fbpx
Breaking News
В суботу ми поїхали в гості до свекрухи. Я повернулася з прогулянки трохи раніше і випадково підслухала розмову свекрухи з сусідкою на кухні. Виявилося, що я пoгань нeвдячна. Далі навіть слухати не хотілося, не знaю, як тепер з нею спілкуватися
В Італію на заробітки Ірина могла і не їхати, але подруга попросила підмінити на час, поки та дочку заміж видасть в Україні. — Всього на місяць, — умовляла. — І зарплата висока. Таких грошей ти вдома за півроку не заробиш. Ірина вирішила спробувати своє щастя на чужині, та вже з перших днів була шoкована
— Мені вже набрид цей хутір! Скільки тут можна жити? От пощастило тим людям, чиї батьки багаті. Вони ж мають змогу дозволити собі все! Не те що я. Уже не можу дивитися на це остогuдле село. Краще б оcлiпла! — невдоволено викpuкувала Софія. Та вже через кілька місяців у Софії рiзко погіршився зiр. Навіть досвідчені лiкaрі не могли встановити, що це за несподівана хвopoба і які причини її виникнення. Лише бабуся все знала
Дружина Кирила – домогосподарка, яка завжди виглядала втoмленою. Чоловік запiдозрив, що справа не в домашній роботі і вирішив пеpевірити, чим зайнята його дружина цілий день. Не пошкoдував грошей і купив кілька камер, які дуже хитро заховав в квартирі. Цей день чоловік запам’ятає на все своє життя
Одного разу Ліду запросили на зустріч однокласників. Там вона зустрілася із своїм першим кoхaнням. В нього теж життя, як то кажуть, не склалося. З часом Ліда та Ілля одружилися. На початку все було добре. Наpoдився Андрійко, нiщо не вiщyвало бiди. Проте Ілля почав приводити в сім’ю інших жiнoк, а дружину з дівчатками вuгaняв на вулицю
Україна
Як я у Львові на Москву працювала

Піднімаючись старими сходами житлового будинку, що у центрі Львова (п’ять хвилин до площі Ринок), я не раз пожалкувала, що пішла на цю роботу. Все почалось з того, що я, як бідний студент, шукала підзаробітку. На одному з сайтів оголошень побачила вакансію “Оператор у call-центр”. Обіцяли зарплату від 3 500 гривень на місяць та гнучкий графік роботи. Серед обов’язків – проводити соцопитування. Телефоную за вказаним номером. Дівчина Наталя запрошує на співбесіду.

Приходжу за вказаною адресою. Бачу, що це комп’ютерний клуб. Заходжу всередину і кажу, що мені потрібна Наталя. Натомість адміністратор комп’ютерного клубу мовчки видає мені анкету – “освіта, вік, бажана заробітна плата”. Після того, як я заповнила анкету, з’явилась Наталя. Разом ми вийшли з приміщення і попрямували у пошарпаний житловий будинок, що за рогом. Піднялися на останній поверх чотириповерхового будинку. Дівчина відчинила “клітку” перед дверима квартири та запустила мене усередину, закривши за мною двері на ключ. Було трохи моторошно. Про всяк випадок розблокувала телефон і в будь-яку мить була готова телефонувати подрузі. Бо в голову лізли дурні думки…

У коридорі колишньої квартири, переобладнаної під офіс, десяток курток, причому тільки жіночих. Тут же імпровізована кухня. “Офіс” розділений на чотири кімнати – коридор з маленькою кухнею і туалетом та три кімнати, де сидять оператори. Щоб сюди потрапити, треба мати спеціальний магнітний ключ. Його мені пообіцяли видати після стажування.

Але наразі Наталя запрошує на співбесіду. Каже мені, що є два графіки роботи, тобто дві зміни: з 8 до 14 або з 14 до 20. Обираю другу. Цікавлюся, що ж треба робити. “Продавати по телефону заморожені продукти у Москві. У комп’ютері є база номерів з адресами. Треба обдзвонювати якомога більше людей”, – пояснила Наталя. У той же день починаю працювати.

Перші п’ять днів – стажування, тож на початках мені довірили нескладну роботу – пропонувати каталоги. Потім – буду продавати продукти з цього каталогу. В асортименті фірми – заморожені ягоди, риба та навіть готові страви. Ціни вищі, ніж у більшості магазинів.

Кожен оператор має говорити за “скриптом” – сцена­рієм. Набір стандартних фраз: “Доброго дня, мене звати Соломія, хочу запропонувати вам наш каталог…” За недотримання скрипту – штраф. Мені видали папку з усією необхідною для роботи інформацією. Окремий папірець присвячено системі штрафів. Гривнею карали за все – користування мобільним телефоном в офісі (10 грн.), обід не за графіком (20 грн.), надання неправдивої інформації клієнту (200 грн.). “Тут би у мінус не піти”, – думаю про себе. Цікаво, що називати своє місцезнаходження заборонено, на запитання клієнта, звідки дзвоню, відповідала, що з Московської області, “из деревни Лешково”.

За вікнами приміщення – історичний центр Львова. Але в офісі усі говорять російською без найменшого українського акценту, вільно розбираються у назвах московських вулиць та рахують суму замовлення у російських рублях. Запитую у начальства, чому офіс саме у Львові, а не в Росії. “Тут дешева робоча сила. В Москві за подібну роботу довелось би платити вдвічі більше”, – пояснюють. Платня тут справді сміхотворна, близько 15 гривень за годину. Тобто 90 гривень за 6-годинний робочий день. Якщо працювати місяць без вихідних, виходить трохи менше трьох тисяч гривень. Але ж люди працюють!

Після інструктажу приступаю до роботи. Одягаю навушники, перед носом – монітор з базою даних потенційних клієнтів. Система сама обирає мені номер. На другому кінці дроту чую жіночий голос. Зачитую скрипт. Коротко розповідаю про продукцію та прошу уточнити домашню адресу, “щоб кур’єр поклав каталог у поштову скриньку”. Назва вулиці, номер будинку і квартири людини є в базі, але я маю почути цю інформацію зі слів співрозмовника. Такі правила. Тому наполегливо прошу уточнити всі дані. Під час інструктажу мені пояснювали, що часто люди з об’єктивних причин відмовлялися називати навіть вулицю, а дехто легко уточнював номер квартири та поверх.

Та цього разу нариваюся на відверте хамство і погрози. Мене обізвали телефонною терористкою і пообіцяли поскаржитися на мене в поліцію. Жінка кинула слухавку. Я ледь не розплакалась. “Таке буває, не переживай”, – підтримали колеги. Як потім виявилось, “таке буває” у більшості випадків. Рідко коли люди гречно відмовляються і кладуть слухавку. Ще рідше погоджуються, аби ми надіслали їм безкоштовний каталог. Якщо клієнт виявиться агресивним, то у комп’ютері є спеціальна графа “агресивний”, позначаю, і більше база його не “підсуне”. Серед позначок є і пенсіонери. Їм наша продукція не по кишені. Таких одразу відсіюємо.

За правилами, оператор мусить “втулити” щонайменше чотири каталоги за годину. Протягом години я робила в середньому 40−50 дзвінків. У перший день за шість годин майже безперервної роботи вдалося вмовити на шість каталогів. Для стажера нормально. Але попередили, що далі результат має бути втричі більшим.

Щоб якось скинути з себе негатив, оператори після того, як клієнт обматюкає і кине слухавку, можуть назвати його міцним слівцем. Принаймні, за це не штрафуватимуть. Після першого робочого дня вдома я не проронила ні слова, хотілося тиші і чистого спокою.

Набираюсь терпіння та знову надягаю навушники та операторський мікрофон. Як заведена лялька повторюю завчені слова, у відповідь чую відмови і образи. Максимум, що я могла зробити, це 13 каталогів за зміну (це два каталоги за годину). Обід тут строго за графіком – лише після трьох годин безперервної роботи. Тобто якщо приходила на роботу на 14.00, то перекусити могла лише о 17.00. І то не більше 15 хвилин. В туалет, на щастя, можна виходити безлімітно. На четвертий день під час обідньої перерви зав’язалася розмова з колегою, яка працює у цій “конторі” півтора року. “На другий робочий день у мене була істерика, сказала чоловікові, що більше сюди не прийду. Але вони з сином вмовили повернутись, – виливає мені душу жінка років сорока. – За освітою я педагог, але за своє життя змінила багато професій. Тому з часом пристосувалася і до цієї роботи. Наприклад, я б ніколи не купила щось по телефону, тим паче продукти. Але москвичі звикли до цього”.

За відведений на обід час встигаю з’їсти булочку, банан та зробити кілька ковтків кефіру. Повертаюсь до робочого місця неохоче. Живіт просить повноцінної трапези, а голова спокою.

Мою роботу контролювала супервайзер – дівчина, яка керує операторами. Дзвінки треба було робити нон-стоп. Часу перепочити між розмовами не було. Щоб якось себе розважити, почала малювати портрети співрозмовників, судячи з їхнього голосу та манери говорити. Робота чимось нагадувала енергетичний вампіризм. На мене “виливали” купу негативу, натомість відбирали позитив, енергію та сили.

Після мого “каталожного” чи, радше, каторжного стажування мене б мали перевести на продажі. Там і роботи більше, і зарплата вища. За кожне замовлення оператор отримує бонус до зарплати (10−15 гривень). Але протрималась я на такій роботі лише тиждень. Не чекаючи на зарплату (для цього треба було пропрацювати місяць), я в один чудовий день розпрощалася з “любимою” роботою. Не треба мені ані їхніх зарплат, ані їхніх “бонусів”. Від такої роботи можна заробити хіба що гастрит та нервовий зрив.

Читайте також: СПОВІДЬ ЗАРОБІТЧАНКИ: ГОСПОДИНЯ НIБИ “НЕНАРОКОМ” ЗАЛИШАЛА ПIД ЛIЖКОМ ЗОЛОТI ПРИКРАСИ

Джерело.

Related Post