У самому серці Карпат, там, де вранці сиві тумани спускаються з високих смерекових верхів просто на дерев’яні дахи старих хат, жила собі жінка, про яку знала вся округа. Звали її Ксенією, але в селі ніхто не казав просто «баба Ксеня». Усі звали її з повагою і любов’ю — гуцулка Ксеня.
На той час минав їй дев’яносто третій рік. Здавалося, сам час забув до неї дорогу, хоч і залишив на обличчі глибокі борозни, схожі на гірські стежки. Очі її, колись темні, як лісові ожина, тепер трохи вицвіли, набули кольору ранкового неба після дощу, але дивилися на світ усе так само ясно, тепло і проникливо.
Хата її стояла трохи на відшибі, під самою горою, де дзюрчав чистий гірський потік. Двір завжди був заметений,колодязь накритий, а на призьбі влітку грілися на сонці глиняні горщики. Сама Ксенія сиділа на старій лаві,вкритій ліжником, перебирала дерев’яні зернятка вервиці й тихо шепотіла молитви.
Життя її не було схожим на тиху пісню. Воно нагадувало швидку гірську річку, яка б’ється об каміння, піниться, але все одно тече вперед.
Вийшла заміж вона ще зовсім юною за Івана — високого, статного легіня, який умів так грати на флоярі, що навіть птахи в лісі замовкали. Кохалися вони безтямно. Та щастя тривало недовго. Пішов Іван у ліс на заготівлю дерева, почалася страшна буря, і впала на нього стара смерека. Залишилася Ксеня сама з трьома малими дітьми на руках і четвертим під серцем.
Зима тоді видалася люта. Снігу намело під самі вікна. Їсти не було чого, дрова закінчувалися. І тоді прийшов до неї Іванів молодший брат, Василь. Мовчазний був чоловік, суворий на вигляд, але серце мав золоте.
— Не виживеш ти сама, Ксеню, — сказав він, стоячи на порозі й обтрушуючи сніг із кожуха. — Діти пропадуть. Івана не вернеш, а живим жити треба. Виходь за мене. Не обіцяю тобі солодких слів, бо не вмію їх говорити, але хліб у хаті буде, і діти твої сиротами не виростуть.
Поплакала Ксеня, помолилася перед образом і погодилася. І не пожалкувала ніколи. Василь став для її дітей рідним батьком, а згодом народилося в них ще двоє спільних. Шістьох дітей підняли на ноги, вивчили, в люди вивели. Хоч як важко було — і в колгоспі спину гнули, і в горах сіно косили, і в дощ, і в спеку працювали, — ніхто й ніколи не чув від Ксенії нарікань.
Коли діти скаржилися на втому чи несправедливість, вона лише хитала головою, поправляла хустку й казала своїми тихими, але твердими словами:
— Не грішіть, діти. Бог краще знає, кому який хрест дати. Треба довіряти Богу. Він не дає ноші важчої, ніж людина може понести.
Ці слова вросли в душі її дітей так глибоко, що стали їхнім життєвим законом. І любили вони свою матір так сильно, що коли виросли і створили власні сім’ї, зібралися якось усі разом на Великдень і дали одне одному слово:у кого першою народиться дівчинка, назвуть її Ксенією — на честь матері.
Так і сталося. Бог ніби почув їхню любов і послав п’ятьох дівчаток. П’ять онучок Ксеній було в старої гуцулки. Сміялися в селі, що як вийде баба Ксеня на поріг та гукне: «Ксеню, йди сюди!», то збігається пів вулиці дівчат, і кожна питає: «Чого кликали, бабцю?».
До дев’яноста років стара Ксенія ходила до церкви пішки. Дорога була неблизька, вгору, але вона йшла повагом,спираючись на різьблену палицю, у вишитій сорочці, кептарі та білій хустці. Люди розступалися перед нею,віталися, цілували руку, просили благословення. А після дев’яноста ноги почали підводити. Сказала тоді Ксеня:
— Ну, Бозю, тепер Ти до мене приходь у гості, бо мені до Твого дому вже важко дійти.
І стала вона молитися вдома. З ранку до вечора сиділа біля вікна, з якого видно було далекі сині хребти, і перебирала вервицю. А молитися їй було за кого. Рід розрісся, як могутній дуб: шестеро дітей, вісімнадцять онуків, п’ятнадцять правнуків, а ще зяті, невістки, свати. За кожного треба було попросити здоров’я, розуму, щастя,мирного неба.
Та була в її серці одна особлива, глибока рана, про яку вона не розповідала нікому. І найбільше сліз та молитов віддавала вона двом людям — своєму покійному наймолодшому синові Михайлові та його доньці, своїй наймолодшій онучці Оксанці.
У селі її всі звали Оксанкою, хоч за паспортом вона була Ксенією — п’ятою, наймолодшою з тих самих онучок.Щоб не плутатися, ще змалечку почали її кликати Оксанкою, так і прижилося.
Дівчина вона була на диво гарна, але красою тихою, не крикливою. Мала великі карі очі, густу косу, яку заплітала у вінок, і лагідну вдачу. Працювала вона в районній лікарні медсестрою, люди її любили за легку руку і добре серце.
Та от біда: минуло Оксанці вже тридцять п’ять років, а заміж вона так і не вийшла. Подруги давно вже дітей до школи повели, молодші двоюрідні сестри весілля повідгулювали, а до Оксанки свати ніби дорогу забули.Знайомилася вона з хлопцями, траплялися й хороші, але щоразу щось ставало на заваді: то хлопець раптом їхав на заробітки й зникав, то виявлялося, що він не вільний, то просто не лежала душа.
Мати Оксанчина, невістка Марія, лише зітхала потайки, а стара баба Ксеня знала причину. Принаймні, вона в це свято вірила.
Михайло, батько Оксанки, був наймолодшим сином у сім’ї, пізньою дитиною, улюбленцем. Веселий був, гарячий,красивий, як намальований. Одружився він рано з тихою сільською дівчиною Марією, народилася в них донечка Ксенія-Оксанка. Пожили трохи в селі, а потім захотілося Михайлові більшого простору, та й перебралися вони в обласний центр. Там він влаштувався водієм на велике підприємство, почав добре заробляти.
Але одного осіннього вечора, коли дощ сік у шибки так, що світу білого не було видно, у двері хати старої Ксенії тихо постукали.
Ксенія тоді вже жила сама — чоловік Василь помер за кілька років до того. Вона відчинила двері, тримаючи в руках гасову лампу, бо світло в селі якраз вимкнули.
На порозі стояла зовсім молода дівчина, худенька, в старенькому мокрому пальті. На руках вона тримала загорнутого в теплу хустку хлопчика років двох. Дитина спала, притулившись щічкою до материного плеча.
— Слава Ісусу Христу, — ледь чутно прошепотіла дівчина, не наважуючись переступити поріг.
— Навіки слава Богу, — відповіла Ксенія, вдивляючись у незнайоме бліде обличчя. — Заходь, дитино, чого ж ти на дощі стоїш? Змокла вся.
Дівчина зайшла в сіни, але далі, в хату, не пішла. Сльози котилися її щоками, змішуючись із краплями дощу.
— Не виганяйте мене, ненько, — почала вона тремтячим голосом. — Я ні за чим до вас не прийшла. Нічого мені не треба — ні грошей, ні хати, ні помочі.
— Та заспокойся, розкажи по-людськи, хто ти і звідки, — м’яко сказала Ксенія, простягаючи руку, щоб погладити головку сплячого хлопчика. І раптом завмерла. Із-під шапочки вибилося пасмо русявого кучерявого волосся, а носик і губи малого були точнісінько такі, як у її Михайла в дитинстві.
Серце старої жінки стиснулося від недоброго передчуття.
— Звуть мене Ганною, я із Заріччя, — тихо мовила дівчина, опустивши очі. — Працювала в місті на фабриці, там і зустріла вашого Михайла. Не знала я спочатку, що він жонатий, а як дізналася — пізно вже було, полюбила його без пам’яті. А потім завагітніла. Він просив дитини не лишати, казав, що допомагатиме. А як народився Петрик,злякався. Сказав, що сім’ю не кине, що донька в нього підростає, і зник. Я на нього зла не тримаю, хай живе з Богом. Сім’ю його руйнувати тим більше не хочу, хай Марія нічого не знає, нащо їй такий біль. Просто… подумала я, що ви, як бабуся, маєте знати, що є у вас на світі ще один онук. Може, хоч колись у молитві його згадаєте.
Вона ще раз глянула на Ксенію очима, повними туги й гідності, поклонилася в пояс, розвернулася і швидко пішла в темряву дощової ночі.
Ксенія стояла на порозі, мов скам’яніла. Хотіла гукнути, повернути, дати хоч хліба чи грошей на дорогу, але голос застряг у горлі. Коли ж оговталася і вийшла на подвір’я, за воротами вже нікого не було.
Тієї ночі стара гуцулка не зімкнула очей. Плакала гірко й молилася. Молилася за нещасну Ганну, за маленького Петрика, за невістку Марію, щоб не дізналася про зраду, і найбільше — за сина Михайла, щоб Бог простив йому цей тяжкий гріх.
З Михайлом вона про це поговорила лише раз, коли він приїхав на Різдво. Не кричала, не сварила. Тільки подивилася йому прямо в очі й тихо сказала:
— Приходила Ганна із Заріччя. Показувала мені Петрика.
Михайло побілів, як стіна, сів на лаву й закрив обличчя руками.
— Мамо, простіть… Сам не знаю, як так вийшло. Заплутався я. Не кажіть Марії, вона цього не переживе.
— Не скажу, сину. Не моє це діло чужу сім’ю руйнувати. Але ти перед Богом за ту дитину відповіси. Не кидай їх напризволяще, помагай хоч потайки, щоб не накликати біди на наш рід.
Михайло обіцяв, кивав головою, плакав. А за три роки його не стало. Серце не витримало, зупинилося просто за кермом. Поховали його в рідному селі. Марія так і не дізналася про ту таємницю, носила чорну хустку і жила заради доньки Оксанки.
Минуло десять років. Стара Ксенія берегла ту таємницю за сімома замками. Нікому ні словом не прохопилася.Хотіла забрати її з собою в могилу. Але чим старшою ставала Оксанка, тим сильніше стискалося серце бабусі.Дивилася вона на самотню онуку і думала: «Це через батьків гріх дівчина щастя не має. Розділена родина має з’єднатися, має брат сестру впізнати, тоді й Господь зніме цей тягар з нашого роду».
Був теплий серпневий вечір. Сонце вже сідало за гори, фарбуючи небо в густий малиновий колір. У хаті пахло сушеними травами та свіжим хлібом, який принесла Оксанка. Вона приїхала до бабусі на вихідні, прибрала в хаті,наносила води з криниці, а тепер сиділа біля вікна й чистила яблука на пиріг.
Бабуся Ксеня довго дивилася на неї, перебираючи вервицю, а потім важко зітхнула і покликала:
— Оксанко, дитино, покинь ти ті яблука. Сідай тут біля мене поближче на лаву. Бабця тобі щось скаже. Тільки слухай уважно, не перебивай, бо сил у мене небагато, а розмова буде нелегка.
Оксана здивовано глянула на бабусю. Та виглядала дуже серйозною і якоюсь урочистою. Дівчина витерла руки рушником, підійшла й сіла поруч, обійнявши стареньку за худенькі плечі.
— Що сталося, бабцю? Вам недобре? Може, тиск поміряти?
— З тиском у мене все гаразд, Слава Богу. На душі неспокійно, — Ксеня взяла онуку за руку. Долоні в бабусі були сухі, теплі й шорсткі, як кора старого дерева. — Скоро мені вже на той світ збиратися, Оксанко. Не можу я піти, поки не зроблю одну справу. І ти мені в цьому маєш помогти.
— Та що ви таке кажете, бабцю! Ви ще нас усіх переживете!
— Не перебивай, я ж просила, — суворо, але лагідно сказала стара. — Слухай. Любила ти свого тата?
Оксанка зніяковіла, очі її заблищали від сліз.
— Звісно, любила, бабцю. Він же найкращий був… Досі його не вистачає.
— Хороший він був, добрий, але живий чоловік, не святий. Помилився він колись дуже сильно, — Ксеня на мить замовкла, збираючись із думками. — Брат є у тебе рідний по батькові, Оксанко. Петром зветься.
Оксанка завмерла.
— Який брат? Бабцю, що ви говорите? У нас із мамою нікого більше не було!
— У вас із мамою не було, а в батька був, — тихо, але твердо відповіла Ксенія.
І вона розповіла все. Про той дощовий осінній вечір, про худеньку дівчину Ганну із Заріччя, про маленького хлопчика з Михайловими очима, про свою обіцянку мовчати, щоб не зруйнувати сім’ю.
Оксанка слухала, затамувавши подих. Спочатку в грудях спалахнула образа — за маму, за себе, за те, що батько, якого вона вважала ідеалом, виявився здатним на такий обман. Сльози самі покотилися по щоках. Але потім, коли бабуся заговорила про те, як та жінка нічого не просила, як просто хотіла, щоб бабуся знала про онука, злість почала танути, поступаючись місцем дивному, щемкому жалю.
— І де вони зараз? — тихо запитала Оксанка, витираючи сльози.
— Не знаю, дитино. Більше я їх не бачила. Знаю тільки, що з села Заріччя вона була, це кілометрів сорок звідси, за перевалом. І що хлопчика Петром назвали. Мав би він уже дорослим бути, років двадцять сім чи двадцять вісім йому зараз.
Бабуся міцніше стиснула руку онуки і подивилася їй просто в душу:
— От що я тобі скажу, Оксанко. Твоєму татові цей розголос уже не зашкодить, він перед Богом уже своє відповів.Мамі поки що нічого не кажи, нащо їй старі рани ятрити. А ти… я думаю, тобі треба поїхати в те село, відшукати його. Рідний він тобі все-таки, одні гени. Не можна, щоб рідні люди по світу блукали, як чужі. Може,йому поміч яка треба, може, він і сам не знає, чийого він роду. Зроби це для мене, дитино. А там, дивись, як гріх цей спокутується, може й твоя доля зміниться.
Оксанка довго мовчала, дивлячись у підлогу. В голові не вкладалося все почуте. Але відмовити бабусі, яку любила понад усе на світі, вона не могла.
— Добре, бабцю, — тихо сказала вона. — У понеділок у мене вихідний. Поїду я в те Заріччя.
Заріччя виявилося невеликим, тихим селом, захованим у глибокій долині між двома горами. Автобус ходив туди лише двічі на день — вранці та ввечері. Оксанка зійшла на зупинці біля старої дерев’яної церкви і розгублено озирнулася.
«І як я його тут шукатиму? — подумала вона. — Ні прізвища не знаю, ні вулиці. Тільки те, що маму Ганною звали,а його — Петром».
На щастя, в карпатських селах люди знають одне одного краще, ніж у великих містах своїх сусідів по під’їзду. Оксанка зайшла до місцевої крамнички. За прилавком стояла привітна жінка років п’ятдесяти, яка якраз розкладала свіжий хліб.
— Доброго дня, — привіталася Оксанка. — Підкажіть, будь ласка, чи не знаєте ви тут жінку, Ганною звати, в неї ще син має бути, Петро, років двадцяти восьми?
Продавчиня зупинилася, уважно подивилася на Оксанку, примруживши очі.
— Ганна… Це ви про Ганну Ковальчук питаєте? Та, що колись у місті на фабриці робила, а потім сама сина ростила?
Серце в Оксанки калатало так, що, здавалося, його чути на всю крамницю.
— Так, мабуть, про неї! Де вони живуть?
Жінка важко зітхнула і похитала головою:
— Ех, дівчино… Ганни вже років сім як немає на світі. Хворіла вона дуже, серце слабке мала, так і згоріла за пів року. А Петрик… виріс хлопчина. Сам собі раду дає. Хату доглядає, в лісництві працює, майстер на всі руки, людям помагає. Тільки мовчазний дуже, в собі весь. Воно й не дивно — сиротою залишився. А ви йому хто будете? Родичка якась? Бо ж ніколи до них ніхто не приїжджав.
Оксанка відчула, як до горла підступив клубок. Бідний хлопчик… Ріс без батька, а потім і матір втратив зовсім молодим.
— Так, родичка, — ледь чутно сказала вона. — Де його хата?
— А он, бачите, крайня вулиця вгору, біля самої річки, зелений паркан такий, — показала рукою продавчиня. — Зараз він, мабуть, вдома, бо в лісництві сьогодні санітарний день.
Оксанка подякувала і повільно пішла вказаною вулицею. Ноги здавалися ватяними. Що вона йому скаже? Як він відреагує? Може, прожене, скаже, що не хоче знати ніяких родичів, які згадали про нього через стільки років?
Вона підійшла до зеленого дерев’яного паркану. Хвіртка була не замкнена. На подвір’ї було чисто, акуратно складені дрова, біля сараю стояв старенький мотоцикл. А посеред двору, біля верстата, стояв високий хлопець і стругав дошку.
Оксанка тихо штовхнула хвіртку і зайшла.
— Добрий день, — сказала вона голосом, який ледь не зірвався.
Хлопець підняв голову. У нього були густі русяві кучері, прямий ніс і великі, трохи сумні карі очі. Оксанка подивилася на нього і на мить забула, як дихати. Це було так, ніби вона дивиться у дзеркало, тільки бачить там чоловіче відображення себе самої. Ті самі брови, той самий розріз очей, навіть ямочка на підборідді, як у тата, була точнісінько така ж.
Хлопець теж завмер. Рубанок випав з його рук і глухо стукнув об землю. Він дивився на незнайому жінку, яка стояла на його подвір’ї, і не міг зрушити з місця.
— Добрий день… — повільно промовив він, вдивляючись у її обличчя. — Ви… хто ви? Ми знайомі?
Оксанка зробила кілька кроків вперед, відчуваючи, як очі наповнюються сльозами.
— Мене звати Оксана. А нашого тата звали Михайлом.
Петро ніби не одразу зрозумів сенс цих слів. Він кліпнув очима, подивився на її руки, знову на обличчя.
— Якого тата? — тихо перепитав він. — Мама мені ніколи про батька не розповідала. Казала тільки, що він далеко і що так треба. Я думав, він помер ще до мого народження.
— Він помер десять років тому, Петре, — м’яко сказала Оксанка. — А я — твоя сестра. Рідна по батькові. Я сама тільки позавчора про тебе дізналася. Мені наша бабуся, баба Ксеня, розповіла. Твоя мама колись приносила тебе до неї, коли ти ще зовсім маленьким був.
Петро повільно сів на стару лавку біля хати. Його великі, мозолясті руки злегка тремтіли. Він підняв очі на Оксанку, і в них стояла така глибока, дитяча розгубленість, що серце дівчини стиснулося від ніжності.
— Сестра… — прошепотів він, ніби пробуючи це слово на смак. — У мене є сестра… А я ж усе життя думав, що один на всьому білому світі. Після того, як мами не стало, така тиша в хаті була, хоч вовком вий.
Оксанка підійшла, сіла поруч із ним на лавку і обережно взяла його за руку.
— Більше ти не один, Петрику. У тебе тепер є я. І величезна родина в горах — бабуся, тітки, дядьки, брати й сестри. Ти навіть не уявляєш, скільки нас.
Вони просиділи на тій лавці кілька годин. Говорили, згадували, сміялися крізь сльози. Оксанка розповідала про тата Михайла, про те, яким він був веселим, як любив гори, як умів лагодити все в домі — і виявилося, що Петро успадкував від нього цю золоту майстровитість. А Петро показував їй старі фотографії мами Ганни, розповідав, як вони жили вдвох, як мама завжди вчила його бути чесним і не тримати зла на людей.
Коли сонце почало хилитися до заходу і Оксанці час було збиратися на вечірній автобус, Петро провів її до зупинки. Вони вже не почувалися чужими. Здавалося, що знали одне одного все життя, просто надовго розлучилися.
— Знаєш що, Оксанко, — сказав Петро, коли вдалині вже показався старенький автобус. — Давай на цих вихідних поїдемо разом на могилу до батька. Я хочу побачити його. І до бабусі Ксенії заїдемо. Можна?
— Звісно, можна! Бабця так на тебе чекає, ти собі не уявляєш! — усміхнулася Оксанка. — Тепер ми вже ніколи не розлучимося, братику.
У автобусі було майже порожньо. Оксанка сіла біля вікна, поклала сумку на коліна і притулилася головою до прохолодного скла. За вікном пропливали знайомі карпатські краєвиди: смарагдові полонини, стрункі смереки, бурхлива річка внизу.
На душі в неї було так легко і світло, як не було вже багато років. Важкий камінь, який, здавалося, тиснув на серце, зник. Вона виконала бабусине прохання, знайшла рідну душу, повернула братові сім’ю. Оксанка посміхалася сама до себе, думаючи про те, як зрадіє баба Ксеня, коли вона розповість їй про зустріч.
На одній із проміжних зупинок до автобуса зайшов молодий чоловік. Був він високий, плечистий, у світлій сорочці з підкоченими рукавами, з великим туристичним рюкзаком за плечима. Обличчя його було засмагле від гірського сонця, а очі — світлі, відкриті й дуже добрі.
Він оглянув напівпорожній салон і попрямував просто до того ряду, де сиділа Оксанка.
— Добрий вечір. Скажіть, біля вас вільно? — запитав він приємним, трохи хриплуватим голосом, показуючи на вільне місце поруч.
Оксанка здригнулася від несподіванки, відірвавшись від своїх думок. Вона подивилася на незнайомця і раптом зніяковіла, як школярка. Щоки її залив легкий рум’янець.
— Так, звісно, сідайте, — тихо відповіла вона, посуваючи свою сумку ближче до себе.
Чоловік обережно поставив рюкзак на підлогу, сів поруч і полегшено зітхнув.
— Ох, набігався сьогодні по горах, ледве встиг на останній рейс, — усміхнувся він, повертаючись до неї. — Вибачте, що потривожив. Я тут у відрядженні, проєктуємо нову дорогу через перевал, от і вирішив у вільний час трохи краєвиди подивитися. А ви місцева?
— Так, я з сусіднього району, в лікарні працюю, — відповіла Оксанка, вже трохи сміливіше. У цьому чоловікові не було ні краплі нав’язливості чи фальші, від нього віяло спокоєм і надійністю.
— Мене Андрієм звати, — простягнув він руку. — А вас?
Оксанка поклала свою долоню в його велику, теплу руку і, сама не знаючи чому, назвала своє справжнє, паспортне ім’я, яким її вдома майже не кликали:
— Ксенія.
Андрій на мить завмер, а потім його обличчя осяяла така щира, широка посмішка, що в Оксанки аж серце тьохнуло.
— Ксенія… — повторив він тихо. — Ви не повірите, але це моє найулюбленіше ім’я на світі. У мене прабабуся була з цих країв, теж Ксенією звали. Я завжди думав, що як зустріну свою долю, то її обов’язково мають звати саме так.
Він сказав це так просто і щиро, без жодного натяку на дешевий комплімент, що Оксанка тільки опустила очі й тихо засміялася.
Дорога до райцентру тривала понад годину, але для них вона пролетіла, як одна мить. Вони говорили про гори, про роботу, про книжки, про життя. Андрій виявився інженером-будівельником, родом зі Львова, але закоханим у Карпати. Коли автобус прибув на кінцеву зупинку, він не захотів відпускати її просто так — попросив номер телефону і спитав, чи можна запросити її завтра на каву.
Оксанка погодилася.
Минуло пів року. Зима в Карпатах того року видалася сніжною, чистою, казковою. Надворі стояв лютий — час весіль у гірських селах, коли всі основні роботи вже зроблені, а до Великого посту ще є час погуляти.
У невеликій сільській церкві, тій самій, куди все життя ходила стара Ксеня, пахло ладаном, хвоєю та восковими свічками. Під вінцем стояли Андрій та Оксанка-Ксенія. Вона — у білій вишитій весільній сукні, з розкішним вінком на голові, світилася таким тихим, глибоким щастям, що люди в церкві не могли відвести від неї очей. А поруч із нареченою, як найближчий родич і почесний свідок, стояв її брат Петро — високий, статний, у святковому вишитому кептарі, з гордістю й ніжністю дивлячись на сестру.
Після вінчання весільний поїзд приїхав до хати старої гуцулки Ксенії. Не могла вона вже поїхати в ресторан до райцентру, тож молоді вирішили, що перше благословення і перший весільний танець мають бути саме тут, на рідному подвір’ї, біля бабусі.
Стара Ксеня сиділа на почесному місці на лаві, вкритій найкращим гуцульським ліжником. Вона була вбрана в святкову білу сорочку, вишиту ще в молодості, і нову білу хустку. Навколо зібрався весь її величезний рід: діти,зяті, невістки, усі п’ятеро онучок Ксеній, правнуки. І серед них, тримаючи за руку маленького правнука, стояв Петро, якого родина прийняла як рідного, з відкритим серцем, без жодного докору чи зайвих питань. Невістка Марія, дізнавшись правду, спочатку поплакала, а потім обійняла Петра і сказала: «Син мого Михайла — мій син. Хай йому земля буде пухом, а тобі, синку, дай Боже щастя».
Коли молоді підійшли до бабусі за благословенням і схилили голови, стара гуцулка Ксеня поклала свої сухі,натруджені руки їм на плечі. Сльози радості котилися її зморшкуватими щоками, падаючи на святкову сорочку,але вона їх навіть не витирала.
Вона підняла очі до синього зимового неба, перехрестилася і тихо, але так, що почули всі навколо, промовила:
— Дякую Тобі, Боже, за милість Твою безмежну. Дякую за те, що дочекала цієї днини, що зібрав Ти всіх моїх дітей докупи і що простив наш гріх. Тепер і на той світ спокійно можна йти. Моя Оксанка щаслива.
Заграли музики — завели веселу гуцулку, заспівали цимбали і скрипки. Андрій підхопив свою Ксенію на руки і закружляв посеред засніженого двору. Сміялися діти, плескали в долоні гості, а стара Ксенія сиділа, перебирала свою дерев’яну вервицю і посміхалася. Вона точно знала: Бог справді знає краще, і довіряти Йому — це найбільша мудрість на землі.