– Гостина – то добре, Василю, але я нікуди не йду, – кажу своєму чоловікові. – А ти сам вирішуй – йти тобі чи не йти.
– Марусю, чи не захворіла ти часом? – стривожено глянув на мене чоловік.
– Дякую, зі мною все добре, але в гості я не йду. Нехай невістка спочатку навчиться нормально запрошувати гостей.
Василь, який дуже любить гостини, був вельми засмучений такою моєю заявою і не розумів, що насправді відбувається. Він дуже хотів піти до сина в гості, та й нагода була – у нашого сина ювілей, 35 років.
Невістка відразу попередила, що будемо святкувати у них вдома, бо на ресторан грошей немає.
Вдома то вдома, я не бачила в цьому ніякої проблеми. Сина свого я люблю, навіть якщо б вони нічого не робили, ми з чоловіком все одно його б привітали якось.
Я думала, що ми подаруємо 2 тисячі гривень, купимо пляшку, і цього буде досить. У нас з чоловіком немає неабияких статків, ми ще працюємо, та зарплати у нас мінімальні, сильно і не розженешся, тому ми на всьому економимо. Але ж такий гарний ювілей у сина не щодня, тому ми вирішили поставити аж 2 тисячі гривень у привітальний конверт.
І яким же було моє здивування, коли невістка мені заявила, що цього замало. Зателефонувала мені Світлана напередодні свята і такого наговорила, що в мене нема ніякого бажання йти до них в гості.
– Мамо, до ювілею Романа ви теж причетні, тому маєте допомогти, – почала невістка здалеку.
– Я не проти, Світлано, кажи що треба, – погодилася я ще не підозрюючи про що мова.
– Та так, нічого особливого. Просто принесете з собою кілька страв, бо я сама не встигаю все приготувати, – каже.
– Кілька страв – це що? Якщо можеш, уточни, будь ласка.
Я сподівалася, що невістка зараз скаже, щоб я спекла торт, чи фрукти принесла, але вона мене ошелешила, перелічивши список тих страв, які на її думку, я маю приготувати.
– Зробите голубці, м’ясо запечете, риба у вас фарширована добре виходить, також принесіть оселедець, і Шубу було б добре зробити, а ледь не забула, ваш фірмовий Наполеон ми теж чекаємо, – каже невістка.
Від почутого я наче дар мови втратила, навіть не знала, що їй відповісти на це. Але на цьому невістка не зупинилася.
– А що ви Роману подаруєте? Якщо ви ще не визначилися, то можете купити новий телевізор в його кімнату, а то наш діти в дитячу забрали.
В мене в голові стало пульсувати, і я сказала, що мені треба закінчувати розмову, бо в мене справи. Поставила я слухавку і не розуміла, що маю робити далі. Про всяк випадок я записала все, що мені наговорила невістка, щоб нічого не забути.
В цей час я була на роботі, і це помітила моя подруга.
– Я б на твоєму місці нічого не робила, ти в гості йдеш, чи не так? – каже.
Я ствердно похитала головою. В принципі, моя подруга права, чому я маю взагалі щось готувати? Та й продукти зараз не дешеві, на те, що назвала невістка, треба витратити мінімум 3 тисячі, якщо не більше.
А ця її заявочка про телевізор? Як на мене, то взагалі перебор. Я навіть не уявляю, скільки зараз телевізор коштує, у нас немає таких грошей. Хіба що брати в кредит на виплату частинами на рік, але я не бачу в цьому потреби.
Одним словом, я вирішила нікуди не йти. А чоловік мій сказав, що таке не пропустить, взяв 2 тисячі гривень і пішов.
Повернувся він з гостей злий і голодний. І у всьому звинуватив мене.
– Та там на столі крім сирної і м’ясної нарізки нічого не було. Ми поїли канапок, випили чаю і розійшлися, – каже.
– А в чому ж я винна?
– Світлана сказала, що це ти мала все приготувати, але ти її підвела.
Отакої! Я мала все приготувати? Це невістка таке придумала, а у мене на це своя думка – нікому нічого я не винна. Вони – сім’я, Світлана – дружина, і це її обов’язок приймати гостей.
Ну хіба ж я не права? А яка ваша думка?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.