Любцю, а як той телефон відкрити? — питала вона, тримаючи в руках старенький кнопочний апарат, який ми купили спеціально для неї, щоб кнопки були більшими. Я глибоко зітхала, робила ковток кави й намагалася говорити якомога спокійніше. — Мамо, я ж показувала вчора. Дивись, ось ця зелена кнопочка, спочатку натискаєш зірочку, а потім її. — Та показувала… Але я забула, доню. Пам’ять уже зовсім не та, — тихо казала вона, винувато посміхаючись. Я брала її руку, клала її палець на потрібну клавішу. — Ось так, бачиш? Все просто. Давай сама спробуй. Мама натискала, екран засвічувався, і вона раділа, як дитина. — Ой, вийшло! Ну яка ж ти в мене розумниця, Любцю. Але я знала, що це ненадовго. Рівно за годину, коли я вже прасувала блузку на роботу і поспішала, двері моєї кімнати знову прочинялися. — Любочко, підкажи старій, а як телефон відкрити? Щось він згас і не слухається. — Мамо, ну дві хвилини тому ж показувала! — мій голос мимоволі ставав голоснішим
Я часто ловила себе на тому, що останнім часом повертаюся додому вже втомленою ще до того, як переступлю поріг квартири. Робота в банку, де щодня проходять сотні незадоволених
Василю, кажи мені правду, куди поділися гроші? Я стояла посеред кухні й дивилася на чоловіка. За тридцять п’ять років шлюбу я навчилася читати його, як відкриту книгу. І зараз бачила: він щось приховує. Василь відвів погляд, почав перебирати пальцями край скатертини, ніби там було написано щось надзвичайно важливе. — Які гроші, Галю? — тихо запитав він, не дивлячись мені в очі. — Ти про що взагалі? — Не прикидайся. Ті, що ми складали на дачу. У тій бляшаній коробці з-під печива, яка стоїть у шафі під постільною білизною. Ти чудово знаєш, про які гроші я говорю. Ми майже рік відкладали кожну зайву гривню. Не їздили на відпочинок, не купували дорогих речей, навіть на ринку я тричі думала перед тим, як взяти шматок кращого м’яса чи свіжих овочів. Я давно мріяла привести до ладу нашу стару дачу, яка дісталася мені ще від батьків. Хотілося затишного будиночка, грядок із полуницею, невеличкої альтанки, де можна буде сидіти літніми вечорами, пити чай із м’ятою і слухати, як співають цвіркуни. Ми вже були людьми передпенсійного віку, і я розуміла: якщо не почнемо зараз, то потім може вже не вистачити ні сил, ні здоров’я. Того дня я відкрила шухляду, щоб додати туди чергову невелику суму з пенсії та мого підробітку, і зрозуміла, що грошей стало значно менше
— Василю, кажи мені правду, куди поділися гроші? Я стояла посеред кухні й дивилася на чоловіка. За тридцять п’ять років шлюбу я навчилася читати його, як відкриту книгу.
Мамо, нам потрібно 20 тисяч євро. Ми з Василем придивилися машину. — Маріє, а чому ти взагалі маєш купувати машину зятеві? Я розгубилася від такого прямого запитання: — Ну як… А що робити? Вони ж просять. Кажуть, сім’ї потрібна хороша машина, дітей у гуртки возити, Василю по роботі треба… Вони ж мої діти. Катя зробила ковток чаю, поставила чашку на стіл і спокійно вимовила: — Купи машину собі. — Що? — я аж засміялася від несподіванки. — Катю, ти що таке кажеш? Яку машину собі? Та я навіть їздити не вмію! Я за кермом ніколи в житті не сиділа! — То навчися, — знизала плечима Катерина. — Тобі лише п’ятдесят п’ять років. Ти ще молода, здорова, приваблива жінка. Скільки можна жити заради інших? Ти квартиру їм дала? Дала. Освіту забезпечила? Забезпечила. Весілля відгуляла? Так. Вони живуть у твоєму будинку, здають твою квартиру і ще й нову машину вимагають за твої кровні гроші? А ти сама пішки ходиш і світу білого не бачиш. Досить, Маріє. Подумай нарешті про себе
— Мамо, нам потрібно 20 тисяч євро. Ми з Василем придивилися машину. Я мовчки вислухала доньку. У голові на мить настала повна порожнеча, а в слухавці було чути
Вона не мала тобі дзвонити, — пробурмотів чоловік, дивлячись на скатертину. — Ми з нею домовлялися, що я сам усе розкажу, коли повернуся. Ми хотіли вирішити все спокійно, без драм. Повір, я не хотів робити тобі неприємно чи завдавати болю. Просто так склалися обставини, серцю не накажеш, стосунки зайшли в глухий кут… — Богдане, мене більше взагалі не цікавлять твої обставини чи стан твого серця, — м’яко, але рішуче зупинила я його звичний потік виправдань. — Це все вже в минулому. Мене зараз цікавить лише одне практичне питання: як саме ми будемо ділити майно. Квартира, автомобіль, заощадження на рахунках — усе, що ми нажили разом за ці роки, має бути поділено чесно, згідно з чинним законодавством. Богдан здивовано підвів на мене очі. Мабуть, він, як і Галина, очікував побачити зламану горем жінку, яка буде чіплятися за його коліна й благати залишитися заради родини. Моя ділова відстороненість його явно збентежила. — Але ж мої банківські заощадження на рахунку — це мої особисті кошти, — спробував заперечити він, і в його голосі з’явилися перші нотки егоїзму. — Я їх відкладав зі своєї заробітної плати, працював понаднормово, це мій фінансовий резерв. — Усі кошти, які будь-хто з нас заробляв під час перебування в офіційному шлюбі, вважаються спільним сумісним майном подружжя, — спокійно нагадала я йому базові правила сімейного права. — Ти ж не думав, що я стільки років вела з тобою спільний побут, виховувала нашого сина, будувала цей дім і нічого не помічала навколо? Я чудово знаю про твої рахунки
— Я просто хотіла нагадати, що твій законний чоловік уже понад рік живе на два доми, і більшу частину свого часу, любові та грошей він віддає мені, тож
Ганно, ми приїхали, бо далі так тривати не може. Рік минув. Уже цілий рік, як нашого Петруся немає з нами. А ти… Вона навмисно зробила довгу паузу, вочевидь, очікуючи, що я зараз заридаю, почну виправдовуватися чи жалітися на долю. — Що я, Віро Миколаївно? — запитала я, не змінюючи спокійного тону. — Ти маєш… хороший вигляд, — вимовила вона, і в це слово сповзло стільки прихованого подиву й осуду, що його вистачило б на окрему довгу сварку. — Навіть занадто хороший для жінки, яка залишилася сама. — Хіба це погано — триматися й жити далі? — тихо запитала я. — Це просто незвично, — втрутився в розмову Антон. Він відкинувся на спинку крісла й закинув ногу на ногу. — Ми їхали сюди й думали, що застанемо тебе в повному розпачі. А ти спокійно п’єш чай, печиво пропонуєш. — То ви сподівалися побачити мене зламаною? — прямо подивилася я на нього. — Ганнусю! — Віра Миколаївна обурено підняла брови, демонструючи, що мої слова її глибоко ображають. — Я не звинувачую, я просто хочу зрозуміти ваші очікування
Дзвінок у двері пролунав рівно опівдні. Не об одинадцятій, не в першій, а точнісінько о дванадцятій, ніби візитери спеціально вираховували час, коли сонце підніметься найвище і сховатися від
Мама запитала, як правильно закривати ті кабачки, які вона нам передала, — відповіла Христина тихим, рівним голосом. — Кабачки! — Тарас коротко зітхнув. — Не можна було написати у месенджері? Обов’язково дзвонити й відволікати? Христина знову нічого не відповіла. Вона повернулася до свого крісла, розгорнула книгу на тій самій сторінці й удала, що читає. Тарас постояв ще трохи, крутячи в руках ключі, а потім пішов на кухню. Було чути, як він гримить посудом, дістає щось із холодильника, наливає чай. Життя тривало, але тріщина у стосунках уже з’явилася. Рівно о пів на дев’яту телефон задзвонив уже в Тараса. Христина навіть не дивилася на екран, бо знала, хто це. Це була її свекруха, Любов Степанівна. Вона помітила, як чоловік миттєво змінився. Плечі розправилися, голос став м’яким, лагідним, зникла та роздратована інтонація, якою він розмовляв із дружиною останні години. — Алло, мамо! Так, усе добре. Ні, не втомився. Як твоє здоров’я? Що там на городі? — Тарас розмовляв із помітним задоволенням. Христина тихо підвелася й пішла в іншу кімнату. Вона обережно причинила за собою двері, намагаючись не створювати зайвого шуму. За три роки подружнього життя вона навчилася головного — відступати в тінь, коли це необхідно для спокою
— Якщо твоя мама не перестане дзвонити кожні пів години, я зберу речі й поїду до своєї! — Тарас кинув пульт на диван так необачно, що той ледь
Ти де пропадала так довго? — Просто гуляла містом, — коротко відповіла Христина, акуратно вішаючи пальто в шафу. — У таку негоду? — він нарешті перевів на неї погляд і здивовано підняв брову. — Так, саме в таку негоду, — вона спокійно пройшла повз нього на кухню, не маючи жодного бажання починати чергове з’ясування стосунків. Проте Роман вимкнув телевізор і впевнено покрокував слідом за нею. — Христю, ну давай поговоримо нормально, як дорослі люди. Чому ти поводишся так, ніби ми чужі? Вона розвернулася і прислонилася спиною до кухонної стільниці. — А як мені поводитися, Романе? Ти спочатку дозволяєш собі неприємні висловлювання, які ранять мої почуття, а потім намагаєшся виставити все так, ніби я сама все вигадала на рівному місці. Я втомилася від таких гойдалок
— Та я ж просто пожартував, чого ти одразу губи надула й ображаєшся? Уяви, ти повертаєшся додому після важкого робочого дня, мрієш про спокій, а натомість отримуєш порцію
Ірочко, сонечко, ну виручи мене, прошу, — Тарас підійшов ближче, заглядаючи дружині в очі. — Це моя перша серйозна поїздка по роботі за цей рік. Від неї залежить усе наше подальше майбутнє і моє підвищення. — А чому твої батьки не можуть перенести свою поїздку? — тихо запитала вона. — У їхніх близьких друзів ювілей, вони вже кілька місяців планували це святкування, квитки придбали. Мама каже, що далеку дорогу малий просто не витримає, та й доросле свято не для дитини. Раніше я завжди залишався з сином, коли їм треба було кудись поїхати, але зараз у мене просто немає вибору. Ірина зітхнула, розуміючи безвихідь ситуації. Вони з Тарасом одружилися всього пів року тому. Попереду було ціле життя, повне планів, але минуле чоловіка все одно залишалося невіддільною частиною їхнього сьогодення. Для Тараса це був другий шлюб. Перший раз він одружився дуже рано, ще під час навчання. Його перша дружина, молода й зовсім недосвідчена дівчина, завагітніла, і вони поспіхом розписалися. Проте після народження дитини вона швидко зрозуміла, що сімейне життя й догляд за немовлям — це занадто важкий тягар для неї. В один із днів вона просто зібрала свої речі, залишила сина на Тараса і поїхала шукати кращої долі за кордон. З того часу про неї ніхто нічого не чув, і вона жодного разу не нагадала про себе
— Кажуть, що чужих дітей не буває, але коли тобі на порозі залишають восьмирічного хлопчика з купою інструкцій, серце мимоволі стискається від страху. — Тарасе, ну ти ж
Можеш мені більше не телефонувати, – сказала мені донька в слухавку. – Ми ж сподівалися, що ти нам допоможеш, ти прекрасно знаєш про наш кредит, і спокійно кажеш, що якийсь Роберто не дозволяє тобі рідним дітям допомагати. Мамо, отямся! Що ти робиш? Я сиділа на залитій сонцем терасі під Римом, дивилася на красивий сад, а на очах закипали сльози. Двадцять років я важко працювала в Італії. Спочатку мила підлоги, потім доглядала літніх людей, спини не розгинала. Щомісяця, до копійки, відправляла гроші в Україну. Сину Олегу допомогла купити квартиру в центрі, доньці Аліні збудувала гарний двоповерховий будинок. Думала, забезпечу дітей — і вони будуть щасливі, а я зможу нарешті спокійно дихнути. Але щойно в моєму житті з’явився Роберто і я вирішила подумати про себе, як для рідних дітей я стала ворогом. Син просто перестав відповідати на мої повідомлення, а донька виставила ультиматум: або гроші, або я їй більше не мати. – Та якби ми знали, що ти так зробиш, то ми б ні за що не брали ту машину в кредит! А тепер що нам робити? – не переставала обурюватися донька в слухавку
– Можеш мені більше не телефонувати, – сказала мені донька в слухавку. – Ми ж сподівалися, що ти нам допоможеш, ти прекрасно знаєш про наш кредит, і спокійно
Василю, — серйозно сказала я йому того ж вечора. — Будь ласка, припини скаржитися сестрі на кожен мій крок. Ми ж дорослі люди, самі в усьому розберемося. «Та я просто до слова згадав, ми розмовляли по телефону…» — почав виправдовуватися він. «Не треба виносити наші справи на обговорення всієї родини. Гаразд, якби це було щось серйозне, але ж ми просто поговорили про обід. Я почуваюся так, ніби моє життя виставили на загальний огляд. Твоя сестра з мамою сидять, аналізують кожен наш день і роблять висновки, яка я господиня». «Ти все перебільшуєш, люба, вони бажають нам тільки добра», — заспокоював він мене. «Саме тому твоя мама телефонує мені з доріканнями, ніби я ображаю її дитину?» — зітхнула я. Усі мої спроби встановити чіткі межі ні до чого не приводили. Василь мав дивовижний хист переводити тему, переключати мою увагу на щось інше, а за кілька годин повертатися до тієї ж розмови вже не було сенсу. Я не можу сказати, що ми ворогували з його родичками. Але ця їхня надмірна присутність у нашому житті починала мене втомлювати. Василь сам давав їм привід, а вони з радістю випитували кожну дрібницю, наче не мали власних турбот. Вони сприймали його не як одруженого самостійного чоловіка, а як хлопчика, якого треба постійно контролювати та захищати
«Моя сестра поживе у нас, поки не знайде нову роботу», — спокійно, ніби між іншим, заявив мені чоловік за вечерею. У цей момент я зрозуміла, що моя сімейна

You cannot copy content of this page