Я зараз дуже добре розумію, що, можливо, хтось не зрозуміє мене і скаже, що я руйную чужу сім’ю, але я нічого не можу з собою зробити. Я дуже багато років чекала і продовжую зараз чекати, в моєму віці вже пізно починати в житті все спочатку – я дуже довго чекала, занадто довго. Заради нього я втратила багато у своєму житті, а головне час, мої роки, які більше ніколи не повернути назад. І тепер мені залишилось тільки чекати. Знову і знову чекати, як завжди.
З Іваном я зустрілася 30 років тому. Ми їхали в одному автобусі, і якийсь час обмінювалися зацікавленими поглядами. Він тоді відразу мені сподобався. А потім я вийшла на своїй зупинці, але він швидко наздогнав мене і запропонував провести. Тоді між нами, як то кажуть, щось зародилося, дивне та цікаве. Уже після першого побачення я зрозуміла, що це мій чоловік, про такого я мріяла все життя. Він освічений, інтелігентний, галантний. І, що важливо, щедрий, він ніколи мені ні в чому не відмовляв. Незабаром я познайомила його зі своєю мамою, і він зачарував її також. Про те, що Іван має дружину, я дізналася лише через три місяці наших зустрічей. Він сам зізнався мені в цьому.
– Чому ти мені відразу не сказав? – обурювалася я тоді, якось по-дитячому.
– Тому що, зустрівши тебе, я закохався, як в молодості. Мені здалося, що все інше зовсім неважливо у цілому світі. Адже я хотів лише одного – бути з тобою поруч завжди, щоб там не було. Я боявся, що, зізнавшись, можу втратити тебе назавжди, – відповів тоді він дуже переконливо.
Ділити коханого з іншою для мене було немислимо. Засипати, знаючи, що він зараз з дружиною – це все сумно. Але Іван тоді запевнив мене, що розлучиться відразу ж, як тільки дружина вийде з декрету.
Його маленькому синочкові нещодавно виповнився рік, і Іван був єдиним годувальником у своїй сім’ї. Він часто говорив, що з дружиною їх нічого не тримає, крім їхньої дитини. Що їх шлюб – це величезна помилка його життя, молодим зробив невірний вибір. Але я його не звинувачувала, адже він не міг передбачити, що долею нам була призначена зустріч саме зараз. Заради нашого майбутнього щастя я готова була почекати, адже ще молода і все життя попереду. Поступово я звикла до того, що вихідні та свята він проводить вдома зі своєю сім’єю. Змирилася з тим, що ми не можемо разом з’їздити у відпустку, або просто пройтися по магазинах за ручку, ризикуючи потрапити на очі знайомим та друзям. Тепер я жила від побачення до побачення. Наші зустрічі, хоч і нечасті, завжди були сповнені чогось хорошого, світлого, доброго та кохання. Заради цих яскравих миттєвостей можна було багато чого перекреслити.
Так минуло три роки. До цього часу у мого Івана пішла в гору кар’єра на державній службі, він мав гарні гроші вже на той час.
– Це все завдяки тобі, – говорив коханий, – адже ти – мій талісман! Я живу лише тобою!
Івана призначили на відповідальну посаду. Він став важливою людиною, і розлучення в цей час могло дуже нашкодити його діловій репутації, тому пропонувалося мені знову чекати.
Зрозуміло, я не могла цього допустити. Адже його майбутнє – це і моє майбутнє теж, це майбутнє і наших дітей, думала я тоді, мріючи стати мамою. Через три роки я дізналася, що чекаю дитину. Ця новина застала Володю зненацька.
– Кохана, зараз не час, – сказав він, – давай почекаємо. Повір, я мрію про те, щоб ми мали дітей. І думаю, що через пару років, коли ми нарешті розпишемось, ти подаруєш мені маленьку і таку красиву донечку, – солодко обіцяв Іван.
Але доньку йому подарувала тоді його законна дружина. Коли я про це дізналася, то влаштувала суперечку.
– Ти мені говорив, що вас нічого не пов’язує вже в цьому житті! – говорила я йому. – Ти мене переконував, що ви давно живете як сусіди! Що ви, як чужі люди.
Іван непереконливо виправдовувався, і я в кінці кінців сказала йому, що між нами все закінчено:
– Дай мені спокій і ніколи більше не телефонуй і не приходь! – рішуче сказала я.
Але сама ж не витримала розлуки і через два тижні перша пішла на примирення з ним, зробила перший крок сама.
Тепер мені треба було дочекатися, коли підростуть його діти. Я вже була до цього готова. За цей час, коли його не було поряд, я зрозуміла, що без нього не зможу.
– Розумієш, у сина дуже складний характер. Йому необхідний постійний контроль батька під боком, – скаржився мені тоді Іван.
– А ось якби я тобі народила сина, він би був слухняним хлопчиком, – натякала я коханому, хоча ні на що хороше вже й не надіялася.
Але у відповідь чула завжди одне і те ж:
– Зараз не час. Трохи пізніше, нам потрібно зачекати.
І я вірила, що колись це неодмінно станеться.
Наступні п’ятнадцять років я старанно допомагала Іванові вибирати подарунки для дітей, путівки в санаторій і навіть заміський будинок для його сім’ї. Він у всьому просив моєї поради і участі. Не можу сказати, що все це приносило мені задоволення, але дуже хотіла бути з ним поряд якомога більше часу. Я дуже ревнувала Івана до його сім’ї, це почуття дуже засмучувало мене. За цей період був момент, коли я і зовсім хотіла розірвати наші стосунки. За мною тоді доглядав один колега, дуже хороший чоловік. Але після пари побачень я зрозуміла, що ніколи не зможу відповісти йому взаємністю. У моїй душі просто немає місця ні для кого іншого, лише Іван був у моїх думках і вдень і вночі. Він один мені необхідний як повітря. А я для нього віддушина. Його кохання, вірний друг і надійний порадник.
– Якби ти тільки знала, яке ж це щастя, що ми зустрілися одного разу, – зізнався Іван. – Не уявляю, як би я жив без тебе весь цей час.
Ці визнання мене надихали, і я через якийсь час навіть стала пишатися своїм статусом, адже саме поняття «коханка» від слова «кохати». Я – це свято і феєрверк почуттів. А що дружина? Нудьга і одноманітність, сіре буденне життя, клопоти та турботи. Я бачила її на фотографіях, нічого особливого: маленький зріст і ніс з горбинкою. Іван сам мені нерідко скаржився, що йому з нею нудно і нецікаво. Вона не дуже хороша господиня. Кожен прожитий день поруч з такою жінкою для нього, як справжній іспит. Інша справа я – начитана, красива, а готую – неймовірно смачно. Говорив, говорив, але залишати дружину свою не поспішав.
Йшли роки. Діти Івана виросли, і нам вже нічого не заважало бути разом, створити свою власну сім’ю. Але тут, немов грім серед ясного неба, у дружини Івана почалися проблеми зі здлров’ям. Їй потрібне дороге лікування за кордоном, хороші фахівці та турбота.
– Зрозумій, піти зараз – зрада надзвичайна, це не по-людськи, я ж не така людина, ми ж з нею не чужі, – сказав він.
І я його підтримала. Після лікування дружині Івана було потрібно тривале відновлення.
– Ти знаєш, через що їй довелося пройти. Їй зараз не можна нервувати, я маю бути поряд, – говорив мені він щиро, зі смутком в очах.
Тому я знову стала чекати слушного часу. Але поки він ніяк не настає.
Мій Іван за всі ці роки вже тричі став дідусем. Він допомагає своїм дітям і онукам. Вони забирають у нього багато часу і сил, тому наші зустрічі останнім часом трапляються все рідше. Інколи злюся на його сім’ю за те, що вони користуються добротою і безвідмовністю Івана. Але розумію, що він просто не може інакше. Я продовжую в усьому підтримувати свого коханого і залишаюся для нього вірною подругою, яка завжди чекає його. І я вірю, що одного разу настане той день, коли Іван прийде до мене і залишиться вже назавжди. Нехай навіть і на пенсії. А я зараз така самотня, як і все своє життя. Для чого та для кого я його прожила не знаю.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – vikiperm.
