— Мамо, ти хоч уявляєш, що там зараз діється?! Дідусь там зовсім сам, він елементарно не дає собі ради, там же справжня руїна! Може, кинемо все та з’їздимо до нього хоч на годинку? — у голосі двадцятитрирічної Христини бриніла непідробна тривога, коли вона, навіть не роззувшись як слід у передпокої, зазирнула на кухню, де її мати, сорокап’ятирічна Оксана, задумливо мішала ложкою ранкову каву.
— Христинко, сонечко, ну що ти знову себе накручуєш з самого ранку, га? — Оксана стомлено зітхнула, поправляючи пасмо русявого волосся, і поставила горнятко на дерев’яний стіл. — У твого діда, слава Богу, є законна дружина. Жінка в самому розквіті сил, при здоров’ї, при пам’яті. Ось нехай вона про нього і дбає, коли вони обоє так хотіли цього спільного щастя та затишку під старість. Я туди лізти не збираюся, мені вже вистачило минулих «теплих» прийомів.
— Яка дружина, мамо?! Про що ти взагалі говориш?! — дівчина сплеснула руками й обурено скинула з плеча шкіряну сумку прямо на стілець. — Я її вчора бачила в центрі Полтави, біля магазину! Вона йшла під ручку зі своєю донькою, реготала на всю вулицю, тримала в руках величезні пакунки з бутіків і виглядала так, ніби щойно повернулася з курорту! Я ще підійшла, привіталася, запитала, як там дідусь Богдан, а вона так криво посміхнулася, махнула рукою і сказала: «Та що йому зробиться, сидить на дачі, повітрям свіжим дихає, а я в місті живу, мені тут комфортніше, бо в селі ні аптек нормальних, ні магазинів».
Оксана завмерла. Ложка тихо дзенькнула об порцеляновий край чашки.
— Тобто як це — вона в місті живе? А хто ж тоді біля батька на дачі? Він же після тієї торішньої недуги по хаті з паличкою пересувається! — обличчя жінки миттєво сполотніло, а в очах спалахнув непідробний переляк.
— Та нікого там немає, мамо! Розумієш, нікого! — Христина вже нервово гортала контакти у своєму смартфоні. — Я йому з учорашнього вечора намагаюся додзвонитися, а в слухавці тільки довгі гудки, ніхто не бере! Мабуть, телефон десь розрядився або завалився за диван, а він і підійти не може! Кинула старого чоловіка напризволяще, як непотрібну річ, вичавила все, що можна, і втекла в міську квартиру!
— Боже милостивий… Ну що ж ти одразу мені вчора ввечері про це не сказала?! Я б ще вночі туди зірвалася! — Оксана миттю схопилася зі стільця, забувши про недопиту каву. — Швидко одягайся, бери ключі від машини, заїдемо по дорозі в супермаркет, візьмемо хоч якогось свіжого молока, хліба, курячого філе на бульйон. Поїхали негайно!
Дорога від центральних вулиць Полтави до приміського селища, розташованого серед мальовничих соснових лісів неподалік річки, зайняла не більше двадцяти хвилин, але для Оксани ці хвилини здалися вічністю.
Вона нервово стискала кермо свого старенького «Рено», вдивляючись у сірий асфальт, а перед очима миготіли спогади останніх п’ятнадцяти років — гіркі, несправедливі, але такі болючі, що досі стискало в серці.
Коли вони під’їхали до добротного двоповерхового котеджу з червоної цегли, який колись Богдан Петрович звів власними руками, витративши на нього чималі заощадження, серце Оксани тривожно стиснулося.
Ворота були не замкнені — важка металева стулка сумно поскрипувала на вітрі, а занедбане подвір’я, яке раніше потопало в трояндах та ідеально підстрижених газонах, тепер заросло високим бур’яном і опалим осіннім листям.
— Діду! Дідусю Богдане, ти вдома?! — гукнула Христина, першою злетівши на ґанок і штовхнувши вхідні двері, які теж виявилися незачиненими.
У будинку панував гнітючий, тяжкий морок і дивний запах затхлості, змішаний із запахом підгорілої крупи.
На просторій кухні, колись обставленій за останнім словом техніки, панував справжній безлад: на столі стояла каструля з засохлими рештками вівсянки, поруч валялася перекинута сільничка, на підлозі біля раковини блищала калюжа розлитої води, а в кутку, на вузенькому шкіряному диванчику, вкритий старим картатим пледом, лежав Богдан Петрович.
Чоловік, який усе своє життя був кремезним, статним, з вольовим підборіддям і поглядом, від якого підлеглі на великому полтавському підприємстві виструнчувалися по струнці, зараз нагадував маленьку, висушену вітрами пташку.
Він здригнувся від звуку голосів, спробував підвестися на ліктях, але руки затремтіли, і він безсило опустився назад на подушку.
— Оксанко? Христинко? Це ви, дівчатка мої? — його голос, колись гучний і владний, тепер звучав тихо, хрипко, ніби шелест сухого очерету. — Вибачте, я тут трохи… не встиг прибрати. Хотів собі чаю заварити вранці, та голова запаморочилася, чашка з рук вислизнула… Намагався сам дати собі раду, але сили вже зовсім не ті, ноги не тримають.
— Тату, рідненький мій, що ж ти таке кажеш?! Яке прибирання?! — Оксана кинулася до нього, опустилася на коліна просто біля диванчика й обережно обійняла його худі, гострі плечі, відчуваючи, як через тонку фланелеву сорочку проступають ребра. — Чому ж ти мені не зателефонував? У тебе ж є мій номер! Невже ти думав, що я не приїду, що залишу тебе тут самого?!
— Соромно мені було, доню, дуже соромно, — тихо прошепотів старий, ховаючи очі, але по глибоких зморшках на його щоках уже котилися великі, прозорі сльози. — Я ж сам у всьому винен. Сам від вас відвернувся, сам чужих людей на перше місце поставив. Та й у вас же свої сім’ї, свої клопоти, робота, діти… Навіщо вам старий, немічний дід, який тільки під ногами плутається?
— Навіть не смій так говорити, чуєш?! — Оксана рішуче витерла сльози зі свого обличчя й допомогла батькові обережно підвестися. — Ти для нас насамперед наш тато, улюблений дідусь і прадідусь, а вже потім усе інше! Христинко, біжи швиденько до машини, занеси пакети з продуктами, та глянь, чи є в аптечці свіжий бинт і перекис, бо тато, здається, руку подряпав, коли чашку впустив. А я поки що допоможу йому дійти до спальні, не годиться людині на кухні на твердому дивані тулитися.
Коли дівчина вибігла на подвір’я, Оксана, підтримуючи батька під лікоть, повільно повела його коридором до великої спальні на першому поверсі.
Кожен крок давався Богдану Петровичу важко, він важко дихав, спираючись на доньчину руку, а Оксана дивилася на нього і з гіркотою думала про те, як химерно і жорстоко іноді складається людська доля.
Адже колись, п’ятнадцять років тому, все починалося зовсім інакше.
Тоді, після того як її мами, світлої і доброї Надії, не стало через важку недугу серця, сорокавосьмирічний Богдан Петрович залишився вдівцем.
Оксана на той час уже була заміжня, мала маленьку Христинку на руках і жила окремо, а ось молодшому братові, п’ятнадцятирічному Тарасові, втрата матері далася неймовірно важко.
Хлопець замкнувся в собі, перестав спілкуватися з однолітками і майже щодня після школи приходив до сестри, шукаючи в її затишній квартирі хоч краплину материнського тепла.
Богдан Петрович, чоловік діяльний, звиклий до порядку, домашнього затишку та жіночої ласки, довго на самоті не витримав.
Вже за вісім місяців він привів у їхню простору чотирикімнатну квартиру в центрі Полтави нову жінку — Ларису.
Лариса була ровесницею Богдана, висока, статна блондинка з бездоганним манікюром, вкрадливим, солодким голосом і поглядом, у якому завжди світився холодний, тверезий розрахунок.
За плечима в неї було два невдалих шлюби та двоє вже дорослих дітей — донька Ірина та син Денис.
— Ти її вже бачив, Тарасику? — запитала якось Оксана у брата, коли той у черговий суботній вечір прийшов до неї на вареники з вишнями.
— Бачив, Оксано. І не тільки її, а й увесь її виводок, — похмуро буркнув шістнадцятирічний хлопець, колупаючи виделкою тарілку. — Приперлися вчора ввечері без попередження, розсілися у вітальні, ніби все життя там жили.
— То в неї ще й діти є? — здивувалася сестра, бо батько про це якось скромно промовчав.
— Ага, дорослі вже, як коні. Донька якась розфуфирена, все ходила по кімнатах, пальцем меблі торкалася, питала, чи це натуральний дуб, чи фанера. А Лариса ця твоя стелиться перед батьком, як лисиця, «Богданчику, сонечко, я тобі борщику зварила, я тобі сорочку попрасувала». Тьху, гидко дивитися! Не подобається вона мені, Оксано, ох, не подобається. Відчуваю я, що не з добром вона в нашу хату прийшла.
— Тарасику, ти ще зовсім юний, ти ревнуєш батька, і це зрозуміло, — м’яко заперечила тоді Оксана, гладячи брата по русявій чуприні. — Маму нам ніхто ніколи не замінить, вона в нашому серці назавжди. Але й тато ще не старий чоловік, йому сорок дев’ять років! Ти подивися, як він останнім часом схуд, на одних пельменях та яєчні сидів, сорочки непрасовані. А з Ларисою він хоч плечі розправив, усміхатися почав. Вона й не повинна тобі подобатися, головне, щоб татові з нею було добре. Це його вибір, йому з нею вік доживати.
Більше Тарас сестрі на мачуху не скаржився. Він узагалі став мовчазним, закритим, намагався якомога менше бувати вдома — після технікуму пропадав на тренуваннях, а на вихідні часто залишався ночувати у друзів.
А Богдан Петрович, здавалося, цього зовсім не помічав. Він був повністю поглинутий новою жінкою та її численною ріднею, яка за лічені місяці буквально заполонила їхню чотирикімнатну квартиру.
Кожних вихідних у вітальні накривалися пишні столи.
Приїжджала Ларисина донька Ірина зі своїм чоловіком, приїжджав син Денис із нареченою, з’являлися якісь двоюрідні сестри, куми, племінники.
Квартира гуділа, як вулик, пахла дорогими парфумами та запеченим м’ясом, і в цьому гамірному натовпі для рідного сина господаря якось непомітно не залишилося місця.
Тарас мовчки терпів усе, стиснувши зуби, але одного весняного вечора терпець у хлопця все-таки урвався.
Він повернувся додому пізно, стомлений після заліків, і хотів тихо прослизнути до своєї кімнати, але з вітальні почувся гучний голос батька:
— О, Тарасе, ти якраз вчасно! Мий руки та сідай за стіл, зараз будемо свято відзначати, торт різати!
— Яке ще свято, тату? — здивувався хлопець, зазираючи у двері. — Ніби ні в кого з наших днів народження сьогодні немає.
— Як це немає?! А у Софійки?! Їй сьогодні п’ять рочків виповнилося, перший серйозний ювілей! — радісно вигукнув Богдан Петрович, потираючи руки і сяючи, як начищений самовар.
— А Софійка — це… хто? — спокійно, але з легкою прохолодою перепитав Тарас, дивлячись на маленьку дівчинку в пишній рожевій сукні, яка сиділа на чолі столу.
— Ну як хто?! Онучка моя це! Іринчина донечка! — гордо заявив батько, навіть не змигнувши.
Лариса, яка саме ставила на стіл тарілку з нарізкою, кинула на пасинка короткий, колючий погляд, сповнений неприхованого роздратування, але промовчала, лише демонстративно підтиснула губи.
За величезним розсувним столом сиділо зо два десятки людей — веселих, розчервонілих, але Тарас не знав жодного з них, окрім самої Лариси та її дітей.
Жодного родича по лінії батька чи покійної матері на цьому святі не було — ні тітки Галі, ні дядька Миколи, ні навіть Оксани з маленькою Христинкою.
— Ну а тепер, Софійко, сонечко наше, настала найголовніша мить! — урочисто підвівся Богдан Петрович, піднімаючи вгору яскравий подарунковий конверт, перев’язаний золотистою стрічкою. — Дідусь Богдан слів на вітер не кидає. Ти вже дівчинка доросла, розумна, тож і подарунок у тебе буде серйозний. Ось, тримай, це вам з мамою від мене!
— Ой, а що там таке, Богдане Петровичу? — сплеснула руками Ірина, вдаючи щире здивування, хоча по її хитрих очах було видно, що вона чудово знала про вміст конверта.
— А там, Ірочко, путівки на два тижні в Туреччину, у п’ятизірковий готель на самому березі моря! Щоб дитина оздоровилася, накупалася і фруктів свіжих наїлася!
— На море?! Ура! Мамо, ми їдемо на море! — застрибала на стільці маленька Софійка, плескаючи в долоні.
— Та ви що, Богдане Петровичу, як же так?! — запричитала Ірина, притискаючи руки до серця. — Це ж шалені гроші! Та ще й переліт, страховки, кишенькові витрати, а в нас зараз із чоловіком трохи скрутно…
— Та про які гроші ти говориш, доню?! — великодушно махнув рукою Богдан Петрович, обіймаючи жінку за плечі. — Усе вже оплачено до копійки! І квитки, і трансфер, і «все включено», ще й на картку тобі трохи кинув, щоб дитині на морозиво та сувеніри вистачило! Їдьте, відпочивайте ні в чому собі не відмовляючи!
— Ой, спасибі вам величезне, Богдане Петровичу, ви наш ангел-охоронець! — Ірина кинулася обіймати вітчима, а слідом за нею загукали з вдячністю й інші гості.
Тарас стояв у дверях, і йому стало так гірко, так гидко на душі, ніби він ковтнув полину.
Але найбільше його вразило навіть не це показове марнотратство. Він згадав, як лише тиждень тому Оксана, у якої зламалася пральна машина, а чоловікові затримали зарплату на заводі, подзвонила батькові й несміливо попросила позичити п’ять тисяч гривень до наступного місяця.
І Богдан Петрович тоді сухо відповів: «Вибач, доню, але зараз грошей немає зовсім, сам на мілині сиджу, ремонт на фірмі затіяли».
Ось куди, виявляється, пішли всі його заощадження — на закордонні курорти для чужих людей, тоді як рідній онуці Христинці дід на день народження подарував дешеву китайську ляльку з найближчого кіоску.
Після того вечора життя у квартирі остаточно перетворилося на суцільний балаган.
Тарас навіть не помітив, у який саме момент старша донька Лариси, Ірина, нібито посварившись із чоловіком, переїхала жити до них разом із тією самою Софійкою.
Спокою в домі не стало зовсім. П’ятирічна дівчинка вередувала з ранку до ночі, вимагала то нових іграшок, то солодощів, а «новий дідусь» бігав навколо неї навшпиньки, виконуючи кожну примху і називаючи її своєю принцесою.
Тарас, який готувався до вступу в університет і намагався вчити білети у своїй кімнаті під безперервний крик і тупіт чужої дитини, одного вечора не витримав і вийшов на кухню, де Богдан Петрович саме годував Софійку полуницею зі сметаною.
— Краще б ти до Оксани в гості з’їздив, тату, — тихо, але твердо сказав юнак, дивлячись батькові прямо в очі. — Там твої рідні онуки ростуть. Христинка вже вдруге на цей тиждень питає, коли дідусь Богдан прийде, а ти навіть не дзвониш.
Богдан Петрович миттєво спалахнув, обличчя його налилося важким багрянцем, а брови грізно зійшлися на переніссі.
— Що ти там собі під ніс бурмочеш, невдячний?! — гримнув він, стукнувши ложкою по столу. — Ти кого це вчити зібрався, батька рідного?!
— А що я не так сказав?! — не відступив Тарас, відчуваючи, як усередині все кипить від багаторічної образи. — Коли ти востаннє бачив рідну доньку?! Пів року тому! Ви її на свої нескінченні застілля навіть не запрошуєте, ніби її взагалі не існує! Зате чужих людей на шию собі посадив і тішишся!
— Ще одне слово в такому тоні — і тебе теж ніхто нікуди не запрошуватиме! — вигукнув Богдан Петрович, підхоплюючись зі стільця. — Будеш мені тут умови ставити в моєму власному домі!
— Та й не треба! Мене вже нудить дивитися на цей дешевий театр, як новоспечені родичі тобі в рот заглядають, поки ти гаманець не закриваєш! — гірко кинув хлопець.
Лариса, яка до цього моменту мовчки стояла біля плити, перевела погляд з розлюченого чоловіка на пасинка і тихим, крижаним голосом вимовила:
— Жодного виховання, жодної поваги до старших. Зовсім ти синка розпустив, Богдане. Виростив невдячного егоїста на свою голову.
Тарас подивився на батька, чекаючи, що той хоч зараз одумається, заступиться за рідну дитину, скаже дружині, щоб не втручалася в їхню розмову.
Але Богдан Петрович лише важко сопів, дивлячись у підлогу, і не промовив ані слова.
Юнак мовчки розвернувся, зайшов до своєї кімнати, склав у спортивну сумку найнеобхідніші речі, підручники та ноутбук, і вийшов у передпокій.
Батько навіть не вийшов його провести. Тільки з кухні долетів солодкий, вкрадливий голос Лариси:
— Не переживай так, Богданчику, серце бережи. Виростив змію на своїй шиї, замість того щоб порадіти за батьківське щастя! Ох, і покаже він нам ще свій характер, побачиш!
Тарас навіть дверима не грюкнув — обережно прикрив їх за собою і спустився сходами вниз, назавжди прощаючись із домом, де пройшло його дитинство.
— Тарасику, ти чого це з сумкою на ніч дивлячись? Щось трапилося?! — Оксана здивовано закліпала очима, побачивши брата на порозі своєї двокімнатної хрущовки.
— Не буду я там більше жити, сестро. Не хочу і не можу, — спокійно відповів він, ставлячи сумку біля взуттєвої полиці. — Можна я в тебе трохи поживу, поки роботу знайду і гуртожиток або кімнату зніму?
— Не гарячкуй, рідненький, зараз я татові подзвоню. Упевнена, він уже охолов, ви просто не зрозуміли одне одного, — Оксана схопила телефон і вийшла на балкон.
Минуло хвилин п’ятнадцять. Коли жінка повернулася до кімнати, її очі блищали від непролитих сліз, а губи тремтіли.
— Знаєш що, Тарасе… Залишайся в нас. У тісноті, та не в образі, місця всім вистачить, — тихо сказала вона, обіймаючи брата. — Батько сказав, що поки ти не вибачишся перед Ларисою за свою грубість, на поріг він тебе не пустить.
Так і залишився Тарас жити у сестри.
Він швидко влаштувався на підробіток у автомайстерню, допомагав Оксані по господарству, забирав маленьку Христинку з садочка, грався з нею вечорами, замінюючи дівчинці і старшого брата, і дідуся.
Але справжній удар, який остаточно розбив серце Оксани, чекав на них попереду, першого вересня, коли Христинка пішла у перший клас.
Оксана повернулася зі шкільної лінійки бліда, розгублена, з порожнім поглядом.
Вона мовчки зайшла на кухню, сіла на табурет і довго дивилася в одну точку.
— Оксанко, що сталося? Як пройшла лінійка? Де Христинка? — стривожено запитав Тарас, виходячи з кімнати.
— Христинка у сусідів, з подружкою грається… А я, Тарасе, щойно на шкільному подвір’ї тата бачила, — промовила жінка тихим, механічним голосом.
— Як він? Живий, здоровий?
— Живий і здоровий. Цвіте і пахне, у новому костюмі, з величезним букетом білих троянд, — на губах Оксани з’явилася гірка усмішка.
— То в чому річ? Чому ти така біла?
— Він онука в перший клас проводжав, Тарасику. Хлопчика якогось, мабуть, сина Ларисиного сина Дениса. Фотографувався з ним біля школи, на плечі його саджав, квіти першій вчительці дарував, посміхався на весь рот…
— Якого ще онука?! У нього ж ця… Софійка! — розгубився брат.
— Виявляється, є ще й онук. І вчиться він у паралельному класі, у першому «Б», а наша Христинка — у першому «А», — Оксана зробила ковток холодної води зі склянки, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. — Він стояв за десять метрів від нас, Тарасе. Наші погляди зустрілися. Він бачив і мене, і Христинку з бантиками, яка так чекала, що дідусь прийде її привітати… І він навіть не підійшов. Навіть рукою не махнув. Відвернувся і пішов тримати за руку чужого хлопчика…
Оксана закрила обличчя руками і гірко заплакала — беззвучно, здригаючись.
Їй було нестерпно боляче не так за себе, як за свою маленьку донечку, яка всю дорогу додому тихо питала: «Мамо, а чому дідусь Богдан до нас не підійшов? Я йому не сподобалася, бо в мене бантики не такі гарні?».
Але, виплакавшись, добра і відхідлива Оксана витерла сльози і тихо сказала:
— Нічого, Тарасику, це все емоції. Який би він не був, він усе одно наш тато. Ми не маємо права тримати на нього зло.
Тарас сперечатися з сестрою не став, тільки мовчки стиснув зуби.
Невдовзі він закінчив навчання, влаштувався інженером на велике підприємство, зняв окрему квартиру, щоб не обтяжувати сім’ю сестри, а згодом зустрів чудову дівчину Світлану й вирішив одружитися.
Батько за всі ці роки дзвонив лише зрідка, на великі свята, і розмови їхні обмежувалися сухими, черговими фразами:
— Ну, як ти там, сину?
— Нормально, тату. А ти як?
— Та теж потихеньку, крутимося.
Проте на весілля Тарас батька все-таки запросив — не хотів, щоб люди пліткували, та й сестра дуже просила не руйнувати останні містки.
Богдан Петрович прийшов на банкет сам, без Лариси, яка нібито раптово застудилася.
Він пробув у ресторані рівно годину, виголосив короткий, сухий тост, поклав на стіл тонкий конверт із парою тисяч гривень, пославшись на невідкладні справи, поїхав додому.
Минуло ще кілька років. У Тараса та Світлани народилися діти, але дідуся Богдана вони бачили лише на фотографіях — рідні й нові родичі жили кожен своїм життям.
А коли згодом старий опинився у лікарні, спритна Лариса миттєво переклала весь догляд на плечі Оксани.
Поки Богдан Петрович лежав устаціонарі, дружина спокійно спорожнила його банківські рахунки, переписала на себе і простору квартиру в центрі Полтави, і цей заміський котедж у Копилах.
І ось тепер, у холодній, напівпорожній хаті, колишня опора сім’ї безпорадно сидів на краю ліжка.
— Оксанко, а де ж Лариса? Чому ти тут зовсім один, без їжі, без ліків? — тихо запитала донька, накриваючи батька теплою ковдрою.
— Та бодай вона здорова була, та Лариса… Я ж для них усе віддав, останню копійку витягнув, — Богдан Петрович безсило махнув рукою, витираючи солоні сльози зі зморшкуватих щік. — Поки гроші текли рікою та сили були, я був найкращим чоловіком і найріднішим дідусем. Квартиру в центрі на неї оформив, її дітям машини й житло допоміг купити, онуків на моря возив. Навіть цей будинок на неї переписав, щоб вона спокійною була… А як тільки зліг і кошти скінчилися — вони зібрали речі й поїхали в місто. Залишили мене тут, як старого пса біля порожньої миски… Як мені тепер жити на світі?
— Тату, припини зараз же! У тебе є ми — я, Тарасик, Христинка, твої правнуки! Ми тебе ніколи не покинемо, чуєш? — Оксана міцно притиснула батькову сиву голову до себе.
— Простіть мене, бога ради, Оксанко! За все простіть! Я ж так завинив перед тобою, перед Тарасом, перед маленькою Христинкою, коли навіть на лінійці до неї не підійшов… — гірко заридав старий, не в силах стримати багаторічне каяття.
— Усе добре, тату, ми давно на тебе не тримаємо зла, — м’яко усміхнулася жінка. — Зараз я подзвоню Тарасові, він під’їде машиною, зберемо твої речі — і поїдеш жити до нас. Місця вистачить, а разом ми будь-яку біду здолаємо.
Спритна Лариса більше так і не з’явилася на порозі.
Вона й досі розкішно живе в тій самій чотирикімнатній квартирі в центрі Полтави, приймає гостей і при кожній нагоді скаржиться подругам, що колишній чоловік виявився надто слабким і не зміг забезпечити їй по-справжньому безбідну старість.
А як ви вважаєте, чи варто було Оксані та Тарасу так легко пробачити батька й забрати його до себе після всього, що він зробив, чи кожен у житті має відповідати за власні вчинки?