— Дружино! Поїду сам, без тебе. І не сперечайся, — кинув Степан, навіть не підводячи очей від миски з борщем.
— Як це — сам? — ложка застигла у мене в руці. — Степане, це ж сватання нашої єдиної доньки. Я мати, моє місце поруч із тобою.
— Ти себе в дзеркалі бачила? А взуття своє? — він кивнув у бік коридору, де біля порогу стояли мої старі, стоптані черевики, підшиті знизу грубою шкірою. — Поїдемо у велике місто, до поважних людей. Там родина вихована, інтелігентна. А ти вийдеш у своїх сільських нарядах і почнеш балакати по-нашому, з отими своїми слівцями. Тільки сорому наберешся і мене підведеш.
Я мовчки поклала ложку на стіл. Усередині все стиснулося від образи, але кричати я не стала. За тридцять п’ять років подружнього життя я звикла ковтати такі слова.
Але тоді я ще не знала, чим закінчиться ця поїздка і що скаже наречений, щойно відчинить двері своєї міської квартири.
Того вечора у п’ятницю я все ж таки взяла щітку, чорну пасту і довго, старанно начищала Степанові святкові черевики. Натирала їх м’якою ганчіркою доти, доки шкіра не почала блищати під тьмяною лампочкою в сінях. Потім поставила їх рівненько біля вхідних дверей, якраз поруч зі своїми старими черевиками.
Дивилася на цю пару і думала: завтра блискучі черевики поїдуть у велике місто, у нове життя, а мої старі черевики залишаться тут, у селі.
Вони в мене справді на вигляд не дуже. Старенькі, потерті, на п’ятах і носках підшиті чорною шкірою, щоб не промокали, коли на подвір’ї відлига. Усередині вовна давно збилася, а підошва від часу стала гладенькою, як скло. Бо я в них скрізь: і по хаті, і до крамниці, і через дорогу до сусідки зайти. Влітку ще можу в легких капцях побігати, а як тільки випаде перший сніг — взуваю тільки їх.
Я постояла над ними, замислилася і легенько стукнула черевиком об черевик. Це в мене давня звичка, я її навіть не помічаю. Колись давно, на ґанку дитячого будинку, я так завжди оббивала сніг перед тим, як зайти всередину до вихованців. За довгі зими ноги запам’ятали цей рух краще за голову. У хаті снігу немає, а я все одно стукаю.
— Зоряно, ти вже впоралася з взуттям? — погукав із великої кімнати Степан.
— Впоралася, Степане, стоять біля порога, — відповіла я.
Я зайшла до кімнати. Чоловік стояв перед високим дзеркалом у новій темно-синій краватці. Він купив її на базарі ще минулого тижня спеціально до цієї події. Зав’язав так туго, що комірець білої сорочки аж зібрався дрібними складками під вузлом. Підборіддя у Степана завжди було підняте трохи вище, ніж треба, ніби він дивився поверх голів усіх, з ким розмовляв. А перед дзеркалом він задер його ще вище.
— Дуже приємно. Степан Іванович, — промовив він до свого відображення і поправив вузол двома пальцями. — Дуже радий знайомству.
Він тренувався так уже третій вечір поспіль. Мені на кухні було добре чути, як він змінює голос: то говорить нижче, солідніше, то суворіше, то намагається додати лагідної усмішки.
— Рівно лежить? — запитав він, не обертаючись до мене.
— Файно, — усміхнулася я. — Дуже тобі личить.
Степан криво посміхнувся у дзеркало.
— Гарно, Зоряно. Треба казати «гарно» або «чудово». Скільки разів тебе можна вчити? Позбувайся вже отого свого сільського говору.
Я промовчала, розвернулася і пішла на кухню мити руки та ховати щітку. Усе наше спільне життя він мене виправляв, підганяв під якісь свої мірки. А я все життя говорила так, як навчили мене мама з татом, як балакала вся наша вулиця. Та ми ж не на сцені виступаємо, у власній хаті живемо. Кому заважає моє слово?
Виявилося, що заважає. Дуже заважає.
Минулої неділі ввечері подзвонила наша донька Дарина. Вона ввімкнула гучний зв’язок, щоб ми обоє чули, і говорила так швидко, захлинаючись від радості, що я ледве встигала за її словами. Її хлопець, Дмитро, освідчився їй. І тепер вони кличуть нас на сватання у суботу.
— Тільки, мамо, тату, він до себе запрошує, — щебетала Дарина. — Дуже хоче, щоб ви побачили, як він живе, його власну оселю.
— Та хіба ж так робиться по-людськи? — здивувалася я. — Здавна ведеться, що свати до молодої їдуть, у батьківську хату. А не батьки дівчини до хлопця в гості сунуть.
— Мамо, ну не починай ти зі своїми старими звичаями, — зітхнула донька. — У нього ж нікого з рідних немає, він у дитячому будинку виріс. Сам на ноги став, купив квартиру в новому будинку, на дев’ятому поверсі, ще й ремонт своїми руками зробив. Він так нею пишається, хоче вам усе показати.
Почувши про дитячий будинок, я одразу притихла. Сиріт я шкодую всією душею, така вже в мене вдача і така була робота. Тридцять років я віддала вихованцям у сусідньому селищі, поки той заклад не закрили. Щоранку їздила туди стареньким службовим автобусом, щовечора поверталася додому, а через ніч залишалася на чергуваннях.
— А з якого саме закладу він, доню? — тихо запитала я. — Може, я знаю?
— Ой, мамо, та він сам усе розкаже, як приїдете, — заквапилася Дарина. — Він дуже просив, щоб ти обов’язково була. Прямо кілька разів перепитав, чи ти точно приїдеш. Чуєш? Обов’язково!
— Та навіщо я йому так здалася? — щиро здивувалася я. — Нехай батька вмовляє, то ж батькове слово головне,коли доньку заміж віддають.
— От приїдеш і сама в нього запитаєш, — весело засміялася донька і поклала слухавку.
Я тоді подумала, що хлопець просто хоче бути ввічливим, догодити майбутній тещі. Про нареченого я знала небагато: працює інженером на великому підприємстві, налагоджує складні верстати, має власне житло, батьків немає. Навіть прізвища його Дарина не називала, а я якось і не перепитувала. Дмитро та й Дмитро. Скільки тих Дмитриків пройшло через мої руки за тридцять років роботи — не злічити. Усі різні, хіба вгадаєш.
Степан того вечора ходив по хаті поважний, задоволений. Ще б пак: донька виходить заміж не за якогось сільського хлопця, а за міського інженера, з власною квартирою. Він навіть Дарині по телефону сказав:
— Ну що ж, це гідний вибір, доню. Я схвалюю.
І голос у нього при цьому був такий, яким він колись розмовляв із районним керівництвом, коли ще працював на посаді перед виходом на пенсію.
А вчора, у четвер, він повернувся з гаража, сів навпроти мене за кухонний стіл, подивився важким поглядом і оголосив, що поїде один.
Я спочатку навіть не второпала, про що він. Подумала, що мова про машину — мовляв, хоче зранку сам поїхати в район заправитися.
— Куди це ти сам зібрався? — перепитала я.
— До Дмитра. На сватання, — він зняв окуляри і втомлено потер перенісся. — Не хочу, щоб ми там виглядали білими воронами, Зоряно. Люди міські, сучасні, виховані. А ти вийдеш у своїх старих черевиках і почнеш сипати сільськими слівцями. Тільки сорому наберемося.
Я повільно поставила чашку на блюдце. Поставила обережно, але в кухонній тиші порцеляна дзенькнула так голосно, аж мені самій стало не по собі.
— То в чому ж мені їхати, Степане? — запитала я, і голос мій зрадливо затремтів. — Святкові чобітки мені тиснуть, ноги в них замерзають за десять хвилин. Ти ж сам знаєш, з якої зими в мене ця біда.
Він знав, звісно. Тільки ніколи не розпитував про подробиці, не любив слухати про мою роботу.
Тієї лютої січневої ночі багато років тому я чергувала у дитячому будинку. Надворі стояв тріскучий мороз, вітер вив у димарях. Під час нічного обходу я помітила, що одне ліжко біля вікна порожнє. Хлопчина з моєї групи,малий і впертий, утік на залізничну станцію, до першої ранкової електрички. Я кинулася за ним навздогін. Знайшла його на засніженій платформі — сидів, скулившись, у самих тоненьких літніх кедах. Я тоді не роздумуючи зняла свої теплі валянки, взула його прямо поверх тих кедів, а сама назад до корпусу йшла по глибокому снігу в самих вовняних шкарпетках. Відтоді ноги мої добряче перемерзли і тепер не терплять ніякого тісного взуття — одразу починають нити й крижаніти.
— Постоїш годинку в чобітках, нічого з тобою не станеться, — відрізав Степан. — Та й не тільки у взутті справа.Ти ж рот відкриєш — і все одразу ясно стане. Там треба тримати марку, говорити красиво, відповідати рівню.
— А мені що робити? Сидіти вдома, як чужій?
— Скажемо, що тобі нездужає, тиск підскочив, — він байдуже махнув рукою. — Погода змінюється, справа житейська. Ніхто не образиться.
— Я дітям ніколи не брешу, Степане, — тихо сказала я. — Жодного разу в житті не збрехала. Ні своїм, ні чужим.
— Дарина вже доросла дівчина, не мала дитина, — спокійно відповів він. — Вона все зрозуміє.
Він підвівся, відніс порожню чашку до мийки і пішов у кімнату вмикати телевізор. Для нього ця розмова була закінчена.
А я так і залишилася сидіти за столом. Чи могла я тоді крикнути, грюкнути дверима, подзвонити доньці й розповісти всю правду про батькову вигадку? Могла. Але ж у Дарини таке свято, єдине в житті, і псувати їй настрій сваркою мені зовсім не хотілося. А ще було одне, у чому мені самій було соромно зізнатися: десь у глибині душі я майже повірила, що чоловік має рацію. Ну яка з мене пара міським людям? Звичайна сільська жінка у старих валянках.
Хоча Степан же сам родом із села. Із такого далекого хутора, куди автобус ходив двічі на тиждень. Коли він молодим поїхав вчитися до технікуму в обласний центр, хлопці в гуртожитку довго підсміювалися з його говірки. Він мені сам про це розповідав колись давно, ще до нашого весілля. Казав, що пів року перед дзеркалом тренувався, кожне слово виправляв, щоб ніхто не здогадався, звідки він родом. Мабуть, відтоді й звик задирати підборіддя.
Я сиділа на кухні й раптом чітко зрозуміла: він не мене соромиться. Він соромиться самого себе, свого минулого.
Тільки легше мені від цього розуміння не стало.
А в п’ятницю ввечері, ще до того, як я взялася чистити його черевики, Степан пів вечора вибирав собі сорочку. Приніс на кухню дві — білу і світло-блакитну — і тримав їх на вішаках переді мною.
— Яка виглядає солідніше? — діловито поцікавився він.
— Біла, звісно, — відповіла я. — Блакитна в тебе на ліктях уже трохи потерлася.
— Не потерлася, а просто не нова, — сухо виправив він і поніс обидві сорочки назад до шафи.
Про мене він того вечора не запитав жодного слова. Ні про те, як я проведу вихідний, ні про те, що передати від мене доньці. Я пішла спати раніше, ніж зазвичай, лягла, відвернулася до стіни й довго слухала, як він ходить по кімнаті. Чула, як він шарудить пакетом із новими шкарпетками, як знову бубонить під ніс своє привітання.
У суботу вранці Степан поголився двічі, щоб шкіра була ідеально гладенькою, одягнув білу сорочку і ту саму нову краватку. О пів на дванадцяту він вийшов у сіни, взув начищені до блиску черевики і випростався біля дверей.
— Пам’ятай: скажемо, що тиск підскочив, — нагадав він, узявшись за клямку. — Якщо Дарина дзвонитиме, ти не плутайся, підіграй.
Двері за ним зачинилися. За хвилину на подвір’ї загуркотів двигун старої автівки, потім клацнула хвіртка.
А я так і залишилася стояти посеред сіней у своїх сірих валянках і не знала, куди подіти руки.
Першу годину після його від’їзду я тинялася по хаті без жодної мети. Перетерла рушником чисті тарілки, які й так блищали у шафі. Помила чисту газову плиту. Потім за звичкою поставила на вогонь каструлю з водою, щоб зварити суп. Начистила картоплі, кинула в окріп, а тоді схаменулася: для кого я варю? Степан повернеться пізно ввечері, ситий після святкового столу, а мені самій багато не треба.
На кухонному столі біля вікна лежала клейонка у дрібні квіточки, а на ній — мій телефон. Цей телефон мені подарувала Дарина позаминулої весни і сама терпляче навчила телефонувати по відеозв’язку. Я спочатку довго відмахувалася, казала, що мені ті новинки ні до чого, а потім звикла. Навіть сподобалося бачити обличчя доньки,коли ми розмовляємо.
Я сіла на табуретку біля столу і замислилася про рейсовий автобус.
Із нашого села до міста йшов ще один автобус, після обіду. Можна було швидко зібратися, одягнути святкову сукню, взути ті самі тісні чобітки, перетерпіти холод і біль. Доїхати до автовокзалу, взяти таксі й подзвонити у двері тієї квартири на дев’ятому поверсі.
Але що буде далі? Відчиняються двері, стоїть Степан у новій краватці, а тут на порозі з’являється дружина, яку він щойно назвав хворою. Приїхати туди всупереч волі чоловіка, при чужих людях, при майбутньому зяті — це якраз і стало б тим гучним скандалом, якого я найбільше боялася. Я не хотіла псувати доньці свято.
Тому я залишилася вдома.
Суп у каструлі закипів, я скрутила вогонь на мінімум. За вікном тихо сіявся дрібний сніг, лягав на дрова біля сараю рівним білим килимом. Усе подвір’я було чисте, світле, тільки до хвіртки вела чорна стежка від Степанових черевиків. Як же хотілося зараз із кимось поговорити, вилити душу. Але кому розкажеш? Сусідці Галині? Та через годину знатиме вся вулиця, а до понеділка — все село. Не можна виносити сміття з хати.
На початку другої години дня телефон завібрував і поїхав по клейонці.
Я глянула на екран. Дзвонила Дарина. Натиснула зелену кнопку. На екрані з’явилося усміхнене обличчя доньки у новому бежевому пальті, з гарною зачіскою. Чубчик їй уклали рівненько, але вона все одно за старою дитячою звичкою дмухала на нього куточком рота, коли хвилювалася. За її плечем виднівся Степан за кермом і темно-синій вузол його краватки.
— Мамо! — майже закричала Дарина, перекрикуючи шум дороги. — Ну як ти там? Тиск високий? Тато сказав,тобі зранку зовсім зле стало. Ти ліки випила?
Я подивилася на чоловіка через екран. Він пильно дивився на дорогу і вдавав, ніби нічого не чує. Тільки підборіддя трохи вище підняв.
— Та трохи підскочив, доню, — тихо сказала я, опускаючи очі. — Нічого страшного, випила таблетку, вже легше. Їдьте з Богом.
— Мамочко, може, лікаря викликати? Або ми розвернемося?
— Та який лікар, лежу ось, відпочиваю, — збрехала я знову. — Їдьте, не хвилюйтеся за мене.
Дарина ще щось говорила, але я вже погано її чула. Мені стало так соромно, що щоки спалахнули вогнем, ніби я щойно зайшла з сильного морозу. А морозу ж у хаті не було.
Я збрехала власній дитині. Вперше в житті.
І заради чого? Навіщо я ще й додала, що лежу, якщо сама сиджу на табуретці у святковій кофтині, яку одягнула зранку, ще сподіваючись, що чоловік передумає?
Коли я працювала в дитячому будинку, брехати мені було суворо заборонено. Діти відчувають неправду миттєво, краще за будь-кого. Пообіцяєш хлопчику, що мама приїде в суботу, а вона не приїде — і все, довіру втрачено назавжди. Більше він тобі ні в чому не повірить. Тому я завжди казала їм правду, якою б гіркою вона не була, навіть коли дуже хотілося хоч трохи підсолодити дійсність. А тут — рідній доньці збрехала.
Телефон знову загудів. Я повернула його екраном до себе.
— Мамо, слухай, — Дарина говорила вже спокійніше. — Я тебе все одно з собою візьму. По відеозв’язку. Хоч квартиру Дмитра подивишся, раз так вийшло. Він дуже засмутиться, так на тебе чекав.
— Дарино, це незручно, — озвався Степан, не повертаючи голови. — Сховай телефон. Приїдемо в гості, люди сядуть за стіл, а ти з телефоном у руках сидітимеш. Некультурно.
— Це мама, тату, — твердо сказала Дарина.
Сказала таким тоном, що Степан більше не наважився сперечатися.
— Ну бери, доню, — усміхнулася я. — Тільки я ж по-домашньому одягнена.
— Мамо, та припини. Ти вдома, тобі можна в чому завгодно.
І вона повернула камеру телефону до вікна машини.
Я побачила велике місто. Високі будинки у двадцять поверхів, один біля одного, сірі, з білими балконами. Сніг на узбіччях був темний, брудний, зовсім не такий, як у мене на городі. Машин на дорозі було стільки, що в мене аж очі розбіглися. Дарина щось розповідала про вулиці, якими вони їдуть, а я нічого не запам’ятовувала. Мені було байдуже, де вони їдуть. Я думала тільки про одне: хлопця, за якого виходить заміж моя єдина донька, я вперше побачу через екран телефону, як якась хвора.
— Мамо, він у цій квартирі все сам робив, — захоплено розповідала Дарина. — Шпалери клеїв, плитку у ванній клав. Я йому казала: давай майстрів наймемо, навіщо ти мучишся? А він ні в яку. Каже, своє гніздо треба власними руками вити.
— Хазяйновитий, значить, — потеплішало в мене на душі. — Це добре.
— Ще й який! Він і готує чудово. Сьогодні з шостої ранку біля плити стоїть, мене навіть на кухню не пустив допомагати. Сказав, що хоче сам усе до вашого приїзду накрити.
Степан за кермом лише скептично хмикнув. Йому, видно, не сподобалося, що наречений із ранку біля плити порається. У нашій хаті біля плити все життя стояла я, а чоловік вважав, що то не чоловіча справа.
Машина зупинилася біля нового висотного будинку на самій околиці міста. Одразу за будинком починалося засніжене поле, а далі темніла смуга лісу. Дарина вийшла з машини, Степан відчинив багажник, дістав велику коробку з тортом і букет білих хризантем, які я вчора сама наказала йому купити. Квіти він вибрав гарні, свіжі.
У під’їзді було чисто, пахло свіжою фарбою. Потім вони зайшли в ліфт.
У ліфті на стіні висіло велике дзеркало, і Дарина тримала телефон так, що я бачила в ньому чоловіка. Степан знову поправляв краватку. Торкнувся вузла, підтягнув його вище, відтягнув комірець сорочки. Губи його беззвучно ворушилися. Мабуть, знову повторював своє «дуже приємно».
Мені раптом стало його по-людськи шкода. Сьомий десяток людині йде, а він перед чужими дверима завчає слова,як першокласник біля шкільної дошки.
Зображення в ліфті на мить завмерло, потім знову заворушилося.
— Мамо, ти на зв’язку? — запитала Дарина.
— Тут я, доню, тут.
— Дев’ятий поверх, — сказала вона і вийшла на площадку.
Я сама не розуміла, чому в мене так закалатало всередині. Ніби це не доньку, а мене зараз свататимуть. Дарина підійшла до темних броньованих дверей і натиснула кнопку дзвінка. На екрані мого телефону було видно лише ці двері та номер квартири. За дверима почулися швидкі кроки.
Двері відчинилися навстіж.
На порозі стояв високий, широкоплечий чоловік у білій сорочці. Рукави були закатані до ліктів, а поверх сорочки був пов’язаний кухонний фартух у синю клітинку. За його спиною, у світлій кімнаті, я побачила щедро накритий стіл: салати у кришталевих салатниках, тарілки, біла накрохмалена скатертина. Видно було, що готувався він старанно і з самого ранку.
Чоловік глянув на Степана. Потім на Дарину. Потім зазирнув їм за спини, на порожній майданчик біля ліфта. Усмішка зникла з його обличчя.
— А де ж Зоряна Василівна? — запитав він розгублено.
Степан звичним рухом торкнувся вузла краватки і випростався.
— Прихворіла дружина, — поважно відповів він. — Тиск підскочив. Дуже перепрошувала, просила передати вітання.
— Як прихворіла? — чоловік навіть ступив крок на сходовий майданчик у домашніх капцях. — Де моя вихователька?
— Хто? — не зрозумів Степан, кліпнувши очима.
Дарина мовчки простягнула нареченому свій телефон.
— Ось мама, — тихо сказала вона. — На відеозв’язку.
Чоловік узяв телефон обома великими долонями і підніс ближче до обличчя. Я побачила його зовсім близько — так близько, що розгледіла світлі брови, легку щетину на підборідді і трохи відстовбурчені вуха. Причому ліве вухо стирчало трохи сильніше за праве.
Я знала це ліве вухо. Я сама колись мастила його зеленкою, коли він малим невдало зістрибнув із паркану в саду.
— Зоряно Василівно, — тихо промовив він, і голос його здригнувся. — Це ж я, Дмитрик. Пам’ятаєте? Станція,зима…
Чи пам’ятала я?!
Ту січневу ніч я пам’ятаю краще, ніж власне весілля. Я йшла спальнею з ліхтариком і побачила, що ліжко біля вікна порожнє, а під ним немає кедів. Зимове взуття дітей на ніч замикали в сушарці, тож він вибіг на мороз у старих літніх кедах. Я бігла крізь заметіль на станцію, ледве дихаючи від крижаного вітру, і знайшла його на дерев’яній лавці перону. Дев’ять років йому тоді було. Сидів, підібгавши під себе замерзлі ноги, і чекав на першу ранкову електричку, бо вирішив, що поїде шукати маму. Я тоді зняла свої валянки, взула його прямо на кеди, і ми пішли назад: він у моїх великих валянках, човгаючи по снігу, а я поруч у самих вовняних шкарпетках. Мама за ним так і не приїхала. Ні того дня, ні через рік.
А тепер цей худенький хлопчик виріс, стояв у кухонному фартусі на порозі власної квартири, а поруч із ним стояла моя донька.
— Дмитрику… — видихнула я, і сльози самі навернулися на очі. — Невже це ти, синку?
— Я, Зоряно Василівно, — усміхнувся він, і в очах його теж заблищала волога. — Ви ж одна мені в армію листи писали. Щонеділі. Я потім вам відповідь надіслав, а лист повернувся назад із позначкою, що заклад закрито. Я вас так довго шукав. Стільки років минуло.
— Та де ж ти мене шукав, дитино? — розчулилася я.
— Скрізь шукав. У соцмережах дивився, але вас там немає. Прізвища вашого після заміжжя я не знав, ми ж вас у дитинстві тільки на ім’я та по батькові звали. Їздив у наше селище, а там сказали, що всі працівники роз’їхалися,хто куди — ніхто не знає.
Я слухала його і думала: усі ці роки він жив поруч, у нашій області, шукав мене, пам’ятав, а я й гадки не мала.
Хотіла було сказати, що писала тоді не тільки йому. Я всім своїм вихованцям писала, хто йшов служити і не мав рідних. У мене навіть окремий зошит був із адресами військових частин. На конвертах ставила адресу дитячого будинку, щоб хлопцям приходили листи, ніби з рідного дому. Хотіла сказати, але вчасно прикусила язика. Зрозуміла, що в нього, крім тих моїх листів, у світі більше нічого теплого не було. Для мене він був одним із багатьох моїх дітей, а я для нього була єдиною рідною людиною.
— Оце так зустріч, — тихо промовила Дарина. — Мамо, ти тільки уяви, як доля звела!
Дмитро дивився на мене з екрана телефону, не відводячи погляду.
— Ви справді захворіли, Зоряно Василівно? — раптом серйозно запитав він. — Скажіть мені правду. Як колись.
Я замовкла. Степан стояв трохи позаду, і я бачила в камеру, як він перестав поправляти краватку і повільно опустив руку. Сказати зараз правду означало виставити чоловіка брехуном перед майбутнім зятем і рідною донькою. А промовчати або підтвердити вигадку означало збрехати цьому хлопцеві, якому я ніколи в житті не казала неправди. Навіть тоді, коли він у дев’ять років плакав і питав, чи приїде за ним мама.
— Не хвора я, Дмитрику, — тихо, але твердо сказала я. — Здорова я. Просто не взяв мене Степан із собою. Каже, соромно йому зі мною до міських людей їхати. Валянки в мене старі, та й балакаю я по-сільському.
На сходовому майданчику запала тиша. Десь унизу клацнули двері ліфта і загуркотів трос.
— Тату? — Дарина різко повернулася до батька. — Це правда? Ти заборонив мамі їхати? І мені в очі збрехав про тиск?
— Зоряно, — глухо промовив Степан у телефон, дивлячись повз доньку. — Навіщо ти це при людях? Приїду додому, поговоримо спокійно, по-сімейному.
— Степане Івановичу, — спокійно, але дуже вагомо сказав Дмитро, навіть не обертаючись до нього. — Зараз я розмовляю із Зоряною Василівною.
Степан замовк. Я ніколи раніше не бачила, щоб хтось так легко і впевнено міг його зупинити.
Дарина зазирнула в екран збоку, знову звично дмухнула на чубчик і подивилася на мене винуватими очима.
— Мамо, він же тебе ще восени впізнав, — зізналася донька. — Я йому твоє фото показала, розказала, що ти в дитячому будинку працювала. Він аж зблід, як побачив. А потім дуже просив нічого тобі не казати, хотів сам сюрприз зробити.
— Даремно я цю таємницю затіяв, — зітхнув Дмитро. — Дурно вийшло. Дуже хотів, щоб ви на власні очі побачили, як я живу. Не через екран, а вживу.
Ось тоді до мене все дійшло. Я зрозуміла, чому він запросив нас до себе, а не поїхав свататися до нареченої, як заведено. У дитини з дитячого будинку ніколи не було свого дому. Тумбочка біля ліжка у спільній спальні на десятьох — оце й увесь твій куток. А тут — власні двері, власна кухня, свій стіл. Він хотів показати мені, своїй виховательці, що не пропав, що виріс, вивчився і всього досяг сам. Хотів, щоб я ним пишалася. А я в цей час сиділа в селі на табуретці й вдавала хвору.
Дмитро постояв секунду, щось обмірковуючи. Потім віддав телефон Дарині, розв’язав зав’язки фартуха і зняв його через голову.
— Значить так, — рішуче сказав він. — Без Зоряни Василівни я за святковий стіл не сяду. Поїдемо свататися як годиться, за всіма звичаями — до батьківської хати нареченої.
— Дмитрику, та ти що! — сплеснула я руками перед екраном. — Це ж півтори години їхати в один бік! І сніг мете!
— Хоч три години, — усміхнувся він. — Ставте чайник, Зоряно Василівно. Ми виїжджаємо.
Дарина радісно скрикнула, засміялася і побігла в квартиру. У телефоні замиготіли стіни коридору, вішалка, чиясь коробка біля стіни. Донька почала швидко збирати зі столу салатники, а Дмитро вже діставав із кухонної шафки пластикові судочки і вправно перекладав туди страви — швидко, акуратно, по-хазяйськи. Він і в дитинстві таким був: сам собі ґудзики пришивав, ніколи нікого не просив.
Я одним оком дивилася в екран, а другим оглядала свою кухню. Який чайник? Мені ж треба терміново стіл накривати!
Степан так і стояв на сходовому майданчику сам. Букет білих хризантем і коробку з тортом він досі тримав у руках. Потім навіщось натиснув кнопку виклику ліфта, хоча ніхто ще не вийшов.
— Мамо, ми скоро будемо! — крикнула в слухавку Дарина. — Дмитро своєю машиною, я з ним. А тато за нами поїде.
Екран телефона згас.
Я залишилася сама посеред кухні. Гості вже мчали до нас, а в мене на плиті стояла лише каструля з порожнім супом.
Спочатку я кинулася до шафи.
Дістала свою найкращу святкову сукню темно-синього кольору, яку одягала ще на випускний доньки, і коробку з тими самими міськими чобітками на невисоких підборах. Степан колись сам купував їх у місті, щоб я, за його словами, виглядала «як сучасна жінка».
Сукню я одягнула. Застібнула всі ґудзики, розправила комірець. Подивилася в дзеркало — наче й нічого, гарно.
Потім дістала чобітки і взула їх.
Вони одразу стиснули ногу в підйомі. Я пройшлася по кухні туди й назад, і вже за п’ять хвилин пальці на ногах почали холонути — спочатку великі, а за ними й усі інші. Так було щоразу. Нічого з цим не вдієш, хоч дві пари вовняних шкарпеток одягни, ноги все одно німіють.
Я сіла на табуретку і подивилася на свої ноги в цих блискучих чобітках.
Заради чого я маю терпіти цей біль? Щоб Степан не кривився? Та він уже накривився на все життя вперед.
Я нахилилася, розстібнула блискавки, зняла чобітки, акуратно склала їх назад у картонну коробку і засунула на найвищу полицю в шафі, подалі з очей. А тоді всунула ноги у свої старі теплі валянки. Приємне тепло миттєво розлилося від п’ят по всьому тілу.
Синьою сукнею я залишилася задоволена, її знімати не стала.
Потім я швидко взялася до роботи. Начистила цілу миску картоплі, дістала велику чавунну сковорідку і поставила на вогонь. Смажила картоплю з цибулею, так, як колись смажила на нічних чергуваннях у виховательській для своїх хлопчаків, коли вони не могли заснути і по одному прибігали до мене грітися. Дмитрик тоді завжди приходив першим і сідав на широке підвіконня. Їв гарячу картоплю прямо зі сковорідки, обпікався і смішно дмухав на виделку.
Поки картопля рум’янилася на вогні, я дістала з серванта найкращі святкові тарілки із золотистою облямівкою та кришталеві чарки. Застелила стіл білою скатертиною, а стареньку клейонку у квіточки скрутила і сховала за холодильник. Про каструлю з супом я вже й думати забула.
Близько третьої години дня надворі почало сутеніти. Снігопад нарешті вщух. Я підійшла до вікна, виглядала на вулицю і навіть не помітила, як знову почала тихенько постукувати валянком об валянок.
На початку четвертої біля наших воріт зупинилися дві машини. Першою їхала велика сіра іномарка, а за нею — наша старенька автівка.
Дмитро вийшов першим. Він навіть не став чекати, поки Дарина вийде з салону, а швидко відчинив хвіртку і пішов розчищеною стежкою прямо до ганку. Я вискочила йому назустріч. Під пахвою він тримав велику картонну коробку, перев’язану шпагатом.
Він опустив очі на мої ноги.
— Усе в тих самих валянках, — усміхнувся він так тепло, що мені стало затишно на душі.
Зблизька він виявився ще вищим, ніж здавалося через екран. Дужий, широкоплечий чоловік, а очі й усмішка — ті самі, дитячі. Я обійняла його прямо на порозі, і він обережно нахилився до мене, намагаючись не зачепити коробкою.
— Заходь, Дмитрику, заходь до хати, — засуєтилася я. — Ноги обтрушуй.
— Слухаюсь, Зоряно Василівно, — весело відповів він.
Він ступив на кухню, зупинився посеред кімнати і глибоко вдихнув повітря.
— Як же тут файно пахне, Зоряно Василівно! Точнісінько як у нашій виховательській взимку.
Я щиро розсміялася. Степан, який саме входив слідом із тортом у руках, аж спіткнувся на порозі, почувши це слово.
Дарина внесла пакети з судочками і заходилася швидко перекладати міські салати на мої святкові тарілки,ставлячи їх поруч із великою сковорідкою рум’яної картоплі. Салати були вигадливі, з різною зеленню та горішками, а картопля — звичайна, домашня. Дмитро підійшов до плити, вдихнув аромат смаженої цибулі й одразу потягнувся по виделку.
— Ану геть руки, — лагідно гримнула я на нього. — Це потім. Спочатку діло.
— Зрозумів, — усміхнувся він і поклав виделку на місце, хоча поглядом так і залишився прикутий до сковорідки.
Степан тим часом зняв піджак, повісив його на спинку стільця, потім передумав і знову одягнув. Він явно не знав,куди себе подіти. Там, у місті, у квартирі нареченого, він почувався б поважним гостем, а тут, у власній сільській хаті, раптом опинився ніби збоку на чужому святі. Я поставила перед ним тарілку, поклала йому найбільш підсмаженої картоплі зі скоринкою — він таку найбільше любить. Степан пробурмотів «дякую» так тихо, що я ледве розчула.
Усі сіли за стіл. Степан опустився на стілець останнім, скраю, у своїй темно-синій краватці. Він мовчав і дивився собі в тарілку.
Дмитро відсунув стілець і впевнено підвівся.
— Зоряно Василівно, — урочисто звернувся він до мене. — Віддасте за мене Дарину?
Степан рвучко підняв голову.
— Взагалі-то батько тут сидить, — глухо нагадав він.
— І у вас обов’язково попрошу благословення, Степане Івановичу, — спокійно і шанобливо відповів Дмитро. — Одразу після Зоряни Василівни.
Дарина під столом міцно стиснула мою долоню. Пальці в неї були холодні від хвилювання.
— Віддам, синку, — тихо сказала я. — Чому ж не віддати? Будьте щасливі.
Тоді Дмитро повернувся до Степана і звернувся до нього — чемно, за всіма правилами. Степан лише мовчки кивнув, не підводячи очей від столу.
Потім Дмитро розлив усім по чарках, собі налив лише на денце, бо за кермом, і знову підвівся.
— Я хочу випити за Зоряну Василівну, — сказав він, дивлячись на мене. — За мою виховательку. У ту люту зиму я в її валянках зі станції до корпусу дійшов, а вона поруч ішла по снігу в самих шкарпетках. Вона потім довго не виходила на роботу, бо сильно перемерзла. Ми всі в групі про це знали. І ніколи не забудемо.
Степан поставив свою чарку на скатертину, так і не пригубивши.
— Зоряно, — тихо сказав він, дивлячись на мене. — Ти мені про це ніколи не розповідала.
— А ти ніколи й не питав, Степане, — спокійно відповіла я.
Він опустив погляд під стіл, на мої старі сірі валянки. Мабуть, уперше за всі довгі роки він дивився на них не зі зневагою чи соромом, а з якимось дивним розумінням і навіть розгубленістю. Скільки разів він казав мені сховати ці «сільські валянки» подалі з очей, коли до нас заходили його знайомі? А я слухняно ховала. І мовчала.
Дмитро сів на своє місце, притягнув до себе ту саму коробку, перев’язану шпагатом, і поставив її прямо переді мною на стіл.
— А це вам, Зоряно Василівно, — сказав він, ніяковіючи. — Замість тих старих.
Я розв’язала вузлик і підняла кришку. У коробці лежали новісінькі валянки — білі, як перший сніг, із красивою червоною вишивкою по халяві. М’якенькі, легенькі, вони пахли чистою овечою вовною. Я провела долонею по теплому повстяному боці, і в мене аж перехопило подих.
— На ярмарку вибирав, — пояснив Дмитро. — Ще восени купив, одразу після того, як фотографію побачив. Розмір Дарина по ваших старих виміряла, коли приїжджала в гості.
— Даринко! — глянула я на доньку.
— Мамо, ну а як інакше? — весело засміялася вона. — Так треба було.
Я не втрималася і вирішила одразу приміряти. Зняла під столом лівий старий валянок і всунула ногу в новий білий.Він сів на ногу так м’яко, рівно, ніде не тиснув у підйомі, наче на мене шитий. Дмитро дивився на мене і напружено чекав. Точнісінько так само він колись стояв біля мого столу і чекав, поки я перевірю його зошит із диктантом.
— Ну як? Підійшли? — тихо запитав він.
— Якраз у пору, — усміхнулася я. — Теплі які, Дмитрику! У таких до самої весни можна бігати.
— То в них і ходіть на здоров’я, — зрадів він. — Як зносите, я вам ще куплю.
Я обережно зняла новий валянок, поклала його назад у коробку до пари і знову взула свій старий сірий.
Степан тихо кашлянув і випростався на стільці. Йому, видно, дуже хотілося знову відчути себе господарем у власному домі. І він заговорив тим самим солідним голосом, яким колись розмовляв із начальством:
— Зоряно, ну на весілля в місто ти вже точно в гарних туфлях поїдеш. Там же люди зберуться, гості.
Я повільно підвелася з-за столу. Дістала з коробки нові білі валянки, вийшла з ними в сіни до порога і поставила носок до носка саме туди, де вчора ввечері стояли начищені до блиску Степанові черевики.
Потім повернулася на кухню і спокійно сказала:
— У цих білих і поїду, Степане. А тобі, якщо соромно зі мною поруч стояти буде, можеш удома посидіти. Скажемо людям, що тиск підскочив.
Першим голосно, на всю кухню засміявся Дмитро — так само щиро й дзвінко, як сміявся колись малим на підвіконні. За ним не витримала і дзвінко засміялася Дарина.
Степан почервонів до самих вух. Потім мовчки стягнув із шиї свою нову темно-синю краватку, зібгав її, засунув у кишеню піджака, і сів біля зятя.