Богдане! Іди сюди негайно! — кричала Соломія. — Чоловік визирнув із кухні з яблуком у руці. — Якщо ти знову знайшла мою стару футболку і хочеш її викинути, то я сам подивлюся чи вона ще придатна для домашніх справ. — Твою футболку сьогодні ніхто не чіпає. Подивися сюди. Соломія почала викладати скатертини на диван. Біла, зелена, кремова, у клітинку, з маками, з геометричним орнаментом, святкова, буденна, кругла, прямокутна, ще одна з мереживним краєм. — Раз, два, три і далі. Богдане, їх двадцять дві! — Не може бути. — Може. І це все подарувала твоя мама. Богдан присів на край дивана й почав перебирати тканину. — Оцю пам’ятаю. Вона принесла її, коли ми купили новий стіл. — А цю — коли ти отримав нову посаду. А оцю — коли ми повернулися з Карпат. — Може, мама справді дуже любить скатертини? Соломія склала руки на поясі. — Тоді чому у неї вдома на кухні одна й та сама скатертина років десять? Богдан кілька секунд дивився на дружину, а потім здивувався. — Слухай, а це вже цікаво. — От і мені цікаво. Двадцять дві скатертини за п’ять років. Яка ж ціль у свекрухи справді була
Коли Соломія вперше отримала від свекрухи скатертину, вона навіть зраділа. Вони з Богданом щойно переїхали у власну двокімнатну квартиру в Тернополі, ще не встигли купити половину потрібних речей,
Тарасе, ти можеш хоча б один вечір дивитися на власну дружину, — звернулася Мар’яна до чоловіка, — а не стежити очима за моєю подругою? Мар’яна поставила на кухонну стільницю тарілки так тихо, що чоловік спершу навіть не зрозумів, наскільки вона сердита. Тарас стояв біля холодильника з пляшкою мінеральної води й удавав, що не розуміє, про що йдеться. — Знову почалося? Я просто розмовляв із людиною. Христина прийшла до нас у гості, мені тепер у стіну дивитися? — У стіну не треба. Але коли вона встає з дивана, ти раптом забуваєш, що говорив. Коли вона виходить на балкон, тобі неодмінно теж треба туди. Коли вона розповідає якусь історію, ти смієшся ще до того, як вона договорить. Я тебе сім років знаю. Не роби вигляд, що це звичайна ввічливість. Тарас почервонів, відкрутив кришечку на пляшці й зробив кілька ковтків. — Ти просто втомилася. Останнім часом сама не своя. Діти, робота, домашні справи. От і придумуєш те, чого немає. Але дружина йому не вірила
— Тарасе, ти можеш хоча б один вечір дивитися на власну дружину, а не стежити очима за моєю подругою? Мар’яна поставила на кухонну стільницю тарілки так тихо, що
Мамо! Тільки не кажи, що ти знову сама тягала воду на город, — хвилювалася донька. — Я ж просила тебе берегти себе. Ганна Михайлівна притримала телефон плечем, поставила на старий кухонний стіл миску з молодою картоплею і поглянула у відчинене вікно. Над селом повільно сходило липневе сонце. За тином уже перегукувалися сусіди, десь торохтів старенький мотоблок, а на подвір’ї нетерпляче кудкудакали кури, чекаючи зерна. — Та яке там тягала, Іринко? Два відерця винесла. Я ж не бочку на собі несла. — Твої «два відерця» я знаю. Спочатку два, потім ще два, а ввечері кажеш, що спина гуде. — Не гуде нічого. Це ти в Німеччині вже забула, які твоїй матері сили дісталися. — Мамо, тобі сімдесят п’ять. Ірина говорила спокійніше, але в голосі доньки все одно лишилася тривога. — Ти хоч козу хоча б не водиш сама за город? — Зоря сама мене водить. Я тільки мотузку тримаю. Наче почувши своє ім’я, коза мекнула з подвір’я. — Чула? Образилася, що ми її обговорюємо. — Мамо, віддай ти вже ту Зорю комусь. І курей поменшай. І поросятко тобі навіщо? Все господарство продай
— Мамо, тільки не кажи, що ти знову сама тягала воду на город. Я ж просила тебе берегти себе. Ганна Михайлівна притримала телефон плечем, поставила на старий кухонний
Оксано, присядь, будь ласка. Я маю сказати тобі дещо таке, що може змінити твоє життя, — розхвилювався чоловік. — Оксана стояла посеред кухні у смугастому фартусі, тримаючи гарячу форму через складений удвоє рушник. Назар сидів за столом і вже хвилин десять крутив у руках ложечку. — Якщо ти знову забув оплатити комунальні, то я навіть сваритися не буду. Просто віддам тобі всі квитанції й урочисто призначу головним міністром домашніх платежів. — Я не про це. Оксана поставила форму на дерев’яну дошку й уважно подивилася на чоловіка. — Тоді кажи. Ти сьогодні якийсь дивний від самого порога. Назар провів долонею по обличчю, підвівся, знову сів і нарешті дістав із кишені телефон. — У мене є донька. Оксана спершу навіть усміхнулася, наче чекала продовження невдалого жарту. — Звісно, а в мене три будинки біля озера. Назаре, що ти таке говориш? — Я серйозно. Її звати Соломія. Їй тринадцять. Рушник зісковзнув зі столу. Оксана нахилилася, підняла його, акуратно склала й лише тоді знову глянула на чоловіка. — Повтори. — Соломія моя донька. Вона народилася ще до нашого знайомства. Я до минулого тижня про неї не знав
— Оксано, присядь, будь ласка. Я маю сказати тобі дещо таке, що може змінити твоє життя. Оксана саме витягла з духовки сирну запіканку й тепер стояла посеред кухні
Алло, Маріє Іванівно, ви знову за своє? Вам допомога потрібна? — пролунало від невістки в динаміці без жодного натяку на привітання чи повагу до віку. — Микола зараз зайнятий дуже серйозними переговорами, у нього кожна хвилина розписана по хвилинах. Ви ж чудово знаєте, як важко дається серйозний бізнес у наш час. Навіщо ви турбуєте його через якісь дрібниці на зразок зламаного крана? Зрештою, можна викликати майстра з сервісу, а не відволікати чоловіка від заробітку грошей! Марія Іванівна навіть розгубилася від такої прямолінійності та зухвалості. Вона міцніше стиснула телефон у долоні, відчуваючи, як усередині закипає давня материнська образа через таке ставлення. — Катерино, я взагалі-то не до тебе звертаюся, а до свого сина, — спокійним, але дуже суворим голосом відповіла жінка. — Дай йому слухавку, мені потрібна його допомога вдома, а не твої повчання. — А його немає вдома, він на важливій зустрічі з партнерами, — відрізала невістка без найменшого вагання. — І взагалі, якщо вам потрібна допомога по господарству, найміть робітника з оголошення. У нас кожен день на вагу золота, і ніхто не збирається кидати справи через побутові капризи. Хочете уваги — платите гроші за час, який він витрачає на дорогу до вас
М’яке ранкове світло повільно пробивалося крізь чисті шибки, освітлюючи затишну кухню, де кожна дрібниця нагадувала про минулі щасливі роки. Марія Іванівна стояла біля вікна, спостерігаючи за тим, як
Оресте, зачекай! Ти сказав, що знайшов людину, яка буде з дітьми після садочка? — не вірила дружина власним вухам. — Ти знайшов нам няню? Марина стояла біля кухонного столу з телефоном у руці. На екрані ще було відкрите оголошення, яке вона вчора виставила в місцевій групі: потрібна людина на будні, забирати двох дітей із садочка, бути з ними до вечора, інколи підігріти вечерю, почитати книжку, допомогти скласти іграшки. Орест зайшов на кухню з таким виглядом, ніби щойно розв’язав задачу, над якою вони мучилися два тижні. — Саме так. Можеш видаляти оголошення. Нікого стороннього шукати не треба. — І хто погодився? — Моя мама. Марина спочатку навіть не відповіла. Вона лише повільно поклала телефон на стіл. — Твоя мама? Та сама Ганна Степанівна, яка минулої осені казала, що з двома малими втомлюється вже через дві години? — Вона тоді працювала. Тепер ні. У магазині, де вона була продавчинею, змінили графік. Їй запропонували менше змін, вона вирішила піти. Тепер каже, що сидіти вдома без діла не хоче. Я розповів, що ми шукаємо помічницю, а вона сама запропонувала. Сказала: «Навіщо ви будете платити чужій людині, якщо в дітей є бабуся?» Марина не вірила до кінця. — Я зараз навіть не знаю, радіти чи плакати, чи ти мене не розігруєш
— Оресте, зачекай. Ти сказав, що знайшов людину, яка буде з дітьми після садочка? Ти знайшов нам няню? Марина стояла біля кухонного столу з телефоном у руці. На
Павле! Я ж сказала, що поставлю твою музику наступною, — не розуміла дружина. — Ця композиція вже почалася, хай дограє, — Соломія стояла посеред вітальні з ганчіркою для пилу в руці й дивилася на чоловіка так розгублено, наче за кілька секунд звичайне суботнє прибирання раптом перетворилося на суперечку, правил якої вона не знала. Павло відійшов від полиці, де щойно переставляв книжки, і різко вимкнув невелику колонку. — Не треба вже нічого ставити. Я просив одну просту річ. Одну. Сказав: увімкни спочатку мою добірку. Але ти навіть цього не можеш зробити без свого «зараз, потім, почекай». — Я не відмовила тобі. Просто моя пісня вже грала, коли ти зайшов. Що тут такого? — Для тебе нічого. Для тебе взагалі все, що я прошу, дрібниця. Соломія повільно поклала ганчірку на підвіконня. — Ти серйозно зараз сваришся зі мною через музику? — Не через музику. Через ставлення. — Яке ставлення? — Таке, що твоє бажання завжди має бути першим
— Павле, я ж сказала, що поставлю твою музику наступною. Ця композиція вже почалася, хай дограє, — Соломія стояла посеред вітальні з ганчіркою для пилу в руці й
Я не прошу поселити нас назавжди у тебе, — просила донька з хвилюванням. — Нам треба чотири місяці. Максимум п’ять. Ми за цей час закриємо борг за оренду, відкладемо ще трохи й знайдемо інше житло. У тебе друга кімната порожня майже весь рік, — Мар’яна говорила повільно, стоячи біля кухонного вікна у своїй тісній орендованій однокімнатній оселі в Житомирі. На тому кінці зв’язку мати довго мовчала. Потім Оксана Павлівна відповіла рівним голосом: — Мар’яно, я вже сказала. Ні. Я люблю тебе, але жити разом із вами з зятем не хочу. Я звикла до свого дому, до тиші, до свого часу. Ви обоє дорослі люди. Вам треба самим владнати свої справи. Мар’яна стиснула телефон. — Ми й владнуємо. Тарас працює шість днів на тиждень. Я беру додаткові зміни у пекарні. Ми не сидимо й не чекаємо подарунка. Просто власник житла підняв плату, а ще ми мали витрати на машину, без якої Тарас не добереться до майстерні за містом. Нам потрібен короткий перепочинок. — Усі мають витрати. Я у твоєму віці теж не жила легко. Вигрібайте вже якось самі
— Я не прошу поселити нас назавжди у тебе, мамо. Нам треба чотири місяці. Максимум п’ять. Ми за цей час закриємо борг за оренду, відкладемо ще трохи й
Скажи мені по совісті, мамо: скільки можна тягнути всю сім’ю самому? — Владислав поставив чашку на кухонний стіл. — Я зранку до вечора кручуся, думаю, де заробити, а вдома чую одне: треба купити дітям взуття, треба заплатити за квартиру, треба полагодити пральну машину. А Олеся наче взагалі не бачить, звідки ті гроші беруться. Лариса Андріївна не відповіла одразу. Вона поставила перед сином тарілку з теплими сирниками. За вікном тягнувся сірий тернопільський вечір, а в духовці тихенько допікався яблучний пиріг. — А що, на твою думку, Олеся робить цілими днями? — Мамо, тільки не починай її захищати. Я й без того знаю цю відповідь: двоє дітей, хатні справи, вона втомлюється. Але Данилкові й Соломійці вже майже по три роки. Інші жінки якось і дітей ростять, і щось заробляють. — Ти сам із ними коли востаннє залишався на цілий день? Владислав відкинувся на спинку стільця. — До чого тут це? — До того, що ти називаєш догляд за двома малими дітьми майже відпочинком. От я й питаю: коли ти востаннє провів із ними від ранку до вечора без Олесі
— Скажи мені по совісті, мамо: скільки можна тягнути всю сім’ю самому? — Владислав поставив чашку на кухонний стіл так різко, що чай вихлюпнувся на блюдце. — Я
Мамусю, ти тільки не сердься, добре? — почав з далеку син. — Я знаю, що минулого місяця вже просив у тебе гроші, але цього разу справді притисло. У нас машина стала посеред дороги, майстер назвав таку суму, що я спочатку подумав, ніби він хоче продати мені весь сервіс разом із підйомником. А ще за квартиру платіж через три дні. Можеш позичити тисяч двадцять? Я поверну, щойно отримаю премію. Галина Петрівна стояла біля кухонного столу й розкладала по банках сушені яблука. Телефон лежав поруч на гучному зв’язку. — Тарасе, а премія в тебе коли? На тому кінці запала коротка тиша. — Начебто наприкінці місяця. — Минулого разу ти казав те саме. — Мамо, тоді все змінилося. У нас замовник затримав оплату. — А десять тисяч, які я переказала тобі два тижні тому? — Пішли на дитячий садок, комунальні й продукти. Ти ж бачиш, які зараз ціни. Галина Петрівна закрила банку кришкою, витерла долоні рушником і сіла. — Бачу. Я теж ходжу до магазину. Але заощадження мої вже на очах тануть, скоро я без копійки залишуся сама
— Мамусю, ти тільки не сердься, добре? Я знаю, що минулого місяця вже просив у тебе гроші, але цього разу справді притисло. У нас машина стала посеред дороги,

You cannot copy content of this page