Бабусю, привіт! Ти вже відпочила після суботи? — Марина притиснула телефон плечем і почала діставати чашку. — Ти так танцювала з дядьком Петром, що я думала, тебе в неділю доведеться шукати десь на іншому кінці міста. — Не вигадуй, — засміялася Стефанія Михайлівна. — Я дві пісні потанцювала, а ви вже легенду склали. Як ти? — Добре. Тільки вдома тепер квітів стільки, що Андрій сказав: якщо принесу ще одну вазу, нам доведеться виселяти телевізор. — Телевізор переживе. Марино, я тобі ще раз бажаю, щоб ви берегли одне одного. А тепер послухай мене уважно, бо маю сказати одну важливу річ. Марина перестала усміхатися. — Щось трапилося? — Нічого не трапилося. Навпаки. У вас почалося нове життя. Тому від наступного місяця за квартиру я більше не плачу. Марина повільно поставила чашку на стіл. — Бабусю, почекай. Це ти зараз серйозно? — Абсолютно. — Але чому ти нічого не сказала раніше? — Бо хотіла, щоб ти спокійно готувалася до весілля. Я ще три місяці тому вирішила, що останній переказ зроблю перед вашим святом. Грошей від мене не буде, викручуйтеся самі
У понеділок після весілля тридцятирічна Марина прокинулася майже об одинадцятій. У кімнаті ще стояли коробки з подарунками, на спинці стільця висіла біла стрічка від букета, а на кухонному
Мамо! Що сталося? Ти квартиру продала? — стривожилася донька. — Там квартиранти з’їхали? Тобі терміново потрібні гроші? — Нічого я не продала, — спокійно відповіла сімдесятирічна Галина Петрівна. — І Марічка з чоловіком нікуди не з’їхали. Учора заплатили, як завжди. — Тоді я взагалі нічого не розумію. Ти ж знаєш, що п’ятого числа в Артема англійська, у Софійки танці, ще комунальні треба закрити. Ми ж завжди так планували, а ти не вислала грошей. На іншому кінці запала коротка тиша. — От саме про це я й хочу поговорити. Не телефоном. — Але ти могла хоча б попередити! Я розраховувала на ці гроші. — Знаю. — Якщо знаєш, навіщо ставити мене перед фактом? — Наталю, приїдь увечері. Я борщу зварю. — Мамо, до чого тут борщ? — До того, що серйозні сімейні розмови. Наталя навіть не всміхнулася. — Я після роботи заїду. Галина Петрівна поклала телефон на підвіконня й повільно повернулася до плити. Квартира, через яку тепер мала відбутися непроста розмова, дісталася Галині від старшої сестри понад сім років тому. Всі роки вона здавала її оренду і гроші віддавала доньці, а тепер вирішила все собі залишати
У перший понеділок квітня Наталя прокинулася раніше будильника. За вікном уже гуркотів перший тролейбус, на кухні тихенько гудів холодильник, а телефон, залишений на зарядці біля чайника, раптом засвітився.
Я втретє питаю: де тридцять вісім тисяч гривень із зеленого конверта? — розгнівано запитувала Лариса в чоловіка, коли побачила, що гроші пропали. — Ми пів року відкладали на пральну машину, бо стара вже стрибає ванною, наче збирається самостійно виїхати з квартири. Учора гроші були, сьогодні конверт порожній. Тільки не кажи, що знову допоміг своєму братові з ремонтом будинку. Лариса стояла біля плити у своїй тернопільській квартирі й тримала конверт перед чоловіком. На сковорідці шкварчали деруни, електричний чайник клацнув і замовк, а Роман сидів біля вікна та складав окуляри у футляр. — Петро нічого не просив. — Тоді де гроші? — Я взяв. — Це я вже зрозуміла. Навіщо? — У суботу покажу. — Ні, Романе. Зараз. Мені набридли твої таємниці. Тридцять років я повинна здогадуватися, що ти думаєш, чому мовчиш, куди збираєшся. Досить. Хочеш жити сам по собі — живи. Я подаю на розлучення. Роман підняв очі. — Добре. Лариса завмерла з лопаткою в руці. — Що добре? — Розлучаймося. — Ти зараз серйозно? — Так. — І навіть не скажеш: «Ларисо, заспокойся»? — Ні. — Не попросиш мене не гарячкувати? — Теж ні. Вона вимкнула плиту й сіла навпроти. — Тридцять років ти мене зупиняв. — Саме тому сьогодні не буду
— Романе, залиш ту чашку й подивися на мене. Я втретє питаю: де тридцять вісім тисяч гривень із зеленого конверта? Ми пів року відкладали на пральну машину, бо
Андрію, скажи, будь ласка, що це не мої коробки стоять під навісом біля воріт. Олеся не знімала пальта. Вона стояла посеред передпокою їхнього будинку неподалік Івано-Франківська й дивилася крізь скляні двері на подвір’я. Надворі цілий день сіяв дрібний осінній дощ. Вода стікала з даху тонкими струмками, а біля господарського приміщення темніли п’ять великих картонних коробок. Андрій навіть не обернувся. Він стягував робочі черевики й сердито відсовував ногою її домашні капці. — Якщо питаєш про ті великі, то твої. Я звільнив комору. Олеся повільно поставила сумку на тумбу. — Навіщо? — Бо мені треба місце. — Для чого? — Для обладнання. Я ж учора говорив. Твої речі мені заважють, тому там тепер мають стояти мої, я ж тут господар, тому й сам вирішую. Олеся вийшла надвір. Дощ лив, як з відра. Вона підхопила першу коробку й відразу відчула, що дно стало м’яким. Картон прогнувся, і їй довелося підтримати коробку коліном і таки переносити її
— Андрію, скажи, будь ласка, що це не мої коробки стоять під навісом біля воріт. Олеся не знімала пальта. Вона стояла посеред передпокою їхнього будинку неподалік Івано-Франківська й
Тітко Марто! Тут до нас прийшли! — в порозі крикнула незнайома дівчина. — Ви хто? За кілька секунд у коридор вийшла молода жінка приблизно Соломіїного віку. Побачивши гостю, вона різко зупинилася. — Ви до кого? — Це я хотіла б запитати. Мене звати Соломія. Я дружина власника цієї квартири. Жінка змінилася на обличчі. — Дружина? — Так. Назара Коваля. А ви? Дівчинка переводила погляд з однієї жінки на іншу. — Тітко Марто, а це татова знайома? Соломія перестала дихати на кілька секунд. — Чия знайома? Марта одразу нахилилася до дівчинки. — Даринко, сонечко, іди домалюй свій будиночок. Я зараз прийду. Дівчинка слухняно пішла до кімнати. Соломія повільно зайшла в передпокій і сама зачинила за собою двері. — Тепер поясніть мені, що відбувається. — Мабуть, вам краще поговорити з Назаром, вашим чоловіком. — Обов’язково поговорю. Але зараз я стою у квартирі свого чоловіка, де живе дитина, яка назвала його татом. Тому почнемо з вас. Марта сперлася долонею об комод. — Я не її мама, якщо ви про це подумали. — А хто? — Старша сестра її мами. Я не очікувала, що ви прийдете, мені тепер так незручно
— Назаре, тільки не кажи, що знову збираєшся на нашу річницю у своїй сірій сорочці, — засміялася Соломія, стоячи перед дзеркалом у спальні й прикладаючи до себе темно-зелену
Сергію? Що це таке? — гукнула дружина, повільно знімаючи куртку. — У нас хтось є? З кухні почувся жіночий сміх. — О, нарешті господиня повернулася! А ми вже думали, що ти до ночі десь ходитимеш! Мар’яна завмерла з шарфом у руках. За мить у коридор вийшла Оксана, старша сестра Сергія. За нею показався її чоловік Павло, а сам Сергій стояв трохи далі з таким виразом обличчя, ніби сподівався непомітно злитися з бежевими шпалерами. — Сюрприз! — широко усміхнулася Оксана. — Ми до вас на вихідні. Давно ж не бачилися. Мар’яна подивилася спочатку на неї, потім на дві сумки, тоді на чоловіка. — Сергію, можна тебе на хвилину? — Та чого там шептатися? — махнула рукою Оксана. — Ми свої. Краще скажи, що будемо їсти. Павло ще дорогою казав, що за домашнім борщем скучив. — Я взагалі-то казав про деруни, — озвався Павло з кухні. — Але від борщу теж не відмовлюся. І щоб часничок був. Мар’яно, ти ж умієш нормально готувати? Мар’яна повільно поклала ключі на полицю. — Сергію. На хвилину йди сюди. Бо я щось зовсім не розумію, що вже відбувається
Мар’яна мріяла лише про гарячий чай, тишу й кілька хвилин відпочинку. Та щойно вона відчинила двері квартири, з кухні долинув веселий голос сестри чоловіка: «Ну нарешті господиня прийшла!
Настю, слухай мене уважно, — зрадницьки зашепотів чоловік. — Нам обов’язково треба допомогти Софії, моїй рідній сестрі. Їй на перший час життєво необхідна нормальна машина. Поки вона там не розкрутиться і не почне заробляти перші серйозні гроші. — Ти про що зараз говориш, Максиме? — я різко нахмурилася. — Купити їй нову іномарку? У нас же на носі капітальний ремонт кухні, ми кожну копійку місяцями відкладаємо! — Та яка ще покупка, здуріла?! — відмахнувся він рукою. — Ти ж чудово знаєш, що вільних грошей немає. Але ж у нас є чудове рішення — твоя машина! Усередині мене в ту ж мить усе обірвалося. Мій маленький, але такий доглянутий, надійний хетчбек Hyundai Solaris мирно стояв на парковці під вікнами. — У сенсі — моя машина? — ледь чутно перепитала я. — Ну їй же зараз набагато важливіше, Настуся! — почав він м’яко підлещуватися. — Тобі до офісу їхати якихось три зупинки на звичайному автобусі, цілком можеш місяць-другий прогулятися пішки або на громадському транспорті поїздити. А Софії потрібно виробляти імідж! І ще й знімай золоті сережки — це подарунок моїх родичів — і той золотий браслет. Ми здамо їх під викуп. Тобі ж не важко допомогти сім’ї, поки Софія на ноги не стане
Вечірнє осіннє повітря зустріло мене непривітною, пронизливою сирістю, коли я врешті-решт відчинила важкі металеві під’їзні двері нашого будинку. Після важкого, виснажливого дня, проведеного на ногах у душному офісі
Дружино, ти взагалі тямиш, що робиш?! – обурено вигукнув Олег, пересвідчуючись наче у страшному сні, сподіваючись, що просто помилився або недочув. – Ти що, заблокувала карту?! А мама та молодша сестра тепер на що жити повинні? Ми ж завжди діяли саме так, роками робили однаково! – А ти сам як думаєш, любий? – спокійно спитала Софія, дивлячись чоловікові прямо в очі, без тіні страху чи сумніву. – Так, я заблокувала доступ. І більше ніколи не розблокую цей рахунок. – Поясни мені нормально, людською мовою, – зажадав він дещо тихіше, намагаючись хоч якось опанувати себе. – Що взагалі сталося між нами? Ми ж учора цілком нормально спілкувалися за вечірнім столом. Мама телефонувала, сказала, що у Каті знову виникли якісь непередбачувані труднощі на роботі, попросила виручити грошима з оплатою комунальних послуг. Я перекинув кошти, як робив це завжди, без лишніх роздумів. А сьогодні ти раптом витворила таке
Олег сидів на затишній кухні, з силою стискаючи у руці свій смартфон так, ніби геть не відчуваючи нічого. Його обличчя в одну мить налилося глибоким багрянцем, а на
Лесю, досить уже цієї вистави. Юрко залишився сам, та жінка забрала речі, тому збирайся й повертайся до міста. Ви стільки років прожили разом, а ти сидиш тут серед старих яблунь і вдаєш, що тобі добре, — пані Зоряна, свекруха, стояла біля хвіртки в світлому плащі й чистих черевиках. Леся саме відмивала дерев’яну лавку, знайдену за сараєм. Три тижні тому вона приїхала сюди з двома валізами, коробкою посуду та папкою документів. — Перепрошую, пані Зоряно. Ви про яку оселю говорите? — Леся поклала ганчірку на спинку лавки й сперлася рукою на паркан. — Про квартиру Юрка, з якої він сам попросив мене виїхати? — Не чіпляйся до слів. Юрко визнав, що поспішив. Олена виявилася зовсім не такою, якою він її уявляв. Два тижні пожили разом — і почалося: їй меблі не такі, район не той, вихідні хоче проводити десь поза містом, ще й домашні справи ділити запропонувала. Юрко приходить з роботи втомлений, а вона йому список справ на холодильник вішає. Хіба це родина? — Я правильно почула? Ваш син спочатку попросив мене піти, привів іншу жінку, сам подав документи на розлучення, а тепер, коли вона зібрала валізу, великодушно готовий дозволити мені повернутися й знову вести його господарство
— Лесю, досить уже цієї вистави. Юрко залишився сам, та жінка забрала речі, тому збирайся й повертайся до міста. Ви стільки років прожили разом, а ти сидиш тут
Ти поглянь тільки! Тут треба все міняти в цій квартирі, — Влад стояв посеред кухні з рулеткою в руках. — Дивись: холодильник переставимо до вікна, тут зробимо високу секцію, сюди поставимо кавомашину, а стіл узагалі винесемо. Після весілля це вже буде наше житло, тож треба одразу робити все для двох. Оксана, яка саме витирала чашки, повільно опустила рушник. Їй було тридцять чотири. У цій двокімнатній квартирі в Тернополі вона жила вже дев’ятий рік. Купила її сама. — Зачекай, — сказала Оксана. — Що означає «наше житло»? Влад навіть не одразу зрозумів запитання. — Ну наше. Ми ж одружуємося. — Жити тут будемо разом, це правда. Але квартира моя. Він опустив рулетку. — Оксано, ти зараз серйозно? А після весілля що зміниться? — Ми станемо подружжям. — От саме. Значить, і дім буде спільний. Оксана поставила чашку в шафу. — Владиславе, квартиру я придбала задовго до нашого знайомства. — І що? Просто дивно чути від майбутньої дружини: «це моє». Я сюди теж вкладаюся. — У що саме? — Я полагодив дверцята шафи. Поміняв змішувач. Полицю у ванній повісив. Зараз збираюся додати сто тисяч до нової кухні. Оксана кілька секунд дивилася на нього. — Владиславе, ти щойно поставив в один ряд полицю, змішувач і право на квартиру
— Тут треба все міняти, — Влад стояв посеред кухні з рулеткою в руках і задоволено оглядав старі світлі шафки. — Дивись: холодильник переставимо до вікна, тут зробимо

You cannot copy content of this page