Та кажу тобі, Оксано, на власні очі бачила! — пліткували жінки в черзі в магазині. — Біля службового входу стоять, милуються. Він її за руки тримає, а ця Вітка так дзвінко сміється. І не боїться ж. У нього ж дружина — золото! Кажуть, вона з нього порошинки здуває. Андрійком кличе, сорочки білі щодня міняє, сніданки з трьох страв готує. Тетяна здригнулася. Рука, що тримала пакунок із сиром, заніміла. В черзі було багато людей, але «Андрійків», чиї дружини так фанатично дбали про побут, у їхньому кварталі було небагато. — Та що та дружина, — відмахнулася друга. — Вона ж проста, як двері. Андрій якось у хлопців у гаражах сміявся, каже: «Моя Таня — це як домашня піжама: зручно, тепло, але на вихід не одягнеш». Казав, що в неї фантазії — нуль. Вранці або яєчня, або оладки, або сирники. Каже, скоро від того сиру мукати почне. Їй би тільки господарство, а чоловіку вогонь потрібен! А жінка його — нічого не бачить. Стоїть он, мабуть, зараз теж сир купує, щоб коханому вранці догодити. У черзі почувся приглушений сміх. Тетяна відчула, як гаряча хвиля сорому заливає обличчя. Вона повільно опустила погляд на свій кошик: домашній сир, сметана, борошно, свіжі ягоди. Все для «коханого». Все для «Андрійка»
Миргородське літо завжди пахло липою та свіжою випічкою. У місцевому гастрономі «Світанок» черга рухалася повільно, як сонні качки на річці Хорол. Тетяна стояла біля вітрини з молочкою, уважно
Маринко! Та що ти таке верзеш? — обурилася Віра словам сетри. — Ти думаєш, я своїх дітей не знаю? Альонка з Павликом — золоті діти. Вони кожні вихідні приїздять, допомагають нам з батьком в село. Марина, її молодша сестра, яка приїхала «на гостину», присунулася ближче. — Не знаєш ти їх, Віро, зовсім не знаєш! На власні вуха чула, як твоя Альона чоловікові на кухні казала: «Мама з татом зовсім від села не відмиваються, соромно мені перед партнерами по бізнесу їх показувати». А Павло тільки кивав та підтакував! Мовляв, треба б ці зв’язки потроху обривати, щоб імідж не псували. Віра Сергіївна завмерла. — Брешеш ти, — нарешті вимовила вона, але в очах уже забриніли сльози. — Та нащо мені брехати? — Марина з удаваною жалістю зітхнула і відрізала собі ще шматок пирога. — Зайшла я до них у Вінниці, думала, чаю поп’ємо. А вони на кухні зачинилися і шепочуться. Думали, я в передпокої взуття знімаю, а я вже біля дверей була. Все чула! Альонка ще так презирливо сказала: «Пора вже, мабуть, цей зв’язок з сільськими батьками перерізати»
Під Вінницею, де Південний Буг ліниво огинає скелясті береги, розкинулося селище Лука-Мелешківська. Саме тут, у добротному цегляному будинку з охайним садком, мешкали Віра Сергіївна та Ігор Павлович. Того
Тамаро Петрівно, відкривайте! — кричала незнайома жінка за дверима. — Я від нотаріуса! Якщо не відчините добром — викличемо службу і зріжемо замки! Тамара завмерла. — Хвилиночку, вже йду! — крикнула вона, намагаючись опанувати тремтіння в голосі. На порозі постали дві жінки. — Мене звати Мар’яна Соколовська, — промовила молода, навіть не привітавшись. — Ми прийшли обговорити умови вашого звільнення квартири, що належала Олені Василівні Кравченко. — Перепрошую? — Тамара насупилася, відчуваючи, як усередині все холоне. — Тітка Олена залишила цю квартиру мені. Ми з нею про це домовлялися ще десять років тому, коли вона вперше злягла. — Останній заповіт вашої тітки. Засвідчений нотаріально рівно за тиждень до того, як не стало її, він у мене. Згідно з цим документом, усе нерухоме майно передається пані Мар’яні Соколовській як особі, що здійснювала повний догляд за покійною в останні місяці її життя. — Який догляд? Яка Мар’яна? — голос Тамари зірвався на крик. — Я була тут щодня! Я купувала ліки, я міняла білизну, я готувала супи! Я заради неї покинула свою роботу в бібліотеці! Ви щось плутаєте! — Жодних помилок, — Мар’яна простягнула папір. — Подивіться на підпис
Чернівці в жовтні виглядають як декорація до старої європейської кінострічки: бруківка, вмита дощами, золоте листя на розкішних фасадах і особливий аромат кави, що змішується з вологістю повітря. Тамара
Оксано, давай розставимо крапки над «і», — сердито мовив Павло до сестри своєї дружини. — Я казав, що ділитимемо прибуток. Але я не казав, що ви за моєю спиною станете господарями всього майна. Як так вийшло, що в новому реєстрі власниками обладнання та приміщення другої точки тепер значишся ти і твій брат Тарас? Моїх точок, які я піднімав з нуля, коли ви ще в Польщі на полуниці гнули спини? Галина, дружина Павла, нервово терла край вишитої скатерті. Її мовчання було важким. — Галю, може, ти хоч слово скажеш? — Павло повернувся до дружини. — Чи ти теж вважаєш, що це «по-сімейному» — забирати у чоловіка справу всього життя? — Я просто не хочу ставати між вами, — голос Галини був ледь чутним. — Ви ж рідні люди. Навіщо ці сварки за залізяки? — За залізяки? — Павло гірко всміхнувся. — Твій брат перевів усі розрахункові рахунки на свою фірму, твоя сестра переоформила на себе нові італійські печі, за які я ще кредит не виплатив. І це ти називаєш «залізяками»
У затишному містечку Бар, що на Вінниччині, ранок завжди починався з аромату свіжоспеченого хліба. Цей запах линув із невеликої, але вже популярної пекарні «Паляниця від Павла». Павло, чоловік
Як ти могла так вчинити, Лесю? — плакала сестра. — Бабуся ж нас обох любила, а ти просто за спиною обібрала мене! — Оксана з гуркотом опустила керамічну чашку на масивний дубовий стіл. Леся стояла біля вікна, вдивляючись у посірілий сад. — Я нікого не дурила, Оксано. Це було виключно її бажання, — голос Лесі звучав глухо, але впевнено. — Ти ж прекрасно знаєш: останні п’ять років, коли вона занедужала і лежала лише, поруч була я. Я її доглядала. А де була ти? Оксана різко відштовхнула стілець. — О, знову пісня про “святу”? Звісно, ти завжди вміла подати себе так, ніби ти — втілення доброчесності, а я — якась безсердечна егоїстка! А те, що я щомісяця надсилала чималі суми на догляд, на ліки, на продукти — це, по-твоєму, ніщо? Ти думаєш, на твою скромну вчительську зарплату ми б змогли купувати ті дорогі препарати, які їй були потрібні? — Гроші — це не турбота, Оксанко. Гроші — це лише папірці. Бабусі потрібні були людське тепло, розмова, чашка чаю, подана вчасно. Ти хоч раз зателефонувала їй не для того, щоб запитати, чи все добре з документами на землю, а просто, щоб почути її голос. Але сестра вже не чула її
Селище міського типу під Полтавою, де старі яблуневі сади майже впиралися в край неба, було місцем, куди час заходив лише для того, щоб перепочити. Саме тут, у столітній
Відчиняй, Надіє! Я знаю, що ти вдома! — голос колишнього чоловіка за дверима був тривожним. Надя притулилася до холодної стіни, затамувавши подих. Чому він прийшов? Що йому знову знадобилося? — Чого тобі, Тарасе? — запитала вона. — Відчини, поговорити треба! Тут справа важлива, щодо нашого спільного житла! Надія повільно повернула ключ у замку. Вона не знімала запобіжного ланцюжка. За дверима стояв чоловік, якого вона ледь впізнала. Тарас колись був статним, впевненим у собі інженером, а зараз перед нею стояв згорблений силует у дешевій куртці. — Навіщо приплівся? — ще раз запитала вона. — Квартира ця була спільна, Надіє. Ти мене тоді обвела навколо пальця, — відповів він. — Обвела? Ти серйозно? Ти сам тоді кричав на всю вулицю: «Забирай усе, я хочу забути, що ми були одружені!». Ти ж власноруч підписав усі папери в нотаріуса
Місто Лева завжди зустрічало осінь по-особливому: запах свіжообсмаженої кави змішувався з ароматом вогкої бруківки та опалого листя. У старій кам’яниці, де сходи пам’ятали ще кроки австрійських буржуа, на
Мамо! Ну скільки можна? Це ж просто божевілля! — син походжав кімнатою, розмахуючи дорогою шкіряною папкою. — Ти розумієш, що ці квадратні метри у центрі зараз коштують шалених грошей? А ми ними не можемо користуватися, бо ти їх тримаєш у стінах! Марія Іванівна спокійно відставила горнятко з чаєм. — Олеже, присядь. Ти знову починаєш розмову, яку ми ведемо вже пів року. Це не просто стіни. Це дім, де ти виріс, де твій батько. — Знову ти про тата! — Олег різко зупинився. — Його немає вже десять років, мамо! Схаменися! Мені потрібен капітал. У мене ідея з ресторанним бізнесом, мені треба приміщення, ліцензії, а ти тримаєшся за цей музей! Подивися! Ось сучасна новобудова на околиці, з охороною, з паркінгом. Ти там будеш як королева зі мною. А цю квартиру ми продамо, і я нарешті стартую. Ти ж хочеш, щоб твій син став успішним ресторатором
Місто Полтава славиться своїми каштанами та затишними вуличками, де історія переплітається із сучасністю. У самісінькому центрі, у будинку з високими стелями, який бачив ще часи відбудови, мешкала пані
Богдане, подивися на мене. В очі подивися, — дружина зробила крок уперед. — Ми живемо під одним дахом тридцять років. Я знаю кожен твій подих, кожну твою звичку. Ти змінився. Ти став чужим у власному домі. Де твої гроші? Що це за дивні перекази з твого рахунку? Ти знову маєш якісь незрозумілі витрати, про які я не знаю? Богдан завмер. Він тримав у руках горнятко з кавою, і воно злегка здригалося. — Які незрозумілі витрати, Ніно? Я працюю. Ти ж знаєш, на заводі зараз затримки, премії урізали. Я намагаюся викрутитися, щоб ми могли хоч трохи відкласти на ліки, на зиму. Ти ж сама казала, що опалення буде космічним. — Не бреши мені! — її голос злетів до високої ноти. — Я бачила виписку. П’ятнадцять тисяч гривень минулого тижня! І це не перший раз. Ти переказуєш гроші. Ти ховаєш їх від мене. Ти готуєшся до чогось? Може, до розлучення? Скажи прямо, якщо в тебе з’явилася інша. Якщо та молодиця з бухгалтерії тебе переманила, то ти, чоловіче, мені так і скажи
Місто Богуслав, що розкинулося на скелястих берегах річки Рось, зустрічало ранок густим туманом. Старі гранітні пороги, об які розбивалися води ріки, століттями мовчали про людські драми, що розігрувалися
Ну, що, Галю? — Богдан, брат, одразу пройшов до центру кімнати, важко тупаючи чоботами по старій дерев’яній підлозі в хаті, що аж рипіла під ним. — Ще не встигли після поминок відійти, а ти вже тут господинею стала? Давай, кажи, де покійна сховала скриньку зі скарбами? Галина повільно повернулася до брата. Вона виглядала тендітною, майже прозорою у своїй чорній сукні, але в її очах горіло світло, яке змусило Богдана на мить затнутися. — Ти приїхав у дім, де ще не вивітрився дух людини, яка тебе виховала, — тихо сказала Галина. — Ти приїхав не провести її в останню путь, Богдане. Ти приїхав за здобиччю. — Не читай мені моралі! — гаркнув він, роблячи крок до неї. — Я її племінник. Я маю право знати! Дід ще казав, що у Стефанії були заощадження, що вона збирала роками, коли гончарством промишляла. Де вони? У тебе під матрацом
Над Полтавщиною опускалися вечірні сутінки. Туман, густий і холодний, наче в’язкий кисіль, повз по схилах, де століттями гончарі діставали з надр землі найкращу глину. Старий будинок тітки Стефанії,
Мамо! Скільки можна повторювати? — прокричала донька. — Поки ти живеш на моїй території, будь ласкава грати за моїми правилами! — Світлана влетіла до кімнати матері без стуку, наче перевірка. Ганна Петрівна, сива жінка, здригнулася. Спиці випали з її рук, а вовняна нитка покотилася по підлозі. — Світланко, дитино, це ж завжди була моя квартира, — тихо промовила мати. — Була, мамо, була! Ключове слово — “була”. А тепер за документами власниця я. І не треба на мене так дивитися! Сама ж підписала дарчу, коли ми з Олегом обіцяли тебе доглядати. Знову твої нитки скрізь? Олег вчора ледь не впав через них. — Я приберу, доню. Просто задрімала трохи, спина розболілася. — Ладно вже. Мені потрібна твоя пенсія. Бойлер знову тече, треба викликати майстра, а грошей нуль. Мати зам’ялася. — Світланко, я ж хотіла ліки купити. Ти ж знаєш, серце останнім часом коле, і тиск скаче. — Тиск у неї скаче! — Світлана роздратовано сплеснула руками. — А майстер безкоштовно прийде? Свою зарплату я вкладаю в кредит за машину, на якій ми тебе, між іншим, до лікарні возимо. Давай гроші
Золоте осіннє сонце повільно сідало за горизонт, фарбуючи води Снову в багряний колір. У просторій квартирі на околиці Седнева було тихо, доки тишу не розірвав різкий звук відчинених

You cannot copy content of this page