В житті часто буває так, що людину потрібно лише просто підтримати у важку хвилину, адже у кожного в житті є час, коли наступає не найкращий період. І дуже важливо, щоб саме в цей момент хтось простягнув руку допомоги, був поряд і підтримав.
Андрій – хороший знайомий мого чоловіка. Колись вони працювали разом, згодом Андрій звільнився, влаштувався працювати і інше місце, але періодично вони зустрічалися, переписувалися, спілкувалися між собою. Іноді Андрій заїжджав до нас в гості.
У Андрія була сім’я, дорослий син, який вже одружився. Але раптом, в один з візитів його ми несподівано довідалися, що він з нею розлучається. За його словами, дружина просто зрадила, пішла до іншого і з ним тепер не живе.
Ми, звичайно, дуже співчували йому. Вислухали друга мого чоловіка, намагалися підтримати добрим словом. Якби ми знали, чим все це закінчиться, можливо, по-іншому себе повели б.
З часом Андрій унадився до нас приїжджати майже щотижня. Причому, він любив з’являтися без причини і особливого запрошення. Зателефонує лише, запитає: «Ви вдома? Я зараз заїду до вас».
Відмовляти йому нам з чоловіком було зовсім якось незручно. Бувало, навіть відкладали власні справи. Щоразу нам доводилося вислуховувати його монологи про погану дружину, про те, як підло вона з ним обійшлася, про те, як вони майно ділять, як вони не можуть мирно розійтися.
Ми дуже старалися, втішали його, співчували від щирої душі. Андрій засиджувався допізна. А у нас діти, режим у них має бути свій. Треба їх вчасно і помити, і спати укласти. В той час, як Андрій все сидить і сидить.
Просити його піти, начебто і шкода людини, неприємності у нього, виговоритися хоче комусь. По черзі ми з чоловіком помиємо дітей, укладемо спати, і далі сидимо з Андрієм. Так ночі і пролітали. Бувало, що й ночувати його у себе залишали.
Все б нічого, але ці візити друга стали все частішими і вже реально нас втомили, тому, що ми не могли почувати себе комфортно у власному домі, адже Андрій міг прийти в будь-який час. У нас своя сім’я, свої інтереси. І ще одну дитину, тим більше таку дорослу і вимогливу, нам мати не хотілося.
Співчуття співчуттям, але якась елементарна тактовність і такт у людини повинні бути?! Та й вже було таке відчуття, що він заїжджав просто смачно поїсти у нас і час провести.
Ми з моїм чоловіком йому почали радити познайомитися з якоюсь хорошою жінкою його віку, що він ще молодий. 40 років – це ще гарний вік для чоловіка, ще все життя попереду. Можна ще й сім’ю створити та дитину мати у цей час.
Я навіть вже подумувала його познайомити зі своєю самотньою подругою, вона теж одна. Але, тут до нас дійшла щаслива звістка, що Андрій сам познайомився з кимось і вони навіть зійшлися. Але щастя наше було не довгим. Дівчина виставила його через два тижні.
І знову понеслося все, як завжди. Ми знову по півночі вислуховували монологи Андрія, повні смутку і безвиході. Це тривало більше року, напевно. За цей час, ми були незмінними свідками всіх його романів та розставань, злетів та падінь, адже не могли його залишити самого.
І так би і не закінчилися наші співпереживання, поки одна добра душа з його роботи не познайомила його з однією непоганою дівчиною. Дівчина, правда, недавно тільки розлучилася зі своїм чоловіком теж, і у неї була однорічна дитина.
Свого житла і прописки у неї не було, як і засобів до існування також. За кілька місяців вона змогла відвадити від Андрія всіх колишніх знайомих. У тому числі і нас.
Ми дуже хочемо, щоб вони були щасливі! Хоча тепер навіть ні з днем народження, ні зі святом ніяким не привітають, та навіть і не поцікавляться, як ми і що з нами. Андрій зовсім забув про нас, у нього тепер своя сім’я і своє щастя.
Звісно, я радію за нього, адже він нас, правду кажучи, дуже втомив. Але чи нормально з його сторони. Коли йому було важко, він ледь не щодня бігав до нас, а коли тепер щасливий, то й зовсім забувся про нашу сім’ю?
Фото ілюстративне.
