— Родичко дорогенька! Сидиш, значить, на мільйонах і порожні макарони їсиш? Оце так скромниця наша знайшлася!
Лариса Михайлівна навіть не подумала роззутися в коридорі.
Пройшла у своїх важких зимових чоботях просто по щойно вимитій до блиску підлозі, залишаючи брудні сліди від вуличного снігу з піском.
Слідом за нею у тісний передпокій протиснувся її син Тарас разом зі своєю дружиною Вікторією — рум’яною від зимового морозу і розпашілою від нетерплячої цікавості.
Оксана Петрівна так і завмерла за кухонним столом, тримаючи в руці алюмінієву виделку над тарілкою, від якої ще здіймалася тоненька цівка пари.
— Ларисо, двері вхідні хоч зачини за собою, — тихо промовила Оксана Петрівна, намагаючись вгамувати раптове серцебиття. — Тягне холодом по ногах, аж мороз по шкірі.
— Холодом їй тягне! — зовиця з розмаху стукнула своїм телефоном об клейонку так, що аж підскочила сільничка. — Ось, милуйся! Приватний нотаріус, місто Полтава. Ти ж минулого вівторка туди заходила? Моя кума якраз у сусідньому кабінеті папери оформлювала і тебе на власні очі бачила!
— Ну, заходила я, — спокійно відповіла Оксана Петрівна, повільно кладучи виделку на край тарілки.
— «Ну, заходила я»! — уїдливо перекривила її Лариса, впираючи руки в боки. — Тітки Дарини вже пів року як не стало, а ти вже по нотаріусах нишком бігаєш! Двокімнатну квартиру в центрі Полтави відхопила — і хоч би словом комусь обмовилася! З великим балконом, між іншим, і з високими стелями!
— Тьотю Оксано, ми ж вам не чужі люди, одна родина все-таки, — солодко проспівала Вікторія, безцеремонно підходячи до плити й заглядаючи під кришку каструлі. — Ой, а це що у вас, макарони без нічого, навіть без масла? Ну ви й конспіраторка!
Тарас мовчки підійшов до кута й важко опустився на дерев’яний табурет. Старенькі ніжки жалібно скрипнули під його вагою.
— Тьотю Оксано, давайте поговоримо по-чесному, без оцих дитячих хованок, — почав він рівним, наче завченим голосом. — У мене кредит за машину висить, щомісяця треба круглу суму віддавати. У Віки ремонт у ванній кімнаті напівдорозі став, бо плитка страшенно подорожчала. А ви тут самі-самісінькі живете. Навіщо вам ще й та двокімнатна квартира?
Оксана Петрівна обвела поглядом свою маленьку, але чистеньку кухню.
Її пенсія ледве дотягувала до чотирьох тисяч гривень. Ще дві з половиною тисячі їй доплачували за те, що щовечора, коли вже темніло, вона ходила мити підлогу в перукарні на сусідній вулиці.
Старенька дублянка на вішалці в коридорі пам’ятала ще ті часи, коли Тарас тільки-но пішов у перший клас. І ось тепер вона, виявляється, підпільна мільйонерка.
— Немає ніякої двокімнатної квартири, — тихо, але твердо сказала Оксана Петрівна.
— Як це немає? — примружилася Лариса.
— А отак. Немає, та й годі.
— Продала вже?! — зовиця аж задихнулася від обурення і вчепилася пальцями у спинку стільця. — Тарасику, ти це чув?! Продала! Потайки від усіх, за нашою спиною!
— Та нічого я не продавала…
— А гроші тоді де тримаєте? У банку на депозиті? Чи в старій панчосі під матрацом, по-старому? — Вікторія дзвінко хихикнула і багатозначно підморгнула своєму чоловікові.
Оксана Петрівна довго й уважно дивилася на незваних гостей.
Вона згадала, як останні дві зими щосуботи вставала вдосвіта, пакувала важкі сумки з крупами, домашнім сиром та свіжим хлібом і їхала рейсовим автобусом до Полтави, щоб доглядати за старенькою тіткою Дариною.
Вона прала їй фіранки, мила вікна, варила бульйони й годинами слухала одні й ті самі спогади про молодість.
Лариса ж за всі ті два роки не спромоглася навіть привітати тітку по телефону на Різдво, завжди посилаючись на тиск та неймовірну зайнятість.
Оксана Петрівна повільно підвелася з-за столу, підійшла до старого радянського серванта і обережно відсунула вбік порцелянових лебедів.
За ними на полиці лежав звичайний синій зошит у клітинку, туго перетягнутий канцелярською резинкою.
— Сідай, Ларисо, — спокійно мовила господиня. — Раз уже в чоботях у хату зайшла — то в чоботях і сиди.
— Ти мені ще тут командувати будеш у моєму…
— У моєму домі, — рівно й без тіні сумніву поправила її Оксана Петрівна.
Лариса розкрила рота, щоб заперечити, але зустрілася з крижаним поглядом братової дружини, мовчки ковтнула повітря і важко опустилася на стілець.
— Добре, — Оксана Петрівна зняла резинку із зошита і надягла її собі на зап’ястя. — Нехай буде по-вашому. Багата я, грошей кури не клюють. Тільки тітка Дарина перед відходом веліла ділити спадок не порівну, а по совісті. І все чисто сюди своєю рукою записала. Про кожного з нас.
Вікторія миттю перестала посміхатися і нервово поправила шарф. Тарас витягнув шию, намагаючись розгледіти сторінки.
— Ось, слухайте, — Оксана Петрівна розгорнула першу сторінку і почала читати неквапливим, спокійним голосом: — «Дванадцятого березня минулого року. Дзвонила Лариса. Просила позичити п’ятнадцять тисяч гривень на нове пальто. Божилася, що віддасть одразу після Великодня».
Лариса інстинктивно потягнулася рукою до свого телефона на столі, ніби хотіла схопити його і вибігти геть, але пальці її завмерли в повітрі, а потім повільно опустилися назад на клейонку.
— Це ще дрібниці, — Оксана Петрівна перегорнула аркуш, і папір тихо зашурхотів у напруженій тиші. — А ось тут, Ларисочко, про тебе таке написано, що я сама три ночі поспіль заснути не могла.
— Читай далі! Чого замовкла?! — Лариса з силою ляснула долонею по столу, аж забряжчали ложки в склянці.
— Не зараз, — Оксана Петрівна закрила зошит і знову ретельно перетягнула його резинкою. — У суботу. Нехай і сестра наша Валентина з Кременчука приїде, і мій син Богдан теж підтягнеться. Тітка Дарина просила, щоб усе було озвучено при всій родині.
— Це ще навіщо такий цирк влаштовувати?
— А на те, Ларисочко, щоб при свідках ти вже не змогла відкрутитися і сказати, що я все вигадала.
Тарас підвівся першим і рішуче потягнув матір за рукав пуховика.
— Мамо, ходімо звідси. Субота так субота, там і розберемося.
У передпокої Вікторія на мить затрималася, критично оглянула облізлу дерев’яну вішалку, стару дублянку господині й раптом лагідно погладила її рукав — так обережно, наче бездомне кошеня.
— Тьотю Оксано, а ви її часом не викидайте, — прошепотіла вона з хитрою усмішкою. — Вінтаж нині у великій моді, ще й грошей коштує.
Вхідні двері глухо грюкнули. Оксана Петрівна ще хвилину постояла в коридорі, прислухаючись, як затихають важкі кроки на сходовому майданчику, а потім повернулася на кухню.
Макарони в тарілці остаточно охололи. Вона дістала зі своєї старої шкіряної сумки складений учетверо аркуш із круглою нотаріальною печаткою і дбайливо розгладила його долонею на столі.
У документі чорним по білому було вказано: кімната в старому гуртожитку коридорного типу на околиці Полтави. Загальна площа — дванадцять квадратних метрів. Заборгованість за комунальні послуги — вісімдесят чотири тисячі двісті гривень.
Ось і вся розкішна двокімнатна квартира з балконом.
Оксана Петрівна гірко посміхнулася, сховала папір назад у сумку і довго дивилася на синій зошит у себе в руках. Потім підійшла до серванта і знову заховала його за порцеляновими лебедями.
Наступного ранку дзвінок у двері пролунав рівно о восьмій.
На порозі стояла Лариса — у новенькій куртці, з привітною усмішкою на все обличчя і великим пирогом, дбайливо загорнутим у вишитий рушник.
— Оксаночко, доброго ранку! Ось, спекла пиріг з тушкованою капустою, як ти любиш!
— Я пирогів із капустою ще з дитинства не їм, Ларисо.
— Ну то там же й з вареним яйцем та зеленою цибулею половина! — бадьоро відрапортувала зовиця, вже нахиляючись, щоб розшнурувати чоботи. Сама, без жодних нагадувань. — Я тут уночі все обміркувала… Ну чого нам із тобою ворогувати? Ми ж стільки років пліч-о-пліч прожили. Пам’ятаєш, як у дев’яносто шостому році я тобі свою зимову шапку віддала?
— Не віддала, Ларисо, а продала. За дві трилітрові банки соняшникової олії.
— Ой, та яка тепер різниця, хто кому і за що! Головне, що ми рідні люди!
За годину зателефонувала Вікторія: радісно повідомила, що записала улюблену тьотю Оксану до свого найкращого майстра на манікюр — абсолютно безкоштовно, у рахунок майбутніх теплих родинних стосунків.
А ближче до обіду приїхав Тарас і мовчки заніс на балкон цілий мішок картоплі.
До вечора Оксана Петрівна усвідомила дві прості істини.
По-перше, бути багатою в очах родичів — страшенно втомлива справа.
А по-друге, картопля, яку привіз Тарас, виявилася дрібною, наче горох, і вся в засохлій землі — вочевидь, зібрана з власного городу, а не куплена на базарі.
Вже сутеніло, коли на кухонному столі завібрував телефон. На екрані висвітився незнайомий полтавський номер.
— Оксано Петрівно, добрий вечір, — почувся в слухавці спокійний чоловічий голос із легкою хрипотцею. — Це вас турбує Степан Іванович, сусід покійної Дарини Семенівни. Ви тільки своїй Ларисі поки що нічого не кажіть. Я тут сьогодні одну цікаву річ у кімнаті тітки Дарини знайшов…
— Оксано Петрівно, ви там сидите чи стоїте? — чоловік у трубці на хвилину замовк, важко зітхнувши. — Я ж Дарині Семенівні обіцяв ще навесні плінтуси підбити в коридорі, та все руки не доходили. А сьогодні зайшов, почав відсувати старий лінолеум біля вікна, дивлюся — а там під підкладкою звичайнісінький конверт засунутий. Розписка там, Оксано. Почерк Ларисиний, я його добре знаю, бо ми колись на одній вулиці жили, вона мені часто записки передавала.
— Яка розписка, Степане Івановичу? — серце жінки раптом кольнуло від недоброго передчуття.
— А така, мила моя, — у голосі сусіда пролунали металеві нотки. — Взяла у Дарини Семенівни шістсот тисяч гривень на зберігання. Зобов’язується повернути за першою вимогою. І підпис її розбірливий. Дата стоїть. Гроші, каже, на хату збирала, а та переконала, що в банках зараз криза, інфляція з’їсть усе, краще в неї перетримати під чесне слово.
Оксана Петрівна відчула, як ноги перестали її тримати.
Вона безпорадно опустилася прямо на той самий мішок із картоплею, який Тарас привіз уранці.
— Шістсот тисяч… — прошепотіла вона в порожнечу кухні.
— Дарина мені весь час жалілася останніми роками, що назбирала копійку на чорний день та на гідне поховання, а Лариса її обробила і все вигребла, — продовжував Степан Іванович. — Я вам фотографію цього документа зараз на месенджер скину. А сам конверт поки що у себе в сейфі потримаю, від гріха подалі. Мало що ці родичі витворяти почнуть, коли правду почують.
Фотографія прийшла за кілька секунд. Оксана Петрівна тремтячим пальцем збільшила зображення на екрані.
Знайомі округлі букви, смішні кумедні хвостики у літери «д», які Лариса виводила ще з першого класу шкільної парти. Вона так підписувала вітальні листівки на всі сімейні свята.
Тепер усе стало на свої місця. Ось чому в синьому зошиті були такі розмиті сторінки.
Ось чому зовиця раптом принесла ранковий пиріг із капустою і так лагідно заглядала в очі.
Вранці телефонний дзвінок пролунав раніше звичайного.
Дзвонив Богдан — син Оксани Петрівни. Він зазвичай виходив на зв’язок раз на тиждень, чітко у неділю вранці перед роботою, але сьогоднішній дзвінок був тривожним і холодним.
— Мамо, привіт. Тут тітка Лариса до нас заїжджала, каже, ти якихось мільйонів у спадок дочекалася, а з рідними ділитися не хочеш. Це правда чи вона знову перебільшує?
— Тітка Лариса багато чого говорить, синку, — спокійно відповіла мати.
— Мамо, ну не починай, будь ласка, оті свої загадки! — у голосі Богдана вчувалося роздратування. — У нас іпотека на двокімнатну квартиру нависає як загроза, дружина в декреті з маленькою дитиною, кожна копійка на рахунку. Ти ж у нас одна на всьому світі, а нас у мене ціла сім’я. Мені б хоча б тисяч сто гривень на перший час. Не назовсім же беру, поверну, як піднімуся на ноги.
Оксана Петрівна мовчала. У слухавці було чутно, як на чужій кухні гуде холодильник і свистить заведений на швидку руку чайник.
— Богданчику, а ти пам’ятаєш, коли востаннє приїздив до мене просто так, без прохань і позик? — тихо запитала вона.
— Мамо, ну до чого тут це зараз?! У мене робота, проблеми, час летить!
— Ні до чого. Просто згадалося, — так само тихо відповіла вона.
— Ясно, — голос сина вмить став чужим, сухим і діловим. — Значить, допомоги не дочекаєшся. Ну добре. У суботу всі збираємося у тебе, там і поговоримо по-дорослому.
Він скинув дзвінок першим, навіть не попрощавшись.
У п’ятницю пообіді на порозі знову з’явилася Лариса.
Цього разу в руках вона тримала велике пластикове відро, пачку дорогих ганчірок із мікрофібри та ганчірки для миття вікон із неймовірною рішучістю на обличчі.
— Оксаночко, завтра ж люди прийдуть, а в тебе на верхній полиці серванта пилюки стільки, що картоплю садити можна! Іди посидь у кімнаті, відпочинь, я сама все витру до блиску!
— Лариса, я вчора все генерально прибрала своїми руками.
— Вимила вона! Штрихи на фіранках сірі, як із хліва, прости господи! Знімай негайно, я їх зараз у машинці прокручу!
Оксана Петрівна мовчки зняла важкі тюлеві завіси і віднесла їх до ванної кімнати.
Поки наповнювався таз із водою, з кімнати долинали бадьорі звуки пересування стільців та дзенькіт порцеляни.
Коли вона повернулася, Лариса натхненно терла підвіконня — занадто старанно, ніби намагалася стерти з поверхні невидимі плями минулого.
— Все, Оксаночко, я побігла!
Зовиця зникла так стрімко, що навіть забула своє нове пластикове відро з мильним розчином.
Оксана Петрівна неквапливо підійшла до серванта. Порцелянові лебеді стояли не так, як вона їх залишала: найбільший птах чомусь опинився позаду маленьких. Вона обережно посунула фігурки.
За ними було абсолютно пусто.
Жінка опустила руку на порожню полицю і довго дивилася на відполіровану до дзеркального блиску деревину.
Лариса завжди прибирала на совість, особливо коли шукала те, що їй не належало.
Потім Оксана Петрівна дістала телефон, відкрила збережене фото розписки і набрала номер Степана Івановича.
— Степане Івановичу, ви завтра в обід будете вільні? Мені дуже потрібен надійний свідок. І той сірий конверт захватіть з собою, будь ласка.
— А що сталося, Оксано Петрівно? Родина бунтує?
— Нічого особливого. Просто завтра у нас велика сімейна нарада. А у Лариси, здається, щойно завершилася чергова генеральна прибирання.
— Ну що, спадкоємиця ти наша неперевершена, викладавай картки на стіл! Ми все покидали і приїхали з другого кінця області!
Валентина з Кременчука — старша сестра Лариси й Оксаниного покійного чоловіка — рішуче зняла вовняний берет, по-хазяйськи штовхнула його на полицю для взуття і впевненою ходою пройшла до центру кухні, зсунувши вбік маленьку вазочку з льодяниками.
Поруч із нею купою тулилися Тарас із Вікторією.
Богдан приїхав останнім: він навіть не привітався з матір’ю, лише мовчки кивнув головою і став біля вікна, схрестивши руки, ніби чекав на приміський автобус на зупинці в лютневу завірюху.
Лариса ж сиділа за столом рівно, з гордо піднятим підборіддям, намальованими губами і виразом обличчя іменинниці, якій заздалегідь відомо про найдорожчий подарунок.
— Ну? — Валентина різко мовила першою. — Де той твій знаменитий зошит із секретами? Чи ти людей на сміх вирішила підняти?
— Та немає ніякого зошита, — раптом солодко посміхнулася Лариса, переможно дивлячись на всіх присутніх. — Оксана у нас фантазерка ще та. Сама все вигадала від початку до кінця, щоб ціну собі набити перед родичами. Правда ж, Оксано? Зізнайся вже людям!
Оксана Петрівна неквапливо поставила маленький металевий чайник на електричну конфорку, дочекалася, поки він клацне, обернулася до гостей і спокійно відповіла:
— Зошита немає. Це правда. Його вчора ввечері забрали разом із пилом під час генерального прибирання. А двокімнатної квартири в центрі, Валю, теж немає. — Вона повільно поклала на стіл той самий аркуш паперу з суворою печаткою. — Читайте, кому цікаво. Кімната в старому комунальному закладі. Площа — дванадцять квадратних метрів. І борг за комуналку — понад вісімдесят тисяч гривень. Ось уся моя спадщина. Хто хоче отримати свою частку — будь ласка, оформлюйте документи на себе, я не проти. Ділю по совісті.
У кімнаті запала така важка, дзвінка тиша, що стало чутно, як на підвіконні цокає старий годинник.
Валентина першою різко схилилася над папірцем, бігаючи очима по рядках, а потім з огидою відштовхнула його від себе, наче гадюку.
— Тьфу ти! Я заради цієї злиденної папірки о шостій ранку вставала і на електричці мерзла?!
— Мамо, ти що твориш взагалі? — Богдан різко відлип від вікна і зробив кілька кроків до столу. Його голос зривався на крик. — Ти спеціально нас усіх тут зібрала, щоб влаштувати цирк і виставити сина перед усіма якимось нерозумним?!
— Ні, синку, — тихо відказала мати, дивлячись йому просто в очі. — Я хотіла подивитися, хто з вас приїде до мене не за грошима, а просто тому, що я тут. Як бачиш, приїхали всі. Тільки зовсім по іншу душу.
Богдан судомно смикнув кутиком рота і демонстративно відвернувся до стіни.
— Я ж казала! — Лариса переможним голосом обвела поглядом родичів, у яких витягнулися обличчя. — Нічого особливого, а амбіцій на мільйон! Досить тут вистави влаштовувати. Ігорчику, вставай, збирайся, нам тут робити нічого серед цієї брехні!
У цей момент у передпокої голосно і вимогливо дзенькнув дзвінок.
— А це до мене, — спокійно сказала Оксана Петрівна.
На порозі стояв Степан Іванович — невисокий сивий чоловік у потертому сірому піджаку і з пошарпаним шкіряним портфелем у руках.
Він дуже чемно, по-старовинному зняв кепку, привітався з усіма присутніми, пройшов до кухні і так само акуратно поклав на край столу щільний сірий конверт.
— Ларисо Іванівно, добрий день. Впізнаєте свій почерк? Я спеціально зберіг, бо знав, що людська пам’ять коротка.
Лариса механічно простягнула руку, витягла з конверта пожовклий аркуш у лінійку і вмить зблідла так, що аж губи стали синіми. Вона різко скорчилася, наче з неї в одну секунду випустили все повітря.
— Шістсот тисяч гривень, — нагадав сусід рівним, спокійним голосом. — Взята сума під розписку на зберігання у покійної Дарини Семенівни. З обов’язковим поверненням на першу вимогу. А оскільки законною спадкоємицею є Оксана Петрівна, то й запитувати тепер будуть із неї.
— Це брехня! Це підробка! — заістерила Лариса, відкидаючи папірець від себе. — Хто він такий взагалі?! Сусід-пліткар! Він сам біля нашої тітки крутився заради її майна!
— Заради кімнати з боргами в комуналці? — гірко посміхнувся Степан Іванович. — Непоганий жених, нічого не скажеш.
Вікторія раптом не витримала і голосно хихикнула, прикриваючи рот долонею, але на неї одразу зашикали.
— Ларисо, стривай-но… — Валентина примружила очі, пильно дивлячись на зовицю. — Так це ти, виходить, рідну тітку на старості років обібрала до нитки?! А мені тоді на поховання материнських грошей не дала, казала, що Дарина останню копійку на ліки витратила?!
— Мамо, та замовкніть ви вже! — раптом вигукнув Тарас. Він важко піднявся з табурета, і той знову жалібно скрипнув під його вагою. Чоловік опустив голову вниз. — Мама ні при чому. Це я взяв ті гроші. Тоді, чимало років тому, коли я намагався відкрити свій перший автосервіс із тим пройдисвітом Олегом. Мати просто пошкодувала мене і попросила у тітки Дарини під чесне слово, обіцяла повернути за рік. А Олег через місяць зник із усією касою в невідомому напрямку. От і весь бізнес.
Лариса вхопила сина за рукав куртки, благально дивлячись на нього, але Тарас навіть не ворухнувся.
— Тьотю Оксано… я все віддам, чесно, — промовив він тихо, дивлячись на підлогу. — Мені просто потрібен час. Хочете, я ще раз напишу офіційну розписку? Тільки не подавайте на матір до суду, вона цього точно не перенесе з її хворим серцем.
Оксана Петрівна мовчки дивилася на нього.
Перед нею стоярув не дорослий сорокарічний чоловік із сивиною на скронях, а той самий переляканий хлопчик у першому класі, якого вона колись водила за ручку до школи, поки Лариса бігала по ринках у пошуках вигідного товару.
— Мамо, ти чого мовчиш як в рот води набрала?! — Богдан знову зробив крок до столу, втрачаючи останнє самовладання. — Шістсот тисяч — це ж величезні гроші! Закриєш усі борги, а решту нам із сестрою розділиш! Ти ж наша мати, зобов’язана допомогти сім’ї!
Оксана Петрівна повільно простягнула руку і взяла зі столу стару розписку.
Легкий аркуш паперу ледь тремтів у її пальцях. Вона помітила знайомий кумедний хвостик у букви «д» — зовсім як у зошиті першокласниці.
Маленький чайник на плиті раптом знову зашумів, випускаючи тонку цівку білої пари, і радісно клацнув, вимикаючись.
Але ніхто в кімнаті навіть не ворухнувся, щоб зняти його з вогню.
Господарка повільно піднялася з місця, підійшла до плити, чиркнула сірником і піднесла обрізок розписки до маленького синього вогника.
Папір миттєво почорнів, край його закрутився в трубку, і вогонь почав жадібно пожирати чорнило з минулого.
— Мамо! Ти з глузду зсунулася?! — закричав Богдан, кидаючись уперед.
Лариса з диким криком підхопилася зі стільця, перекинувши пластикову чашку з водою.
— Оксано… не треба… — її голос вмить перетворився на тонкий, жалібний писк. — Ти ж не все про мене знала. Там, у синьому зошиті, на останній сторінці… я її не викинула, чесно! Вона в моїй сумці лежить!
Оксана Петрівна трохи відвела папір від полум’я. Вогонь згас, залишивши по собі лише крихку обгорілу рамку.
— Діставай, — спокійно сказала вона.
— Читай сама… я не зможу на це дивитися, — тремтячими руками Лариса витягла з кишені складений учетверо аркуш у клітинку і поклала його на стіл.
Оксана Петрівна розгорнула його. Почерк тітки Дарини наприкінці її днів був великим, нерівним, букви розповзалися в боки, ніби літні руки воювали з власними силами:
«Оксано. Гроші Ларисі я віддала сама, добровільно, для її сина і його справи. Розписку взяла спеціально, щоб Томка носа не задирала і вічно пам’ятала, що родина — це не гаманець і не банк. А якщо колись усе стане зовсім по-чесному — порви цей папір і не згадуй лихом. Ти єдина з усіх приїжджала до мене просто так, із чистим серцем, а не за спадщиною».
Оксана Петрівна дочитала ці рядки до кінця, акуратно поклала записку поблизу обгорілого аркуша і знову чіркнула сірником.
Цього разу ніхто не намагався її зупинити. Вогонь спалахнув яскраво.
— Ну і нерозумна ж ти, мамо, — тихо сказав Богдан, кинувши на неї останній зневажливий погляд. Він розвернувся, грюкнув вхідними дверима так, що затремтіли стіни в коридорі, і пішов геть.
Слідом за ним, бурмочучи прокляття на адресу сучасного життя, електричок і невдячних родичів, вилетіла розлючена Валентина.
Двері зачинилися вдруге, залишивши по собі дзенькіт порцелянових слоників на полиці.
Тарас продовжував сидіти за столом, дивлячись у порожнечу перед собою.
— Тьотю Оксано… я все одно ту кімнату сам відремонтую від підлоги до стелі. Руки ж не з одного місця ростуть. Здамо студентам, а гроші будемо потроху відкладати на комуналку. Щомісяця буду привозити свою частку. Навіть не думайте відмовлятися.
— А я й не думаю відмовлятися, — спокійно відповіла Оксана Петрівна, прибираючи зі столу чашки. — Тільки дивись мені, наступного разу свою картоплю привозь чисту, а не з усім городом на бульбах.
Лариса мовчки встала з-за столу, пройшла до передпокою. Вона зняла свої важкі брудні чоботи і тихо, босоніж, повернулася назад до кухні.
Потім мовчки взяла чисту губку і почала мити посуд. Одну чашку за іншою.
Довго, старанно, ретельно вимиваючи кожну плямочку — так само старанно, як колись намагалася вимити власну совість.
— Ларисо, облиш, я сама потім приберу, — тихо сказала жінка.
— Сиди вже, «мільонерша», — не обертаючись, буркнула зовиця, але в її голосі вперше за багато років не було ані краплі злості.
Оксана Петрівна підійшла до серванта. Обережно поклала на полицю маленький аркуш із запискою від тітки Дарини — той самий, який Лариса не наважилася знищити.
Потім розставила фарфорових лебедів так, як вони стояли завжди: чітко за ростом, від найбільшого гордого птаха до найменшого.
У коридорі знову тихо почувся голос Світлани, яка вже одягала куртку:
— Тьотю Оксано, так що, записувати вас до мого майстра на манікюр? Безкоштовно ж, як договірлилися!
— Записуй, дитино, — Оксана Петрівна лагідно посміхнулася у вікно, за яким починався тихий вечірній снігопад. — Кажуть же люди кругом, що я тепер багата.
Усі дивилися на Оксану, що вона відмовилася від грошей, і кожен думав своє. А чи вірно вона все зробила, коли заради родини без спадку залишилася?