— Ти знову її сюди привела? На моє свято? Артеме, скажи, що я зараз просто щось не так почула!
Ірина стояла на порозі вітальні й дивилася на чоловіка з надією, що ось зараз він усміхнеться, скаже, що це якесь непорозуміння, і все швидко владнається. Та Артем лише поправив комір сорочки, відвів погляд убік і промовчав.А з коридору вже лунав бадьорий, упевнений голос свекрухи, Раїси Іванівни:
— Іруню, зустрічай гостей! Ми трішки затрималися, бо ще за квітами заїжджали, але встигли якраз вчасно. Ну чого ти стоїш як не своя?
Поруч зі свекрухою з’явилася рудоволоса жінка з великим букетом хризантем. Світлана усміхнулася якось ніяково, ніби сама не до кінця розуміла, де опинилася і куди їй тепер дивитися.
— Вітаю з днем народження, — тихо промовила вона. — Я… Раїса Іванівна сказала, що сьогодні збираються всі свої. Мабуть, я все ж таки даремно погодилася прийти?
— Я тебе не запрошувала, — рівно, без крику, але дуже чітко відповіла Ірина. — Тому так, ти справді невчасно.
Артем одразу втрутився, але зовсім не так, як чекала його дружина.
— Іро, ну не починай просто з порога. Люди вже зайшли, навіщо псувати настрій? Сядемо за стіл, а поговоримо потім.
Це слово «потім» Ірина чула від чоловіка вже понад три роки. Воно стало в їхній родині зручною ширмою для всього, що стосувалося його матері. Потім він з нею поговорить. Потім пояснить, що в сина нова сім’я. Потім попросить не порівнювати двох жінок за одним столом. А зараз треба просто промовчати, бо мама літня жінка,вона може засмутитися і зіпсувати вечір усім присутнім.
Ірині того дня виповнювалося тридцять чотири роки. Вона не планувала гучного застілля: просто накрила гарний стіл у вітальні, запросила найближчих друзів і двоюрідну сестру, спекла свій улюблений медовик. Хотілося тихого, теплого вечора серед людей, які щиро за неї радіють. Навіть кольорові прапорці та гірлянду біля вікна вона повісила сама, бо Артем сказав, що на роботі багато справ і йому ніколи займатися дрібницями. Ірина не сперечалася. Свято було її, і вона робила його з душею.
Чотири роки шлюбу навчили її одного: слово «родина» в уявленні Раїси Іванівни мало зовсім інший склад, ніж у самої Ірини.
Коли Ірина та Артем познайомилися, він уже майже три роки був розлучений зі Світланою. Про перший шлюб чоловік розповідав спокійно, без образ: одружилися замолоду, швидко зрозуміли, що дивляться в різні боки, тому й розійшлися. Спільних дітей у них не було, майна теж не ділили, причин бачитися не лишилося. Ірина ніколи не розпитувала про деталі, бо вважала минуле чоловіка його особистою справою. Але дуже скоро з’ясувалося, що для його матері це минуле нікуди не зникло.
Раїса Іванівна продовжувала телефонувати Світлані, ходити з нею на базар, їздити на дачу й пити разом чай на кухні. Сама по собі ця дружба Ірину не зачіпала. Кожна людина має право спілкуватися з тим, з ким їй добре. Неприємності починалися тоді, коли свекруха приводила цю дружбу в дім сина.
На перших же родинних посиденьках після весілля Раїса Іванівна поклала собі на тарілку шматочок пирога, який спекла Ірина, і ніби між іншим зауважила:
— А от Світланка таке тісто замішувала, що воно в неї завжди було як пух. Я їй казала: відкривай власну пекарню, золоті руки в дівчини!
Ірина тоді лише ввічливо кивнула. Її пиріг теж вдався на славу, і вона не розуміла, навіщо взагалі когось із кимось рівняти.
На наступне свято Світлана вже сиділа за столом поруч зі свекрухою. Раїса Іванівна цілий вечір показувала гостям старі світлини в телефоні й розповідала, як весело вони колись їздили на відпочинок. Артем у цей час робив вигляд, що дуже уважно дивиться новини по телевізору. Коли гості розійшлися, Ірина спокійно попросила чоловіка хоча б попереджати її про такі візити.
— Мама дуже звикла до Свєти, — відповів тоді Артем. — Ну що я їй скажу? Забороню бачитися? Це ж не по-людськи.
— Я не проти їхнього спілкування, — пояснила Ірина. — Я просто прошу не кликати твою колишню дружину туди, де ми сидимо своєю сім’єю.
— Та вона ж нікому нічого поганого не робить. Посидить та й піде.
Так воно й повелося. Коли Ірина намагалася говорити про свої почуття, чоловік переконував її не звертати уваги. Коли ж вона мовчала, свекруха вирішувала, що всіх усе влаштовує. Якось Раїса Іванівна покликала Світлану на вечерю з нагоди дня народження Артема. Ірина дізналася про це вже в кав’ярні, куди замовила столик на трьох — для себе, чоловіка та його мами. Артем тоді пообіцяв, що більше такого не повториться, але за столом не сказав ні слова, бо не хотів влаштовувати суперечку при офіціантах.
Ірина довго пам’ятала ті слова. Не хотів засмучувати маму при чужих людях. А засмучувати власну дружину, виходить, було цілком нормально.
За тиждень до свого тридцятичотириріччя Ірина поговорила з чоловіком абсолютно прямо й без натяків.
— Артеме, я не хочу гадати, кого твоя мама приведе на моє свято. Я запрошую тільки її одну. Без жодних несподіванок.
— Добре, я зрозумів, — відповів він, не відриваючи погляду від екрана смартфона.
— Ти точно мене почув?
— Та почув, почув. Мама прийде сама. Я їй зателефоную і скажу.
— Не колись потім. Сьогодні.
Артем відклав телефон, підійшов до дружини й обійняв її за плечі.
— Сьогодні подзвоню. Я ж не хочу, щоб ти нервувала.
Ірині дуже хотілося йому вірити. Адже в усьому іншому вони жили злагоджено. Артем багато працював, дбав про дім, у вихідні часто сам готував сніданки, умів підтримати, коли в Ірини був важкий тиждень. Вони разом планували відпустку, радилися щодо покупок, не сварилися через побутові дрібниці. Усе псувалося лише тоді, коли на горизонті з’являлася Раїса Іванівна зі своїми уявленнями про правильне життя.
У день свого народження Ірина прокинулася рано. Прибрала у вітальні, застелила нову світлу скатертину, розставила келихи, забігла до квіткової крамнички біля дому за невеликими букетиками для прикраси столу. Артем з’їздив по фрукти й привіз свіжі тістечка, навіть пожартував, як обережно віз коробку на передньому сидінні, щоб нічого не зім’яти. Ірина вперше за останні дні щиро усміхнулася й подумала, що вечір мине чудово.
Першими прийшли давні друзі — Віталій та Оксанка… ні, не Оксанка, а Дарина. Дарина одразу кинулася допомагати на кухні, нарізала сир і зелень, розпитувала про роботу. Згодом завітала двоюрідна сестра Ірини, Мар’яна, принесла гарну лляну скатертину в подарунок і теж долучилася до приготувань. Артем налив усім соку та мінеральної води, увімкнув тиху приємну музику. У кімнаті панувала легка, невимушена атмосфера.
Ірина вже збиралася кликати всіх до столу, коли пролунав дзвінок у двері. Вона глянула на екран домофона, побачила свекруху й навіть зраділа, що та прийшла вчасно. Поки Артем відчиняв замок, Ірина поправила сукню й вийшла в коридор.
І побачила Світлану з хризантемами.
— Мамо, — тихо промовив Артем, — ми ж домовлялися…
— А що «домовлялися»? — перебила його Раїса Іванівна. — Навіщо мені одній через усе місто їхати? Ми зі Світланкою якраз зустрілися, от і приїхали разом. Не залишати ж дівчину в суботу саму вдома сидіти.
— Я взагалі-то збиралася додому, — незручно промовила Світлана, притискаючи букет до себе.
— Та годі тобі! — свекруха вже знімала пальто. — Тут усі свої, ніхто не чужий. Артемчику, допоможи Свєті з квітами. Іруню, постав їх у вазу, подивися, які свіжі!
Ірина не простягнула руки до букета. Вона подивилася на чоловіка, чекаючи, що він скаже хоч щось. Але Артем мовчав. У ту мить ще можна було все владнати тихо, без зайвих свідків у кімнаті. Достатньо було чоловікові спокійно сказати матері, що сьогодні свято його дружини, а Світлані перепросити й попрощатися. Та він лише відступив убік, пропускаючи обох жінок до вітальні.
Раїса Іванівна опинилася біля столу за лічені секунди. Вона відсунула стілець і вказала Світлані на місце поруч із собою.
— Сідай, донечко, тут зручніше. Пам’ятаєш, як ми колись разом гостей приймали?
Ірина завмерла біля дверей. Дарина перезирнулася з Віталієм, який зробив вигляд, що дуже зацікавився візерунком на серветці. Мар’яна мовчки пішла на кухню по ще одну тарілку та виделку, бо стіл був накритий на певну кількість людей, і тепер одного прибору бракувало.
— Раїсо Іванівно, — сказала Ірина, намагаючись, щоб голос звучав рівно, — я не запрошувала Світлану.
— Ну от, починається! — свекруха розправила серветку на колінах. — Родина збирається, а ти ділиш людей на званих і незваних. Світлана мені як рідна. Невже я не можу прийти з близькою людиною?
— До себе додому — звісно, можете.
— А це що, чужий дім для матері твого чоловіка?
— Не чужий. Але день народження сьогодні в мене.
— Та всі ми знаємо, у кого сьогодні свято, — поспіхом втрутився Артем і спробував усміхнутися. — Давайте вже сідати, бо гаряче вистигне.
Ірина не сіла одразу. Їй дуже хотілося покликати чоловіка на кухню й поговорити наодинці. Але свекруха вже жваво розпитувала Світлану про її нову роботу, ніби довкола не було жодної напруги. Ірина глянула на своїх друзів, які прийшли її привітати, і вирішила не псувати їм вечір з’ясуванням стосунків. Це була остання поступка,на яку вона пішла того вечора.
Перші пів години за столом розмову підтримували здебільшого Дарина та Мар’яна. Ірина відповідала на запитання, підкладала гостям салати, стежила, щоб ніхто не сидів із порожньою склянкою. Світлана поводилася тихо, подякувала за частування, кілька разів спробувала заговорити з Віталієм про садівництво. Вона не кидала на Артема жодних особливих поглядів. Ірині навіть здалося, що колишня дружина почувається тут найбільш ніяково з усіх присутніх.
Та Раїсі Іванівні така тиша зовсім не підходила.
— Світланко, а пам’ятаєш, як ти на Артемів ювілей сама весь стіл накрила? — голосно запитала вона,звертаючись до всіх одразу. — Ото було частування! Сусідки потім ще місяць рецепт твого фірмового м’яса питали.
— Раїсо Іванівно, та коли це було, вже скільки років минуло, — тихо відповіла Світлана.
— Добре завжди пам’ятається. Я тоді ще сказала синові: пощастило тобі з господинею, таких ще пошукати треба.
Ірина повільно поклала виделку на край тарілки. На столі стояли страви, які вона готувала з самого ранку, а на кухні чекав її домашній медовик. Натяк свекрухи був надто прозорим, щоб його не помітити.
— Може, сьогодні поговоримо про щось інше, а не про те, що було багато років тому? — спокійно запропонувала Ірина.
— А що, вже й згадати нічого не можна? — свекруха повернулася до сина. — Артеме, скажи дружині, що я нікому нічого поганого не кажу.
— Мамо, ну справді, давай про інше, — пробурмотів він.
— А що я такого сказала? Просто згадала молодість.
Світлана обережно втрутилася:
— Давайте краще вип’ємо соку за здоров’я іменинниці. Ірино, у вас справді дуже смачно й затишно.
— От бачиш, яка вихована дівчинка, — одразу підхопила Раїса Іванівна. — Вона завжди вміла підтримати розмову й ніколи не шукала приводу для образ.
Ірина зрозуміла, що справа не у випадкових словах. Будь-яка фраза Світлани ставала для свекрухи нагодою показати, якою ідеальною була перша невістка. Сама Світлана могла хоч цілий вечір мовчати, але її присутність за цим столом уже виконувала свою роль.
По чарці соку за іменинницю підняли всі. Віталій сказав кілька теплих слів, Мар’яна побажала сестрі спокою та здійснення мрій. Артем теж підвівся, привітав дружину, згадав, як вони влітку їздили до лісу, і побажав частіше відпочивати вдвох. Ірині так захотілося почути ці слова десь окремо від цього застілля, де не треба щохвилини напружуватися й чекати чергового уколу.
Коли Ірина принесла з кухні медовик і почала розрізати його на шматочки, Раїса Іванівна задоволено оглянула гостей.
— Як же добре, що ми всі разом зібралися, — проголосила вона. — Нікого не забули, всі рідні поруч.
— Не всі, — тихо відгукнулася Ірина. — Дехто прийшов без запрошення.
— Знову ти за своє! Свєто, не звертай уваги, у нас Іруня дуже вразлива. От у вас з Артемом такого ніколи не було, правда ж? Завжди вміли домовитися.
Артем поставив склянку на стіл.
— Мамо, ну навіщо ти знову починаєш порівнювати?
— Я не порівнюю! Я кажу про те, що люди вміють зберегти теплі стосунки навіть після розлучення. Це рідкість.
— Перестаньте, будь ласка, — сказала Світлана вже помітно твердіше. — Я не хочу бути причиною сварок. Я зараз зберуся і піду.
— Нікуди ти не підеш, донечко! Не дозволю тебе виганяти через чиїсь примхи.
Слово «донечко» пролунало знову. Свекруха вимовила його так гучно, що навіть Віталій, який доти старанно розглядав шматочок торта на своїй тарілці, підвів очі. Ірина побачила, як Артем зіщулився. Він усе чудово розумів. Але всі його дії зводилися лише до того, щоб якось згладити гострий кут, так і не сказавши головного.
— Артеме, вийди зі мною на хвилину в коридор, — попросила Ірина.
Біля шафи з верхнім одягом вона зупинилася й подивилася чоловікові просто в очі.
— Ти обіцяв поговорити з мамою. Ти сказав мені, що вона прийде сама.
— Я говорив із нею. Вона не сказала, що візьме Свєту.
— І тому ти просто відчинив двері й пустив обох до кімнати?
— А що я мав робити? Не пустити людину з букетом на поріг?
— Так. Якщо ця людина прийшла до мене на свято без мого запрошення. Можна було сказати спокійно, ввічливо,без грубощів.
— Ти сама чуєш, як це виглядає? Свято ж, друзі сидять, усі дивляться.
— А коли твоя мама при моїх друзях називає твою колишню дружину донечкою і розповідає, як чудово ви жили, ніхто не дивиться?
Артем стиснув губи й поправив рукав.
— Іро, ти перебільшуєш. Мама така людина, вона любить згадувати минуле. Свєта тут узагалі ні при чому.
— Я не кажу, що Світлана сама це придумала. Я говорю про твою маму і про тебе.
— Давай зараз повернемося до гостей. Я завтра поговорю з мамою серйозно, обіцяю.
— Ти кажеш це «завтра» вже чотири роки.
З вітальні долинув дзвінкий сміх Раїси Іванівни. Ірина повернулася до столу з чітким розумінням: чоловік навіть не усвідомив, навіщо вона кликала його в коридор. Для нього найбільшою проблемою досі лишалося можливе невдоволення матері. А з образою дружини він сподівався розібратися пізніше, коли зачиняться вхідні двері за останнім гостем.
Дарина тихо нахилилася до Ірини й запитала, чи не допомогти прибрати порожні тарілки. Ірина похитала головою й сіла на своє місце. Апетиту не було зовсім. Шматочок медовика на її тарілці залишався недоторканим. А свекруха тим часом уже пояснювала Віталію, що Артем із дитинства не любив гучних розмов, а Світлана колись уміла його вчасно заспокоїти.
— Навіщо ви все це розповідаєте? — запитала Ірина.
Раїса Іванівна здивовано повернула голову.
— Що саме? Хіба це неправда?
— На моєму дні народження ви вже втретє згадуєте його перший шлюб. Я ж просила вас цього не робити.
— А я просила тебе не ревнувати до минулого. Що ж мені тепер, мовчати весь вечір? Я Світлану вважаю рідною людиною. Вона мені як донька, подобається тобі це чи ні.
Артем підсунув матері склянку з водою.
— Мамо, будь ласка. І ти, Іро, годі вже. Давайте без з’ясування стосунків. А то вийде, що найкращий подарунок сьогодні — це можливість усім посидіти в тиші.
Він засміявся власному жарту. Дарина опустила очі. Віталій почав складати серветку. Ніхто за столом не підтримав цього жарту, але саме він став для Ірини останньою краплею. Чоловік знову намагався перетворити її приниження на дрібну незручність, яку треба просто перечекати й забути.
— Тобі справді смішно? — тихо запитала Ірина.
— Я просто хотів трохи розрядити обстановку.
— Ти сидиш і слухаєш, як мене при гостях виставляють незрозуміло ким. А потім жартуєш.
— Ніхто тебе не чіпає, — втрутилася Раїса Іванівна. — Якщо ти в кожному слові шукаєш образу, то це не моя провина.
Ірина подивилася на тарілку перед собою, потім перевела погляд на чоловіка. Вона не стала кричати, не чіпала посуд і не влаштовувала гучних сцен. Просто підвелася з-за столу й сказала так, що її почули всі:
— Свято закінчилося. Я дуже вдячна друзям, що прийшли мене привітати. А вас, Раїсо Іванівно, і вас, Світлано, я прошу піти. І більше ніколи не приходити в цей дім без мого запрошення.
У кімнаті запала тиша. Свекруха спершу розгубилася, потім її обличчя почервоніло.
— Оце так подяка! — обурилася вона. — Я прийшла привітати невістку, а вона мені на двері вказує! Артеме, ти чуєш, що твоя дружина собі дозволяє?
Світлана підвелася першою. Вона не виглядала ані переможницею, ані ображеною суперницею. Радше людиною, яку втягнули в чужу некрасиву історію, запевнивши, що все буде добре, а тепер зробили винною.
— Я піду, — сказала вона. — Мені справді не варто було приходити. Ірино, вибачте, я думала… Раїса Іванівна сказала, що ви не заперечуєте.
Ірина глянула на неї без злості.
— Не ви вирішували, хто тут господар свята. Але ви могли просто запитати в мене. Одне повідомлення. Один дзвінок.
— Так, могла. Ви маєте рацію.
— Свєто, ти ні в чому не винна! — вигукнула свекруха. — Не смій вибачатися за те, що ти добра людина!
— Мамо, — промовив Артем несподівано твердо.
Обидві жінки повернулися до нього.
— Що? — запитала Раїса Іванівна.
— Світлана справді має піти. Іра її не кликала. І ти про це знала.
Слова були прості. Ірина чекала їх від тієї самої миті, як пролунав дзвінок у двері. Тепер вони прозвучали при друзях, коли вечір уже був зіпсований, а сама вона змушена була поставити крапку замість чоловіка. Краще пізно,ніж ніколи, подумала Ірина, але радості від цього не відчула.
Свекруха кілька секунд дивилася на сина так, ніби бачила його вперше.
— Тобто ти випроваджуєш близьку мені людину на вимогу своєї дружини? Подивися, до чого ти дійшов! Я тобі хто?
— Мама. Але це наш з Ірою дім. І сьогодні її день народження.
— А я, виходить, тут ніхто? Ну добре. Тоді я теж піду. І не телефонуй мені завтра, коли зрозумієш, як образив рідну матір.
Вона схопила сумку зі спинки стільця. Світлана спробувала її заспокоїти, але Раїса Іванівна ще кілька хвилин говорила про невдячність, про те, скільки сил вона вклала в сина, і про те, як важко тепер зайти до нього в гості. Артем мовчки подав їм верхній одяг. Перед тим як вийти, свекруха обернулася до Ірини.
— Я думала, ти мудріша жінка. А виявляється, ти не можеш змиритися з тим, що до тебе в сина було інше життя.
— Я його минуле життя не чіпаю, — спокійно відповіла Ірина. — Це ви щоразу приносите його до мене додому.
Артем провів матір і Світлану до дверей. Замок клацнув буденно й тихо. У вітальні залишилося п’ятеро людей, майже цілий домашній торт і святковий стіл, який Ірина з такою любов’ю готувала зранку.
Першою озвалася Дарина.
— Іруню, давай я допоможу прибрати зі столу. Не залишайся з цим сама.
— Дякую, Даринко. Але мені зараз дуже хочеться просто побути наодинці.
— Ми можемо просто посидіти й поговорити про щось хороше, — обережно запропонував Віталій. — Не згадуючи про все це.
— Не треба, правда. Вибачте мене, будь ласка, що ви стали свідками цієї розмови. Я кликала вас на свято, а вийшло зовсім інакше.
Мар’яна підійшла до сестри й обійняла її за плечі.
— Не вибачайся за чужу нетактовність. Якщо хочеш відпочити — ми підемо. Я зателефоную тобі завтра вранці.
Друзі зібралися швидко й без жодних образ. Віталій допоміг віднести на кухню порожні пляшки з-під води, Дарина ще раз міцно обійняла подругу на порозі. Ірина зачинила за ними двері й відчула, як на плечі навалилася страшенна втома.
Коли Артем повернувся до вітальні, Ірина вже зняла святкову скатертину й складала чисті тарілки в шафу. Раніше після гостей вони завжди прибирали разом, жартували й обговорювали вечір. Тепер Ірина працювала мовчки й не просила про допомогу.
— Давай я допоможу, — сказав чоловік, простягаючи руку до стосу тарілок.
— Не треба. Я сама впораюся.
— Іро, ну послухай. Мама справді вчинила неправильно, я згоден. Але навіщо було отак при всіх виганяти їх із дому? Можна ж було якось м’якше.
Ірина зачинила дверцята шафи й повернулася до чоловіка.
— Ти справді хочеш зараз обговорити, чи достатньо м’якою я була?
— Я просто хочу зрозуміти, чому ти не могла дочекатися, поки всі розійдуться.
— Тоді згадай, скільки разів я просила тебе не допускати Світлану на наші родинні свята.
— Я її не запрошував.
— Але ти її впустив. Ти бачив, що мені неприємно, і все одно запропонував усім «просто сісти за стіл».
— Я не міг виставити жінку з квітами за двері.
— А попросити маму піти разом із нею ще в коридорі ти міг? Не тоді, коли ми вже годину слухали розповіді про те, яка Світлана чудова господиня, а одразу, щойно вони зайшли?
Артем сів на край дивана. Він виглядав розгубленим і втомленим. У його уявленні вечір закінчився сваркою лише тому, що дружина не захотіла промовчати. Визнати, що саме його нерішучість довела ситуацію до межі, чоловікові було дуже важко.
— Мама звикла до Свєти, — тихо промовив він. — Вони спілкуються багато років. Я не можу заборонити їм бачитися.
— І не забороняй. Я ніколи цього не вимагала. Нехай вони разом ходять по магазинах, їздять на дачу, п’ють чай хоч щодня. Ти навіть можеш сам привітатися зі Світланою, якщо зустрінеш її на вулиці. Я не воюю з твоїм минулим, Артеме. Я просто не хочу, щоб моє теперішнє життя влаштовували так, як зручно твоїй мамі.
— Вона ніколи не визнає, що була неправа.
— Мені не потрібні її вибачення. Мені потрібно, щоб ти не дозволяв їй поводитися так у нашому домі.
Він помовчав, дивлячись у підлогу, а потім запитав:
— Ти справді готова руйнувати нашу сім’ю через те, що мама привела небажану гостю?
— Через гостю? — Ірина гірко всміхнулася. — Артеме, чотири роки я почуваюся у твоїй родині якоюсь тимчасовою заміною. Я сиджу за одним столом із твоєю колишньою дружиною і слухаю, яка вона золота людина, а ти щоразу просиш мене перетерпіти. Сьогодні твоя мама привела її до мене на день народження, а ти почав жартувати, коли мені було боляче. І ти називаєш це «через гостю»?
— Я не сміявся з тебе.
— Але ти й не став на мій бік.
Заперечити це Артем не зміг. За вікном проїхала машина, на мить освітивши стіну кімнати. Чоловік провів долонею по обличчю.
— Я не хочу сваритися з мамою, — зізнався він. — Вона потім тижнями не бере слухавку, скаржиться всім родичам, переживає. Мені простіше промовчати й перечекати.
— Тобі простіше, — повторила Ірина. — А мені потім із цим жити. Ось і вся різниця між нами.
Уперше за весь вечір Артем не знайшов жодного виправдання. Він підвівся, обережно поставив склянки на тацю, але дружина навіть не глянула в його бік.
— Я завтра поговорю з нею, — сказав він.
— Ти це вже обіцяв.
— Що ти хочеш, щоб я зробив зараз?
— Я хочу, щоб ти припинив давати обіцянки, які нічого не змінюють. Більше жодного свята з незваними гостями в нашому домі не буде. Якщо твоя мама знову прийде зі Світланою, ти сам поясниш їм біля дверей, чому вони не можуть зайти. І якщо ти знову зробиш вигляд, що нічого не відбувається, я зрозумію, що наш шлюб для тебе на другому місці.
— Це звучить як умова.
— Так і є.
Артем хотів щось відповісти, але промовчав. Він розумів, що після сьогоднішнього вечора Ірина вже не прийме звичних слів про те, що мама не хотіла нічого поганого. А з іншого боку, йому було непросто уявити, як він спокійно скаже матері «ні» наступного разу, коли поруч не буде гостей і дружина не стоятиме за спиною. І від цього власного страху йому стало особливо ніяково.
Ірина вимкнула світло у вітальні. На столі залишилася коробка з медовиком, якого майже ніхто не скуштував. Друзі прийшли з теплими словами й подарунками, а пішли раніше, ніж планували, намагаючись не дивитися господарям в очі. Ірина цілий день чекала цього свята, а тепер мріяла лише зняти святкову сукню й лягти спати.
— З днем народження, Іро, — негучно промовив Артем.
Вона зупинилася на порозі спальні.
— Ти вже вітав мене вранці. Тоді мені було дуже приємно.
Він залишився у вітальні, серед прибраного столу й кольорових прапорців, які вже не здавалися святковими.
Наступного ранку Раїса Іванівна не зателефонувала. Зазвичай вона дзвонила синові одразу після сніданку, щоб обговорити, хто що їв, хто як був одягнений і кого варто покликати наступного разу. Цього дня телефон мовчав до самого обіду. Артем кілька разів брав його до рук і перевіряв екран. Ірина бачила це, але нічого не питала.
Чоловік відніс скатертину в прання, виніс сміття, акуратно зняв гірлянду біля вікна. Він робив звичні домашні справи, але з дружиною говорив лише про те, що треба купити хліба і чи залишилася вдома кава. Ірина відповідала коротко й спокійно. Вона не збиралася влаштовувати нових розмов і не хотіла вдавати, що вчорашній вечір минув безслідно.
Перед обідом Артем підійшов до неї на кухні й сказав:
— Я ввечері заїду до мами. Поговорю з нею спокійно, без телефону.
— Поговори, — відповіла Ірина. — Тільки не для того, щоб знову пояснити, яка я складна й нетерпляча.
— Я ніколи так про тебе не казав.
— Ти багато чого не казав, Артеме. Учора це було видно найкраще.
Він кивнув і вийшов із кухні. Увечері на нього чекала розмова, якої він уникав усі чотири роки. А Ірина дивилася на складену в шафі нову скатертину, подаровану сестрою, і думала, що на своє наступне свято вона передусім дивитиметься не на кількість гостей за столом, а на вчинки свого чоловіка. Бо вдруге пояснювати, де проходить межа їхньої родини, вона вже не буде.