– Збирай свої клунки, розмова є, – сказав він таким буденним тоном, ніби просив подати чисту сорочку.
– Не можу, в мене якраз помідори на закатку закипають, – відповіла Зоряна, навіть не озираючись від великої каструлі біля плити.
– Ну, тоді стій і слухай. Я йду від тебе. Точніше, це ти виїжджаєш. Словом, у Каріни буде дитина.
Зоряна, яка саме обережно розкладала червоні плоди по стерилізованих банках, навіть не відразу збагнула, про що мова. Дерев’яна ложка в її руці завмерла над парою.
– Каріна – це хто? – спокійно уточнила вона, витираючи лоба тильною стороною долоні.
– Із райцентру, ми разом по роботі перетиналися, – пробурмотів чоловік, відводячи погляд у бік вікна, за яким уже сутеніло.
Орест не знайшов кращого моменту повідомити про розрив, ніж той вечір, коли дружина з ранку до ночі поралася біля консервації. Причому більшу частину цих банок мав забрати саме він, щоб відвезти в місто своїм колегам та начальству – дуже вже любив похизуватися домашніми закрутками перед міськими людьми.
Далі чоловік пустився в довгі та плутані пояснення. Він нагадав, що хата належить йому, адже дісталася у спадок від його діда з бабою. Сказав, що Зоряна жінка роботяща, рук не боїться, тож знайти собі прихисток у селі чи в містечку для неї не стане великою проблемою. А йому тепер потрібен простір і спокій, бо зовсім скоро з’явиться немовля. Точніше, у них із Каріною.
– До кінця місяця можеш спокійно тут жити, – додав він таким голосом, ніби робив велику милість. – Не поспішай, збирайся помалу.
А до кінця жовтня залишалося всього дванадцять днів. Багато це чи мало, коли йдеться про завершення двадцятирічного подружнього життя, переїзд із насидженого двору та повну зміну звичного укладу?
Зоряна чудово знала, на кого записані документи на обійстя. Але кожну стіну в цій хаті білила і шпаклювала саме вона. Паркан фарбувала, клумби розбивала, садок обкопувала і новий котел купувала за власні заощадження від проданої на базарі городини. Два десятки років вона вважала це подвір’я рідним, вкладала сюди здоров’я, силу і кожну зароблену копійку. Виходить, марно старалася.
– А помідори? – якось саме собою вихопилося у неї дивне запитання.
Ніби зараз це мало хоч якесь значення. Ніби їй не кортіло просто вимкнути газ, зняти фартух і піти геть, залишивши його наодинці з немитими банками та сирими овочами.
– Докрути, будь ласка, – тихо попросив Орест. – Я ж хлопцям у конторі пообіцяв, незручно вийде.
І вона справді докрутила. Не через слабкість характеру. Просто з дитинства не звикла кидати розпочату роботу на півдорозі. Вранці чоловік завантажив ящики зі слоїками в багажник, а в обід прислав коротке повідомлення, що колеги в захваті і просять перепис маринаду. Зоряна хотіла написати у відповідь, що авторка перепису з’їжджає до кінця тижня, але передумала. Просто видалила повідомлення.
Увечері вона зателефонувала молодшій сестрі, яка жила на іншому кутку села, щоб поділитися гіркою новиною. Ірина вислухала все напрочуд спокійно, ніби їй розповідали про чергове подорожчання комбікорму.
– Зорянко, не гарячкуй, – дала вона пораду. – Погуляє трохи біля тієї міської та й повернеться. Такі історії родину тільки міцнішою роблять, ось побачиш.
– Іро, там дитина буде.
– Ну, це, звісно, серйозніше, – зітхнула сестра після короткої паузи.
Тут Зоряна не витримала, і голос її затремтів.
– Можна я у вас трохи побуду? Зовсім недовго, поки знайду якусь хатину в оренду.
На тому кінці зв’язку запала мовчанка. Було чутно, як на подвір’ї гавкає собака і сміються діти.
– Зорян, а куди я тебе покладу? – нарешті озвалася Ірина. – Хлопці в одній кімнаті, ми з чоловіком в іншій. У веранді наш Мурчик спить, у нього свій режим, він чужих не любить, ще почне мітити кутки зі стресу.
Зоряна все життя прожила в селі і добре знала таких котів. Режим у Мурчика був один: вмоститися там, де тепліше і ситніше. Шкода тільки, що для рідної тітки в цій оселі тепла не знайшлося.
Придатну хатину вдалося знайти лише з третьої спроби, на самому краю села біля лісу. Власниця, літня охайна жінка у в’язаній хустці на ім’я Ярослава Степанівна, жила у літній кухні, а порожню половину великої хати погодилася здати за помірну плату. Вона відразу озвучила свої вимоги: сторонніх у двір не водити, після дев’ятої вечора дотримуватися тиші, у печі сирими дровами не диміти, біля криниці воду не розхлюпувати.
– Я тиха, клопоту не завдам, – ледь усміхнувшись, відповіла Зоряна.
– Усі спочатку так кажуть, – похитала головою господиня. – А потім як почнуть гості вештатися.
У суботу сусідський хлопець, який мав невеликий бус і возив людей на базар до райцентру, допоміг перевезти пожитки. Зоряна забрала одяг, посуд, стару швейну машинку та кілька мішків власної картоплі й цибулі, які сама виростила на городі.
Офіційно розлучилися без зайвого галасу. Спільні гроші, відкладені на чорний день, розділили порівну. Свою частку Зоряна заховала надійно, вирішивши витрачати лише в крайньому разі.
На базарі, де вона роками стояла за прилавком зі своєю городиною, про зміни в особистому житті не розповідала. Але сусідка по ряду Леся через тиждень помітила, що Зоряна почала приїжджати іншим автобусом, з іншого боку села.
– Перебралася кудись? – обережно поцікавилася жінка, розкладаючи на своєму столі пучки свіжої зелені.
– Винаймаю пів хати біля лісу. Ми з Орестом розійшлися.
Леся співчутливо подивилася на неї, але розпитувати не стала. Лише мовчки дістала з сумки термос, налила гарячого чаю в пластиковий стаканчик і присунула ближче домашній пиріжок із яблуками.
Якось під час обіднього затишшя, коли покупців на ринку поменшало, Леся підсіла до неї із загадковою усмішкою.
– Зоряно, пам’ятаєш, ти минулого тижня давала мені спробувати свою квашену капусту з журавлиною і той гострий соус до м’яса? Я тоді трохи свекрусі відсипала. Уявляєш, вона мої закрутки ніколи не хвалила, а твої досі згадує. У неї в суботу ювілей, збирається вся родина з міста. Продай мені кілька банок, а?
– Дякую за добре слово, та у мене залишилося зовсім небагато, для себе тримала, – розгубилася Зоряна.
– Ну будь ласка! Свекруха магазинних салатів узагалі не визнає, каже, що там один оцет і хімія. А за ціною ми домовимося, я добре заплачу.
Раніше Зоряна роздавала свої закрутки, свіжі овочі та зелень родичам і знайомим просто так, за спасибі. Сестра Ірина інколи приносила порожні банки на заміну, щиро вважаючи це вагомим внеском у спільну справу. Тепер же доводилося рахувати кожну копійку: і вартість насіння, і кришки, і цукор із олією, і власну важку працю на землі. Щодо останнього Зоряна спершу ніяковіла. Продавати пучок кропу чи відро картоплі було звично, а от брати добрі гроші за власні фірмові закрутки й домашні делікатеси виявилося незвично.
Вона цілий вечір сиділа з зошитом, підраховуючи витрати, а вранці нарешті наважилася озвучити Лесі вартість замовлення. Подруга погодилася не роздумуючи, ще й наперед гроші віддала.
У понеділок на базарі Леся розповіла, що гості з міста змели все зі столу за лічені хвилини, а свекруха сяяла від задоволення і просила номер телефону майстрині. Того ж вечора Зоряні зателефонувала сестра Лесі, а за кілька днів – сусідка ювілярки. Замовлення на домашні соління, квашенину, сушені гриби та варення посипалися одне за одним.
Зоряна відмовлятися не стала. Додатковий заробіток перед зимою був дуже доречним. З перших зароблених на закрутках грошей вона купила добру електросушарку для фруктів і грибів, а наприкінці місяця змогла дозволити собі теплу зимову куртку та зручні чоботи, щоб не мерзнути на ранковому базарі. Старі вже давно просилися на спочинок.
Сестра Ірина, дізнавшись про новий заробіток Зоряни, спочатку пораділа, але почувши розцінки для міських замовників, лише важко зітхнула. Мовляв, занадто дорого береш за звичайну капусту та огірки, люди скажуть, що совісті немає.
Одного суботнього ранку Ірина знову зателефонувала. Але не для того, щоб запитати, як сестра облаштувалася на новому місці, а щоб попросити посидіти з двома її малими бешкетниками. Зоряна б залюбки погодилася, та ще з вечора набрала цілу гору роботи: треба було перебрати, порізати й заквасити кілька відер капусти та моркви на термінове замовлення до ресторану в райцентрі. До того ж хата чужа, господиня сувора, а хлопці були надзвичайно жвавими і могли наробити шкоди.
Ірина нібито зрозуміла ситуацію, проте за дві години у хвіртку постукали. На порозі стояли усміхнені племінники з наплічниками. Сестра на ходу розстібала молодшому куртку і підштовхувала синів у сіни.
– Тітко Зоряно, а можна ми тобі допомагати будемо? – одразу загукав старший.
– Я хочу моркву гризти! – підхопив менший і спробував прослизнути до кухні.
– Іро, ми ж по телефону домовилися, – твердо сказала Зоряна. – Я справді зайнята, мені треба встигнути все зробити до вечора, бо завтра машина приїде забирати товар.
– А куди мені їх подіти? – розвела руками сестра. – Чоловіка терміново викликали лагодити трактор, а мені треба в місто у справах з’їздити. Я швидко, до вечора заберу. Виручай, ти ж рідна тітка!
Хлопчаки переводили погляд з матері на тітку. Зоряна важко зітхнула, присіла, допомогла меншому зав’язати шапку і пообіцяла, що наступної неділі обов’язково покличе їх у гості на пиріжки з вишнями. Ірина над її головою невдоволено буркотіла, що раніше рідні люди завжди одне одного виручали, а тепер кожен думає тільки про свій прибуток.
Тут із літньої кухні вийшла Ярослава Степанівна і суворо подивилася на гамірну компанію поверх окулярів.
– Що тут за базар на подвір’ї? Ми ж домовлялися без галасу.
– Гості вже йдуть, вибачте, – спокійно відповіла Зоряна.
Ірина, сердито сопучи, підхопила дитячі речі та вивела синів за хвіртку. З вулиці ще деякий час долинало її обурене бурмотіння. Так на рівному місці зіпсувалися стосунки і з сестрою.
Та на цьому випробування не закінчилися. Настала весна, і Зоряна хотіла розбити біля хати хоча б невеликі грядки під ранню зелень, редиску та розсаду. Але господиня раптом заявила, що всю вільну землю засіє люцерною для сусідських кролів, а на спільній кухні почала щодня варити їжу для курей, займаючи плиту з ранку до вечора.
Дві господині біля однієї печі – це справжнє випробування. Вони постійно заважали одна одній, намагаючись розминутися з великими баняками. Згодом Ярослава Степанівна роздратовано попросила не шарудіти пакетами і не стукати ножем по дошці ввечері, бо їй це заважає дивитися телевізор.
Зоряна мовчки прибрала кухонну дошку і вийшла на ґанок. Мимоволі згадала той самий осінній вечір, коли стояла біля плити з помідорами, а Орест оголосив про своє рішення. Тоді вона чітко зрозуміла: жити в приймах і підлаштовуватися під чужі примхи їй більше несила. Потрібна своя земля і свій дах над головою.
Власну хату в селі довелося шукати майже все літо, паралельно працюючи на базарі та виконуючи замовлення постійних клієнтів. На оглядах Зоряна насамперед дивилася не на шпалери, а на землю: чи родючий чорнозем, чи не підтоплює город навесні, чи є добрий погріб для зберігання овочів і закруток. В одному дворі криниця була пересохла, в іншому город заріс таким бур’яном, що й трактором не виореш.
Лише на початку осені пощастило знайти невеличку, але міцну хатину ближче до центру села. Ділянка там була велика, доглянута, з молодим садком, глибоким сухим льохом і криницею з чистою водою. На ту хату вистачило і відкладених заощаджень, і зароблених за рік грошей. Зоряна оформила документи і нарешті переступила поріг власної оселі, щиро подякувавши колишній господині за прихисток.
З новою силою вона взялася до роботи. Навесні поставила дві великі теплиці, щоб мати ранні огірки, помідори та перець раніше за всіх на базарі. Доправляти ящики з урожаєм до райцентру допомагала вірна Леся, чоловік якої мав місткий причіп. Всю дорогу Зоряна хвилювалася, щоб ніжні стиглі помідори не побилися на сільських вибоїнах. Подруга жартувала, що в їхньому районі ями на дорозі можна об’їхати хіба що на гелікоптері.
Люди на ринку швидко звикли, що у Зоряни товар завжди свіжий, чистий, як на підбір, ще й смачні домашні закрутки можна замовити до будь-якого свята. Згодом вона навіть орендувала невеликий критий павільйон на ринку, щоб не стояти під дощем і вітром, і офіційно оформила підприємництво. Леся погодилася працювати там продавчинею кілька днів на тиждень, коли Зоряна поралася на городі чи в теплицях.
Якось до павільйону завітала Ірина з синами, щоб подивитися, як влаштувалася сестра. Хлопці одразу потягнулися до ящика з великою солодкою полуницею та ранніми огірками, і мати попросила зважити по кілограму того й іншого. Зоряна акуратно склала все в пакети і назвала суму до оплати. Ірина здивовано підняла брови.
– Я думала, ти племінників вітамінами пригостиш. Вони з понеділка питають, коли до тітки підемо.
– Привозь їх до мене на город у неділю, нехай прямо з грядки їдять скільки душа забажає, – спокійно відповіла Зоряна. – А тут торгова точка. Тут облік і каса.
– Ну, звісно, куди вже нам, простим людям, – Ірина демонстративно дістала гаманець, поклала гроші на прилавок і, забравши дітей, швидко вийшла.
Звісно, до кінця дня Зоряна трохи переживала, чи не занадто суворо вона повелася з рідною людиною. Але потім згадала, скільки мішків картоплі, відер ягід та банок закруток сестра вивезла з її двору задарма за останні двадцять років, і на душі одразу стало спокійніше. Кожна праця на землі дається мозолями, і вона має бути оцінена.
А наприкінці вересня, коли надворі вже по-осінньому сутеніло і Зоряна якраз складала ящики перед закриттям павільйону, двері тихо рипнули. На порозі стояв Орест. Він якось по-хазяйськи, оцінювально оглянув акуратні полиці, ваги, повні ящики добірних овочів та саму власницю.
– Мені Ірина сказала, що ти тут точку тримаєш, – почав він, намагаючись усміхатися. – Гарно ти розвернулася,Зоряно.
– Ти щось хотів купити? – рівним голосом запитала вона, продовжуючи витирати прилавок.
– Поговорити прийшов. Можна?
Зоряна мовчки кивнула, мовляв, кажи вже, раз завітав. Орест присів на вільний дерев’яний ящик біля стіни і почав скаржитися на життя. Виявилося, що Каріна з сином кілька місяців тому зібрала речі й поїхала жити до своїх батьків після чергової сварки через гроші. На роботі відбулося скорочення, нове місце приносить копійки, город у селі заріс бур’янами, бо самому поратися ніколи, а старі борги тиснуть з усіх боків.
– За ту машину, що в кредит брав, досі розплачуюся, – нарікав він. – І в хаті дах почав протікати, а найняти майстрів немає за що. Ще й на дитину щомісяця гроші переказувати треба.
– Скільки йому вже? – буденно поцікавилася Зоряна, хоча всередині у неї все співало. Вона не збиралася вдавати із себе святу, якій щиро шкода людину, що колись так легко виставила її за ворота.
– Півтора року, – зітхнув Орест і перейшов до головного, заради чого і прийшов. – От сиджу я ввечері у порожній хаті і думаю: навіщо ми взагалі розбіглися? Нормально ж жили стільки років, лад у дворі був, господарство тримали. Може… зійдемося знову? Я розумію, що завинив перед тобою, але я виправлюся.
– Оресте, ти створив іншу сім’ю і попросив мене звільнити хату. У мене давно своє подвір’я і своє життя, яке мене повністю влаштовує.
– Ну, не починай згадувати старе. Помилився, визнаю. Не тримати ж образу все життя.
– Я не тримаю образу. Просто не хочу повертатися туди, де мене не цінували.
Він ще кілька хвилин намагався її вмовити, навіть згадав, як вони колись разом садили молодий вишневий сад. Зоряна слухала ці солодкі промови і раптом усвідомила одну просту річ: Орест жодного разу не запитав, як вона пережила ту осінь, де тулилася весь рік і скільки сил поклала, щоб піднятися на ноги. Для нього все виглядало так, ніби вона просто вийшла з його воріт і відразу опинилася у власному прибутковому павільйоні.
Остаточно переконавшись, що назад дороги немає, Орест змінив тактику і попросив позичити грошей – мовляв, до наступної зарплати, всього на місяць, щоб перекрити борги. Почувши це, Зоряна навіть перестала складати ваги.
– Ні. Я не можу витягнути таку суму з обігу.
– Та у тебе ж торгівля йде! Ірина казала, що люди з усього району по твою городину та закрутки їдуть.
– Їдуть. Але ці гроші вже розподілені на закупівлю насіння, плівку для теплиць на весну, оренду місця і зарплату помічниці. Мені теж треба на щось жити і хату до зими готувати.
– Я ж поверну! Чи ти мені зовсім не віриш?
– Вірю. Але у мене свої плани на кожну зароблену гривню.
Орест ображено насупився і застебнув куртку.
– Могла б і виручити по-людськи, – буркнув він невдоволено. – Ти в моїй хаті двадцять років прожила, і я з тебе жодної копійки за це не взяв.
Зоряна відклала рушник і щиро засміялася. Ось тепер він був справжнім, без масок і красивих слів.
– Ти зараз серйозно?
– А що тут такого? Ти тепер сама знаєш, скільки коштує своє житло утримувати.
– Ми двадцять років були одружені, Оресте. Я з ранку до ночі на тому городі спину гнула, весь двір на мені тримався, і ремонт за мої гроші робили.
– Та я не про те. Просто мені зараз скрутно, а ти он як на ноги стала.
– Коли ти мене за дванадцять днів із двору виставляв, то про мої труднощі не думав, – спокійно, але твердо відповіла вона, переставши усміхатися.
Орест відвів очі і пробурмотів щось про те, що тоді всі були на нервах. Зоряна сперечатися більше не стала. Просто взяла невеликий пакет, поклала туди кілька стиглих яблук, пучок зелені та баночку свіжого томатного соку і поставила на прилавок перед колишнім чоловіком.
– Візьми на вечерю. Це єдине, чим я можу тобі сьогодні допомогти. А мені вже час зачинятися, скоро останній автобус.
Він мовчки взяв пакет, похмуро кивнув і вийшов у осінню прохолоду.
Замкнувши двері павільйону на навісний замок, Зоряна дістала телефон і набрала номер єдиної людини, поруч із якою завжди було по-справжньому тепло і спокійно.
– Лесю, ти вже вдома? Можна я до тебе заїду на хвилинку дорогою?
– Заїжджай, звісно. Щось трапилося?
– Орест приходив. Просився назад, а потім грошей у борг просив.
– От же нахабство! – обурилася подруга. – Ти хоч їла сьогодні щось гаряче?
Зоряна глянула на сумку, де з самого ранку так і лежав неторкнутий пиріжок, і чесно зізналася, що навіть пообідати не встигла за роботою.
– Тоді нічого по дорозі не купуй, у мене якраз свіжий борщ із квасолею зварився. І своєї консервації не вези, у мене погріб тріщить.
– Пізно, подруго. Я вже поклала в сумку баночку маринованих грибочків.
– Ну раз поклала, то вези, – здалася Леся. – Тільки скажи мені на порозі, що вони зовсім без калорій. А я зроблю вигляд, що повірила.