Мамо! Відчиняй швидше, у мене катастрофа! — Вікторія влетіла до квартири, навіть не знявши взуття. Літня жінка здригнулася біля вікна. — Вікуся? Доню, що трапилося? Ти ж казала, що заїдеш аж на вихідних. — Та які вихідні, мамо! Мені терміново потрібні тридцять тисяч гривень. Просто «на вчора»! — Тридцять тисяч? Але ж, сонечко, де я візьму такі гроші? У мене пенсія лише за три дні. Для мене це космічна сума. — За три дні?! — Вікторія роздратовано сплеснула руками. — Ти не розумієш! Я записалася на повний курс косметологічних процедур у новому салоні. Там зараз акція, якщо оплатити все одразу — знижка сорок відсотків. Якщо я завтра не принесу гроші, моє місце віддадуть іншій! — Косметологія? — Галина Петрівна не могла повірити. — Але ж це не операція. Може, можна почекати, мені ліки потрібно купити, дитино. — Почекати? Мамо, ти подивись на мене! Мені 35, у мене вже зморшки біля очей! Роман почав задивлятися на молодих колег, ми постійно сваримося. Він піде до іншої. Ти цього хочеш? Щоб твоя донька залишилася розлученою з дитиною на руках
У мальовничому Миргороді, де повітря солодке від запаху квітучих садів, а тихі води Хоролу заспокоюють навіть найбільш тривожне серце, життя Галини Петрівни текло своїм розміреним чередом. Вона сорок
Оксано, ти при своєму розумі?! — сердито кричала свекруха. — Що ти знову натворила? Марія Іванівна влетіла на кухню без стуку, наче податкова інспекція на ринок у базарний день. Вона навіть не привіталася, а одразу кинулася до плити, безцеремонно відсунувши невістку ліктем. — Доброго ранку, мамо, — тихо мовила Оксана, витираючи руки об фартух. — Який він добрий, коли в хаті казна-що коїться?! — Марія Іванівна схопила кришку, зазирнула всередину й скривилася так, ніби побачила там щось жахливе. — Що ти туди напхала? Я ж тобі сто разів казала: буряк треба тушкувати окремо з оцтом, щоб колір тримався! — Він уже зварився, мамо. Смак чудовий, спробуйте. — Це не борщ, це якась юшка для худоби! — Свекруха з гуркотом кинула кришку назад, так що та ледь не злетіла на підлогу. — Роман змалечку терпіти не може, коли овочі розварені. Він любить, щоб хрумтіло! Родина наша мені постійно каже, що ти господиня погана. Боже, чим ти годуєш дитину мою
Оксана саме знімала з плити важку каструлю. Вона прокинулася на світанку, щоб приготувати обід, поки свекруха, Марія Іванівна, ще спочивала у своїй кімнаті за щільно засунутими шторами. Але
Ганно! Сусідко! Доброго ранку! — гукнула сусідка Марія, яка вже впевнено крокувала городом із відром картоплі. — А ти чого баришся? Ми ось уже третій рядок кидаємо! Мої вчора ввечері прикотили, зяті ще вдосвіта мотоблок завели. Погода — золото, треба ловити момент! Ганна Петрівна випрямилася, намагаючись приховати втому в очах. — Доброго здоров’я, Маріє! Та мої теж ось-ось будуть. Микола казав, що з самого ранку виїдуть. Оленка теж обіцяла, накупила насіння якогось закордонного. У нас в суботу велика робота запланована! — Ну, то добре, — Марія всміхнулася, але в її погляді Ганна вловила легку прискіпливість. — Бо ж знаєш, як воно: у людей уже зеленіти почне, а в тебе пустка буде. Не по-людськи воно якось. Ганна кивнула і пішла до літньої кухні. Слова сусідки кольнули її в саме серце. У селі “як у людей” — це був найвищий закон. Якщо в тебе город засаджений вчасно, якщо паркан побілений, а вікна сяють — значить, ти господарка. А якщо діти приїжджають допомагати — значить, ти виховала їх правильними людьми
Березень у Жмеринці — це не просто пору року. Це особливий стан душі, коли ранкові тумани ще тримаються за верхівки старих яблунь, а земля вже починає парувати, віддаючи
Світлано, прощавай! — одягаючись крикнув чоловік. — Повернуся за три дні. Мама сама не впорається, ти ж знаєш, доглянеш за нею добре ти, — кинув він, навіть не підводячи очей. — Зачекай, — Світлана зробила крок вперед, перегородивши йому шлях до дверей. — Ти щойно сказав, що привезеш маму сюди? До нашої квартири? Без жодного дзвінка, без запитання? Сергій нарешті подивився на дружину. Його погляд був спокійним. — А куди мені її подіти, Світлано? В готель? У неї тиск скаче, вона в Решетилівці зовсім одна залишилася, поки тітка Галя в санаторії. Побуде тут три дні, я повернуся з відрядження і відвезу її назад додому. У чому проблема? — Проблема в тому, Сергію, що ми домовлялися! — Світлана ледь стримувала голос, щоб не зірватися на крик. — Вона тиха, сидітиме собі в кімнаті, телевізор подивиться. Погодуєш пару разів — і все. Не роби з мухи слона
Світлана стояла посеред вітальні, стискаючи в руках теку з ескізами. Її обличчя, зазвичай лагідне й зосереджене, зараз палало від обурення. Перед нею стояв Сергій і з виглядом людини,
Невістко! Доцю! І оце ти таке на себе одягаєш? — вигукнула свекруха ступивши на подвір’я. Вона вже стояла біля мотузок, де сушився одяг Оксани. — Це ж як мішок з-під картоплі! Ні тобі квіточки, ні форми, ні дівочої краси. Сором, та й годі! Як ще чоловік твій тебе тримається? Він же так довго біля тебе не буде і почне на сусідські городи заглядатися. — Мамо, ну навіщо ви знову за своє? — зітхнув Андрій, витираючи руки від мастила об ганчірку. — А за те, що я мати! Я про твій добробут дбаю, щоб у хаті лад був! Я знала, що ви мене не послухаєте. Тому я сама про все подбала. Принесла вам дещо справжнє, добротне. Вона з урочистим виглядом виставила на стіл об’ємний пакунок, з якого витягла щось таке, від чого Оксана ледь не впустила кошик із прищіпками. Це був комплект білизни. Бавовняний, блідо-салатового кольору, рясно оздоблений цупким мереживом. — Ось! Полтавська трикотажна фабрика! Натуральна бавовна, не те що ваші синтетичні ганчірки з інтернету. Я в молодості в подібному Степана свого так причарувала, що він за мною три села бігав. Носи, Оксано, і не знімай. Щоб і усе дихало, і чоловік бачив, що в нього жінка — вогонь
В невеликому, але чепурному селищі, що на Полтавщині, де повітря навесні солодке від цвіту вишневих садів, а вечори тихі та заколисуючі, в одній із хат на околиці зріло
Мамо, у нас критична ситуація, — син не підбирав слів. — Іпотека нас душитиме ще десять років, на роботі скорочення. Треба приймати вольові рішення, — заявив він з порога. — Господи, синку, що сталося? Може, моєї допомоги не вистачає? — злякалася Ніна Семенівна. — Допомога потрібна інша. Ми вирішили здавати цю квартиру твою в Ужгороді. Центр міста, високі стелі — тут оренда шалена. На ці гроші ми швидко закриємо іпотеку і знімемо для тебе інше житло, менше і набагато дешевше. Слова сина засмутили матір. — Як це здавати? Куди ж я піду, Костю? Це ж мій дім, тут кожна річ пам’ятає твого батька! — Мамо, не будь егоїсткою! Тобі одній тут забагато місця, — голос сина став холодним. — Ми знайшли чудову студію на околиці, в новому районі. Там чисто, компактно. А тут житимуть платоспроможні орендарі, ми вже й договір підготували. Юридично квартира моя, і я вирішую, як нею розпоряджатися заради добробуту сім’ї. Ти ж не хочеш, щоб ми з Яною, невісткою твоєю, пішли по світу з торбами
Ця історія бере свій початок у затишних кварталах Ужгорода, де поважні кам’яниці з високими стелями пам’ятають ще австро-угорські часи, а повітря навесні густо пахне рожевим цвітом сакур. Саме
Ганнусю! Поїхали на море! — став просити чоловік. — Сонце, морський бриз, діти будуть цілими днями в піску порпатися. Та й зі Світланою ви, нарешті, знайдете спільну мову. Ну скільки можна жити як чужі? Світлана, його рідна сестра, завжди була для Ганни загадкою. Вона з’являлася в їхньому житті раптово, коли щось було потрібно, скаржилася на «несправедливу долю». Ганна ставилася до зовиці з певною обережністю, проте без відкритої ворожості. Тому, коли Ігор запропонував орендувати на дві сім’ї великий дерев’яний котедж у Затоці, вона, трохи повагавшись, погодилася. Відпустка — це святе, а компанія для їхнього шестирічного Артемчика та восьмирічної Софійки, доньки Світлани, здавалася непоганим бонусом. Світлана зустріла пропозицію з неймовірним захопленням. — Ганночко, Ігорку, рідненькі мої! Це ж просто свято якесь! Я так виснажилася, ви просто не уявляєте! Замовлень нуль, смуток накриває, грошей немає, а тут — море, ви, шашличок під ігристе. Я їду з вами, мої дорогі
Усе почалося в затишній чернівецькій кав’ярні, де аромат свіжозмеленої кави змішувався з передчуттям літа. Ігор, зазвичай розважливий і спокійний, цього разу горів ідеєю, яка здавалася йому геніальною. —
Ой, мамо, ледь встигли! — голосно промовила Людмила. — Заїжджали в салон, дивилися нову машину. Віктор каже, що треба брати позашляховик, бо на ринок у Хмельницький по бездоріжжю на седані не наїздишся. А ціни. Господи, де ті гроші брати? Всі вмостилися у вітальні. Галина Петрівна подала свої фірмові подільські пироги з маком та вишнею. Людмила продовжувала скаржитися на долю. — Да вже, мамо. На твою пенсію жити спокійніше. Ніяких тобі кредитів, ніякої іпотеки. А я от тільки за свій будинок виплатила, тепер на капітальний ремонт збираю. Дітям же треба свій куток. А ти тут сама в трьох кімнатах розкошуєш, як королева. Бабуся Галина важко зітхнула. — От я і вирішила, — почала вона. — Настав час поговорити по-дорослому. Я не вічна, діти мої. І я багато думала про те, що станеться з цією квартирою, коли мене не буде. Я не хочу, щоб ви перетворилися на вовків, які гризуться за кожну цеглину, тому придумала як вчинити мені, лише не ображайтеся більше
Хмельницький у жовтні завжди особливий. Місто наповнюється запахом паленого листя, вологим туманом від Південного Бугу та передчуттям перших холодів. У квартирі Галини Петрівни, що розташована в одній із
І це все? Яєчня на сніданок? — розгнівалася родичка. — Галко, я думала, ти нас вінницькими делікатесами частуватимеш. Я навмисне довго не вставала, думала, ти по магазинах бігаєш, щось вишукане готуєш. — Ларисо, ми люди прості, — тихо відповіла Галина. — Слава Богу, що яйця в холодильнику є. — Ну, ти дивися мені! Будь гостиннішою, ми ж не щодня приїжджаємо. Приготуй хоч обід нормальний, з м’ясом, з салатами. Все ж таки рідня! Галині стало нестерпно соромно. Її ніби прилюдно образили. Вона не могла зізнатися, що вони в злиднях. Ледь дочекавшись, поки гості підуть з Володимиром на прогулянку, Галина побігла до сусідки баби Зіни. — Бабо Зіно, виручайте! Позичте кілька сотень до пенсії. Гості нагрянули, м’яса вимагають, ананасів. Соромно перед людьми. Стара сусідка витягла засмальцьований гаманець, але гроші давати не поспішала
Вечірня Вінниця повільно занурювалася у сутінки. Галина Петрівна саме закінчила розкладати по баночках свіжозварене абрикосове варення, коли тишу квартири розірвав наполегливий, навіть зухвалий дзвінок у двері. — Кого
Надю! Я все прорахував, — підозріло став натякати чоловік. — Нам треба оформити дарчу на цю квартиру на мене. Це позбавить нас купи проблем з податками у майбутньому. Я ж про тебе дбаю, сонечко, щоб ти не бігала потім по кабінетах, — Сергій потягнувся до вазочки з печивом, але його рука ледь помітно тремтіла. Надія Михайлівна застигла з чайником у руках. — Сергію, я не зовсім розумію, навіщо нам ця метушня з документами? — вона намагалася говорити спокійно. — Квартира і так наша. Ми тут тридцять років господарюємо, дітей на ноги поставили. Що змінить цей папірець? Сергій звів брови — його звичний жест невдоволення. — Надю, не ускладнюй життя. Зараз усе майно на тобі. А якщо, не дай Боже, з тобою щось станеться? Я залишуся без даху над головою, буду випрошувати дозвіл у власних дітей, щоб переночувати у вітальні? Чи ти мені просто не довіряєш
Чернівці в неділю особливі. Коли дзвони соборів затихають, місто занурюється у спокійну млість, а повітря на вулиці Ольги Кобилянської наповнюється ароматом свіжозмеленої кави та випічки. Надія Михайлівна, жінка

You cannot copy content of this page