— А чого це ти, Марто, так раптово додому нагодилася, ми ж тебе аж під кінець місяця чекали?!
Олег стояв посеред коридору в самих лише грубих вовняних шкарпетках, тримаючи в руках шуруповерт, а за пояс його робочих штанів були заткнуті старі будівельні рукавиці. Чоловік широко всміхався, хоча в очах на мить промайнула розгубленість, коли вхідні двері скрипнули й на поріг ступила справжня власниця цієї оселі.
Марта застигла на килимку, навіть не встигнувши розстебнути теплу зимову куртку. У повітрі стояв густий, різкий запах свіжої соснової тирси, клею та прозорого лаку, від якого одразу запершило в горлі.
Замість звичного стельового люка зі старою розкладною драбинкою, якою колись користувалися лише двічі на рік, просто з передпокою нагору піднімалися широкі дерев’яні сходи. Вони були новенькі, блискучі, з фігурними точеними бильцями, ніби в якомусь дорогому заміському готелі.
Зверху долинув веселий наспів, а потім у отворі між поверхами з’явилося обличчя її чоловіка. Максим тримав у руках довгий будівельний рівень і дивився вниз так, наче його застукали за чимось страшенно незручним, але виправдовуватися вже пізно.
— О, а ось і наша господиня приїхала! — бадьоро вигукнув Олег, спускаючись сходами і по-господарськи поплескуючи долонею по дерев’яному стовпчику. — Ну як тобі парадний вхід? Правда ж, гарно зробили, по-сучасному?
Марта повільно перевела подих, зняла рукавички й поклала їх на невелику лавку біля входу. Їй знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити те, що відбувається в її власному будинку.
Цей добротний цегляний будинок у тихому передмісті Марта звела ще три роки тому, задовго до того, як зустріла Максима та вийшла за нього заміж. Вона тоді продала стареньку бабусину хатину в селі, додала власні багаторічні заощадження, які відкладала з роботи бухгалтером, і за два літа вигнала міцні стіни під надійним дахом.
Перший поверх вона облаштувала одразу: зробила затишну кухню, простору вітальню, спальню та зручну ванну кімнату. А от верхній рівень так і залишився звичайним холодним горищем, бо на утеплення та оздоблення вже не вистачило ані сил, ані вільних коштів.
Останні пів року Марті взагалі було не до будівництва. Восени у її матері, Катерини Іванівни, раптово погіршилося самопочуття, підскочив тиск, і лікарі наполягли на тривалому відновленні під постійним наглядом.
Літня жінка жила сама у двокімнатній квартирі в обласному центрі, тож Марта без вагань перебралася до неї. Вона щодня водила маму на огляди, купувала ліки, готувала легку їжу та стежила, щоб та не перевтомлювалася.
Максим залишився на господарстві в будинку. Він обіцяв дружині, що працюватиме в будні, а на вихідних обов’язково приїжджатиме за місто, щоб перевірити опалення, провітрити кімнати та простежити, чи все гаразд на подвір’ї.
Місяць тому до Марти звертався далекий родич їхніх сусідів по вулиці, поважний і спокійний чоловік на ім’я Дмитро. Він саме шукав просторе житло для своєї великої родини, приїздив оглянути подвір’я і навіть залишив свою візитівку, яка досі лежала у внутрішній кишені Мартиної куртки.
Тоді угода не склалася лише з однієї причини. За будинок із необлаштованим холодним горищем Дмитро пропонував суму, якої Марті трохи не вистачало, щоб придбати хорошу квартиру в сусідньому під’їзді біля мами та ще й мати невеликий запас на майбутнє.
— Зачекай, Олеже, — тихо мовила Марта, дивлячись на брата свого чоловіка. — А що це за самодіяльність у моєму домі? Звідки тут узялися ці сходи?
— Чим тобі сходи не до вподоби? — щиро здивувався Олег, спираючись плечем об одвірок. — Міцні, широкі, з доброго дерева, жодна сходинка навіть не рипне. Ми ж для себе робили, на совість.
— Максиме, а ти навіщо брата на горище пустив? — Марта підняла погляд на чоловіка, який усе ще стояв нагорі.— Ми ж із тобою домовлялися, що до весни жодних робіт не починаємо, бо зараз усі кошти йдуть на мамине лікування.
— Мартусю, ну чого ти одразу з порога хмуришся? — Максим квапливо спустився слідом за братом, уникаючи прямого погляду дружини й нервово обсмикуючи светр. — Ти спершу піднімися та подивися, яку красу Олег там облаштував! Ти просто не впізнаєш цей поверх!
— Яку ще красу? — не розуміла Марта. — Хто вас просив туди лізти без мого відома?
— Та ти глянь одним оком, воно ж не кусається, — підморгнув Олег і широким жестом запросив її піднятися. — Ми там такі кімнати вивели, що хоч зараз меблі занось.
Марта, навіть не роззуваючись, ступила на сходинки, що пахли свіжою смолою, і піднялася під самий дах. Те, що вона побачила, змусило її зупинитися на останній сходинці.
Від колишнього запиленого горища з відкритими балками та старими коробками не залишилося жодного сліду. У схилах даху були врізані три великі світлі вікна, крізь які в приміщення ллялося зимове сонце.
Стіни та стеля були акуратно обшиті гладенькою золотистою дошкою, під вікнами біліли нові батареї опалення, а в глибині вже стояли дві рівні перегородки з новенькими дерев’яними дверима. Під ногами лежала рівна дерев’яна підлога, вкрита свіжим шаром лаку.
— Ну, як тобі робота? — Олег гордо вхопився руками в боки, оглядаючи приміщення очима справжнього власника. — Дві окремі спальні, світло проведене, тепло йде від котла. Другий поверх ви з Максимом усе одно самі не подужали б, то ми з дружиною вирішили утеплити мансарду під себе. Навесні з дітьми сюди й переїдемо.
Марта повільно повернулася до родича чоловіка, намагаючись усвідомити почуте.
— З якої це радості ви сюди переїжджаєте, Олеже? Ти часом нічого не переплутав?
— А чого ти так дивуєшся, невістко? — Олег анітрохи не зніяковів і приязно всміхнувся. — Давай по-родинному, по-простому розсудимо. У тебе внизу сто квадратів, ви з Максимом удвох живете, спільних дітей у вас поки немає. Вам того простору вистачає з головою.
— І що з того? — спокійно запитала Марта, схрестивши руки на грудях.
— А те, що ми з Христиною та двома хлопцями в трикімнатній квартирі разом із тещею тіснимося! — вагомо пояснив Олег. — Хлопці ростуть, їм уже окремі кімнати потрібні, свіже повітря, подвір’я, де побігати можна. А у вас тут горище роками порожнім стояло, ви тільки даремно вулицю опалювали.
— Це мій будинок, Олеже, — чітко вимовила Марта і повернулася до чоловіка. — Максиме, ти мене взагалі чуєш? Поясни своєму братові, що в мене тут не сімейний гуртожиток і я нікого до себе підселяти не збираюся.
— Мартусю, ну це ж не чужі люди з вулиці! — забурмотів Максим, притискаючись спиною до дерев’яних билець.— Олег із самого початку зими сюди кожні вихідні їздив, рук не покладав. Усе сам закуповував, із майстрами по вікнах домовлявся, навіть котел нам потужніший поставив, щоб на два поверхи тепла вистачило.
— Цікаво, а за які це кошти він усе це купував? — здивувалася Марта. — Він же ще з осені без постійної роботи сидить, у тебе кілька разів до зарплати позичав. Чи ти, Максиме, наші спільні заощадження сюди вклав?
— Ображаєш, господине! — Олег поважно випростався у своїй картатій байковій сорочці. — Ні копійки в брата не взяв! Ми з Христиною її легковик продали.
— Легковик продали? — Марта навіть крок назад зробила. — Навіщо? Вона ж на ньому дітей у школу возила!
— А на те, що за доглянуту машину вийшла дуже пристойна сума! — самовдоволено пояснив Олег. — Якраз уся до копійки сюди й пішла: на сходи, потрійний утеплювач, мансардні вікна, батареї та дерево. Тож вкладено все по-чесному, по-братськи. Вважай, що тепер половина будинку по справедливості наша.
— Ваша?! — Марта коротко засміялася від такої безмежної простоти. — Тобто ви без мого дозволу, потайки залізли під мій дах, обшили його дошкою і вирішили, що стали тут співвласниками?
— А як же інакше? — почувся знизу дзвінкий жіночий голос.
Новими сходами, притримуючи поли розстебнутого вишневого пальта, піднімалася дружина Олега, Христина. Рудуваті кучері вибивалися з-під в’язаної шапки, під пахвою вона тримала два рулони шпалер, а в другій руці — віяло зі зразками фарби для стін.
Напевно, кожен у житті зустрічав таку породу родичів, які чуже майно ділять значно швидше та охочіше, ніж заробляють своє власне. Христина оглянула мансарду поглядом вимогливої господині, ніби приймала роботу в найнятої бригади будівельників.
— Добрий день, Марто! — з легкою лінню протягнула вона, прилаштовуючи рулони шпалер у куток біля вікна. — А ми тебе сьогодні й не чекали. Максим казав, що ти біля матері в місті аж до весни сидітимеш.
— Як бачиш, приїхала раніше, — стримано відповіла Марта. — І, виявляється, дуже вчасно.
— Ну й добре, швидше про все домовимося, — анітрохи не зніяковіла Христина. — До речі, Марто, унизу на кухні навісні шафки треба буде трохи переважити. Мені під мої великі каструлі та сковорідки там місця замало.
— Чого тобі на моїй кухні замало? — перепитала Марта, не вірячи власним вухам.
— Місця! — спокійно повторила Христина. — Ми ж однією кухнею користуватися будемо, не на горищі ж мені обід варити. І полицю для взуття в коридорі треба ширшу поставити, бо нашим хлопцям кросівки ніде буде складати. А ще теплицю твою біля паркану ми навесні розберемо — Олег там альтанку з мангалом поставить, щоб було де гостей приймати.
У Марти перед очима миттєво спливла історія її колеги по бухгалтерії, пані Галини. Та ось так само з доброї душі пустила племінника чоловіка з молодою дружиною на свою дачу «лише на липень, ягід свіжих поїсти».
А восени родичі просто змінили замок на хвіртці, завели на подвір’ї великого собаку й заявили, що винаймати житло в місті нині надто дорого, тому вони залишаються жити на дачі постійно.
— Христино, ти ці рулони в куток не став, — твердо сказала Марта. — Бери їх під пахву і просто зараз прямуй назад до хвіртки. Жодних твоїх каструль, кросівок та альтанок у моєму будинку не буде.
— Це ще чому?! — Христина одразу насупилася, і вся її награна привітність зникла за одну мить. — Я заради цього поверху свою машину продала! Три роки без жодної подряпини їздила, а тепер у мороз на маршрутки бігаю!Ти думаєш, я чужій людині задарма такі хороми облаштувала?!
— А тебе хтось просив продавати твою машину? — спокійно запитала Марта. — Ви в мене спитали, чи потрібен мені ваш ремонт і ще одна сім’я над головою?
— Та хто ж тебе питатиме, коли ти пів року біля своєї матері сидиш і носа сюди не показуєш! — підвищила голос Христина, роблячи крок уперед. — Чоловіка самого залишила, будинок занедбала! Поки ти там по лікарнях ходила, ми з Олегом діло зробили!
— Я матір після тяжкої хвороби на ноги ставила, — відповіла Марта. — А ви за моєю спиною в чужий дім залізли.
— Не в чужий, а в братів! — втрутився Олег, дістаючи з нагрудної кишені сорочки товсту пачку паперових чеків і накладних. — Тут моїх вкладень — цілий статок! Кожна дошка, кожен гвинтик записаний! Де ти зараз візьмеш стільки грошей, щоб нам за машину Христини повернути?
— Отож-бо й воно! — підхопила Христина, переможно піднявши підборіддя. — Віддати нам ти не зможеш! Усі твої заощадження на ліки та процедури для матері пішли! А раз розрахуватися не можеш — то потіснишся і житимеш із нами, нікуди не дінешся!
— Не забагато ви на себе берете? — Марта повернулася до чоловіка. — Максиме, скажи їм негайно, щоб забирали свої шпалери, інструменти й виходили з двору.
Але Максим раптом насупився, сховав руки в кишені штанів і став поруч із братом, плечем до плеча.
— Нікуди Олег із Христиною не підуть! — випалив чоловік із викликом. — Я їм дозволив! Я такий самий господар у цьому домі, маю повне право рідному братові куток дати!
— Ти при своєму розумі, Максиме? — Марта дивилася на нього, не кліпаючи. — Цей будинок зведений мною за рік до нашого весілля. Ти сюди прийшов із одним наплічником та зимовою вудкою.
— До весілля тут була звичайна коробка з холодним горищем, а тепер — повноцінний двоповерховий котедж! — зауважив Олег. — Ми вартість цього будинку вдвічі підняли! Тож половина по совісті тепер наша, треба просто піти до нотаріуса й переоформити документи.
— Правильно Олег каже! — підтакнув Максим, дивлячись на дружину згори вниз і відчуваючи за спиною надійну підтримку брата. — Ти пів року зі своєю матір’ю носишся, про мене й думати забула! А Олег мені кожні вихідні допомагав!
— Допомагав моє житло між собою ділити? — гірко всміхнулася Марта.
— Коротше, не вигадуй зайвого, Марто! — відрізав Максим. — Справа вирішена, зворотного шляху немає. Грошей, щоб із нами розрахуватися, у тебе все одно немає. Лаку на підлозі сохнути два тижні. Через два тижні в суботу Олег бере вихідний, підганяє вантажівку з меблями, і вони заїжджають. А будеш сваритися — я сам піду, а вони тут усе одно залишаться жити, бо вклали сюди душу й гроші!
Марта повільно опустилася на верхню сходинку і зчепила похолоділі пальці. Унизу в коридорі рівно й байдуже цокав настінний годинник.
Пів року вона розривалася між дистанційною роботою, лікарнями та доглядом за матір’ю, щиро вірячи, що за містом у неї є надійний тил і люблячий чоловік. А рідний чоловік у цей час потайки водив по її кімнатах брата з невісткою і розпоряджався чужим майном, наче своїм.
І як же спритно вони все прорахували: загнати її в глухий кут непроханим ремонтом, за який їй просто зараз і справді нічим заплатити.
Олег із Христиною перезирнулися з задоволеними посмішками — вирішили, що господиня здалася і сперечатися більше не стане.
— Ну от і славно, — лагідно промовила Христина, поправляючи комір пальта. — Давно б так. Ми поки в мами коробки з посудом спакуємо, а ти тут унизу на кухні полиці звільни, щоб нам було куди речі складати.
Долоня Марти машинально ковзнула у внутрішню кишеню зимової куртки і натрапила на щільний картоновий прямокутник. Та сама візитівка Дмитра.
Людини з готовими заощадженнями, якій місяць тому для купівлі цього будинку не вистачало лише одного — теплого другого поверху з двома окремими спальнями для синів.
Марта підняла голову, спокійно встала зі сходинки й розправила плечі.
— Через два тижні, кажете, вантажівку з меблями приженете? — негромко перепитала вона.
— Точно в строк, господине, через суботу з самого ранку! — зрадів Олег, подумавши, що брат усе-таки вмовив поступливу дружину. — Якраз лак остаточно висохне і запах вивітриться.
— Чудово, — коротко відповіла Марта і почала спускатися сходами в передпокій. — Тоді домовилися так. Щоб за п’ять хвилин вас тут не було — жодного рулону шпалер, жодної викрутки.
— Тобто як це? — розгубився Олег, спускаючись слідом. — У мене ж тут інструменти й робоча куртка!
— Усе в оберемок і за хвіртку! — спокійно розпорядилася Марта і повернулася до чоловіка. — І ти, Максиме,збирай свій наплічник із вудками та йди разом із братом.
— Мартусю, ти чого це вигадала?! — збентежився Максим. — А я куди піду?
— До брата та його тещі в трикімнатну квартиру! — відрізала Марта, знімаючи з вішалки його куртку й подаючи йому в руки. — Раз у нас лак сохне два тижні — ніхто в будинку сидіти не буде, щоб шкідливими випарами не дихати. А через суботу приїжджайте всі втрьох зі своєю вантажівкою. Біля ґанку з усіма й розрахуємося!
Максим спробував було заперечити, але Христина непомітно смикнула його за рукав і тихо прошепотіла, щоб не сперечався. Мовляв, нехай побуде на самоті й заспокоїться, усе одно вона сходи та мансардні вікна в кишені не винесе, а через два тижні вони приїдуть уже на правах господарів.
Щойно за машиною Олега зачинилися ворота, Марта дістала з кишені візитівку, вийшла на ґанок і набрала номер Дмитра.
— Добрий день, пане Дмитре, це Марта, власниця цегляного будинку. Пам’ятаєте, ви дивилися його місяць тому, але вам не вистачало житлового другого поверху? Приїжджайте завтра зранку подивитися — у нас тепер там дві чудові теплі спальні з новими вікнами та дерев’яними сходами.
Дмитро приїхав уже наступного ранку разом із дружиною та двома синами-підлітками. Побачивши свіжу золотисту вагонку, якісне утеплення та зручне планування мансарди, він не став торгуватися ні на гривню і погодився на ту ціну, яку назвала Марта.
Оформлення документів у нотаріуса зайняло кілька днів, адже будинок був куплений і збудований Мартою до шлюбу, тому жодних дозволів від чоловіка не потребував.
Через два тижні, у суботу вранці, до паркану загороднього будинку під’їхала велика вантажівка з меблями.
Олег у піднесеному настрої вистрибнув із кабіни, а Христина з Максимом вийшли слідом із легковика, штовхнули хвіртку — і застигли на доріжці біля ґанку.
По подвір’ю із садовим секатором у руках по-господарськи походжав широкоплечий бородатий Дмитро, а двоє його високих синів саме заносили на ґанок свої матраци та картонні коробки.
Нагорі, у нових мансардних вікнах, повноправна господиня — дружина Дмитра — уже вішала свіжі світлі фіранки.
— Чуєш, чоловіче, ти хто такий?! — вигукнув Олег, поспішаючи до ґанку. — Ви чого чужі речі в нашу мансарду носите?! Ми тут дерево три місяці прибивали!
— Яку ще вашу, шановний? — добродушно засміявся Дмитро, зупиняючись перед ним. — Я цей будинок у Марти повністю купив! Місяць тому дивився — горище холодне було, хлопцям моїм спати ніде, а тут вона телефонує:приїжджайте, Дмитре, другий поверх повністю готовий! Я як ці соснові сходи та потрійне утеплення побачив — одразу без зайвих розмов доплатив, скільки вона просила! Дякую вам, майстри, на совість зробили!
Біля хвіртки здійнявся такий гамір, що сусідські собаки на двох вулицях заходилися гавкотом.
Сама Марта в цей суботній ранок уже розставляла улюблені тарілки в просторій світлій двокімнатній квартирі біля міського парку, за п’ять хвилин пішки від мами Катерини Іванівни. Після купівлі житла в неї на рахунку залишилася ще й дуже солідна сума заощаджень на спокійне життя.
А біля заміського паркану Христина вихопила з кузова рулон шпалер і на всю вулицю сварила Олега за даремно продану машину, поки розгублений Максим сидів на своєму наплічнику біля узбіччя, міркуючи, до кого з друзів тепер проситися на ночівлю.