— Лесю, ти що, тепер у нас за кухарку працюєш, а не за жінку для душі? — тихо спитала сусідка Валя, дивлячись, як я втретє за тиждень тягну з базару важку торбу з м’ясом.
Тоді я лише відмахнулася. Мовляв, не вигадуй, Валю, чоловікові треба добре харчуватися, та й мені самій приємно, коли в хаті пахне свіжим борщем та домашніми котлетами. А тепер розумію: сусідка дивилася в корінь. Тільки очі мої відкрилися не після її слів, а одного осіннього вечора, коли я поклала на стіл звичайний паперовий чек із м’ясної крамниці.
Мене звати Леся, мені п’ятдесят вісім років. Вже четвертий рік я живу сама. Чоловік відійшов у засвіти, донька Ірина вийшла заміж і переїхала за кордон, тож у двокімнатній квартирі стало занадто тихо. Коли ти все життя звикла про когось дбати, оця тиша наче тисне на вуха. Зранку прокинешся, звариш собі одне яйце, вип’єш кави, та й не знаєш, куди себе подіти.
Із Миколою ми познайомилися на початку літа. Того дня стояла страшенна спека, а мені якраз треба було зайти до сімейного лікаря в поліклініку — тиск останнім часом трохи пустував. У коридорі було повно людей, усі знервовані, вікна зачинені, бо комусь дме. Я стояла під стіною, обмахуючись папірцем, аж раптом чоловік у світлій лляній сорочці підвівся зі стільця біля прочиненої кватирки.
— Сідайте, будь ласка, тут хоч трохи свіжого повітря є, — сказав він приємним, спокійним голосом. — А я біля дверей постою, мені корисно ноги розім’яти.
Я подякувала і сіла. Чоловік був охайний, сивий, з доброю усмішкою. Поки чекали своєї черги, розговорилися. Виявилося, що Микола теж удівець, живе на сусідньому масиві, має стареньку, але доглянуту машину, а його дорослий син працює в іншій області. Нам обом було за п’ятдесят, обоє знали, що таке самотність у порожніх стінах, тож спільні теми знайшлися самі собою.
Коли я вийшла з кабінету, Микола вже чекав мене на сходах біля виходу з поліклініки.
— Давайте я вас підвезу, — запропонував він, кивнувши на мій пакет. — Он які у вас пакунки важкі, навіщо в маршрутці трястися.
Пакет насправді був зовсім легкий — там лежали лише пачка масла та буханець хліба. Але мені стало так тепло на душі від цієї простої чоловічої уваги! За останні роки ніхто навіть не поцікавився, чи важко мені нести покупки. Звісно, я погодилася.
Микола відвіз мене до самого під’їзду, допоміг вийти з машини і попросив номер телефону. Сказав, що хоче подзвонити, поцікавитися, як мій тиск. Я продиктувала цифри, і того вечора вперше за довгий час засинала з усмішкою на обличчі.
Він подзвонив за три дні. Запросив прогулятися в міському парку, посидіти на лавці біля фонтану. Ми гуляли, їли морозиво, згадували молодість. Микола вмів слухати, не перебивав, жартував дуже делікатно і тактовно. Мені здавалося, що доля нарешті вирішила зробити мені подарунок за всі роки самотності.
Вже за місяць наші зустрічі стали звичними. У суботу зранку Микола заїжджав по мене, і ми разом їхали на великий ринок. Я вибирала свіжу зелень, сир, ягоди, а він носив мої кошики і терпляче чекав, поки я торгуюся з продавцями.
— Лесю, та ти справжня господиня, — хвалив він мене, завантажуючи торби в багажник. — Так усе вмієш вибрати, що аж очі радіють.
У серпні я вперше запросила його на вечерю. Хотілося віддячити людині за турботу, за те, що возить мене, приділяє час. Я наліпила вареників із картоплею та шкварками, насмажила м’ясних котлет, нарізала салату зі свіжих огірків та помідорів, спекла яблучний пиріг.
Микола сів за стіл, потягнув носом повітря і аж примружився від задоволення.
— Боже, який запах! Лесю, та в тебе золоті руки! — він наклав собі повну тарілку, з’їв одну котлету, одразу потягнувся за другою, а потім і за третьою. — Моя покійна дружина теж добре готувала, але таких соковитих котлет я ще ніде не куштував. Це справжній дар.
Мені ті слова були мов бальзам на душу. Адже для жінки немає більшої радості, ніж бачити, як смакує її їжа близькій людині. Я давно відвикла готувати багато. Для себе одної звариш каші чи супчику на три дні — і досить. А тут раптом знову з’явився сенс. Я дістала з шафи велику чавунну сковорідку, згадала старі рецепти, якими ще мама ділилася, і навіть пішла в господарський магазин та купила набір нових пластикових лоточків для їжі.
Лоточки знадобилися вже того ж вечора. Коли Микола допив чай із пирогом і зібрався додому, він трохи ніяково глянув на тарілку з котлетами.
— Лесю, а можна я візьму трохи із собою на завтра? — спитав він. — Бо знаєш, як воно самому: поки прийдеш, поки щось звариш, то вже й їсти перехочеться. А так розігрію твоє — і знову тебе згадаю.
— Та звісно, Миколо, про що мова! — зраділа я. — Бери, я тобі зараз і пирога відріжу, і котлеток покладу.
Я акуратно склала все в нові лоточки, загорнула в пакет і провела його до дверей. Мені було приємно почуватися потрібною.
Спочатку Микола приїжджав раз на тиждень, у п’ятницю. Потім почав зазирати ще й у вівторок. А ближче до середини осені він з’являвся на моєму порозі майже щовечора.
Десь о шостій годині вечора дзвонив мій телефон. У слухавці лунав бадьорий голос:
— Лесю, сонечко, я заїду? Що в нас сьогодні смачненького?
«Що в нас сьогодні». Мені так подобалося це маленьке слово — «нас». Здавалося, що ми вже майже сім’я, що між нами виникла та сама тиха, затишна близькість, про яку мріють у нашому віці. Я кидала всі справи, бігла на кухню, чистила картоплю, крутила фарш, пекла млинці чи тушкувала капусту з реберцями. Хотілося щоразу здивувати його чимось новим, порадувати.
Наприкінці вересня в мене був день народження. Микола прийшов рівно о сьомій. Приніс невеликий букет із трьох жовтих хризантем і коробочку цукерок.
— Вітаю тебе, моя господине, — сказав він, вручаючи квіти, і одразу пройшов на кухню, звідки смачно пахло печеною качкою. — Ох, і наготувала ти! Справжній бенкет!
Стіл я справді накривала з самого ранку. Витратила чимало сил і грошей, бо хотілося, щоб усе було на вищому рівні: і холодець, і два види салатів, і домашня ковбаска, і торт спекла сама.
Ми посиділи вдвох. Микола сказав гарний тост про те, як йому пощастило зустріти таку дбайливу та щиру жінку. Він із великим апетитом поїв, випив чарочку домашньої наливки, а коли зібрався йти, знову попросив зібрати йому трохи їжі із собою.
— Холодець у тебе вийшов просто казковий, Лесю. Дай трохи на сніданок, якщо не шкода.
Я без вагань дістала найбільший лоток, поклала туди холодцю, пару шматків качки, відрізала торта. Після того, як він пішов я відкрила подаровану коробку цукерок, з’їла одну, а решту наступного дня віднесла сусідці Валі, щоб посидіти за розмовою.
— Гарний у тебе чоловік, Лесю, — сказала тоді Валя, розгортаючи цукерку. — Уважний, не п’є, не курить, на машині возить. Тримайся за нього.
— Та я й тримаюся, — усміхнулася я. — Хороший він, спокійний.
Але в жовтні я почала помічати дещо дивне. Мій гаманець став порожніти набагато швидше, ніж раніше.
Я живу на звичайну пенсію. Раніше, коли жила сама, мені цілком вистачало. Я навіть примудрялася щомісяця відкладати трохи грошей у конверт — збирала на лікування зубів і на квиток, щоб навідати доньку Ірину влітку. Тепер же до кінця місяця в конверт не було чого покласти. Навпаки, довелося навіть трохи звідти витягти, щоб дотягнути до наступної виплати.
Я не одразу зрозуміла, в чому справа. А потім сіла ввечері, дістала свій старий зошит, куди роками записувала всі витрати на комуналку та продукти, і почала рахувати.
Цифри мене здивували. Виявилося, що за останній місяць я витратила на їжу вдвічі більше, ніж витрачала влітку. І це не дивно: ціни на м’ясо, масло, сир та овочі помітно зросли, а Микола любив поїсти ситно. Йому не підходила просто каша чи легкий супчик. Обов’язково мало бути м’ясо або риба, свіжий салат, якась випічка до чаю. І ще ж щовечора я збирала йому повний лоточок на наступний день. Фактично, я повністю годувала дорослого чоловіка за власний кошт.
Я закрила зошит, поклала його в шухляду і вирішила поки що мовчати. Мені було якось ніяково піднімати цю тему. Здавалося, що говорити про гроші та продукти — це дріб’язково, не по-людськи. Ми ж не чужі люди, ми ж близькі. Можливо, він просто не замислюється, скільки зараз коштує кілограм хорошої телятини чи домашнього сиру. Чоловіки часто не знають цін, якщо самі не ходять за покупками.
Так минув ще один місяць. А в середині листопада стався випадок, який усе перевернув.
Того дня Микола подзвонив не ввечері, як завжди, а ще в обід. Голос у нього був дуже жвавий і радісний.
— Лесю, привіт! Слухай, я сьогодні ввечері прийду не сам, а зі своїм давнім товаришем Степаном. Ми з ним давно не бачилися, а я йому всі вуха прожужжав про твої фірмові котлети. Він не вірить, що так смачно можна вдома приготувати. Зробиш для нас?
Я трохи розгубилася, бо зовсім не планувала сьогодні приймати гостей.
— Сьогодні? — перепитала я. — Миколо, але в мене вдома навіть фаршу немає, і хліба треба купити.
— Та ну, до ринку ж рукою подати! Купи, будь ласка. Ми десь о сьомій вечора будемо.
— Може, ти мене підвезеш туди й назад? — обережно попросила я. — Бо на вулиці слизько, а сумки будуть важкі.
— Ой, Лесю, я зараз ніяк не можу, в іншому кінці міста у справах, — швидко відповів він. — Ти під’їдь тролейбусом, там же всього дві зупинки. До вечора, цілую!
Він поклав слухавку, а я ще хвилину постояла біля вікна, дивлячись на сіре листопадове небо. На душі стало трохи прикро, але я прогнала ці думки. Раз пообіцяла — треба робити.
Я тепло одяглася, взяла велику сумку і поїхала на ринок. Купила кілограм свіжого домашнього фаршу — навпіл свинини з яловичиною, щоб котлети були пухкі та соковиті. Взяла картоплі, цибулі, сметани, свіжих огірків, хліба та печива до чаю. На касі в м’ясному відділі мені видали довгий паперовий чек. Я глянула на підсумкову суму і тихо зітхнула: за один цей похід я витратила стільки, скільки раніше мені вистачало на цілий тиждень скромного життя.
Додому я поверталася навантажена, ледве дотягла сумки на третій поверх. Потім три години без перепочинку крутилася біля плити. Хотілося, щоб усе було ідеально, щоб Микола міг похвалитися перед другом.
Рівно о сьомій пролунав дзвінок у двері. Микола зайшов у квартиру, веселий, усміхнений, а за ним — кремезний чоловік із густими вусами, той самий Степан. Прийшли вони з порожніми руками, навіть до чаю нічого не прихопили.
— Проходьте, хлопці, мийте руки, все вже на столі, — привітно сказала я.
Вечір пройшов шумно. Степан виявився людиною говіркою, сипав жартами і безперестанку хвалив моє частування. Котлети зникали з тарілки одна за одною. А Микола сидів на чолі столу і сяяв так, ніби це він сам стояв біля м’ясорубки та сковорідки.
— Ну, Степане, я ж тобі казав! — гордо повторював Микола, підкладаючи другові картоплі. — Леся в нас справжня чарівниця. Я тепер живу, як у найкращому санаторії! І нагодують, і напоять, ще й із собою торбинку зберуть.
Степан голосно засміявся, а я сиділа з краю столу і відчувала, як усмішка на моєму обличчі стає якоюсь натягнутою. «Як у санаторії». Ця фраза чомусь зачепила мене за живе. У санаторії люди платять за путівку. А я, виходить, безкоштовний персонал?
Коли гості нарешті зібралися йти, Степан затримався в коридорі, нахилився до мене і трохи зніяковіло попросив:
— Пані Лесю, а можна мені пару котлеток із собою взяти? Хочу дружині показати, нехай повчиться, як треба готувати, а то в неї вічно сухі виходять.
Мені було незручно відмовити гостеві. Я пішла на кухню, дістала останній чистий лоток і склала туди все, що залишилося на сковорідці. Себе я вже не рахувала.
Коли за чоловіками зачинилися двері, в квартирі знову запала тиша. Я зайшла на кухню. На плиті стояла гора брудного посуду, на столі крихти, а біля хлібниці лежав той самий довгий паперовий чек із м’ясної крамниці.
Я повільно перемила всі тарілки й каструлі, витерла стіл, а потім узяла той чек, розгладила його пальцями і поклала в кишеню свого фартуха. Вперше за всі ці місяці мені захотілося спокійно й чесно поговорити з Миколою. Без сварок, без докорів, просто по-дорослому розставити крапки над «і».
Наступного дня Микола прийшов як завжди — о сьомій вечора. Зняв куртку, повісив на вішак і одразу зазирнув на кухню, потираючи руки.
— Добрий вечір, господине! Чим сьогодні пахне? До речі, Степан мені зранку дзвонив. Казав, що його дружина вчора ввечері твої котлети їла і аж прицмокувала.
— Рада, що їй сподобалося, — спокійно відповіла я, вимикаючи чайник. — Сідай, Миколо. Нам треба трохи поговорити.
Він сів за стіл, все ще добродушно усміхаючись, чекаючи, що я зараз почну накривати на стіл. Але я не дістала тарілки. Замість цього я витягла з кишені фартуха паперовий чек і поклала його перед ним.
— Що це? — здивовано підняв брови Микола, дивлячись на папірець.
— Це вчорашній чек за фарш, картоплю та все інше до вечері, — тихо, але твердо сказала я.
Микола взяв чек двома пальцями, покрутив його, глянув на цифри і знизав плечима.
— Ну й що?
— А те, Миколо, що ти вечеряєш у мене майже щодня. І щоразу забираєш із собою лоточки на завтра. А вчора ще й товариша привів, і він теж усе забрав. Я не безкоштовна їдальня, Миколо. Мені пенсії ледве вистачає, щоб звести кінці з кінцями. Давай якось по-чесному: або ти теж купуєш продукти, або ми ділимо витрати навпіл.
Я говорила це, трохи хвилюючись. Очікувала будь-чого: що він зніяковіє, вибачиться, скаже, що справді не подумав про гроші, або, навпаки, образиться і піде.
Але Микола не зніяковів і не образився. Він повільно кивнув головою, ніби давно чекав цієї розмови і був до неї повністю готовий. Потім спокійно дістав із кишені піджака окуляри, надів їх і витягнув телефон.
— Добре, Лесю. Давай по-чесному. Я, знаєш, людина акуратна, люблю порядок. Тому я все записую в телефон, щоб бачити, куди йдуть мої ресурси.
Він відкрив якийсь додаток із нотатками і почав водити пальцем по екрану. Я дивилася на нього, нічого не розуміючи.
— Ось дивися, — почав він рівним, діловим тоном, ніби бухгалтер на звіті. — Наші поїздки на ринок по суботах. За літо й осінь ми їздили двадцять разів. Якби ти викликала таксі туди й назад, це обійшлося б тобі в кругленьку суму. Далі: ми чотири рази їздили на твою дачу збирати яблука. Це далеко, бензин зараз дорогий, амортизація машини теж грошей коштує. До поліклініки я тебе підвозив шість разів…
Він рахував уголос, дивлячись у свій телефон. У мене в голові почало шуміти, а слова застрягли в горлі. Я не могла повірити, що чую це від чоловіка, який ще вчора називав мене «сонечком».
— Йдемо далі, — не зупинявся Микола. — У вересні я полагодив тобі кран на кухні, який підтікав. Якби ти викликала сантехніка з оголошення, довелося б заплатити чимало. Поличку у ванній прикрутив — теж робота майстра. Букет хризантем і коробка цукерок на твій день народження — я теж це вписав, бо це витрати. Але ти не думай, твої вечері я теж чесно врахував! Порахував усі рази, коли в тебе їв, за ціною звичайного комплексного обіду в недорогій їдальні. І твій вчорашній чек теж додамо. Тепер віднімаємо…
Він відкрив калькулятор на телефоні, швидко поклацав по кнопках і підняв на мене спокійні очі.
— Ну от, Лесю. Якщо все порахувати по справедливості, то це ще ти мені винна. Небагато, але різниця на мою користь.
Я дивилася на нього і намагалася зрозуміти, чи не розігрує він мене. Може, це такий невдалий жарт?
— Ти це зараз серйозно? — тихо спитала я.
— Абсолютно серйозно, — відповів він без тіні усмішки. — Я думав, у нас усе будується на взаємній допомозі без оцих розмов. Ти мене годуєш, я тебе вожу і допомагаю по господарству. Я ж тобі жодного разу не дорікнув, скільки пального спалив, поки ми на дачу їздили. Але раз ти почала показувати мені магазинні чеки, то давай рахувати абсолютно все.
— За ціною комплексного обіду в їдальні? — перепитала я, відчуваючи, як усередині все холоне. — Домашні котлети з телятини, печена качка, свіжі салати, лоточки на завтра — це для тебе як дешева їдальня?
— Ну а що? Ти ж не ресторан, Лесю, — знизав плечима Микола. — Звичайна домашня їжа.
Я обвела поглядом свою маленьку затишну кухню. Подивилася на велику сковорідку на плиті, на стопку чистих пластикових лоточків, які спеціально купувала для нього, на той самий кран біля мийки, який він підкрутив за десять хвилин, а тепер оцінив у велику суму.
Дивно, але я навіть не відчувала злості. Мені стало просто страшенно ніяково і соромно. Було таке відчуття, ніби я пів року жила поруч із доброю, душевною людиною, ділилася з нею теплом, а насправді весь цей час перебувала в якійсь торговій лавці, де за кожною моєю усмішкою та кожною котлетою непомітно вели суворий облік.
— Знаєш, Миколо, — сказала я дуже тихо, — давай я подумаю.
— Подумай, подумай, — поблажливо кивнув він, ховаючи телефон у кишеню. — Тільки не накручуй себе і не ображайся. Я ж хочу, щоб усе було чесно.
Вечеряти того вечора він не став. Сказав, що мені треба «охолонути і все зважити», одягнувся і пішов.
А я ще довго сиділа на кухні в напівтемряві. Дивилася на паперовий чек, що так і лежав на столі, і згадувала кожну нашу зустріч. І про те, як він ніколи не приносив навіть дешевого печива до чаю. І про те, як спритно заводив розмову про лоточки на завтра. І про те, як легко відмовився підвезти мене на ринок, коли треба було нести важкі сумки для його ж друга.
У суботу, як завжди після обіду, по відеозв’язку подзвонила донька Ірина. Я спочатку не хотіла їй нічого розповідати, щоб не засмучувати дитину за тисячі кілометрів від дому. Але Іра одразу помітила мій сумний погляд і почала розпитувати. Я не витримала і виклала все як є: і про фарш, і про Степана, і про «санаторій», і про нотатки в телефоні.
Донька спочатку навіть розсміялася, подумавши, що я переповідаю сюжет якогось серіалу. А коли зрозуміла, що це правда, її обличчя стало серйозним.
— Мамо, зачекай, — перепитала вона. — Він справді порахував тобі поїздки на ринок і ремонт крана?
— Справді, доню. Все в телефон записував.
— А твої вечері порахував по мінімуму, як у дешевій їдальні?
— Виходить, що так.
— Мамочко, — Іра подивилася на мене з екрана дуже тепло, але твердо. — Ти йому просто зручна. Розумієш? Зручна безкоштовна кухарка, яка ще й радіє, що він їсть. Скажи чесно, він тобі хоч раз подарував квіти просто так? Не на день народження, а в звичайний день, щоб зробити приємно?
Я замислилася і зрозуміла, що ні. Жодного разу. Навіть польової ромашки не зірвав, коли ми гуляли в парку.
— От бачиш, — зітхнула донька. — Ти не засмучуйся, рідна. Навпаки, добре, що це вилізло зараз, через пів року, а не через п’ять років. Ти в мене розумна жінка, сама знаєш, як правильно вчинити.
Ми поговорили ще трохи про онуків, і після дзвінка на душі стало набагато легше. Образа почала відступати, а на її місце прийшла ясність.
А в понеділок зранку, коли я саме збиралася снідати, задзвонив мій телефон. Номер був незнайомий. Я відповіла.
— Алло, це пані Леся? — почувся приємний жіночий голос. — Вибачте, будь ласка, що турбую вас так рано. Мене звати Олена, я дружина Степана, з яким ваш Микола в п’ятницю приходив. Я взяла ваш номер у чоловіка, бо хотіла повернути вам пластиковий лоточок від котлет.
— Та не варто турбуватися, пані Олено, — зніяковіла я. — Залиште його собі, це дрібниця.
— Ні-ні, я не люблю тримати чужі речі в хаті, обов’язково занесу, як буду у вашому районі, — жінка на хвильку замовкла, ніби наважуючись щось сказати. — Пані Лесю, ви тільки не подумайте про мене погано і не ображайтеся. Але я мушу вам дещо сказати. Ваш Микола… Років п’ять тому він так само ходив до однієї жінки з нашого будинку, до пані Зіни з третього під’їзду.
Я завмерла біля столу, міцно стискаючи телефон у руці.
— Справді? — тихо перепитала я.
— Так, — продовжила Олена. — Усе було точно так само. Вона йому готувала, пиріжки пекла, а він її машиною возив на дачу та в магазин. А потім вони посварилися. Пані Зіна розповідала сусідкам, що він дістав якийсь блокнот і показав їй цілий рахунок — скільки грошей витратив на бензин і на ремонт її телевізора. Весь двір тоді про це говорив.
Я мовчала, не знаючи, що відповісти. Усі шматочки цього пазла раптом склалися в одну чітку картину.
— Я чому вам подзвонила, — щиро додала Олена. — Степан у п’ятницю прийшов додому і розповів, як Микола хвалився, що живе у вас «як у санаторії». А я як почула це слово, то одразу згадала пані Зіну. Він і тоді всім казав, що живе «як у санаторії». Мені так незручно стало перед вами. Ви ж порядна, добра жінка, одразу видно. А котлети ваші, до речі, справді неймовірні, я таких ніколи не їла.
— Дякую вам, Олено, — щиро сказала я. — Ви навіть не уявляєте, як сильно ви мені зараз допомогли.
Після цієї розмови я ще хвилин десять сиділа за столом, дивлячись у вікно. Жодного жалю чи болю більше не було. Залишилося лише легке здивування: як же я раніше не бачила очевидного? Людина просто знайшла зручний спосіб жити в теплі й ситості, прикриваючись красивими словами про самотність та взаємодопомогу.
Я підвелася, пішла в кімнату, дістала свій гаманець, відрахувала ту саму невелику суму, яку Микола нарахував мені в п’ятницю на своєму калькуляторі, і поклала гроші в чистий білий конверт.
Микола прийшов того ж вечора. Він виглядав бадьорим, усміхненим, ніби між нами й не було тієї неприємної розмови. У руках він тримав прозорий пакет, у якому лежав буханець чорного хліба і пачка дешевого печива.
— Добрий вечір, Лесю! — весело гукнув він ще з порога. — Бачиш, я теж із покупками! Вирішив, що треба робити свій внесок у наше господарство.
Я вийшла в коридор і мовчки простягнула йому білий конверт.
Микола здивовано подивився на мене, потім на конверт.
— Що це таке?
— Це різниця, яку ти нарахував у п’ятницю. Візьми, будь ласка.
Він зазирнув усередину конверта, побачив гроші і насупився.
— Лесю, ти що, здуріла? Я ж не вимагав у тебе грошей! Я просто хотів пояснити тобі, що я теж витрачаюся, щоб ти не думала, ніби я на всьому готовому.
— А я просто віддаю, — спокійно й рівно відповіла я. — Бери, Миколо. Мені набагато легше заплатити ці гроші, ніж знати, що я винна людині, яка записує в телефон кожен мій кран і кожну поїздку. Тепер ми з тобою повністю розрахувалися.
Обличчя Миколи витягнулося. Він зрозумів, що звична гра закінчилася.
— Тобто ти мене зараз виганяєш? — голос його став сухим і колючим. — Через якісь котлети?
— Ні, Миколо, не через котлети. А через те, що мою турботу й працю ти оцінив як дешеву їдальню, а свою допомогу — як послуги дорогого майстра. І, до речі, пані Зіні з третього під’їзду ти, кажуть, теж колись бензин рахував.
Микола почервонів, наче його спіймали на чомусь дуже негарному.
— Це тобі хто наплів? Жінка Степана? От баби, їм би тільки язиками плескати! — роздратовано кинув він.
— Це вже зовсім не має значення, Миколо. Бувай здоровий.
Він ще кілька секунд постояв у коридорі, наче хотів щось додати, але потім мовчки сунув білий конверт у кишеню куртки, розвернувся і вийшов за двері. Пакет із хлібом та печивом він забрав із собою.
За тиждень Микола подзвонив. Голос у нього був лагідний, майже медовий, ніби нічого й не сталося.
— Лесю, ну годі тобі сердитися, ми ж дорослі люди. Давай помиримося! Може, накрутиш голубців на вихідні? Я бензину не пошкодую, завезу тебе куди забажаєш.
— Дякую за пропозицію, Миколо, — спокійно відповіла я. — Але я більше не готую на двох. Усього тобі найкращого.
Я натиснула червону кнопку на екрані і заблокувала його номер.
А в середині грудня до мене на чай зазирнула сусідка Валя. Ми сиділи на кухні, їли мандарини, і Валя раптом понизила голос:
— Лесю, ти уявляєш, кого я вчора біля нашої поліклініки бачила? Твого Миколу! Машину його одразу впізнала. Стояв біля входу і якійсь літній жіночці допомагав сумку в багажник поставити. І так солодко їй усміхався!
Я усміхнулася у відповідь і відпила гарячого чаю.
— Мабуть, щойно поступився їй місцем біля вікна в коридорі, — спокійно сказала я.
— Що? — не зрозуміла Валя. — Яким вікном?
— Та ні, Валю, то я так, про своє.
Коли сусідка пішла, я дістала свій старий зошит із витратами і підбила підсумки за грудень. Вперше за останні пів року від моєї пенсії залишилася гарна сума. Вистачило і записатися до стоматолога, і відкласти на дорогу. Я взяла ручку і внизу сторінки великими літерами написала: «Квитки до доньки на січень».
А потім підійшла до плити і насмажила собі на вечерю кілька свіжих, соковитих котлет. Зовсім трохи — рівно на один раз, без жодних пластикових лоточків на завтра.