Геть з моєї квартири! — одразу відрізала Інна свекрусі і зовиці. — Обидві. Тільки-но приїхала з Італії, а ви вже тут як тут. — Ох ти ж, — Світлана аж захлинулася повітрям. — Та якби не наш Валерка, ти б взагалі в цій квартирі не жила! Забула, хто тут господар був? — Цю квартиру мені батьки у спадок залишили, — нагадала Інна. — Валера сюди прийшов з однією торбою, і з нею ж пішов вісім років тому. — Ти паспорт свій коли останній раз відкривала? Печатку бачила? — Ніна Петрівна прослизнула на кухню. — Дружина ти чи хто? Там людина пропадає, а вона тут ремонти італійські розводить, плитку вибирає! Слідом за матір’ю втиснулася Світлана. — Ми за ним не поїдемо в Польщу, — відрізала зовиця. — У матері тиск зашкалює, у мене спина після городу не розгинається. Ти молода, в Італії на макаронах від’їлася, здорова. Збирайся, адресу зараз продиктую. Треба Валеру забирати. Зовсім він там у своїй Варшаві до ручки дійшов. — Куди забирати? — Інна навіть не поворухнулася. — І головне — чому я? — Як це — чому? — Ніна Петрівна сплеснула руками. — Він твій законний чоловік! Він заради вас із Кірою в ту прокляту Польщу поїхав. Для сім’ї старався, здоров’я загубив на будовах! Їдь за чоловіком, це тепер твій хрест
Це сталося у затишному та мальовничому місті Трускавець, де повітря просякнуте ароматом хвої та цілющих джерел. Саме тут, у добротному цегляному будинку неподалік від центрального парку, мешкала Інна.
Ларисо Петрівно! Жити одній у трьох кімнатах у наш час — це, м’яко кажучи, неефективно? — несподівано почала невістка. — Навіть егоїстично щодо молоді? Лариса Петрівна мало не поперхнулася компотом. — Пробач, що ти сказала? Егоїстично? — Ну дивіться самі, — продовжувала Вікторія. — Тарифи на опалення ростуть як на дріжджах. Ви пенсіонерка, Валерчику важко тягнути ваші комунальні платежі й водночас думати про наше майбутнє, про дітей. А тут — такі хороми в центрі міста. Це ж актив, який просто припадає пилом і висмоктує гроші. Матері стало холодно, незважаючи на гарячі батареї. — Це мій дім, Вікторіє. Тут кожна річ має свою історію. — Ой, ну давайте без цих драм із минулого століття! — Вікторія змахнула рукою з довгим манікюром. — Світ змінився. Андрія Олександровича давно немає, а живим треба дбати про живих. Ми тут із Валерієм пригледіли чудовий варіант у Полтаві, у новій елітній забудові. Там закрита територія, підземний паркінг, спортзал у будинку. Вона дістала дорогий смартфон і показала фото: скляна вежа, бетон та пластик. — І до чого тут я? — запитала мати. — Як до чого? — Вікторія щиро здивувалася. — Якщо продати цю вашу квартиру, нам якраз вистачить на ту однокімнатну в Полтаві! А вам на решту купимо малу квартиру десь у передмісті, ближче до природи. Маленьку, компактну, де не треба годинами бігати з ганчіркою. Навіщо вам три кімнати? Пил витирати? Ви ж усе одно ці стіни з собою в могилу не заберете
Це затишне українське містечко Тростянець, що на Сумщині, завжди славилося своїми сонячними алеями, величним «Круглим двором» та особливим спокоєм, який буває лише в місцях із багатою історією. Саме
Збирай свої манатки і вимітайся! — крикнув чоловік. — Подивимося, кому ти потрібна без моїх грошей! Вимітайся до матері! Поживи на її пенсію, походи в порваних чоботях! Може, тоді зрозумієш, як важко гроші заробляються! Я тебе з нічого зробив людиною, а ти зуби скалиш! Він очікував істерики, сліз та запевнень у вірності. — Добре, — сказала Олена. — Я йду. Олена пройшла в спальню. Артем приголомшено дивився їй услід. Він не вірив своїм вухам. У спальні вона дістала з верхньої полиці велику сумку. Поклала туди ноутбук, зарядку, папку з документами. Одягу було зовсім мало. Артем стояв у дверях, схрестивши руки. Його самовпевненість почала танути. — Далеко зібралася? — глузливо кинув він. — До мами в хрущовку? На таксі гроші є, чи пішки підеш у своїх рваних тапках? — В нову квартиру, Артеме, — Олена закрила блискавку. — В яку ще нову? У тебе навіть на метро грошей немає, я ж учора все з твого гаманця вигріб. Вона вдягнула плащ. — Я працюю аналітиком даних у великій міжнародній компанії, — крижаним тоном промовила вона. — Працюю віддалено. Вже півтора року. Він витріщив очі. — Що? Ти ж серіали дивилася! — Я заробляю втричі більше за тебе, у мене гроші є і гроші чималі
Буча, що на Київщині в той день була затишна. Це місто, яке знає ціну стійкості та вмінню починати все з чистого аркуша. Серед соснових парків та сучасних новобудов
Надька? Це ти? — голос був хриплим, але до болю знайомим. — Ну ти даєш! Надія зупинилася. Серце пропустило удар. — Сашко? Він вистрибнув із машини. Це вже не був той гнучкий хлопчик. Перед нею стояв міцний чоловік, від якого пахло димом та лісом. — Ну, привіт, столична пані. Очам не вірю. Скільки років? Двадцять? Чи ціле життя? — він підійшов ближче, розглядаючи її з якоюсь гіркою посмішкою. — Двадцять два, — уточнила Надія. — Розказуй, як ти? — запитала вона. — Та що. Живу. Таксую, вожу туристів у гори, взимку снігоходи в оренду здаю. Все як у всіх. Дружина Мар’яна, дітей немає, не склалося якось. А ти, чути було, велика начальниця тепер? — Можна і так сказати, — кивнула Надія. — Але зараз я просто хочу розібратися з хатою і поїхати. — Поїхати — то найлегше. А залишитися, подивитися в очі минулому — на це сміливість треба. Протягом наступного тижня Сашко почав з’являтися в її житті дедалі частіше. А потім сказав, що подає на розлучення і став проситися до Надії в Київ. — Ти з глузду з’їхав? Що ти будеш робити в Києві? Там зовсім інше життя! — здивувалася вона
Яремче, що розкинулося серед величних Карпатських гір, завжди світле та має особливе свіже повітря. Це місце, де повітря настільки чисте, що з незвички у городян паморочиться голова, а
Скажу тобі відверто, Олено, — Галина Петрівна, майбутня свекруха, повільно відклала срібну виделку і впритул подивилася на майбутню невістку, — ти нам абсолютно не підходиш. Нашій родині потрібна інша жінка. Олена здригнулася, але змусила себе посміхнутися. — Можливо, вам я і не підходжу, — нарешті тихо, але твердо промовила Олена, намагаючись не дати голосу здригнутися, — проте я збираюся будувати життя з вашим сином, а не з вами. Хіба не наші почуття мають бути вирішальними? — Мамо, ну навіщо ти починаєш, — нарешті витиснув із себе Микола, важко зітхнувши. — Ми просто зібралися познайомитися ближче, а ти вже виносиш якісь вироки. Дай людині шанс. — Я просто називаю речі своїми іменами, — Галина Петрівна незворушно зробила ковток мінеральної води і продовжила порпатися в салаті. — Навіщо витрачати час на ілюзії, якщо фінал і так зрозумілий? Олені варто було б ще тоді, у ту саму хвилину, задуматися над словами майбутньої свекрухи. Але вона була закохана, а закоханість — це найкраща ширма від реальності. Вона вирішила ігнорувати цю холодну жінку, просто уникати її
Вишгород, що розкинулося на пагорбах поблизу Київського моря вражає своєю красою. Тут час ніби уповільнюється, а кожен вечір наповнений ароматом соснового лісу та спокоєм річкової гладі. Але в
Рито, йди вже додому. З’їж щось. Я хочу в палаті поспати, — пробурмотів Андрій. — Я тобі морс принесла. Ягідний, ти ж любиш, — мовила дружина. — Потім. Залиш на тумбочці. Вона вийшла, дійшла до кінця коридору і сіла на банкетку біля великого фікуса. Витягла телефон, щоб подзвонити доньці, і раптом згадала: забула в палаті свої окуляри для читання. Вона повернулася тихо, не бажаючи знову турбувати Андрія. Двері були прочинені лише на товщину долоні. Маргарита вже хотіла штовхнути їх, але застигла, почувши голос чоловіка. Він був зовсім іншим — не втомленим, не хворим, а якимось грайливим. — Та ні, не зараз. Вона щойно пішла. Я ж кажу тобі — потерпи до вересня. Ну що ти як маленька, їй-богу. Мене після операції на сувору дієту посадять, нічого важкого не можна, стреси протипоказані. Дружина мені парові котлетки крутитиме, ліки по годинах даватиме, пилинки здуватиме. А до вересня я повністю оклигаю — і одразу до тебе. Не ти ж зі мною по лікарнях таскатися будеш, сонце. Та люблю я тебе, люблю, не починай. Маргарита стояла в холодному коридорі і не знала, що робити: рятувати чоловіка чи тікати від нього
Буча, що під Києвом, завжди була затишною, хоча пережити там багато довелося. Весна тут завжди особлива: повітря наповнене ароматом молодих сосен та свіжоскошеної трави, а сонце, пробиваючись крізь
Чоловіче! Ти знову мовчиш? — голос Наталі розрізав тишу. — Я тобі вже пів години товкмачу: нам потрібні гроші! Скільки можна жити «від зарплати до зарплати»? Дмитро повільно підняв голову. — Наталю, я й так майже не буваю вдома. Ми закриваємо всі потреби, діти одягнені, їжа є. — Їжа? — вона саркастично посміхнулася. — Ти називаєш це життям? Ось подивися на Вікторію та її Славка. Він на трьох роботах працює, зате вони щойно повернулися з Мальдів! А сукні в неї? Щоразу нова, бренд на бренді! А ми що? Один раз у житті в тому нещасному Єгипті були, і то за акцією! Про машину я взагалі мовчу — наш старий «Ланос» скоро розсиплеться на ходу. Дмитро тяжко зітхнув. — Славко бачить свою сім’ю раз на місяць, Наталю. Ти цього хочеш? Щоб я просто приносив папірці й не знав, як звуть моїх дітей? — Я хочу, щоб ти був чоловіком! — вона вдарила долонею по столу. — Чоловік має бути кам’яною стіною, фінансовою опорою. А ти став якимось кволим. Може, тобі варто підшукати щось вечорами? Он, сусіди казали, на склад потрібні вантажники на нічні зміни. Дмитро відчув, як усередині щось обривається. — А знаєш що, Наталю. Може, тобі варто влаштуватися на роботу? Дружина завмерла від почутого
У мальовничому містечку Коломия, де кожен камінь дихає історією, а родинні цінності зазвичай стоять понад усе, завжди відчуття тепла і затишку. Проте за зачиненими дверима квартири Степанюків зріла
Сергію, ти чув? Мати твоя завтра електричкою приїжджає, — кинула Віра чоловікові. — Треба на станції зустріти, сумки там тяжкі будуть, вона ж порожньою ніколи не їде. Сергій навіть не ворухнувся. — Не вийде, Вір. Ми з кумом ще тиждень тому на щуку домовилися. Рано-вранці виїжджаємо, поки кльов є. Віра зупинилася. — Зачекай. Але ж я завтра в зміну на пекарню! Я ж казала тобі, що заступаю замість Людки, бо в неї дитина захворіла. Сергій розгнівався. — Ой, почалося! Вічно ти щось навигадуєш, а мені потім плани міняти? Не казала ти мені нічого про зміну. — Казала, Сергію. Вчора за вечерею, і сьогодні вранці теж, — вона помітила, як його брови напружилися. — Ти їдеш зустрічати свою матір, і крапка, — голос Віри став твердішим. — А я кажу — риболовля! — Сергій різко підвівся, жбурнув пульт на диван і вийшов на балкон, гупнувши дверима. — Сергію, я не повинна кидати роботу через твої забаганки! Це твоя мати, не моя! — крикнула вона, відчуваючи, як гнів піднімається до горла. — Ти жінка! — вигукнув він у відповідь. — Твоя справа — дім, гості та щоб чоловік був задоволений. А ти тільки нерви тріпаєш
На березі тихої річки, де розкинулося мальовниче селище Шишаки, осінь завжди пахне димом від багать та мокрим чорноземом. У цьому краї час ніби сповільнюється, дозволяючи кожному звуку —
Андрію! У тебе хтось є? — запитала Марина раптом в чоловіка. — Ти перестав розмовляти зі мною. Ти не дивишся на мене. Ми живемо як тіні в одному склепі. Андрій різко відставив порожню чашку. — Ти справді вирішила почати цей допит прямо зранку? — його голос був просякнутий холодною роздратованістю. — Дай мені спокійно поїсти й піти на роботу. У мене немає сил на твої вигадки. Марина гірко посміхнулася. Вигадки? Двадцять п’ять років спільного життя не проходять безслідно. Вона відчувала кожну зміну в його настрої, кожен фальшивий тон. Донька Оксана вже виросла, поїхала до Полтави на навчання, здавалося б — ось він, час для себе, для другої молодості. Але замість близькості між ними розрослася прірва, заповнена крижаним мовчанням. — Я люблю іншу жінку, — вимовив він сухо. Ці чотири слова впали між ними як камінь. Марина чекала на це, готувала себе до найгіршого, але все одно відчула, як усередині щось обірвалося. — Чому ти мовчиш? Ти взагалі мене чула? — Андрій підвищив голос, дивлячись на неї сердито, ніби вважав лише її єдину винною у всьому
Осіннє сонце ледь пробивалося крізь низькі сірі хмари, освітлюючи тихі вулиці містечка Тростянець, що на Сумщині. У повітрі пахло вологою землею та опалим листям — той особливий аромат
Лариса? — Денис зблід так, наче побачив привида, адже привів додому свою пасію. — Дружино! Ти ж мала бути у Львові до завтрашнього вечора. — Як бачиш, справи завершилися раніше, — Лариса склала руки. Її голос був холодним, як лід. — Не познайомиш мене з гостею? — Це. Вікторія, моя колега, — Денис хвилююче ковтнув повітря. — Ми просто заскочили забрати документи. Проект по об’єкту, пам’ятаєш, я казав? Мені терміново знадобилися папери, які я вдома залишив. — Документи, — повторила Лариса, дивлячись прямо в очі Вікторії. — У восьмій вечора. У вечірньому макіяжі. Вікторіє, ви завжди так ретельно готуєтеся до роботи з документами після робочого дня? Дівчина помітно зніяковіла. — Я, мабуть, піду. Денисе, вибач, я забула, що в мене ще зустріч. До побачення. Вона вискочила з квартири, майже збиваючи Дениса з ніг. Двері гучно зачинилися. — Сядь, Денисе, — тихо сказала Лариса. — Ларо, ну ти що, справді ревнуєш? — він спробував розсміятися. — Ми просто партнери по проекту. Я ж не винен, що вона так одягається. Ти ж знаєш сучасну молодь, їм би тільки показати себе. — Вечеря на столі. Їж, якщо хочеш. Я йду спати. Вона не хотіла скандалу тієї ночі. Вона хотіла подумати: жити їй і далі з ним чи відразу розлучатися
Поїзд прибув на платформу з невеликим запізненням, але Ларису це навіть тішило. Зайві п’ятнадцять хвилин у вагоні дозволили їй дочитати звіт і нарешті закрити ноутбук. Відрядження до Львова

You cannot copy content of this page