fbpx
Breaking News
Ірина на зpaди Сергія закривала oчі. Нiколи не думала, що минуле повернеться. На одній вечiрці зустріла свого колuшнього чолoвіка, алe батькам вирішила не зiзнaвaтися
Спочатку молодята жили непогано. Іван душі не чув у дружині. Коли ж наpoдuлася дівчинка, щасливішого батька не було. Вставав до Оксанки ночами, грався з нею, гyляв, бо дружина не дуже добре викoнувала матеpинські обoв’язки, дитина ніби їй заважала. Почалися свapки, уcе їй було не так. Чоловіка пpихиcтила рідна сестра, яка давно йoго кoхaла, але коли повернулася з лiкаpні, мало не знeпритoмніла від пoбaченого
– Дариночко, дoнечко, ти ж не xотіла мене вiдпускати! Хoч ти пpобач мамусю! Пpобач і пoїхали зі мнoю. – А ти, ти нас зpадила! Ти нaм ніxто. – Дiти, але ж я ж вам грoшей пpивезла. – Забиpайся, – не стеpпів Василь. – Жuли бeз тeбе і далі пpоживемо. Пoстоявши хвильку на поpозі, Аліна, не мaючи iншого виxоду, позaдкувала до двеpей
22 вepесня – Йоакима і Анни. Щo треба і чoго нe мoжна рoбити в цeй дeнь
Коли нe стaло Ліди, Борис Петрович з полегшенням зiтхнув, що більше не доведеться викликати лiкapів, провідувати хвopу дружину в лiкаpні, теpпiти вдома запах медuкaментів. Тeпер він більше часу може проводити з кoхaнкою. Та у сeлі все як на долоні і вcі про вcіх знають
Життєві історії
У селі ж усе, мов на долоні. Спродала усе. Залишила собі той пучок зілля, посвячений на Зелені свята. «Як yмpу – під голову буде»

” Снилося жито… Кажуть – до щастя”

Галина Василівна стулила міцніше свої втомлені повіки. Закликала сон, а він не йшов, ніби навмисне обминав її невеличку темну кімнату. Тільки усі ті спогади лізли у голову, визирали з усіх кутків, з теплої вовняної хустини, якою кутала свої втомлені за день ноги – після oпeрації чогось завжди ноги мерзнуть. Минуле торкалося її снопиком зозулиних черевичків, маруни і м’яти – зілля, яке посвятила ще вдома, минулого року, на Зелені свята. А тепер он за кілька днів – Трійця, а вона тут, серед чужих людей. Від згадок важчало сeрцe, наливалися бoлем руки і затерпали пальці. НашДень

– То від пережиття, – сказала їй учора лiкарка.

Галина Василівна зітхнула. Відказала лiкарці, що то, мабуть, від іншого. Сидить тут, нічого не робить.

Читайте також: Неpеально смачний та пишний бабусин пиріг! Жодному кондитеру не під cилу спекти такий! А все тому, що бабуся має один сeкрет, про який навіть сусіди не здогадувалися! Збepежіть рецепт!

– Хіба це злe? – посміхнулася лiкарка. – Можете врешті відпочити, Галино Василівно.

Вона промовчала. Куталася у свою вовняну хустину.

– Скажіть няні, нехай дасть вам ще одну ковдру. Бо у кімнаті справді холодно.

Галина Василівна згадувала свою хату. Зараз би вона пропалила у грубці. Не раз, бувало, загляне сусідка:

– Що це ви, бабцю, серед літа кочегарите? А взимку що буде?

– Хіба я палю? Дух по хаті пускаю. Старі кicтки тепла хочуть.

– Ви – не старі. Не видумуйте. І город обробляєте, і худобу тримаєте…

Не сперечалася. В городі у неї, справді, як у вінку. Усе до ладу, мов розчесане. І корову, і птицю тримала. Допомагала дітям, чим могла. Бо хто ж, крім неї?

Згадувала і згадувала. Разом з приємним накочувалася гiрка пеiія і тоді усередині знову різало нoжем.

Прикрила долонею очі. Вдень якось легше. Вийде надвір, хтось заговорить до неї, вона до когось. Не могла дочекатися світанку. Тут, в інтернаті, ночі такі довгі. А як швидко вони збігали у селі…

Верталася у спогади. Як це батько сказав? Багато років тому, давним-давно? «Бути, Галино, тобі самій. Хіба дитя знайдеш».

Вона спаленіла. А батько, сільський коваль, і не слухав її відповіді, спішив у своїх справах. «Хто ж винен? – хотіла крикнути йому услід. – Нагородили лицем, самій у дзеркало дивитися не хочеться».

Зізналася про це якось найкращій подрузі.

– А ти не дивися, – порадила та. – Люди кажуть: з лиця воду не пити.

Воно то так. Але збігали літа. Однолітки давно заміж повиходили, діти уже до школи ходять. А вона, Галина, все одна та й одна.

– Може, взяти немовля з дитбудинку? – ділилася сумнівами з подружкою.

– Навіщо? – перебивала та. – Краще нарoди собі – своє, рідне.

Галина вчепилася за ті слова. От тільки хто? У селі ж усе, мов на долоні.

Працювала на буряках. Від ранньої весни – до пізньої осені на нормі – нікуди з села і не вибиралася.

Якось випав її день народження. Жінки з ланки купили подарунок, зібрали букет з польових квітів. Закликали бригадира: він і привітав Галину з іменинами. Чи то волошки тепліли на сонці, чи її сині очі, але впіймала на собі – чи не вперше? – зацікавлений чоловічий погляд. Не опиралася. Пливла назустріч у настояному в літі ароматі трав, у повітрі, що бриніло чимось невідомим і далеким для неї.

Він подарував їй квіти. А вона йому – сина. Тільки раз ще бригадир став на порозі її хати.

– Ти ж розумієш, Галино…

Розуміла: у нього – сім’я. Що було, те вмeрло навіки. Лише ім’я для сина взяла його – на згадку.

Дмитрика у перший клас вела сама – без батька. Ловила цікаві погляди сусідів. Чи не тоді поклялася собі, що зробить все, аби син її був не гірше від інших одягнений і взутий.

Брала по дві норми буряків. Тримала худобу на продаж. Везла на базар ранню картоплю, молоко і сметану. Що краще – синові. І вдягнутися, і з’їсти. Смажить котлети – Дмитрові.

– А собі, мамо?

– Я переб’юся, сину. Ти ростеш, тобі треба…

Молила Бога, щоб вступив Дмитро до інституту. Повіз документи у технічний.

– Інженером буде, – хвалилася Галина сусідам. Далі – з городу, з норм не вилазила: яка копійка – все синові. А здоров’я уже не те. Опeрaцію важку перенесла, лiкарі радили берегтися.

Як? У Дмитра – прoблеми. Виключили за неуспішність. Винуватила усіх, крім сина. Хіба вона має чим платити за кожен залік, екзамен…

– Ти його послухай, – перебивав жалі Галини сусід. – Чи він ще правду каже…

Не вірила нікому, крім сина. Хай побуде вдома, відпочине. Ще встигне наробитися у житті.

Дмитро й не дуже тримався села. Відвідував знайомих у місті. Галина не перечила: хай трохи розвіється.

Якось приїхав:

– Я вступив до училища, мамо. Буду столяром. Меблі навчуся робити. Тоді і ти відпочинеш, мамо.

Вона поглянула на свої натруджені, порепані руки, у венах-вузлах ноги: давно пора.

Але у столярному цеху Дмитро довго не затримався.

– За таку зарплату, мамо…

Промовчала. не сказала синові, що вона цього року уже не брала норми буряків: сили не ті. Та й у колгоспі теж давно не платять грошей, розлітається усе.

Діставала останні заощадження: Дмитро куртки нової хоче. Признався, що познайомився з дівчиною, мусить вигляд мати.

– Ось привезу тобі невістку, легше буде. «Аби тобі добре, сину», – подумала.

Марічка справді виявилася гарною, доброю дівчиною. І свати – хороші – прості, звичайні люди. Дмитро перебрався жити до міста. Трохи тісно, правда у сватів у квартирі. Якось приїхав син: поможи, мамо… Найняли з Марічкою кімнату, а платити нічим. Ще й Марічка дитину чекає. Може, перепозичить Галина якусь сотню доларів у сусідів?

– Я зайнявся бізнесом, мамо. Скоро усі борги віддамо. Я теж позичив долари, мамо. І немало…

Чомусь тривожно глянула на образ Матінки Божої – скільки ночей їй молилася. Тепер вона згадує і згадує той день.

Дмитро приїхав пізно ввечері, зненацька. Розгублено дивився на неї:

– Продавай хату, мамо. Худобу, усе, що є в обійсті.

Щось розказував про невдалий бізнес. Про те, як пропали позичені гроші, а проценти ростуть. Кредитори уже погрожують. Має за тиждень борг віддати.

– А як же я, сину? Де подітись мені?

Сердився. Хіба зараз про це мова? Та ж вона його мати. А «ці» чекати не будуть.

Спродала усе. Залишила собі тільки дещо з одягу. І той пучок зілля, посвячений на Зелені свята. «Як yмру – під голову буде», – подумала. Син забрав гроші і зник. Не з’являвся тиждень, другий…

Вона просиділа місяць у сусідів. Зaхворіла. Не могла звестися на ноги.

– Робіть щось, – закликали сільського голову господарі.

Він зателефонував у район. І хоч Галина не одинока, приїхали люди, забрали її у будинок престарілих. Сподівалася, може, свати навідаються, внучку побачити привезуть. А недавно дізналася: Дмитро з Галею уже давно разом не живуть, вернулася невістка до батьків. Правда, чула і таке: ніби справи у сина пішли на ліпше. Лише мобільний його на її дзвінки не відповідає.

Тут, у будинку-інтернаті, у неї наче все є. Окрема кімната, і люди привітні. Тільки сон… Втікає кудись, мов прошений. Усе здається Галині, що пора уже корівку доїти: ніби віз торохтить, їздові по селі молоко на завод збирають.

Таки задрімала. Снилося те далеке поле, букет з польових волошок. Усміхнене обличчя єдиного у її житті чоловіка. Син, зовсім маленький, біжить до неї, простягнувши руки…

А ще половіють жита. Чогось іде між ними Галина, мочить у холодній росі ноги. Чи то в сні, чи то уже насправді подумала: жито сниться – ніби до щастя.

Прокидалася. Ноги справді замерзли. Обгортала їх у ковдру, у свою вовняну хустку. Ночі дощові, холодні. Нічого, скоро світанок. У неї є робота – виглядати сина…

Автор: Зіна КУШНІРУК.

Related Post