Оленко, можеш підготувати банки для квашеної капусти на неділю, мама все складе і в погріб знесе. Я перечитала ці два рядки двічі й обережно повернула телефон свекрусі. Марія Іванівна вже дивилася на сина, чекаючи від нього пояснень. — Та я просто так написав, щоб мама не хвилювалася, чи встигне вона все до морозів, — виправдовувався Дмитро, червоніючи. — Ти ж зазвичай завжди допомагаєш, я не думав, що треба заздалегідь узгоджувати кожну дрібницю. У суботу ми з його мамою до одинадцятої вечора шаткували капусту на зиму, а в неділю о пів на шосту ранку Марія Іванівна почала перекочувати металеві діжки під водостоком просто під нашим вікном, бо вночі пішов дощ. Мій чоловік завжди звик слухати маму, а свекруха чомусь вирішила, що ми маємо робити все так, як хоче вона…
— Оленко, берися до роботи, якраз до сніданку весь город під зиму перекопаємо, — бадьоро мовила свекруха, простягаючи мені заступ просто біля порога. — А мій синочок нехай ще подрімає, він же цілий тиждень за кермом та на роботі втомлюється, а ми з тобою і самі впораємося.
Я стояла на ґанку в теплому флісовому светрі чоловіка, тримала в руках телефон і намагалася сфокусувати погляд на екрані. Годинник показував рівно п’яту годину ранку. За вікном ще стояли густі осінні сутінки, повітря пахло мокрим опалим листям, прілою землею та першим заморозком.
Марія Іванівна вже взула гумові чоботи, обв’язала голову теплою хусткою і діловито приміряла вагу другої лопати, явно підготовленої саме для мене.
— Який город, Маріє Іванівно? — тихо запитала я, відчуваючи, як від холоду та недосипу тремтять коліна. — Ми ж учора тільки опівночі з міста приїхали. А я ще до другої ночі за комп’ютером сиділа, термінове замовлення замовнику відправляла.
— Та я ж Дмитрові ще у вівторок по телефону казала, що на суботу тракторець не вийде замовити, бо сусід поїхав у справах. Треба вручну під зиму перекидати, поки земля не промерзла і дощі не зарядили, — спокійно відповіла вона, наче йшлося про звичайну ранкову прогулянку. — Та й сусіди з сусіднього села о дев’ятій ранку мають під’їхати по саджанці пізньої малини. Я їм пообіцяла, що до їхнього приїзду ми вже все підготуємо, бо людям потім ніколи.
З прочиненого вікна нашої кімнати на першому поверсі долинуло тихе, розмірене сопіння. Дмитро спав солодко і безтурботно, загорнувшись у теплу ковдру. Свекруха теж почула цей звук, на мить підняла голову, м’яко усміхнулася і знову повернулася до мене.
— Хай спить дитина, він учора так намучився за кермом, поки доїхали по тій темряві. А ми з тобою потихеньку почнемо, там тієї роботи — раз-два і готово. На свіжому повітрі сон як рукою зніме.
Я мовчки дивилася на неї і не знала, з чого почати. Учора ввечері за кермом усю дорогу сиділа саме я. Дмитро ще в місті поскаржився, що в нього розболілася голова від яскравих ліхтарів зустрічних машин, пересів на пасажирське сидіння, ввімкнув у навушниках улюблений серіал і спокійно дрімав до самої хвіртки.
Я вже хотіла нагадати про це, але з літньої кухні раптом почувся дзвінкий голос Дмитрової молодшої сестри,Ірини.
— Мамо, ти мішки великі приготувала? Бо я людям пообіцяла два десятки добрих кущів, вони мені ще позавчора гроші на картку переказали. Незручно буде, якщо ми не встигнемо викопати.
Ось про два десятки кущів, переказані гроші й чиїсь обіцянки я чула вперше в житті. Зате в одну мить стало зрозуміло, чому біля ґанку ще з вечора акуратно стояли дві наточені лопати й пара жіночих робочих рукавичок.
До цього осіннього ранку я щиро вважала, що в нас зі свекрухою просто не збігаються внутрішні годинники. Марія Іванівна звикла прокидатися ще вдосвіта, поратися біля курей, готувати сніданок і планувати день до хвилини. А мені після напруженого робочого тижня за ноутбуком хотілося хоча б один раз на тиждень розплющити очі без будильника, випити гарячої кави в тиші й просто подивитися у вікно.
— Ви в селі хоч відпочинете від свого міста, — щоп’ятниці примовляла Марія Іванівна, коли телефонувала запросити нас на вихідні. — Тут восени таке повітря, яблуками пахне, тиша, спокій. Чого вам у тій тісній квартирі сидіти? Приїжджайте, я вже й пирогів з капустою напекла, і борщу наварила.
Перші два роки нашого шлюбу я з великим задоволенням збирала дорожню сумку. Клала туди цікаву книжку, улюблений крем для рук, затишний в’язаний кардиган, який потім так жодного разу й не одягла.
Книжку я зазвичай розгортала вже в машині на зворотному шляху в неділю ввечері. Але читати не виходило, бо в салоні було темно, а вмикати світло Дмитро не дозволяв — казав, що відблиски на склі заважають йому стежити за дорогою. Сам він за вихідні встигав і виспатися до обіду, і сходити до сусіда на край вулиці подивитися новий причіп чи обговорити риболовлю.
— Та ти теж піди приляж у хаті, Оленко, — щоразу добродушно радив він, коли бачив мене з кошиком біля комори. — Хто тобі заважає? Мама ж тебе за руку не тягне.
— Зараз переберу пізні груші, щоб не попсувалися, і піду, — відповідала я, потираючи втомлену спину. — Вона сама до вечора з цими ящиками не впорається, їй важко підіймати.
— Ну ось бачиш, ти сама вирішила допомогти, — знизував плечима чоловік. — А потім будеш казати, що тебе тут навантажують роботою.
Я ніколи не вживала таких слів. Мені здавалося, що це якось не по-родинному — рахувати, хто скільки зробив,коли йдеться про літню матір чоловіка. Просто щонеділі я поверталася до міста з ниючим попереком, у понеділок ледве підводилася з ліжка і переносила найскладніші робочі завдання на вівторок або середу.
У вересні ця звичка ледь не коштувала мені важливого клієнта. Я тоді працювала над оформленням каталогу для одного великого магазину. У неділю ввечері ми повернулися з села за північ, бо допомагали свекрусі заносити до погреба мішки з картоплею та буряками. Вранці я вимкнула чотири будильники поспіль, навіть не прокинувшись, і проспала ранкову онлайн-зустріч із замовницею.
Жінка поставилася з розумінням, ми перенесли розмову, але проєкт через тиждень вона все ж віддала іншому фахівцеві — тому, хто завжди був на зв’язку вчасно.
— Тобі просто треба налагодити режим дня, — авторитетно заявив тоді Дмитро, дивлячись на моє засмучене обличчя. — Не можна до ночі сидіти перед екраном, організм же не залізний.
Я подивилася на нього поверх ноутбука і промовчала. У суботу ми з його мамою до одинадцятої вечора шаткували капусту на зиму, а в неділю о пів на шосту ранку Марія Іванівна почала перекочувати металеві діжки під водостоком просто під нашим вікном, бо вночі пішов дощ.
Тому минулої п’ятниці я вперше спробувала залишитися вдома.
— Дмитрику, давай цими вихідними я побуду в квартирі, — сказала я спокійно, складаючи папки з кресленнями. — Мені треба спокійно доробити макети і хоча б дві ночі нормально виспатися. Поїдь сам до мами, побудеш із нею,допоможеш по господарству.
— Мама дуже засмутиться, вона вже зранку тісто на вареники поставила, — спохмурнів чоловік. — Ти ж знаєш,як вона чекає, коли ми разом приїжджаємо. Для неї це справжнє свято.
— То хай вона приїде до нас у гості, я сама їй зараз зателефоную і запрошу. Посидимо затишно, у кав’ярню сходимо, прогуляємося парком.
Дмитро скривився так, ніби я запропонувала йому злітати на Місяць. Потім довго пояснював, що восени в селі багато справ, треба курей доглянути, пічку протопити, і мама нізащо не залишить хату навіть на один день.
— Ну то їдь один, я ж не проти, — повторила я. — У понеділок увечері повернешся.
— Оленко, ну ми сім’я чи кожен сам по собі? — тихо запитав він, підійшовши ближче. — Один раз на тиждень вибратися до батьківської хати — і то вже ціла проблема.
Мені стало соромно за свою втому. Я зібрала речі, поклала в сумку ноутбук і тюбик зігрівальної мазі для спини. Дорогою Дмитро купив мамі свіжий зефір до чаю, а мені — каву на заправці, і весь вечір був надзвичайно уважним та лагідним.
А о п’ятій ранку я опинилася на ґанку перед двома лопатами.
Я постояла ще кілька секунд, вдихаючи холодне осіннє повітря, а потім мовчки відставила лопату до стіни і зайшла назад у хату.
У невеликій кухні було тепло від протопленої з вечора грубки. Ірина, сестра Дмитра, якраз перекладала на стіл цупкі мішки, на яких ще залишилися сліди сухої землі. Побачивши мене без верхнього одягу і з порожніми руками, вона здивовано підняла брови.
— Ти що, не знала? — запитала вона цілком щиро. — Дмитро ж ще в середу мамі сказав, що ви на ці вихідні зовсім вільні й усе допоможете зробити.
— Вільні від чого, Іро? — тихо перепитала я, спираючись плечем об одвірок. — Від моєї роботи, від сну чи від права самим вирішувати, що робити в суботу о п’ятій ранку?
Ірина перестала шарудіти мішками і подивилася на мене уважніше. Її впевнений тон одразу кудись зник, вона знизала плечима і відвела погляд убік.
— Я взагалі вчора ввечері тільки з автобуса зійшла, мама попросила допомогти саджанці запакувати, щоб вона сама не нахилялася. Якби ви не збиралися копати, то треба було якось заздалегідь сказати, щоб я людям не обіцяла.
Я кивнула, пройшла в спальню і розбудила Дмитра. Вперше за три роки я не намагалася говорити пошепки і не ходила навшпиньки, боячись потривожити його сон.
Чоловік перевернувся на спину, зажмурився від світла екрана мого телефону і невдоволено пробурмотів:
— Оленко, ну що сталося? Ще ж темно надворі.
— Ти обіцяв мамі перекопати город під зиму і викопати двадцять кущів малини до дев’ятої ранку? Чому я дізнаюся про це від неї о п’ятій?
— Та там тієї роботи на пів години, — позіхнув він, натягуючи ковдру вище. — Не починай зранку, я тільки заснув.
— Вставай, Дмитрику. Лопата вже стоїть біля ґанку, мама тебе чекає. Покупці приїдуть о дев’ятій, якраз встигнеш.
Він сів на ліжку так різко, що зачепив ногою мою дорожню сумку. З відкритої кишені випав робочий записник, який я вчора ввечері навіть не встигла розгорнути.
— Я хотів після сніданку вийти й усе зробити, — уже тихіше промовив він, шукаючи руками шкарпетки. — Мама сама навіщось раніше часу метушиться, нікому спокою не дає.
— Ось це їй і скажеш на кухні. Заодно поясниш, чому ти так сильно втомився за кермом, хоча машину вчора від самого міста вела я.
Дмитро швидко глянув на прочинені двері кімнати, перевіряючи, чи не чує нас мати. Потім підвівся і попросив мене принаймні не робити йому зауважень при рідних.
О шостій ранку ми вже всі сиділи на кухні. Я тримала в руках горнятко теплої води, Марія Іванівна сиділа біля столу в робочих рукавичках, а Ірина притулилася біля вікна, дивлячись у темний сад. Дмитро зайшов останнім і одразу почав нишпорити в хлібниці, роблячи вигляд, що нічого незвичайного не відбувається.
— Та що трапилося, я ніяк не второпаю? — першою порушила мовчанку Марія Іванівна. — Якщо Оленка погано почувається чи спина болить, то так би й сказала одразу. Ніхто ж не неволить.
— Я не хвора, Маріє Іванівно, я просто хочу виспатися після робочого тижня, — відповіла я рівним, спокійним голосом. — І мені справді незрозуміло, чому ви були впевнені, що я погодилася вставати о п’ятій ранку і йти копати.
— Бо Дмитро мені написав: «Ми приїдемо в п’ятницю ввечері й усе зробимо». То мені тепер у кожного окремо письмовий дозвіл питати, перш ніж планувати справи у власному дворі?
Дмитро за столом почав різати хліб занадто товстими скибками. Звук був гучним, у маленькій кухні він здавався ще голоснішим. Я попросила його на хвилинку відкласти хліб і поговорити.
— Мамо, я мав на увазі, що допоможемо по можливості, коли прокинемося, — пробурмотів він, дивлячись у тарілку. — Ти теж могла б не на сьому ранку все затівати.
— Я на дев’яту людей покликала, а викопати треба заздалегідь, щоб коріння не обвітрилося і встигло підсохнути для дороги, — суворо відповіла свекруха. — І ти мені сам написав, що Оленка дуже любить поратися з рослинами і їй це тільки в радість.
Я повільно поставила горнятко на стіл і подивилася на чоловіка. Він раптом відвернувся до холодильника, ніби там терміново знадобилося перевірити, чи щільно зачинені дверцята.
— Я люблю кімнатні квіти, — тихо сказала я. — У мене на підвіконні стоять чотири вазони, і жоден із них не потребує лопати на світанку.
Ірина біля вікна ледь помітно пирхнула, але одразу відвернулася до шибки, ховаючи усмішку. Марія Іванівна зняла з рук робочі рукавички, поклала їх на край столу й дістала з кишені фартуха свій телефон.
— Ось, прочитай сама, Оленко, раз у вас тепер різні свідчення. Я собі помічників зі стелі не вигадувала.
На екрані світилося повідомлення від Дмитра, надіслане ще в середу вдень: «Оленка сама хоче на свіжому повітрі порухатися, їй після комп’ютера корисно розім’ятися». А трохи нижче було ще одне речення, від якого мені стало зовсім гірко: «Можеш заодно підготувати банки для квашеної капусти на неділю, вона все складе і в погріб знесе».
Я перечитала ці два рядки двічі й обережно повернула телефон свекрусі. Марія Іванівна вже дивилася на сина,чекаючи від нього пояснень.
— Та я просто так написав, щоб мама не хвилювалася, чи встигне вона все до морозів, — виправдовувався Дмитро,червоніючи. — Ти ж зазвичай завжди допомагаєш, я не думав, що треба заздалегідь узгоджувати кожну дрібницю.
— Ти зазвичай після обіду спиш, — спокійно відповіла я. — Я ж не пишу твоєму керівникові на роботу, що ти в суботу готовий безкоштовно розвантажувати машини, бо все одно сильний і вмієш це робити.
— Ну от знову ти перебільшуєш, ми ж про рідну маму говоримо, а не про чужих людей. Тобі справді так важко один раз допомогти?
Ірина повернулася від вікна і тихо нагадала братові, що цей «один раз» триває вже третю осінь поспіль. Потім вона дістала свій телефон і мовчки поклала на стіл перед матір’ю.
— Він мені вчора ввечері написав, щоб я на Оленку залишила всі порожні мішки і сортування саджанців. А сам іще в дорозі домовлявся зі сусідом Миколою піти зранку дивитися його новий генератор.
Дмитро замовк і опустив очі. На кухні стало так тихо, що було чутно, як у сінях цокає старий настінний годинник і за вікном шелестить сухе листя на яблуні.
— Значить, я покупців зараз відміняю, — твердо сказала Марія Іванівна, беручи до рук телефон. — Гроші людям перекажу назад, а малину викопаю сама, коли сили будуть.
— Не треба нічого відміняти, мамо, — глухо відповів Дмитро, підводячись із-за столу. — Я зараз сам піду і все викопаю, тільки кави вип’ю.
Я взяла своє горнятко і пішла в кімнату. Але заснути вже, звісно, не змогла. За тонкою стіною на кухні точилася тиха розмова, у якій кілька разів прозвучало моє ім’я.
О пів на восьму я спокійно склала свої речі в сумку, вдягла куртку і викликала машину зі служби таксі, яка возить пасажирів із сусіднього селища до залізничної станції. Дмитро застав мене біля шафи, коли я якраз згортала кабель від ноутбука.
— Ти серйозно збираєшся їхати додому через якусь малину? — запитав він розгублено, потираючи забруднені землею руки. — Я вже половину кущів викопав, мама до тебе взагалі більше не підходить і нічого не просить.
— Я їду додому виспатися, Дмитрику. Машину залишаю тобі, ви спокійно закінчите всі справи і повернетеся ввечері або завтра, коли захочете.
— І як це буде виглядати збоку? Мама подумає, що ти образилася і демонстративно поїхала.
Я присіла на край ліжка і застебнула блискавку на сумці. Пояснювати по колу одне й те саме хотілося значно менше, ніж іти пішки до електрички по осінньому холоду.
— Тоді просто скажи їй, що я поїхала спати. Це чиста правда, можеш нічого не вигадувати.
На ґанку Марія Іванівна тримала в руках теплий пакунок, загорнутий у чистий рушник. Я спробувала ввічливо відмовитися, але вона поставила його просто зверху на мою дорожню сумку.
— Пиріжки ні в чому не винні, візьми в дорогу, щоб голодна не їхала, — сказала вона без злості, але якось розгублено. — Тільки ти на мене теж усіх собак не вішай, Оленко. Я ж тебе з ліжка за руку не тягнула.
— Не тягнули, Маріє Іванівно, але щоранку питали під дверима, чи довго ще сонце світитиме у вікно. Мені від цього чомусь не ставало легше відпочивати.
Вона підтиснула губи, поправила вузлик на пакунку й подивилася на хвіртку. Біля воріт уже сигналило таксі, тож наша розмова обірвалася на півслові.
Удома я проспала п’ять годин поспіль, навіть не розібравши сумку. Прокинулася від повідомлення від чоловіка: він надіслав фотографію двадцяти акуратно зав’язаних мішків із саджанцями малини та короткий підпис: «Усе встигли».
Я відповіла, що рада за них, замовила собі гарячий обід із доставки, а потім сіла за ноутбук і за сорок хвилин закінчила макет, над яким безрезультатно мучилася цілий тиждень.
Увечері Дмитро зателефонував. Голос у нього був втомлений і трохи роздратований. Він попросив подивитися в аптечці, чи залишилася вдома зігрівальна мазь для спини. Виявилося, що викопати кущі було лише початком справи: покупці попросили допомогти завантажити саджанці в причіп, потім треба було засипати ями перегноєм і перекопати ділянку під зиму.
— А мама ще вирішила старе листя з саду вивезти на тачці, — поскаржився він у слухавку. — Я їй кажу, мовляв,усе, досить на сьогодні, завтра доробимо, а вона ніби не чує.
— Вона чує, Дмитрику, просто їй завжди хочеться довести все до ідеального порядку за один день, — спокійно відповіла я. — Скажи, що продовжиш наступного разу, і сідай відпочивати.
— Легко тобі казати з теплої квартири. Тут спокійно посидіти неможливо, вона одразу починає сама важкі кошики тягати, і совість не дозволяє дивитися.
Я нічого не відповіла, і він теж на кілька секунд замовк. Уперше за три роки нашого подружнього життя в нас з’явився спільний досвід, який більше не потрібно було пояснювати довгими словами.
— Гаразд, — зітхнув він нарешті. — Я вже завтра вранці приїду, сьогодні сил немає за кермо сідати.
Я поклала тюбик із маззю на тумбочку біля його ліжка і вимкнула звук на телефоні до ранку. Чоловікові було незручно і важко, але вперше за довгий час цей дискомфорт залишився там, де й виник, а не переїхав на мої плечі.
Наступні вихідні я теж залишилася вдома. У середу ввечері зателефонувала Марія Іванівна. Спочатку вона детально розпитала, чи здала я своє замовлення і чи задоволені клієнти, а потім довго розповідала, як гарно прижилися пересаджені кущі смородини біля паркану.
— Ти тепер зовсім до нас не приїжджатимеш? — обережно запитала вона наприкінці розмови. — Я Ірині жалілася,а вона каже: не чіпай її, хай людина нормально відпочине.
— Приїжджатиму, Маріє Іванівно, тільки не щотижня, — відповіла я щиро. — І хотілося б заздалегідь знати, ми їдемо просто в гості чай пити чи допомагати по господарству.
— Та як же я заздалегідь вгадаю, що в селі трапиться? — здивувалася вона. — Сьогодні тихо, а завтра заморозки пообіцяли — треба пізні яблука знімати або квіти вкривати, їх же не попросиш почекати до понеділка.
— Тоді яблука можуть почекати мене до десятої ранку. Або Дмитро допоможе вдосвіта, він теж чудово вміє ставити драбину і носити кошики.
У слухавці почулося важке зітхання. Я вже приготувалася знову почути знайому пісню про те, як сильно син втомлюється на роботі за тиждень. Але свекруха несподівано запитала інше:
— А о котрій годині до вас узагалі можна стукати, щоб не розбудити?
— О дев’ятій, якщо ми приїхали пізно ввечері. А ще краще — я сама вийду на кухню, коли прокинуся. Ви ж не до будильника нас у гості кличете, а до себе.
— О дев’ятій уже пів дня мине, — звично почала вона і раптом зупинилася. — Гаразд, я подумаю, що можна зробити самій зранку, щоб вам не заважати.
Я теж пообіцяла подумати, як можна допомагати їй без виснажливих нічних підйомів. Це ще не було повним порозумінням, але вперше за три роки ми обговорювали зручний графік і конкретні справи, а не те, чи достатньо я хороша невістка.
У середині жовтня ми приїхали в село в суботу ближче до обіду. Привезли з собою готову їжу з міста і заздалегідь домовилися, що повернемося додому в неділю після обіду. Марія Іванівна зустріла нас біля хвіртки, краєм ока глянула на годинник, але не сказала жодного докірливого слова.
Після теплого обіду Дмитро пішов лагодити перекошені двері в сараї, а ми зі свекрухою взялися розбирати стару шафу на веранді, щоб звільнити місце для зимового одягу. За коробкою зі старими ялинковими прикрасами знайшлася пожовкла фотографія її покійного чоловіка: він спав у дерев’яному кріслі в саду, прикривши обличчя від сонця газетою.
— Теж любив після обіду подрімати на свіжому повітрі, — тихо усміхнулася Марія Іванівна, дивлячись на знімок.— Я тоді на нього часто сердилася, що роботи повно, а він лежить. А тепер цю картку в рамці бережу.
— Мабуть, він багато працював у будні. Або просто хотів побути в тиші, таке теж людям потрібно.
Вона присіла на старий табурет і обережно протерла скло рамки краєм кофти. Потім тихо зізналася, що восени одній у великій хаті стає занадто тихо, особливо коли надворі сутеніє вже о п’ятій вечора.
Я сіла поруч на лавку і не поспішала заповнювати паузу зайвими словами. Із двору долинув голос Дмитра, який просив принести йому іншу викрутку.
— Мені все здавалося, що коли справ побільше, то ви довше в мене побудете, не так швидко в місто поїдете, — тихо додала вона. — А ще син казав, що тобі подобається на землі працювати, от я і раділа, що в нас спільне заняття є.
— Мені з вами за столом сидіти подобається, Маріє Іванівно. І до лісу прогулятися подивитися на жовте листя,тільки ми туди за три роки так жодного разу й не дійшли.
Вона уважно подивилася на мене, потім на наполовину розібрану шафу. Через хвилину спокійно закрила коробку з речами і сказала, що пил до наступного разу нікуди не втече.
До узлісся ми пішли втрьох, щойно Дмитро прикрутив завіси на дверях сараю. Дорогою свекруха кілька разів зупинялася біля сусідніх ділянок, показуючи, де хотіла б навесні посадити нові квіти, але помічників уже не призначала і графіків не складала.
Звісно, Марія Іванівна не змінилася за один день, і я на це навіть не розраховувала. На початку листопада вона знову випадково впустила під нашим вікном металеве відро о шостій ранку, а потім довго шкребла лопатою по доріжці, змітаючи перший іній.
Цього разу першим прокинувся Дмитро. Він накинув куртку і вийшов на ґанок. Я почула його ще сонний, але твердий голос крізь зачинене вікно:
— Мамо, ми до дев’ятої спимо, пам’ятаєш? Залиш те відро, я прокинуся і сам усе приберу.
— Та я всього одне відерце переставила, чого ви одразу, — пробурмотіла вона без образи. — Гаразд, лежіть уже, піду на дальній край саду яблука зберу, там не чутно буде.
Чоловік повернувся в кімнату, ліг під ковдру і вже майже задрімав, коли я тихо запитала, чи не збирається він перепросити за ті листи про банки й лопату від мого імені. Кілька секунд у кімнаті стояла тиша.
— Я справді тоді думав, що ти не проти, — чесно відповів він у темряві. — Напевно, мені просто було зручно так думати.
— Дуже зручно, особливо коли генератор у сусіда цікавіший за город. Більше так не роби, добре?
Він мовчки кивнув, хоча в сутінках я цього майже не бачила, і міцно стиснув мою руку. Вибачення вийшло коротким і трохи запізнілим, зате через тиждень, коли в мене знову накопичилося багато роботи, на вихідні до мами він поїхав сам.
Тепер інколи в селі я прокидаюся раніше дев’ятої сама по собі, без жодного будильника, і виходжу на кухню.Марія Іванівна радо наливає мені гарячої кави, дістає свіжі пиріжки, а потім обов’язково дивиться на мене і спокійно запитує, скільки часу я сьогодні можу їй допомогти.
Я називаю годину, і вона часом ледь помітно морщиться, бо справ у неї завжди вистачає до самої зими. Але біля ґанку тепер стоїть лише одна лопата — аж поки я сама не попрошу дістати другу.