Коли Софія зустріла Віталія, їй було тридцять два. Вона ніколи не вважала себе романтичною натурою, радше — практичною. Жила скромно, працювала бухгалтером, збирала копійку до копійки, щоб мати своє. Без чужих обіцянок, без залежності.
Її гордістю була однокімнатна квартира. Маленька, але затишна. Довгі п’ять років вона виплачувала кредит — економила на всьому: не купувала нових речей, не ходила по кафе, навіть відпустки не брала. І ось настав день, коли вона зробила останній платіж.
Вона саме готувала вечерю — варила борщ, пироги в духовці — і думала, як скаже Віталію. Вийшов гарний вечір, домашній, спокійний.
Коли він зайшов, вона усміхнулася:
— Віталію, знаєш, що я сьогодні зробила? Останній платіж за квартиру! Ми тепер повністю на своїй території!
Вона сяяла. Але він лише втомлено скинув куртку, не встиг навіть відповісти — задзвонив телефон. На екрані — «Олеся».
— Це сестра, — коротко кинув він і відійшов на балкон.
Софія спершу не надала значення, але коли він повернувся — був іншим. Обличчя напружене, очі збентежені.
— Щось сталося? — спитала вона.
— Олесі нема де жити, — видихнув він. — Вона з чоловіком розлучилась, а тепер власники орендованої квартири виганяють її з дитиною. Каже, не має грошей навіть за місяць наперед заплатити.
Софія задумалася. Їй стало шкода дитину.
— Ну… може, хай поки у нас поживе? — обережно звапропонувала. — У нас на кухні диванчик, вона з малою поміститься. Тимчасово, поки щось знайде.
Віталій полегшено зітхнув.
— Ти в мене золота! Дякую тобі!
Олеся приїхала вже наступного дня. З двома валізами, дитячою коляскою і без жодного вибачення. Віталій зрадів — сестра, племінниця! Софія ж відчула, що починається новий етап — не той, про який вона мріяла.
Перший тиждень Софія мовчала. Хоч і було важко: кухня постійно зайнята, речі валяються, дитячі іграшки під ногами. Потім почалися дрібниці — немитий посуд, відкрите вікно взимку, розкиданий одяг.
Олеся не працювала, бо «з дитиною важко». Грошей не давала, навіть на комуналку.
Одного разу Софія не витримала:
— Олесю, може, ти щось допомагатимеш? Хоч трохи в хаті прибери або готуй, коли я на роботі.
— Я що, прибиральниця? — відповіла та з обуренням. — Я дитину виховую, а не каструлі мию!
Після того вечора Софія зрозуміла, що «тимчасово» затягнулося.
Минув місяць. Софія знову підняла розмову з Віталієм:
— Слухай, треба щось вирішувати з твоєю сестрою. Вона навіть не шукає житло.
Він нахмурився:
— Ти така черства, Софіє. Вона ж у скруті! Ти не розумієш, що їй нема куди йти?
— Я все розумію, але це наша квартира! Я п’ять років її виплачувала! Ми не можемо жити в кухні, поки твоя сестра влаштує своє життя.
Тоді він сказав те, що перевернуло все:
— Знаєш, у тебе хороша кредитна історія. Ти могла б взяти ще одну квартиру в кредит — побільше. Ми всією сім’єю виплачували б, а тут Олеся залишилась би.
Софія спершу не повірила своїм вухам.
— Ти серйозно? Тобто я маю взяти новий кредит, бо твоїй сестрі нема де жити?
— Ну, ми ж сім’я! — підвищив голос Віталій. — А ти поводишся так, ніби я чужий!
— Сім’я? — її голос затремтів. — А я? Моя праця? Мої роки, коли я сама все тягнула? Моя квартира — це все, що я маю, а ти хочеш її віддати твоїй сестрі?
Він мовчав. Вперше за весь час у його очах не було вдячності — лише роздратування.
Тиждень вони майже не розмовляли. Софія ходила на роботу, поверталася пізно, щоб менше бути вдома.
Олеся поводилася так, ніби вона тут господиня. Одного разу Софія застала її, коли та сиділа в халаті на дивані, їла з її тарілки і говорила по телефону:
— Та я ще трохи тут поживу. Віталік не вижене, це ж мій брат!
І тоді Софія зрозуміла — її в цьому домі більше не поважають.
Увечері вона покликала Віталія на розмову.
— Я так більше не можу. Якщо вона не виїжджає — я подаю на розлучення.
— Через це? — розсердився він. — Через квартиру?
— Не через квартиру, — спокійно сказала вона. — Через те, що ти мене перестав бачити. Бо в твоєму житті головна — сестра, а не дружина.
Він мовчки вийшов з кімнати.
Минуло два дні. Віталій ночував у друзів. Олеся все ще сиділа на кухні, роблячи вигляд, що нічого не сталося.
Тоді Софія зібрала її речі й поставила біля дверей.
— Олесю, я не виганяю. Але ти мусиш знайти інше житло. Це моя квартира.
— О, яка пані стала! — зухвало відказала та. — Подивимось, що брат скаже!
— Брат уже знає, — відповіла Софія тихо. — І хай вирішує, з ким йому далі жити.
Коли Віталій повернувся ввечері й побачив валізи біля порогу, він довго стояв мовчки. Потім лише прошепотів:
— Я не думав, що все так закінчиться.
— А я не думала, що доведеться виборювати повагу у власному домі, — відповіла Софія.
Вона не знала, як буде далі. Чи розлучаться, чи, може, він схаменеться. Але одне зрозуміла точно: любов — це не про кредити і не про родичів. Це про підтримку і справедливість.
Життя вчить — навіть найближчі можуть не цінувати твоїх зусиль. І якщо тебе ставлять нижче чужих проблем, треба мати мужність сказати «ні». Бо любов без поваги — це вже не любов.
Отак, Софія хотіла зробити комусь добре, а вийшло їй зле. Адже після цієї неприємної історії з зовицею, стосунки з чоловіком вже не будуть такими як були.
А яка ваша думка, чи правильно вчинила Софія, коли вигнала сестру чоловіка з дитиною практично на вулицю?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
