22-річна франківчанка не може зробити ні кроку своїми ногами, але здатна здійснювати сміливі життєві кроки.
На шостому місяці життя в Іванни Вінтоняк діагностували невиліковну недугу – міопатія м’язів. Медики сказали, що дівчина ніколи не ходитиме. Але вона ходила. Щоправда, лише до восьми років і на невеличкі дистанції, бо швидко втомлювалася. Потім пересіла на інвалідний візок.
М’язи дівчини не розвиваються. Їй важко навіть тримати горня із чаєм. Візком теж самій складно керувати, тому, аби пересуватися на ньому, вона потребує чиєїсь допомоги. Імунітет у неї дуже слабкий, тож узимку дівчина майже не виходить надвір.
Однак фізична вада Іванни компенсується гігантською наполегливістю, гострим розумом і далекоглядними амбіціями. «Я спокійна до певного часу, а потім як щось прийде в голову, то вже бережіться!» – сміється непосидюча панянка.
Наразі дівчина здобуває фах редактора і видавця в одному з місцевих вишів. Коли після закінчення школи постало питання про вищу освіту, довелося вибирати з тих спеціальностей, де допускали дистанційне навчання. Комп’ютерна інженерія геть не приваблювала Іванну, правознавство здалося їй нудним, а ось видавнича справа відразу зацікавила. Дівчина каже, що їй дуже подобається працювати зі структурою тексту, миттєво помічає помилки та русизми, якими аж кишать деякі сучасні книги, а найбільше – районні газети. Багато тих «скарбів» дівчина знаходить і в дитячих книжечках: «Іноді аж образливо стає, чому малята повинні таке недбальство читати».
Цьогоріч вона стане бакалавром, у магістратуру не вступатиме, пояснює, що більше не хоче вчитися – час реалізовуватися в практиці. «Все, що мені потрібно, я вже дізналася», – посміхається студентка.
Наступна ціль – опанувати редакторську майстерність, а згодом – писати журналістські матеріали і редагувати чужі статті. Щоправда, Іванна вже мала невеличкий досвід у журналістиці. Писала кілька матеріалів для одного з місцевих інформаційних ресурсів: про доступність міста для людей з особливими потребами і про поради психолога щодо виховання дітей. Зізнається, що то була колосальна практика. Всі коментарі брала по телефону. Найдужче дратувало, коли прес-секретарі офіційних установ постійно переносили розмову з одного дня на інший.
Зараз дівчина пише дипломну про особливості редагування веб-контенту, бере приватні уроки у фахівця, який навчає основних навиків літературного редактора. Планує роздобути нередаговані рукописи і на них тренуватися, звіряючи свою роботу з професійно вичитаним варіантом. Постійно переглядає в Інтернеті різноманітні майстер-класи з медіаграмотності. Торік навіть відвідала медіафорум у Львові, сиділа неподалік від посла США та Святослава Вакарчука.
Іванну дратує, коли її починають жаліти чи хвалити, запитувати, як їй вдалося не опустити руки, не впасти у відчай: «Якщо я не ходжу, то що, маю хрест на собі поставити? Я так само, як і цілком здорові люди, дихаю, їм, бачу, чую, говорю, сміюся, маю друзів, мрію…»
Читайте також: НЕ ПИЙТЕ НАШУ КАВУ: ПРО ЩО ПІЛОТИ НІКОЛИ НЕ СКАЖУТЬ ПАСАЖИРАМ