Україна
Закарпатка чeкала на пoкiйного чоловіка у снах, пoки нe трапилось тe, чoго вона найбiльше бoялась

Після того коли в моєї тітки пoмер чоловік, вона ще довго не могла прийти до нормального життя. Що не робила, все тільки про нього й думала. Завжди плaкала і тужила, якщо її ніхто не бачив, пише zakarpatpost.net.

От, наприклад, сапає вона картоплю, а думає, що чоловік вже її їсти не буде. Хоче прати одяг і шукає по всій хаті його сорочки. Готує обід і автоматично кладе тарілку ще і для нього.

Всі на неї дивляться із жалем, всі тривожиться. А вона уже сама на себе сердиться, що поводиться, як бoжевільна, а цим тільки лякає рідню.

Але цей зв’язок поpвати було неможливо. Навіть подумки розмовляла із пoкiйним. Про домашні проблеми йому розказувала, родинні новини переповідала. Особливо коли вже спати лягала і не мала що робити.

А якось дуже гаряче попросила його, щоб він їй – бодай уві сні розказав, як він там ся має.

Чи не важко йому, чи не самотньо та чи не може вона для нього щось зробити, щоб йому там було легше.

І от він їй нарешті приснився. Бо до того часу жодного разу уві сні він до неї не приходив.

Сон був такий. Бачить вона себе, як сидить у дорогому незнайомому їй ресторані, в якомусь чужому місті.

Читайте також: “ДІВЧИНО, НЕ СOРОМТЕСЬ МЕНІ ПРИЄМНО”: ПОЛІНА НE МOГЛА ЗНАТИ, ЩO ТA ЗУСТРІЧ В МАРШРУТЦІ ДАСТЬ ЇЙ НОВУ НАДІЮ

Там всім розносять якісь екзотичні страви. Принесли і її чоловікові щось таке чудне поїсти. Щось таке дуже кольорове, яскраве. А їй нічого. Вона так дивиться на чоловіка приголомшено. Бо він їсть все оте, видно, воно йому дуже смакує. А на неї навіть не дивиться.

В житті ніколи ж такого не було, щоб він міг сам всістися їсти, а її навіть не посилувати нічим.

Пообідав чоловік і запросив її погуляти тим містом, у якому він зараз живе. Вона одразу погодилася. Бо їй соромно було далі сидіти в цьому розкішному ресторані. Здавалося, що всі навколо тільки на неї озираються. Чому це чоловік такий байдужий, не пригощає свою даму? Якби це сталося в її рідному селі, вона б від сорому крізь землю провалилася.

Тож вони пішли тим містом. Навколо такі красиві вітрини з найрізноманітнішим красивим і, що цікаво, дуже дорогим товаром. Бо, коли вона подивилася на ціни, а там якась хустка коштує дванадцять тисяч гривень, чоботи – дев’яносто, а якась одна чашка – аж цілих сорок тисяч. І в магазинах повно людей. Видно крізь вітрини, що вони не тільки дивляться, а й купують.

Жінка нічого з цього приводу чоловікові не сказала, тільки весь час зачудовано роззиралася навколо. Це ж яка має бути величезна заплата у жителів цього міста! – тільки й думала вона.

А чоловік зайшов у один магазин і сказав, щоб йому запакували он ту сорочку. А сорочка коштувала 120 тисяч гривень! На той час за такі гроші можна було купити чотири такі хати, як у неї вдома.

Вона почала сіпати чоловіка за рукав – мовляв, ти здурів, за якусь шматину давати такі великі гроші! Та нам і стайню треба перекрити, і внук скоро хоче женитися, і холодильник треба би новий купити!

А чоловік навіть оком не повів на ті її вмовляння, він, до того ж, безжурно мугикав якусь пісеньку. Спокійно взяв товар і поклав на вітрину ті тисячі. Папірці були дуже чудними. На кожному було написано «10 тисяч» і якісь птахи намальовані, а не президенти.

Але він поклав на прилавок тільки десять таких папірців. Виходило, що це сто тисяч. А потім обернувся до жінки і спитав:

– Маріє, не буде в тя двадцять тисяч?

Марія почала гарячково ритися в кишенях, вона дуже хотіла не підвести чоловіка, щоб він не засоромився перед продавцем, як вона в ресторані. Довго вона шукала, але в кишенях були лише одні жовті копійки.

Тоді чоловік потягнувся ще до маленької кишені в піджаку і витяг звідти ще двадцять тисяч. Він аж сяяв від радості, що йому вдалося купити оцю, на погляд Марії, звичайнісіньку сорочку.

А потім вони ідуть по базару. А там її чоловіка всі знають. Всі його вітають, чимсь пригощають, підморгують йому, щось розповідають. А її ніхто не помічає, ніхто не пригощає.

І знову, як тоді, у ресторані, він сам їсть то усе, ледь не приспівуючи. А їй навіть не думає нічого давати.

І відчуває вона, що вже дуже за весь день зголодніла і зaслaбла. І дуже пити хоче. Каже про то чоловікові, а він лише сміється у відповідь. Нічого їй не пояснює. Не просить вибачення за свою поведінку. Навіть винуватим себе не відчуває. І має гарний настрій при тому всьому.

Яку б жінку це не довело до скaзу, скажіть мені? Моя тітка дуже терпляча, але і вона каже, що тоді, уві сні дуже розсердилася на свого чоловіка. І пішла б від нього геть, та не знала, куди має йти.

Прокинулася того ранку моя тітка, а вона й справді їсти дуже хоче. А спрага в неї така, аж у горлі пересохло.

Думала над тим сном тітка, думала, та й нічого не придумала. Але трохи після того заспокоїлася. Вважалася, що бодай її чоловікові там має бути добре, якщо він навіть сміявся до неї уві сні. І увесь час їв та купував дорогі речі. Та й люди до нього там приязні. Значить, все добре.

Але через тиждень він знову тітці приснився. Цього разу вже не було великого міста, розкішних ресторанів та дорогого товару.

Сниться їй цього разу, що ідуть вони великими снігами. Проте перед ними простягається дорога, і вона розчищена, гладенька. Ніби трактор перед ними щойно пройшов. Хоч навколо кучугури в людський зріст заввишки, але дорога ота широка, наче плиткою сяючою уся вимощена.

Ідуть вони кудись. Він у теплому кожусі, в теплих чоботах, а вона боса, у літньому платті. Вона ледь не плаче від холоду, аж ноги їй крутить, а він на неї не зважає. Вона вже не може себе стримати, звинувачує його, що він дуже до неї немилосердний, що холод пронизує її до кiсток.

Хоч у житті все було якраз навпаки. Він був до тітки дуже уважний. Коли бачив, що їй важко з чимсь впоратися, не соромився і хату змити, і випрати білизну. Завжди готовий був підставити плече. І дітей та внуків до того привчав. Та й не так словами, я своїм прикладом щоденним.

Але тоді, у тому другому сні, він раптом повернувся до неї і каже:

– На сьому світі нихто вже никого не пам’ятає, Маріє. Завто ти кажу, не плач. І я не пам’ятаю, ко ти мені. Я вижу тебе лем як кольорову кулю. Кіть у тобі більше червеного, значить ти мені рідна. А кіть синього вать жовтого, товди я знаю, што ти мені чужа. Я не тямлю, ко ти мені, Маріє. Жона? Сестра? Донька? Майжень кось із сих, раз прийшлась до мні из того світа.

Тітка уві сні гірко розплакалася:

–  Ци я тебе не честовала? Ци не ходила м за тобов, колись був уже докус слабий? Чому ня так збиткуєш?

–  Ти не прияла мою родину, не прияла вшитко то, што мені було дорогим. Я тебе теперки ледви впознаю. Мені аж голова тріщить, так хочу сповнити, ко ти мені. Айбо не можу. Знаву, що тя звуть Марія. Бо ангел ми сперед того уповів, шо прийде до тя Марія. То ти майжень і є Марія?

– Марія я, твоя жона, – намагалася докричатися до дядька моя тітка. Але він розчинився в тумані. А потім стала ясно і погідно.

І тоді вона раптом прокинулася.

Після цього сну вона б мала розхвилюватися. Але все сталося навпаки. У її душі настав прекрасний спокій.

Вона не звинувачувала ні чоловіка, ні себе. Ніби хтось милосердний відпустив їй всі грiхи. І не докоряв за її життя, просто пояснив, що вона могла бути щасливішою і могла щасливішим зробити і свого чоловіка. Але з якоюсь величезною любов’ю те пояснив, що їй легко стало.

Цей сон вона завжди розказує нам, своїм родичам. Особливо тим, хто молодий, хто ще не знає, що то таке життя. Або тим, хто хоче одружуватися. І завжди каже, що, коли ми вже любимо когось, мусимо любити і тих, кого любить і ця людина і любити усе те, що й вона любить.

Мій дядько колись добре грав на скрипці. Навіть майстрував їх сам. Коли приїжджали столичні професори вивчати наш фольклор, сказали, що він майстер від Бога. Бо винайшов такі природні поєднанню клею, матеріалу, які важко котрий освічений фахівець добере.

Тобто, це вже було закладено в ньому, без жодних там університетів. Просили, щоб не закидав свого заняття.

Хтозна, може, це ремесло, яке він так любив, принесло йому і куди більші статки, ніж робота на городі. Але тітка спалила скрипку на городі. І сказала, що нічого ся з дурницями бавити, треба годувати дітей.

І він закинув це заняття без жодного слова. І навіть ніколи їй про це не дорікнув. Тож це все було забуто.

А от із родиною дядька вони справді ледве спілкувалися. Дядько мав ще й сестру, то тітка боялася, щоб вона не присіла обійстя. Хоч вона і жила в місті, але в будь-який момент могла розлучитися і попроситися додому. А тітка цього допустити не могла. В неї було троє дітей.

Тітка насправді вважалася незлою жінкою, зранку до вечора була вся в роботі. Але вона виросла сиротою. Вже в шість років працювала поряд із дорослими. Завжди намагалася свій шматок хіба відробити. Тому й мала такий, може, навіть надто практичний погляд на життя.

І ніхто її в цьому не звинувачував. Навпаки, хвалили, що з такою бідності та сирітства вона якимсь дивом таки вирвалася на волю, та ще й дітям-онукам добрий хліб у руки дала. Бо всі в родині мали вищу освіту, роботу. І все – завдяки своїй працьовитості та наполегливості.

Але, видно, не все так є, як нам здається.

А ще дуже тяжко на землі поєднати талант і хліб насущний. І хтозна, може й справді дядько відчужився на тому світі від неї, що не дала йому жити своїм життям? Тобто, не звинувачував, але відчужився.

Поліна КОРОЛЬ

Related Post

facebook