Дякую, що все-таки приїхала, доню. Я вже не була певна, що ти погодишся зі мною побачитися, — тихо сказала сімдесятидворічна Олена Павлівна, відчиняючи двері своєї квартири у старому будинку на околиці Чернівців. Вона хотіла обійняти доньку, навіть простягнула до неї руки, але зупинилася, побачивши, як та машинально відступила до стіни. — Я й не збиралася їхати. Андрій сказав, що після стількох років треба хоча б вислухати тебе. Тож я тут. Кажи, мамо, навіщо кликала, — відповіла сорокарічна Катерина, зняла куртку й повісила її на старий дерев’яний гачок. Вона озирнулася навколо й здивовано насупилася. — А де половина меблів? І де Михайло? Олена Павлівна повільно пройшла до кімнати й сіла на диван. — Брата твого вчора перевезли до спеціального пансіонату. Я вже не маю сил сама давати йому раду. Там є люди, які постійно будуть поруч. А я продала зайві меблі, частину речей віддала. Мені самій невдовзі доведеться переїхати до невеликого пансіонату неподалік міста. Уже все подивилася, домовилася. Катерина сіла в крісло, але сумку залишила на колінах. — Тобто ти покликала мене попрощатися з квартирою
— Дякую, що все-таки приїхала, доню. Я вже не була певна, що ти погодишся зі мною побачитися, — тихо сказала сімдесятидворічна Олена Павлівна, відчиняючи двері своєї квартири у
Мамо, я знову бачу в тебе картоплю з підливою, — розгнівалася донька. — Ти хоч інколи купуєш собі щось нормальне? — Оксана поставила на кухонний стіл великий пакет із продуктами й почала діставати сир, масло, яблука та печиво. — Я тобі сто разів казала: продай ту дачу. Ти там уже майже нічого не садиш, їздиш кілька разів за літо, а тримаєшся за неї так, наче там палац. Шістдесятивосьмирічна Ганна Василівна вимкнула чайник і неквапливо поставила на стіл дві чашки. Доньці дісталася біла, з тоненькими синіми квітами, а собі жінка взяла стареньку зелену, на якій давно стерся малюнок. — Дача нікуди не проситься. Нехай стоїть. — От саме — стоїть! А могла б принести тобі гроші. Ти все життя економиш, пальто вже який сезон носиш, на базарі кожну гривню рахуєш. Для кого ти бережеш усе це
— Мамо, я знову бачу в тебе картоплю з підливою. Ти хоч інколи купуєш собі щось нормальне? — Оксана поставила на кухонний стіл великий пакет із продуктами й
Мамо, у суботу зранку будь удома, — поспішав син. — Я домовився з майстрами: приїдуть, заберуть стару теплицю, вирівняють землю біля сараю, а там уже почнемо робити навіс для двох машин, — Олег поклав ключі на кухонний стіл і так упевнено розгорнув на телефоні план подвір’я, наче господарем тут був саме він. — Дивись: від воріт буде широка доріжка, тут плитка, далі зона для відпочинку. А ці твої грядки треба прибрати. Ну кому зараз потрібні п’ять рядків помідорів? Сімдесятирічна Марія Степанівна саме діставала з духовки пиріг із яблуками. Вона поставила його на дерев’яну дошку, зняла рукавиці й лише тоді повернулася до сина. — А мене ти коли збирався запитати? — Про що? — Про мою теплицю. Про мої грядки. Про мій двір. — Мамо, та не починай. Я ж для добра роблю. Скільки можна жити так, наче надворі досі дев’яності? Будинок великий, місце чудове, до Івано-Франківська недалеко. Тут можна так усе облаштувати, що люди милуватимуться
— Мамо, у суботу зранку будь удома. Я домовився з майстрами: приїдуть, заберуть стару теплицю, вирівняють землю біля сараю, а там уже почнемо робити навіс для двох машин,
Віро, тільки ти мене не покидай. Я вже стара стала, а сини далеко. Один у Львові, другий у Києві. Кому я там потрібна зі своїми клопотами? — Галина Петрівна сиділа біля кухонного столу й дивилася, як молодша сестра складає у шафу чисті рушники. — От ще придумала! Куди я тебе покину? Через дві вулиці живу. Не в іншій області, — усміхнулася Віра. — Тільки ти сама теж не вигадуй собі роботи. Учора знову полола біля паркану. — Там бур’ян уже до колін. — Нехай росте. Йому за це ніхто грошей не платить. Галина засміялася. — От язик у тебе. — Зате ти усміхнулася. Так вони й жили останні роки. Віра приходила до старшої сестри майже щодня. Узимку розпалювала піч, приносила продукти, прибирала сніг біля хвіртки. Навесні копала невелику ділянку за хатою, садила картоплю, цибулю, квасолю. Влітку разом збирали ягоди, восени складали дрова під навісом. Галина мала двох синів. Але до матері вони не хотіли навідуватися
— Віро, тільки ти мене не покидай. Я вже стара стала, а сини далеко. Один у Львові, другий у Києві. Кому я там потрібна зі своїми клопотами? —
Світлано, відчини. Я вже біля воріт! — кричала сестра біля хвіртки, коли повернулася з Польщі. — Людмила поставила валізу на землю й знову натиснула кнопку виклику. Після двох діб дороги їй хотілося тільки одного: зайти до рідної хати, обійняти маму, поставити чайник і хоча б кілька днів нікуди не поспішати. — Я бачу, що ти приїхала, — спокійно відповіла сестра. — То чого ворота зачинені і хвіртка? — Бо спочатку нам треба поговорити. Людмила озирнулася на знайомий двір. Стара груша, яку батько щовесни підрізав, похилилася над парканом. На вікні кухні стояли мамині вазони. Усе було таким самим, як п’ять років тому, коли Людмила востаннє приїздила додому надовго. — Світлано, я не маю сил на твої загадки. Я з Польщі тільки приїхала. Відчини. — Ти де житимеш? — Як це де? Тут. Я ж писала, що повертаюся остаточно. — Тут ти жити не будеш. Людо, не роби сцен біля воріт. Хата оформлена на мене. Людмила притиснула телефон до вуха. — Яка хата? — Ця. Кілька секунд Людмила мовчала, певна, що неправильно почула. — Відкрий ворота. — Я сказала тобі правду. Мама з татом давно оформили дарування. На будинок і двір. — Коли? — Майже три роки тому. Людмила повільно сіла на валізу
— Світлано, відчини. Я вже біля воріт! — Людмила поставила валізу на землю й знову натиснула кнопку виклику. Після двох діб дороги їй хотілося тільки одного: зайти до
Та перестань ти мені телефонувати, тітко Лесю! — сердилася Ірина. — Я все почула ще минулого разу. У мами є будинок, город, пенсія. Нехай живе так, як колись сама захотіла. Я чути про матір свою нічого більше не хочу, — Ірина поставила чашку на кухонний стіл і відійшла до вікна. — Я їй нічого не винна. — Іринко, я ж не грошей у тебе прошу. Приїдь хоча б на день. Твоя мама сама у великій хаті, надворі вже холоднішає, а дров майже немає. — Це не моя хата. — Але там твоя мама. — Тітко Лесю, не треба. — Добре. Не буду тебе вмовляти. Тільки скажу одне: вона сьогодні сама тягала з городу мішок картоплі. Я побачила, забрала в неї той мішок, а вона ще й сердиться: «Не роби з мене безпорадну». А сама ледве до ґанку дійшла. Ірина стиснула губи. — У неї є сусіди. — Сусіди мають свої двори, господарства великі й свої клопоти. А ось зима йде, а в твоєї матері навіть дров немає. — То нехай продасть будинок. — Кому? — Не знаю. Це не моя справа. Леся помовчала. — Ти досі через ту квартиру на неї ображаєшся? — Я не хочу про це говорити. — Минуло одинадцять років. — От і не говорімо. Ірина завершила виклик
— Та перестань ти мені телефонувати, тітко Лесю! Я все почула ще минулого разу. У мами є будинок, город, пенсія. Нехай живе так, як колись сама захотіла. Я
Маріє, прошу тебе, не починай знову про Оксану, — ледь не плакала мати. — Не хочу знати, де вона, як вона і чому стільки часу сюди не їде. Мені спокійніше, коли про неї в цій хаті взагалі не говорять, — Ганна Петрівна поставила на стіл миску зі сливами й відвернулася до вікна, удаючи, що дуже зацікавилася фіранкою, яку сама ж випрала напередодні. — Я лише запитала, бо давно її не бачила, — тихо відповіла сусідка Марія. — Уже, мабуть, роки три минуло, як ноги її не було в селі. Раніше хоч на свята приїздила, а тепер тільки хлопців до тебе відправляє. Не сердься, Ганнусю. Я ж не зі злості. — Три роки й два місяці, — відказала Ганна й одразу насупилася, зрозумівши, що видала себе. — Та яка різниця? Нехай живе, як сама собі вибрала. У неї своя сім’я, у мене свій дім. От і все. Марія нічого не відповіла. Вона добре знала: якби Ганні було байдуже, та не рахувала б місяців. Після того, як не стало її чоловіка Василя, Ганна дуже змінилася. Раніше біля їхньої хати завжди щось відбувалося: Василь майстрував у дворі, Ганна поралася біля квітів, сусіди заходили позичити драбину чи просто посидіти на лавці. Тепер двір залишався охайним, але надто тихим. Не приходила більше донька
— Маріє, прошу тебе, не починай знову про Оксану. Не хочу знати, де вона, як вона і чому стільки часу сюди не їде. Мені спокійніше, коли про неї
Діточки мої, щось мені сьогодні зовсім недобре на душі, — записувала Стефанія родичам голосове повідомлення. — Сиджу сама біля хати й думаю, що нікому вже не потрібна, на городі нікому допомогти з картоплею. Не приїжджайте працювати, нічого мені не треба. Просто хотілося б усіх побачити. Хоч на годинку. Бо роки йдуть, а ми все відкладаємо зустрічі. Приїдьте в суботу просто на обід. Ніякого городу не буде. Обіцяю. У суботу до двору одна за одною почали заїжджати машини. Соломія вийшла першою й побігла до бабусі. — Ну як ти? — Уже краще. Побачила вас — і зовсім добре стало. Богдан примружився. — Бабусю, а чому біля сараю стоять двадцять відер картоплі? Стефанія усміхнулася. — То так. Щоб не пропало. — А за хатою що? — Де? — Там, де земля вже розмічена. — А, то сусід допоміг. Оленка підійшла до хвіртки, глянула на сусідський город і повернулася. — Бабусю, чому там теж усе підготовлено? Стефанія поправила хустинку. — Ганна дозволила використати. Усі одночасно заговорили. — Два городи?! — Ти ж казала, що ми їдемо на обід! Стефанія підняла долоню. — Ніхто нікого не змушує. Сідайте, їжте. Я сама все зроблю. Вона взяла відро й повільно рушила до городу, а діти засмутилися
Уже сутеніло, коли останнє відро картоплі висипали на стару ряднину біля літньої кухні. Подвір’я пахло вологою землею, яблуками, що попадали під деревом, і свіжим кропом із грядки. Біля
Доню, тільки не кажи, що ти вже їдеш до мене з валізою, — голос Оксани Петрівни у слухавці прозвучав упевнено. — Ви з Тарасом дорослі люди. Посварилися — сядьте на кухні, зробіть чай і спокійно поговоріть. У подружньому житті всяке буває, але бігти до мами після кожної суперечки — це не вихід. Мар’яна зупинилася під навісом біля львівської кав’ярні й поставила дорожню сумку на мокру плитку. — Мамо, ми не посварилися. І я не збираюся жити в тебе місяцями. Мені потрібна одна ніч. Завтра після роботи я знайду кімнату або маленьку квартиру. — Мар’янко, я тебе знаю. Сьогодні одна ніч, завтра дві, потім почнеться: «Мамо, я ще нічого не знайшла». А в мене теж своє життя. До того ж ти завжди була запальна. Може, наговорила Тарасові зайвого, а тепер обоє сидите по різних кутках і чекаєте, хто перший поступиться. Мар’яна притиснула телефон до вуха й заплющила очі. — Цього разу поступатися нікому. Ми розходимося. У слухавці запала така тиша, що Мар’яна почула, як мати пересунула чашку по столу. — Повтори. — Ми з Тарасом більше не будемо разом. — Та що сталося? — Не хочу зараз розповідати. — А як я маю щось зрозуміти, коли ти говориш половину? Ще на Великдень ви приїздили до мене, сміялися. Що ти зробила
— Доню, тільки не кажи, що ти вже їдеш до мене з валізою, — голос Оксани Петрівни у слухавці прозвучав так упевнено, наче Мар’яна вже стояла під її
Христиночко! Я вже майже все склала, — мама сиділа на краєчку ліжка у невеликій приватній клініці під Краковом, — Тільки скажи, куди ми зараз їдемо. До вас чи ти знайшла мені якесь інше місце неподалік? Я багато не прошу. Мені б трохи побути поруч із вами, поки сили повернуться. Христина поставила сумочку на підвіконня. — Мамусю, ми це вже обговорювали. Тобі треба повертатися додому, в Чернівці. Я квиток купила, до вокзалу тебе завеземо. Там у тебе квартира, сусідка Марія Василівна поруч, магазини знайомі. А тут ти що робитимеш? Галина Михайлівна перестала складати одяг. — Я думала, що хоча б якийсь час поживу у вас. Я ж приїхала сюди не на відпочинок. Ти сама просила: «Мамо, приїдь, бо я з двома дітьми не справляюся». Я залишила все й приїхала. А тепер мені самій потрібна підтримка. — Мамо, ну не починай, будь ласка. У нас оренда, гуртки дітей, машина, купа витрат. Ти знаєш, скільки тут усе коштує? Ми не можемо зараз оплачувати тобі довге перебування тут. У тебе вдома все набагато простіше. — Зрозуміло. Отже, коли треба було водити малого до садочка, забирати Софійку зі школи, готувати, прибирати й сидіти з дітьми, кімната для мене була. — Не перекручуй мої слова. Ти сама завжди казала, що мама повинна допомагати дитині, коли може
Галина Михайлівна сиділа на краєчку ліжка у невеликій приватній клініці під Краковом і повільно складала речі у дорожню сумку. На стільці лежав її теплий кардиган, біля вікна стояли

You cannot copy content of this page