fbpx
Україна
Сповідь. І тоді я підкинула йому в кишеню панчоху…

Чудового крою, ретельної роботи — мабуть, імпортне, югославське. Поміж стандартними куртками та благенькими пальтами сіро-чорно-брунатної гами на довгих рядах вішаків його благородний карамельний колір разив не у вічі — в серце. Ох!

Я обережно торкалася пальта долонями, гладила тканину, якої ніколи не бачили прилавки радянських магазинів. Від нього ще й пахло приємно. Дорого! Не “трійним” одеколоном чи “Сашею”. А французьким “Консулом”! Прянощі з цитрусами, деревина і мускус. Такий і тільки такий запах має бути у справжнього чоловіка!

То був перший мій робочий день. І я з нетерпінням чекала його завершення — щоб нарешті побачити, чиє це пальто. Я вже майже закохалася у його власника. Уява малювала картинки, як ми разом із ним ідемо по вулиці. Як купую на його день народження шкіряний портфель, що підходить до пальта. Вдихаю аромат одеколону з його шиї… Ми будемо ідеальною парою!

Руки в кишенях

…Я виросла у маленькому селі. Була наймолодшою з восьми дітей, яких мама піднімала на ноги сама — батько загинув на війні. Скільки себе пам”ятаю — завжди хотіла їсти і завжди мерзла.

Бо скільки б ми не гнули спини й не трудили рук на городі, на колгоспному полі, їжі бракувало. А одяг, який по черзі носили мої брати і сестри, діставався мені вже цілковитим дрантям.

І досі пам”ятаю ті старі, діряві, благенькі чоботи, у яких ходила через болота до школи у сусіднє село. Я ненавиділа дощ та відлигу. Ступаєш крок — і в чобіт ллється з калюж холоднюча вода. І до ранку взувачка не сохне. А через мокрі ноги постійно кашляєш, з носа крапле… Чекала морозів, як манни небесної. Так, у драному кожусі холодно — але стежці, протоптаній у снігу, можна бігти швидко-швидко й так грітися.

Пам”ятаю руки. Свої, мамині, сестер. Грубі, зашкарублі, з облущеною шкірою, нерівними нігтями, потріскані — прати у холодній воді, худобу порати, бульбу брати. Скільки б не тер слизькою грудкою господарського мила — ніколи не відмиєш землі, що наче вросла у шкіру.

Що мої руки потворні, я помітила у 15 років. Тоді мій брат Петро вернувся з армії і привіз із міста наречену — тоненьку, синьооку Лізу, яка щойно закінчила педучилище. Була зима, лежали глибокі сніги. Лізі було незручно стрибати через кучугури у гарненьких шкіряних ботиках на каблучку. У неї було таке гарне вовняне пальто з хутряним коміром! Вузьке у талії, з пишним подолом. Як у кіноакторки!

Коли зайшли до хати, Ліза зняла лайкові рукавички — яка розкіш! І я побачила її тоненькі білі пальчики з рожевими нігтями, з ніжною, наче у немовляти, шкірою. Відтоді я намагалася ховати свої руки від людських
поглядів — у кишенях, під пахами, за спину — бо ж і сама на них дивитись не могла.

Рай із гарячою водою

На весілля до села приїхали Лізині подруги, її мама, тітка, бабуся. І в усіх — білі руки. Наче зачарована, дивилася я, як мама Лізи розщіпає гудзик за гудзиком своє дороге пальто. Я ще не знала тоді слова “манікюр”, ніколи не бачила ні лаку для нігтів, ні масивних золотих перстенів, як у неї на пальцях. Сестри шепотіли: вона працює бухгалтером у конторі. Сидить у теплій конторі, клацає на рахівниці, перебирає папери. Чиста робота!

А потім ми їздили в гості до Петра із Лізою, до квартири її батьків. Мабуть, вам зараз смішно це читати. Ми давно до такого звикли і сприймаємо як належне. Але я тоді пережила шок. У квартирі був туалет. І по воду не треба було йти до криниці — текла з крану. А якщо увімкнути газ у колонці — то навіть гаряча! Нам у школі багато розповідали, як добре ми будемо жити при комунізмі. У квартирі Лізиних батьків мені здалося, що тут — уже комунізм. Той обіцяний рай.

Тоді я сама собі пообіцяла, що обов”язково буду так жити. З водою і туалетом у хаті — і щоб жодних курей, свиней, корів, бульби. І ходитиму в гарному пальті та з білими руками, як міські пані.

Мої однокласниці мріяли про кохання, про танці у неділю в клубі, про нову хустину чи про навчання в училищі. А я — про те, як сидітиму, склавши руки, у теплій кімнаті. Сита й зігріта.

Прості мрії легко здійснюються. Я вхопилася за перший же свій шанс стати “городською”. На весілля до одного з наших сільських хлопців приїхав Леонід, із яким вони разом в армії служили. І під час танців так мене уподобав, що відтоді приїздив щонеділі, аби побачитися. Мені вже було 16. Я завагітніла — і він, як порядний, одружився зі мною.

Так я потрапила до міста. Правда, не в таку квартиру, як у Лізи. Льоня працював на заводі. Йому, як сімейному, виділили кімнатку в гуртожитку. Але й вона мені здавалася раєм!

Такі жінки — не для роботи

Зарплата у Льоні була хороша. Мав він золоті руки й силу до праці, тож постійно його портрет висів на стенді “Передовики виробництва”. Йому виписували премії та подяки. А коли навколо заводу почали зводити
“хрущовки” — в одній із перших дали нам двокімнатну (!) квартиру.

На той час у нас вже було двійко дітей, хлопчик та дівчинка. Я готувала їжу, прала, ходила у магазин і на базар, дбала про затишок у хаті. Шила собі сукні й полірувала нігті — наводила красу. Коли діти йшли до школи, годинами могла накручувати волосся і робити зачіску.

Льоня повертався о четвертій, весь у мазуті, в спецодязі — і захоплено розглядав свою красуню-дружину. Він не хотів, щоб я ішла працювати — мовляв, такі жінки не для роботи. Я не сперечалася. Я ж навіть до мами та
сестер у село ніколи ні садити бульбу, ні вибирати її не їздила — щоб не зіпсувати манікюр. Та й хіба мало у неї помічників? До села ми вибиралися тільки у свята.

Коли ж поверталися додому, моє життя здавалося мені майже ідеальним. Ну, може, ще якби Льоня не випивав іноді зайвого. Може, щоб мав престижнішу роботу — замдиректора чи там завскладом. І щоб вертався з роботи не в брудній спецовці, а у дорогому імпортному костюмі, з пальто, з портфелем… Щоб коли ми йшли разом, всі на нас із заздрістю дивилися.

Минали роки, діти виросли. Старший, Ярослав, закінчив військове училище і поїхав служити на Далекий Схід. Донька вступила до інституту — ми так за неї раділи, гостей скликали! А через кілька днів після святкового застілля трапилася біда. Нещасний випадок на заводі — зірвався з тросів важкий елемент одного зі станків, травмувало кількох чоловіків. І Льоню. Його відвезли у лікарню, але не врятували. Мені ще й сорока не виповнилося, як я стала вдовою.

Вакансія для білоручки

Два місяці я плакала, щодня ходила на цвинтар. А потім зрозуміла, що скоро не матиму за що хліба купити. Ми з Льонею не складали грошей на книжку, як усі знайомі. Не економили на їжі. Він дозволяв мені всі витрати — на прикраси та імпортний одяг, який купували у спекулянтів, на перукарню, на парфуми. Про чорний день ми не думали. Але от він. І вже не сховаєшся за чоловічими плечима — у радянські часи за тунеядство могли на рік за грати посадити. Хочеш не хочеш — треба шукати роботу.

Почала напитувати у знайомих. Але ж у мене — ні професії, ні досвіду, хоч скоро п”ятий десяток літ. Чим зайнятися? У перукарні, де я стриглася, запропонували роботу прибиральниці. Сусід сказав, що у ресторані, де він кухарем, шукають посудомийницю. Мовляв, вигідна робота — можна навіть залишки їжі брати додому. На овочебазі потребували сортувальниці. Ще можна було піти конвеєрницею на сільгоспмаш. Я із жахом дивилася на свої доглянуті руки. Прощавай, краса! Мені б краще секретаркою у директора чи у машбюро, як сусідка. Але й туди не візьмуть — треба вміти на машинці друкувати!

На щастя, згадав про мене начальник Льоні. Він виходив на пенсію і вирішив перебратися у рідне село. Тож звільнялася і його дружина, що працювала на заводі гардеробницею. Може, мені така робота підійде? Я з радістю вхопилася за цю пропозицію. Зранку пальта прийняв, увечері видав — а цілий день знай собі сиди нігти поліруй, в”яжи, вишивай, журнали мод гортай. Зарплата, правда, невелика — але ж можна підробити, в”яжучи светри на замовлення!

“Може, ти й чоловіка собі там знайдеш”, — прокоментувала новину моя подруга. Як я на неї розгнівалася! Говорити таке жінці у траурі? Як сміє? Але вона почала умовляти мене не ставити на собі хрест. Мовляв, я — не індійська вдова, що має вмерти за чоловіком. Іще молода, гарна, доглянута, ще й дітей народити зможу… Слово за словом, крапля за краплею — і ночами я сама про це почала задумуватися.

Хто ж ти, незнайомцю?

І от — перший день на роботі. Точніше, перший офіційно буде завтра — а сьогодні Лариса Теодорівна, на чиє місце я прийшла, вводить мене у курс справи, показує, що до чого, які вимоги, який графік роботи. Нарікає, що працювати важко. Мовляв, пальта важкі, люди невдячні, шарпають постійно, бігай, метушись, носи їх туди-сюди. І не дай Боже щось у когось зникне — зразу гардеробниця винна. А ще тут протяги. І взимку ноги мерзнуть, але нічого, можна теплі чоботи взути.

Лариса Теодорівна бубоніла, бубоніла, мені хотілося вимкнути її, як радіо. І тут я побачила те чудове пальто. Завтра її не буде, а воно знову тут висітиме. І я обов”язково познайомлюся з його власником!

Щоправда, зранку, коли я працювала на прийомі, ніхто не здав у гардероб карамельного пальта. Надворі лило, наче з відра — мабуть, його власник надав перевагу дощовику. Я вдивлялася в обличчя працівників заводського управління — інженерів, бухгалтерів, креслярів — кому ж могла належати та чудова річ? Удень ходила між рядами, принюхувалася — де аромат одеколону “Консул”? Не знайшла!

У наступні тижні я намагалася розгадати — кому ж належало те пальто? Може, заступнику директора, солідному чоловіку із залисинами? Та ні, у нього черевце завелике. Може, головному інженеру? Але він наче занизький. Може, кресляру, що прозвав мене “повелителькою плащів” та приніс на 8 березня букетик мімози? Та хіба ж його зарплати вистачить на таку дорогу річ? Ні!

Весна видалася теплою. Ніхто вже не вдягав вовняних пальт — розгадка відкладалася до осені. Тим часом я обживалася у колективі. Сплела уже два модних светрика для головної бухгалтерки, вишила блузочку для доньки завідувача хімлабораторії, вив”язала ажурну шапочку для онучки заввідділу кадрами.

Якось до мене підійшов один з інженерів, показав німецький журнал і спитав, чи не можу я зв”язати сукню для його дружини. Чому б і ні? Я погодилася. Поки виконувала роботу, Сергій приносив мені то цукерку, то
шоколадку, розпитував про дітей, розповідав про свого сина. Іноді мені здавалося, що в них у родині не все гаразд — але ж не замовляв би він сукню для дружини, якби її не любив?

У день, коли замовлення було готове, Сергій попросив мене приміряти сукню. І так захоплено дивився, коли я вийшла у ній — аж замлоїло у грудях. Так дивився на мене Льоня. Я не втрималася від сліз. Сергій почав мене заспокоювати, простягнув хустинку. Вона пахнула одеколоном “Консул”…

Як можна бути такою сліпою?

Те карамельне пальто належало Сергієві. Одруженому чоловіку. Але мене так до нього потягнуло! Я відчувала, що ми емоційно й духовно близькі. Так легко було з ним говорити. Так хотілося бути з ним! Тим більше, я йому підходила значно більше, аніж та сіра мишка, миршава й із рідким волоссям.

Я вигадала хитрий план. Треба змусити його дружину ревнувати. Змусити ненавидіти невидиму суперницю, вбити клин між ними. Тоді Сергій прийде до мене ділитися жалощами — і я його втішу. І він буде моїм.

Коли працюєш у гардеробі, реалізувати такий план дуже легко. Ти щодня приймаєш його верхній одяг. Тож можна одного дня притулитися до лацкана намальованими губами — аби лишився ледь помітний відбиток помади. Іншого разу залишити під комірцем кілька довгих білих волосин. Скропити рукав своїми парфумами. Підкинути у кишеню чужий носовичок.

Кожен крок я обдумувала з азартом, завзято малювала собі в уяві гнів і підозри начебто обманутої дружини. Іноді навіть набирала їхній домашній номер і мовчала у слухавку. Та Сергій поводився, як завжди. Жодних наслідків сімейних скандалів я не помічала.

“Невже вона може бути такою сліпою?” — аж кипіло все у мене всередині. Я ішла далі. У нагрудну кишеню його піджака сховала загадкову записку: “О п”ятій у мене, принеси те, що завжди”. Однак і через тиждень того папірця ніхто не знайшов! Підклала у кишеню плаща тоненьку панчоху. Наступного дня її там не було, та Сергій, як завжди, усміхався і жартував. Може, сам знайшов панчоху і подумав, що то його колеги розіграли?

Коли протягнув мені через стійку те чудове вовняне пальто, з якого все почалося, я була дуже роздратована даремністю всіх зусиль. Що ж такого зробити? Погляд впав на ножиці. Я зрізала один гудзик і взялася пришивати його яскравою зеленою ниткою. Ну цього вже неможливо не помітити! Бурмотіла собі під ніс і зло втикала голку у м”яку тканину. Вкололась, підняла очі — а Сергій стояв у гардеробі і дивився на мене. Дивився з такою сумною усмішкою…

Він про все здогадався. Про мої почуття, про мої підступи. Мені хотілося втекти на край світу. Було страшенно соромно, наче мене застали на місці гидкого злочину. І не покарали — а із жалості пробачили.

Зеленою ниткою

Наступного дня я взяла лікарняний. А потім звільнилася. Не могла дивитися в очі Сергієві. І здавалося, що він про все розповів співробітникам. На завод я більше не заходила. Записалася на курси крійки та шиття. Потім працювала багато років в ательє. Шила жінкам сукні, пальта, спідниці. І старалася не згадувати про мою невдачу.

Донька вийшла заміж, син повернувся додому з дружиною, подарували мені загалом шестеро онуків. Життя так закрутило, що й часу не було подумати про чоловіків, про кохання. Та й хіба до того на сьомому десятку років? Он одну треба на танці відвести, іншого з англійської забрати, на обід котлеток насмажити, фруктів на базарі купити — стільки клопотів!

Якось поїхала я на гуртовий ринок за виноградом. Був гарний жовтневий день — ясно, прохолодно й вітряно. Я сиділа з торбами на зупинці. І тут раптом на мене війнуло чимось знайомим. Прянощі, цитрус. Глянула вбік — і побачила зелену нитку. Ту зелену нитку, якою я тридцять років тому пришила гудзик на пальто чоловіка своєї мрії.

Розкішна дорога вовна витерлася, втратила глибину кольору. Але пальто все ще виглядало пристойно. Я боялася підняти очі вище. Боялася побачити, як він постарів. Боялася, щоб він побачив мої зморшки. Почула тихий сміх. Він сміявся! “Ти не змінилася, Маріє, — сказав. — Помічаєш спершу пальто, а не людину”. Сів поруч. І наче не було тих тридцяти років від останньої зустрічі. Маршрутки проїжджали одна за одною. Ми пробалакали кілька годин.

…Він і справді знав про мої почуття до нього тоді. І сам був у мене закоханий. Але не міг дозволити собі більше, аніж дружнє спілкування. Його дружина захворіла на розсіяний склероз, хвороба швидко прогресувала, він не міг її зрадити й залишити. “Мені дуже піднімали настрій твої дрібні капості, — казав Сергій. — Записки, помада, аромат твоїх духів. Дружина цього всього не могла помітити, бо тоді вже я дбав про її речі, а не вона про мої. Знаки уваги від тебе були розрадою. І так приємно було просто балакати з тобою, не думаючи про хвороби. Але я не міг тобі всього цього розповісти”.

Дружина прожила ще 17 років. Останні кілька років навіть ходити не могла. А потім Сергій жив сам.

Сам, поки ми не зустрілися з ним на тій зупинці рік тому. Наступного тижня у нас весілля. Діти сміються — сімдесятирічні молодята! Але ж для кохання не буває пізно?

Читайте також: СПОВІДЬ. ТАМ НЕ МОЖНА ЇСТИ СВИНИНИ І МОЛИТИСЯ ДО… БОГОРОДИЦІ

Джерело.

Related Post

facebook