільно забрала телефон зі столу. — Добре. Тільки я хочу зрозуміти одну річ. Коли настане це «пізніше»? — Не починай. Коли буде більше вільних грошей. Зараз зобов’язаний мамі допомагати. Марта нічого не відповіла. Вона знала цю розмову майже напам’ять. За останні роки в житті їхньої сім’ї постійно з’являлася якась термінова потреба Галини Степанівни, матері Андрія. Спочатку потрібно було замінити вікна в її квартирі. Потім придбати нові меблі на кухню. Після того — оплатити майстрам ремонт у ванній кімнаті. Далі з’явилася дача, яку свекруха отримала від далекої родички. Через два тижні Галина Степанівна приїхала до них із великою синьою папкою
— Андрію, я хочу цього року нарешті зробити на терасі нормальне місце для відпочинку, — Марта поставила перед чоловіком чашку чаю й розгорнула на столі кілька збережених у

You cannot copy content of this page