Головна

Без рубрики

Коридор зустрів її напівтемрявою й дивною, майже неприродною тишею, яку щойно порушив цей чужий, але такий знайомий голос. Вона обережно поставила пакети на підлогу, нахилилася, щоб роззутися, і раптом її погляд зупинився на килимку біля стіни. Там стояли витончені, яскраво-червоні туфлі на високих підборах. Такі речі носила лише одна жінка з її оточення — Мар’яна. Мар’яну важко було назвати подругою. Скоріше, приятелька, яка з’явилася в їхньому житті раптово й зайняла занадто багато простору. Вона була надто галасливою, надто вільною й упевненою в собі. Тією, на яку Оксана завжди дивилася з певним острахом і внутрішньою напругою. Усередині в Оксани все ніби перевернулося. «Можливо, вона просто занесла якісь документи? Можливо, вони з Андрієм обговорюють робочі питання?» — гарячково шукала вона бодай якесь виправдання, але холодна хвиля вже підступала до серця
Без рубрики 0
— Ти просто занадто правильна, Оксано. З тобою важко дихати, розумієш? — ці слова долинали з вітальні, розлітаючись по коридору, наче дрібні друзки розбитого скла. Оксана застигла біля
Мамо, тату, це для вашого здоров’я. Ви заслужили на відпочинок, — обіймала їх Галина. Оформляти нерухомість на літніх батьків Галина не стала, щоб не тягати їх по інстанціях, тому юридично дача належала їй. Чоловікові, Тарасу, вона, звісно, про покупку розповіла, адже вони сім’я. Тарас тоді лише знизав плечима: — Ну, твої гроші — твоя справа. Головне, щоб моїх батьків це ніяк не обділило. Галина тоді не надала значення цим словам, лише попросила чоловіка не розповідати нічого його матері, Ніні Іванівні. Вона знала характер свекрухи: та звикла все контролювати й вважала, що майно невістки автоматично стає спільною родинною власністю. Але Тарас, як виявилося, мовчати не вмів. Згадуючи ту розмову з чоловіком, Галина знову повернулася думками до теперішнього моменту у вітальні. — Ніно Іванівно, ви щось переплутали, — спокійно, але твердо сказала Галина. — Цю дачу я купила спеціально для своїх батьків. Батькові після операції потрібен спокій. Свекруха миттєво змінила тон, її приємна посмішка зникла, а погляд став холодним
Без рубрики 0
«Я тут дізналася, що ти дачу батькам купила. Так от, ми з чоловіком порахували й вирішили — тепер вона наша, ми туди на свята поїдемо!» — ошелешила Олена
Андрію, оформлюй ділянку на себе, — щиро сказав тоді Тарас. — Мені зараз не до будівництва, та й часу немає. А в тебе двоє хлопців ростуть, нехай на свіжому повітрі бувають. Андрій, який завжди був більш заповзятливим, працював у сфері торгівлі та обожнював рух, аж засяяв від такої пропозиції. — Брате, ти серйозно? Але ж ми не будемо там самі сидіти. Обов’язково приїздіть із родиною, будемо разом відпочивати, як колись у дитинстві з дідусем. Весною Андрій завзято взявся за справу. Хата була в поганому стані — дах протікав, підлога подекуди прогнила, але сама земля була розкішною. Молодший брат вирішив поки не чіпати капітальні споруди, а навести лад на території, щоб було де приємно провести час. — Хату наразі законсервуємо, — ділився планами Андрій під час рідкісних телефонних розмов. — Головне — зробити гарну зону для відпочинку. Поставлю альтанку, зроблю гарне місце для вогнища, засію газон. До початку літа ділянка дійсно змінилася до невпізнання
Без рубрики 0
— Оце так з’їздили на шашлики, тепер, виходить, ми винні за ремонт старої хати? — Тарас стояв посеред кухні, тримаючи в руках телефон, і здивовано дивився на дружину.
Збирай свої манатки, Романе. І ключі поклади на стіл. Зараз же, — мій голос звучав холодно. — Яно, ну навіщо влаштовувати цей спектакль? Ми ж дорослі люди, — пробурмотів чоловік. — Почуття мають свою динаміку. Це не було спланованим ударом у спину. Ми з Мар’яною, це просто сталося. Це сильніше за нас обох. — Не смій вимовляти її ім’я в цьому домі, — я ледь не задихнулася від того, як легко він кидався словами. — Ти розумієш, що це моя рідна сестра? Що ми разом виросли? — Саме тому, — він нарешті підняв очі. — Вона розуміє мене краще, ніж будь-хто. Вона — моя споріднена душа. А ти, ти була занадто зайнята своєю кар’єрою та цими нескінченними звітами. Я відчула, як усередині все стиснулося в тугий вузол. — Романе, — я вказала пальцем на двері. — Ти не просто пішов. Ти зрадив саму сутність довіри. Забирайся. Мій адвокат зв’яжеться з тобою щодо розлучення. Я не хочу більше чути жодного слова про “споріднені душі”
Без рубрики 0
Вінницю накрив густий листопадовий туман, який розмивав вогні вітрин і робив вечірні вулиці схожими на декорації до драматичного фільму. Я стояла посеред власної кухні, де ще вранці пахло
Погостюйте в мене довше, — щиро благала сестру Єгорівна, підкладаючи їй у тарілку найкращі шматочки. — Сто років же не бачилися. У нас тут зараз така благодать! У ліс по гриби сходимо, на Дніпро підемо, рибки наловимо. — Я б із радістю, Оленко, зостануся на місяць, — зітхнула Тетяна. — А от Андрія вмовити не можу. У нього ж робота в місті, вічно якісь справи, заводи, креслення… Андрій раптом трохи почервонів, зустрівшись поглядом з Оксаною, яка в цей момент саме наливала йому компот. — Ну… Насправді, мамо, особливих справ на перші два тижні немає, — несміливо промовив хлопець. — Залишуся, звісно. Якщо тільки я нікому тут не заважатиму і якщо місця для всіх вистачить. — Та ти що таке кажеш! — сплеснула руками Єгорівна. — У мене місця всім вистачить. Он яка хата велика! На веранді тебе поселю, там окрема кімната. Там уранці сонечко так гарно сходить — просто краса! Олена Єгорівна за останні дні ніби помолодшала на десять років. Вона прокидалася раніше за всіх, намагаючись приготувати для рідних найсмачніший сніданок. Напівголосно наспівувала біля печі старі українські пісні, довго гомоніла з Тетяною про сільське життя та про міські новини. Андрій не сидів склавши руки. Він виявився справжнім господарем: за кілька днів починив стару калитку, яка давно провисла, підправив паркан біля городу й навіть перекрив новим шифером невеликий сарай, де Єгорівна тримала курей. Працював завзято, засукавши рукави сорочки
Без рубрики 0
Олена Єгорівна давно жила сама. Батьки її померли, залишивши доньці хату на березі Дніпра в мальовничому селі Калинівка. Трудилася Олена в колгоспі змолоду. Освіти не здобула, була дояркою.
Я вже просто не маю сил. Мені хочеться просто вийти з кімнати й закрити вуха. Розумієте? Свого рідного сина! Він же мені нічого поганого не зробив, він просто маленький, йому погано, а я починаю злитися. — І тут перед очима постали ви. — Продовжила Мар’яна, і її голос перейшов на стишений шепіт. — Я згадала ту кришталеву вазу. І клей у ваших туфлях. І як я вам цукорницею по столу гупала, і як сіль у компот насипала. Пам’ятаєте? Мені ж тоді вже дванадцять було, доросла дівка. А ви… ви ж тоді з роботи приходили ледь жива. Цілий день на ногах. А вдома я — з вічним невдоволенням, з претензіями, з підлітковими витівками. Марія Василівна прикрила повіки. Вона чудово пам’ятала той солоний компот. Вона тоді зробила перший ковток, зрозуміла все, але допила склянку до кінця, дивлячись прямо в очі падчерці. Жінка просто не хотіла показувати свою слабкість і давати привід для нової радості маленькій бунтарці. — Я б себе тодішню вигнала, — глухо вимовила Мар’яна. — Чесно качу, Маріє Василівно. Якби мені зараз довелося терпіти таку дитину, як я була… Я б, напевно, не витримала. Повернула б батьку чи родичам. Я зараз на свого маленького дивлюся і думаю: Господи, звідки у вас тоді бралося стільки терпіння? Чому ви татові речі не зібрали? Чому мене не відправили назад, коли я вам в очі кричала, що ви мені ніхто
Без рубрики 0
— Скажіть чесно, як ви мене взагалі терпіли всі ці роки? — замість «доброго дня» чи «привіт» запитав хрипкий, змучений жіночий голос у слухавці. Марія Василівна аж заніміла.
Така делегація… Андрійку, Оленочко, і ви тут? А що сталося? Щось трапилося в місті? Я підійшла до неї, міцно обняла і прошепотіла на вухо: — Нічого поганого не сталося, сестро. Все тільки починається. Давай, витягуй насіння, діставай мішки з картоплею з погреба — сьогодні ми тут господарі. Будемо садити город. Вона дивилася на нас, очі почали наповнюватися вологою, але цього разу це були не ті гіркі сльози самотності. — Ви… ви серйозно? Весь город? Але ж це стільки роботи… — А як інакше? — підморгнув їй Василь, уже витягуючи з багажника лопати та граблі. — Хто, як не ми? Давайте, хлопці, не стоїмо, розвантажуємося! Робота закипіла миттєво. Нам пощастило — Андрій виявився набагато спритнішим, ніж ми думали. Виявилося, він ще ввечері через інтернет знайшов чоловіка з сусіднього села, у якого був маленький тракторець
Без рубрики 0
— Василю, ну ти ж розумієш, що їй нема кому допомогти… Я стояла на кухні і дивилася на чоловіка. Вечірнє сонце пробивалося крізь фіранки, підсвічуючи порошинки, що кружляли
Мамо, ти ж підеш до сватів? — Оксана крутилася перед дзеркалом, приміряючи нові сережки, які я привезла з Риму. — У свата Василя ювілей, шістдесят років. Буде все село. Ти мусиш бути гарною. — Та піду, доцю, як же не піти, — зітхнула я. — Тільки от… Степана брати? — Ну а як без батька? — Оксана здивовано підняла брови. — Люди ж не знають, що ви чужі. Тато обіцяв поводитися тихо. Якби ж я знала, що таке «тихо» в його розумінні. На святкуванні в ресторані було гамірно. Музика гриміла так, що стіни дрижали. Я сиділа поруч зі своєю свахою, Ганною. Вона завжди була такою… підкреслено правильною. Хустка зав’язана ідеально, голос тихий, очі завжди в підлогу. Сват Василь, навпаки, чоловік кремезний, мовчазний, як скеля. Працьовитий — страх. Усе в руки береться, усе в нього ладиться. Десь посеред застілля я помітила дивну річ. Степан, який зазвичай шукав, де б випити зайву чарку з мужиками, крутився біля Ганни
Без рубрики 0
Це була звичайна субота, одна з тих, коли сонце світить якось надто яскраво, ніби висміюючи твій внутрішній стан. Я сиділа на кухні у своїй італійській квартирі, яку знімала
Ну от, я так і знала… — Галина Петрівна з силою втиснула вказівний палець у кнопку дзвінка. — Не відчиняють. Власну матір на поріг не пускають! Вона стояла на сходовому майданчику, важко дихаючи. У правій руці відтягувала плече важка сумка з домашніми пирогами та банкою варення, яку вона перла через усе місто. У під’їзді пахло вологою та чужими обідами, а за дверима синової квартири панувала глуха, образилива тиша. — Та вони ж вдома, я точно знаю, що вдома! — пробурмотіла вона, прикладаючи вухо до оббивки дверей. — Я ж бачила, як у вікні світло блимнуло, коли з маршрутки виходила. Вона натиснула ще раз. Довго, настирливо. Звук дзвінка розрізав тишу всередині, але кроків так і не почулося. — Невістка точно вдома. Я ж знаю, що вона сьогодні не працює… Спеціально не відчиняє, зміюка, — просичала Галина Петрівна
Без рубрики 0
— Ну от, я так і знала… — Галина Петрівна з силою втиснула вказівний палець у кнопку дзвінка. — Не відчиняють. Власну матір на поріг не пускають! Вона
Тату, присядь. Пам’ятаєш, навесні ми говорили про продаж квартири й городу? Павло напружився. Його пальці автоматично вчепилися в край столу. — Пам’ятаю. Що, знайшлися покупці? Рієлтор знову дзвонив? — Сядь, тату. Це важливо. Оксана вийшла з кухні й сіла поруч із чоловіком. Олексій глибоко вдихнув. — Ми продали нашу квартиру в місті. У кімнаті настала така тиша, що було чути цокання старого годинника на стіні. Павло повільно підвівся, його обличчя зблідло. — Як продали? Навіщо? А жити де? Грошей же на нову не вистачить, ціни зараз знаєш які… А город же ще не проданий! Навіщо ви так поспішили, діти? Я ж хотів як краще… — Тату, послухай, — Олексій взяв батька за руку. — Ми продали квартиру не для того, щоб купувати іншу в місті
Без рубрики 0
— Синку, сядь. Мені треба з тобою поговорити. Поки ще ясний розум і язика не відняло. Павло Петрович промовив це так тихо, що Олексій спершу не розчув за

You cannot copy content of this page