— Не батько ти мені! Забирайся звідси! Де ти був стільки років? Коли здоровий був, коли заробітки мав, ми тобі непотрібними стали. А тепер, як недуга скрутила, як нікому не здався — то до нас? На поріг не пущу! Іди геть!
Цей крик розрізав осінню тишу у Вербовому так раптово, що літня баба Ганна, яка саме несла відро з колодязя, зупинилася посеред вулиці, навіть не помітивши, як холодна вода хлюпнула їй на взуття.
Осінь у селі завжди приходила не за календарем, а за запахом. Спочатку повітря починало пахнути прілим листям старих верб, що схилялися над тихою річкою, потім — димом від спаленого бадилля, а згодом приходив терпкий аромат мокрої землі та пізніх яблук, які ніхто вже не збирав. Саме в такий похмурий день на подвір’ї Марії Ковальчук розігралася ця драма.
Хвіртка була відчинена навстіж. Біля неї, спираючись однією рукою на старий, потемнілий від дощів стовпчик, стояв чоловік. На вигляд йому можна було дати років шістдесят, хоча насправді не минуло й п’ятдесяти п’яти. Сіре, пожмакане пальто висіло на ньому, мов на вішаку, комір був піднятий, але це не рятувало від холодного вітру. Обличчя — землисте, запале, з глибокими тінями під очима і рідкою сивою щетиною — здавалося витесаним із старого каменю. У ногах стояла невелика потерта дорожня сумка.
Це був Іван.
Сусіди почали сходитися. У селі новини не ходять — вони летять швидше за вітер, перескакуючи через тини, передаючись поглядами через фіранки. Першим прибіг Петро, сусід навпроти, витираючи об штани замащені в мастилі руки. За ним — його жінка Валентина, ще за мить — молодиця з крайньої хати, та сама баба Ганна, а там і діти підтягнулися, ховаючись за спинами дорослих.
Іван не відповідав. Він лише дивився на дочку Стефу. У його очах, вицвілих, сльозавих від вітру чи від болю, не було ні злості, ні образи. Там була тільки страшна, бездонна втома. Він хотів щось сказати, ворухнув сухими губами, але замість слів із грудей вирвався глухий, свистячий хрип, який одразу перейшов у надривний кашель.Чоловік зігнувся навпіл, хапаючись рукою за груди, і здавалося, що зараз він просто опуститься на землю біля тієї самої хвіртки, яку колись сам змайстрував.
— Не прикидайся! — не вгавала Стефа, хоча в її голосі, якщо прислухатися уважніше, за гнівом тремтіли сльози.— Думаєш, пожаліємо? Де ти був, коли мама ночами плакала, коли ми не знали, як кінці з кінцями звести, коли я заміж виходила? Хто мене до вінця благословляв? Дядько Василь, бо рідному батькові чужа жінка дорожча була! А тепер прийшов? На готовеньке? Чи щоб доглядали тебе? Не буде цього!
З хати вийшов Стефин чоловік, Дмитро — кремезний, мовчазний хлопець із сусіднього села, який два роки тому прийшов у примаки. Він став на ґанку, схрестивши руки на грудях, і похмуро дивився на тестя, якого бачив уперше в житті. Дмитро не втручався, але вся його постать промовляла: господар тут тепер він, і чужим тут не місце.
— Стефо, та ти хоч води чоловікові винеси, бачиш же, ледь на ногах тримається, — несміливо подала голос Валентина, дивлячись на Івана з жалем. — Як-не-як, батько ж…
— Не смійте! — різко обернулася до сусідів Стефа, і очі її блиснули так, що Валентина мимоволі відступила на крок. — Не вам судити! Ви не знаєте, як ми жили! Вам він добрий був, бо за так робив, за спасибі та частування! А нам? Нам він у душу плюнув і пішов!
Іван повільно випростався. Кашель трохи відпустив, але дихав він важко, зі свистом. Він окинув поглядом подвір’я.Кожну дощечку тут, кожен камінь, кожну цеглину в стінах цього великого, добротного будинку на два поверхи поклали його руки. Он там, під старою яблунею, він колись лагодив Стефі гойдалку, коли вона була ще малою дівчинкою з двома білими бантами і сміялася так дзвінко, що серце завмирало від щастя. А он біля сараю ще й досі виднілася лавка, яку він збив для Марії, щоб вона могла відпочити ввечері після городу.
Усе було знайоме до болю, і водночас — чуже, холодне, наче вимуруване з льоду.
Марії вдома не було. Зранку вона поїхала в районний центр у справах, і ніхто не міг сказати, коли повернеться. Іван постояв ще кілька секунд, дивлячись на зачинені двері веранди, потім перевів погляд на дочку. Він не став сперечатися. Не став виправдовуватися, розповідати, як усе було насправді, чи просити про милість. Просто тихо видихнув, нахилився, важко підняв свою потерту сумку і, не озираючись, поплентався вниз по вулиці, у бік автобусної зупинки.
Натовп розступився перед ним мовчки. Ніхто не наважився зупинити його, але й ніхто більше не кинув услід жодного лихого слова. Люди дивилися йому в спину, і в повітрі висіла та важка, липка тиша, яка буває після великої несправедливості.
А колись у Вербовому про Івана говорили зовсім інакше.
З’явився він тут багато років тому, молодий, високий, з відкритою усмішкою і очима кольору літнього неба. Сам він був із сусіднього району, з глухого поліського села, де життя було суворим, а люди — тихими й роботящими. У Вербове приїхав у складі будівельної бригади — зводили новий тік та кілька хат для молодих спеціалістів.
Там, на танцях у сільському клубі, він і побачив Марію.
Марія тоді була першою красунею на весь куток. Чорнява, статна, з гордою поставою і гострим язиком, вона звикла, що хлопці за нею табунами ходять, а вона лише перебирає, наче на ярмарку. Але Іван не бігав за нею. Він просто підійшов, запросив на танець, а коли вона спробувала пожартувати з його говірки, так спокійно й тепло усміхнувся, що в Марії вперше в житті перехопило подих.
Вони побралися восени, через пів року після знайомства. Іван не став забирати дружину до себе — у Марії в Вербовому була стара батьківська хата і чималий наділ землі, тож вирішили будуватися тут.
Іван мав золоті руки. Це не було просто красивим слівцем — у селі швидко зрозуміли, що цей хлопець уміє все.Треба перекрити дах, щоб жодна крапля не протекла? Кличуть Івана. Зламався трактор посеред жнив, а механік руками розводить? Іван за годину розбере двигун, знайде причину, виточить потрібну деталь і заведе машину. Змурувати піч так, щоб і тяга була ідеальна, і дров брала мало, і тепло тримала до ранку? Кращого майстра, ніж Іван Ковальчук, у всій окрузі не знайти.
І була в нього одна риса, яка одних захоплювала, а інших — особливо Марію — з часом почала страшенно дратувати. Іван не вмів брати плату зі своїх.
— Та ти що, Петре, які розрахунки? Ми ж сусіди, — махав він рукою за полагоджений паркан. — Сьогодні я тобі поміг, завтра ти мені.
Але в селі так не заведено — віддячити треба. Якщо грошей не бере, то господар обов’язково накриває стіл і ставить пляшку. Іван спершу відмовлявся, але ж незручно образити людину. Одна чарка після важкого дня на холоді, друга — за розмовою. Повертався додому він не буйним — Іван узагалі ніколи не піднімав голосу ні на дружину, ні на дітей. Він приходив тихим, добрим, з винуватою усмішкою, сідав за стіл і засинав, поклавши голову на руки.
Марія спочатку сварилася лагідно, потім — дедалі голосніше.
— Ти весь вік за спасибі людям горбатитися будеш? — дорікала вона, грюкаючи баняками на кухні. — Он люди живуть, копійку до копійки складають, меблі купують! А ти? Прийшов після тих застіль за дурницю, і радий! А дітей чим годувати? У що вдягати? Скоро Сашко до школи піде, Стефа росте!
Двоє дітей — старший син Сашко і молодша на три роки Стефа — були для Івана всім світом. У вільний час він носив їх на руках, майстрував їм дерев’яних коників, возив узимку на санчатах з найвищої гори, розповідав казки, які вигадував сам на ходу. Діти обожнювали батька. Сашко ходив за ним хвостиком, подаючи ключі та викрутки, а Стефа засинала тільки тоді, коли тато тримав її за руку.
Але роки минали, і життя ставало важчим. Зарплати в селі затримували місяцями, люди виживали лише з того, що вродить на городі та в хліві. А діти росли, і потреб ставало дедалі більше. Марія ставала все суворішою, її колись дзвінкий сміх змінився постійним невдоволенням і нескінченними докорами.
Іван бачив це. Бачив, як дружина втомлюється від постійних турбот, як вона з заздрістю дивиться на сусідку, чий чоловік подався на заробітки в далекі краї.
Тому, коли кілька чоловіків із Вербового зібралися їхати на північні будови — зводити будинки і працювати на лісозаготівлях, — і покликали Івана з собою, він погодився майже не вагаючись.
— Поїду, Маріє, — сказав він тоді ввечері, сидячи на тій самій лавці біля сараю. — Руки в мене є, роботи не боюся. Там за місяць зароблю стільки, скільки ми тут за рік не побачимо. Поставимо нову хату, дітей вивчимо,щоб у люди вийшли.
Марія тоді вперше за багато років подивилася на нього з теплом і надією. Вона сама зібрала йому сумку, напекла пиріжків у дорогу і на пероні, проводжаючи поїзд, навіть заплакала, притулившись до його плеча.
Перші кілька років усе складалося так, як Іван і мріяв.
На заробітках його золоті руки оцінили миттєво. Там не наливали за роботу — там добре платили, бо бачили, як працює цей мовчазний майстер. Іван брався за найскладніші замовлення: ставив дерев’яні зруби, робив складні сходи, викладав каміни, перекривав дахи. Працював він по дванадцять-чотирнадцять годин на добу, не жаліючи себе. Про застілля там і думати забув — не було коли, та й розумів, заради чого терпить морози, розлуку і пекельну втому.
Додому він приїжджав двічі на рік — на місяць-півтора. І кожен його приїзд перетворювався на свято для родини.Він привозив повні сумки подарунків, одягу, солодощів, яких у селі й не бачили, а головне — добрі заробітки.
На ті кошти вони за три роки вигнали нову, двоповерхову цегляну хату — найкращу на все Вербове. Перекрили її червоною металочерепицею, поставили нові вікна, провели воду, облаштували ванну кімнату, про яку в селі тоді ще тільки мріяли. Купили машину, оновили меблі, вдягли дітей так, що в школі всі заглядалися.
Марія розквітла. Вона ходила по селу з високо піднятою головою, охоче розповідала сусідкам про новий ремонт і покупки.
Але водночас між ними з Іваном виросла невидима стіна.
Коли він приїжджав додому, то перші три дні його зустрічали як героя. Готували найкращі страви, розпитували про дорогу, показували оновлення в домі. А на четвертий день починалося звичне: Марія діставала зошит зі списками, що ще треба купити, що доробити, скільки коштів знадобиться Сашкові на навчання в місті, а Стефі — на випускний.
Іван не встигав відпочити. Весь свій «відпочинок» у селі він проводив знову за роботою — тепер уже на власному подвір’ї. Мурував літню кухню, ставив новий паркан, копав погріб, ремонтував машину. А ввечері, коли він сідав за стіл, втомлений, з порепаними від цементу руками, і хотів просто поговорити з дружиною, згадати молодість,потримати її за руку, Марія вже спала або роздратовано відмахувалася:
— Та відчепися, Іване, не до ніжностей зараз! Спина болить, завтра ще на город зранку. Ти краще скажи, чи вистачить нам тих запасів до осені, бо ціни ростуть як на дріжджах.
Діти теж віддалилися. Сашко став дорослим, серйозним хлопцем, у нього з’явилися свої інтереси, друзі, дівчата. Батька він поважав, але тієї дитячої близькості вже не було — Іван став для нього людиною, яка з’являється раз на пів року і вирішує всі матеріальні питання. Стефа ж, розпещена увагою і достатком, сприймала татові подарунки як належне. Якщо він привозив не ту куртку, яку вона хотіла, вона могла надути губи і два дні не розмовляти з ним.
Іван усе частіше ловив себе на думці, що у власній хаті, яку він збудував власним горбом, він почувається гостем.Ба більше — працівником, від якого чекають лише одного: щоб швидше закінчилася відпустка і він знову поїхав на заробітки.
Сварки спалахували дедалі частіше. Варто було Іванові зустрітися з давнім другом, посидіти за розмовою і прийти додому трохи пізніше, як Марія влаштовувала справжній скандал.
— Ти дивись на нього! Вже гуляєш! Забув, як у злиднях сиділи? Тобі тут не курорт, у нас ще дах на гаражі не накритий!
— Маріє, та я ж пів року світу білого не бачив за роботою, — тихо виправдовувався він. — І гараж накрию,встигну. Просто хотілося по-людськи посидіти, поговорити…
— Поговорити йому захотілося! Про діло думати треба, а не язиком плескати! Он люди вже по другій машині купують, а ми все в недобудові сидимо!
Одного разу, восени, за два дні до чергового від’їзду Івана, сталася сварка, після якої в ньому щось остаточно надломилося. Стефа, яка тоді закінчувала одинадцятий клас, попросила на новий дорогий телефон. Іван пояснив,що всі заробітки вже віддав матері на опалення і на її ж випускну сукню, а в самого залишилося лише на квиток і на перший час у дорозі.
— То навіщо ти взагалі приїжджав, якщо від тебе толку ніякого? — випалила тоді сімнадцятирічна Стефа,грюкнувши дверима своєї кімнати. — У всіх батьки як батьки, а ти тільки на словах добрий!
Марія навіть не зупинила дочку. Вона стояла біля плити, мішаючи ложкою в каструлі, і спокійно сказала:
— А що вона не так сказала? Поїдеш — заробиш. Нема чого тут сидіти й нерви всім псувати.
Іван тоді нічого не відповів. Він вийшов у двір, сів на стару лавку під яблунею і просидів там до самого світанку, дивлячись на холодні осінні зірки. Зранку він мовчки зібрав сумку, поклав на стіл останні купюри, залишивши собі лише на дорогу, і пішов на автобус. Марія навіть не вийшла провести його за хвіртку — крикнула з веранди, щоб подзвонив, як доїде, і нагадала, що до Нового року треба переслати на нові вікна.
Тої осені Іван додому не повернувся. Не приїхав він і на Новий рік, і на Великдень.
Спочатку він регулярно передавав кошти через хлопців, які їздили туди-сюди. Марія отримувала передачі, бурчала, що міг би й сам приїхати, бо по господарству роботи назбиралося, але особливо не хвилювалася — головне, що достаток у домі є.
А влітку, коли Стефа вже вступила до інституту в обласному центрі, а Сашко влаштувався на роботу, з чергової зміни повернувся сусід Петро. Він довго м’явся біля хвіртки Марії, не наважуючись зайти, а потім витяг з кишені конверт і простягнув їй.
— Ось, Маріє… Іван просив передати. І заробіток там, і лист.
Марія розірвала конверт. Усередині лежали чималі заощадження — більше, ніж він зазвичай передавав за пів року — і складений учетверо аркуш у клітинку, списаний знайомим, нерівним Івановим почерком.
«Прости, Маріє, якщо зможеш, — писав він. — Але додому я більше не повернуся. Діти вже виросли, школу закінчили, тепер у них своя дорога. Усе, що я міг для вас зробити, я зробив — і хату поставив, і на ноги підняв. Ці заощадження — останні, нехай будуть дітям на весілля чи на життя. А я тут зустрів жінку. Вона не вимагає від мене золотих гір, просто чекає ввечері з роботи і питає, чи не змерз я. Я хочу хоч на старості пожити для себе і відчути, що потрібен комусь просто так, а не за статки. Не тримайте зла. Бувайте здорові».
Коли Марія дочитала листа, у неї потемніло в очах. Вона сіла просто на сходи ґанку і заголосила. Плакала вона гірко, навзрид, так, що збіглися сусіди. Але хто знав Марію добре, той розумів: плаче вона не стільки за Іваном, скільки від образи, від приниження перед селом і від страху, що тепер потік легких заробітків обірвався раз і назавжди.
— Проміняв! — бідкалася вона, рвучи того листа на дрібні шматки. — На чужу жінку проміняв рідну сім’ю!Безсовісний!
Стефа, дізнавшись про вчинок батька, не плакала. Вона лише зблідла, стиснула кулаки так, що побіліли кісточки пальців, і тихо, з крижаною образою промовила:
— Немає в мене більше батька. І щоб я про нього більше ніколи не чула.
Минуло десять років.
У Вербовому за цей час багато чого змінилося. Літні люди відходили, молоді виїжджали шукати кращої долі в міста або за кордон. Сашко, закінчивши технікум, поїхав на заробітки за кордон — там і осів, одружився з місцевою дівчиною, приїжджав додому раз на два роки на кілька днів, допомагав матері і знову зникав.
Стефа інститут покинула на третьому курсі — сказала, що не бачить сенсу вчити теорію, коли треба жити. Повернулася в село, вийшла заміж за Дмитра, народила сина. Вони оселилися у великому будинку, який колись збудував Іван. Марія постаріла, стала ще суворішою і замкнутішою. Вона ходила в темній хустці, з сусідами майже не спілкувалася, а коли хтось ненароком згадував Івана, дивилася так, ніби її глибоко поранили.
Про самого Івана в селі знали небагато. Хлопці, які ще їздили в ті далекі краї, переказували уривчасті чутки.Нібито жив він у невеликому містечку з тією жінкою — звали її Людмилою, працювала вона медсестрою в місцевій лікарні. Жили вони скромно, у невеликому дерев’яному будиночку. Іван так само працював на будівництві, але здоров’я вже було не те — роки важкої праці на морозі, цементний пил, вогкість дали про себе знати.
А потім шляхи перекрилися, зв’язок урвався. Кілька років про Івана взагалі ніхто нічого не чув. У селі вже вирішили, що він назавжди залишився там, пустив коріння і давно забув дорогу до Вербового.
Ніхто не знав, що насправді сталося з Іваном за ці роки.
А правда була простою і гіркою. Перші п’ять років із Людмилою справді були найспокійнішими в його житті. Вона не вимагала від нього палаців, не рахувала кожну копійку, раділа його рукам, дбала про нього, коли він повертався зі зміни. Іван уперше відчув, що таке теплий дім, де тебе не оцінюють за товщиною гаманця.
Але щастя виявилося недовгим. Чотири роки тому Людмили раптово не стало — підвело серце. Іван залишився зовсім один у чужому краї. Рідня Людмили швидко дала зрозуміти, що будинок належить їм, і хоча формально його ніхто не виганяв, жити там стало нестерпно. Іван пішов на орендовану квартиру, продовжував працювати,хоча дихати ставало дедалі важче — лікарі діагностували важку недугу легень, запущену, невиліковну, наслідок багаторічної роботи з каменем, цементом і на крижаному вітрі.
Коли хвороба остаточно звалила його з ніг, коли лікарі прямо сказали, що часу залишилося обмаль, Іваном заволоділо одне-єдине бажання. Нестерпне, пекуче, сильніше за фізичний біль: він мусив повернутися додому. Мусив побачити дітей, подивитися їм в очі, попросити прощення. Він розумів, що завинив перед ними, що не мав права ось так просто зникнути, залишивши їх з образою на все життя.
Він продав усе, що мав — старі інструменти, годинник, зняв останні заощадження — і вирушив у дорогу. Майже тиждень він добирався через кілька кордонів, поїздами, автобусами, попутками, задихаючись від кашлю,тримаючись лише на силі волі.
Він не їхав на утримання. У кишені його старого пальта лежав конверт із рештою коштів — небагато, але достатньо, щоб ні для кого не бути тягарем. Він їхав лише за одним словом. За словом «прощаю».
І ось він стояв біля своєї хвіртки. У своєму селі. Напроти хати, у кожну цеглину якої вклав частину свого життя.
І почув від рідної дочки: «Забирайся звідси, не батько ти мені».
Як Іван дійшов до зупинки, він і сам не пам’ятав. Перед очима все пливло, сіре осіннє небо крутилося над головою,а кожен крок віддавався в грудях тупим болем. Добре, що невдовзі під’їхав старий рейсовий автобус до райцентру. Водій, глянувши на блідого, змученого чоловіка, який ледь тримався на ногах, навіть не став брати плату за проїзд — махнув рукою, мовляв, сідай швидше на вільне місце.
Від райцентру до його рідного поліського села було ще кілометрів сорок. Там, у старій батьківській хаті, жила його молодша сестра Галина. Вони не бачилися всі ці десять років — спочатку не було змоги, потім зв’язок обірвався, та Іван знав: Галина — єдина душа на світі, яка не зачинить перед ним двері.
Коли в сутінках він постукав у шибку низької, побіленої вапном хатини на краю села, двері відчинилися майже одразу. На поріг вийшла невисока жінка в теплій кофті, вдивляючись у темряву.
— Хто там? — запитала вона насторожено.
— Галино… це я, — прохрипів Іван, спираючись об одвірок, щоб не впасти.
Жінка завмерла. Вона піднесла руку до рота, вдивляючись у виснажене, невпізнаване обличчя, у ці запалі очі, у сиве волосся, що вибивалося з-під шапки. І лише коли він тихо, ледь чутно закашлявся, вона впізнала його.
— Іванку? Братику! Боже милостивий, що з тобою?
Вона кинулася до нього, підхопила під руки, затягла в теплу, натоплену хату. Іван тільки встиг переступити поріг, як сили остаточно покинули його — ноги підкосилися, і він важко осів на лаву біля печі.
Галина не розпитувала. Вона бачила все без слів. Побігла до сусідів, у яких була машина, і вже за годину Іван лежав у районній лікарні, під крапельницею, у кисневій масці.
Лікар, літній чоловік із втомленими очима, вийшов із палати і лише похитав головою, дивлячись на Галину.
— Пізно, жінко, дуже пізно. Там уже від легень майже нічого не залишилося. Та й серце на межі. Як він узагалі таку дорогу витримав — диво. На одній силі духу їхав. Тримайтеся…
Три дні Галина не відходила від братового ліжка. Тримала його за холодну, порепану руку, витирала піт із чола,поїла з ложечки теплою водою. Іван майже весь час був у забутті — звав то матір, яка давно відійшла у засвіти, то Людмилу, то маленьку Стефу, якій усе намагався полагодити зламану гойдалку.
На третій день під вечір він раптом прийшов до тями. Дихати йому стало трохи легше, на щоках навіть з’явився легкий рум’янець. Він подивився на сестру ясним, спокійним поглядом і ледь помітно усміхнувся.
— Дякую тобі, сестро, — прошепотів він так тихо, що Галині довелося нахилитися до самих його губ. — Врятувала ти мене… від самотності на дорозі.
— Мовчи, Іванку, не витрачай сили, тобі відпочивати треба, — крізь сльози промовила Галина, стискаючи його пальці.
— Ні, послухай… — він повільно ворухнув рукою, вказуючи на тумбочку, де лежало його старе пальто. — Там у внутрішній кишені… заощадження. На все вистачить, щоб ти не витрачалася. Поклади мене біля мами й тата…
— Та що ти таке кажеш, ти ще одужаєш! — схлипнула жінка.
Іван лише похитав головою. Він знав, що це кінець. Погляд його знову став сумним і глибоким.
— Галино… як матимеш нагоду, передай у Вербове… дітям моїм. Сашкові й Стефі. Скажи, що я їх дуже люблю. Завжди любив, кожен день, де б не був. Нехай простять мене, якщо зможуть. Я не хотів їм зла… просто не вмів інакше.
Він заплющив очі, важко зітхнув востаннє, і його рука в долоні сестри повільно розслабилася.
Звістка про те, що Івана не стало, прилетіла у Вербове наступного дня ввечері. Привіз її той самий водій рейсового автобуса, який заїжджав у районну лікарню до знайомого фельдшера і там почув про чоловіка, який відійшов у засвіти напередодні, встигнувши тільки-но повернутися з далеких країв.
Коли в селі дізналися про це, над Вербовим ніби нависла важка, грозова хмара. Люди збиралися біля магазину, біля криниць, перешіптувалися через паркани.
— То він, виходить, прощатися приходив… — тихо сказала Валентина, хрестячись. — Відчував чоловік, що час його спливає, от і тягнуло його до рідного порогу. А ми… а Стефа його як чужого…
— Та хто ж знав, що він такий недужий? — намагався виправдати себе Петро, але голос його звучав глухо й невпевнено. — Виглядав погано, то правда, але ж хіба подумаєш, що через три дні його не стане?
— А хоч би й не хворий! — раптом розсердилася баба Ганна, стукнувши ціпком об землю. — Людина десять років хату не бачила, з дороги прийшла, ледь на ногах стоїть! Невже в хаті, яку він своїми руками звів, місця не знайшлося хоч на одну ніч? Хоч чаю гарячого налити! Ох, велика то помилка, люди, тяжка… Не простить собі цього Стефа довіку.
А на подвір’ї Марії того вечора панувала мертва тиша.
Коли сусідка, не витримавши, зайшла і сказала Марії та Стефі, що Іван пішов із життя в районній лікарні, Марія спочатку не повірила. Вона стояла посеред кухні, тримаючи в руках рушник, і дивилася на сусідку порожнім,скляним поглядом.
— Як не стало?.. Він же… він же тільки позавчора тут був…
— Був, Маріє. Прощатися приходив, — сухо відповіла сусідка, розвернулася і вийшла, не бажаючи більше дивитися на них.
Марія повільно опустилася на стілець. Усе її життя, уся її багаторічна образа, уся її гординя, яку вона плекала десять років, ураз розсипалися на порох. Вона раптом згадала молодого Івана — з відкритою усмішкою, з теплими, завжди трохи порепаними руками, які вміли полагодити все на світі, крім їхнього власного життя. Згадала, як він носив її на руках через калюжі першої весни після весілля, як будував цю хату, не досипаючи ночами, як тихо сидів за столом, чекаючи від неї хоча б одного ласкавого слова замість докорів за достаток.
Сльози потекли по її зморшкуватих щоках — цього разу справжні, гіркі, пекучі, але запізнілі на ціле життя.
А Стефа зачинилася у своїй кімнаті. Вона сиділа на краю ліжка, дивлячись у темне вікно, за яким шумів осінній вітер, і перед очима в неї стояла одна-єдина картина: виснажений, сивий чоловік у старому сірому пальті, який тримається за стовпчик хвіртки, задихається від кашлю і дивиться на неї тими самими добрими, вицвілими очима, якими колись дивився на маленьку дівчинку на гойдалці.
Вона хотіла заплакати, закричати, вибігти на вулицю, повернути час назад бодай на три дні — щоб відчинити ту хвіртку, обійняти його за худі, гострі плечі, завести в теплу хату і сказати: «Заходь, тату…».
Але сліз не було. Була тільки порожнеча і тихий, невблаганний стукіт годинника на стіні, який відраховував час, що його вже ніколи не можна було повернути.
На останнє прощання в сусідній район поїхали майже всі чоловіки з Вербового — Петро, кілька давніх друзів,навіть старий водій автобуса приїхав. Марія та Стефа теж були там. Вони стояли трохи осторонь під старими соснами, не сміючи підійти ближче. Коли Галина підійшла до них після всього, очі в неї були червоні від сліз, але в голосі не було злості — лише безмежна втома.
— Він просив передати вам, — тихо сказала вона, дивлячись на Стефу, яка стояла, опустивши голову. — Сказав,що дуже любить вас. І просив простити, якщо зможете.
Стефа не підняла очей. Вона лише стиснула долонями комір свого пальта, ніби їй раптом стало страшенно холодно, і ледь чутно прошепотіла в сиру осінню землю:
— Це ти нас прости, тату… Якщо зможеш.
Вітер у верхівках сосен шумів рівно й спокійно, немов відповідав їй замість того, хто вже знайшов свій останній прихисток там, де більше не потрібні ні статки, ні великі будинки, ні запізнілі слова.