Мамо! Ну скільки можна порпатися в цьому бруді? — замість вітання кинув син. — Ти подивися на свої руки. Це ж антисанітарія! Надія Петрівна спокійно підняла очі і ледь помітно посміхнулася. — Доброго дня і тобі, синку. Земля не бруд, Артеме. Це те, що нас годує. Хочеш чаю? Тільки-но заварила. — Якого чаю, мамо? У мене кожна хвилина розписана! Я приїхав у справі. Дуже серйозній справі. Будинок у тебе старий, перекриття дерев’яні. А проводка? Ти ж сама казала, що світло іноді миготить. Одне коротке замикання — і все, мамо. Пиши «пропало». — Та що ти таке кажеш, синку? — вона відставила горщик з розсадою. — Минулого місяця сусід Степан, він же електриком все життя пропрацював, усе перевірив. Сказав — ще сто років прослужить. Артем зневажливо пирхнув. — Степан? Твій Степан за пляшку що завгодно скаже! Мамо, будьмо реалістами. Ти вже не молода, можеш забути вимкнути праску або плиту. Для твого ж спокою, для твоєї безпеки — документи на будинок і землю мають лежати в мене. У мене в офісі надійний сейф, броньований. Там їм нічого не загрожує. Ні вогонь, ні злодії. — Та кому ті папірці потрібні, Артемчику? Вони тут сорок років лежали, і ще полежать. Мені так спокійніше, коли все під рукою. Синові така відповідь не сподобалася
Весна у Миргороді завжди починалася якось по-особливому. Це місто, де повітря настояне на ароматах цілющих джерел та спокої старезних лип, зазвичай дарувало відчуття вічності. Але для Надії Петрівни
Невістко! Скільки можна у мого сина на шиї сидіти? — замість вітання процідила свекруха. — Ти б хоч совість мала, дитино. Дивитися соромно. Олена зняла пальто, намагаючись не зважати на тремтіння в пальцях від холоду та роздратування. — Доброго вечора, Маріє Михайлівно. Я купила все необхідне на вечерю і дещо до чаю. — Необхідне? — свекруха зробила крок вперед. — Я питаю: скільки ти ще збираєшся сидіти на шиї мого сина? Коли закінчиться це безглузде марнотратство? Ти хоч раз запитала Юру, чи згоден він, щоб ти розкидала його зароблені копійки на ці делікатеси? Олена застигла. — Що ви таке кажете? — вона обернулася, дивлячись свекрусі в очі. — Юрій знає про всі покупки. І якщо ви раптом забули, то я теж працюю. У мене солідна посада, і мій внесок у наш бюджет не менший за його. — Яке ти має право мені таким тоном говорити у цьому домі? — раптово спалахнула Марія Михайлівна. — Ти, тут ніхто! Невдячна! Вона різко розвернулася і зачинилася у своїй кімнаті. Олена залишилася стояти в порожньому коридорі. Як же вона втомилася. Але в цьому їй ніхто не був винен, лише вона сама
Тростянець зустрів вечір густим туманом, що огортав старі липи в парку Нескучне. Олена поверталася додому втомлена, міцно тримаючи в руках важкі пакети з продуктами. Робота в архітектурному бюро
Коротше так, — Марія Степанівна, майбутня свекруха, дістала з фірмової сумки шкіряний блокнот. — До весілля залишився місяць. Пора вже остаточно узгодити список гостей. З нашого боку буде сорок п’ять осіб. Родина в нас поважна, друзі — солідні люди, викладачі університету, лікарі. Треба тримати марку. — А з мого боку — дванадцять, — вставила Діана, не підводячи очей. — Тільки найближчі. Батьки та друзі дитинства. — От і чудово, менше клопоту, — кивнула свекруха. — Вибачте, у якому сенсі? — Діана не зрозуміла. — У прямому, дитино. Оскільки банкет оплачує сторона нареченого — тобто ми з батьком Андрія — то і правила встановлюю я. Звідки в тебе такі гроші на святкування в гарному ресторані? Твоїх посадимо біля виходу, там якраз місце зручне, і нікому заважати не будуть, якщо захочуть раніше піти. Андрій почервонів. — Мамо, ми ж домовилися! Ми не хочемо вашої допомоги таким коштом. — Знаю я ваші накопичення, — відмахнулася мати. — Ти відклав, а вона просто поруч стояла. Ладно, не сперечайся з матір’ю, я краще знаю, як розпорядитися бюджетом. До того ж, у мене для вас є сюрприз. Справжній. Оголошу його на весіллі. Діана тоді лише стримано посміхнулася. Вона вже знала, про який саме «сюрприз» ідеться
У самісінькому центрі Поділля, де сонце золотить куполи старовинних соборів Вінниці, а Південний Буг неквапливо несе свої води повз скелясті береги, життя зазвичай тече розмірено. Місто фонтанів, затишних
Дружино! Хто дозволив тобі їсти мою ковбасу? — голос Єгора прозвучав сухо. — Це що за жарти такі? Світлана навіть не обернулася. — Єгоре, я поняття не маю ні про яку ковбасу. Можливо, ти сам її з’їв за вечерею і забув? — Я забув? — чоловік видав короткий, злий смішок. — Я нічого не забуваю, Світлано. Особливо те, що стосується моїх видатків. Я точно пам’ятаю, скільки сервелату залишалося вранці перед моїм виходом у магазин. А тепер дивись сюди! Світлана зітхнула, вимкнула воду і повільно витерла руки об рушник. Єгор підійшов до кухонного столу. У правій руці він стискав жовту пластикову лінійку — ту саму, якою колись його онуки креслили в школі. — Дивись уважно! — він приставив лінійку до ковбаси. — Зараз тут рівно вісімнадцять сантиметрів і три міліметри. А вранці, коли я робив замір перед сніданком, було вісімнадцять сантиметрів і сім міліметрів! Чотири міліметри, Світлано! Де вони? Куди вони випарувалися? Світлана подивилася на нього з сумішшю жалості та огиди. — Може, вона всохла? — припустила вона. — Всохла на чотири міліметри за п’ять годин? Ти за кого мене маєш? Ти її відрізала! Ти з’їла мою ковбасу, хоча в тебе на нижній полиці лежить своя «Лікарська», яку ти купила за свою зарплату. Чому ти не їси свою
Ранок у невеличкому містечку, що на Тернопільщині, зазвичай починався з дзвонів старої церкви та крику півнів у приватному секторі, який щільно прилягав до цегляних багатоповерхівок. Але в квартирі
Мамо! Прошу тебе, зроби глибокий вдих. Давай спокійно! — хвилювалася донька Поліна. — Що саме трапилося? Юлія Сергіївна говорила швидко: — Поліночко, ти не уявляєш! Я тільки-но розписала кожну гривню з пенсії: на ліки, на світло, на газ. Навіть на цукор до варення виділила. І тут — бах! На кухні змішувач просто вирвало! Вода фонтаном, я вся мокра, ледь встигла перекрити вентиль. Викликала слюсаря з оголошення, прийшов якийсь пройдисвіт, покрутив дві хвилини, замінив гумку і зажадав тисячу гривень! Тисячу гривень, доню! Це ж ледь не пів пенсії! Я тепер до кінця місяця на самій воді сидітиму. Поліна заплющила очі. Вона уявила матір у її затишній трикімнатній квартирі, де завжди було повно закруток і свіжого хліба. — Мам, ну все, не плач. Це просто гроші. Я зараз перекажу тобі на картку три тисячі, щоб було із запасом. Тільки не нервуй, тобі не можна, — тихо промовила донька і сумно поклала телефон
На самій межі Вінницької області, там, де річка Південний Буг стає особливо примхливою, розкинулося стародавнє містечко Брацлав. Це місце, де час, здається, заплутався у вербових косах над водою,
Софійко! Можеш заїхати до мене, дитино? — тривожно мовила колишня свекруха. — Мені потрібно тобі дещо віддати. Виникла пауза. Софія здивувалася її дзвінку. — Що саме віддати, Маріє Степанівно? Я можу замовити кур’єра, якщо там щось із моїх старих речей. — Ні, кур’єром не можна, — перебила жінка. — Це не телефонна розмова. Просто приїдь. Я чекатиму. Софія хотіла запитати «чому зараз?», «чому після року тиші?», «де Петро?». Але слова розсипалися. — Буду за годину, — коротко відповіла вона. Маршрутка, підстрибуючи на кременецькій бруківці, повільно везла її до знайомої квартири матері колишнього чоловіка. — Проходь, Софіє — сказала вона просто, наче вони бачилися вчора. — Чайник якраз закипів. Ані обіймів, ані гучних слів. Просто запрошення додому. У квартирі все залишалося на своїх місцях. Ті ж вишиті рушники на іконах, той же старий сервант. Ті ж фотографії у рамках. Софія заціпеніла. На стіні, на почесному місці, висіли знімки з їхнього весілля. Вона у білій сукні, яку вони купували разом із Марією Степанівною у Тернополі. Петро, що сміється, тримаючи її за руку. — Сідай за стіл, — Марія Степанівна вказала на знайомий стілець. — Будемо тепер говорити
В самому серці стародавнього Кременця, де гострі шпилі єзуїтського колегіуму розрізають туманне небо, а руїни замку на горі зверхньо позирають на затишні вулички, час тече інакше. Тут кожен
У суботу до мами їдемо, — Андрій сказав це як команду. — Дзвонила зранку, каже, теплиця горить без поливу, помідори в’януть, і насос знову поламався. Оксана стояла біля плити. Вона лише годину як прийшла з роботи — у клініці день видався пекельним: два лікарі у відпустці, запис забитий до хвилини, телефон розривався від дзвінків. — Андрію, ми ж минулих вихідних були в селищі, — тихо промовила вона. — Ну то й що? Там полив щотижня потрібен, сама знаєш. Якщо зараз не підлити — врожаю гаплик. Оксана знала. Як їй набридло це все. — Ну нарешті! Я з шостої ранку на ногах, усе сама, нікому до мене діла немає, — замість привітання видала свекруха, коли зустріла дітей. — Привіт, мам, — Андрій поцілував її в щоку. — Що там з насосом? — Гуде, а воду не тягне. А помідори вже листя скрутили, страшно дивитися. — Вона повернулася до Оксани. — Оксаночко, там у теплиці зранку не підлито, руки не дійшли. І огірки б зібрати, переросли вже, завтра тільки на насіння згодяться. А ще вздовж паркану бур’ян по пояс, треба хоча б сапкою пройтися. Оксана кивнула. Все як на роботі: прийшла, отримала список завдань, виконуй. Тільки на роботі за це платили гроші, а тут — «дякую, золота ти дитина, що б ми без тебе робили»
На околиці стародавнього міста Теребовля, де старі кам’яниці дихають історією, а над вулицями височіють руїни середньовічного замку, недільний ранок зазвичай нагадує застиглий кадр із ретро-фільму. Тишу порушує хіба
Поліно! Ти що, досі в ліжку? — свекруха увірвалася в квартиру. — Совість май, сонце вже на пів неба! — Доброго ранку, Тамаро Степанівно. Сталося щось термінове? Навіщо ви так рано, та ще й без дзвінка? — Сталося, люба моя, сталося. Сідай, нам треба поговорити серйозно. І тільки давай одразу домовимося: без оцих твоїх істерик. Будемо вирішувати все як дорослі люди, по-сімейному. Поліна відчула, як усередині все стиснулося. — Ну, я вас слухаю. Що там за новина, яка не могла почекати до обіду? Свекруха нарешті випалила: — Люба, донька моєї найкращої подруги Олени, чекає дитину. Від мого Андрійка, чоловіка твого. У вітальні повисла тиша. — Від Андрія? — її голос звучав дивно. — Ви в цьому впевнені? Може, це якась помилка? — Ой, Поліно, не будь наївною! — сплеснула руками свекруха. — Оленка мені все розповіла. Люба сама зізналася. Вони вже сім місяців зустрічаються. Андрійко бідний мені весь цей час скаржився. Казав, що ви з ним давно живете як сусіди. А чоловікові ж потрібно тепло, натхнення! Поліна відчула, як гіркота підступає до горла. — І що ж ви пропонуєте мені зробити з цією інформацією? — запитала вона. — Я пропоную вирішити все цивілізовано, — крикнула свекруха
У мальовничому містечку Теребовля, де старі кам’яниці дихають історією, а над вулицями височіють руїни середньовічного замку, недільний ранок зазвичай нагадує застиглий кадр із ретро-фільму. Тишу порушує хіба що
Діти! Дачу продано, — спокійно вимовила мати. — Реєстрація власності завершилася вчора. Нові господарі вже там. Новий замок на хвіртці, який ти, сину, так і не спромігся замінити, я поставила сама й віддала ключі людям, які знають ціну праці. Гроші — на моєму особистому рахунку. Вони підуть на моє здоров’я, яке ви успішно експлуатували всі ці роки. У передпокої запала тиша. — Ви продали нашу дачу?! — Інга, невістка, почервоніла від люті. — Ви позбавили дитину дитинства! Ви егоїстка! Ви про себе тільки думаєте! — Інго, «усвідомленість», про яку ти так багато говориш — це коли ти сама платиш за свої бажання. Софійці корисне повітря? Орендуйте будинок. Я свою зміну відпрацювала. Архів закрито. Я йду на заслужений відпочинок. — Мамо, ти серйозно? Продала родинне гніздо? — Денис дивився на неї як на чужу людину. — Куди я тепер все це діну?! Басейн, м’ясо для шашликів. Ми ж на тебе розраховували! — Куди хочеш, синку. Тільки вже без мене, — Олена Дмитрівна кивнула на розсипану землю з вазона Софійки. — І землю прибери. Таксі вже під’їхало. Бувайте
На околиці мальовничого містечка Теребовля, що на Тернопіллі, де старі мури замку пам’ятають ще князівські часи, життя зазвичай тече повільно, наче густий гречаний мед. Саме тут, у затишному
Мамо! Ти що, серйозно поїдеш до чужого чоловіка в село? — запитав її син Павло, коли вона за вечерею ошелешила його цією новиною. — Покинеш місто заради якогось хутора? А квартира? Ти ж знаєш, як нам важко. Павло зі своєю дружиною Аліною вже п’ятий рік тулилися в орендованій «одиничці» на околиці. — А що квартира? — вона поправила хустку. — Квартира — це стіни, вона нікуди не дінеться. Поживете поки тут, за квітами моїми приглянете. А я трохи на природі побуду, може, й назавжди там залишуся. Микола чоловік хазяйновитий, у нього там і пасіка, і корова. Повна чаша! Аліна, невістка, миттєво пожвавішала. Перспектива переїхати в центр міста в трикімнатну квартиру здавалася їй виграшем. — Звісно, Раїсо Павлівно! — защебетала вона, витираючи стіл. — Ми за всім простежимо, кожну порошинку витремо. Ви відпочивайте, насолоджуйтеся краєвидами. Ми тільки дякуємо! Павло не міг повірити. — Дивись, мамо. Якщо щось не так — двері завжди відчинені. Місця вистачить. — Ой, не каркай під руку! — відмахнулася мати
Вижниця, що на Буковині, де гори дихають прохолодою, а Черемош весело котить свої води по камінню, життя зазвичай тече розмірено, завжди була теплою та привітною до людей. Саме

You cannot copy content of this page