Валентино Петрівно, доброго дня! Ми до вас із надзвичайною новиною, — голос невістки Софії лунав бадьоро. — На осінь у нас очікується поповнення в родині. Будемо чекати на четверту дитину. Валентина Петрівна без жодної фальші привітала невістку. Софія охоче ділилася подробицями, її тон був довірливим і теплим, але поступово розмова почала плавно й непомітно зрушуватись до того самого моменту, заради якого, мабуть, і здійснювався цей дзвінок. — Ми, звісно ж, на вас розраховуємо, Валентино Петрівно, як завжди. Попереду стільки турбот із малюком, а ви у нас опора в усіх домашніх справах. Валентина Петрівна відчула, як ледь помітна прохолода опустилася на її свідомість. Вона зупинила подих на одну коротку мить, а потім спокійним, рівним, але твердим голосом промовила: — Софіє, ні. У цей раз ідіть іншим шляхом. Шукайте няню. У слухавці виникла така щільна і глибока тиша, що здавалося, ніби на другому кінці просто обірвався зв’язок. Валентині Петрівні на той момент виповнилося шістдесят шість років. Вона проживала у власному просторому будинку і догоджати невістці не мала бажання зовсім
Хуртовина за вікном вила так голосно, що здавалося, ніби зимовий вітер намагається пробитися крізь шибки затишної квартири у спальному районі Житомира. Валентина Петрівна сиділа у вітальні біля вікна,
Марино, ти сьогодні була неперевершена! Заробила купу грошей, — хитро говорила колежанка. — Слухай, із такою премією можна не те що машину оновити, можна власну квартиру в центрі брати в кредит! — Дякую, Катрусю, — спокійно відповіла Марина. — Це результат роботи всієї нашої команди, не лише мій особистий внесок. — Ой, перестань бути такою скромною! — сміючись, заперечила колега. — Усі ж знають, хто витягнув увесь цей складний квартал. Твій чоловік, певно, пишається неймовірно! У цей момент біля них зупинився колега з технічного департаменту, міцний чоловік у стильному піджаку. Він приязно потиснув руку Ігорю і голосно виголосив: — Шановний, вам дуже пощастило з дружиною! Вона у нас справжня зіркова одиниця компанії. Ми весь останній рік молилися на її аналітику та звіти, бо тільки завдяки їй наші показники залишилися на плаву. Ви, мабуть, почуваєтеся як за кам’яною стіною? Ігор натужно посміхнувся. Його губи ледь розтягнулися в суху гримасу, а в очах читалася повна розгубленість. Він кивнув якимось неприродним рухом і вимовив заготовлену, але зараз абсолютно порожню фразу: — Так, звісно. Марина у мене велика молодець. Завжди знає, що робить. Ці слова прозвучали настільки сухо і механічно, що колега здивовано подивився на нього
Вечірнє повітря в місті дихало прохолодою, але всередині ресторану панувала спекотна й галаслива атмосфера великого корпоративного свята. Зал був щедро прикрашений легкими гірляндами, білі скатертини на круглих столах
Любо, вибач, заговорився. Їдемо, у нас за годину нотаріус, — повідомив новоспечений чоловік. — Не хочу переносити зустріч, бо доведеться потім тиждень чекати в чергах. — Який же ти в мене відповідальний і зібраний, — промовила вона, щиро намагаючись повірити, що це найкраща риса характеру для спільного життя. Степан відчинив перед нею дверцята свого автомобіля. У салоні пахло дорогим засобом для чищення та м’ятною жуйкою. Щойно вони виїхали на широкий бульвар, як на екрані бортової системи пролунав дзвінок, і молодий чоловічий голос бадьоро запитав через гучномовець: — Ну що, тату? Підписали всі папери? Все гаразд? Степан Олексійович легенько крутив кермо, зосереджено дивлячись на дорогу. — Усе зроблено, — коротко відповів він. — Рухаємося далі за планом. Любов Андріївна мовчки дивлячись у бічне вікно на осінні дерева і ніяк не могла зрозуміти, чому у неї знову нестерпно замерзли руки. Лише в квартирі наважилася запитати. — Степане, ти де взагалі набрався таких звичок? — витираючи сльози, запитала вона. — Моя колишня дружина дуже любила цей ритуал, — відповів він, навіть не повернувшись від кавоварки, де варилася кава. — Вранці у неї завжди чомусь мерзли ноги. Веселий сміх обірвався миттєво, згадка про колишню дружину була неприємна
Холодний осінній вітер був особливо різким, коли Любов Андріївна стояла біля входу до РАЦСу, намагаючись впоратися зі своєю зрадливою огидою до власного тремтіння у пальцях. Золота обручка ніяк
Мамо, у вас із тіткою Любою щось трапилося? — хвилювалася донька. — Ти останнім часом на себе не схожа. Оксана поставила пакет із продуктами на кухонний стіл і подивилася на матір. Шістдесятидев’ятирічна Віра Миколаївна саме пересаджувала маленьку фіалку. Вона акуратно притиснула землю навколо коріння, витерла долоні рушником і лише тоді підняла очі. — З чого ти взяла? — Сьогодні неділя. — І що? — Сьома вечора. — Годинник я ще бачу. — Мам, я серйозно. Раніше в цей час до тебе можна було не телефонувати. Ти щонеділі розмовляла з тіткою Любою. Минулої неділі — ні. Позаминулої — теж. Сьогодні третя. Віра Миколаївна взяла горщик і понесла його на підвіконня. — Я перестала їй телефонувати. Оксана так і залишилася стояти біля столу. — В якому сенсі? — У звичайному. — Ви посварилися? — Ні. — Вона тебе чимось образила? — Ні. — Ти її? — Теж ні. — Тоді я нічого не розумію. Мама посунула фіалку ближче до вікна. — А тут нема нічого складного. Я більше не хочу щонеділі сидіти біля телефона по дві години. Сестра мені виказує все, але ніколи не запитає, як я сама
— Мам, у вас із тіткою Любою щось трапилося? Оксана поставила пакет із продуктами на кухонний стіл і подивилася на матір. Шістдесятидев’ятирічна Віра Миколаївна саме пересаджувала маленьку фіалку.
Ой діти! Ви що тут задумали? — репетувала мати. — Наталя простягнула матері паперовий стаканчик із кавою. — Сюрприз, мамо. Тільки, будь ласка, не починай одразу казати, що тобі нічого не треба. — Я ще нічого не сказала. — Але вже обличчям сказала, — засміявся Богдан. — Сьогодні ми його не слухаємо. Галина Семенівна поставила стаканчик на лавку й повільно пішла до причепа. — Це теплиці? — Дві великі й одна менша, — гордо пояснила Наталя. — Дивись, яка краса буде. Крапельний полив, автоматичні кватирки, нормальні доріжки. Ми навіть бочки поставимо так, щоб тобі воду не тягати. Мама повернулася до неї. — Три? — Місця ж вистачає. — Наталю, в мене двір, а не фермерське господарство. Богдан засміявся. — От почалося. Мам, ти ж завжди любила щось вирощувати. — Я люблю квіти біля ґанку. — І розсаду, — додала Наталя. — Розсаду люблю. — Ну от! Майстер підійшов із рулеткою. — Господине, покажете, де краще ставити? Галина Семенівна перевела погляд із нього на дітей. — Ви вже заплатили? Наталя поправила волосся. — Так. — Скільки? — Мам, яка різниця? — Наталю. Богдан відвів очі. — Сто дев’яносто тисяч із доставкою та всім обладнанням. Мама повільно сіла на лавку. — Ви обоє при здоровому глузді
У квітні Наталя приїхала до мами в передмістя Вінниці о сьомій ранку, хоча зазвичай раніше десятої у вихідний її неможливо було витягти з дому. Слідом за її автомобілем
Добрий вечір. Ви, мабуть, Ірина? — першою заговорила жінка. Ірина повільно випросталася. — Так, Ірина. А тепер, будь ласка, скажіть, хто ви і чому відчиняєте двері моєї квартири? — Я Марта. Роман казав, що ви можете приїхати трохи раніше. — Роман багато чого міг сказати. Мене зараз більше цікавить інше. Чому ви тут живете? Марта на мить розгубилася, але швидко опанувала себе. — Бо ми з Романом тут живемо. Я думала, ви знаєте. Він сказав, що питання з квартирою давно вирішене і ви розходитеся. — Яке саме питання? — Що квартира залишається йому, а ви приїдете забрати кілька своїх коробок. Ірина кілька секунд мовчки дивилася на неї, а потім повільно перевела погляд у передпокій. Зникло кругле дзеркало, яке вона так довго вибирала після ремонту. На гачках висіли чужі куртки, а на полиці, де завжди стояла фотографія Ірини з донькою, тепер лежала жіноча сумочка. — Ірино, мені Роман пояснив зовсім інакше. Я не хочу втручатися у ваші давні суперечки. Може, краще ви дочекаєтеся його, і тоді всі разом поговоримо? — Марто, послухайте мене уважно. Я не прийшла до Романа в гості. Я повернулася до своєї квартири. Він не мав дозволу міняти замок, переставляти меблі й когось сюди заселяти. Марта насупилася
Ірина підняла дорожню сумку на четвертий поверх, поставила її біля стіни й кілька секунд просто стояла, переводячи подих. Дорога з Ужгорода до Івано-Франківська виявилася довшою, ніж вона планувала:
На рахунку вашої матері залишилося триста дванадцять гривень і сорок копійок, — сказала нотаріуска. — Я спочатку навіть не зрозуміла сказаного. — Перепрошую, скільки? Жінка повторила суму. Я подивилася на брата Тараса. Він сидів нерухомо. — Мабуть, ви дивитеся не той рахунок, — сказала я. — У мами були заощадження. Не триста гривень. Там було кількасот тисяч. — Я повідомляю вам інформацію за документами, які маю перед собою. — Але я сама бачила її заощадження. Вона показувала мені. Тарас нахилився вперед. — Можливо, був інший рахунок? Нотаріуска ще раз перевірила дані і сусу повторила. Я слухала вже погано. У голові крутилася одна цифра: триста дванадцять. Мамі було сімдесят вісім. Вона вміла берегти гроші. Кілька років тому мама продала стару батьківську хату в селі, якою вже ніхто не користувався. Частину грошей витратила на ремонт своєї квартири, а решту поклала на рахунок. Десь за два роки до того дня вона сама показувала мені банківський застосунок. — Дивись, Лесю. П’ятсот двадцять із хвостиком. — Мамо, навіщо ти мені це показуєш? — Щоб знала. Що я не без копійки. І вам із Тарасом колись щось залишиться. Навпіл, щоб потім не стояли на кухні з калькулятором і не сперечалися через три ложки та сервант. А тепер гроші пропали
До нотаріуса ми з Тарасом прийшли в середині червня. Надворі стояла така спека, що асфальт біля старого будинку в Кропивницькому здавався м’яким, а в невеликому кабінеті безперервно працював
Оксано! Коли твого тата не стало, я перший рік майже не пам’ятаю, — сказала Галина Степанівна. — Пам’ятаю тільки суботи. Я приїжджала туди першою маршруткою, сідала на лавку біля могилки й говорила з ним. Могла просидіти кілька годин і не помітити часу. Тоді мені це було потрібно. Оксана повернулася від вікна. — А зараз уже не потрібно? — Не перебивай. Другий рік я теж їздила. Третій. Четвертий. Ти спочатку була поруч, потім почала приїжджати рідше. І правильно робила. У тебе дитина, робота, свій дім. Я ніколи тобі цього не дорікала. — Але ти продовжувала. — Продовжувала. А два роки тому почала помічати дивні речі. Одного разу приїхала, все прибрала, поставила квіти, сіла. І раптом дивлюся на годинник. Думаю: якщо вийду за двадцять хвилин, устигну на автобус о другій десять, а дорогою додому зайду по хліб, бо вдома залишився один шматочок. І мене тоді наче хтось за плече торкнув. Я сиджу біля місця, куди вісім років їжджу до чоловіка, з яким прожила більшу частину життя, а думаю про батон і автобус. Прийшла додому й почала себе сварити за це. Я так багато років щосуботи їздила до нього, а тепер все, більше не буду, хай люди засуджують мене
Оксана приїхала до матері без попередження в суботу близько одинадцятої. Вона залишила машину біля старої п’ятиповерхівки на околиці Черкас, витягла з багажника пакет із полуницею, домашнім сиром і
Донечко! Я ненадовго. Хотіла сказати, щоб ти від чужих людей не почула, — не знала мати, як почати. — Ми сьогодні із Сергієм їздили оформляти документи. Будинок у селі я передала йому. Тепер він господар. Людмила повільно сіла на стілець. — Увесь будинок? — А як його частинами передавати? Звісно, весь. І подвір’я, і сад, і літню кухню. Ти ж не проти? Тобі воно особливо не треба, ти в Полтаві живеш, робота в тебе, квартира своя. А Сергієві є куди дітей на літо привозити. — Мам, це твоє рішення, — нарешті сказала Людмила. — От і добре. Я знала, що ти зрозумієш. Сергій теж переживав, як ти сприймеш. — Нехай не переживає. Мамин голос одразу став бадьорішим. — Тоді ще одне. Ти в суботу зможеш приїхати? Треба листя біля яблунь позгрібати, малину підв’язати й старі дошки від сараю перенести під навіс. Сергій цього тижня зайнятий. — Ні, мамо. У суботу я не приїду. — У тебе зміна? — Ні. Вихідний. — То в чому справа? — Будинок тепер Сергіїв. Нехай Сергій і приїжджає. Кілька секунд у слухавці було тихо. — Людо, я ж тебе не для Сергія прошу. Я там сама. — Мамо, я розумію. Якщо тобі треба привезти продукти, відвезти тебе в місто, щось купити чи допомогти вдома — кажи. Але сад, подвір’я, сарай і все господарство тепер належать Сергієві. Він дорослий чоловік. Нехай організовує
Людмила саме витягла з духовки запіканку, коли на кухонному столі задзвонив телефон. За вікном уже сутеніло, жовтневий дощ дрібно стукав у підвіконня, а з відчиненої кватирки тягнуло прохолодою.
Бабусю, привіт! Ти вже відпочила після суботи? — Марина притиснула телефон плечем і почала діставати чашку. — Ти так танцювала з дядьком Петром, що я думала, тебе в неділю доведеться шукати десь на іншому кінці міста. — Не вигадуй, — засміялася Стефанія Михайлівна. — Я дві пісні потанцювала, а ви вже легенду склали. Як ти? — Добре. Тільки вдома тепер квітів стільки, що Андрій сказав: якщо принесу ще одну вазу, нам доведеться виселяти телевізор. — Телевізор переживе. Марино, я тобі ще раз бажаю, щоб ви берегли одне одного. А тепер послухай мене уважно, бо маю сказати одну важливу річ. Марина перестала усміхатися. — Щось трапилося? — Нічого не трапилося. Навпаки. У вас почалося нове життя. Тому від наступного місяця за квартиру я більше не плачу. Марина повільно поставила чашку на стіл. — Бабусю, почекай. Це ти зараз серйозно? — Абсолютно. — Але чому ти нічого не сказала раніше? — Бо хотіла, щоб ти спокійно готувалася до весілля. Я ще три місяці тому вирішила, що останній переказ зроблю перед вашим святом. Грошей від мене не буде, викручуйтеся самі
У понеділок після весілля тридцятирічна Марина прокинулася майже об одинадцятій. У кімнаті ще стояли коробки з подарунками, на спинці стільця висіла біла стрічка від букета, а на кухонному

You cannot copy content of this page