– Справедливо було б по 500 євро кожній з нас давати, – картає мене старша дочка. – А ти, мамо, Анюті даєш 700, а мені лише 200. Мені перед чоловіком соромно, що моя мама робить між нами таку різницю.
Слухаючи Маргариту я тільки важко зітхнула. Мушу визнати, що старша дочка виросла меркантильною і вимогливою, гроші для неї на першому місці.
Я ж ділю не так по справедливості, як по потребі. І бачу, що молодша донька зараз не в найкращій ситуації, тому їй даю більше, щоб якось її підтримати, допомогти пережити складний період.
Останніх 17 років я була на заробітках в Іспанії. Поставила собі за мету – допомогти дочкам з житлом. Я по собі знаю, як воно, коли ти не маєш власного кутка.
Ми з чоловіком одружилися, не мали де жити, до народження дітей ми скиталися по знімних квартирах. Але коли у нас з’явилися діти, я зрозуміла, що треба нам щось вирішувати. Свого житла у нас з чоловіком не було, батьки ні мої, ні його, теж не мали нам чим допомогти, тому варіантів у нас було небагато, ми переїхали до моєї бабусі, яка жила сама.
В тій старій хаті ми прожили багато років, поки дочки не виросли. Чоловік у мене дуже хороший, гріх скаржитися, він мені у всьому і по дому, і з дітьми допомагав, але ось зовсім не вмів заробляти гроші. На роботу ходив, отримував невелику зарплату, всі гроші мені віддавав, і на тому все.
Заробітки мені видавалися єдиним прийнятним способом покращити і наше життя, і життя наших дітей. Ми порадилися з чоловіком, і він мене відпустив на кілька років, щоб дівчат житлом забезпечити.
В підсумку я придбала дві однакові квартири для двох своїх дочок. Вони обидві вийшли заміж, стали жити кожна в своєму гніздечку, а я заспокоїлася, що дітям допомогла, і вирішила, що треба ще нам з чоловіком хату до пуття привести. Поки мене не було, мій чоловік вже встиг і сам дещо зробити, а я ще грошей передала і вийшло все навіть дуже добре, хата невелика, але затишна і тепла, з усіма зручностями, а нам більше і не треба.
Планувала я повертатися додому, але три роки тому від моєї молодшої доньки пішов чоловік, і залишив її одну з двома малими дітьми. А вона ще й без роботи, на одні аліменти не виживе.
Тому я ще залишилася, щоб тепер допомогти молодшій доньці. Я вирішила, що передаватиму їй щомісяця 700 євро. Цього б мало вистачити.
Старшу дочку я теж без нічого не залишила, я їй висилаю 200 євро. І ще 100 я собі залишаю на дрібні витрати.
У Маргарити зараз все і без мене добре, у неї є чоловік, який дуже добре заробляє, і вона сама працює, та й дитина у них одна, тому я вважаю, що старша донька не має на що скаржитися. А от у молодшої ситуація складна, і мені, як мамі, годиться їй допомогти.
Я попала в пастку всіх заробітчанок – називається вона “треба, треба і треба…”. Я не знаю жодної заробітчанки, яка б приїхала, заробила заплановану суму, і повернулася жити своїм життям. Ні, ми всі тут сидимо до останнього, а на що чекаємо, коли жити збираємося – не зрозуміло!
Та ще й хоч би подяка була, а то ж все одно – не вгодила. При тому, що я дві квартири в новобудовах дочкам придбала, старша залишилася невдоволеною, бо вважає, що ту тисячу євро, яку я зараз заробляю, я маю ділити між ними порівно, тобто давати кожній по 500, а не одній 700, а іншій 200.
Мене ця її заява дуже засмутила, я навіть не думала, що реакція дочки може бути такою.
– Не зважай, ще ні одна заробітчанка своїм дітям не вгодила, скільки б не старалася, тому роби так, як серце підказує, – порадила мені тут одна подруга.
Напевно, вона права, всім не вгодиш. Та все ж, хотілося б почути думку збоку, чи правильно я роблю, коли не ділю гроші порівну, а даю більше тій дочці, якій більше потрібно?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
