— Ось поясни мені, Соломіє, навіщо ти влаштовуєш цю дешеву виставу перед моєю мамою, наче ви дві нерозлучні подружки, коли вдома сама ж перша крутиш носом від її надмірної опіки? — голос Тараса звучав різко й роздратовано, поки він кидав ключі від квартири на тумбочку в передпокої так гучно, що дзенькнула порцелянова тарілочка для дрібниць.
Соломія завмерла біля вішалки, тримаючи в руках маленьку в’язану шапочку їхньої восьмимісячної донечки Оленки, і повільно обернулася до чоловіка.
Щойно повернувшись із сучасної київської студії краси, де свекруха влаштувала їй справжній день відпочинку, молода жінка ще зберігала на обличчі легкий рум’янець від приємних емоцій, але слова чоловіка миттєво стерли всю теплу атмосферу.
— Тобто це я зараз роблю якусь виставу, Тарасе? — тихо, але з відчутним напруженням у голосі перепитала Соломія, обережно кладучи шапочку на полицю і поправляючи пасмо свіжопофарбованого каштанового волосся. — Твоя мама сама запросила мене до свого салону на Оболоні, викроїла віконце у щільному графіку своїх найкращих майстрів, ще й дві години гуляла з Оленкою біля набережної Дніпра, щоб я хоч трохи перевела подих! А ти замість того, щоб подякувати їй чи порадіти за мене, починаєш сипати якимись дивними звинуваченнями?
— Та я бачу, як ти заробляєш собі додаткові бали! — пирхнув Тарас, розшнуровуючи кросівки й навіть не дивлячись дружині в очі. — Звісно, дуже зручно влаштувалася: у мами в улюбленицях ходиш, киваєш на кожне її слово, а про те, що мій батько вже тиждень не бачив рідну онуку і сумує на самоті у своїй квартирі на Виноградарі, тобі й діла немає! Я ж йому пообіцяв, що привозитиму малу щовихідних!
— А зі мною ти не хотів спочатку порадитись, перш ніж роздавати такі обіцянки за моєю спиною? — Соломія відчула, як усередині закипає справедливе обурення, і зробила крок уперед, схрестивши руки на грудях. — Оленка — наша спільна дитина, і я маю повне право знати, куди ти її везеш, особливо після того, як ти минулої суботи просто зник із парку на годину, вимкнувши звук на телефоні! Ти хоч уявляєш, що я тоді пережила, коли бігала алеями вздовж озера й розпитувала перехожих, чи не бачили вони високого чоловіка з темно-синім візочком?!
— Не треба робити з мене якогось безвідповідального викрадача! — підвищив голос Тарас, випростуючись і важко дихаючи. — Я поїхав до рідного батька, до дідуся нашої доньки! Що тут такого страшного? Ну посиділи ми пів години у нього на кухні, випили чаю з печивом, він на онуку надивився. Навіщо роздмухувати з мухи слона?
— Ти чудово знаєш, у чому річ, Тарасе, не прикидайся, ніби не розумієш елементарних речей! — Соломія заговорила тихіше, озираючись на прочинені двері спальні, де в ліжечку солодко сопіла маленька Оленка. — Твоя мама чітко сказала ще сім років тому, на нашому весіллі, що не хоче бачити цього чоловіка поруч із нашою родиною. І зараз ми живемо у її двокімнатній квартирі на Мінському масиві абсолютно безкоштовно, поки будується наша власна оселя під Києвом! І перший внесок за житло нам дала саме пані Оксана! Твоєї зарплати інженера-проектувальника вистачило б хіба що на оренду однокімнатної хрущовки та комунальні платежі, а про власні квадратні метри ми б лише мріяли наступні двадцять років!
— А ось не треба мені зараз тикати в обличчя моїми заробітками, добре?! — обличчя Тараса вкрилося червоними плямами, а в голосі забриніла глуха образа. — Я працюю з ранку до пізнього вечора, беру додаткові креслення на вихідні, щоб ми ні в чому не мали потреби! І взагалі, звідки мама дізнається, що я возив Оленку до тата? Ми ж їй про це нічого не скажемо! Чи ти вже встигла за манікюром усе викласти їй на блюдечку, щоб іще більше вислужитися?
— Як ти взагалі міг таке подумати про мене?! — у Соломії аж перехопило подих від такої несправедливості, і в очах заблищали сльози образи. — Я цілий тиждень ходила перед твоєю мамою, мов на голках, очі опускала, коли вона привозила нам свіжі фрукти з ринку і комбінезончики для малої, бо мені було соромно тримати від неї таємницю! Пані Оксана для мене стала не просто свекрухою, а справжньою опорою і прикладом жіночої гідності.
Соломія відвернулася до вікна на кухні, куди вони перейшли, щоб не розбудити доньку, і задивилася на вечірні вогні київських багатоповерхівок.
Їй досі здавалося неймовірним, як жінка може володіти такою внутрішньою силою, як її свекруха.
Поки її подруги по університету під час посиденьок у кав’ярнях на Подолі без упину скаржилися на своїх свекрух — мовляв, і борщ не так зварений, і дитину не так сповивають, і поради роздають на кожному кроці — Соломія завжди мовчала й лише загадково усміхалася.
Їй просто нічого було сказати поганого про Оксану Петрівну.
Свекруха була жінкою нової формації — стильною, зібраною, з ідеальною поставою та бездоганним смаком.
Після болісного розлучення з чоловіком дванадцять років тому вона не зламалася, не впала у зневіру і не почала шукати винних серед усього світу.
Навпаки, у сорок два роки, коли багато хто боїться навіть змінити звичний маршрут на роботу, Оксана Петрівна здійснила свою давню юнацьку мрію — записалася на професійні курси перукарського мистецтва.
Вона працювала над собою з неймовірною завзятістю: їздила на майстер-класи до Львова, Одеси та Варшави, змагалася на всеукраїнських чемпіонатах колористів, не спала ночами, відпрацьовуючи складні техніки фарбування на манекенах.
Сьогодні Оксана Петрівна мала затишний заміський будиночок під Вишгородом із доглянутим розарієм, цю світлу квартиру в столиці та власну престижну б’юті-студію, запис до якої розписаний на два місяці вперед.
А колись же колишній чоловік, пан Богдан, виставив її за двері буквально з однією дорожньою сумкою, заявивши, що трикімнатна квартира, у якій вони прожили разом понад двадцять років, дісталася йому у спадок від тітки, а отже, Оксана не має там жодного квадратного метра.
Жінка тоді стиснула зуби, позичила гроші у знайомих на невеличку кімнату в гуртожитку на лівому березі й почала працювати без жодного вихідного.
Соломія чудово пам’ятала ту Оксану Петрівну — втомлену, з мозолями на пальцях від ножиць, але з неймовірним вогнем в очах.
Тоді вони з Тарасом лише починали зустрічатися, гуляли вечірнім Хрещатиком, і майбутня свекруха вразила дівчину своєю залізною витримкою та відсутністю жодної краплі жалості до себе.
А через рік, на їхньому весіллі в невеликому ресторані біля Голосіївського парку, Соломія вперше побачила свекра.
Тарас тоді таємно від матері запросив батька на свято, сподіваючись, що за святковим столом усі старі образи забудуться.
Та Оксана Петрівна, ледь помітивши колишнього чоловіка біля входу, миттєво змінилася в обличчі.
Вона відвела сина за важку оксамитову портьєру біля гардероба і заговорила тихим, але крижаним голосом, від якого навіть у Соломії, що стояла за кілька кроків, пішли мурашки по шкірі:
— Ти зараз сам обираєш, синку: або за цим весільним столом сиджу я, або залишається він. Третього варіанта не буде, навіть не намагайся мене вмовляти.
— Мамо, ну навіщо ти ставиш такий ультиматум у день мого весілля? — розгублено забурмотів тоді Тарас, смикаючи краватку. — Це ж мій рідний батько! Невже ти не можеш заради нашого свята просто не звертати на нього уваги? Він так хотів привітати нас, навіть подарунок привіз із собою.
— Я не сяду в одному приміщенні з людиною, яка виставила дружину на вулицю після двадцяти років спільного життя, забравши все до останньої ложки, включно зі шторами на вікнах та моїми улюбленими скатертинами! — відрізала Оксана Петрівна, дивлячись синові прямо в зіниці. — Ти хіба не розумієш, що своєю поступливістю зараз просто ображаєш мене перед усіма гостями? Я забороняю тобі підтримувати з ним зв’язок. Якщо я колись дізнаюся, що ти таємно від мене водиш із ним дружбу — можеш забути дорогу до мого дому. Нехай тобі тоді допомагає твій шановний татусь!
— Мамо, ну як я підійду і скажу рідному батькові, щоб він ішов геть? — благально подивився на неї Тарас. — Люди ж дивляться, незручно якось.
— Не переймайся, я сама знайду для нього потрібні слова, — коротко кивнула жінка, поправила шовкову накидку на плечах і впевненою ходою попрямувала до пана Богдана, який саме розгладжував піджак біля фотозони.
Соломія не чула, що саме сказала свекруха колишньому чоловікові за ті дві хвилини розмови, але пан Богдан раптом почервонів, як буряк, нервово схопив свою подарункову коробку, щось пробурмотів собі під ніс і стрімголов вискочив із ресторану.
Тарас того вечора трохи посумував, але під веселі тости друзів та запальні українські пісні швидко розвіявся, і свято продовжилося у теплій атмосфері.
І ось тепер, через сім років щасливого, як здавалося Соломії, подружнього життя, ця давня історія раптом ожила з новою силою.
На кухні панувала важка тиша, яку порушувало лише рівне гудіння холодильника.
Соломія повернулася до чоловіка, уважно вдивляючись у його насуплене обличчя, і вирішила поставити запитання, яке давно крутилося у неї на язиці:
— Тарасе, скажи мені чесно, як на духу: чому твої батьки насправді розлучилися? Я ніколи не розпитувала про це пані Оксану, бо бачила, наскільки болючою є для неї ця сторінка життя, а пліток я не збираю. Але ти так завзято захищаєш батька, ніби це не він вигнав твою маму на вулицю, а вона сама в усьому винна.
— А ти що, досі не чула мамину героїчну версію про те, як вона тягнула всю родину на власних плечах? — гірко усміхнувся Тарас, сідаючи на табурет і спираючись ліктями на стіл. — Ти знаєш, Соломіє, у кожній медалі є дві сторони. Мама справді працювала безперестанку, але вона зовсім забула, що поруч із нею жива людина, творча особистість, а не робот!
— Творча особистість? — здивовано підняла брови Соломія. — Твоя мама сьогодні в салоні мимохідь згадала, що двадцять років працювала інженером-землевпорядником, міряла ділянки по селах і полях у сніг і дощ, поки твій батько сидів удома і роками писав якусь велику книгу, яка так і не побачила світу. Це правда?
— Батько закінчив філологічний факультет із червоним дипломом, він людина тонкої душевної організації! — запально заперечив Тарас, стукнувши долонею по стільниці. — Він шукав натхнення, працював над серйозним історичним романом, але в наші часи глибока література мало кому потрібна. Замість того, щоб підтримати чоловіка у хвилину творчої кризи, мама щовечора влаштовувала йому допити: де гроші, коли буде гонорар, чому кран на кухні тече! Батько почувався пригніченим і самотнім у власній оселі. Аж раптом у сусідню квартиру на їхньому поверсі переїхала інтелігентна самотня жінка — пані Галина.
— Почекай-почекай, — Соломія відчула, як у неї округляються очі від подиву. — Твій батько закрутив роман із сусідкою прямо під носом у дружини, яка в цей час заробляла гроші на їхнє утримання?!
— Ну навіщо ти одразу все зводиш до якихось примітивних речей?! — обурився Тарас, відводячи погляд убік. — Батько просто зустрів споріднену душу! Галина писала чудові вірші, розбиралася в класичній музиці, з нею було про що поговорити, окрім комунальних платіжок та цін на картоплю. Одного вечора мама повернулася з відрядження раніше, ніж планувала, зайшла у вітальню, а там батько з Галиною при свічках читали одне одному поезію. Мама зчинила такий галас на весь під’їзд, що навіть сусіди повиходили на сходовий майданчик! Ну батько не витримав такого ставлення і сказав, що обирає власне щастя і спокій, тому нехай мама збирає речі.
— І ти зараз серйозно намагаєшся виправдати такий вчинок? — Соломія дивилася на чоловіка так, ніби бачила його вперше в житті. — Тобто чоловік двадцять років жив за рахунок дружини, привів у їхній спільний дім іншу жінку, влаштував там літературні вечори при свічках, а коли дружина обурилася, просто виставив її за двері з порожніми руками?! І де ж тепер та висока поезія і та сама пані Галина? Чому твій батько не живе з нею в любові та злагоді?
— Та Галина за кілька місяців з’їхала з того під’їзду, — пробурмотів Тарас, уже не так упевнено дивлячись на дружину. — Мама ж їй проходу не давала, привселюдно присоромила біля під’їзду, ще й усім сусідкам розповіла, хто до кого ходить у гості. Батько залишився зовсім сам, у нього зараз і здоров’я вже не те, і тиск стрибає, і поговорити немає з ким. Невже ти не розумієш, що я не можу просто викреслити рідного тата зі свого життя? Він хоче бачити маленьку Оленку, тримати її на руках, відчувати, що у нього є продовження роду!
Соломія довго мовчала, дивлячись у вікно. Усередині все боролося: з одного боку — безмежна вдячність і повага до Оксани Петрівни, яка не словом, а ділом підтримувала їхню молоду сім’ю щодня, а з іншого — небажання руйнувати власний шлюб постійними сварками через свекра.
Вона розуміла, що якщо зараз стане проти і категорично заборонить чоловікові їздити до батька, Тарас усе одно робитиме це потайки, ще й триматиме на неї образу, а їхня донька перебуватиме в невідомих умовах без материнського нагляду.
— Добре, Тарасе, — тихо промовила Соломія, підходячи до столу і кладучи руку на плече чоловікові. — Я не хочу, щоб ми з тобою перетворювалися на ворогів. Якщо тобі так важливо, щоб твій батько побачив Оленку, ми поїдемо до нього цієї суботи разом. Я хочу на власні очі побачити, в якій обстановці перебуває моя донька, і особисто познайомитися з дідусем у спокійній обстановці.
Обличчя Тараса миттєво проясніло, він полегшено видихнув і обійняв дружину:
— Ось за це я тебе й люблю, Соломійко! Ти в мене мудра жінка. Побачиш, тато дуже зрадіє, він людина начитана, інтелігентна, вам точно буде про що поговорити!
У суботу вранці Соломія старанно зібрала Оленку, прихопивши з собою коробку свіжих тістечок із пекарні на Подолі, і родина вирушила на Виноградар.
Проте, щойно вони піднялися на сьомий поверх старого панельного будинку й зупинилися перед обдертими дверима з подряпаним дерматином, серце молодої жінки тривожно стиснулося.
Коли пан Богдан відчинив двері, у ніс миттєво вдарив густий, застояний запах старого диму, непраних речей та підгорілої яєчні.
У темному передпокої громадилися стоси пожовклих газет, а підлога в коридорі виглядала так, ніби вологої ганчірки тут не бачили з часів будівництва самого будинку.
Назустріч гостям вийшов високий скуйовджений чоловік у розтягнутій смугастій футболці та старих спортивних штанях із витягнутими колінами.
— О, нарешті син добрався до батька! Та ще й дружину із собою привіз, — бадьоро прогримів пан Богдан, навіть не думаючи вибачитися за безлад. — Молодець, Тарасе! А тепер швиденько збігай до супермаркету за рогом, бо в мене в холодильнику хоч конем гуляй — жодної пристойної їжі немає. А невістка поки що тут лад наведе, підлогу протре на кухні та сорочки мої в машинку закине, бо в холостяцькій оселі жіночої руки давно бракує!
Соломія остовпіла на порозі, міцніше притискаючи до себе восьмимісячну донечку й намагаючись знайти очима бодай клаптик чистого місця в захаращеній квартирі.
Вона вражено перевела погляд на чоловіка, очікуючи, що Тарас зараз же осаджуватиме батька за таке зухвале ставлення, але той лише розгублено переступав з ноги на ногу, ховаючи очі.
— Перепрошую, пане Богдане, а у вас власних рук немає, щоб закинути речі в пральну машину чи протерти підлогу? — спокійно, але з металевою твердістю в голосі запитала Соломія. — Ми приїхали до вас у гості на пів години познайомити онуку з дідусем, а не найматися до вас у безкоштовну прислугу.
— Та годі тобі обговорювати, невістко, і не тягай малу на руках, як порцелянову ляльку, давай її сюди! — махнув рукою господар оселі, простягаючи до дитини немиті руки з пожовклими від диму пальцями.
Щойно пан Богдан наблизився, Оленка злякалася незнайомого гучного голосу та різкого запаху і залилася дзвінким, надривним плачем.
Соломія миттєво відступила на крок назад до сходового майданчика, лагідно заколисуючи доньку.
— Дякуємо за гостинність, пане Богдане, але нам уже час додому — дитині пора спати, — твердо сказала вона, розвертаючись до ліфта. — Тарасе, ти залишаєшся допомагати батькові з прибиранням чи їдеш із нами?
Тарас ще секунду розгублено дивився то на захаращену квартиру батька, то на рішучу дружину, після чого мовчки схопив візочок і швидко вийшов слідом за Соломією.
Усю дорогу додому в машині панувала тиша, але в ній уже не було вчорашньої напруги — чоловік нарешті на власні очі побачив ту «високу поезію», від якої колись пішла його мати.
Як гадаєте, чи варто було Соломії взагалі погоджуватися на цю поїздку, щоб відкрити чоловікові очі на правду, чи краще було одразу поставити жорстку умову? Чи потрібно їм взагалі спілкуватися з свекром, чи краще обрати свекруху?