op

– Бабусю, ти вибач, але я до тебе більше не піду, – каже мені моя онука Соломія. – А що сталося? Ти образилася? – питаю. – Так. І

– Гостина – то добре, Василю, але я нікуди не йду, – кажу своєму чоловікові. – А ти сам вирішуй – йти тобі чи не йти. – Марусю,

– Знову гроші перераховуєш? Бачу, це стало твоїм улюбленим заняттям, – з докором каже чоловік. Я була дещо збентежена, бо думала, що встигну все перерахувати допоки він додому

– Старе згадувати не варто, що було – те минуло, а у нас попереду довге і щасливе життя, – каже Сергій, і з надією дивиться на свою колишню

– А може подумай ще, ну навіщо тобі та нова шафа? Маринко, невже ми не обійдемося тим, що у нас є? 20 тисяч гривень за якусь шафу –

– Що ти тут робиш? І як ти мене знайшов? – Надія відчинила двері і не могла повірити своїм очам – перед нею стояв Володимир. – Надійко, пробач,

– А я тут тобі бульйончику свіженького принесла. Як ти, Маринко? – стала говорити улесливі слова моя тітка, мамина рідна сестра, щойно зайшла до нас в квартиру. Мама

– Сину, хіба я тебе ростила для того, щоб ти вареники ліпив і борщі варив? А дружина тоді для чого? – пам’ятаю як я прийшла до сина в

– Справедливо було б по 500 євро кожній з нас давати, – картає мене старша дочка. – А ти, мамо, Анюті даєш 700, а мені лише 200. Мені

– Ще я такого не бачила, щоб заробітчанка хотіла своє золото продавати! Тамаро, ти ж лише нещодавно з-за кордону повернулася, – не могла стримати своїх емоцій Ольга. –