Мамо, звільняйся з роботи! — несподівано, викрикнув син. — Добрий вечір і тобі, синку. Чай будете? — Я серйозно. Мені знайомий сьогодні сказав, що бачив тебе з відром у коридорі, що ти прибиральницею працюєш. Потім почав розпитувати, невже я не можу утримувати власну матір. Мені було дуже незручно. Надія Петрівна поставила перед невісткою чашку, а синові відповіла спокійно: — А ти скажи своєму знайомому, що твоя мама чесно працює й ні в кого нічого не просить. Тоді й незручно не буде. — Ти не розумієш, як це виглядає. — А ти не розумієш, що я працюю не для того, щоб гарно виглядати в очах твоїх знайомих. Інна, невістка, нарешті підняла голову. — Надіє Петрівно, Микола просто переживає. У старшому віці треба більше відпочивати. — То я й відпочиваю після роботи. — Але ж діти для того й є, щоб… Микола швидко кашлянув, і Інна замовкла. Надія помітила це. — Щоб що, Інно? — Та нічого. Просто бережіть себе. Допомоги син не запропонував. І Надія більше не заводила про це розмов
Надія Петрівна ніколи не любила розповідати людям, що їй важко. Коли кілька років тому не стало чоловіка, вона тихо прибрала його речі, залишивши у шафі тільки улюблений теплий
Та чого ти так тримаєшся за ту стару хату, Ларисо? — Вадим уже втретє за вечір повертався до тієї самої розмови, ходячи кухнею від вікна до столу. — Там дах треба підправити, паркан похилився, сад заріс так, що яблунь із дороги не видно. Продамо зараз, поки за такі будинки ще дають нормальні гроші. Я ж не пропоную витратити їх невідомо на що. Це наш шанс нарешті пожити по-людськи. Лариса повільно відсунула чашку з чаєм. Будинок у невеликому селі неподалік Черкас справді давно потребував господарської руки. Колись там жили її батьки. Тато власноруч мурував піч, мама садила під вікнами півонії, а сама Лариса ще школяркою фарбувала разом із батьком дерев’яну хвіртку в зелений колір. Вадим прекрасно знав, чому вона не хотіла продавати це місце, але останні два тижні поводився так, наче йшлося про старий холодильник, який просто займає місце. — Ти ще недавно казав, що навесні полагодимо веранду й посадимо нову малину, — нагадала вона. — А тепер раптом тобі терміново треба все продати. Чому
— Та чого ти так тримаєшся за ту стару хату, Ларисо? — Вадим уже втретє за вечір повертався до тієї самої розмови, ходячи кухнею від вікна до столу.
Доню! Тобі справді так важко поступитися однією квартирою? — голос матері в телефоні ставав дедалі гучнішим. — У тебе їх дві, Соломіє! Дві! А Христина з малою досі туляться в орендованій однокімнатній квартирі й щомісяця віддають господарям половину заробітку. Ти хоч трохи про сестру думаєш? Степан, вітчим твій, тебе стільки років годував, одягав, дах над головою давав. Невже тепер не можеш зробити щось для його доньки? Соломія повільно шаткувала капусту для салату. — Мамо, давай перестанемо називати речі не своїми іменами. Степан не виховував мене як доньку. Ми жили під одним дахом — це правда. Але між «жити поруч» і «бути батьком» є велика різниця. Христині він купував усе найкраще, возив її на гуртки, годинами допомагав із навчанням, а зі мною міг за цілий день двома словами перекинутися. Ти цього справді не пам’ятаєш? — А що він мав робити? — одразу озвалася мати. — Ти йому не рідна дитина. Не кожен чоловік узагалі погодився б жити з жінкою, яка вже має доньку. Він тебе з дому не виганяв, за стіл сісти дозволяв, комунальні послуги оплачував. Треба вміти бути вдячною
— Тобі справді так важко поступитися однією квартирою? — голос матері в телефоні ставав дедалі гучнішим. — У тебе їх дві, Соломіє! Дві! А Христина з малою досі
Мамо, ти серйозно зібралася там сама зимувати? — хвилювалася донька. — У тебе ж будинок старий, подвір’я велике, а до найближчої крамниці десять хвилин пішки. Переїжджай до нас, і годі вже вигадувати причини. Людмила Петрівна притиснула телефон до вуха й подивилася крізь кухонне вікно. Відколи не стало чоловіка, будинок наче став удвічі більшим. У кімнатах усе залишалося на своїх місцях: його окуляри в шухляді, старенький радіоприймач на полиці, робоча куртка на гачку в коморі. — Та куди я вам на голову? — усміхнулася вона. — У вас і без мене людей повна квартира. — Яких людей, мамо? Ми з чоловіком, діти — ото й усі. У нас три кімнати. Мамочко, послухай мене хоч раз. Продаси будинок, гроші залишаться тобі, а сама житимеш біля нас. Ми допоможемо, ти нам трохи допоможеш. Усім буде легше. І не сидітимеш вечорами сама. Людмила Петрівна провела долонею по старій скатертині. — А Нестор що каже? — Нестор сам учора сказав: «Чому твоя мама одна?» Він тільки за. — Справді? — Та звісно. Мам, ми ж родина. Людмила не знала, що отак зять вирішить її долю
— Мамо, ти серйозно зібралася там сама зимувати? У тебе ж будинок старий, подвір’я велике, а до найближчої крамниці десять хвилин пішки. Переїжджай до нас, і годі вже
Оксаночко! Тільки ти одразу не сердься, — вмовляла мати доньку. — Я вже все вирішила й документи оформила. Будинок у Березівці тепер Богданів. А щодо мене і своєї старості я спокійна — ти ж у мене є, доню. Коли стану зовсім старенькою, ти мене доглянеш. Оксана саме розкладала на кухонному столі покупки. Вона привезла матері домашній сир, яблука, крупи, каву, новий електричний чайник, бо старий уже вдруге за місяць переставав вмикатися. Почувши ці слова, жінка зблідла. — Мамо, повтори, будь ласка. Я, мабуть, неправильно тебе зрозуміла. — Та що тут незрозумілого? — Галина Степанівна вже шепотіла. — Позавчора ми з Богданом їздили до нотаріуса. Я оформила на нього будинок із землею. Нехай хлопець має щось своє. Тобі ж він не потрібен. У тебе квартира, чоловік, робота хороша. Оксана присіла навпроти. — Тобто будинок, який ми з Андрієм останні дванадцять років ремонтували, ти віддала Богданові? — Не починай, доню. Хіба між близькими людьми так робиться, щоб братові рідному шкодувати? Допомагала — спасибі тобі. Ми ж одна родина
— Оксаночко, тільки ти одразу не сердься. Я вже все вирішила й документи оформила. Будинок у Березівці тепер Богданів. А щодо мене і своєї старості я спокійна —
Мамо, тільки не починай знову. Я вже домовилася з людьми, — кричала донька. — Вони приїдуть у суботу після обіду, подивляться будинок, будемо продавати. Галина Петрівна різко відсунула цукорницю. — Ти зараз серйозно? Продати хату? Ту саму? І вирішити все без мене? — Я нічого не вирішила за одну хвилину. Ми про ту хату говоримо вже кілька років. — Говоримо? Соломіє, ти мені повідомила, що знайшла покупців. — Мамо, послухай мене. Там давно ніхто нормально не живе, веранда перекосилася, город заріс так, що сусіди скаржаться. Минулої весни я заплатила майстрові за покрівлю, а восени вона знову потекла. Скільки ще туди вкладати? — Не рахуй мені кожну гривню! Галина Петрівна підвелася. — Твій тато ту хату роками до ладу доводив. Сам вікна міняв, сам ґанок майстрував, сам яблуні садив. А тепер хочеш одним підписом усе віддати чужим людям. Для чого ти хату мою продаєш
— Мамо, тільки не починай знову. Я вже домовилася з людьми. Вони приїдуть у суботу після обіду, подивляться будинок, а якщо все підійде — будемо вирішувати далі. Соломія
Ганно Петрівно! А Маринка ваша цього літа приїде? — гукнула через невисокий паркан сусідка Люба. — Щось я її вже бозна-скільки не бачила. Хлопці он щоліта у вас гостюють, а вона сама наче дорогу до села забула. Ганна, яка саме перебирала квасолю під старою грушею, різко поклала стручок на стіл і підвела голову. Сонце вже хилилося за сусідські дахи, по подвір’ю простяглися довгі тіні, а з літньої кухні тягнуло свіжою випічкою — вона зранку пообіцяла онукам пиріжки з яблуками й тепер поспішала закінчити роботу до їхнього повернення з річки. — І добре, що не бачила, — сухо відповіла Ганна. — Не питай мене про неї, Любцю. Хлопців люблю, двері для них завжди відчинені. А про Марину говорити не хочу. — Та скільки ж можна, Ганю? — Люба поставила миску на верхівку бетонного стовпчика й сперлася ліктями на паркан. — Третій рік уже пішов, як ви з донькою рідною не розмовляли. Не не можна ж так
— Ганно Петрівно, а Маринка ваша цього літа приїде? Щось я її вже бозна-скільки не бачила, — гукнула через невисокий паркан сусідка Люба, тримаючи в руках миску щойно
Миколо! Куди поділися гроші? — Оксана стояла посеред кухні, тримаючи телефон так міцно, наче саме він був винуватцем усього, що відбувалося останні місяці. — Учора тобі мали перерахувати зарплату. Я сьогодні двічі перевіряла картку — нічого. За квартиру треба заплатити до понеділка, Софійці за музичну школу ми ще не внесли, а в холодильнику завтра залишаться хіба що три яйця та банка варення. Микола повільно розшнурував черевики, поставив сумку біля шафи й пройшов на кухню. Він навіть не глянув дружині в очі. Відчинив холодильник, довго розглядав полиці, ніби сподівався знайти там не вечерю, а готову відповідь, потім дістав каструлю з учорашньою гречкою. — Оксано, можна я хоча б руки помию? Я тільки зайшов. — Можна. І руки помити можна, і повечеряти. Але спочатку скажи мені одну просту річ: гроші де? — На роботі затримка. Оксана повільно опустила телефон. — Знову? — Знову. — Цікава у вас фірма. Третій місяць поспіль затримує виплати саме тоді, коли нам треба платити рахунки. — Я тобі що, бухгалтер? — Ні. Ти мій чоловік. Саме тому я питаю тебе, а не вашу бухгалтерку
— Миколо! Куди поділися гроші? — Оксана стояла посеред кухні, тримаючи телефон так міцно, наче саме він був винуватцем усього, що відбувалося останні місяці. — Учора тобі мали
Мамо! Ти зараз серйозно? — не міг повірити син. — Ти справді продала будиночок із ділянкою? Людмила Василівна відсунула від себе чашку з чаєм і притиснула телефон до вуха. — Серйозніше нікуди, Тарасе. — І навіть нам нічого не сказала? Не порадилася! — З ким? На іншому кінці запала тиша. Людмила Василівна підійшла до вікна. — Зі мною, мамо! — нарешті озвався син. — З Оксаною, невісткою своєю. Це ж стосувалося всієї родини. — Ділянка була записана на мене. — Та я не про папери! Ти прекрасно розумієш, про що я. Діти туди їздили. Ми звідти овочі брали. Яблука. Малину. Ти ж щороку стільки всього вирощувала. Мати усміхнулася, але якось зовсім невесело. — Оце ти правильно сказав. Я вирощувала. — Мамо. — Що? — А тепер де ми все це братимемо? Вона подивилася на свої натруджені долоні. — На базарі, сину. Там продають і картоплю, і яблука, і помідори. Уявляєш
— Мамо, ти зараз серйозно? Ти справді продала будиночок із ділянкою? Людмила Василівна відсунула від себе чашку з чаєм і притиснула телефон до вуха. — Серйозніше нікуди, Тарасе.
Добрий день, пані Галино! — крикнула Марта сусідці біля хати. — А я думала, ви аж завтра будете. Андрій же казав, що раніше суботи тебе не чекати. Марта повільно випросталася. — Коли казав? — Та недавно. Він тут часто буває. — Часто? Пані Галина відразу перестала усміхатися. — Ну, час від часу. — Я думала, він навесні сюди лише двічі приїжджав. Сусідка подивилася на дитячий самокат і раптом заходилася поправляти панаму. — Та я хіба рахую, дитино? Марта підійшла ближче до огорожі. — Пані Галино, а ви не знаєте, чий це самокат? — То, мабуть, Маркіянів. — Якого Маркіяна? Сапка в руці сусідки завмерла. — Ой. Мартусю, ти тільки не подумай, що я лізу не у свої справи. Я була переконана, що ти все знаєш. — Що саме я маю знати? Пані Галина зітхнула, відклала сапку на грядку й підійшла майже впритул до сітки. — Тут інколи буває Леся з дітьми. Марта не відповіла. — Яка Леся? — Андрієва колишня дружина. Перша дружина твого чоловіка, — схвильовано мовила сусідка, розуміючи, що видає велику таємницю
— Марто, ти точно сьогодні поїдеш? Може, залишишся в місті до суботи? — голос Андрія в телефоні прозвучав настільки напружено, що вона навіть відклала чашку. — А що

You cannot copy content of this page