— Ти серйозно вважаєш, що переписати квартиру моєї доньки на твого сина — це нормальна ідея? — Ірина дивилася на чоловіка так, ніби вперше його бачила.
У їхній затишній оселі вже цілий тиждень панувало нестерпне напруження. Віктор уперто наполягав на тому, щоб однокімнатне житло, записане на Іринину доньку від першого шлюбу Дарину, подарували його синові Артему.Хлопцеві саме виповнилося двадцять три роки. Цього літа він закінчував навчання в університеті, і батько щиро прагнув зробити йому по-справжньому щедрий дарунок на старт дорослого життя. Невелику, але світлу квартиру неподалік центру, з гарним ремонтом і приємним краєвидом з вікна. Саме таку, як колись обіцяв.
Проте була одна суттєва перешкода. Сам Віктор заробити на таку покупку за всі ці роки так і не зміг. А ось у його дружини, точніше, у її дорослої та вже заміжньої доньки, саме таке помешкання було.
Воно дісталося Дарині від рідного батька. Перший чоловік Ірини, Олег, не належав до кола великих багатіїв, проте мав власну невелику справу і заробляв цілком пристойно. Коли ж він вирішив докорінно змінити своє життя, продати бізнес і переїхати кудись далеко до теплих країв, у пошуках спокою та нових сенсів, Ірина з тоді ще зовсім маленькою Даринкою на руках цю ідею не підтримала. Їй хотілося стабільності, рідних стін і зрозумілого завтрашнього дня.
Олег через таку відмову не надто засмутився і досить швидко знайшов іншу супутницю, готову розділити з ним нове безтурботне життя. Але чоловік він був порядний, тож перед від’їздом вирішив влаштувати побут колишньої родини. Він залишив Ірині їхню простору трикімнатну квартиру, оформивши всі папери без зайвих суперечок. А щоб донечка ніколи ні в чому не мала потреби, придбав ще одну, однокімнатну, і одразу записав її на ім’я Дарини. Порадив колишній дружині здавати це житло в оренду, щоб мати постійний додатковий дохід, попрощався і полетів за океан.
Перші роки Олег сумлінно надсилав кошти на виховання дитини, аж поки Дарині не виповнилося чотирнадцять. А потім зв’язок обірвався. Листи залишалися без відповіді, номери телефонів не відповідали.
Ірина тоді хвилювалася навіть не через втрату фінансової підтримки, а через те, що з батьком її дитини могло статися щось недобре в чужій країні. Вона намагалася знайти хоч якісь сліди Олега, розпитувала давніх знайомих, писала запити, але все було марно. Офіційно вони давно вже не були подружжям, тож ніякі установи не давали їй детальної інформації, а спільні друзі з роками розгубилися.
Саме в той непростий, сповнений тривоги час Ірина зустріла свого другого чоловіка — Віктора.
Вони познайомилися випадково, у звичайному міському сквері. Надворі накрапав дрібний осінній дощ, а Ірина сиділа на мокрій лавці й тихо витирала сльози, не в змозі впоратися з навалою думок. Віктор не пройшов повз.Підійшов, присів поруч, запропонував паперову серветку і просто по-людськи вислухав. Навіть пообіцяв посприяти — попитати через своїх знайомих, чи не можна якось дізнатися про долю її колишнього чоловіка.
Потім провів розгублену жінку до самого під’їзду. Ірина, вдячна за несподівану підтримку, запросила його зайти погрітися і випити гарячого чаю. Так усе й закрутилося.
Віктор, неквапливо розмішуючи цукор у горнятку в її світлій, затишній вітальні, розповів про власну непросту долю. Зізнався, що перебуває в процесі розлучення. Хотів піти з родини ще раніше, але син був замалим, та й іти особливо не було куди. Совість не дозволяла залишити колишню дружину з дитиною без даху над головою. Але терпіти постійні докори й непорозуміння стало несила, тож він ухвалив тверде рішення: піти, винайняти кімнату й почати все з чистого аркуша, а спільну квартиру залишити їм.
Минуло всього три місяці, а Віктор уже цілком по-хазяйськи розкладав свої речі на полицях у шафі Ірини.
Дивно, але він напрочуд легко знайшов спільну мову з підлітком Даринкою, буквально з перших тижнів їхнього знайомства. Саме це стало вирішальним для Ірини, коли вона вагалася, чи варто пропонувати чоловікові жити разом. Вона спершу відверто поговорила з донькою, і та без вагань махнула рукою:
— Мамо, та без питань, він класний дядько! Хоч буде з ким порадитися.
— Ну раз без питань, значить, спробуємо жити однією сім’єю! — усміхнулася тоді Ірина, радіючи, що така важлива розмова минула напрочуд легко і тепло.
Віктор і справді щиро переймався життям падчерки та виконував кожну свою обіцянку. Уже наступного літа Даринка весело плавала наввипередки з мамою, коли вони втрьох поїхали відпочивати до моря. Про путівки, дорогу та житло подбав саме Віктор. А на день народження подарував дівчинці сучасний електросамокат, про який вона давно мріяла.
Дарина світилася від радості. А Ірині цього було цілком достатньо, щоб почуватися по-справжньому щасливою жінкою. Єдине, за що вона іноді лагідно дорікала чоловікові, — це за надмірну щедрість. Вона чудово знала, що заробітки у Віктора досить скромні, до того ж частина грошей щомісяця йшла на утримання його власного сина. Проте чоловік щоразу ніжно обіймав дружину за плечі й упевненим, спокійним голосом казав:
— Кохана, я з усім упораюся, тобі про це взагалі не варто хвилюватися. Просто живи й радій кожному дню.
Ірина й раділа, хоча про власну роботу не забувала ні на мить. Вона прекрасно розуміла, що на саму лише зарплату другого чоловіка утримувати родину, платити за комунальні послуги та відкладати щось на майбутнє було б вкрай важко.
Одного вечора, коли вони сиділи на кухні після вечері, Віктор обережно заговорив про те, чи не варто продати їхню трикімнатну квартиру.
— Будинок уже неоновий, та й ремонт тут робили давненько, якщо порівняти з тим, як зараз облаштовують оселі, — міркував він уголос. — Зараз будують чудові сучасні житлові комплекси. За ті гроші, які ми виручимо від продажу цієї квартири, можна взяти просторіше житло в новобудові, ще й на свіжий ремонт вистачить.
Але Ірина цю думку одразу відкинула. Вона понад усе цінувала спокій і перевірену роками стабільність. До того ж Дарина саме закінчувала останній курс університету й готувалася до весілля. Затівати таку масштабну справу зі зміною житла, коли попереду й так було чимало клопотів, жінка категорично не хотіла.
— А де молодята планують жити після весілля? — поцікавився Віктор, помішуючи ложечкою чай. — Може, з нами?
— Та ні, навіщо їм тіснитися з батьками? У Даринки є власна квартира, але, судячи з усього, навіть вона їм зараз не знадобиться. Її наречений походить із дуже забезпеченої родини, та й сам уже років п’ять як добре заробляє. У нього є власне просторе помешкання, заміський будинок і хороша машина. У цьому плані доньці справді пощастило. Але ще більше пощастило в тому, що вона його щиро кохає, і він її так само. Тож їм не доведеться ні по чужих кутках поневірятися, ні з нами жити. А головне — не треба буде виселяти орендарів з Дарининої квартири. Ці кошти стануть для неї чудовим власним запасом на всяк випадок, — з теплою усмішкою поділилася Ірина.
Саме в ту мить Віктор уперше почув, що у його падчерки є власна окрема квартира, і всі ці роки її здавали в оренду.
— Дружино! Ми стільки років живемо під одним дахом, а ти мені жодного разу не згадала про цю квартиру, — тихо промовив чоловік, дивлячись у стіл. — Якось це дивно…
— А що про неї особливо розповідати? Її купив і одразу записав на доньку її рідний батько, щоб у дитини була надійна опора в житті. Саме ці гроші з оренди нас добряче виручили, коли Олег зник і перестав допомагати. Дуже виручили! І ще не раз, думаю, стануть доньці у пригоді. У житті всяке буває, власний тил ніколи не завадить.
Весілля Дарини відгуляли красиво й душевно одразу після того, як вона отримала диплом. Усі витрати на свято взяв на себе наречений разом зі своїми батьками. Ірину попросили лише скласти список її гостей і просто насолоджуватися святом. Свати виявилися людьми привітними, щирими та легкими у спілкуванні. А якою чарівною була наречена! Ірина аж світилася від гордості й тихого материнського щастя, дивлячись на свою дорослу доньку.
Після свята життя поступово повернулося у звичне, спокійне річище: робота, дім, вечірні розмови на кухні та рідкісні зустрічі з друзями на вихідних.
Одного дня Віктор повернувся з роботи раніше, ніж зазвичай, тримаючи в руках два великі пакунки.
— Привіт! Що це ти такого смачного приніс? — усміхнулася Ірина, зустрівши чоловіка в передпокої та поцілувавши його в щоку.
— Та захотілося чогось особливого! Вирішив потішити свою кохану дружину, та й самому приємно, — бадьоро відповів він.
Але гостинці виявилися лише початком. За вечерею Віктор дістав з кишені квитки й повідомив, що забронював відпочинок на узбережжі на десять днів у вересні.
— А чому б і ні? Влаштуємо собі справжній медовий місяць, побудемо нарешті вдвох. Ти ж сама казала, що в тебе якраз відпустка у вересні випадає.
— Вітю, який же ти в мене уважний! — Ірина міцно обійняла чоловіка і вкотре подумала, як же їй пощастило того дощового дня в сквері, коли він не пройшов повз її сліз. Недарма кажуть, що за темною смугою завжди приходить світла.
Відпочинок на узбережжі вдався на славу. Затишний готель за кілька кроків від води, тепле лагідне сонце, смачна їжа, про яку не треба було думати щодня. Віктор поводився так, ніби вони познайомилися лише місяць тому. Він влаштовував для дружини маленькі приємні несподіванки, був надзвичайно турботливим, ніжним, уважним до кожної дрібниці. Ірина вже й призабула, наскільки приємно, коли коханий чоловік огортає тебе такою турботою і намагається вгадати кожне твоє бажання.
Тому, коли напередодні повернення додому вони неспішно прогулювалися вздовж вечірнього берега, слухаючи шум хвиль і крики чайок, жінка зовсім не очікувала тієї розмови, яку затіяв чоловік.
За кілька хвилин до цього Ірина надіслала доньці їхнє спільне фото на тлі заходу сонця. Дарина у відповідь прислала знімок із заміського будинку, де вони з чоловіком проводили вихідні на природі, смажачи овочі на вогні.
— Я щиро радий за Даринку, вона має такий щасливий вигляд! У гарну, дружню родину потрапила… — задумливо мовив Віктор, дивлячись на екран телефона.
— Вітю, а я як радію! Аби лише все в них так добре й складалося, щоб очі в неї завжди так світилися.
— Упевнений, так і буде, — сказав чоловік і лагідно поцілував дружину в скроню.
Вони пройшли ще кілька десятків метрів мовчки. Віктор дивився кудись у далечінь на темну воду, і вираз його обличчя поступово змінився, став якимось похмурим і заклопотаним.
— Любий, чого ти раптом засумував? Не хочеться повертатися додому?
— І це, звісно, теж… Але я, радіючи за твою доньку, мимоволі думаю про свого Артема. Як у нього все складеться? За рік він закінчує університет. Що на нього чекає попереду? Чи знайде гідну роботу? Чи пощастить йому зустріти таку чудову жінку, як мені пощастило з тобою?
— Вітю, та він же молодий, розумний хлопець! І гарний який! Я коли його вперше побачила, аж замилувалася. Тоді він ще зовсім підлітком був, а вже було видно, що виросте ставним чоловіком. Дівчата, мабуть, і зараз заглядаються, є з кого обирати. Тож усе в його руках: і пару собі знайде до душі, і роботу хорошу. Сам же розповідав, що вчиться на відмінно. Тобі нема про що хвилюватися. Усе в нього вийде, особливо якщо піде в свого батька.
— Воно-то так, Іро. Але що потрібно молодому чоловікові, щоб почуватися впевнено на ногах? Стабільний заробіток, а головне — свій куток, куди можна прийти самому і куди не соромно запросити дівчину. Зустріне він хорошу людину, і що далі? Куди її поведе, до матері у квартиру? Сучасні дівчата досить вимогливі. Чекати роками,поки він стане на ноги, мало хто захоче. Їм уже сьогодні подавай і окреме житло, і комфорт.
— Ну, не кажи так, не всі однакові. Якщо дівчина розумна й самостійна, вона, навпаки, поважатиме того, хто сам старається, а не сидить на шиї у батьків. За Даринкою теж чимало хлопців упадало, навіть із дуже заможних родин, а вона з ними не зустрічалася, бо шукала людину по серцю, а не по гаманцю.
— Це ти про того хлопця з паралельного потоку? Та в неї вже тоді почалися стосунки з майбутнім чоловіком. І зауваж, за бідного студента вона заміж не пішла, обрала чоловіка вже з квартирою, будинком і машиною.
— Вона його покохала, Вітю! — спокійно заперечила Ірина.
— Звісно, покохала! Як такого не покохати, коли все готове, — з легкою гіркотою усміхнувся чоловік.
— Ой, Вітю, от у твого Артема якраз і буде попереду кілька років, щоб спокійно зайнятися кар’єрою. Нехай спершу про професію думає, а не про одруження.
— Не думаю я, що Даринин чоловік сам усе це заробив за кілька років — напевно батьки допомогли. З квартирою так точно. Машину, може, й сам купив, не сперечаюся.
— Ти теж синові допомагав увесь цей час, чим міг. У всіх родин різні можливості. Якби мій перший чоловік не подбав про квартиру для Дарини, я б сама ніколи не змогла на неї назбирати, навіть якби працювала на двох роботах без вихідних. У цьому немає нічого дивного. У когось є такий старт, у когось немає. Значить, у Артема має бути стимул самому чогось досягти. До того ж, наскільки я пам’ятаю, ти залишив колишній дружині й синові трикімнатну квартиру. Вони цілком можуть розміняти її на дві менші, а якщо знадобиться невелика доплата, ти завжди можеш долучитися. А може, й так обійдуться. Влаштується на роботу, трохи попрацює, а там і кредит на житло зможе оформити. Зараз молоді спеціалісти в його сфері добре заробляють.
— Легко тобі міркувати, Іро, — квартиру розміняти, кредит узяти, роботу знайти. Ти сама багато кредитів у своєму житті виплатила? Чи, може, дозволила б Дарині влізти в борги на двадцять років? Ти ж не знаєш, як це важко — щомісяця віддавати половину зарплати банку.
— Цього, на щастя, мені вдалося уникнути. Але я ніколи й не жила не по кишені. Можу собі щось дозволити — купую, не можу — спокійно проходжу повз. І Даринку цього навчила, вона дуже розважливо ставиться до грошей.І підробляти пішла, сам знаєш, ще після першого курсу. Не соромилася жодної роботи. А ось твій Артем за всі роки навчання так і не спробував влаштуватися хоча б на неповний день.
— У нього навчання складне, технічне. Він пробував, але там лише разові підробітки траплялися.
— Міг би спробувати щось не за фахом, як усі студенти роблять. Даринка й офіціанткою в кафе працювала, і адміністратором у салоні. Було б бажання заробити власну копійку.
Так непомітно теплий прощальний вечір біля моря ледь не переріс у неприємну сварку. В Ірини навіть трохи розболілася голова. Романтичний настрій кудись вивітрився. Проте їй зовсім не хотілося псувати враження від чудової відпустки. Тож пізніше, коли валізи вже були зібрані, а Віктор сидів на балконі, дивлячись на вечірні вогні набережної, Ірина тихо підійшла, обійняла його за плечі й лагідно сказала:
— Вітю, не переживай так. Треба все спокійно обміркувати, вихід завжди можна знайти. Зараз же немає ніякої термінової проблеми? Попереду ще цілий навчальний рік. Нехай спокійно вчиться і потроху приглядається до вакансій.
— Ти в мене найкраща, Іро. Я тебе дуже люблю, — відповів Віктор, притискаючи дружину до себе.
Наступного дня вони повернулися додому, і життя знову покотилося звичним колом.
Минула осінь, настав кінець січня. Одного вечора Віктор прийшов з роботи помітно роздратованим і мовчазним.
— Щось трапилося? — стурбовано запитала Ірина, накриваючи на стіл. — Неприємності на роботі?
— Іро, скоро вже весна, а там і літо. Артем закінчує навчання, а його житлове питання досі висить у повітрі!
— Яке саме питання? — не одразу зрозуміла жінка.
— У сенсі — яке? Ти вже забула, про що ми говорили восени? Хоча так, це ж мій син, а не твій. Побалакали та й забули, чи як? — голос Віктора почав підвищуватися. Ірина вкрай рідко бачила його в такому роздратуванні.
— Чому забули? Він захищає диплом, шукає роботу. Чи він раптом одружитися надумав?
— Ні, не надумав! Але він хоче жити окремо від матері. Він дорослий хлопець, йому потрібен власний простір! І я його в цьому повністю підтримую.
— То в чому ж перешкода? Нехай влаштовується на роботу і винаймає квартиру, як це робить більшість молоді. Не хоче платити за оренду — обговоріть варіанти розміну вашої старої квартири. Ти хоча б цікавився, скільки вона зараз коштує і що на ці кошти можна придбати?
— Ні! І не збираюся! Я не хочу, щоб вони продавали ту квартиру, — відрізав Віктор.
— Вітю, я тебе щиро не розумію. Артем хоче жити окремо. Вільних коштів на купівлю нового житла немає. Кредит йому зараз без офіційного стажу не дадуть, треба хоча б пів року пропрацювати на одному місці. І водночас ти категорично відкидаєш варіант із розміном. То як тоді ти бачиш вирішення цієї ситуації?
— Ти сама мені тоді сказала, що вихід можна знайти. Я подумав, що ти віддаси Артемові квартиру Дарини.Точніше, Дарина поступиться своєю квартирою зведеному братові.
Ірина так і застигла посеред кухні з ополоником у руках.
— Що? У сенсі — віддасть? А куди, по-твоєму, Дарина подіне людей, які там зараз живуть і платять за оренду? Як ти це взагалі уявляєш? Я приходжу до власної доньки й кажу: «Доню, у твоїй квартирі тепер житиме Артем, але платити він не буде, бо це син дяді Віті. А ти якось обійдешся без цих грошей». Так, чи що?
— Я мав на увазі зовсім інше, — тихо, але твердо сказав Віктор.
— Що саме інше?
— Я вважаю, що було б по-сімейному справедливо, якби Дарина просто подарувала Артемові цю квартиру.Оформила дарчу.
У цю мить Ірина повільно опустилася на стілець. Вона дивилася на чоловіка і не могла повірити, що чує ці слова від людини, з якою прожила стільки років.
— Вітю, ти при здоровому глузді? З якого дива моя донька має дарувати квартиру твоєму синові? Квартиру, яку їй купив її рідний батько! Це настільки безглуздо, що мені навіть не хочеться це обговорювати. Мабуть, у тебе зараз важкий період на роботі й думки трохи переплуталися. Тому я зроблю вигляд, що ти цього не казав, а я нічого не чула.
Ірина підвелася, підійшла до плити й увімкнула чайник, намагаючись опанувати себе. Віктор різко відсунув стілець, мовчки вийшов у передпокій, і за хвилину вхідні двері глухо зачинилися.
«Він що, зовсім розум втратив?» — промайнуло в голові у жінки.
Віктор не повернувся ні вночі, ні наступного дня. Ірина почала не на жарт хвилюватися, адже не розуміла, куди він пішов у такому стані й де ночував. Його телефон був вимкнений. Була субота, тож зателефонувати на роботу не було можливості.
Надвечір, не знаходячи собі місця від тривоги, Ірина вже почала переглядати місцеві новини, боячись найгіршого. Близько десятої вечора на телефон нарешті прийшло сповіщення, що абонент знову в мережі, а за хвилину пролунав дзвінок.
— Привіт. Зі мною все гаразд, не хвилюйся, — пролунав у слухавці сухий голос Віктора.
— Вітю, ти що собі дозволяєш? Що це за дитячі витівки? Вимкнути телефон і зникнути на цілу добу! Де ти взагалі?
— Я в сина ночував. Кажу ж, усе нормально.
— У сенсі — в сина? У колишньої дружини, ти хотів сказати?
— Вони ж живуть разом, не вижену я її на вулицю, щоб переночувати. Завтра ввечері приїду, бувай.
Віктор поклав слухавку, а Ірина ще довго сиділа на краю дивана, дивлячись перед собою і намагаючись осмислити те, що відбувається з їхнім шлюбом.
Чоловік з’явився вдома, як і обіцяв, у неділю надвечір. Зайшов до квартири, принюхався і з легкою усмішкою промовив:
— Та-а-ак, свіжою випічкою щось не пахне.
— А мало б? — Ірина вийшла в коридор і пильно подивилася на чоловіка, ніби намагаючись розгледіти в ньому ту людину, яку знала раніше.
— Зазвичай після непорозумінь дружини зустрічають чоловіків смачною вечерею, щоб загладити кути.
— Зазвичай чоловіки не влаштовують сцен, не вимикають телефон на ніч і не зникають із дому без пояснень. До того ж я досі не розумію суті твоїх образ, і твоя поведінка для мене абсолютно чужа. Ніби я заново з тобою знайомлюся.
— У мене немає жодних образ, Іро. У мене була цілком логічна пропозиція, яку ти чомусь сприйняла в багнети.
— Ти серйозно вважаєш, що переписати квартиру моєї доньки на твого сина — це нормальна ідея? — Ірина дивилася на чоловіка з непідробним обуренням.
— А що тут такого дивного? — щиро здивувався Віктор, знімаючи куртку. — Ми ж одна сім’я! У чоловіка твоєї доньки чудове, просторе житло, є будинок за містом. Навіщо їй ще й та однокімнатна квартира? До того ж і ця квартира, у якій ми з тобою зараз живемо, у майбутньому теж дістанеться їй. Я ж правильно розумію? Мені ти тут жодної частки виділяти не плануєш. Хоча ми живемо разом не перший рік, комунальні послуги я оплачую, дрібний ремонт по дому роблю.
— І це, на твою думку, підстава претендувати на частку в моєму житлі? Серйозно? Ця квартира належала мені ще до нашого знайомства, і я маю повне право розпоряджатися нею на власний розсуд, навіть якби ти зробив тут капітальний ремонт. А щодо комунальних платежів, то нагадаю: ти сам наполіг на тому, щоб їх оплачувати, коли переїхав сюди. Пам’ятаєш, як ти тоді переживав, що житимеш на території дружини, і хотів хоч так робити свій внесок у спільний побут? А тепер, дивлюся, тобі вже цього замало!
— Іро, не треба цих гострих слів. Я для себе все вирішив. Якщо ти відмовляєшся підтримати мене в питанні із сином, то я не бачу сенсу в нашому спільному житті. Яка ж це родина, якщо кожен тягне ковдру лише на себе?Тоді краще розлучитися! Я не хочу витрачати роки на жінку, яка дбає виключно про інтереси своєї дитини. Треба було раніше це зрозуміти — гляди, не витрачав би стільки на вас із Дариною, уже б і синові на перший внесок назбирав.
— Вітю, у мене таке враження, що ти говориш не своїми словами. І багато ти на нас із Даринкою витратив? Може,сядеш і порахуєш, а я поки води вип’ю.
Ірина вийшла з кімнати не лише за водою. На столі в кухні вже втретє поспіль вібрував її телефон — телефонувала Дарина. Ірина до останнього не хотіла втягувати доньку в цю неприємну сімейну розмову, але ігнорувати дзвінки далі було неможливо.
— Даринко, привіт. Чого ти так наполегливо телефонуєш, усе добре?
— Мамо! Це я хочу в тебе запитати, що у вас там коїться? Мені годину тому зателефонував дядя Вітя, сказав, що є термінова і дуже серйозна розмова. Приїхав до нас, почав здалеку — про родинні цінності, про те, як він про мене в дитинстві дбав, на море возив. А в кінці видав, що нібито це ти його попросила поговорити зі мною, щоб я переписала свою квартиру на Артема. Мамо, якщо тобі це справді так потрібно і це врятує вашу сім’ю, я не проти,але я хочу почути це особисто від тебе і зрозуміти, навіщо це робити.
Ірина тихо присіла на край кухонного табурета, зробила ковток холодної води й абсолютно спокійним, рівним голосом відповіла:
— Даринко, донечко, жодного слова з цього не є правдою. Я ні про що подібне його не просила і ніколи б не попросила. Це його особиста вимога — забезпечити сина житлом твоїм коштом. Він навіть два дні вдома не ночував через мою відмову, а сьогодні повернувся і почав ще й про частку в нашій великій квартирі натякати.Більше не веди з ним жодних розмов на цю тему, я завтра ж подаю заяву на розлучення. І перепроси перед своїм чоловіком за цю незручну ситуацію, Віктор не мав жодного права втягувати вашу молоду сім’ю у свої примхи.
— Мамо, він зараз у квартирі? — голос Дарини став серйозним і зібраним.
— Так, сидить у вітальні.
— Ми з чоловіком уже виїжджаємо до тебе, — коротко сказала донька і завершила виклик.
Коли Ірина повернулася до кімнати, Віктор сидів на дивані в тій самій позі, втупившись у підлогу.
— Ну що, порахував наші витрати? — спокійно запитала вона.
— Тобто для тебе на першому місці стоять лише квадратні метри й гроші? А як же почуття, Ірочко? Де ж твоє велике кохання?
— Мабуть, там само, де й твоє, Вітю. Зникло в одну мить.
Ірина говорила тихо, без жодного крику чи сліз. Усередині настала дивна, кришталева ясність.
— Навіщо ти їздив до Дарини за моєю спиною? Навіщо обманював її, прикриваючись моїм ім’ям?
— То вона вже встигла доповісти… — криво посміхнувся Віктор.
— Було б дивно, якби рідна донька не порадилися зі мною в такому питанні.
— Я думав, у неї більше співчуття і родинного тепла, ніж у тебе. А виявилося — вся в матір. Хоча спершу сказала,що зробить так, як ти вирішиш.
— Даринка зараз приїде сюди.
— Ого, то ти все-таки передумала розлучатися? Вирішила все обговорити в сімейному колі? — у голосі Віктора навіть промайнули нотки полегшення і надії.
— Ні, Вітю. Це означає лише те, що тобі час неквапливо збирати свої речі. Вона їде разом із чоловіком. Даринка побуде зі мною, щоб підтримати, а її чоловік допоможе довезти твої валізи туди, куди ти скажеш.
— Іро, ти не можеш так зі мною вчинити після стількох років! Ти ж кохаєш мене!
— Кохала, Вітю… Але повага зникає значно швидше, ніж з’являється. І без неї далі нам точно не по дорозі.