Любаню, я вдома! — гукнув чоловік, потираючи натруджені руки. — Ну, чим сьогодні пригощаєш? Бо на будівництві так вимерз, що готовий з’їсти все, що ти мені дасиш. Чому в хаті піччю не пахне? Де мій гарячий борщ із часником? Люба навіть не здригнулася. Її погляд був прикутий до темних верхівок дерев за склом. — Готуй сам, Вікторе, — промовила вона тихо, але так виразно, що звук її голосу змусив чоловіка завмерти посеред кухні. Віктор нахилив голову, ніби намагаючись розчути іноземну мову. — Що ти там прошепотіла? Повтори, бо мені здалося, що я недочув через утому. — Ти все чудово почув, — Люба нарешті розвернулася. Її обличчя було дивовижно спокійним, але в очах спалахнуло щось таке, чого Віктор не бачив за всі двадцять вісім років спільного побуту. — Я сказала: сьогодні вечерю готуєш собі самотужки. І завтра. І, цілком імовірно, післязавтра теж. Моя приватна їдальня офіційно припинила роботу через відсутність поваги до персоналу
Умань повільно занурювалася у вечірні сутінки. Над ставом у знаменитій «Софіївці» спускався густий туман, а в квартирі на вулиці Європейській панувала тиша і дуже важка. Люба нерухомо стояла
Віро Петрівно, ви така особлива жінка! — почав якось чоловік. — Знаєте, я весь час думаю. Серце розривається, коли бачу, як ви тут сама на старості років залишилися, — почав Ігор, дивлячись їй прямо в очі. — Давайте оформимо дарчу на квартиру на мене. Я стану вашим офіційним опікуном, переїду сюди і буду піклуватися про вас до останнього подиху. Віра Петрівна здригнулася. Вона якраз в’язала. А після пропозиції молодого чоловіка, вона зупинилася. Спиці випали з рук, вдарившись об паркет. — Що ж ти таке кажеш, Ігорку? Я навіть не знаю. Квартира — це ж єдине, що в мене залишилося. Пам’ять про доньку, про чоловіка. — Ну що тут думати? — Ігор присунувся ближче і накрив її зморшкувату, суху руку своєю теплою, міцною долонею. — Ви ж самі казали — племінниця в Канаді про вас і не згадає. А я буду поруч. Завжди. Хіба ви не бачите — я до вас усією душею прикипів. Буду готувати, прибирати, найкращі ліки діставати. Хіба погано нам буде удвох
Осінь у Бучі завжди була особливою. Золоте листя старезних дубів повільно встеляло доріжки, а повітря пахло димом від багать та вологою хвоєю. Для Віри Петрівни цей запах був
Мамо, гроші давай? Сьогодні десяте число! — сказав син з претензією. — Банк уже смс-ками завалив. У нас іпотека,— голос Артема пролунав з вітальні вимогливо і різко. Галина Петрівна повільно пройшла на кухню. Артем крутив у руках ключі від новенького кросовера, за який мати щомісяця справно вносила кредитні платежі. — Артеме, сядь. Нам треба серйозно поговорити, — її голос тремтів. — Ой, тільки не починай свої лекції! — Артем навіть не підняв очей. — Давай швидше, у мене через годину тренування в залі, абонемент теж, до речі, закінчується. У цей момент зайшла Христина, невістка, пахнучи дорогими парфумами. На ній був новий пуховик — Галина Петрівна добре пам’ятала його ціну, бо саме вона дала на нього гроші з останньої премії. — Галино Петрівно, ви ж не забули про холодильник? Я вже модель обрала, сорок тисяч у «Цитрусі». Наш старий вчора остаточно поламався. Мати опустилася на табурет. — Мене скоротили. З першого числа я без роботи. — Ти жартуєш?! — син схопився за голову. — Мамо, ти хоч розумієш, що у нас іпотека?! Мала в приватний садочок ходить, це 10 тисяч на місяць! Ти що, спеціально це зробила?! — Як це — спеціально?! Оптимізація штату, розумієш
Київський вечір дихав вологою та вихлопними газами. Галина Петрівна стояла біля вікна своєї старенької «хрущовки» на Нивках, стискаючи в руках офіційний конверт. Папір з логотипом великої логістичної компанії,
Ой сусідко! Ганю, та не бігай ти так, — гукнула через низький паркан сусідка Марія. — Сядь, відпочинь. Син твій приїде, нікуди не дінеться. А невістка, головне, щоб людиною була. — Та як же не бігати, Марічко? — відгукнулася Ганна Петрівна, поправляючи хустку. — Паша ж у мене один. Усе життя для нього. І в Дніпрі вивчила, і гроші з кожної пенсії відкладала, щоб костюм йому справжній купити. Тепер от — сім’я. Дай Боже, щоб пара була хороша. Коли біля воріт зупинилося таксі, серце матері мало не вискочило. Павло вийшов першим — змужнів, розправив плечі. А за ним вийшла вона. Мар’яна. Струнка, на високих підборах, у білій сукні, що підкреслювала її витончену фігуру. Її волосся було ідеально вкладене, а посмішка здавалася сліпучою. Ганна подумки дякувала Господу, що нарешті в її сина буде сім’я, хоча вона ще зовсім нічого не знала про майбутню невістку
Підгородне навесні — це рай на землі. Білі хмари квітучих вишень огортають кожен двір, а повітря пахне свіжозораною землею та надією. Ганна Петрівна, жінка з добрими зморшками навколо
Ну що, сестро? Будемо спадщину ділити? — Олег порушив мовчанку, його голос звучав сухо й надтріснуто. — Наступного вівторка йдемо до нотаріуса. Треба закрити це питання з паперами. Квартиру виставимо на продаж одразу, район тут престижний, покупці знайдуться швидко. Марина, втомлено прихилившись до одвірка, кивнула. Вона розтирала скроні, наче намагалася вигнати з голови монотонний гул поминальних молитов. — Так, треба, — прошепотіла вона. — Слухай, а де Степанівна, мамина доглядальниця? Я її після кладовища і не бачила. Навіть не попрощалася, просто зникла. — Та Бог з нею, — Олег зневажливо махнув рукою. — Свою справу зробила, гроші за останній місяць отримала вранці до копійки. Я їй ще зверху «накинув» за те, що важку роботу виконувала. Робоча сила, що з неї взяти? Пішла собі — і слава Богу, менше свідків нашої сімейної біди
Вечірній Чернігів повільно занурювався у сутінки. З боку Валу тягнуло прохолодою, а золоті бані соборів востаннє на сьогодні відбивали промені втомленого сонця. У квартирі на дев’ятому поверсі, де
Оксанчик, сонечко, виручай! — Мар’яна забігла до сестри на роботу, пахнучи дорогими парфумами, на які, як виявилося, вона витратила останні гроші. — Я знайшла такі туфлі! Просто мрія! Але мені не вистачає дві тисячі. До зарплати тиждень, клянуся — поверну! Оксана глянула на стоптані кросівки сестри і зітхнула. — Мар’яно, дві тисячі — це чимало. Ти ж знаєш, ми з Павлом на кахель збираємо. — Ой, ну що той кахель! — Мар’яна надулася. — Ви ж багаті, у вас зарплати великі! А я що, маю в лахмітті ходити? Ми ж сім’я! Оксана дістала картку. Дві тисячі полетіли на рахунок сестри. Гроші, звісно, ніхто не повернув. Коли Оксана через місяць обережно нагадала про борг, Мар’яна щиро здивувалася: — Оксан, ти серйозно? Через якісь дві тисячі будеш сваритися з сестрою? Це ж дрібниці для тебе! Ти що, скупердяйка? Оксані стало ніяково. Справді, хіба можна рахувати гроші в сім’ї? Та згодом сестра знову подзвонила
Буча — місто, яке колись асоціювалося лише зі спокоєм, високими соснами та затишними дачами. Саме тут, у старому цегляному будинку, що належав ще їхньому дідусеві, виросли Оксана та
Ой, чимось паленим смердить! — прийшла свекруха до невістки. — Мар’яно, ти що, знову за своє? Геть готувати не вмієш? — голос свекрухи, Людмили Степанівни, пролунав з коридору як судовий вирок. Мар’яна здригнулася, міцніше стиснувши ополоник. Це було третє недільне “гостювання” поспіль. Слідом за матір’ю до кухні зайшла Наталка, сестра чоловіка, зі своїм сином-підлітком, який одразу вмостився на дивані, не знімаючи брудних кросівок. — Мамо, та нормальний борщ, — тихо буркнув Артем, чоловік Мар’яни, уникаючи погляду дружини. — Нормальний? — Наталка пирхнула, розглядаючи свої нігті. — От коли я була заміжня за своїм першим, я щодня п’ять страв готувала! Свіженьке, гаряченьке, а не оце «аби було». — Мабуть, тому він від тебе до сусідки й пішов, — не втрималася Мар’яна, відчуваючи, як всередині все закипає. На кухні запала тиша. Наталка підхопилася, наче її вжалили і підійшла до невістки
Неділя у Полтаві зазвичай пахне випічкою та спокоєм, але для Мар’яни цей день давно став синонімом тривоги. Вона стояла біля плити, помішуючи борщ, коли почула, як ключ повернувся
Мамо, ти що, спеціально мене ігноруєш? — донька Світлана скинула шкіряну куртку прямо на старий комод. — Я тобі вчора тричі дзвонила! Ми вже все вирішили. Віддавай ключі, за годину тут буде ріелтор. Клієнт дуже солідний, готовий зайти на перегляд твоєї квартири одразу. Марія Петрівна відчула, як холод пробіг по спині. Вона мимоволі притиснула долоню до серця, де в кишені халата лежала зв’язка ключів. — Світлано, доню. Який ріелтор? Про що ти кажеш? Я нікуди не збираюся їхати. Це мій дім. — Твій дім був тоді, коли тут тато був! — Світлана вигукнула це так різко, що стара киця Муся миттєво зникла під диваном. — А зараз ти тут просто марнуєш площу! Три кімнати в самому центрі Вінниці! Мамо, ти хоч розумієш, що ми на Вишенці в двокімнатній панельці просто задихаємося? Дітям потрібен простір! Андрію потрібен кабінет! А ти тут одна королевою сидиш
Вінниця прокидалася під супровід звичного гуркоту трамваїв, що прокочувалися по Соборній, злегка вібруючи в шибках старих «сталінок». Марія Петрівна, жінка зі статною поставою та лагідними, але втомленими очима,
Нінко! Ти де сховалася? — голос свекрухи, Ганни Йосипівни, заповнив квартиру миттєво. Ніна не встигла прикрити тканину. Свекруха влетіла у вітальню, навіть не знявши туфель. Її погляд, важкий, як камінь. — Це що за неподобство? Андрій через годину приїде з об’єкта, втомлений, запилений, а в тебе тут цех розгорнуто?! Чому в коридорі не пахне вечерею? Де твої обов’язки, невістко? Ніна повільно підняла голову. Її серце калатало. — Добрий вечір, мамо. Андрій знає, що я зайнята. Котлети я насмажила зранку, молода картопля в холодильнику — тільки розігріти. Він доросла людина, впорається. — Доросла людина?! — свекруха аж задихнулася. — Чоловік має приходити в дім, де панує затишок, а не де дружина розкидала ганчірки і мріє про великі гроші! Ти що, з глузду з’їхала? У сорок вісім років швачкою заделалася? Що люди скажуть? Скажуть: «Бідний Андрій, виконроб нарозхват, а дружина по чужих замовленнях копійки збирає, бо він її не забезпечує!»
Липень у Вінниці видався таким спекотним, що навіть старі каштани на Соборній, здавалося, мріями прохолоду фонтанів. У квартирі Ніни Петрівни панувала особлива, майже музейна тиша. Ця тиша була
Ніно! Відчиняй швидше, бо я зараз тут прямо в під’їзді засну! — голос Віктора був хрипким і роздратованим. Ніна зняла ланцюжок. Віктор, не чекаючи запрошення, заштовхнув свої баули всередину, мало не зваливши з ніг сестру. Він ввалився в передпокій, залишаючи на світлому килимі брудні сліди від важких черевиків. — Вікторе? Господи, ти звідки? Ти ж казав, що в Сумах на будівництві об’єкт здаєш, що квартиру собі знімаєш. Брат скинув куртку прямо на підлогу. — Ой, Ніно, не починай! Яке будівництво? Обманули нас! Господар — справжній вовк, не виплатив за останній місяць ні копійки, ще й з гуртожитку вигнав. Сказав: «Хлопці, об’єкт заморожений, гуляйте». А куди мені гуляти? Грошей нуль, телефон відключили за борги. От я і згадав, що в мене сестра в хоромах живе. Він пройшов на кухню, навіть не помивши рук. Сів за стіл, на якому стояла її вишукана чашка з липовим чаєм, і скривився. — Каву зроби, Ніно. Тільки міцну, щоб аж серце вилітало. Бо я з електрички ледь живий. І поїсти щось давай, бо в мене в животі вже третю добу тільки вітер гуляє
Ранок у Путивлі завжди мав свій особливий ритуал. Це місто, що височіє на крутому березі Сейму, дихає історією кожної своєї тріщиною в цеглі. Ніна Петрівна, вчителька української мови

You cannot copy content of this page