Оксаночко! Слухай, я прийшла по гроші, — почала мати. — У цьому місяці мені потрібно на п’ять тисяч більше. Навіть на десять. Оксана здивувалася. — Мамо, ми ж домовлялися про сталу суму. Три тисячі щомісяця. Оренда піднялася, комуналка за цей місяць прийшла просто космічна. Ганна Степанівна різко обернулася. — Ти мені будеш про комуналку розповідати? — мати сплеснула руками. — Мені лікар призначив нові вітаміни та ліки. Імпортні, Оксано! Ті, що ти раніше купувала — то сміття. Ти хочеш, щоб я злягла? Оксана мовчки дістала гаманець. — Ось, тримай. Тут десять тисяч, як ти й просила, — Оксана простягнула гроші. Мати схопила їх з дивовижною спритністю. — Оце інша справа. Оце я впізнаю свою доньку, — тон Ганни Степанівни миттєво змінився. — Ми з батьком завжди казали: наша Оксана — золота дитина. Не те що в сусідки Стефи: син поїхав у Польщу, грошей не шле, навіть на свята не дзвонить. А ми тебе виростили правильно. Вклали в тебе душу, освіту дали. Батьки дають дітям старт, а діти потім забезпечують батькам спокійну старість. Хіба це не чесно? — Чесно, мамо. Напевно, — ледь не плакала донька
Чортків, що на Тернопільщині, завжди чарівний та гостинний. Місто, де кожен знає кожного, а сімейні традиції іноді стають зашморгом на шиї молодих людей. Чортків прокидався повільно. Над шпилями
Доню! Світланко, я тут сестрі новий телефон взяла, — почала мати. — Ну, ти розумієш, остання модель, камера розкішна. Ти не могла б мені допомогти кредит закрити? Бо мені до зарплати ще три тижні, а там відсотки такі, що страшно дивитися. Світлана завмерла. Вона повільно підняла голову. — Мамо, ти жартуєш? У Поліни ж був нормальний смартфон. Я сама їй минулого року купувала, ще й захисне скло міняла нещодавно. Навіщо знову борги? Наталія Вікторівна зітхнула. — Ой, доню, ну як ти не розумієш? Вона ж в університеті вчиться, на економічному. Там дівчата всі такі доглянуті, з найкращими гаджетами. Вона ж серед них як сіра мишка! Всі на неї дивляться, хлопці заглядаються. Не хочу, щоб моя дитина відчувала себе гіршою за інших. Це ж питання престижу, майбутніх зв’язків! — Престижу? Мамо, коли я вчилася в технікумі, я ходила в одних джинсах два роки! Ти тоді не переживала, що я «сіра мишка». Тобі було байдуже. А тут ти зі шкіри лізеш, щоб Полінці вгодити! — Світлано, ну не починай! — роздратовано кинула мати. — Не порівнюй себе і Поліну. Ти вчилася на кухаря, це ж робітнича професія. А Поля — майбутній економіст, буде важлива людина. У неї рівень інший, оточення інше. Їй треба тримати марку
Події розгортаються у мальовничому містечку Галич, що на Івано-Франківщині, де старі традиції переплітаються з непростими людськими долями. Галич у червні завжди особливий. Дністрові води тихо несуть свої таємниці,
Мамо! Вітаю! — голос Василя був дивним. — З днем народження тебе, рідна. Ти вибач, що так рано, але я маю сказати. — Що сталося, Васю? — серце Елли Петрівни йокнуло. — Ви вже виїхали? — Мам, ми не приїдемо. Я захворів. Температура тридцять дев’ять, горло так обклало, що говорити важко. Не хочу тобі передати. Сама розумієш, вік, імунітет. Ми краще вдома пересидимо. Елла відчула, як ноги стали ватяними. Вона сіла на стілець, який щойно любовно накривала м’якою накидкою. — Синочку, може, лікаря? Може, мені приїхати, привезти тобі бульйону, малини? У мене ж усе є. — Ні-ні! — занадто швидко відповів Василь. — Ніяких приїздів. Тобі не можна ризикувати. Ганнуся, дружина, за мною догляне. Ти святкуй, не зважай на нас. Ми потім, як одужаю, обов’язково заїдемо. Все, мам, голова розколюється, піду ляжу. У слухавці почулися короткі гудки. Елла Петрівна ще довго тримала телефон біля вуха. Вона дивилася на накритий стіл. Вісім тарілок. Одна — збоку, почесна. Вона встала і повільно почала переставляти посуд. Матері було шкода сина, але вона розуміла, що він не сказав їй усю правду, він щось приховав
Місто Трускавець у травні завжди нагадує великий квітучий сад. Тут повітря особливе — воно пахне хвойними лісами, що оточують курорт, свіжою мінеральною водою та кавою, яку варять чи
Пані! На чиє ім’я заповнюємо папери? — запитав будівельник. — Мені потрібен підпис власника. Віра здивовано посміхнулася, поправляючи пасмо волосся. — Оформляйте на мене. Я тут господарка, це наш спільний із чоловіком дім. Ми його разом зводили, кожну цеглину знаємо. Майстер лише знизав плечима. — Розумієте, пані, закон є закон. Мені потрібен той, хто вказаний у реєстрі нерухомості. А ви хіба власниця? Віра замовкла. Виходило, що вона не має права навіть підписати папірець на ремонт даху, в який вклала душу і всі свої заощадження, бо власник її чоловік. Майстер поїхав, залишивши після себе лише порожню чашку та важкий осад у повітрі. Увечері, коли чоловік повернувся з роботи, Віра набралася хоробрості. — Гено, знаєш, сьогодні був майстер щодо даху, — почала вона. — Виникла дурна ситуація з документами. Давай нарешті переоформимо будинок на нас обох? Це було б правильно, щоб я могла вирішувати такі питання самостійно, та й взагалі, так надійніше. Геннадій лише випалив. — Навіщо тобі ці папірці? — кинув він різко. — Тобі що, погано живеться? Я що, збираюся кудись тікати чи виганяти тебе? Живи і не забивай голову дурницями
В передмісті Вінниці, серед охайних вуличок та квітучих садів розкинулося селище, що славилося своїм спокоєм. Саме тут, на одній із тихих ділянок, стояв двоповерховий будинок, який Віра вважала
Тетяно! Сестро! Ти зовсім совість втратила! — Оксанин голос тремтів від обурення. — Мати дзвонила, ледь не плакала. Просила приїхати хоча б на вихідні, город допомогти прибрати, бо спина зовсім не тримає. А в тебе що? Знову «важливі справи»? Чим ти так зайнята, га? Роботи в тебе немає, вдома сидиш, дітьми, як щитом, прикриваєшся! Тетяна лише роздратовано закотила очі. — Мене, Оксано, совістити не треба! Ти в нас «правильна», от і їдь. Мати мені нічим не допомагає, то чому я маю біля неї розпинатися? І що, в ніжки кланятися їй повинна за те, що вона дітей на суботу-неділю забирає? Велика радість! От якби вона мені свою пенсію віддавала — тоді так, інша справа. — Таню, їй самій потрібні гроші. Операція коштує чимало. Давай скинемося? Хоча б по половині? Я сама таку суму зараз не витягну. — Ти що, з місяця впала? — Тетянин голос був сповнений роздратування. — Звідки в мене такі гроші? Я ж тобі казала: на мене не розраховуй! У мене діти, школа, гуртки. Мені і без матері витрат вистачає! — Тобі зовсім байдуже? Це ж її здоров’я! — Нічого страшного, звикне! — кинула Тетяна. — З паличкою ходитиме. Та й куди їй ходити в селі? Немає грошей, Оксано. Крапка
Це була та особлива пора року, коли Миргород огортається м’яким, майже молочним туманом, а повітря пахне стиглими яблуками та вологою землею. У цьому місті-курорті життя зазвичай тече повільно,
Тамаро! Ти рідну маму на вулицю виганяєш? — голос Віри тремтів. — У тебе всередині залишилося бодай щось людське? На тому кінці почулося довге зітхання. — Вірочко, дорога моя, — нарешті пролунав голос Тамари, — давай без цього пафосу. Твої театральні постановки на мене не діють. Ти впевнена, що тобі самій не завадило б трохи совісті? Ми з Миколою три роки, розумієш, три довгих роки гарували, живучи з мамою під одним дахом. Ми терпіли її вічні зауваження, її нічний кашель, її скарги на тиск. Ми свій «термін» відбули. Тепер — твоя черга. — Моя черга? — Віра відчула, як до горла підступає клубок гніву. — Ти при своєму розумі? У мене двоє дітей, у нас іпотека за цю крихітну «однушку»! — А в мене, ти думаєш, райське життя? — Тамара раптом зірвалася на крик. — Ти хоч раз ночувала в одній кімнаті з хворою людиною, коли в тебе самої дитина плаче, а чоловік хоче відпочити після роботи? Ні? Тоді не ний! Я матір до себе більше не візьму. Завтра Микола привезе її речі до тебе. І це не обговорюється
Ранок у Трускавці розпочався не з лагідного сонячного проміння, а з густого, майже дотикового туману, що сповзав з довколишніх гір, огортаючи верхівки ялин та старовинні вілли курорту. Повітря
Мама дзвонила. У Христини великі проблеми, — Сергій стояв біля вікна. — Все серйозно. Ірина відчула, як усередині починає закипати роздратування. Христина — молодша сестра Сергія — була для їхньої родини чимось на кшталт стихійного лиха: з’являлася раптово, руйнувала плани та залишала після себе порожнечу в гаманцях родичів. — Дай-но вгадаю, — Ірина не добирала слів. — Нашій «вічній студентці життя» знову знадобилися фінансові вливання? Що цього разу? — Іро, ну нащо ти так, — Сергій нарешті обернувся. — Вона взяла кредит, їй потрібно було поїхати за кордон. А потім хотіла з подругами на вікенд у Карпати поїхати, думала, що з зарплати віддасть, а там відсотки набігли космічні. Тепер з банку обривають телефони батькам, кажуть, що будуть судитися. Мама вже на заспокійливих, у тата тиск під двісті. — І що вони хочуть? — крижаним тоном уточнила Ірина. — Батьки просять допомогти закрити цей борг. Кажуть, що це востаннє. Присягаються, що все повернуть до копійки, — обіцяв чоловік, ховаючи очі
Це була весна в Переяславі — місті, де кожен камінь дихає історією, а повітря над Дніпром навесні стає таким солодким, що його хочеться пити. Але в затишній квартирі
Марино! Ти знову використала забагато олії, — пробурчав чоловік. — Я помітив характерне шипіння. Якщо наливати олію мірною ложкою, а не «на око», ми заощадимо пляшку на квартал. А це, між іншим, вартість двох кВт-год електроенергії. Марина мовчки перевернула омлет. — Сьогодні вівторок, — продовжував Дмитро, постукуючи пальцем по екрану. — День перевірки термінів придатності. Мама обіцяла зайти о десятій. Вона підготувала список продуктів, які в супермаркеті «на горі» сьогодні продаються за акцією «2+1». Ти маєш піти туди після роботи. — Дмитре, це інший кінець міста, — тихо сказала Марина. — У мене сьогодні багато приймання товару, я втомлюся. Хіба ми не можемо купити все в крамниці поруч? — «Поруч» — це для лінивих і багатих, — відрізав Дмитро. — Ми ж домовилися: ми збираємо на майбутнє. Мама каже, що ти останнім часом стала занадто розслабленою. Вона бачила, як ти купила собі каву в автоматі біля аптеки. Це було в четвер, о 14:15. Марина відчула, як у неї холоне всередині. Свекруха, Любов Марківна, намагалася контролювати все в їх сім’ї
Гадяч прокидався під супровід дзвонів собору та віддаленого шуму річки. Місто, оточене густими лісами та оспіване в легендах, дихало спокоєм. Але в квартирі на вулиці Гетьманській панувала інша
Мамо, тату, сестро! Я забронювала для вас подобову квартиру в будинку навпроти, — повідомила Марина родичам. — Там чудовий ремонт, окремі ліжка, і ви зможете відпочити в тиші після дороги. Надія Дмитрівна повільно відклала виделку. Вона подивилася на доньку так, ніби та щойно запропонувала їй оселитися в курені в лісі. — Марино, я не зрозуміла, — голос матері став тремтливим. — Ми до кого приїхали? До рідної доньки чи до господині готелю? Я п’ять років не бачила онуків, я хотіла вранці бачити їхні личка, а ти нас виставляєш за двері? — Мамо, ну яка «виставляєш»? — намагалася спокійно пояснити Марина. — У нас двокімнатна квартира. Нас четверо, вас троє. Сім людей на шістдесяти квадратах — це ж штовханина. Ви самі будете нераді. — Нічого страшного! — втрутився батько. — У тісноті, та не в образі. Раніше в хатах по десять людей жило, і нічого, виростали Людьми з великої літери. А ви зараз розпещені стали — кожному по кімнаті подавай. Сестра раптом підняла голову: — Знаєш, Марино, мені здається, що нам тут просто не раді. Ми їхали таку відстань, везли подарунки, а нас, як бідних родичів, у чужу квартиру відправляють. Може, нам одразу на вокзал повернутися
Селище Ворзель зустрічало гостей особливим, майже магічним повітрям. Тут, серед столітніх дерев та затишних вуличок, життя тече повільніше, ніж у гамірній столиці. Марина обожнювала цей спокій. Коли вони
Жінко! Не подобається — збирай манатки. Квартира не твоя, — ці слова чоловіка були для Анни важкими. — Ти в цьому домі на правах дружини. Але дім цей — мій і матері. Якщо тебе щось не влаштовує, двері завжди відчинені. Коцюбинське — селище маленьке, таксі приїде швидко. Зрозуміла? Свекруха випадково почула розмову сина з дружиною. — Сядь, Артеме, — сказала вона. Тон був такий, що чоловік мимоволі підкорився. — Сядь і мовчи. Я сорок років жила в цій квартирі. Я бачила тут радість, бачила сльози, бачила відхід у кращий світ твого батька. Але я ніколи, чуєш, ніколи не чула в цих стінах такого хамства. Ця квартира належить мені. Ти тут прописаний, ти тут виріс, але господарка тут я. І якщо ти вважаєш, що право власності дає тобі можливість топтати гідність людини, то ти дуже погано вчив уроки, які я тобі давала. Анна дивилася на свекруху з подивом. — Я впустила Анну в цей дім не як безкоштовну покоївку для тебе, — продовжувала Маргарита Степанівна. — Я впустила її як твою дружину. Як частину нашої родини. І якщо ти вважаєш, що можеш вказувати їй на двері, то ти глибоко помиляєшся. Бо якщо хтось і вийде з цих дверей сьогодні, то це будеш ти
Селище Коцюбинське завжди здавалося Анні особливим місцем. Затиснуте між високими соснами та мегаполісом, воно мало свій ритм — неспішний, трохи таємничий, наповнений ароматом смоли та вологої землі. Коли

You cannot copy content of this page