Головна

op

У мене прекрасна, чудова сім’я. Своя двокімнатна квартира, гарна робота, улюблений чоловік і наша маленька донечка Настя. Якщо подивитись з боку — ми просто зразкова сім’я. Нас усі ставлять у приклад: «О, які гарні, молоді, успішні, от би всім так!». Та тільки мені одній відомо, що насправді діється у мене в душі. Я вже давно відчуваю, що я чужа для свого чоловіка. Ні, ми не сваримося. У нас навіть конфліктів немає. Просто… я ніби тінь у власному домі. Живу, дихаю, готую, працюю, піклуюсь про дитину — але ніби окремо. Іноді мені здається, що я просто няня, яка мешкає в тій самій квартирі, що й чоловік
Життєві історії 0
У мене прекрасна, чудова сім’я. Своя двокімнатна квартира, гарна робота, улюблений чоловік і наша маленька донечка Настя — три роки щастя, сміху, малюнків на шпалерах і вечорів із мультфільмами. Якщо
Одного осіннього дня бабуся покликала до себе нотаріуса. Жанна, нічого не підозрюючи, варила борщ і думала, що мама, мабуть, хоче переписати все на неї. Але через тиждень, коли Марії не стало, правда спливла на поверхню. Після похорону, коли розкрили заповіт, у хаті запанувала тиша. Нотаріус спокійно читав: «Будинок №2 на подвір’ї, із землею під ним, заповідаю своїй невістці Ларисі та моїм правнукам Іллі й Романові». Жанна аж побіліла. — Що?! — вигукнула вона. — Це помилка! Та вона ж її не любила! Мамо!.. Як же так?.. Ігор мовчав. Володимир відвів очі. — Тут усе законно, — сухо відповів нотаріус. — Заповіт підписаний і засвідчений при свідках
Життєві історії 0
У селі родину Жанни і Ігоря знали всі, люди вони були не бідні, та й жили на самому початку села, мали не одне, а цілих два подвірʼя. На
Михайло постукав у двері, тримаючи в руках коробку цукерок і невеличкий букет айстр. Серце калатало, наче вперше на побачення — хоча це була вже, мабуть, їхня п’ята зустріч із Лідою. Вона йому подобалася: тиха, розумна, щира. З нею було якось по-домашньому — без показного блиску, але з теплом, яке гріє навіть тоді, коли мовчать. Двері відчинилися, і на порозі стояла вона — у фартушку, з розквітлим обличчям. — Михайле, заходь! — усміхнулася. — Я борщу наварила — густого, щоб ложка стояла. Він зняв куртку, роззувся, і вже збирався похвалити аромат у хаті, як раптом із кімнати вибіг хлопчик. Років одинадцяти, худенький, із великими очима
Життєві історії 0
Михайло постукав у двері, тримаючи в руках коробку цукерок і невеличкий букет айстр. Серце калатало, наче вперше на побачення — хоча це була вже, мабуть, їхня п’ята зустріч
Після розмови з сестрою чоловік повернувся з балкону — і  був іншим. Обличчя напружене, очі збентежені. — Щось сталося? — спитала вона. — Олесі нема де жити, — видихнув він. — Вона з чоловіком розлучилась, а тепер власники орендованої квартири виганяють її з дитиною. Каже, не має грошей навіть за місяць наперед заплатити. Софія задумалася. Їй стало шкода дитину. — Ну… може, хай поки у нас поживе? — обережно запропонувала. — У нас на кухні диванчик, вона з малою поміститься. Тимчасово, поки щось знайде. Віталій полегшено зітхнув. — Ти в мене золота! Дякую тобі! Олеся приїхала вже наступного дня
Життєві історії 0
Коли Софія зустріла Віталія, їй було тридцять два. Вона ніколи не вважала себе романтичною натурою, радше — практичною. Жила скромно, працювала бухгалтером, збирала копійку до копійки, щоб мати
Ювілей Ліда святкувала вдома — у колі кількох подруг, із салатом «Олів’є» і домашнім тортом. Тамара приїхала пізніше, із букетом квітів і коробкою тістечок. — Привіт, сестричко. З ювілеєм. — Та не треба було, — холодно сказала Ліда. — Ти ж економна. Тамара усміхнулась: — Може, й економна. Але ти ж знаєш, кому треба — я завжди допоможу. І пішла. Без сварки, без крику. Бо вже навчилася: де люди не хочуть бачити правди — її не нав’яжеш. Тієї ночі Ліда довго не могла заснути. Зайшла у Facebook і перегорнула сторінку сестри. Нове фото — Тамара сидить у кафе, усміхається, поряд Михайло з чашкою кави. Підпис: «Де любов і розуміння — там і дім»
Життєві історії 0
Ліді виповнилося п’ятдесят. Коли вона дивилася на своє життя, то бачила не рівну дорогу, а якісь вибоїни, затори, розбиті мости. Все, якось, ішло не так, як вона колись
Ніна поставила валізу й мовчки роздяглася. Дім був неохайний, підлога брудна, посуд — гора в мийці. — Ти хоч спитав би, як дорога? — прошепотіла вона. — Та бачу, що приїхала. Що там питати. І він знову сів до телевізора. Того вечора Ніна довго сиділа на кухні. Дивилася у вікно й крутила в руках маленьку фігурку Ейфелевої вежі, яку купила собі на згадку. У голові звучала одна фраза: «Життя коротке. І я його вже півстоліття прожила не так». Наступного ранку Петро прокинувся, а Ніни біля плити не було. Лише записка на столі: «Я більше не хочу жити там, де мене не бачать. Я жінка, і у мене є свої потреби, які ти ніколи не помічав. 55 — це не вирок, це шанс почати все спочатку». Він довго стояв з тим папірцем у руці, не розуміючи, що відбувається. Набрав сина, став картати його, що це все через нього, бо «не треба було мамі того Парижу»
Життєві історії 0
Ніна завжди любила свята. Не тому, що чекала подарунків чи застілля, а тому, що в такі дні можна було хоч трохи відчути себе живою. Та справжніх свят у
Тоді, коли все в хаті стало гарно, Ганна Іванівна почала… змінюватися. Спочатку — непомітно. То скаже: — Ви, молоді, не дуже-то розслабляйтесь. Хата — то моя. Надя усміхнеться: — Та хто ж сперечається, мамо. А потім — все частіше: — Я ж казала, що не треба було міняти дах. Старий би ще стояв. А тепер не знаю, скільки грошей ви викинули, а толку. І Віктор знову казав: — Не бери до серця. Вона ж просто стара, бурчить. Та Надя відчувала: щось не те
Життєві історії 0
Коли Віктор сказав Наді: — Мама хоче, щоб ми до неї перебралися, — вона тільки мовчки глянула у вікно. Надворі падав дощ, і на підвіконні стояли старі квіти,
Минув тиждень. Костя оформив документи. Без Ліни. — Не переживай, — сказав потім, — ти ж моя жінка. Все буде наше. Вона мовчала. Бо відчувала, що не жінка. Просто «хтось поруч». Її мама приїхала того вечора. Побачила доньку заплакану, і тільки спитала: — Що сталося, Ліночко? І коли Ліна розповіла, стара жінка тільки тяжко зітхнула: — Не зводь життя на пісок, дитино. Бо коли вода прийде — нічого не залишиться. Наступного дня Ліна зібрала свої речі. Не все — тільки найнеобхідніше. Костя спочатку не повірив. — Ти куди? — До мами
Життєві історії 0
Ліна й Костя зустрілися не на дискотеці й не на вулиці, як це буває у двадцять. Їм уже було по двадцять вісім, і кожен мав за плечима якусь
Я тебе берегтиму, — казав Валерій Ліді, — ти вже натерпілася. Хочеш, я зроблю, щоб ти жила, як справжня жінка, а не як тяглова кобила? Він подобався їй не лише словами, а й тим, що здавався господарем. Мав СТО, щось там ремонтував, їздив на непоганій машині. А ще — був начебто турботливим батьком. Постійно розповідав про свого сина Дениса: мовляв, хлопець здібний, розумний, «майбутній айтішник». Ліда слухала й думала: оце так чоловік — і до дітей не байдужий. Та вона навіть не уявляла, що її чекає у шлюбі з Валерієм
Життєві історії 0
Коли Ліда знайомилася з Валерієм, їй здавалося, що життя нарешті усміхнулося. Після десяти років самотності, виховання доньки й нескінченної боротьби за кожну копійку — поруч з’явився чоловік, який
Ігор працював у сервісному центрі, мав стабільну роботу, а після — любив «посидіти з хлопцями». Вони ходили в ресторани, святкували дрібниці, обговорювали політику й жінок, і щоразу він повертався додому похмурий, бурчав, що вдома «нема що їсти», навіть коли на столі стояла гаряча вечеря. — Знову борщ? — гримав дверима. — Ти хоч колись щось інше можеш зварити? — Так ти ж казав, що борщ любиш, — спокійно відповідала Тетяна. — Я ж стараюся, щоб смачно було. — Та що ти там стараєшся! — кидав він ложку. — У ресторані смачніше! Вона мовчки прибирала тарілку, не сперечалася. У неї давно пропало бажання доводити, що вона теж щось варта
Життєві історії 0
Тетяна й Ігор прожили разом двадцять два роки. Спершу здавалось, що це міцний шлюб — такий, яким усі навколо захоплювались: спокійний, стабільний, без скандалів і зрад. Вони мали

You cannot copy content of this page