Ліді виповнилося п’ятдесят. Коли вона дивилася на своє життя, то бачила не рівну дорогу, а якісь вибоїни, затори, розбиті мости. Все, якось, ішло не так, як вона колись мріяла. А от у старшої сестри Тамари — усе ніби навпаки. Та жила, як у фільмі: ресторани, дорогі сукні, поїздки, усмішка з фото — усе блищало.
І хоч Тамара була всього на два роки старша, але здавалося, ніби живе на десятиліття попереду. Ліда злегка стискала губи щоразу, коли бачила її чергову фотографію у соцмережах:
«Знову ресторан. Із ким вона там? А, мабуть, із черговими клієнтами чи, не дай Боже, якимись багатими чоловіками…»
Але насправді все було не так, як здавалося.
Тамара мала невеликий будівельний бізнес. Починала колись із дрібних ремонтів, а тепер мала кілька бригад, які робили квартири «під ключ». Її чоловік, Михайло, був і водієм, і постачальником, і бухгалтером Працювали вони удвох, день і ніч, без вихідних.
Офісу не мали. Та й навіщо, казала Тамара:
— Клієнтам приємніше зустрічатися в ресторані — і затишно, і гарно, і кава смачна.
Тож більшість її зустрічей проходила саме там — у гарних, стильних місцях. Хтось бачив у цьому «понти», а вона просто так працювала.
Але для сестер, родичів і знайомих це було сигналом: «О, Тамара знову в ресторані, грошей, мабуть, куди дівати не знає».
Насправді Тамара була щедрою жінкою — але тільки тоді, коли знала, що її гроші підуть на добро.
Вона щомісяця перераховувала кошти до дитячого притулку, купувала корм для собак, допомагала літнім сусідам. Тільки нікому про це не розповідала.
Її чоловік знав, але мовчав.
— Якби наші родичі знали, скільки ти помагаєш, то й цього було б мало, — казав він.
— То й добре, що не знають, — відповідала Тамара. — Бо щире добро не кричить.
Ліда жила зовсім інакше. Колись мала дві спроби збудувати сім’ю, але обидві закінчилися розчаруванням. Один чоловік пішов до іншої, другий — «згорів» у власній безвідповідальності. Дача, яку вона почала будувати ще десять років тому, стояла недобудована — бетон, бур’яни і три вікна без рам.
— Допоможи, Тамаро, — просила вона. — Хоч тисячу-другу доларів позич, добудую, бо соромно перед людьми.
Тамара хитала головою:
— Сестро, ти вже десять років ту дачу тягнеш, як черепаха шкаралупу. То, може, продай? Почни щось інше.
— Ти жадібна! — вибухала Ліда. — У тебе все є, а мені шкода, я ж твоя рідна сестра?
Тамара не сперечалася. Бо знала — що б вона не сказала, буде не так.
Коли настав час п’ятдесятиріччя Ліди, та вже з місяць про це говорила всім знайомим.
— Ювілей, як не як! — казала. — Тамара, мабуть, мені щось добре підготує, вона ж у нас бізнесменка.
Одного дня на вулиці Ліда зустріла давню подругу Галину.
— Ну що, Лідо, ми з тобою однолітки, — засміялася та. — Я ось святкую в ресторані, а ти де будеш, вибрала вже ресторан?
— Не знаю, — почала виправдовуватися Ліда. — Напевно, сестра щось організує. Вона ж з ресторанів не виходить.
— А, то хай і тобі оплатить, вона ж має можливість! — підлила масла у вогонь Галина. — Сестричка підприємниця, не збідніє.
Ліда з того моменту тільки про це й думала: «Так, я ж сестра! Хай заплатить. Для неї то копійки!»
Наступного дня Ліда прийшла до Тамари — не з порожніми руками, а з накипілим настроєм.
— Ти знаєш, я вирішила святкувати день народження в ресторані. У тому, де ти завжди буваєш. Ти ж мені оплатиш, правда?
Тамара підняла брови.
— А чому я маю платити за твоє свято?
— Бо ти маєш гроші! І бо ми сестри! А якщо ні — то я твоєму Михайлові скажу, що ти з різними мужиками в ресторанах сидиш!
Тамара аж розсміялася:
— Справді? Та кажи кому хочеш! Бо в тих ресторанах я сиджу з клієнтами, і Михайло мене сам туди возить. Він мій водій, якщо ти забула.
— Ну добре, — образилась Ліда. — Побачимо, що мама скаже!
— Мама вже знає, — спокійно відповіла Тамара. — Ми з нею хотіли зробити тобі подарунок — зняти будиночок в горах на тиждень. Але тепер… після твого тону… не думаю, що варто.
— Ти жадібна, Тамаро! — закричала Ліда. — Ти ніколи не ділилась!
— Я ділюся, коли це потрібно, — тихо сказала Тамара. — Але не тоді, коли від мене щось вимагають.
Через кілька днів Ліда таки спробувала «розкрити карти» — пішла до Михайла.
— Михайле, ти ж розумний чоловік, скажи, що твоя жінка не тільки з тобою в ресторанах буває.
Михайло розсміявся щиро, по-доброму:
— Та знаю, знаю, я її туди вожу, я ж її водій! Ти, Лідо, краще свою дачу добудуй. Бо Тамара казала, що ти вже десять років на одному місці.
Ліда пішла, розлючена, але в душі відчувала гірке приниження.
Ювілей вона святкувала вдома — у колі кількох подруг, із салатом «Олів’є» і домашнім тортом.
Тамара приїхала пізніше, із букетом квітів і коробкою тістечок.
— Привіт, сестричко. З ювілеєм.
— Та не треба було, — холодно сказала Ліда. — Ти ж економна.
Тамара усміхнулась:
— Може, й економна. Але ти ж знаєш, кому треба — я завжди допоможу.
І пішла. Без сварки, без крику. Бо вже навчилася: де люди не хочуть бачити правди — її не нав’яжеш.
Тієї ночі Ліда довго не могла заснути. Зайшла у Facebook і перегорнула сторінку сестри. Нове фото — Тамара сидить у кафе, усміхається, поряд Михайло з чашкою кави. Підпис: «Де любов і розуміння — там і дім».
І вперше за багато років Ліда відчула не заздрість, а дивне відлуння порожнечі. Може, справа не в грошах? Може, в тім, що Тамара знайшла своє місце, а вона — ні?
Не завжди той, хто живе скромно, — бідний, і не кожен, хто у ресторанах, — марнотрат. Одні мовчки допомагають іншим, а інші голосно вимагають допомоги. І тільки життя показує, хто справді багатий — гаманцем, а хто — душею.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
