«Я витратив роки праці й віддав усе, щоб ми жили в розкоші, а ти щодня дивишся на мене з такою міною, ніби я зіпсував тобі життя!» — Тарас обурено сплеснув долонями, спостерігаючи за дружиною.
— Я завжди намагаюся зробити як краще, а ти вічно ходиш похмура. Тобі самій це не набридло? — Чоловік щиро не розумів, чому його обраниця постійно знаходить привід для незадоволення.
— Я через тебе запізнююся на роботу! — Крізь зуби процедила Софія, яка, стиснувши швабру, нервово мила вишуканий паркет у їхніх просторих двоповерхових апартаментах.
— Тут стільки місця, що прибирати можна безкінечно! Замість того щоб спокійно випити кави зранку, я повинна постійно ходити з ганчіркою. — Жінка взяла совка й показова покрутила ним перед обличчям чоловіка. — Подивися, скільки пилу. І це я ще до балконної зони навіть не торкалася.
— А хто тебе просить це робити? У нас є помічниця, яка приходить двічі на тиждень і робить генеральне прибиранне. Є сучасний робот-пилосос, який сам усе миє. Навіщо ти туди лізеш? — Чоловік із здивуванням глянув на неї.
— Та тому що мені все одно здається, що довкола брудно! Нежна було обрати щось менше? Завіщо нам отакі величезні хороми, де ми мешкаємо лише удвох? — Софія зітхнула й попрямувала до кухонного куточка.
— Тобі ніколи не вгодити… Пам’ятаєш, як ми мешкали в затишному комплексі біля парку? Які там були краєвиди з вікна, яка тиша навколо… — Згадуючи минуле житло, Тарас мимоволі посміхнувся.
— Ти ж сама бідкалася, що втомилася щодня стояти в кілометрових заторах, поки їдеш до своїх клієнтів. Тепер ми мешкаємо в самому центрі, буквально за два кроки від твоєї роботи. І знову все не так! — Чоловік опустився в м’яке крісло й сперся на підлокітник.
— Тарасе, треба було купувати щось набагато простіше й дешевше. Навіщо ці викрутаси? Навіщо мені доглядати за цими сотнями квадратних метрів, які нам просто не потрібні? — З сусідньої кімнати пролунав роздратований голос Софії.
— Софіє, чому я повинен обмежувати себе й обирати щось простіше, якщо я працюю без відпочинку від світанку до заходу сонця? Я можу дозволити собі та моїй родині найкращі умови. Ти хоч уявляєш, скільки людей мріють про таке життя? Хоч би раз просто щиро подякувала. — Тарас лише важко зітхнув.
— Ну от! Через ці розмови я остаточно запізнилася. Людина вже чекає на мене. — Софія пробігла повз чоловіка до гардеробної, кинувши на нього холодний погляд.
— Зараз тільки дев’ята ранку. Чому ти не можеш планувати зустрічі на пізніший час? Ти ж працюєш сама на себе, у чому проблема змінити графік? — Тарас повернувся в бік дружини, яка в поспіху обирала вбрання.
— Яка різниця, на яку годину я призначу зустріч? Все одно, як тільки я прокинуся, я одразу бачу цей безлад і починаю прибирати. А тут стільки роботи, що вона ніколи не закінчиться. — Швидко проговорила вона.
— Та ще й цей ліфт як на зло не працює! Доведеться йти пішки з високого поверху. — Забурчала Софія. — Ні щоб знайти нормальний будинок із надійними комунікаціями. Ти як завжди, обираєш лише за красивою обгорткою.
— У будинку сталася тимчасова поломка, таке трапляється всюди. Сусіди казали, що це перший випадок за кілька років. Це звичайні побутові дрібниці, я до цього не маю жодного стосунку. Майстри вже працюють, скоро все полагодять. Просто сприйми це спокійно. — Лагідно відповів Тарас і увімкнув чайник.
— А те, що мені ввечері доведеться йти пішки нагору, це теж дрібниці? — Жінка зовсім не збиралася заспокоюватися.
— Вважай це гарним тренуванням. Користь для здоров’я. Чому ти не можеш навіть у побутових незручностях бачити позитивні сторони? Це ж значно спрощує життя. — Тарас дістав чашку й замер у очікуванні відповіді.
Софія нічого не відповіла. Вона лише голосно гримнула вхідними дверима. А вже за кілька хвилин чоловікові на телефон прийшло повідомлення:
«Через твої розмови я забула ключі від будинку. Принеси їх мені на роботу».
«Що значит через мене?» — Дивуючись такій логіці, Тарас швидко набрав відповідь.
«Ти відволікав мене своїми зауваженнями, от я й забула. Що тут незрозумілого?» — Миттєво відписала Софія.
«А хіба ти не повинна сама стежити за своїми речами та бути уважнішою?» — Тарас вже зібрався відправити цей текст, але вчасно зупинився.
«Ні, я не хочу роздмухувати конфлікт. У мене сьогодні відповідальний день, важливі справи… Навіщо витрачати сили на порожні суперечки? Нехай вона заспокоїться, можливо, увечері настрій покращиться…» — Подумав чоловік і видалив написане.
Проте надвечір на Тараса чекала нова порція переживань. Він повернувся додому після складних ділових перемовин, прийняв освіжаючий душ і просто хотів посидіти в тиші, милуючись вечірнім містом. Аж раптом пролунав телефонний дзвінок.
— Тарасе, я сьогодні увечері хочу зібрати дівчат і посидіти у нас на терасі, — бадьоро повідомила Софія.
— Софіє, ти ж чудово знаєш, що я не люблю шуму вдома після важкого дня. Давай я перекажу тобі кошти, і ви чудово проведете час у гарному закладі. Навіщо збиратися вдома? — Найменше чоловікові хотілося бачити зараз гостей.
— Я твоя дружина, і це так само мій дім! Я що, не маю права запросити подруг у гості? Ти взагалі чуєш, що кажеш? Ми дружимо вже понад двадцять років, це найближчі люди в моєму житті! — Обурено защебетала у слухавку Софія.
— А я, виходить, для тебе не найближча людина? — Обурився Тарас. — Ми ж домовлялися про це. Коли ми мешкали в минулому будинку, твої подруги майже не приходили до нас. Чому ж тепер усе має змінюватися?
— Зачекай! Коли ми тільки починали жити разом, я одразу казала, що спілкування з близькими для мене дуже важливе. І я хочу приймати їх у своєму живіть! — Відрізала жінка.
— Софіє… Ти ж знаєш мій підхід до життя. Я вірю, що атмосфера в домі залежить від того, якими думками й настроєм володіють люди, які сюди приходять. Завдяки моєму позитивному налаштуванню ми й маємо все це. А твої знайомі постійно бідкаються, скаржаться на життя та плекають негатив. У них вічно якісь проблеми й негаразди. Я просто не хочу нести цю важку ауру в наш дім… — Чоловік спробував пояснити свою позицію спокійно.
— Я одного разу вже їздив із тобою в гості до твоєї приятельки. Пам’ятаєш той безлад і постійні сварки в її родині? Я потім увесь тиждень на роботі не міг зібрати думки докупи. Тому я проти. Зустріньтеся в затишній кав’ярні, я все оплачу. — Тарас міцніше стиснув телефон.
— Якщо ти не дозволиш моїм подругам прийти, ми просто розійдемося! Мені не потрібен чоловік, який не поважає моє оточення. Це мої рідні душі, вони поруч зі мною все життя й безліч разів мені допомагали! — Вигукнула Софія і вимкнула зв’язок.
Розривати стосунки Тарас не хотів. Останнім часом у нього все складалося вдало, і руйнувати родину через дрібниці здавалося дурістю.
«Не дай боже після цих гостин у мене знову почнеться смуга невдач. Замість того щоб радіти тому, що маєш, вона постійно шукає привід для сварки», — пробурчав чоловік, узяв ключі й вирішив зустрітися з давнім товаришем.
— Миколо, вона абсолютно не вміє бути вдячною… — Бідкався Тарас, сиплячи горішки в піалу під час зустрічі в затишному закладі.
— Коли ми тільки познайомилися, вона мешкала в тій тісній старій квартирі разом із родичами колишнього чоловіка та дорослим сином. Жили всі купою, постійні докори від старшого покоління, суцільні нерви. Вона була в глибокій депресії, не знала, куди подітися…
— Я забрав її звідти. Спочатку ми винайняли чудове житло, потім придбали ці апартаменти. Купую їй гарні речі, ми регулярно їздимо відпочивати на найкращі курорти… За останній рік вона чотири рази була на морі! І щоразу з незадоволеним обличчям. Постійні зауваження… Перші два місяці все було чудово, а потім почалися суцільні претензії… — Чоловік важко зітхнув.
— Друже, а чому ти терпиш це? Ви ж офіційно навіть не розписані. Просто влаштували свято для рідних і називаєте одне одного чоловіком та дружиною. Ви мешкаєте разом, але юридично ти їй нічим не зобов’язаний. Якщо все так складно, чому б просто не розійтися? — Микола поплескав товариша по плечу.
— Знаєш, я за натурою оптиміст. Все сподіваюся на краще. Мені здається, що настане день, коли вона нарешті всміхнеться, обійме мене й просто щиро подякує за все, що я роблю для нашої родини… — Тарас замислено почухав підборіддя.
— Я вірю, що доросла людина може змінитися, якщо дійсно цього захоче. От і намагаюся знайти до неї підхід.
— Без образ, але твої стосунки зараз нагадують стару валізу без ручки: і нести важко, и викинути шкода… — Микола взяв трохи снеків. — От подивися на нас із Катею. Усе легко, просто, без зайвих вимог. Вона завжди в гарному настрої, турбується про мене, радіє кожній дрібниці. Я поруч із нею почуваюся спокійно й упевнено.
— Ой, не знаю… Все якось заплуталося, — з сумом мовив Тарас. — Мені здається, що я застряг у цьому колі. З одного боку, я звик доводити справи до кінця й хочу побудувати гарну родину… А з іншого… Мені вже за сорок. Я хочу простого людського щастя. І якщо людина поруч не готова ділитися радістю, можливо, варто замислитися про майбутнє…
Тарас повернувся додому пізно вночі. Софія вже відпочивала. Вийшовши на террасу, чоловік побачив залишені склянки та купу сміття… Але найбільше його обурило лушпиння від соняшникового насіння, яке вітер розніс по всьому паркету.
«І навіщо було залишати це тут?» — Тарас узяв щітку й спробував прибрати хоч частину.
«Вишукані страви в ресторанах їй не до смаку, а от посидіти з насінням на відкритій террасі — це найкращий відпочинок… Дивно все це», — думав чоловік перед сном, лягаючи на самий край ліжка, щоб випадково не зачепити дружину.
— Чому ти так далеко? Присунься ближче, мені незручно… — Крізь сон пробурмотіла Софія.
— Зараз, зачекай трохи… — Тарас повернувся на інший бік і заплющив очі.
Він навіть уявити не міг, що чекає на нього наступного ранку.
— Тарасе, сьогодні після обіду до нас приїжджає моя мама. Вона буде кілька днів у справах. Тож треба підготувати гостьову кімнату. Купи новий комплект білизни й переглянь список продуктів, який я тобі скинула, вона любить домашню їжу. — Спокійно оголосила Софія за сніданком.
— Що? Як це мама приїжджає? Я зараз працюю з дому, мені потрібна тиша й спокій… — Обурився чоловік. — Давай я краще винайму для неї затишний номер у готелі неподалік?
— Ти взагалі розумієш, що кажеш? Це моя мати! Чому вона має жити в готелі, якщо в нас величезна квартира? Це навіть не обговорюється. Якщо ти проти, ми дуже сильно посваримося! — Софія суворо глянула на нього.
Теща приїхала по обіді.
— Ого, які палаци. Напевно, не найпростішою працею це все здобуто… — Жінка прижмурилася, оглядаючи передпокій. — Дивися мені, щоб у моєї доньки через твої справи не було жодних клопотів.
Єдиний раз, коли Тарас спілкувався з тещею особисто, це було під час їхнього невеликого сімейного свята кілька років тому. Вона одразу здалася йому людиною складною та схильною до критиканства. Усі ці роки чоловік намагався тримати дистанцію.
Після безсонної ночі та ранкових суперечок Тарас вирішив, що більше не дозволить порушувати власні кордони.
«Влаштовувати тут спільні допити я нікому не дозволю», — твердо вирішив він.
— Галино Іванівно, вам би краще думати про спокій та доброту, а не рахувати чужі статки, — спокійно, але твердо відповів чоловік. — Давайте поважати одне одного.
— Тарасе, як ти розмовляєш із моєю матір’ю? Це найрідніша людина в моєму житті! Ти нічого не плутаєш? — Одразу втрутилася Софія й узяла матір під руку, щоб провести до кімнати.
«Найближчі подруги, найрідніша мати… А я тоді хто в цьому домі?» — Тарас відчував, як внутрішня напруга досягає межі.
— Тарасе, у мами зламалася ручка на валізі. Допоможи донести речі до спальні. Вона ледве підняла її. Добре хоч ліфт відремонтували. Не будинок, а суцільні клопоти… — З кімнати пролунав незадоволений голос дружини.
— Еге ж, покрути носом, а допомогти старшим важко. Міг би й на вокзалі зустріти, теж мені турбота, — додала теща.
Тарас підійшов, взяв валізу й на мить замислився. Йому згадалася вчорашня розмова з Миколою про стосунки, які стають важким тягарем.
«Нести важко, а залишити шкода…» — Чоловік посміхнувся власним думкам і підняв речі.
— Так, замов нам вечерю з якогось нормального закладу. Тільки без оцих своїх екзотичних страв. Нехай привезуть звичайну домашню їжу: вареники, печеню, гарні салати… — Скомандувала Софія, коли чоловік поставив валізу.
— Так-так, зроби людську вечерю. Моя донька не повинна їсти всяку дурню. Мене цими викрутасами не здивуєш, залиш свої витребеньки для інших, — вставила слово теща.
Тарас зупинився, глибоко вдихнув і спокійно вимовив:
— Збирайтеся і йдіть звідси.
— Що ти сказав? — Софія здивовано витріщила очі.
— Я сказав: збирайте свої речі й залишайте мій дім. Обидві. — Тарас говорив тихо, але в його голосі відчувалася така твердість, якої вони ніколи раніше не чули.
— Ти що, з глузду з’їхав? Ти нас виганяєш? Ти хоч розумієш, що робиш? — Софія розгублено перезиралася з матір’ю.
— Забирайте речі. У вас є п’ятнадцять хвилин, щоб залишити цю квартиру й більше ніколи тут не з’являтися!
Терпіння чоловіка остаточно увірвалося. Усі дрібні образи, постійні докори й нехтування його зусиллями зібралися в один суцільний вузол.
— Ти виснажила мене своїми капризами й постійним негативом.
— Ти жодного разу не оцінила того, що я робив для нас.
— За всі ці роки я не почув від тебе жодного щирого «дякую».
— З мене досить.
Тарас стояв рівно, абсолютно спокійний зовні, хоча всередині все кипіло. Втім, він відчував дивне полегшення.
— Тарасе, якщо я зараз піду, це все. Я більше ніколи до тебе не повернуся! — Намагалася вплинути на нього Софія.
— Еге ж, ти подивися на нього… Вона до тебе за жодні блага не повернеться! — Підхопила теща.
— Саме цього я й прагну. Час пішов. Збирайтеся. — Чоловік склав руки на грудях.
Схвильовані й обурені, Софія з матір’ю почали швидко складати речі. Старша жінка постійно тихо докоряла доньці за те, що вони не оформили стосунки офіційно й тепер вона залишається ні з чим.
— І про що ти тільки думала? Тепер навіть компенсацію не отримаєш! — Буркотіла мати.
— Не хвилюйся, мамо… Я весь цей час мала власний недоторканий запас. Мені давалися кошти на особисті витрати, а я відкладала, як ти й радила. На перший час нам цілком вистачить, прориємося, — стиха відповіла Софія.
Коли двері за ними зачинилися, Тарас видихнув. У домі запанувала бажана тиша. Чоловік підійшов до вікна, подивився на вечірнє місто й відчув, як з плечей спала важка вага.
«Треба було зробити це набагато раніше. Проте це теж досвід. Головне — зробити правильні висновки», — подумав він, дістав із шафи улюблений напій і налив собі трохи в келих.
Софія більше не з’являлася в його житті. Поговорять, що згодом вона знайшла нового супутника, проте їхній побут так само сповнений постійних суперечок та зауважень з її боку.
А Тарас через деякий час зустрів доброзичливу, щиру жінку, яка вміє радіти кожному дню та цінує увагу й турботу. Його знайомі кажуть, що він давно не виглядав таким спокійним та гармонійним.
Буває так, що занадто велика турбота сприймається як належне, а справжня вдячність народжується лише там, де є взаємна повага. У будь-якому разі варто пам’ятати: у гарних стосунках людям має бути легше й краще разом, ніж наодинці.
