— Даринко, ти б це… речі до суботи зібрала, кімнату треба звільнити.
Дарина якраз закінчувала перебирати фасолю на кухні. Зупинилася, поклала жменю на стіл і підняла очі.
— Як це — звільнити? Куди я маю йти?
— Ну, як куди. Тобі вже двадцять чотири, працюєш. У місті дівчата житло винаймають, тобі й на дорогу не доведеться щодня витрачатися. А до нас Юля приїжджає з немовлям. У неї з чоловіком не склалося, жити немає де.
— А в той дім, де раніше пані Леся жила, їм не можна?
— Та де там, доню, — він відвів погляд у вікно, роздивляючись порожній двір. — Пані Леся ж у сестри в одній кімнаті тулилася, там і без них людей повна хата.
— Тату, я в цій хаті виросла, з дитсадка тут.
— Так я ж тебе не виганяю назавжди! — заквапився він, ніби виправдовуючись перед самим собою. — Приїжджай у гості, хоч щотижня. Ти ж нам не чужа. Просто ми з Лесею так порадилися й вирішили, що дитині потрібна окрема кімната.
Він сказав це, розвернувся і тихо вийшов у коридор, обережно прикривши за собою двері.
Дарина ще хвилину дивилася на миску з фасолею. З вітальні через нещільно причинені двері долетів приглушений жіночий голос: «Ну що, поговорив?» — і його спокійна, майже буденна відповідь: «Так, усе сказав».
«Ми з Лесею так порадилися». Ось і все. Двадцять років вона називала його татом, вважала найріднішою людиною на світі, а тепер усі важливі рішення в цій хаті приймаються без неї.
Мами не стало навесні минулого року. Вона згоріла швидко, буквально за кілька місяців, хоча до останнього намагалася триматися бадьоро, щоб не лякати доньку.
На похороні Василь не стримував сліз, стояв біля могили згорблений, розгублений. Дарина тоді дивилася на нього і думала: ми залишилися вдвох на цілому світі, треба триматися одне за одного, підтримувати, не дати йому згаснути від туги.
І вона трималася. Після роботи поспішала на останній рейсовий автобус із райцентру, щоб встигнути приготувати вечерю, випрати, прибрати в хаті. Сама скопала і засадила город, білила дерева в садку, платила за світло й газ,щоб він не сидів вечорами в порожній, холодній хаті.
Після похорону залишилися гроші — ті, що принесли сусіди, родичі й знайомі, а також допомога з маминої роботи. Сума вийшла чимала. Василь забрав усе собі, поклав на окрему картку.
— Це на пам’ятник, — пояснив він тоді. — Хай земля добре осяде за рік, а наступної весни замовимо гарний камінь, поставимо як годиться.
Дарина навіть не сперечалася. Кому ж іще довіряти, як не людині, яка тебе виховала?
А наприкінці літа в їхньому дворі почала з’являтися пані Леся.
Жінка з іншого кутка села, давно розлучена, доглянута, говірка. Спочатку заходила нібито у справах — то солі позичити, то розпитати, як росте городина. Потім почала залишатися на вечірній чай, а до осені перевезла свої валізи. Не минуло й пів року, як не стало мами.
Новою господинею пані Леся відчула себе дуже швидко. Дарині почала робити зауваження — м’яко, з усмішкою,але наполегливо: тарілки в мийці надовго не залишай, свої речі пери окремо, в коридорі світло не забувай вимикати. До Василя ж зверталася виключно лагідно — «Васильку». А Василько й радів, ходив за нею слідом і ловив кожне слово.
У вересні вони вдвох поїхали на тиждень відпочивати на Закарпаття — пані Лесі лікар порадив підлікувати спину термальними водами. Дарина залишилася вдома сама, доглядала господарство й годувала пса. На які кошти вони поїхали, вона не питала. Вважала, що дорослі люди самі розберуться зі своїми справами.
А взимку у доньки пані Лесі, Юлі, зіпсувалися стосунки з чоловіком. Молода мама з немовлям зібрала речі й вирішила повернутися до матері. Ось тоді й знадобилася Даринина кімната.
Хата належала Василеві, дісталася йому ще від батьків. Мама колись прийшла сюди з маленькою Даринкою на руках і з однією дорожньою сумкою, власного кутка в неї ніколи не було. Тож за документами Дарина тут не мала жодних прав. Тільки реєстрація в паспорті — та й усе. Сперечатися не було про що.
Вона й не стала сперечатися. І сліз не показувала — навіщо, щоб пані Леся потім жаліла чи дорікала?
Наступного ранку на роботі Дарина запитала у колег, чи не здає хтось із знайомих кімнату в місті.
— У нашому під’їзді пані Стефанія кімнату здає, — озвалася Оксанка — ні, стоп, Софія, з якою вони працювали в одному відділі. — У неї якраз студент з’їхав, бо перевівся на заочне. Тільки попереджаю одразу: жінка вона сувора, з характером, за словом у кишеню не лізе.
Пішли дивитися того ж вечора після зміни.
Пані Стефанія відчинила двері не одразу. Довго придивлялася до Дарини крізь окуляри, оцінюючи з ніг до голови, і в квартиру спершу не запросила.
— Звички шкідливі маєш?
— Ні, пані Стефаніє.
— Наречений є?
— Немає.
— З’явиться — сюди не водити. Оплата щомісяця вчасно, комунальні навпіл. Після десятої вечора не грюкати, воду даремно не лити, плиту без нагляду не залишати. — Жінка перевела подих і вже трохи тихіше запитала: — А з дому чого йдеш? Із рідними не вжилася?
— Мами немає. Навесні поховали.
— А батько?
— Він мені вітчим. У нього тепер нова сім’я, місця для мене не вистачило.
Пані Стефанія поглянула на Софію. Та ледь помітно кивнула: мовляв, усе правда, дівчина хороша, спокійна.
— Ну, заходь, раз так. Подивися кімнату. Чого на порозі стояти.
Кімната була невелика, але світла й охайна: ліжко біля стіни, стара шафа, письмовий стіл і вікно, що виходило у тихий зелений двір. Дарині більшого й не треба було.
У суботу вранці Василь сам привіз її до міста своєю машиною. Сам виносив сумки й складав у багажник.Метушився, поспішав, ніби хотів швидше закінчити цю справу.
Пані Леся вийшла на ґанок у теплому халаті, притримуючи його на грудях.
— Даринко, ти ключ від хати залиш, будь ласка. Навіщо йому в сумці губитися? Як приїдеш у гості — ми завжди вдома, відчинимо.
Дарина мовчки зняла ключ зі своєї зв’язки й поклала на перила.
Василь у цей момент схилився над багажником, роблячи вигляд, що нічого не чує й не бачить.
Але він чув. Усе чудово чув.
Дорогою вони майже не розмовляли. Лише на в’їзді в місто Василь нерішуче мовив:
— Ти не думай нічого поганого, Даринко. Юля трохи оговтається, може, з чоловіком помириться або своє житло знайдуть — і ти повернешся додому.
Дарина нічого не відповіла. Вона вже знала: ніхто не їде звідти, де зручно влаштувався і де тебе обслуговують.
Пані Стефанія чекала біля під’їзду. Подивилася, як чоловік заносить важкі сумки на третій поверх, і запитала у Дарини голосно, так, що луна пішла по всьому сходовому майданчику:
— Це вітчим твій? Дивися, сам привіз, не полінувався.
Василь поставив останню сумку біля дверей і витер лоба рукавом.
— Ну, я поїхав, доню. Леся вдома чекає, та й справ багато. Ти дзвони, якщо щось знадобиться.
— Їдьте, тату. Щасливої дороги.
Замкнула за ним двері пані Стефанія сама, на два оберти ключа.
— Сам ростив, значить, сам і вивіз. Ну, господар… — вона махнула рукою. — Гаразд, не моє це діло. Занось речі в кімнату, нічого їм у коридорі стояти.
Жити з пані Стефанією виявилося непросто, але чесно.
Господиня ретельно стежила за порядком: вимикала світло в коридорі, якщо Дарина забувала, перевіряла, чи щільно закручений кран на кухні, а коли ввечері дівчина випадково голосно зачинила дверцята шафи, пані Стефанія одразу постукала в стіну.
Вона мала власну думку з кожного приводу і ніколи не тримала її при собі.
— Куртку легку вдягла, а на вулиці вітер — промерзнеш, потім лікуватися будеш!
— Повний чайник навіщо налила? Тобі на одну чашку треба, а газ горить!
— Хто ж так підлогу миє, розводи залишаються? Дай сюди ганчірку, покажу.
— Ну як тобі наша сусідка? — питала на роботі Софія. — Не замучила ще своїми правилами?
— Жити можна, — спокійно відповідала Дарина.
І це була правда. Бурчати господиня вміла, але в душу не лізла, зайвих запитань не ставила. Про вітчима сама ніколи не згадувала, а про маму запитала лише один раз — де похована і чи часто Дарина туди їздить.
У грудні Дарина сильно застудилася, кілька днів лежала з високою температурою. Пані Стефанія, не сказавши зайвого слова, сама сходила в аптеку, купила ліки й чай з малиною, а вночі двічі заходила в кімнату перевірити, чи не піднявся жар і чи рівно дівчина дихає. Коли Дарина одужала і хотіла віддати гроші за ліки, господиня взяла рівно стільки, скільки було в чеку, ні копійкою більше.
Напередодні Різдва зателефонував Василь.
— Приїжджай, Даринко, на Святвечір. Посидимо по-сімейному, вечерю зготуємо.
Вона поїхала. Перед виїздом зателефонувала, уточнила, на яку годину краще прибути, щоб не заважати. Почувалася так, ніби їде до далеких знайомих.
Пані Леся зустріла її у передпокої, приклавши палець до губ:
— Тихо проходь, роззувайся біля самого порога, бо малюк щойно заснув, а так по підлозі повзає, скрізь чисто має бути.
Дарина заглянула у свою колишню кімнату — там стояло дитяче ліжечко, на столі лежали пелюшки й баночки з сумішами. Від її книжок і фотографій не залишилося й сліду.
Посиділа за святковим столом трохи більше години. Послухала розмови про те, який у Юлі безвідповідальний чоловік, як дорого зараз коштує дитячий одяг і як важко з маленькою дитиною в селі. Василь весь час підтакував Лесі, а на Дарину поглядав якось винувато, ніби хотів щось сказати, але не наважувався.
Поїхала вона вечірнім автобусом. Василь вийшов провести її до хвіртки.
— Ти не тримай зла, доню… Так життя склалося.
— Я не тримаю, тату. Бережіть себе.
На Новий рік Дарина залишилася у своїй кімнаті, навіть верхнє світло не вмикала, сиділа біля вікна й дивилася на вогні сусідніх будинків. Близько одинадцятої вечора у двері тихо постукала пані Стефанія.
— Чого в темряві сидиш? Іди до мене, подивимося святковий концерт, чаю поп’ємо. Самій у такий вечір сидіти — не годиться.
Вони сиділи вдвох у вітальні. Пані Стефанія нарікала на телевізійні програми, казала, що раніше співали краще й душевніше. А потім зітхнула, не відводячи очей від екрана:
— Мій син уже третій рік обіцяє приїхати на свята. Каже, роботи багато, дорога далека… Отакі тепер діти.
Дарина розповіла, як з’їздила на Святвечір у рідне село.
— У гості, значить, — повторила пані Стефанія й похитала головою. — У власну хату — як гостя. Ну й люди пішли…
Опівночі вона легенько цокнулася своєю чашкою з Дарининою:
— З Новим роком, дівчинко. Хай у тебе все налагодиться.
У лютому Василь зателефонував знову. Довго мовчав у слухавку, покашлював, підбирав слова, а потім усе ж виговорив:
— Даринко, ти б виписалася з нашої хати. За комунальні послуги на тебе нараховують, за вивіз сміття… Леся порахувала — за рік чимала сума набігає.
— Куди ж я випишуся, тату? В повітря?
— Ну… придумай щось. Ти ж живеш десь у місті, може, господиня погодиться.
Пані Стефанія якраз проходила коридором і все почула. Дочекалася, поки Дарина покладе слухавку.
— Виписують? З дому вижили, а тепер і з паперів викреслюють? — Вона постояла хвилину, подумала. — Гаразд. Неси паспорт завтра вранці. Звідти знімешся з реєстрації, а до мене зареєструєшся — за один день усе зробимо.Поки на рік, а далі подивлюся, як себе поводитимеш.
— Пані Стефаніє, ви ж мене всього кілька місяців знаєте…
— Мені цього достатньо, щоб людину розгледіти.
За тиждень усі документи переоформили. Василеві Дарина надіслала коротке повідомлення з одного слова: «Виписалася». Він відповів майже одразу: «Дякую, доню».
Усю зиму Дарина економила, відкладаючи з кожної зарплати хоч трохи. Розуміла: свого житла немає, сподіватися можна тільки на себе, тож має бути хоч якийсь запас на чорний день. До початку весни вдалося зібрати певну суму.
У березні, за два дні до річниці, як не стало мами, Дарина сама набрала номер Василя. Говорила з кухні, а пані Стефанія в цей час прасувала білизну на столі.
— Тату, післязавтра рік. Ти поїдеш на кладовище?
— Заїду вранці, перед роботою.
— Я ось чого дзвоню. Час уже пам’ятник замовляти. Якщо зараз домовимося з майстрами, то до травня якраз встигнуть поставити. Ти зніми ті гроші, що з похорону залишилися, я приїду, разом поїдемо й виберемо.
У слухавці запала довга пауза.
— Тату? Ти мене чуєш?
— Немає тих грошей, Даринко.
— Як немає? Куди вони поділися?
— Ну так вийшло… Витратилися. На відпочинок восени їздили, Лесі треба було здоров’я поправити. Потім Юлі з дитиною допомагали, візочок купували, ліжечко… Сама знаєш, яке зараз життя. Я потім підзбираю — і обов’язково поставимо. Не горить же.
— Справді, не горить, — тихо сказала Дарина й натиснула кнопку завершення виклику.
Вона ще кілька хвилин сиділа за столом, дивлячись у одну точку. Потім відкрила в телефоні оголошення: скільки коштує граніт, гравіювання, встановлення.
Пані Стефанія вимкнула праску й поставила її на підставку.
— Що він тобі сказав?
Дарина розповіла про гроші, які люди принесли на похорон, і про лікування спини пані Лесі. Коротко, без зайвих емоцій.
— Витратили?! — пані Стефанія аж присіла на стілець. — Мамині гроші, які люди на пам’ять дали, — на курорт?! Ну й чоловік! Знайшов за чий рахунок нову дружину гріти!
Обурювалася вона довго. Дісталося й Василеві, і Лесі, і її родичам. Дарина слухала й мовчала, стиснувши пальці на колінах.
Згодом пані Стефанія заспокоїлася й запитала вже тихіше:
— У тебе самої скільки відкладено?
Дарина назвала суму.
— Малувато, звісно. Але нічого. У суботу підемо до пана Тараса — ой, ні, до пана Миколи, він у нас у місті пам’ятниками займається. Моєму чоловікові колись робив — совісний майстер, зайвого не візьме. Тільки ти мені скажи: плакати там будеш?
— Не буду.
— І правильно. Сльозами справі не зарадиш.
У день річниці Дарина відпросилася з роботи в обід і поїхала на цвинтар сама. На горбику вже лежали свіжі червоні гвоздики. Отже, він приїжджав зранку. Сам чи з Лесею — Дарина не знала й не хотіла дізнаватися.
Майстерня пана Миколи була на околиці міста, під великим навісом. Пані Стефанію він упізнав ще від воріт.
— Доброго дня, Стефаніє Іванівно! Кому цього разу вибираємо?
— Та не дай Боже нікому! Ось дівчині треба, мамі її. Ти, Миколо, ціну скажи по-людськи, як для своїх.
Майстер показав зразки каменю. Дарина вибрала невеликий, стриманий сірий граніт, без зайвих прикрас, але акуратний і світлий. Половину суми треба було внести одразу, решту — коли камінь буде готовий до встановлення.
— Мені трохи не вистачає до завдатку, — зізналася Дарина. — Можна я з наступної зарплати донесу?
— Я додам, чого не вистачає, — спокійно втрутилася пані Стефанія. — Отримає получку — віддасть. Оформляй, Миколо, я за неї ручаюся.
— Обов’язково віддам, — кивнула Дарина.
— Та я й не сумніваюся.
Майстер попросив фотографію для портрета. Дарина почала гортати знімки в телефоні. Пані Стефанія заглянула через плече.
— Ось це фото бери. Там, де вона всміхається. Хай люди її такою й пам’ятають.
Другу частину суми потрібно було зібрати до травня. Два місяці Дарина брала додаткові зміни у вихідні,допомагала зі звітами в сусідньому офісі й поверталася додому вже потемки. Пані Стефанія бурчала, що дівчина зовсім себе не береже й так і здоров’я підірве. Але в стіну стукати перестала, хоч би як пізно Дарина поверталася і гриміла ключами в замку.
До травня Дарина зібрала всю суму до останньої копійки.
Встановлювати пам’ятник поїхали в середині місяця, коли земля вже добре просохла. Пані Стефанія поїхала разом із нею — сказала, що мусить усе проконтролювати. Всю дорогу в машині майстра вона нарікала на біль у колінах, а як приїхали на кладовище — одразу про все забула.
— Куди хилиш? Ліворуч трохи подай! Рівніше ставте, люди ж дивитися будуть!
Хлопці-майстри лише усміхалися, але виставляли все так, як вона веліла.
Повз проходила сусідка з Василевої вулиці. Зупинилася біля огорожі, сплеснула руками:
— Даринко, ти це сама ставиш? А де ж Василь?
— Зайнятий ваш Василь, — відповіла за неї пані Стефанія. — Немає в нього часу на такі справи.
Сусідка тільки похитала головою й пішла своєю дорогою.
Коли майстри зібрали інструменти й відійшли до машини, пані Стефанія присіла на лавку біля могили й довго дивилася на портрет.
— Яка ж молода ще… — тихо мовила вона. І більше не сказала ні слова.
Телефонувати Василеві Дарина не стала. Він після тієї березневої розмови теж жодного разу не набирав її номер.
У червні був мамин день народження. Дарина купила банку чорної фарби, пензлик і вранці поїхала в село: металеву огорожу навколо могили Василь поставив одразу після похорону, і за рік фарба місцями облущилася.
Підійшла до місця — а на лавці сидить він сам.
Побачив Дарину, ніяково підвівся.
— Я з самого ранку тут. Думав, ти приїдеш.
— А ти звідки знав, що я буду?
— Сусідка бачила, як ви пам’ятник ставили. Сказала мені, що гарний камінь. Я й сам зрозумів, хто це зробив.
Він озирнувся на пам’ятник, провів рукою по гладкому граніту.
— Гарний. Багато заплатила?
— Скільки заплатила — усе моє.
— Я віддам тобі, Даринко. Не одразу, частинами, але поверну…
— Не треба. Я не для тебе ставила, а для мами.
Василь поліз у кишеню, дістав гаманець, почав перебирати купюри.
— Візьми хоч те, що зараз при собі маю…
— Сховай, тату. Не потрібно.
Він сховав гаманець. Потоптався біля хвіртки, опустивши голову.
— Леся не знає, що я сюди поїхав. Сказав їй, що пішов у гараж машину ремонтувати.
Ось воно як. Господар у власній хаті, а на могилу до дружини приїжджає потайки, озираючись.
— Я ж не зі зла так зробив, доню, — заговорив він швидко, ніби боявся, що вона піде. — Не можу я сам у порожній хаті. Прийду з роботи — тиша така, хоч вовком вий. А Леся… вона жвава, з нею веселіше.
— Я ж теж там жила, тату. Я ж теж була поруч.
Він не знайшов, що на це відповісти.
І раптом Дарині стало його щиро шкода. Думала, що при зустрічі кипітиме від образи, а замість цього відчула тільки тихий жаль. Стоїть перед нею немолодий уже чоловік, якого вдома чекають зі звітом за кожну хвилину, і очей підняти не може.
— Дай пензлик, — сказав Василь. — Чого ти сама будеш руки бруднити.
Вона мовчки простягнула банку й пензлик.
Фарбував він старанно, акуратно виводячи кожен прутик огорожі. Дарина тим часом виривала траву навколо.
— Шумно в нас тепер удома, — заговорив він, не обертаючись. — У малого зубки ріжуться, плаче ночами. Юля з Лесею зранку на кухні, все щось ділять, сперечаються… Мені там і приткнутися ніде.
Дарина промовчала.
— Ти б приїхала в неділю, Даринко. В гості. Посиділи б, поговорили.
— Ні, тату. В гості я до вас більше не поїду. Вже бувала, вистачить.
Він зупинився, опустив руку з пензликом.
— Якщо хочеш бачитися — приїжджай сюди. На мамин день народження, на річницю, на Проводи. Я тут буду.
Василь довго мовчав. Потім тихо кивнув:
— Приїду.
Він дофарбував огорожу до останнього прутика. Підвіз Дарину до автобусної зупинки. Вона не відмовилася. Повз свою хату він проїхав швидко, навіть не глянувши у бік вікон.
Увечері пані Стефанія запитала:
— Ну що, пофарбувала?
— Вітчим пофарбував.
— Прийшов усе-таки…
Більше вона про нього не розпитувала. Лише запитала, чи залишилося трохи фарби, бо на балконі поручні вже давно облізли.
У липні на картку Дарині прийшов грошовий переказ. Від Василя, без жодного повідомлення. У серпні — ще один такий самий. У вересні знову.
Вона нічого не просила. Але й назад гроші не відправляла. Вирішила: хай лежать окремо.
А в жовтні несподівано зателефонувала пані Леся. Сама, вперше за весь рік.
— Дарино, ти навіщо з батька гроші тягнеш? Уже третій місяць поспіль він тобі перекази робить. У нас, між іншим, маленька дитина в хаті, кожна копійка на рахунку.
— Я в нього нічого не просила.
— А за які ж тоді заслуги він тобі гроші пересилає?
— За пам’ятник. Я мамі поставила за власні заощадження. Бо ті гроші, які люди на похорон принесли і які з маминої роботи виплатили, ви минулої осені на курорті витратили.
У слухавці стало тихо. А потім пані Леся запитала зовсім іншим, розгубленим голосом:
— Які гроші з похорону?
— Ті, що люди принесли. Він їх на пам’ятник мав тримати.
— Він мені сказав, що це його річна премія на роботі…
— Ну, значить, премія.
Пані Леся поклала слухавку, навіть не попрощавшись.
Що саме відбувалося в їхній хаті того вечора, Дарина не знала. Тільки за три дні їй на картку надійшла вся решта суми, яка колись залишилася після похорону. А слідом прийшло коротке повідомлення від Василя: «Леся веліла віддати все до копійки. Зі своїх заощаджень зняла. Сказала, що з поминальних грошей їй щастя не буде».
Дарина показала повідомлення пані Стефанії. Та перечитала двічі й хмикнула:
— Дивися-но. Командирка, а совість усе ж має. Не те що твій вітчим.
На наступну річницю Василь приїхав на кладовище, як і обіцяв. Присів на лавку, довго дивився на землю.
— Дісталося мені тоді за ті гроші, Даринко. Леся цілий тиждень зі мною не розмовляла.
— Образливо?
— За діло, — чесно визнав він.
Тієї ж весни Дарина замовила у майстра плитку навколо могили й акуратний квітник. А те, що залишилося з повернутих грошей, відклала на власний рахунок.
Відтоді так і повелося. Двічі на рік Василь приїжджає на цвинтар. Підфарбовує огорожу, прибирає сухе листя, сидить на лавці. Про запрошення в гості більше ніколи не заводить мову. Говорять вони небагато: про здоров’я, про роботу, про погоду. Дарина називає його татом, як і звикла з дитинства.
Про життя вдома він розповідає неохоче. Знайомі з села при зустрічі переказують, що Юля до чоловіка так і не повернулася, в хаті постійно гамір і тіснота, а сам Василь вечорами допізна сидить у гаражі. Тепер уже по-справжньому.
У ту хату Дарина більше жодного разу не заходила.
Живе вона й далі у пані Стефанії, тепер уже з постійною реєстрацією. Софія на роботі кликала винаймати окрему квартиру на двох, щоб було вільніше, — Дарина відмовилася.
Минулої зими пані Стефанія послизнулася біля під’їзду під час ожеледиці й зламала праву руку. Два місяці Дарина допомагала їй одягатися, зачісувала, готувала їсти й водила на перев’язки до лікарні. Син пані Стефанії вперше за багато років зателефонував серед робочого тижня й запропонував найняти доглядальницю.
— Є кому мене доглянути, — спокійно відповіла йому мати. — Не витрачайся.
А на початку наступного місяця, коли Дарина, як завжди, поклала на кухонний стіл гроші за проживання, пані Стефанія відсунула їх назад.
— Сховай у гаманець. Плати тільки за світло й воду, цього вистачить. Придумала теж — рідній людині за куток платити.