Головна

Без рубрики

Погостюйте в мене довше, — щиро благала сестру Єгорівна, підкладаючи їй у тарілку найкращі шматочки. — Сто років же не бачилися. У нас тут зараз така благодать! У ліс по гриби сходимо, на Дніпро підемо, рибки наловимо. — Я б із радістю, Оленко, зостануся на місяць, — зітхнула Тетяна. — А от Андрія вмовити не можу. У нього ж робота в місті, вічно якісь справи, заводи, креслення… Андрій раптом трохи почервонів, зустрівшись поглядом з Оксаною, яка в цей момент саме наливала йому компот. — Ну… Насправді, мамо, особливих справ на перші два тижні немає, — несміливо промовив хлопець. — Залишуся, звісно. Якщо тільки я нікому тут не заважатиму і якщо місця для всіх вистачить. — Та ти що таке кажеш! — сплеснула руками Єгорівна. — У мене місця всім вистачить. Он яка хата велика! На веранді тебе поселю, там окрема кімната. Там уранці сонечко так гарно сходить — просто краса! Олена Єгорівна за останні дні ніби помолодшала на десять років. Вона прокидалася раніше за всіх, намагаючись приготувати для рідних найсмачніший сніданок. Напівголосно наспівувала біля печі старі українські пісні, довго гомоніла з Тетяною про сільське життя та про міські новини. Андрій не сидів склавши руки. Він виявився справжнім господарем: за кілька днів починив стару калитку, яка давно провисла, підправив паркан біля городу й навіть перекрив новим шифером невеликий сарай, де Єгорівна тримала курей. Працював завзято, засукавши рукави сорочки
Без рубрики 0
Олена Єгорівна давно жила сама. Батьки її померли, залишивши доньці хату на березі Дніпра в мальовничому селі Калинівка. Трудилася Олена в колгоспі змолоду. Освіти не здобула, була дояркою.
Я вже просто не маю сил. Мені хочеться просто вийти з кімнати й закрити вуха. Розумієте? Свого рідного сина! Він же мені нічого поганого не зробив, він просто маленький, йому погано, а я починаю злитися. — І тут перед очима постали ви. — Продовжила Мар’яна, і її голос перейшов на стишений шепіт. — Я згадала ту кришталеву вазу. І клей у ваших туфлях. І як я вам цукорницею по столу гупала, і як сіль у компот насипала. Пам’ятаєте? Мені ж тоді вже дванадцять було, доросла дівка. А ви… ви ж тоді з роботи приходили ледь жива. Цілий день на ногах. А вдома я — з вічним невдоволенням, з претензіями, з підлітковими витівками. Марія Василівна прикрила повіки. Вона чудово пам’ятала той солоний компот. Вона тоді зробила перший ковток, зрозуміла все, але допила склянку до кінця, дивлячись прямо в очі падчерці. Жінка просто не хотіла показувати свою слабкість і давати привід для нової радості маленькій бунтарці. — Я б себе тодішню вигнала, — глухо вимовила Мар’яна. — Чесно качу, Маріє Василівно. Якби мені зараз довелося терпіти таку дитину, як я була… Я б, напевно, не витримала. Повернула б батьку чи родичам. Я зараз на свого маленького дивлюся і думаю: Господи, звідки у вас тоді бралося стільки терпіння? Чому ви татові речі не зібрали? Чому мене не відправили назад, коли я вам в очі кричала, що ви мені ніхто
Без рубрики 0
— Скажіть чесно, як ви мене взагалі терпіли всі ці роки? — замість «доброго дня» чи «привіт» запитав хрипкий, змучений жіночий голос у слухавці. Марія Василівна аж заніміла.
Така делегація… Андрійку, Оленочко, і ви тут? А що сталося? Щось трапилося в місті? Я підійшла до неї, міцно обняла і прошепотіла на вухо: — Нічого поганого не сталося, сестро. Все тільки починається. Давай, витягуй насіння, діставай мішки з картоплею з погреба — сьогодні ми тут господарі. Будемо садити город. Вона дивилася на нас, очі почали наповнюватися вологою, але цього разу це були не ті гіркі сльози самотності. — Ви… ви серйозно? Весь город? Але ж це стільки роботи… — А як інакше? — підморгнув їй Василь, уже витягуючи з багажника лопати та граблі. — Хто, як не ми? Давайте, хлопці, не стоїмо, розвантажуємося! Робота закипіла миттєво. Нам пощастило — Андрій виявився набагато спритнішим, ніж ми думали. Виявилося, він ще ввечері через інтернет знайшов чоловіка з сусіднього села, у якого був маленький тракторець
Без рубрики 0
— Василю, ну ти ж розумієш, що їй нема кому допомогти… Я стояла на кухні і дивилася на чоловіка. Вечірнє сонце пробивалося крізь фіранки, підсвічуючи порошинки, що кружляли
Мамо, ти ж підеш до сватів? — Оксана крутилася перед дзеркалом, приміряючи нові сережки, які я привезла з Риму. — У свата Василя ювілей, шістдесят років. Буде все село. Ти мусиш бути гарною. — Та піду, доцю, як же не піти, — зітхнула я. — Тільки от… Степана брати? — Ну а як без батька? — Оксана здивовано підняла брови. — Люди ж не знають, що ви чужі. Тато обіцяв поводитися тихо. Якби ж я знала, що таке «тихо» в його розумінні. На святкуванні в ресторані було гамірно. Музика гриміла так, що стіни дрижали. Я сиділа поруч зі своєю свахою, Ганною. Вона завжди була такою… підкреслено правильною. Хустка зав’язана ідеально, голос тихий, очі завжди в підлогу. Сват Василь, навпаки, чоловік кремезний, мовчазний, як скеля. Працьовитий — страх. Усе в руки береться, усе в нього ладиться. Десь посеред застілля я помітила дивну річ. Степан, який зазвичай шукав, де б випити зайву чарку з мужиками, крутився біля Ганни
Без рубрики 0
Це була звичайна субота, одна з тих, коли сонце світить якось надто яскраво, ніби висміюючи твій внутрішній стан. Я сиділа на кухні у своїй італійській квартирі, яку знімала
Ну от, я так і знала… — Галина Петрівна з силою втиснула вказівний палець у кнопку дзвінка. — Не відчиняють. Власну матір на поріг не пускають! Вона стояла на сходовому майданчику, важко дихаючи. У правій руці відтягувала плече важка сумка з домашніми пирогами та банкою варення, яку вона перла через усе місто. У під’їзді пахло вологою та чужими обідами, а за дверима синової квартири панувала глуха, образилива тиша. — Та вони ж вдома, я точно знаю, що вдома! — пробурмотіла вона, прикладаючи вухо до оббивки дверей. — Я ж бачила, як у вікні світло блимнуло, коли з маршрутки виходила. Вона натиснула ще раз. Довго, настирливо. Звук дзвінка розрізав тишу всередині, але кроків так і не почулося. — Невістка точно вдома. Я ж знаю, що вона сьогодні не працює… Спеціально не відчиняє, зміюка, — просичала Галина Петрівна
Без рубрики 0
— Ну от, я так і знала… — Галина Петрівна з силою втиснула вказівний палець у кнопку дзвінка. — Не відчиняють. Власну матір на поріг не пускають! Вона
Тату, присядь. Пам’ятаєш, навесні ми говорили про продаж квартири й городу? Павло напружився. Його пальці автоматично вчепилися в край столу. — Пам’ятаю. Що, знайшлися покупці? Рієлтор знову дзвонив? — Сядь, тату. Це важливо. Оксана вийшла з кухні й сіла поруч із чоловіком. Олексій глибоко вдихнув. — Ми продали нашу квартиру в місті. У кімнаті настала така тиша, що було чути цокання старого годинника на стіні. Павло повільно підвівся, його обличчя зблідло. — Як продали? Навіщо? А жити де? Грошей же на нову не вистачить, ціни зараз знаєш які… А город же ще не проданий! Навіщо ви так поспішили, діти? Я ж хотів як краще… — Тату, послухай, — Олексій взяв батька за руку. — Ми продали квартиру не для того, щоб купувати іншу в місті
Без рубрики 0
— Синку, сядь. Мені треба з тобою поговорити. Поки ще ясний розум і язика не відняло. Павло Петрович промовив це так тихо, що Олексій спершу не розчув за
Олена часто надсилала фотографії дівчинки: ось вона з ранцем, ось на святі осені в садочку, ось розмальовує альбом. На одній зі світлин вони були втрьох — Олена, Наталка та Марія Степанівна. Вони святкували день народження дівчинки самі, без Сергія. Він тоді був у тривалому відрядженні, і Марія відчувала дивне полегшення від того, що їй не довелося бачити його поруч із тією, іншою жінкою. — Бабусю, а чому тато не приїхав із Тетяною? — запитала якось Наталка, розглядаючи подарунки. — Тато має багато справ, сонечко. Але ми ж і так добре проводимо час, правда? — Марія намагалася, щоб її голос звучав рівно, але помітила, як Олена швидко опустила очі. Нарешті настала довгоочікувана субота. Марія Степанівна застелила стіл своєю улюбленою скатертиною — білою, з вишитими блакитними волошками. Цю скатертину вона колись подарувала молодим на новосілля. Олена повернула її після того, як Сергій зібрав речі
Без рубрики 0
Марія Степанівна задумливо погладила пальцями срібну рамку, що вже багато років незмінно стояла на комоді. На світлині — усміхнені обличчя її сина Сергія та його першої дружини Олени.
Я одягла якусь стару сукню, яка на мені бовталася — за останні місяці я схудла кілограмів на сім. Подивилася у дзеркало: виснажена тітка зі згаслими очима. Хотілося плакати. Дача у Наталі та її чоловіка була по суті шикарним котеджем під Києвом. Гості з’їжджалися дорогими автівками. Чоловіки у лляних піджаках, жінки у яскравих сукнях, всі голосно сміялися, обговорювали якісь угоди, нові яхти та відпочинок на Балі. Я почувалася серед них сірою мишею, яка випадково забігла на свято життя. Я сиділа в кутку тераси з келихом білого сухого, намагаючись бути непомітною. Але Наталя мене знайшла. «Ти чого тут скисаєш? — вона підсіла поряд, а з нею — важкий, похмурий чоловік років п’ятдесяти. — Знайомся, це Степан. Наш давній друг. А це Олена, та сама моя подруга-геній». «Дуже приємно», — пробурмотіла я. Степан мовчки кивнув, його обличчя виражало вселенську скорботу
Без рубрики 0
«Ми скорочуємо штат, Олено Миколаївно». Ці слова, вимовлені новим керівником, пролунали як вирок. У 46 років я, головний редактор видання, якому віддала чверть століття, опинилася на вулиці. Мені
Я вчиню по совісті. Як вважаю за потрібне. Ти згоден, Павлику? От і славно. Надія Степанівна діяла рішуче. Вона зателефонувала ріелтору, з яким колись працював Павло, і вже за тиждень дача була виставлена на продаж. Вона ігнорувала дзвінки Зоряни і відповідала синові лише короткими, фактажними повідомленнями. Протягом наступного місяця дача була продана. Оскільки ціни на землю в передмісті зросли, сума вийшла значною. Надія Степанівна не сказала синові ні слова про деталі угоди. Частину грошей вона залишила собі, відкривши рахунок із добрими відсотками, іншу частину внесла на спеціальний депозит, оформивши його як безвідкличний. Коли Максим дізнався про продаж, він примчав до матері, як ошпарений. — Мамо, як ти могла?! Ти ж мене навіть не попередила про ціну! Що ти з грошима зробила
Без рубрики 0
Надія Степанівна стояла біля кухонного вікна у своїй затишній, але тісній київській квартирі, дивлячись на сірий, вічно галасливий проспект. За вікном починався травень — місяць, який раніше був
Справжня проблема в житті Олесі та Данила почалася з «позики». Свекруха, знаючи про те, що в них не вистачає коштів, одного разу привезла їм недешевий, але абсолютно непотрібний журнальний столик із масивного дерева. – Це вам на додаток, діти, – сказала вона солодким тоном. – Щоб у вашій квартирі було хоч щось, а не порожня стіни. Звичайно, я заплатила за нього сама. Ви мені потім повернете. Як зможете. Це було лише п’ять тисяч гривень, але відтоді ця сума стала невидимим, але відчутним боргом. Кожен візит свекрухи супроводжувався дивними натяками
Без рубрики 0
Олеся та Данило придбали свою першу спільну квартиру на околиці міста. Це було їхнє гніздечко, мрія, яку вони плекали довгі місяці, проходячи через безкінечні іпотечні узгодження та перегляди

You cannot copy content of this page