Мамо! Ти занадто багато їси, тобі не здається? — з порогу кухні випалив син. — Лише про себе думаєш. Світлана Володимирівна від несподіванки аж застигла з хлібом у руці. Вона повернула голову до сина й щиро подивилася на його роздратоване обличчя. — Я? — здивуванню жінки не було меж, навіть голос трохи здригнувся. — Славику, ти що таке кажеш? Я багато їм? По-твоєму, один бутерброд на сніданок — це якась неймовірна розкіш? — Ну а хто, мамо? Не я ж! Скажи мені, будь ласка, навіщо ти знову залізла в наш сир і весь його з’їла? Ми ж купували його зовсім не для цього! У тоні сина прозвучало таке глибоке обурення, наче матір не звичайний домашній сир з миски взяла, а зробила щось страшне. — Ваш сир?! — Світлана Володимирівна розгублено перепитала, кліпаючи очима. — Чекай-но, синку, про який такий ваш сир ти зараз ведеш мову? — Про той самий! — роздратовано смикнув плечем він, зачиняючи з гуркотом дверцята холодильника. — Альона спеціально їздила на фермерський ринок і купувала для Настусі екологічно чистий, органічний продукт! Спеціально, розумієш? А ти взяла й просто його зжерла. Ну от навіщо ти це зробила, можеш пояснити
Життєві стежки невеликого, оточеного густими лісами селища Гриців, що на Хмельниччині, завжди славилися спокоєм, проте людські долі тут часом закручувалися у такі тугі вузли, які не кожен спроможний
Ларисо! Відчиняй негайно! Я ж знаю, що ти вдома! — пролунав із коридору різкий голос сусідки. — Ти маєш побачити її. Лариса Петрівна здригнулася. За дверима стояла Ганна Степанівна, яка мешкала поверхом нижче. — Відчиняй, кажу тобі! У мене такі новини, що на місці не встоїш! Зрозумівши, що сусідка не відчепиться, Лариса Петрівна відчинила двері. — Що сталося, Степанівно? Чому такий галас? Ганну Степанівну холодний прийом нітрохи не збентежив. — Ти не повіриш! Твоя Дарина повернулася! Вона тут, у нашому дворі! Я бачила її своїми власними очима біля під’їзду. З якимось поважним чоловіком речі вивантажують. Серце Лариси Петрівни шалено заколотилося. Дарина. Її молодша донька, яку вона не бачила й нічого про неї не знала довгі двадцять три роки. — Тобі просто здалося, Ганно, — ледь чутно промовила жінка. — Мало схожих людей у світі? — Та щоб мені мову відняло, якщо я брешу! — емоційно вигукнула сусідка. — Стоїть біля великої чорної машини, новенької такої, блищить на все подвір’я. А сама Дарина. Господи, вбрана так, наче з вітрини столичного журналу зійшла. Я впізнала її миттєво. Це точно вона
Осіння прохолода невеликого подільського містечка Бар огортала затишні вулиці особливою атмосферою. Лариса Петрівна стояла біля кухонного вікна, тримаючи в долонях чашку з теплим липовим чаєм. Вона вдихала цей
Лесю! Я на хвилину. Є серйозна розмова, — промовила мати, зачиняючи за собою двері. — Мамо, ти подивися на годинник, — пошепки відповіла Леся. — Катруся тільки-но прокинулася. Я сама ще не снідала. Це не може почекати хоча б до обіду? — Поснідаєш пізніше, нічого з тобою не станеться. А зараз уважно слухай мене, — Анна Михайлівна склала руки. — Ти з’їжджаєш із цієї квартири. Негайно. — Що? — перепитала Леся. — Мамо, що ти таке кажеш? Ти прийшла виганяти мене на вулицю? Анна Михайлівна навіть бровою не повела. — Я не жартую, Лесю. Ми з батьком купили й подарували цю квартиру вам із Толею на весілля. А оскільки ти зараз влаштувала цей цирк і подала на розлучення, то тобі ця квартира більше не потрібна. Житло дарувалося для повноцінної сім’ї, а ти від цієї сім’ї власноруч відмовляєшся через свій егоїзм. Леся дивилася на матір і не вірила своїм вухам. — Мамо, до чого тут наше розлучення і дах над головою? Ми з Катрусею тут живемо! Це наш дім! А те, що Анатолій виявився зрадником і пішов до іншої. — Він нікуди не йшов! — різко перебила її Анна Михайлівна. — Він мені позавчора дзвонив, плакав у слухавку, казав, що любить тебе й доньку, що зрадив, припустився помилки й просто не знає, як до тебе підступитися, як помиритися
Прохолодний туман ліниво розтікався вулицями стародавнього подільського містечка Тульчин, огортаючи верхівки столітніх дерев навколо палацу Потоцьких. Місто лише починало прокидатися: де-не-де чулися перші півнячі голоси, а на центральній
Алло, слухаю вас, Зінаїдо Михайлівно. — сухо відповіла невістка серед ночі. — Валю, — голос матері чоловіка, що пролунав із динаміка, змусив Валентину здригнутися. Він був абсолютно невпізнаваним. Зник той звичний, безапеляційний, твердий тон із ледь помітними нотками прихованої зверхності, який Валентина вивчала напам’ять протягом трьох десятиліть. Тепер із телефону долинав тихий, глухий, старечий голосок, у якому вгадувалися безпорадність і якийсь дивний, майже дитячий страх. — Ти ще не спиш, Валю? Вибач, що так пізно. — Не сплю, — відповіла Валентина, відчуваючи, як серце починає битися частіше від непередбачуваності моменту. — Щось трапилося? — Можна нам поговорити? Якщо ти не сильно зайнята, звісно. Валентина розгублено пройшла на кухню, де пахло сушеною м’ятою та нещодавно звареною кавою. Вона клацнула маленьким світильником над кухонною плитою, який розлив м’яке жовте світло по кімнаті, й сіла на дерев’яний табурет, підібгавши під себе ноги. — Так, я слухаю вас. Говоріть
Оксамитова травнева ніч м’яко опустилася на старовинне подільське містечко Бар, що на Вінниччині. У повітрі стояв густий, солодкавий аромат квітучих садів, а крізь відчинене вікно долинав тихий сюркіт
Мамо! Ну от поясни мені, навіщо твої три кімнати стоять без діла? — знизала плечима Юля. — Квартира просто пустує, а комуналка зараз знаєш яка? Здай її в оренду! Матимеш щомісяця солідну копійку. Галина Миколаївна зітхнула, прибираючи зі столу порожні чашки. — Ні, Юлечко. Здавати чужим людям я її не буду. Навіть не проси. — Але чому, мамо? Це ж просто живі гроші, які лежать під ногами! — підхопив розмову зять Антон. — Тому що там усе наше життя з батьком, — тихо, але твердо відповіла Галина Миколаївна. — Там наші меблі, книги, пам’ять. Я не хочу, щоб чужі люди ходили моїми кімнатами, користувалися нашими речами. От якщо зважуся продати — тоді інша справа. Нехай новий власник робить там що заманеться. А поки квартира моя, квартирантів там не буде. Антон криво всміхнувся. — Даремно ви так, Галино Миколаївно. Ви б на цих квартирантах заробляли додатково ще одну вашу місячну зарплату. Дивишся, і нам би щось перепадало за те, що ми про вас дбаємо, на машині ось приїздимо, допомагаємо. Галина Миколаївна повільно повернула голову й подивилася прямо в очі зятю. — А ти, Антоне, мої гроші у своїй кишені не рахуй. Мені на моє скромне життя поки що цілком вистачає. А про те, що мені з цією квартирою робити, я сама вирішу і без твоїх порад. Донька з чоловіком розсердилися
Осінній ранок у мальовничому містечку Шаргород, що на Вінниччині, починався з густого, наче парне молоко, туману. Галина Миколаївна стояла на ганку свого невеликого цегляного будинку, тримаючи в руках
Пані та пане! Слухайте мене уважно! — суворо сказала жінка в кабінеті. — Шановні, я запросила вас, щоб зачитати останню волю вашої матері, Ганни Петрівни Ковальчук. Отже, згідно з офіційним документом, усе своє майно, а саме: добротний будинок в центрі селища, ділянку біля лісу та всі фінансові заощадження на банківському рахунку, вона заповіла своїй молодшій доньці — Марині Ковальчук. У кабінеті миттєво забракло повітря. Тарас, який до цього сидів у розслабленій позі, раптово зблід, а його пальці міцно стиснули край столу. Оксана глибоко й театрально вдихнула, округливши очі від обурення. — Зачекайте, я не зрозумів, — першим порушив німу паузу Тарас. — Що означає «все»? А як же наші частки? Олена Василівна відповіла спокійно й професійно: — Пане Тарасе, текст заповіту сформульовано чітко. Абсолютно все майно переходить у повну власність Марини. Інших спадкоємців Ганна Петрівна не вказала. Тарас різко схопився зі стільця, ледь не перекинувши його. — Це неможливо! Це якийсь абсурд! У матері троє дітей, ми всі її рідні. Як вона могла так вчинити й залишити нас ні з чим? Вона не могла бути при здоровому глузді
У невеликому карпатському селищі Ясіня, де весняне повітря завжди пахло живицею та талим снігом, ранок починався тихо. Проте в кабінеті приватного нотаріуса Олени Василівни атмосфера була настільки напруженою,
Ірино! То ти так і не збираєшся взяти телефон? — тихо, майже пошепки запитав чоловік. — Так не можна. Ірина помітно здригнулася від його голосу. Вона саме стояла біля кухонного столу. — Це твоя мати, Ігорю. Знову вона. Розумієш, це вже третій її дзвінок за цей вечір! Вона просто не зупиняється, — емоційно відповіла Ірина, намагаючись стримувати голосні ноти, щоб не розбудити дітей, які спали в сусідній кімнаті. — Я чудово бачу, чий це номер відображається на екрані, Іро. Мені не треба нагадувати, — відповів чоловік, важко зітхнувши. — І ти прекрасно знаєш, що саме вона збирається сказати у слухавку. Вона ж не просто так трезвонить. Мені вона взагалі ще вдень телефонувала, намагалася щось вивідати, плакалася. Ігор повільно підвівся з-за столу, підійшов до вікна, за яким кружляв лапатий сніг, і засунув руки в кишені домашніх штанів. Спина його була напруженою, наче струна. — І що? Вона плакала? — тихо запитав він. — Вона не просто плакала, вона буквально ридала ридма! — Ірина різко повернулася до нього обличчям, міцно схрестивши руки. В її очах палав вогонь багаторічної образи. — Але знаєш, що в усій цій ситуації мене дивує найбільше? Мене це абсолютно не чіпає. Мені їх ні крапелькине шкода! Жодного жалю в душі немає
Над древніми, покритими сивою парою пагорбами містечка Кременець повільно догоряла груднева затяжна завірюха. Маленькі, затишні вулиці, що тулилися до підніжжя Замкової гори, поступово ховалися у густих вечірніх сутінках.
Мамо, привіт! Вітаю тебе з прийдешніми святами! — голос Оксани в телефоні звучав бадьоро. — Привіт, донечко, дякую, — обережно й тихо відповіла Надія Павлівна. — Як ваші справи? Які плани маєте на новорічні вихідні? Чи збираєтеся в гості? — Ой, плани просто грандіозні! Ми з Ігорем вирішили нарешті зірватися в Карпати, на Буковель! Прямо на сам Новий рік, на цілих десять днів! Уявляєш? Готель уже повністю оплатили, валізи збираємо! Надія Павлівна промовчала. Вона передчувала, куди саме клонить донька. — Мам, але тут виникла одна ма-а-ленька технічна складність, — протягнула Оксана. — Матвійка та Златку нам абсолютно немає з ким залишити на цей час. Світлана, моя кума, летить на відпочинок в Єгипет, Ігореві батьки зараз у санаторії на Трускавці лікують спину. Ми тут подумали. Може, ти б узяла малечу до себе в Чортків? Ну всього на десять днів! З тридцятого грудня по восьме січня. Вони у тебе поживуть. — Оксанко, я не зможу цього разу, — тихо видихнула Надія Павлівна. — Що?! — у голосі доньки пролунало обурення. — Я просто не впораюся сама, Оксано. Зрозумій мене правильно, я вже далеко не та здорова жінка, що була колись. Тиск останнім часом скаче щодня, ноги на погоду крутить так, що ледве до магазину доходжу. Десять днів — це колосальний термін для мого віку. Ні, не проси
Той вечір навіть не обіцяв ніяких неприємн — Тоді ми до тебе взагалі більше ніколи не приїдемо! — цей різкий, наче грім, вигук доньки, що пролунав із динаміка
Доню! Ну от, коли ми з батьком підемо на той світ, ця хата й земля відійдуть тобі, — несподівано відрізала мати. — Іншого шляху немає, і думати тут нема про що. — Мамо, — тихо промовила Мар’яна. — Ми ж про це розмовляли вже десятки разів. У мене зовсім інше життя. Мої плани не пов’язані з цією хатою. Мені гроші потрібні і все. — Яке життя? — Галина Дмитрівна зневажливо пирхнула. — Орендувати чужий куток у Франківську, віддавати половину заробітку якомусь чужому дядькові? Ти це називаєш життям? Тут твій корінь, твої рідні стіни! Ми з батьком усю молодість по заробітках провели, здоров’я на цих будовах залишили, щоб цей дім звести. А ти крутиш носом і відмовляєшся від свого гнізда! — Я не відмовляюся, мамо! — голос Мар’яни здригнувся. — Я просто намагаюся пояснити, що мені потрібен старт. Моя робота — на іншому кінці області, там мої друзі, мої проєкти, моє майбутнє. — Значить, батьківська хата тобі вже не мила? — у голосі Галини Дмитрівни з’явилося роздратування. — Ми тут лишаємося самі доживаємо віку, а вона нам про свої проєкти розказує! Дивись, Мар’яно, дограєшся, що залишишся біля розбитого корита
Над селищем Микуличин, що на Івано-Франківщині, повільно опускалися густі зимові сутінки. Сніг, який безупинно падав останні три дні, важкими шапками вкрив дахи гуцульських садиб та лапи кремезних смерек.
Ти маєш подорослішати, Ганно! — кинула мати. — Віктор, мій чоловік, не звик ділити простір із чужими людьми. Йому потрібен спокій, затишок, а ти вічно з похмурим виглядом. Ти зрозумій, він — чоловік серйозний, йому треба відпочивати після роботи, а не слухати твої капризи. — Мамо, але це ж мій дім, — голос дівчинки тремтів. — Я ж нікому не заважаю. Я можу сидіти тихо в своїй кімнаті, чесно! — Твоя кімната тепер потрібна Віктору під кабінет, — Ольга Петрівна нарешті повернулася, і в її очах не було ні жалю, ні сумніву. — Твій дім тепер буде у тітки Стефи в селі під Кременцем. Там чисте повітря, школа поруч, природа. Поживеш рік-другий, поки ми тут усе налагодимо, зробимо ремонт. А там побачимо. Ти ж уже велика, маєш розуміти, що матері теж хочеться жіночого щастя
Події розгорталися у мальовничому містечку Бережани, що на Тернопільщині. Це місто замків, старовинних церков і глибоких родинних традицій, де кожен знає ціну честі, а зрада власної дитини вважається

You cannot copy content of this page