Переселенці почали активніше відкривати свій бізнес, а після кожної поїздки в Донецьк все частіше забувають про ностальгію
Точка неповернення для багатьох мешканців Донбасу пройдена: жителі, які виїхали з рідного регіону, з гіркотою говорять про те, що вже навряд чи повернуться. При всій любові до рідного міста вони не бачать можливості спокійно жити і працювати в Донецьку, не знають майбутнього і не впевнені в його перспективах, пише “Сегодня“.
ЗАКИДИ.
“Поверніть нам наш Донецьк, де не було поділу на своїх і чужих, де люди не задавали питань один одному: “Ти за кого?” — і де старим не доводилося виживати за копійки, — каже підприємець Олег Антонов, який виїхав у Дніпро. — Я постійно вислуховую від своїх колишніх земляків закиди, мовляв, утік, зрадив місто, кинув все легко, тому що нічого доброго не зробив… Не хочу хвалитися, але саме я за свої гроші асфальтував в’їзд у двір з головної дороги. Разом з іншими сусідами ми купували лавочки біля під’їздів та висаджували квіти і чагарники на порожні клаптики землі під вікнами. Всі, хто це робив, поїхали. Ті, хто цим користуються, залишилися і проклинають нас за щось. Тому повертатися мені нікуди — з озлобленими на мене без причини людьми я не хочу жити в одному місті”.
Переселенці кажуть: кожен день, прожитий в іншому місті, віддаляє їх від Донецька. Зі знятих на пару місяців у 2014 році багато квартир перейшли у власні оселі, куплені у розстрочку або на позичені гроші. На новій роботі — кар’єрне зростання, хороша зарплата.
“Повертатися додому в Донецьк тільки через почуття любові до башточки, териконів і набережних я не хочу, — каже Аліна Когут, яка проживає у Кропивницькому. — Що там робити? Працювати продавцем у магазині за п’ять тисяч рублів (2325 грн) і чекати, коли на голову впаде снаряд? У Кропивницькому я вже змогла купити собі однушку, а це вже мої особисті, законні метри. Працюю бухгалтером на підприємстві, у мене соцпакет і страховка, влітку вдалося навіть відпочити за кордоном. Зі своєї зарплати я плачу податки, в тому числі і в Пенсійний фонд. Так що, можна сказати, дбаю про земляків, які отримують українські пенсії”.
“ПОВЕРНЕНЦІ”.
Є й ті, хто не витримав випробування батьківщиною і повернувся в окупований Донецьк. Ці донеччани, іменовані поверненцями, також кажуть, що піддаються закидам, причому з обох сторін. “Так, ми відвезли дітей з-під обстрілів, нас буквально врятували хлопці з благодійного фонду, які надали автобус. На контрольованих територіях ми нікому були не потрібні: ані житла, ані заробітку, ніякої допомоги від держави ми не дочекалися. Жити в пансіонаті, звичайно, можна, але недовго, особливо якщо він не пристосований до зимових умов. Що ми повинні були робити, якщо нас з дружиною ганяли по інстанціях щодня і щогодини, хоча у нас на руках двоє маленьких дітей? Жоден чиновник не увійшов у наше становище, не допоміг хоча б з нормальним житлом. Ми повернулися в Донецьк і дізналися, що для донецьких друзів, колишніх, ми — втікачі і взагалі підозрілі особи, якщо побували “на Україні”. Підозріло до нас ставляться й ті, хто залишився на контрольованій території, — поділився донеччанин Сергій Верховецький. — Ми звели спілкування зі знайомими до мінімуму. Живемо в своїй квартирі, нам важко, але ми впораємося. Коли-небудь це пекло під назвою “ДНР” закінчиться”.
Побувавши в переселенцях, Сергій каже, що майже за три роки військового конфлікту ставлення до донеччан у жителів інших регіонів тільки-тільки почало змінюватися у бік пом’якшення. Стигматизація жителів Донбасу досягала піку у 2014-2015 роках: тоді колишні жителі Донецька, Макіївки, Горлівки та інших окупованих міст вважалися винними у всіх бідах (чи то високі комунальні тарифи, чи рівень злочинності, що підскочив). “Часто звучало на адресу шукачів житла: “Донецьким не здаємо!” або “На роботу з донецькою пропискою не беремо!”, — зазначає наш співрозмовник.
“ГЕТТО”.
У 2016-му гострота внутрішнього конфлікту згладилася, переселенці почали активніше відкривати свій бізнес, а після кожної поїздки в Донецьк — до родичів або перевірити стан залишеної квартири — поверталися задумливими і без ностальгії.
“Поїхати в Донецьк — це катування. Інше все: люди, вулиці, повітря. Мої сусіди вважають себе героями, кажуть: “Ми живемо під обстрілами і нікуди не втікаємо, як деякі!”. Я їм не суддя, але, чесно кажучи, іноді гидко. Особливо, коли мені починають розповідати, як “на Україні” все погано. При цьому всі оповідачі їздять туди за пенсіями і за продуктами, їхні діти й онуки вчаться в вишах… Але мені захлинаючись розповідають про процвітання “ДНР”, про те, як всі тут майже щасливі, — говорить переселенець Костянтин Марков. — У Донецьк я ніколи вже не повернуся. Коли війна закінчиться, на пару днів приїду провідати старих друзів і назад. Мене там нічого і ніхто не тримає”.
Донеччани кажуть, що з приходом т. зв. “ДНР” Донбас став знищуватися, як промисловий регіон: знищуються шахти і заводи, працівники опиняються на вулиці. У те, що заводи будуть відновлені, не вірять навіть прихильники т. зв. “ДНР”.
“З нашого процвітаючого краю зробили справжню резервацію, гетто. Люди, котрі лишилися, якщо вони не адепти “республік”, — це заручники, яких треба звільняти. Та й прихильники “республік”, за великим рахунком, найчастіше переказують просто російські та місцеві канали, коли говорять про процвітання. А тим, хто виїхав, можна тільки побажати удачі і пошкодувати, що вони не повернуться в рідне місто. Людина завжди шукає, де краще, це нормальний хід речей. Якщо ж вона прийняла рішення залишитися, то це її вибір і судити її за це ніхто не має права!”, — підкреслює нинішній житель Києва Олександр Зіньковський.
Читайте також: “ЯКЩО Я НЕ ХОДЖУ, ТО ЩО, МАЮ ХРЕСТ НА СОБІ ПОСТАВИТИ?”