Що це таке? Ти з глузду з’їхала?! — крикнув Тарас і кинув косметичку дружини. — Мирослава повільно вимкнула плиту. Вона не здригнулася, не зойкнула. В її рухах було стільки спокою, що це, здавалося, ще більше дратувало чоловіка. Вона обернулася, витерла руки об кухонний рушник і пильно подивилася на нього. — Тарасе, ти знову забув, як користуватися дверима? — тихо запитала вона. — Що це за вистава? — Не корч із себе святу! — він тицьнув пальцем у флакон. — Я знаю ці парфуми! Я бачив їх на столі в Оксани. Звідки це в тебе? Мирослава на секунду прикрила очі. Відчуття дежавю накрило її хвилею. Вона вже давно звикла до його претензій, але сьогоднішній випад був особливим. — Ти впізнав ці парфуми? — перепитала вона, нахиливши голову набік. — Це цікавий факт, Тарасе. Значить, ти настільки добре вивчив туалетний столик своєї пасії, тієї розлучниці Оксани, що тепер проводиш інвентаризацію моїх особистих речей
Місто Фастів, що розкинулося серед мальовничих краєвидів Київщини, у той вечір занурилося у густий осінній туман. У невеликій затишній квартирі на другому поверсі звичайної багатоповерхівки час ніби зупинився.
Віко! Сестро добре, що ти прийшла, — Таїсія кинула на стіл купу паперів. — Дивись, тут рахунки за опалення, комуналку і кредит за машину Ігоря. Якщо батько не продасть квартиру зараз, нас із дітьми викинуть на вулицю! Ти цього хочеш? Віка відчула, як всередині закипає лють. — Це єдине житло батьків. Ти пропонуєш їм переїхати в хлів? Тато все життя відпрацював на заводі, щоб мати ці стіни. — Ой, не починай цей пафос! — відмахнулася Тася. — Дімі в школу, Олі в садок, їм треба розвиток! Батьки вже своє прожили, їм багато не треба. Телевізор, ліжко і каша. — А ліки? А лікар, який має бути поруч? Мамо, ти ж місяць тому з лікарні вийшла, скажи їм! Чому ти взагалі дозволяєш їй таке казати? Анна Анатоліївна опустила очі. — Вікочко, ну Тасі справді важко. Ігор на роботі отримує копійки, постійно якісь штрафи. А ми з батьком вже як-небудь доживемо. Віка не могла повірити у почуте
Містечко Бровари, що під Києвом, жило своїм звичним ритмом. Ранкові затори на в’їзді, поспіх до електричок, нескінченні новобудови, що виростали на місці старих приватних садиб. Саме в такому
Андрійку, синку! Доїхали? Як там гори? — хитро співала мати. — Чисте повітря набрали в легені? — Мамо, ми вдома. Скажи, що це за склад у нашій вітальні? Чому твої речі стоять у нас посеред квартири? На іншому боці настала гнітюча тиша. Потім Валентина Іванівна змінила тон: — А що мені робити, на смітник нести? У моїй старій хрущовці підлога ходить ходуном — скрип чути навіть у сусідньому під’їзді. Я найняла хлопців, вони все здирають до бетону, роблять стяжку. — Мам, але ти не попереджала, що переїжджаєш до нас! — голос Андрія дрижав від розгубленості. — А навіщо попереджати, якщо у вас ціла кімната стоїть порожня? Ви все одно ще нічого не купили в той кабінет, метри пустують, а я в куточку побуду. Рідна людина ж, не чужа! — Скільки часу триватиме ремонт? — втрутилася Оксана, ледь стримуючи гнів. — Ой, та хто ж знає! Місяць, може й два, як матеріали будуть. До речі, я в магазині поряд, скоро буду, борщу наварила, заходьте на вечерю. Дзвінок обірвався. Оксана дивилася на чоловіка. Той переминався з ноги на ногу, уникаючи її погляду
Місто Ірпінь розквітало весняними барвами. Нові житлові комплекси, збудовані з використанням сучасних фасадів, виблискували на сонці, приваблюючи молоді родини. Оксана та Андрій щойно завершили переїзд до своєї омріяної
Ти що, зовсім з розуму зійшла? Навіщо ти це зробила?! — прийшов додому сердим чоловік. — Що саме? — спокійно запитала дружина. — Картку заблокувала! Я стояв на касі в аптеці, за мною два метри черги, я вже виклав товар, а термінал мені — «відмова». Ти уявляєш, як це принизливо? — І що ти купував, Віталію? — Наталя дивилася прямо йому в очі, не проявляючи жодного хвилювання. — Ліки! Для моєї матері! Ти знаєш, що в неї зараз справи недобрі, а ти вирішила погратися в начальницю? Це наші спільні гроші! Ми відкладали їх роками на квартиру, а ти просто взяла і перекрила мені доступ? Яким правом ти взагалі керуєшся? Наталя зітхнула. — Ми домовлялися, що цей депозит — наша фінансова подушка, — тихо мовила вона. — Ми не торкаємося цих грошей, хіба що станеться справжня біда. — А це не біда?! Моя матір тепер лиш лежить, ти знаєш, скільки коштують ці дорогі ліки, які вона мусить купувати? Вони були одружені вже дванадцять років. Звичайне життя, звичайні клопоти, звичайна іпотечна двокімнатна квартира. Усі заощадження Наталя перевела на рахунок, що був оформлений на неї, бо там була вища відсоткова ставка. Віталій мав додаткову картку, якою користувався для сімейних потреб
Містечко Вишневе вкривалося вогкою осінньою млою. Вікна багатоквартирних будинків світилися теплими жовтими квадратами, запрошуючи додому після робочого дня. Віталій увірвався до передпокою так, наче втікав від зграї розлючених
Катерино, ти куди гроші поділа?! — свекруха влетіла до кухні. — Там на картці було двадцять вісім тисяч гривень, я особисто перевіряла минулого тижня! Куди вони зникли, я тебе питаю? Катерина навіть не повернулася в бік свекрухи. Вона знала, що будь-який прояв емоцій лише піділлє оливи до вогню. — Мамо, я вам нічого не повинна була переводити цього місяця, — тихо, але впевнено відповіла Катерина. — Ви попросили допомоги минулого разу — я дала. І ми чітко домовилися, що то було востаннє. — Минулого разу! — Антоніна Василівна з силою гупнула долонею по дерев’яному столу. — Це сімейні гроші, між іншим! Мій син Тарас із ранку до ночі на роботі світла не бачить, заробляє кожну копійку, ти вдома на його шиї сидиш, і ти мені ще щось смієш говорити про «повинна» чи «не повинна»? Ти взагалі совість втратила
Травневий вечір повільно опускався на затишні вулички Вінниці, розливаючи в повітрі солодкий аромат квітучих каштанів. У квартирі на третьому поверсі панувала тиша, яку раптово порушив різкий, мов постріл,
Грошей я тобі не дам! — по телефону як відрубала донька. — Ти сама в усьому винна, мамо! Сама заварила цю кашу, тепер сама її й розхльобуй, — лунав із динаміка роздратований, різкий голос Оксани. — Ти ж так сильно прагнула свободи, хотіла пожити для себе? Ну то насолоджуйся тепер цією незалежністю, хто ж тобі заважає? Літня жінка відчула, як до горла підкотився гарячий клубок, а на очі набігли гіркі сльози. — Але ж, Оксанко, я в лікарні. Яка тут свобода? Мені справді дуже зле. Я всього лишень попросила тебе купити й завезти мені ліки, яких немає в стаціонарі. Лікар сказав, що вони потрібні терміново. Я ж не прошу безкоштовно, донечко! Я віддам тобі всі гроші, у мене є готівка в гаманці, і на картці залишилися заощадження. Проте на тому кінці її ніхто не дослухав. Оксана просто мовчки й цинічно скинула виклик. У слухавці залунали короткі, байдужі гудки, які віддавалися в голові Тетяни Петрівни важкими ударами. Жінка безсило упустила руку на матрац і заплющила очі
Заплакане листопадове небо затягнуло Миргород густими сірими хмарами. Рясний дощ без упину тарахтів по металевому підвіконню старої лікарняної палати. Тетяна Петрівна лежала на жорсткій кушетці, загорнувшись у тонку
Синочку! Це мій подарунок від усього материнського серця, — зі сльозами на очах говорила мати Дмитру перед весіллям. — Візьми цей конверт з грошима. На перші потреби, на облаштування вашого сімейного гніздечка. — Мамо, ну навіщо ви так витрачалися? Це ж такі шалені гроші для вас! — хвилювався старший син, міцно обіймаючи матір. Весілля відсвяткували чудово, скромно, але дуже душевно в невеликому ресторанчику на березі річки. Невістка Олена виявилася простою, щирою дівчиною. Ганна Степанівна почувалася неймовірно щасливою. Проте вже в листопаді спокійне життя матері порушив раптовий дзвінок від середнього сина Павла. — Мам, я одружуюся. Світлана чекає дитину, зволікати не можна. Її батьки повністю беруть усі фінансові витрати по банкету на себе. Вони люди заможні, хочуть розкішне святкування у заміському комплексі, з великою кількістю статусних гостей. Ти приїжджай обов’язково, сукню гарну вдягни. Мати миттєво порахувала свої скромні фінанси. Після літнього подарунка Дмитру її конверт був абсолютно порожнім, а до зарплати залишалося два тижні
Сірий листопадовий дощ безупинно стукав по старому підвіконню однокімнатної квартири на околиці Фастова. У кухні панував напівморок. Ганна Степанівна, утомлена дільнична медсестра міської поліклініки, механічно помішувала вечерю, прислухаючись
Мамо! Я тебе благаю, припини ганьбити мене перед усім світом! — благала донька. — Скільки разів мені ще доведеться повторювати одне й те саме, щоб до тебе нарешті дійшло?! — кричала Олена, важко дихаючи. Літня жінка, Ганна Василівна, стояла біля кухонних дверей, розгублено притискаючи до серця стару кухонну серветку. В її очах світилися страх і нерозуміння. — Але ж, донечко, я абсолютно нічого поганого не зробила. Я лише хотіла допомогти, просто збиралася. — Та мені байдуже, що ти там собі збиралася і чого хотіла! — перебила її Олена, задихаючись від емоцій. — Якщо ти ще хоч один раз висунеш свій ніс на вулицю без мого дозволу — я зачиню тебе в чотирьох стінах! У твоїй кімнаті! І ти не те що на подвір’я, ти навіть до вбиральні не зможеш вийти, поки я не дозволю! Ти мене добре почула?! — Почула, — ледь чутно прошепотіла Ганна Василівна. Вона повільно розвернулася, згорбившись ще більше, ніж зазвичай, і попрямувала до своєї кімнати. На ходу вона по-дитячому, тильною стороною долоні, витирала сльози, які великими краплями котилися по її зморшкуватих щоках
Весняний дощ ліниво стукав у шибки квартири в місті Дунаївці, що на Хмельниччині. У затишній, сучасній квартирі на четвертому поверсі замість звичного сімейного спокою сьогодні вирувала справжня гроза.
Свахо! А ви, власне, хто взагалі за своєю освітою? — обміряла поглядом мати зятя Марію. — Який інститут закінчували? Голос у Галини був пихатим. Марія Степанівна тихо зітхнула. — Та не мала я можливості ніде вчитися після закінчення школи, Галино Павлівно, — відповіла вона чесно й відкрито. — Не було тоді в моїх батьків для цього ні грошей, ні умов. Сім’я у нас була дуже велика, батько рано важко захворів, ліг у ліжко, а мати сама одна просто фізично не тягнула таке господарство. Тому я одразу після школи пішла працювати, щоб копійку в хату приносити — спочатку на тваринницьку ферму дівчинкою бігала, потім у полі багато років провела. Всі ці роки на ногах, усе зароблено виключно ось цими моїми мозолястими долонями. Галина єхидно усміхнулася. — Ну так, в принципі, воно й так неозброєним оком видно, — протягнула господиня дому, кривлячи губи. — Тепер мені остаточно стало зрозуміло, чому ви й власну доньку не спромоглися нормально вивчити, не дали їй вищої освіти. Це у вас, як я бачу, якась сімейна особливість. Але я з вашої доньки людину зроблю, ще мені дякувати потім будете
Осінній туман над невеликим, але надзвичайно затишним селищем, що розкинулося серед мальовничих пагорбів Хмельниччини, завжди приносив із собою відчуття спокою та неквапливості. Проте на подвір’ї ошатної хатини Марії
Мамо! Ти занадто багато їси, тобі не здається? — з порогу кухні випалив син. — Лише про себе думаєш. Світлана Володимирівна від несподіванки аж застигла з хлібом у руці. Вона повернула голову до сина й щиро подивилася на його роздратоване обличчя. — Я? — здивуванню жінки не було меж, навіть голос трохи здригнувся. — Славику, ти що таке кажеш? Я багато їм? По-твоєму, один бутерброд на сніданок — це якась неймовірна розкіш? — Ну а хто, мамо? Не я ж! Скажи мені, будь ласка, навіщо ти знову залізла в наш сир і весь його з’їла? Ми ж купували його зовсім не для цього! У тоні сина прозвучало таке глибоке обурення, наче матір не звичайний домашній сир з миски взяла, а зробила щось страшне. — Ваш сир?! — Світлана Володимирівна розгублено перепитала, кліпаючи очима. — Чекай-но, синку, про який такий ваш сир ти зараз ведеш мову? — Про той самий! — роздратовано смикнув плечем він, зачиняючи з гуркотом дверцята холодильника. — Альона спеціально їздила на фермерський ринок і купувала для Настусі екологічно чистий, органічний продукт! Спеціально, розумієш? А ти взяла й просто його зжерла. Ну от навіщо ти це зробила, можеш пояснити
Життєві стежки невеликого, оточеного густими лісами селища Гриців, що на Хмельниччині, завжди славилися спокоєм, проте людські долі тут часом закручувалися у такі тугі вузли, які не кожен спроможний

You cannot copy content of this page