Україна
Зітхнувши, сказав: “Знаєте,жіночки, треба вміти прощати і зраду. Щоб потім не було пізно… Щоб не рвалася від болю душа…”

Накрапав холодний дощ. На щастя поїзд «Тернопіль – Іване-Пусте» прибув вчасно. Молода кароока жінка, що зайшла у вагон, присіла коло мене. Привіталася, спитала куди їду. З першого враження я збагнула: незнайомка є щебетухою, отож, скучати в дорозі не буду. Мирослава, так звали смаглявку, взялася розповідати мені улюблений серіал. І дарма, що я сказала, що не дивлюся цей фільм – вона із захопленням продовжувала ділитися враженнями від побаченого, дійшовши до тієї серії, де головний герой зраджує свою кохану.

«Уявляєте – має таку красуню і зраджує! Цікаво, як далі у них складеться, бо хіба можна простити зраду?» – підсумувала моя співрозмовниця.

Сивий, в окулярах на півобличчя чоловік, що сидів навпроти, уважно слухав Мирославу. А потім, якось болісно зітхнувши, сказав: «Знаєте, жіночки, треба вміти прощати і зраду. Щоб потім не було пізно. Щоб не рвалася від болю душа. По собі знаю».

Чоловік замислився, сумно дивився у вікно потяга, а потім, слово за словом, став розповідати.

Тарас Іванович, так звали незнайомця, служив на Черкащині. Вдома чекали на нього батьки і брат Володя. Дівчини у нього ще не було, тому дуже заздрив солдатам, до яких надходили листи від коханих. Хтось пропонував познайомити Тараса зі своєю сестрою, хтось – із гарною сусідкою, щоб і йому листи надходили, з ними, мовляв, швидше минає служба. Хлопець був дуже сором’язливим, спокійним – не уявляв знайомства заочно.

Якось до них у частину прийшла на роботу молоденька кухарка. Струнка, кучерява, з синіми волошками очей під закрученими віями, вона відразу сподобалася Тарасові. Їх очі зустрілися, коли подавала Тарасові тарілку. Хлопець знітився, між ними пробігла іскра. Потім, коли вони почали зустрічатися, часто згадували той випадок, коли Таня, розгубившись, поклала йому замість однієї дві котлети. Коли після «дембеля» Тарас привіз дівчину в село, його батьки дуже зраділи, зустріли її, як рідну доньку. Але і сусіди, і родина не схвалили вибір Тараса: «Хіба своїх дівчат у селі мало, щоб з чужинкою одружуватися?»

Але Таня на зважала на таку думку. Коли їхала сюди, мати її попередила, що тут, серед чужих людей, в яких інші звичаї і традиції, може всіляко бути…

Вона влаштувалася кухарем у колгоспну їдальню. Акуратна, привітна, щира, Таня швидко стала своєю, полюбилася всім. Коли Тетяна народила дівчинку, Тарас не тямив себе від щастя. Під час пологів виліз на високе дерево, що росло під вікном пологового будинку, і «народжував» разом із дружиною. Маленька Оленька з кожним днем ставала все більше схожою на бабусю Софію – матір Тараса, яка в усьому допомагала невістці: вставала до онуки вночі, купала, наспівувала власні колискові.

«Наша бабуся на старості композитором стала», – піджартовував Тарас. Таня любила втішити свекруху якоюсь обновкою. Навіть наполягала змінити зачіску: хіба 55 – це старість? – запитувала невістка. Софія і на ринок, і в гості брала її з собою. Без Тані вечеряти не сідали. У Тараса іноді виникала думка, що матір тепер любить невістку більше, ніж його. Проте він не сердився, не ревнував – радше, навпаки, радів, що матір так гарно ладить з невісткою. Мир і спокій, присмачені милим щебетанням малої Олі, поселилися у їхній хаті. Та згодом Тетяна почала пізніше приходити з роботи. Вигадувала різні причини: то плита «забарахлила», то овочі запізно привезли.

Щось тривожне, сумнівне закралося в серце Тараса: на роботі прикрощі, а вона приходить у піднесеному настрої. Щось тут не так… Та, як кажуть, шила в мішку не втаїш. Тим паче, село у них невелике, де всі – на виду. Якось за чаркою Петро, кращий друг Тараса, обмовився, що Таня зраджує йому з головою колгоспу. Тарас онімів: його Таня? Так, вона останнім часом веде себе дивно, але щоб зраджувала йому? Бути такого не може! Але Петро запевнив – це дійсно правда. Лють і злість розлилися по жилах Тараса, затуманило розум – не прощу! Нізащо! Петро намагався його затримати, коли Тарас зірвався з-за стола: «не гарячкуй, зупинися», але той, як ошпарений, побіг до колгоспу.

Тетяна саме зачиняла двері їдальні. Волосся її було скуйовджене, очі – веселі. «Ти була з ним? Так? Безсоромна!», – він з усієї сили вдарив її в обличчя, шарпав за волосся. Тетяна кричала, благала про допомогу, але Тарас, мов несамовитий, пустив у хід кулаки… Опам’ятавшись, присадив її на лавочці: розповідай, чуєш? Тільки правду, бо й так усе знаю. Таня не заперечувала, не віднікувалася. Захлинаючись слізьми, вимучувала з себе слова. Мовляв, знає, що винна. Не розуміє, як це сталося з нею. Так, їх голова по-особливому ставився до неї, засипав компліментами, премію виписав. Тому й не відмовила, коли запропонував повечеряти разом. Вино задурманило голову. Чомусь згадалося в цю мить, що Тарас вже давно забув про неї, як про жінку, ніколи не говорив їй таких гарних слів, як Степан Іванович. А вона ж іще молода і їй захотілося бути жаданою…

«Прости мені, Тарасе. Це більше ніколи не повториться! Хочеш, розрахуюся з роботи?» – Тетяна впала перед чоловіком на коліна. Тарас вирячив розлючені очі: «Їдь собі на свою Черкащину! Тільки знай – Олю тобі не віддам, зрозуміла?».

Стіна відчуження виросла між ними. Тарас, як заведений, на кожному кроці нагадував їй про зраду, різав по живому – забирайся з мого дому! Тільки – сама, без доньки! Софія пробувала поговорити з сином. Мовляв, вони не перші і не останні переживають сімейну драму. І слід мудро вийти з неї, бо сімейний корабель втопити легко, а потім на поверхню неушкодженим його, на жаль, не повернеш… Тетяна дуже змарніла, стала пити ліки від тиску. Одного ранку, коли Софія встала до господарки, побачила на веранді непритомну Тетяну.

«Геморагічний інсульт», – констатували лікарі. На третю добу Тетяни не стало.

З тих пір Тарас один. Виросла, вивчилася донька. Вийшла заміж за гарного хлопця, народила дочку – Тетянку. Винаймають вони квартиру у Тернополі, звідки він і повертався. У село до батька не хочуть. Нудно йому, сумно й тривожно – для кого хату будував? Дорогу огорожу поставив – виблискує сріблом, здалеку видно. Єдина його розрада – бджоли. Пасіку колись покійний батько започаткував, потім мама Софія долучилася. Похоронив обох. Лишень кіт і він у хаті. Якби ж то можна було повернути час назад. Усе було б по-іншому. На жаль, він затоптав своє щастя. Йому часто сниться Тетяна. Як повзає в його ногах, благає прощення… Гарною хазяйкою була. На весілля її кликали куховарити. Шила, в’язала… «А ви кажете – зраду простити не можна. Якщо покаяння є щирим – має бути і прощення. На жаль, я зрозумів це надто пізно», – завершив свою сповідь наш співрозмовник. А за вікном потяга вже брунькував березень – перший місяць весни…

Марія Маліцька, м. Теребовля

Читайте також: СПОВІДЬ ОНКОХВОРОЇ: «Я ПРОСТО ЖИЛА… БУЛА ЖІНКОЮ…»

Джерело.

Related Post

facebook